Загальні положення щодо пакування продуктів харчування (матеріали і вироби, що контактують з харчовими продуктами)

У Регламенті (ЄС) 1935/2004 Європейського Парламенту і Ради від 27 жовтня 2004 року про матеріали та вироби, які призначені для безпосереднього контакту з харчовими продуктами, визначено основні положення щодо якості та безпеки матеріалів та виробів, що призначені для безпосереднього контакту з харчовими продуктами, чи які вже контактують з харчовими продуктами.

Процес виготовлення матеріалів і виробів, які призначені для безпосереднього контакту з харчовими продуктами, повинен відбуватись у відповідності до встановлених стандартів виробничої практики, щоб при використанні їх складові елементи не потрапляли до харчового продукту у кількості, яка може: бути шкідливою для здоров’я людини; спричинити недопустимі зміни в складі продукту харчування; погіршити його органолептичні якості. (ст. 3 Регламенту (ЄС) 1935/2004).

У відповідності до ст. 15 Регламенту ЄС 1935/2004 матеріали і вироби, що при використанні контактуватимуть з харчовими продуктами, обов’язково повинні бути промарковані відповідним надписом — «для харчових продуктів, чи спеціально позначені щодо їх використання (наприклад, кавоварка, винна пляшка і т. д.). По можливості повинні бути визначені певні спеціальні умови, яких необхідно дотримуватись при використанні цих виробів і матеріалів.

Крім того, правові засади пакування продуктів харчування містяться у Директиві Європейського Парламенту і Ради від 20 грудня 1994 року про упаковку та відходи упаковки (94/62/ЄС), Директиві Ради від 30 січня 1978 року про наближення законів держав—членів про матеріали та предмети, які містять вінілхлорид мономер і призначені для контакту з харчовими продуктами (78/142/ЄЕС), Директиві Комісії від 8 липня 1980 року, що встановлює метод Співтовариства по аналізу в цілях офіційного контролю рівня вінілхлоріда в матеріалах і предметах призначених для контакту з харчовими продуктами (80/766/EEC) та деяких інших правових актах. Вихідними принципами політики ЄС щодо упаковки продуктів харчування є створення систем повернення, збору та відновлення упаковки чи відходів упаковки; оскільки такі системи відкриті для участі всіх зацікавлених сторін та розробляються з метою уникнення дискримінації імпортованих продуктів та перешкод для торгівлі чи порушення конкуренції, а також гарантування максимально можливого повернення упаковки чи відходів упаковки відповідно до Договору; мінімізація впливу упаковки та відходів упаковки на довкілля та запобігання перешкодам для торгівлі та порушення конкуренції, обмеження присутності шкідливих металів та інших речовин в упаковці, зважаючи на їх вплив на довкілля (зокрема, в світлі їхньої очевидної присутності у викидах або золі, коли упаковка спалюється, або в стічних водах, коли упаковка закопується в землю); оскільки важливо, як перший крок у напрямі зменшення токсичності відходів упаковки, перешкодити додаванню в упаковку токсичних важких металів та забезпечити, щоб такі речовини не потрапляли в довкілля, з відповідними винятками, які встановлюються Комісією, в окремих випадках, згідно з процедурою Комітету.

Директива Європейського Парламенту і Ради від 20 грудня 1994 року про упаковку та відходи упаковки (94/62/ЄС) стосується всієї упаковки, розміщеної на ринку в Спільноті, та всіх відходів упаковки, незалежно від того, чи використовувались та створювались вони на промисловому, комерційному, офісному рівнях, в крамницях, побутових службах чи домашньому господарстві, або на будь-якому іншому рівні, незалежно від матеріалу, що використовуються. Ця Директива застосовуються без шкоди існуючим вимогам щодо якості упаковки, особливо, що стосуються безпеки, охорони здоров’я та гігієни упакованих продуктів, або існуючим вимогам щодо транспортування або положенням Директиви Ради 91/689/ЄЕС від 12 грудня 1991 року про небезпечні відходи.

«Упаковка», відповідно до ст. 3 Директиви, означає всі продукти, вироблені з будь-яких матеріалів будь-якої природи, що використовуються для вміщення, захисту, переміщення, доставки та презентації товарів, від сировини до готових виробів, починаючи від виробника і закінчуючи користувачем чи споживачем. «Предмети, що не повертаються», що використовуються з цією ж метою, також вважаються упаковкою. «Упаковка» складається виключно з: товарної упаковки чи первинної упаковки, тобто упаковки, яка вважається такою, що становить товарну одиницю для кінцевого користувача чи споживача в момент купівлі; згрупованої упаковки чи вторинної упаковки, тобто упаковки, яка вважається такою, що становить на момент купівлі групу певної кількості одиниць товару, незалежно, чи продається остання як така кінцевому користувачу або споживачу, чи вона слугує лише як засіб доповнення у момент продажу; її можна зняти з продукту не завдаючи шкоди його характеристикам; транспортної упаковки чи третинної упаковки, тобто упаковки, яка вважається такою, що полегшує переміщення та транспортування певної кількості одиниць товару чи згрупованих товарів з метою уникнення механічного пошкодження за транспортування. Транспортна упаковка не включає автомобільні, залізничні, морські чи авіаційні контейнери;

Визначення «упаковки» надалі ґрунтується на критеріях, сформульованих нижче.

Етикетки, що приєднані безпосередньо до продукт, чи додаються до нього, належать до упаковки. Щіточка, що є частиною кришки контейнера, клейкі етикетки, які додаються до іншого предмету упаковки, скоби, пластикові пакетики, прилади для дозування, які складають частину кришки контейнера для миючих засобів є частиною упаковки.

«Відходи упаковки» означає будь-яку упаковку чи пакувальний матеріал, які охоплюють визначення відходів у Директиві 75/442/ЄЕС, крім виробничих залишків; «система збирання та переробки відходів упаковки» означає систему збирання та переробки відходів, як визначено в Директиві 75/442/ЄЕС; «запобігання» означає зменшення кількості та шкідливості для довкілля: матеріалів та речовин, що містяться в упаковці та відходах упаковки; упаковки та відходів упаковки на рівні процесу виробництва, торгівлі, а також на етапах розподілу, утилізації та ліквідації, розвиваючи, зокрема, «чисті» продукти та технології; «повторне використання» означає будь-яку операцію, за допомогою якої упаковка, що була розроблена та створена для здійснення в межах свого життєвого циклу мінімальної кількості переміщень чи обігу, повторно наповнюється чи використовується з цією самою метою, задля якої вона була створена, за допомогою чи без допомоги допоміжних продуктів, наявних на ринку, що дають можливість повторно використовувати упаковку; така повторно використана упаковка стає відходами упаковки, коли більше не є предметом повторного використання; «відновлення» означає будь-яку з операцій, які можуть застосовуватись, та які передбачені в Додатку II.B Директиви 75/442/ЄЕС; «повторна переробка» означає вторинну обробку за умов виробничого процесу матеріалів, що є відходами для первинної мети або для інших завдань, включаючи органічну повторну переробку, але за виключенням відновлення енергії; «відновлення енергії» означає використання горючих відходів упаковки як засобу генерації енергії шляхом безпосереднього спалювання з іншими відходами чи без них, проте з відновленням тепла; «органічна повторна переробка» означає аеробну (компостну) чи анаеробну (біометанізація) обробку, в контрольованих умовах та з застосуванням мікроорганізмів, частин відходів упаковки, що розкладаються під впливом мікроорганізмів, яка продукує стабільні органічні залишки чи метан.

Держави—члени забезпечують, що, на додаток до заходів, що запобігають створенню відходів упаковки, імплементуються інші запобіжні заходи. Такі інші заходи можуть складатися із національних програм, проектів, з запровадження відповідальності виробника за мінімізацію впливу на довкілля упаковки або подібних заходів, що ухвалюються, якщо це необхідно, після консультації з економічними операторами, та які розробляються з метою поєднання та використання ініціатив, що реалізуються в межах держав—членів щодо запобіжних заходів.

Держави—члени можуть сприяти системам повторного використання упаковки, які можуть бути повторно використані у безпечний для довкілля спосіб, згідно з Договором.

З метою відповідності завданням цієї Директиви, держави—члени вживають необхідних заходів для досягнення таких цілей на всій їхній території: не пізніше 30 червня 2001 року від 50 % до 65 % маси відходів упаковки буде відновлюватись чи спалюватимуться на заводах, де спалюються відходи із відновленням енергії; не пізніше 31 грудня 2008 року щонайменше 60 % маси відходів упаковки буде відновлюватись чи спалюватимуться на заводах, де спалюються відходи з відновленням енергії;

не пізніше 30 червня 2001 року від 25 % до 45 % загальної маси пакувальних матеріалів, що містяться у відходах упаковки, повторно перероблятиметься як мінімум 15 % від маси кожного пакувального матеріалу; не пізніше 31 грудня 2008 року від 55 % до 80 % ваги відходів упаковки перероблятимуться;

не пізніше 31 грудня 2008 року буде досягнуто такої мінімальної мети повторної переробки матеріалів, що містяться у відходах упаковки: 60 % маси скла; 60 % маси паперу та картону; 50 % маси металів; 22,5 % маси пластмаси, враховуючи тільки матеріали, які знов перероблюються у пластмаси; 15 % маси деревини.

Відходи упаковки, які експортуються за межі Спільноти, відповідно до Регламентів Ради (ЕЄС) № 259/93, (ЄС) № 1420/1999 та Регламенту Комісії (ЄС) № 1547/1999, враховуються тільки для виконання зобов’язань та мети частини 1, якщо існують вагомі докази того, що операція з відновлення та/чи переробки мала місце згідно умов, які майже повністю відповідають тим, що визначені законодавством Спільноти з цього питання.

Держави—члени, у відповідних випадках, сприяють відновленню енергії, коли це є бажаним для повторної переробки матеріалу з міркувань захисту довкілля та зниження витрат.

Цього можна досягти шляхом розмежування між цілями національної повторної переробки та відновлення.

Держави—члени, у відповідних випадках, сприяють використанню матеріалів, що одержують з перероблених відходів упаковки для виробництва упаковки та інших продуктів шляхом: поліпшення ринкових умов щодо таких матеріалів; перегляду чинних регламентів, що запобігають використанню таких матеріалів.

Не пізніше 31 грудня 2007 року Європейський Парламент і Рада, діючи кваліфікованою більшістю та за пропозицією Комісії, встановлюють цілі на третій п’ятирічний період з 2009 до 2014 року, на основі практичного досвіду, здобутого державами—членами у досягненні цілей, що встановлені в частині 1 та здобутків наукових досліджень і технології оцінки, таких як оцінка життєвого циклу та аналізу витрат.

Цей процес повторюється кожні п’ять років.

Заходи та мета, зазначені вище, оприлюднюються державами—членами та є предметом інформаційної кампанії для громадськості та економічних операторів.

Держави—члени вживають необхідних заходів для забезпечення того, що системи створюються для передбачення: повернення та/або збору використаної упаковки та/або відходів упаковки від споживача, іншого кінцевого споживача чи з потоку відходів, з метою спрямування її в найбільш відповідні альтернативні напрями діяльності з збирання та переробки відходів; повторного використання, включаючи повторну переробку упаковки та/або зібраних відходів упаковки, з метою виконання завдань, встановлених в цій Директиві.

Ці системи відкриті для участі економічних операторів відповідних секторів та для участі компетентних органів влади. Вони також застосовуються до імпортованих продуктів на умовах недискримінації, включаючи детальні домовленості та будь-які тарифи, що встановлюються для доступу до систем, та розробляються, щоб запобігти бар’єрам для торгівлі, порушенням конкуренції відповідно до Договору.

Вказані заходи складають частину політики, що стосується всієї упаковки та відходів упаковки, та враховують, зокрема, вимоги щодо захисту довкілля та здоров’я споживача, безпеки та гігієни; охорони якості, справжності та технічних характеристик упакованих товарів та матеріалів, що використовуються; а також захисту прав промислової та комерційної власності.

Держави—члени вживають необхідних заходів для забезпечення створення баз даних про упаковку та відходи упаковки на погодженій основі; якщо такі системи ще не створені, то для сприяння можливості держав—членів та Комісії слід здійснювати нагляд за реалізацією завдань, встановлених в цій Директиві. З цією метою, бази даних надають інформацією про значення, характеристики та зростання потоків упаковки та відходів упаковки (включаючи інформацію про токсичність чи небезпечність пакувальних матеріалів та компонентів, що використовуються для їх виробництва) на рівні окремих держав—членів.

Держави—члени вживають заходів, протягом двох років після 30 червня 1996 року, щоб забезпечити, що користувачі упаковкою, включаючи, зокрема, споживачів, отримують необхідну інформацію про: системи повернення, збору та відновлення, доступні їм; їхню роль у внесок до повторного використання, відновлення та повторної переробки упаковки та відходів упаковки, значення маркування на упаковці, що присутня на ринку, відповідні елементи планів із збирання та переробки упаковки та відходів упаковки. Держави—члени сприяють проведенню кампаній з інформування та підвищення обізнаності споживачів.

Виконуючи завдання та заходи, зазначені в цій Директиві, держави—члени включають в плани із збирання та переробки відходів, що вимагаються відповідно до статті 17 Директиви 75/442/ЄЕС, окремий розділ про систему збирання та переробки упаковки та відходів упаковки, включаючи заходи, що вживаються відповідно до статей 4 та 5.

Діючи на основі відповідних положень Договору, Рада ухвалює економічні інструменти, щоб сприяти імплементації завдань, встановлених цією Директивою. За відсутності таких заходів, держави—члени можуть, відповідно до принципів, що регулюють політику Спільноти в галузі довкілля, inter alia, принципу, що забруднювач платить, та зобов’язань, що виникають з Договору, ухвалити заходи для імплементації цих завдань.

Держави—члени не перешкоджають розміщенню на ринку, в межах своєї території, упаковки, яка відповідає положенням цієї Директиви.

Суттєві вимоги щодо складу та природи упаковки, яка підлягає повторному використанню та відновленню, включаючи повторну переробку, включають наступне. Вимоги щодо виробництва та складу упаковки. — Упаковка повинна виготовлятися так, щоб об’єм упаковки та вага були зменшені до мінімальної адекватної величини, для підтримання необхідного рівня безпеки, гігієни та прийнятності для упакованого продукту та для споживача. Упаковка повинна розроблятися, виготовлятися та реалізовуватися у такий спосіб, щоб дозволити її повторне використання чи відновлення, включаючи повторну переробку, та щоб мінімізувати її вплив на довкілля, коли усуваються відходи упаковки та залишки операцій із збирання та переробки відходів упаковки. Упаковка виготовляється так, щоб наявність токсичних та інших шкідливих речовин і матеріалів, як складників пакувального матеріалу або будь-яких інших компонентів упаковки, була мінімізована з урахуванням їх наявності у викидах, золі чи стічних водах, коли упаковка або залишки операцій із збирання та переробки відходів упаковки спалюються або закопуються. Вимоги щодо упаковки, яка підлягає повторному використанню. Водночас повинні бути дотримані такі вимоги: фізичні властивості та характеристики упаковки повинні уможливлювати певну кількість переміщень або обертів за нормальних передбачуваних умовах використання, можливість переробки використаної упаковки з метою дотримання вимог охорони здоров’я та безпеки для робочої сили; виконання вимог щодо упаковки, що підлягає відновленню, коли упаковка більше не використовується повторно, й відтак, стає відходами. Вимоги щодо упаковки, що підлягає відновленню. Упаковка, що підлягає відновленню, у формі повторної переробки матеріалу. Упаковка повинна вироблятися в такий спосіб, щоб уможливити повторну переробку певного відсотка ваги матеріалів, що використані для виробництва ринкових продуктів, відповідно до чинних стандартів Спільноти. Визначення такого відсотка може бути різним, залежно від типу матеріалу, з якого упаковка складається. Відходи упаковки, перероблені з метою відновлення енергії, повинні мати мінімально низький показник теплотворності, щоб дозволити оптимізацію відновлення енергії. Відходи упаковки, що підлягають переробці з метою компостування, повинні характеризуватися здатністю розкладатися під впливом мікроорганізмів, що не повинно перешкоджати їхньому окремому збиранню та процесу компостування або діяльності, в яку їх запроваджено. Відходи упаковки, що розкладаються під впливом мікроорганізмів, повинні характеризуватися тим, що вони мають зазнавати фізичного, хімічного, термального чи біологічного розкладу, так, щоб більша частина завершеного компосту цілковито розкладалась на двоокис вуглецю, біомасу та воду.

Дані, які повинні включатися державами—членами в свої бази даних про упаковку та відходи упаковки, включають наступне. Для первинної, вторинної та третинної упаковки: кількість, для кожної широкої категорії матеріалу, упаковки, що споживається в межах країни (вироблена + імпортована — експортована); кількість, що повторно використовується. Для побутових та непобутових відходів упаковки: кількість, для кожної широкої категорії матеріалу, упаковки, що повторно використовується та усувається в межах країни (вироблена + імпортована — експортована); кількість, що утилізується, та кількість, що повторно використовується, для кожної широкої категорії матеріалу.

Ст.2 Директиви 76/893/ЄЕС передбачає, що матеріали та предмети не повинні передавати харчовим продуктам будь-яких своїх складників у кількостях, що можуть становити загрозу здоров’ю людини. Рада згідно з процедурою, передбаченою статтею 100 Договору, ухвалює в Директивах спеціальні положення, що застосовуються до певних груп матеріалів і предметів (окремі Директиви); оскільки ці положення можуть включати окремі обмеження на переміщення певних складників в харчові продукти або на них, а також інші правила для забезпечення відповідності до статті 2 згаданої Директиви. Так, Директивою Ради від 30 січня 1978 року про наближення законів держав—членів про матеріали та предмети, які містять вінілхлориду мономер і призначені для контакту з харчовими продуктами (78/142/ЄЕС), яка стосується присутності вінілхлорид мономеру в матеріалах і предметах або його переміщення з матеріалів і предметів, виготовлених з вінілхлоридних полімерів або кополімерів (далі — «матеріали та предмети»), які в готовому вигляді призначені вступати в контакт з харчовими продуктами або які контактують з харчовими продуктами та призначені для цього, було визначено, що матеріали та предмети не повинні містити вінілхлорид мономер у кількості, що перевищує встановлену в Додатку І норму (один міліграм на кілограм кінцевого продукту). Матеріали та предмети не повинні передавати до харчових продуктів, які контактують або контактували з такими матеріалами та предметами, будь-які кількості вінілхлорид мономеру, який можна виявити методом, що відповідає критеріям, встановленим у Додатку ІІ. До них належать наступні. Рівень вінілхлориду в матеріалах і предметах і рівень вінілхлориду, що вивільнюється з матеріалів і предметів до харчових продуктів, визначаються за допомогою га- зофазової хроматографії з використанням методу «вільного простору». Для потреб визначення вінілхлориду, що вивільнюється з матеріалів і предметів до харчових продуктів, межа виявлення становить 0,01 мг/кг. Вінілхлорид, що вивільнюється з матеріалів і предметів до харчових продуктів, у принципі, визначається у харчових продуктах. У разі, якщо визначення в харчових продуктах є неможливим з технічних причин, держави—члени можуть дозволити визначення за допомогою замінників конкретних харчових продуктів.

Визначення рівня вінілхлоріда в матеріалах і предметах здійснюється відповідно до Директиви Комісії від 8 липня 1980 року, що встановлює метод Співтовариства по аналізу в цілях офіційного контролю рівня вінілхлоріда в матеріалах і предметах призначених для контакту з харчовими продуктами (80/766/EEC).