Патологічна анатомія

Слідом за анатомією в XIX ст. оформилась як наука патологія (від грецьк. яатоа — хвороба, дослівно — учення про хворобу). Спершу патологія дістала розвиток переважно у формі патологічної анатомії.

Проведення розтинів трупів померлих у госпіталях було узаконене виданням «Генерального регламенту про госпіталі» ще з 1735 р.— раніше, ніж в інших країнах. Зрозуміло, що їх робили лише у великих госпіталях. У медичних школах патологічну анатомію викладали частково професори анатомії, частково клініцисти-терапевти. Першу самостійну кафедру патологічної анатомії було відкрито 1849 р. в Московському університеті. Очолив її професор О. І. Полунін (1820—1888). Він заклав основу музею патологоанатомічних препаратів при кафедрі, упорядкував секційну справу в лікарнях Москви.

О. І. Полунін видавав своїм коштом «Московский медицинский журнал» (1847—1858), який в середині XIX ст. мав велике значення в поширенні передових поглядів вітчизняної науки. У своїх статтях він гостро виступав проти спекулятивних ідеалістичних учень Броуна, Бруссе, «тваринного магнетизму» Месмера, вважаючи їхні теорії і універсалізм лікування породженням неуцтва. Як прибічник матеріалістичного розуміння патологічних процесів і експериментального напряму дослідження їх, він критично ставився до натурфілософії Шеллінга, яку намагалися прищеплювати в Росії вчені-іноземці. Його погляди поділяв і засновник петербурзької патанатомічної школи професор Медико-хірургічної академії М. М. Руднев (1837—1878). Об’єднувало їх негативне ставлення до целюлярної патології Вірхова. За їхніми поглядами, неможливо, щоб в організмі окремо взята частина могла мати, як це вчив Вірхов, усі властивості життя; організм розглядався ними як єдине ціле. Вони вважали, що для правильного розуміння патологічного процесу потрібний найтісніший зв’язок патанатомії не лише з клінікою, а й з точними науками. «Пояснити хворобливі явища,— писав Полунін,— розуміти процес без знання анатомії, фізіології, хімії здорової і хворої людини і наук про природу неможливо».

В Київському університеті кафедра патологічної анатомії була відокремлена в 1854 р., в Харківському університеті — в 1861 р.

Георгій Норбертович Г абричевський (1860—1907)

Олексій Іванович Полунін (1820—1888)

Душан Федорович Лямбль (1824—1895)

Засновником кафедри патологічної анатомії в Харкові був видатний учений Душан Федорович Лямбль (1824—1895). Лямбль був енциклопедистом. Йому належить багато праць з різних галузей знання — патологічної анатомії, гістології, паразитології, терапії, географії, етнографії. Він перший виділив колові волокна циліарного м’яза ока, перший описав паразита lamblia intenstinalis, названого його іменем.

Змінив його на кафедрі учень М. М. Руднєва професор

B. П. Крилов (1841—1906). Крилов запровадив систематичне проведення розтинів трупів у клініках і госпіталях Харкова. Його секційні розбори вражали присутніх глибиною аналізу, він один з перших звернув увагу на роль конституціональних факторів у розвитку патологічних процесів. В. П. Крилов створив на Україні школу патологоанатомів, з якої вийшли професори патологічної анатомії В. К. Високович, К- Ф. Єленев- ський, А. І. Мойсєєв, И. X. Пожариський та ін.

Уже в цей час велике значення патанатомії для розвитку клінічної медицини стає загальновизнаним. Цей клініко-анатоміч- ний напрям знаходить дальший розвиток у вітчизняній науці.

Патологічна фізіологія

Якщо основою вивчення нормальної фізіології в XIX ст. став експеримент, то цей метод з другої половини XIX ст. набуває дедалі більшого значення і в патології. Як уже зазначалося,

C. П. Боткін у лабораторії при своїй клініці вивчав патологічні процеси, зокрема захворювання нирок, на експериментальних моделях. Застосовував у своїх дослідах експеримент О. І. Полунін, користувався ним М. М. Руднев.

Григорій Миколайович Мінх (1836—1896)

Віктор Васильович Пашутін (1845—1901)

Володимир Валеріановий Підвисоцький (1857—1913)

належить честь організації першої в світі окремої кафедри (в Казані, 1874 р.) загальної патології (так спочатку називалася ця дисципліна).

В. В. Пашутін написав перший підручник з патологічної фізіології. На його кафедрі досліджувалася проблема харчування, зокрема голодування. Вивчаючи цингу, він висловив упевненість в існуванні додаткових факторів живлення, крім відомих продуктів, які конче потрібні для існування організму. Вперше про ці фактори, що пізніше дістали назву вітамінів, написав, як відомо, у своїй дисертації М. І. Лунін у 1880 р. Пашутін із своїми учнями продовжував працю свого вчителя І. М. Сеченова з газообміну. В його лабораторії для вивчення теплового обміну були виготовлені перші калориметри. В. В. Пашутін створив школу вітчизняних патофізіологів, з якої вийшли П. М. Аль- бицький, О. В. Репрєв та ін.

Засновником Московської школи патологічної фізіології був професор А. Б. Фохт (1848—1930). Він із своїми учнями широко застосовував експериментальні фізіологічні методи для вивчення патології серцево-судинної системи і патології нирок.

На Україні школу патофізіологів виховав В. В. Підвисоцький (1857—1913). Він працював у Києві, Одесі, пізніше очолював у Петербурзі Інститут експериментальної медицини, його школа працювала в галузі вивчення ролі паразитів і механічних подразнень у походженні новоутворень, регенерації залоз, питань імунітету. Посібник В. В. Підвисоцького «Основи загальної і експериментальної патології» був свого часу найпоширенішим у Росії, його перекладено французькою, німецькою, грецькою мовами.

Як уже зазначалося, В. В. Підвисоцький брав найактивнішу участь в організації медичного факультету в Одесі. Під його керівництвом збудовано навчально-клінічне містечко цього факультету — одного з кращих у дореволюційній Росії.

У Харкові кафедру патологічної фізіології заснував і довгий час очолював (1895—1924) учень В. В. Пашутіна О. В. Репрєв (1853—1930). Він разом із своїми учнями є автором визначних робіт з фізіології і патології ендокринних залоз. Репрєв по праву вважається одним з основоположників ендокринології як окремої дисципліни в нашій країні. З його ім’ям пов’язане заснування Ендокринологічного інституту в Харкові.

З школи В. В. Пашутіна вийшов видатний вітчизняний учений фармаколог М. П. Кравков (1865—1924). Виняткове значення для фізіології і фармакології мало введення Кравковим методики дослідів на ізольованих органах — пальцях трупів людини, вусі кролика, нирці, серці тощо. Ці методи застосовуються в усіх лабораторіях світу. Методом перфузії ізольованих органів Кравков вивчав функцію ендокринних залоз, дію фармакологічних агентів на функцію судин у нормі і патології. За допомогою цієї методики він довів, що адреналін не звужує, а розширює коронарні судини, що реакцію на судини можуть давати в мільярдних розчинах протеїногенні аміни, адреналін та ін. Кравков перший запропонував застосовувати внутрішньовенно для наркозу нелеткі снотворні препарати. Для цього він рекомендував гедонал, який уперше в клініці було використано С. П. Федоровим.

Вивчення дії різних фармакологічних речовин на функцію Ізольованих ендокринних органів продовжував учень Кравкова завідуючий кафедрою фармакології в Києві Г. Л. Шкавера.

Як свідчать дані про розвиток морфологічних дисциплін та експериментальної фізіології, патофізіології, біохімії, на кінець XIX і початок XX ст. вітчизняні вчені не тільки вийшли на рівень тогочасної науки, але в такій дисципліні, як нормальна фізіологія, зайняли найпередовіші позиції.

Величезні заслуги мають вітчизняні вчені і у створенні такої важливої галузі людського знання, як мікробіологія (спочатку вживалася назва бактеріологія). Своїми працями в цій галузі вони не тільки відкрили нові, досконалі засоби боротьби із захворюваннями, але й виявили та показали суть процесів, що відбуваються в організмі при певних захворюваннях.

Засновником першої школи вітчизняних мікробіологів був Лев Семенович Ценковський (1822—1887). Вищу освіту він здобув у Петербурзькому університеті. Протягом 22 років працював професором спочатку в Одесі, а пізніше в Харкові. За фахом він був ботаніком. Ценковський перший створив справжню наукову ботанічну лабораторію з широким застосуванням мікроскопії. Вивчаючи найпростіші форми на межі рослин і тварин, він основну увагу, як природодослідник з широким біологічним кругозором, звертав не тільки на їх морфологію, а й, головне, на еволюцію розвитку. Л. С. Ценковський був переконаним прибічником еволюційних поглядів ще до появи «Походження видів» Ч. Дарвіна. Він описав 43 нові види мікроорганізмів. його праці мали велике значення для розвитку агрономії, ветеринарії і медицини. Винайдення Ценковським методу виготовлення вакцини проти сибірки відіграло велику роль у запобіганні цій хворобі.

У 1881 р. вакцину проти сибірки виготовив Пастер. Патент на спосіб її виготовлення придбала торговельна фірма. Коли в 1882 р. Ценковський приїхав до Парижа, щоб ознайомитися із способом виготовлення протисибірко- вої вакцини, йому в цьому було відмовлено. Повернувшись на батьківщину, Ценковський, не маючи ніякої підтримки від уряду, у вкрай несприятливих умовах створив лабораторію на задвірках Харківського ветеринарного інституту. Після наполегливої творчої роботи він винайшов оригінальний спосіб виготовлення вакцини проти сибірки, більш дійової, ніж виготовленої за методом Пастера. Спосіб виготовлення протисибіркової вакцини за Ценковським, з деякими змінами, застосовується й тепер.

Л. С. Ценковський брав діяльну участь в організації в Харкові 1887 р. пастерівської станції, на основі якої пізніше було розгорнуто великий мікробіологічний інститут.

Значний внесок у науку зробили працівники кафедри патологічної анатомії Київського університету. Особливо слід відзначити діяльність професора Г. М. Мінха.

Григорій Миколайович Мінх (1835—1896) закінчив Московський університет. Повернувшись з наукового відрядження з-за кордону з 1872 р. працював прозектором в Одесі. Прищепивши собі кров хворого на поворотний тиф і тяжко перенісши це захворювання, Мінх довів необхідність боротьби з кровососними паразитами, як можливими переносниками поворотного і висипного тифу. Подібний досвід на собі провів і завідувач інфекційного відділення Одеської міської лікарні И. Й. Мочутков- ський (1845—1903). Мінхові належать класичні праці про проказу. Він вивчав це захворювання в спеціальних експедиціях в

Лев Семенович Ценковський (1822—1887)

Ілля Ілліч Мечников (1845—1916)

Володимир Костянтинович Високович (1854—1912)

Астраханській губернії, на Кубані, в Туркестані, в Єгипті та Палестині. Мінх був переконаним прихильником інфекційної природи прокази. Йому довелося в цьому питанні вести гостру полеміку з прибічниками її спадкової передачі. Багато працював він над вивченням чуми. Мінх дав класичний опис легеневої і бубонної чуми, визначив її інкубаційний період і шляхи поширення. Він також довів єдність походження кишкової і легеневої форм сибірки.

Засновником Київської школи мікробіологів був учень Л. С. Ценковського видатний мікробіолог, епідеміолог і патологоанатом В. К. Високович.

Володимир Костянтинович Високович (1854—1912) родом з Гайсина на Поділлі, син ветеринарного лікаря. Закінчив у 1876 р. Харківський університет, працював спочатку в Харкові прозектором, з 1895 р.— професор патологічної анатомії Київського університету. У видатній праці «Про долю мікробів, уведених у кров» (1886) він перший довів, що через 15—ЗО хвилин після введення у кров бактерії зникають, їх захоплюють ендо- теліальні клітини судин, особливо в органах із сповільненим кровообігом, таких, як селезінка, печінка, кістковий мозок, легені, лімфатичні вузли. Це положення Високовича суперечило вченню Мечникова, який визнавав здатність захоплювати бактерії лише за лейкоцитами. Внаслідок робіт Високовича Мечников повинен був змінити свій погляд. Праці Мечникова про фагоцитоз і Високовича про захоплення бактерій ендотелієм судин було опубліковано у 80-х роках XIX ст., вони лягли в основу вчення про ретикулоендотеліальну систему.

На Заході піонером учення про ретикулоендотеліальну систему вперто вважають Л. Ашофа, який із своїми учнями М. Ландау та японцем К. Кійоно лише поглибив і поширив це вчення. Сам Л. Ашоф у 1922 р. писав: «Для тих, хто знайомий з працею Мечникова і його учнів, пізніші дослідження про участь ретикулоендотеліальної системи в імунізаційних процесах не становлять в основному нічого нового».

Данило Кирилович Заболотний (1866—1929)

Микола Федорович Гамалія (1859—1949)

Дмитро Осипович Івановський (1864—1920)

В. К. Високович очолював експедицію в Індію для вивчення чуми, перший почав застосовувати вакцинацію проти черевного тифу, довів мікробну етіологію цереброспінального менінгіту (незалежно від А. Вейксельбаума) та туберкульозний характер золотухи.

Високович був засновником Бактеріологічного інституту Харківського медичного товариства (1894). Його учень і наступник В. І. Недригайло (1865—1923) присвятив цьому інститутові 20 років праці і створив заклад, який за дореволюційних часів був кращим не лише в Росії, айв Європі.

В експедиції Високовича в Індію брав участь Д. К- Заболотний, який залишив глибокий слід в історії вітчизняної мікробіології та епідеміології.

Данило Кирилович Заболотний (1866—1929), син селянина з с. Чоботарки (тепер с. Заболотне) на Вінниччині, закінчив природничий відділ фізико-математичного факультету Одеського університету і медичний факультет Київського університету. Ще будучи студентом, він виконав ряд наукових праць під керівництвом І. І. Мечникова і В. В. Підвисоцького. Разом з І. Г. Савченком Заболотний у 1883 р., на багато років раніше від О. М. Безредки, в дослідах на собі довів, що холерна вакцина, прийнята через рот, запобігає захворюванню на холеру. Все життя Д. К. Заболотний особливу увагу приділяє вивченню шляхів поширення чуми та її лікуванню. Він вивчає чуму в Індії, Аравії, Монголії, Китаї, в Поволжі,' Казахстані, Забайкаллі. Під час експедиції в Монголію Заболотний заражається чумою. В 1911 р. він доводить зв’язок поширення чуми з гризунами тарбаганами.

Вивчаючи сифіліс, Заболотний за два роки до Шаудіна і Гофмана відкриває спірохету, але не опубліковує свого відкриття. У 1898 р. він заснував першу в Росії кафедру бактеріології

в Петербурзькому жіночому медичному інституті, яку очолював протягом багатьох років.

З перших днів Великої Жовтневої соціалістичної революції Д. К. Заболотний усю свою енергію віддає боротьбі з інфекційними хворобами, очолюючи санітарно-епідеміологічну комісію Головного військово-санітарного управління. В 1920 р. він заснував в Одесі першу в> світі самостійну кафедру епідеміології. В 1927 р. Заболотний видав перший оригінальний підручник «Основи епідеміології», в якому обстоює основне положення — значення соціального фактора в епідеміології. «Епідемії залишають настільки глибокий слід в організмі суспільства, що цілком справедливо можуть розглядатись як соціальне явище... епідемії як масове явище тісно пов’язані з життям народу, його побутовим укладом, економічним станом і соціальною структурою».

В 1922 р. Д. К. Заболотного було обрано академіком Академії наук УРСР, у 1928 р.— президентом її, в 1929 р.— академіком Академії наук СРСР. У складі Академії наук УРСР він організовує Інститут мікробіології, який носить тепер його ім’я. Наукову роботу Заболотний поєднує з активною громадською діяльністю: його було обрано членом ВЦВК і ВУЦВК. Особливу увагу Заболотний приділяв поширенню санітарної освіти серед населення. Йому належить багато популярних праць з питань охорони здоров’я. Поховано Д. К. Заболотного, за його заповітом, на батьківщині, в с. Чоботарці. В будинку, де він жив, відкрито музей.

Петербурзьку школу мікробіологів очолював С. М. Виноград- ський (1856—1953), який керував відділом загальної мікробіології Інституту експериментальної медицини. Це був єдиний в Росії експериментальний інститут медичного профілю (заснований у 1890 р.). В ньому працювали Д. К. Заболотний та І. П. Павлов.

Особливе значення мають роботи Виноградського про мікрофлору грунту. До його дослідів вважали, що мікроорганізми живляться лише органічними речовинами. Виноградський виділив з грунту бактерії, які живляться мінеральними речовинами,— групу нітрифікуючих бактерій, що засвоюють азот з повітря. Це відкриття мало велике значення для біології взагалі.

Заснування Московської школи бактеріологів пов’язане з ім’ям Г. Н. Габричевського (1860—1907). Закінчивши Московський університет, він спочатку працює як фізіолог, терапевт, пізніше вивчає мікробіологію в лабораторіях Мечникова, Коха, Ерліха. Повернувшись до Москви, з великими труднощами налагоджує виготовлення протидифтерійної сироватки. Крім дифтерії Габричевський вивчав скарлатину, запропонував протискарлатинозну сироватку з убитих стрептококів. Вивчаючи поворотний тиф, він довів, що в імунітеті при цій хворобі головну роль відіграє не процес фагоцитозу, а гемоліз спірохет сироваткою крові.

Габричевський заснував у Москві Бактеріологічний інститут, який тепер названий його ім’ям. З 1904 р. до кінця життя він очолює Пироговське товариство, беручи активну участь в усіх його прогресивних починаннях. Габричевський є автором першого у нас грунтовного підручника з медичної бактеріології.

Засновником важливого розділу мікробіології був видатний російський ботанік-мікробіолог Д. О. Івановський (1864—1920). Вивчаючи мозаїчну хворобу тютюну, він перший відкрив у 1892 р. новий світ мікроорганізмів — фільтрівні віруси, що, як пізніше виявилося, мають величезне значення в патології людини.

Світового значення внесок у розвиток мікробіології, у створення нових напрямів у науці — еволюційної патології, імунології— зробив І. І. Мечников.

Ілля Ілліч Мечников (1845—1916) народився в с. Іванівці Куп’ямського повіту на Харківщині. Батько його був дрібним поміщиком. Закінчивши із золотою медаллю гімназію, 1.1. Мечников вступає на природничий відділ Харківського університету. Складаючи іспити достроково, закінчує університет за два роки, на 19-му році життя. За свій кошт їде за кордон. Повернувшись, захищає в 1867 р. дисертацію на ступінь доктора зоології. З 1870 по 1882 р. працює в Одеському (Новоросійському) університеті професором зоології. В той час в Одеському університеті працювали І. М. Сеченов, видатний ембріолог-еволюціоніст Олександр Ковалевський, Л. С. Ценковський, з якими у Мечникова зав’язуються найтісніші дружні стосунки. Працюючи разом з Коналевським, Мечников довів еволюційний зв’язок між безхребетними і хребетними, розробив питання про початкові етапи розвитку багатоклітинних організмів.

Творчо розвиваючи дарвінізм, він збагатив це вчення новими даними з ембріології, фізіології. Мечников критикував мальтузіанське трактування боротьби за існування. Вивчаючи медуз, їхні личинки, які не мають травної порожнини, Мечников відкрив у них внутрішньоклітинне травлення. Розширюючи коло своїх досліджень, Мечников довів, що внутрішньоклітинне травлення спостерігається широко в природі і що воно властиве не лише клітинам травного каналу, а й усім рухливим клітинам організму. Вивчаючи внутрішньоклітинне травлення в хребетних тварин, Мечников зіткнувся з дуже важливим фактом, який вплинув на хід його дальших наукових праць. Відомо, що жаба розвивається з яйця в рибоподібну личинку з хвостом і зябрами. Коли в личинки виростають лапки, вона втрачає хвіст і зябра. Як це відбувається? Мечников показав, що хвіст відпадає через зруйнування його амебоподібними клітинами, які захоплюють частинки тканини хвоста і внутрішньоклітинно перетравлюють їх. Вивчаючи глибше це питання, Мечников дійшов висновку, що рухливі клітини в організмі відіграють певну захисну роль.

Про це відкриття в його автобіографії ми читаємо: «В чудовій обстановці Мессінської затоки, відпочиваючи від університетських тривог, я з пристрастю віддався праці. Одного разу, коли вся родина пішла до цирку дивитись якихось дивних дресированих мавп і я залишився сам над своїм мікроскопом, спостерігаючи за життям рухливих клітин у прозорої личинки морської зірки, мені відразу сяйнув новий здогад. Мені спало на думку, що подібні клітини в організмі мають протидіяти шкідливим факторам. Почуваючи, що тут криється щось особливо цікаве, я до того схвилювався, що почав ходити по кімнаті і навіть вийшов на берег моря, щоб зібратися з думками. Я сказав собі, що коли моє припущення справедливе, то скалка, вставлена в тіло морської зірки, яка не має ні судинної, ні нервової системи, має за короткий час бути оточена рухливими клітинами, що скупчуються навколо неї, подібно до того, як це спостерігається в людини, яка загнала скалку в палець. Сказано — зроблено. В маленькому садку, коло нашого будинку, я зірвав кілька трояндових колючок і відразу встромив їх під шкіру личинок морської зірки. Звичайно, я всю ніч хвилювався, чекаючи результатів, і наступного дня рано-вранці з радістю констатував, що дослід удався. Цей останній і став основою теорії фагоцитів, опрацюванню якої були присвячені наступні 25 років мого життя».

Зрозуміло, що як падіння яблука з дерева зародило у Ньютона ідею про всесвітнє тяжіння, так і висновок з свого спостереження Мечников міг зробити не випадково, а лише маючи вже великі знання з еволюційної зоології й ембріології простих тварин. Так Мечников — біолог, зоолог підійшов до патології.

Незважаючи на видатні наукові праці Мечникова, прекрасну організацію ним педагогічного процесу на кафедрі, реакційна професура створює неможливі умови для перебування ученого в університеті, і він покидає його. Не маючи змоги продовжувати викладацьку і наукову роботу в університеті, Мечников почав працювати в Херсонському земстві, ведучи боротьбу з польовими шкідниками, і організував разом з М. Ф. Гамалією в Одесі (1886) першу у нас міську бактеріологічну станцію з першим у світі, після Парижа, антирабічним відділом при ній. Слідом за Одеською почали функціонувати такі ж лабораторії (пастерівські станції) у Петербурзі, Москві, Самарі, Варшаві, Харкові. Росія стала першою країною у світі, де у 80-х роках XIX ст. було створено мережу пастерівських станцій.

Запропонований Мечниковим біологічний метод боротьби з ховрахами за допомогою збудників курячої холери був адміністрацією заборонений, оскільки лікарські кола Одеси, через необізнаність, вважали, що це може стати причиною захворювань на холеру серед населення.

Не знаходячи умов на батьківщині для здійснення своїх творчих задумів, Мечников, не без вагань, приймає запрошення Пастера працювати в його інституті в Парижі. Спочатку він працює як керівник однієї з лабораторій, пізніше, після смерті Пастера, разом з Е. Ру очолює Пастерівський інститут. Своє вчення про фагоцитоз Мечников поклав в основу розуміння запального процесу. На противагу Конгейму, який вважав основою запалення патологічні зміни в судинах з пасивним виходом з них лейкоцитів, Мечников довів, що запалення є активною реакцією організму на шкідливі фактори, зокрема бактерії, захисним актом організму, набутим у ході еволюційного розвитку тварин і людини. Результати вивчення процесу запалення у тварин різного ступеня еволюційного розвитку Мечников узагальнив у праці «Лекції з порівняльної патології запалення» (1892).

На основі того ж еволюційного методу порівняльної патології Мечников розробляє своє вчення про імунітет. На противагу поглядові переважної більшості тогочасних бактеріологів на чолі з Р. Кохом, які в походженні хвороби головну роль відводили тільки бактеріям, Мечников довів, що захворювання, зокрема інфекційне, є боротьба макро- і мікроорганізму. Організм бореться з хвороботворним агентом фізіологічними силами, однією з яких і е фагоцитоз. Роль організму в імунітеті Мечников висвітлив у книзі «Несприйнятливість в інфекційних хворобах» (1901).

Фагоцитарну теорію Мечникова більшість учених зустріли різко негативно. Особливо гостро критикували його теорію німецькі вчені, зокрема Роберт Кох, який глузливо називав учення Мечникова про фагоцитоз «східною казкою». Мечников гаряче відстоював свої погляди силою фактів, що їх він здобував своїми експериментами, силою логіки він переконував і поступово примусив учений світ визнати правоту свого вчення. Лістер, до речі, також був спочатку проти вчення Мечникова, але згодом визнав його. На конгресі Британської медичної асоціації він, позитивно висловившись про теорію Мечникова, додав: «Якщо в патології був коли-небудь романтичний розділ, то, звичайно, це історія фагоцитозу».

Під натиском громадської думки, Російська Академія наук у 1902 р. присвоїла Мечникову звання почесного академіка. В 1908 р. Мечников одержує найвищу тогочасну світову нагороду — Нобелівську премію. На кошти з цієї премії він купує мавп і провадить на них експерименти, вивчає сифіліс, холеру, тиф, туберкульоз. Він виявляє антагонізм у боротьбі між різними видами мікроорганізмів і передбачає можливість використання цього антагонізму в боротьбі з інфекцією. Працюючи з холерним вібріоном, Мечников і один з його співробітників для перевірки специфічності мікроба випивають чисті культури. Співробітник Мечникова переніс після цього тяжку форму холери.

В останні роки свого життя Мечников приділяв велику увагу вивченню проблеми довголіття. Зміст його теорії загальновідомий. Проблему старості, довголіття, смерті Мечников підніс на рівень загальнофілософських питань, підходив до них не тільки як природознавець, а й як великий гуманіст. Підсумовуючи праці Мечникова «Етюди про природу людини» (1904), «Етюди оптимізму» (1907), «40 років шукань раціонального світогляду» (1913), К. А. Тімірязєв писав: «Не інстинктом, а розумом, не спіритизмом чи окультизмом, не містикою чи метафізикою, а через свою вищу культуру людина спроможна підготувати собі щасливе існування і безстрашний кінець... за допомогою науки спроможна вона виправити недосконалість своєї природи».

„ Живучи за кордоном, Мечников зберігав російське підданство, тримав широко розчиненими двері своїх лабораторій для співвітчизників, виховав цілу плеяду вітчизняних учених, серед них братів Ф. Я. і М, Я. Чистовичів, Д. К. Заболотного, Л. О. Та- расевича, І. Г. Савченка, Г. Н. Габричевського, П. В. Циклін- ську (першу російську жінку — професора-мікробіолога) та ін.

Не можна назвати жодного відомого російського вченого в галузі мікробіології і епідеміології кінця XIX — початку XX ст., який би не вчився у Мечникова в Парижі. «Моя лабораторія відкрита для всіх російських учених, які бажають працювати, які здатні працювати, тут вони в себе»,— писав Мечников.

Він гаряче любив свою батьківщину, тяжко переживав її лихоліття. Помер він у Парижі, урна з його прахом зберігається в бібліотеці Пастерівського інституту.

І. І. Мечников належить до тих великих людей науки, які не лише відкривають нові факти, а й дають у науці нові ідеї, що й після їхньої смерті впливають на напрям наукових досліджень. Лише після Великої Жовтневої соціалістичної революції на батьківщині належно було відзначено пам’ять її великого сина. Ім’я Мечникова присвоєно університетам, науково- дослідним інститутам, лікарням. Академія наук СРСР встановила велику золоту медаль його імені за видатні праці з біології і медицини.

З учнів І. І. Мечникова значний вплив на розвиток вітчизняної мікробіології мав М. Ф. Гамалія.

Микола Федорович Гамалія (1859—1949) народився в Одесі. Його дід, лікар М. Л. Гамалія (1749—1830), написав у 1782 р. першу монографію про сибірку, яка була перекладена німецькою мовою. Микола Федорович Гамалія закінчив Одеський університет і Петербурзьку військово-медичну академію, працював в Одесі протягом 49 років. Разом з І. І. Мечниковим заснував в Одесі першу в Росії бактеріологічну станцію з антирабічним відділом.

Гамалія описав паралітичну форму сказу, вдосконалив метод щеплення проти цієї хвороби. В 1887 р. у Франції і Англії розпочалась кампанія проти Пастера. Навіть на засіданнях Академії наук у Парижі відкрито звинувачували Пастера в тому, що він своїми щепленнями заражає сказом і губить людей. Пастер викликав у Париж Гамалію і, лише діставши від нього великий перевірений матеріал, що підтвердив ефективність методу, зміг довести всю безпідставність злісних наклепів. На прохання Пастера Гамалія їздив в Англію, де перед авторитетною комісією довів важливість і дієвість антирабіч- них щеплень Пастера.

За час роботи в Одесі Гамалія відкрив холероподібних вібріонів у птахів («вібріон Мечникова»); під час спалаху в Одесі чуми в 1901 р. він довів роль корабельних щурів у поширенні цієї хвороби.

Ще в 1899 р. Гамалія висловив думку про «невидимих мікробів» як збудників раку. Вірусної теорії раку він дотримувався до кінця свого життя.

У 1912 р. М. Ф. Гамалія переїздить до Петербурга, працює керівником Віспощепного інституту імені Дженнера, вдосконалює метод виготовлення віспяного детриту. Після Великої Жовтневої соціалістичної революції він є ініціатором запровадження в країні обов’язкового загального віспощеплення, яке й було введено декретом, підписаним В. І. Леніним 10 квітня 1919 р. Гамалія довів вірусну природу чуми рогатої худоби та інфекційної анемії у коней; заклав основи вчення про бактеріолізе ни-бактеріофаги. За своїм світоглядом Гамалія був послідовним матеріалістом.