Анатомія і хірургія

Видатним анатомом першої половини XIX ст. і засновником вітчизняної анатомічної школи вважається професор Петербурзької медико-хірургічної академії П. А. Загорський.

Петро Андрійович Загорський (1764—1846) закінчив госпітальну медичну школу, здобув ступінь доктора медицини і хірургії в Петербурзі, в Медико-хірургічній академії.

У своїх анатомо-дослідних роботах Загорський широко використовував порівняльну анатомію, відкидав преформізм у розвитку організму. Прихильник епігенезу, він з цієї позиції розробляв учення про виродливості — тератологію, використовуючи створений ще Петром І великий музей виродків при Академії наук, що його Загорський систематизував і навів у ньому лад. Загорський написав перший у нас класичний підручник з анатомії в двох томах («Скорочена анатомія, або Порадник до пізнання будови людського тіла», 1802, перевидавався 5 разів). На цьому підручнику виховувалося багато поколінь лікарів. Він удосконалив російську анатомічну термінологію; виступав проти віталістичного поняття «життєва сила», в своїх поглядах на походження людини дотримувався поглядів, близьких до еволюційної теорії. Загорський створив школу вітчизняних анатомів, які викладали анатомію майже в усіх вищих медичних школах. Під чає святкування 50-річного ювілею діяльності За- горського з коштів, зібраних його учнями, було створено фонд для присудження відомої в історії нашої анатомічної науки премії імені П. А. Загорського за видатні анатомічні наукові праці.

Одним із засновників вітчизняної хірургічної школи був про-

Олексій Матвійович

Філомафітський

(1807—1849)

Петро Андрійович Загорський (1764—1846)

Іван Федорович Буш (1771—1843)

фесор Петербурзької медико-хірургічної академії Іван Федорович Буш (1771—1843).

Учні І. Ф. Буша — X. X. Соломон, П. Н. Савенко, В. В. Пелікан та ін.— розробляли різні розділи раніше єдиної хірургічної клініки, що переростали в нові самостійні дисципліни. Зокрема, П. Н. Савченко поклав початок теоретичній хірургії — хірургічній патології. В дальшому учні І. Ф. Буша очолили кафедри хірургії в різних центрах країни: X. X. Соломон — у Петербурзі, Г. Я. Висоцький —у Москві, В. В. Пелікан — у Вільнюсі.

Серед численних учнів П. А. Загорського та І. Ф. Буша найбільша заслуга в розвитку нашої медичної науки належить І. В. Буяльському.

Ілля Васильович Буяльський (1789—1866)—син сільського священика. По закінченні в 1814 р. Петербурзької медико-хірургічної академії його було залишено прозектором у Загорського, наступником якого на кафедрі він з часом став. Першокласний анатом, Буяльський був водночас і віртуозним хірургом. Як діагност і оператор, мав великий авторитет серед медичних кіл і був дуже популярний в усіх верствах населення. Всім, чого він досяг, він зобов’язаний своїм вітчизняним учителям, власному постійному потягові до самовдосконалення і винятковій працьовитості. Серед численних його друкованих праць (102) особливе значення мав атлас «Анатомо-хірургічні таблиці» (1828 р., виготовлені в натуральний розмір тіла людини художниками, спеціально залученими для цієї роботи) з текстом про топографію і операції на судинах та витин каменів.

Викладаючи анатомію одночасно і в Академії мистецтв, І. В. Буяльський прославився своїм препаратом замороженого трупа молодого чоловіка, відлитим пізніше в бронзі відомим скульптором П. Клодтом. Скульптура «Лежаче тіло» удостоєна багатьох зарубіжних нагород. Буяльському належать також препарати нирок, що збереглися донині, і унікальні за філігранною тонкістю «Рисунки витравлених артерій і вен нирок людських». Свою велику колекцію анатомічних препаратів він передав Петербурзькій медико-хірургічній академії, яку до наших днів зберігає в своїх стінах кабінет-музей його імені.

Буяльський перший у Росії успішно зробив операцію резекції верхньої щелепи, двічі перев’язав плечоголовний стовбур (безіменну артерію), розробив оригінальний метод дренування запальних процесів малого таза через затуль- ний отвір (foramen obturatorli). Цей метод у хірургії до наших часів носить Його ім’я. Він запропонував багато різних хірургічних інструментів, з яких ложечка і кюретка Буяльського збереглися в хірургічних наборах до наших часів.

Протягом 12 років він керував Петербурзьким інструментальним заводом, заснованим ще Петром І (нині завод «Червоногвардієць»), Тривалий час І. В. Буяльський був єдиним у Росії спеціалістом з бальзамування за допомогою розробленого ним оригінального методу, йому ж належить запровадження крохмальної пов’язки — попередниці гіпсової.

Працюючи в часи, коли ще не знали антисептики, Буяльський емпірично рекомендував, щоб запобігти зараженню під час оброблення септичних ран, вживати розчин хлорного вапна. Його перу належить також робота про переливання крові. Поєднання поглибленої роботи в галузі анатомії і в галузі хірургії зближує І. В. Буяльського з М. І. Пироговим. В ряді моментів він є безпосереднім попередником М. І. Пирогова.

Одночасно з І. В. Буяльським у Москві в галузі розвитку анатомії і хірургії багато працював професор Є. й. Мухін.

Єфрем Йосипович Мухін (1766—1860) спочатку вчився в колегії, звідки його в 1787 р. було послано до Єлисаветградської медико-хірургічної школи. У школі швидко виявилися його блискучі здібності, велика працездатність. Через два роки в ступені підлікаря він — прозектор школи, а ще через два роки — викладач анатомії. В 1795 р. Мухін переїжджає до Москви, де здобуває ступінь доктора медицини. В Московській медико-хірургічній академг та університеті він викладав анатомію, фізіологію, токсикологію, судову медицину. Мухін як практичний лікар був надзвичайно популярний серед усіх верств населення Москви. Він допоміг багатьом юнакам здобути на його кошт вищу медичну освіту, а найздібніших посилав для вдосконалення в іноземні університети. В цьому йому дуже зобов’язані такі видатні наші вчені, як 1. Є. Дядьковський, М. І. Пирогов, що залишив про Мухіна в своєму відомому щоденнику теплі спогади.

Мухін дотримувався матеріалістичного світогляду, в своїх працях і лекціях він розвивав погляд, що в природі все перебуває в постійному взаємозв’язку, взаємодії, русі і розвитку.

Степан Хомич Хотовицький (1796—1885)

Єфрем Йосипович Мухін (1766—1850)

Ілля Васильович Буяльський (1789—1866)

його вважають одним з перших еволюціоністів у Росії. Людський організм Мухін розглядав як єдине ціле, всі частини і функції якого перебувають у постійному тісному зв’язку як між собою, так і щодо зовнішнього середовища. Він надавав вирішальної ролі нервовій системі, яка зумовлює гармонійність у діяльності організму.

Свою дисертацію Мухін присвятив фізіології «Про стимули, що впливають на людське тіло» (надрукована латинською мовою 1804 р.— «De stimulis corpus humanum afficientibus»). Близькою до теми його дисертації була тема його актової промови 1817 р.— «Про місце і дію чутливості» (De sensibilitate sede et actione).

Обсяг наукових інтересів Мухіна був дуже широкий. Він удосконалив російську анатомічну номенклатуру і написав най- змістовніший, як на той час, посібник з анатомії у 8 частинах (М., 1818); створив перший у Росії оригінальний підручник травматології «Початки костоправної науки» (1806), підручник оперативної хірургії (1807), одну з перших праць з віспощеплення (1804), оригінальну працю з вивчення «слизових сумочок тіла людського». Мухін розробив клаптевий метод ампутації, написав на підставі власних спостережень монографію про холеру та ін. Під його керівництвом було перекладено близько ЗО підручників з різних дисциплін, більшу частину з них він переклав сам, зробивши свої зауваження щодо тексту їх.

У своїй педагогічній роботі Мухіну весь час доводилося боротись за раціональну побудову навчання з іноземцями, для переважної більшості яких у Росії головним було не благо нашого народу, а, за влучним виразом видатного історика медицини Я. А. Чистовича, «головна наука полягала в тому, щоб уміти жити і уживатися, а потім жити і наживатися». Боротьба Мухіна з лейб-медиком X. Лодером дає уявлення про тогочасні умови праці в Московському університеті і характеризує миколаївську епоху.

Мухін читав в університеті лекції з анатомії російською мовою і на високому рівні. Він вимагав від кожного студента самостійного препарування трупів; під його керівництвом студенти виготовили для анатомічного музею 800 препаратів. Лейб-медик Лодер, який мав власну колекцію анатомічних препаратів, запропонував університету придбати у нього цю колекцію за 125 тисяч карбованців з тим, що він буде за ними безплатно викладати анатомію студентам. Під тиском вищих урядових сфер університет придбав колекцію Лодера, викладання анатомії було відібрано від Мухіна і передано Лодерові.

У своїх лекціях Лодер доводив, що, «спостерігаючи зовнішній вигляд частин тіла людського, їхню будову, порядок, узгодженість, красу і призначення, із здивуванням пізнаємо мудрість божу». Це з його ініціативи було начертано золотими літерами на стіні анатомічної аудиторії речення з святого письма: «Руце твои сотвористь мя и создасть мя, вразуми мя, и научуся заповедям твоим».

Коли на іспитах виявилося, що студенти мають дуже низькі знання з анатомії, обурений Мухін подав керівництву медфакультету доповідну записку, в якій запропонував вимагати від Лодера пояснення причин таких низьких знань студентів з анатомії. За його переконанням, писав він у записці, належить анатомію викладати тільки російською мовою, оскільки студенти молодших курсів мало розуміють латинську, обов’язково потрібно, щоб «студенти власноручно робили розтини трупів... повторювали анатомію практично над препаратами, що зберігаються в анатомічному кабінеті». Відповідь керівництва факультету на доповідну записку Мухіна була така: «Анатомія Лодера освячена високою моральністю і християнським благочестіям... викладання анатомії на латинській мові для студентів не тільки не обтяжливе, а корисне і навіть конче потрібне».

З 1858 р. кафедру нормальної анатомії Петербурзької ме- дико-хірургічної академії очолив Венцеслав Леопольдович Грубер (1814—1890), який приїхав до Петербурга з Австрії в 1847 р. на запрошення М. І. Пирогова. В. Л. Грубером уперше описано слизові сумки (бурси) деяких суглобів людини, зокрема колінного суглоба, фасції шиї, клапани яремних вен, Ним створено прекрасний анатомічний музей, за його планом було побудовано анатомічний інститут академії (1871).

Першу капітальну працю з воєнно-польової хірургії написав Яким Чаруківський (1798—1848), родом з Полтавщини. -Вона вийшла під назвою «Воєнно-похідна медицина» в 5 частинах (1836—1837). Йому ж крім низки статей з воєнно-польової хірургії належить велика праця про народну медицину. Брат його — Прохір Чаруківський (1790—1842)—був видатним професором терапії Петербурзької медико-хірургічної академії, автором підручників «Загальна патологічна семіотика», «Спроба системи практичної медицини» в 4 частинах. Він же написав одну з перших у нас праць про аускультацію.

Терапія

Видатними вітчизняними клініцистами-терапевтами першої половини XIX ст. були професори Московського університету М. Я. Мудров та І. Є. Дядьковський. М. Я. Мудров (1776— 1831) справедливо вважається засновником вітчизняної терапевтичної школи.

Матвій Якович Мудров належав до тих видатних російських людей ломо- носовського типу, які наділені непересічними природними здібностями, палко прагнучи знань, уміли долати на своєму життєвому шляху великі труднощі і досягати своєї мети. Він був сином бідного священика з Вологди. За порадою батька вирішив вивчати медицину, покинув семінарію і з торбинкою за плечима, без ніяких матеріальних засобів вирушив до Москви. Закінчивши в 1801 р. із золотою медаллю медичний факультет, Мудров дістав державну стипендію і протягом п’яти років вивчав медицину у Франції, Німеччині, Австрії. З 1809 р. до кінця життя він працював професором Московського університету. Мудров був деканом медичного факультету і здійснював велику роботу з відновлення зруйнованих французами в 1812 р. приміщень медичного факультету. За його планом було збудовано перші факультетські клініки — терапевтичну й хірургічну.

М. Я. Мудров перший в нашій країні ввів у клініку систематичне обстеження хворих. «Лікареві треба,— учив він,— хоч побіжно оглянути всі частини тіла хворого, починаючи з голови до ніг... дослідити стан розуму, вдивитися в обличчя його, очі, перевірити язик — «вивіску шлунка», запитати про позиви до їди і пиття... вслухатися у звук голосу, чути дихання грудей його... вміти відчути на дотик живіт... бачити і дослідити екскременти, кров, харкотиння, жовч та ін.». Мудров особливо підкреслював необхідність індивідуального підходу до кожного хворого: «Одна і та сама хвороба, але у двох різних хворих потребує різного лікування. Не слід лікувати хворобу за самим лише її іменем,— твердив він,— а слід лікувати самого хворого, його склад, його органи, його силу... Одне лікування потрібне немовляті, інше — дорослій людині, ще інше — старому...». Мудров учив не покладатися при лікуванні хворих лише на медикаменти, а використовувати всі природні засоби («не можна здоров’я вбачати в одних лише аптекарських склянках»). Передусім він призначав хворому відповідну їжу і питво, а потім уже звертався, в разі потреби, до тих або інших ліків. Особливу увагу він зв’ертав на гігієнічне оточення хворого, надавав великого значення водолікуванню, дієті. Кожен лікар, за Мудровим, обов’язково повинен уміти впливати на психіку хворих, оскільки «хворі, страждаючи і впадаючи у відчай, тим самим позбавляють себе життя і від одного страху смерті вмирають». Мудров першим у нас запровадив систему ведення клінічної історії хвороби, розробив детальну схему, як потрібно правильно заповнювати її. Особисто він зібрав і зберігав 40 томів історій хвороб своїх хворих більш як за 20 років. «Всі вони написані моєю рукою, написані не вдома, а біля самих ліжок хворих. Сама лише кількість прізвищ сягає за тисячу. Цей скарб для мене дорожчий за всю мою бібліотеку. Друковані книги можна знайти, а історії хвороби — ніде. 1812 р. всі книги, що становили моє багатство і вчену розкіш, лишилися тут на поталу ворогові, але цей архів був всюди зі мною». Мудров виступав за максимальну правдивість і точність історії хвороби: «В ній тільки ті явища

Данило Самійлович Самойлович (1744—1805)

Іустин Євдокимович Дядьковський (1784—1841)

Матвій Якович Мудров (1776—1831)

слід описувати, котрі у певний час були, а небувалих вигадувати не слід для виправдання свого лікування або для утвердження якогось умогляду чи системи. Історію хвороби слід описувати дбайливо, подібно до живописця, який найменші риси і тіні зображує в обличчі людини...».

Під кінець своєї діяльності він почав застосовувати фізичні методи дослідження хворих — перкусію, аускультацію, докладно описані Лаеннеком у 1819 р.

Мудров одним з перших звернув увагу на необхідність для здоров’я солдатів дотримуватися гігієнічних правил. У своїй актовій промові «Слово про користь і предмети військової гігієни» (1809) він доводив, що завдання полкових лікарів не стільки лікувати хвороби, скільки запобігати їм, а насамперед — учити солдатів берегти здоров’я. Останнє не є обов’язком лише лікарів. «Військова гігієна корисна кожному, починаючи від унтер-офіцера до генерала, щоб зберегти своє і своїх підлеглих здоров’я і вчити їх зберігати його. Тільки ситі і здорові солдати хоробрі, в трудах невтомні, спритні і, отже, непереможні».

Мудров користувався винятковим авторитетом як лікар. Він належав до передової частини московської інтелігенції, був другом відомого публіциста- філософа П. Я. Чаадаева, М. І. Новикова, не боявся подавати допомогу сім’ям засуджених декабристів. Про його популярність у Москві згадує Л. М. Толстой у своєму романі «Війна і мир».

Мудров вважався найбільшим знавцем у справі організації боротьби з холерою, яка в той час спалахувала в різних районах країни. Його, як члена Центральної державної комісії боротьби з холерою, було направлено в основне вогнище — Саратов. Коли епідемія холери виникла в Петербурзі, його викликали в столицю для боротьби з нею. Там він заразився холерою і помер на 59-му році життя.

Наступником М. Я. Мудрова по кафедрі терапії був І. Є. Дядьковський (1784—1841) —видатний учений, лікар, фі- лософ-матеріаліст.

Іустин Євдокимович Дядьковський — син сільського паламаря з Рязанської губернії. Закінчивши Московську медико-хірургічну академію, він брав участь у Вітчизняній війні 1812 р. Після захисту дисертації у 1814 р. викла-

дав у Московській медико-хірургічній академії ботаніку, фармакологію і загальну патологію. Дядьковський належить уже до тих професорів, які як науковці визріли на рідному грунті, без звичної для тих часів тривалої поїздки в іноземні університети для вдосконалення і захисту докторської дисертації. Після смерті Мудрова Дядьковський дістав його кафедру, але працював на цій кафедрі недовго: в 1836 р. його було звільнено за «блюзнірство над нетлінними мощами», збереження яких від гниття він пояснив студентам на лекції не чудом, а природними умовами висихання трупів у сухому грунті.

Великий лікарський досвід та висока загальна культура зумовлювали популярність Дядьковського в передових колах Москви. Він був близькою людиною М. В. Гоголя, М. В. Станкевича, В. Г. Бєлінського, мав виняткову популярність серед студентів: на його лекціях аудиторію переповнювали не лише студенти-медики, а й студенти інших факультетів. В останній рік життя, у П’ятигорську, Дядьковський зблизився з М. Ю. Лєрмонтовим, тяжко пережив трагічну загибель поета, що прискорило і його смерть. Поховано Дядьковського в П’ятигорську.

У своїх поглядах Дядьковський був матеріалістом, переконаним атеїстом. «Найперше джерело,— писав він,— з якого черпаєш пояснення всіх таємниць природи, слід шукати не в силі і не в якому-небудь особливому началі... але тільки в матерії». Він у своїх працях критикував медичні системи Шталя, Броуна, Ганемана і Бруссе. Дядьковський відкидав учення про існування особливої «життєвої сили». «Будь-яка хвороба,— зазначав він,— у суті своїй є не що інше, як відхилення тілесної матерії від своєї норми або в кількості її, або в складі її і будові». У виникненні захворювань і перебігу їх Дядьковський великого значення надавав центральній нервовій системі. Він розробив оригінальну класифікацію хвороб, в основу якої поклав стан нервової системи, вважаючи її найважливішою в організмі, такою, що визначає всі основні органічні процеси. Щодо цього Дядьковський був продовжувачем і наступником поглядів Є. О. Мухіна. Він підкреслював зв’язок вищої і нижчої нервової систем (тобто центральної і периферичної): «Життя тварин належить вищій сфері, керованій вищою нервовою системою, яка поєднана тісним зв’язком з нижчою... Страждає вища нервова система, а хвороба з’являється в нижчій... Вища нервова система має зв’язок з усіма іншими системами і безпосередньо переходить у матерію систем, їй підлеглих».

Розглядаючи матерію як «джерело для пояснення всіх таємниць природи» і «безумовну причину всіх явищ», Дядьковський поширював це положення і на явища психічного життя. При цьому він стояв на еволюційній позиції — головний мозок вважав вищим результатом розвитку «нервової речовини» найпростіших живих організмів. Ці положення він прагнув підтвердити й експериментально. Під керівництвом Дядьковського його учень І. Т. Глебов здійснював численні досліди з вивчення «відправлень нервової системи». Згодом І. Т. Глебов став визначним фізіологом, одним з перших учителів І. М. Сеченова. Критикуючи ідеалістичні уявлення про життєву силу в дусі філософії Шеллінга і медичної системи Шталя, Дядьковський писав: «Нема ніякої потреби надихати матерію яким-небудь життєвим духом... Сама матерія містить у собі начало — основу всіх своїх дій».

Під час першої великої епідемії холери в Росії 1830— 1831 рр. І. Є. Дядьковський ретельно вивчає цю нову на той час для всіх європейських країн хворобу. Добуті ним дані лягли в основу здійснюваних у Росії практичних заходів боротьби з епідемією. На основі передусім його праць у 1831 р. було видано «Трактат про пошесну хворобу холеру, що була в Росії у 1830 і 1831 рр., створений членами Медичної Ради».

Дядьковський першим у світовій літературі відзначав, що поширювати заразні хвороби може і здорова людина: «Кожна людина, яка дістала звичку до зарази, залишаючись здоровою, може легко переносити її безпосередньо, розсіюючи її в повітрі приміщення, яким вона дихає, через речі, якими користується. Мабуть, немає в природі жодної зарази, яка не могла б так поширюватись».

Холера, що не спостерігалася в європейських країнах до першої половини XIX ст., набула в цих регіонах поширення. Пояснення цього явища знаходимо пізніше у працях радянського епідеміолога Л. В. Громашевського: холера раніше не виходила за межі свого ендемічного осередку в Індії, на берегах Гангу, можливість значно більш далекого й швидкого поширення її виникла на початку XIX ст. у зв’язку із значним розвитком транспорту. Однак у літературі XIX ст. переважало пояснення, що холера поширюється внаслідок стихійних явищ природи: землетрусів, виверження вулканів. Дядьковський рішуче виступав проти цих уявлень: «Що це за землетруси, які, як відомо, відбуваються не вперше, але від яких тільки нині нібито маємо виверження холерної міазми? Чим вони в наш час відрізняються від тих, що відбувалися раніше й не продукували холери?.. Дивуватися слід, як могла прищепитися серед багатьох лікарів така безвідповідальна думка». Зіставляючи міазматичні пояснення поширення холери, що переважали тоді в літературі, з поясненнями контагіоністськими, Дядьковський рішуче висловився на користь других.

Дядьковський був палким патріотом, вірив у сили і здібності свого народу, гостро виступав проти плазування тогочасних правлячих кіл перед іноземщиною.

Погляди видатного ученого поділяли і розвивали представники його школи: біолог-еволюціоніст К. Ф. Рульє, професор анатомії Казанського університету Є. Ф. Арістов, фізіолог І. Т. Глебов, терапевт К. В. Лебедев.

Найближчим продовжувачем Дядьковського був К. В. Лебедев (1790—1884), заслугою якого є передусім опублікування лекцій Дядьковського (у двох томах, 1848) та деяких інших його творів. К. В. Лебедев розвинув ряд положень Дядьковського, деяким дав більш чіткі й визначені формулювання: «Життєва сила,— писав він,— є не що інше, як прояв дій речовини». У праці «Начерки загальної антропопатології» К. В. Лебедев, посилаючись на «лекції професора Дядьковського», твердив: «Вивчення патології в наш час має бути суто фізичне, міцні і єдино правильні основи якого полягають в суто дослідних пізнаннях речовини, з якої складається весь видимий всесвіт». На запитання: «Що ж становить сутність життя?» — Лебедев відповідав: «Рух речовини, з якої складається тваринне тіло».

Описуючи послідовні стадії розвитку плода в утробі матері, Лебедев обгрунтовував погляд, згідно з яким зародок людини у своєму розвитку набуває різних форм органічної природи за зростаючою складністю. Тим самим він близько підходив до опублікованого пізніше «біогенетичного закону». Одним з перших у Росії Лебедев поставив питання про «шкідливості» професійної праці як етіологічний момент у розвитку різних захворювань.

Другий учень і послідовник Дядьковського — К. Ф. Рульє (1814—1858), закінчивши Медико-хірургічну академію, працював як біолог-еволюціоніст. Йому належать висловлювання про еволюцію, про зміну видів тварин під впливом умов життя, сформульовані раніше за класичну працю Чарлза Дарвіна про походження видів (1859 р.). Публічні лекції на ці теми в Москві набули великого резонансу в науковому житті столиці. Про них писали О. І. Герцен, І. М. Сеченов. Царський уряд переслідував ученого, його публічні лекції було заборонено. Рульє вважав, що психічна діяльність є продуктом історичного розвитку організму у певних умовах життя. До такого погляду раніше наближався в Росії О. М. Радищев.

Терапевтична клініка набула дальшого розвитку в діяльності широкоосвічених лікарів-новаторів П. А. Чаруківського (1790—1842), професора Петербурзької медико-хірургічної академії, і Г. І. Сокольського (1807—1886), професора Московського університету, учня М. Я. Мудрова. Обидва стали ініціаторами застосування у вітчизняній медицині фізичних методів дослідження — перкусії і аускультації, за прикладом Л. Ауенбруг- гера і Р. Лаеннека. П. А. Чаруківський опублікував у 1828 р. роботу «Про стетоскоп і ознаки, які з його допомогою відкриваються». Г. І. Сокольський так само виступав за застосування перкусії і аускультації у клінічній практиці. Він запропонував удосконалити методику перкусії таким чином: «Один чи два пальці лівої руки лікаря, накладені для цього на груди, можуть бути не гірші, а, на мою думку, набагато ліпші за плесиметр», тим часом деякі відомі клініцисти того часу, як вітчизняні, так і зарубіжні, відкидали нові методи фізичного дослідження.

Г. І. Сокольський дав класичний опис захворювань серця при ревматизмі. Це захворювання одночасно описав (1837) видатний французький клініцист Жан Буйо (1796—1881), і в літературі ревматичне захворювання серця має назву хвороби Сокольського — Буйо. Г. І. Сокольському належить видатна праця «Учення про грудні хвороби» (1837) з діагностики й лікування захворювань серця і легенів.

У цей період почали використовувати для лікування вітчизняні курорти не тільки Кавказу й Криму, а й багатьох інших місцевостей країни. Нові мінеральні джерела в Єсентуках і Желєзноводську частково відкрив і дав опис їх у 1811 р. Федір Петрович Гааз, який, проте, більш відомий в історії своєю діяльністю, спрямованою на полегшення участі «принижених та зневажених». Будучи з 1828 р. головним лікарем московських тюрем, він цілком присвятив себе турботам про ув’язнених, їхніх дітей, про безпритульних та бідних. З великими труднощами він домігся відміни найбільш жорстоких та принизливих засобів, що застосовувались до в’язнів, таких як гоління половини голови у жінок, відміни залізних пут, якими зв’язували кілька осіб під час етапування їх на каторгу, обшиття кайданів шкірою та ін. На його постійні вимоги було побудовано тюремну лікарню, створено школу для дітей арештованих, а на зібрані ним пожертвування — лікарню для безпритульних і бідних хворих. При цій лікарні він і жив, віддаючи бідним усе, що мав. Помер самотнім у лікарні. На пам’ятнику, спорудженому йому в Москві, викарбувано слова, зміст яких був ідеєю всього його життя: «Поспішайте робити добро».

У безпосередньому зв’язку з клінічною медициною розвивалося у першій половині XIX ст. й вітчизняне лікознавство. Видатними його представниками були професор О. П. Нелюбій з Петербурзької медико-хірургічної академії і О. О. Іовський — з Московського університету. Нелюбій вивчав кавказькі мінеральні води і дав їм оцінку. Основною його науковою працею була «Фармакографія» (1827) —найповніший порадник для лікарів і фармацевтів у першій половині XIX ст. Іовський видавав «Вестник естественных наук и медицины», в якому публікувалися статті з питань медичної хімії і фармації.

Фізіологія

У 1836 р. вийшли в світ одночасно два перші вітчизняні підручники з фізіології: в Петербурзі — професора Медико-хірургічної академії Данила Велланського і в Москві — професора Московського університету Олексія Філомафітського. За своїм спрямуванням вони були цілком протилежні: підручник Велланського пройнятий ідеалізмом, підручник Філомафітського — матеріалістичного спрямування.

Данило Михайлович Велланський (справжнє прізвище — Кавунник, 1774—1847) родом з Чернігівщини, закінчив Київську академію і Петербурзьку госпітальну медичну школу. Три роки вдосконалювався в Німеччині, звідки повернувся палким прихильником ідеалістичної філософії Шел- лінга. В 1817—1837 рр.— професор фізіології і загальної патології Петербурзької медико-хірургічної академії. Як видатний популяризатор, він незабаром ■став визначним представником натурфілософії в Росії.

Природа, за Велланським, є «прояв абсолютного універсу», в основі її лежить «невидима і невідчутна сутність». Усі природничі науки, зокрема і фізіологія, які грунтуються на досліді,

на його думку, відбивають лише зовнішнє в явищах природи і не в змозі виявити внутрішню суть. З цих позицій він і написав «Основний начерк загальної і спеціальної фізіології або фізико-органічного світу».

Зовсім на інших засадах побудував свій підручник з фізіології Філомафітський.

Олексій Матвійович Філомафітський (1807—1849) родом з Ярославської губернії, вчився в семінарії, медичну освіту здобув у Харківському університеті. Разом з М. І. Пироговим його було направлено на курси підготовки до професури в Юр’ев (Тарту), де він здобув ступінь доктора медицини. Близько трьох років удосконалював свої знання в лабораторії німецького фізіолога Иоганнеса Мюллера, з школи якого вийшли Вірхов, Шванн, Шлейден, Гельмгольц, Дюбуа-Реймон. Повернувшись на батьківщину, Філомафітський дістав уперше в Московському університеті самостійну кафедру фізіології, яку займав до своєї передчасної смерті на 42-му році життя.

Філомафітський був переконаним прихильником експериментальної, а не умоглядної фізіології. У своєму підручнику «Фізіологія для слухачів» (у трьох томах, 1836 р.) він писав: «Є два способи дослідження життєвих явищ — один умоглядний, другий дослідний; в першому дослідження починають із загального, аналізуючи його, потроху доходять до частковостей; у другому, навпаки, починаючи з часткового, доходять до цілого. Одного додержуються так звані натурфілософи, які відкидають будь-який досвід і спостереження і намагаються підвести всі явища під одне начало, ними самими дотепно вигадане... другий спосіб дослідження життєвих явищ — спосіб дослідний; тут природодослідник, керуючись спостереженням і досвідом, намагається всі життєві явища дослідити нарізно, спостерігає їх у різний час, за різних обставин; цього мало: він піддає їх дослідові, вибираючи потрібні і різні умови, і через повторення досліду нарешті впевнюється в тому, що істотне й постійне, а що випадкове в досліджуваному ним явищі... Довго ще медицина була б оповита мороком неуцтва, якщо б фізіологія, цим способом удосконалювана, не пролила свого світла на різні галузі лікувальної науки; довго б і сама фізіологія була грою нестримної фантазії і містицизму, якщо б світлі уми деяких фізіологів не вказали їй цього шляху — досліду і спостереження».

У XVIII ст. в офіційному обігу був термін «життєва сила» (vis vitalis), що набув з ініціативи німецького вченого Г. Шталя (1659—1734) містичного витлумачення. Це поняття ототожнювалося з душею. О. М. Філомафітський тлумачив його фізіологічно: «Що є життєва сила? Не слід змішувати ону з душею, як це зробив Шталь. Життєва сила (vis vitalis) є властивість органічної матерії під дією зовнішніх і внутрішніх впливів виявляти життєдіяльність, виражену або внутрішнім (травлення, виділення), або зовнішнім рухом (locomotivites) оної матерії...».

Висловлені вченим думки про шляхи розвитку фізіології та її роль у розвитку медичної науки будуть розвинуті лише через десять років і стануть загальновизнаними завдяки працям І. М. Сеченова та І. П. Павлова.

У своему підручнику Філомафітський крім загальних матеріалів наводить і результати своїх дослідів з перерізу блукаючого нерва, про рефлекторний характер кашлю, про механізм травлення, провідність нервів.

Підручник Філомафітського мав велике значення в поширенні серед лікарів правильних, матеріалістичних поглядів на будову і функцію організму.

Філомафітському належать видатні на той час праці про переливання крові («Трактат про переливання крові», 1848). В них він наводить історію переливання крові і результати своїх численних експериментів з переливання, головним чином, де- фібринованої крові. Сутність переливання крові він вбачав не в механічній компенсації втраченої її кількості (наприклад, при кровотечах внаслідок бойових травм, при пологах), а й у «дії крові на нервову систему і через останню на всі відправлення тваринно-хімічпого процесу».

Коли в Америці було опубліковано перші праці про застосування наркозу ефіром (1846), одночасно з роботами Пирогова в Петербурзі Філомафітський здійснив експерименти для вивчення знеболювальних властивостей і впливу ефіру, хлороформу й бензину на організм людини, визначив протипоказання для застосування їх. На противагу французькому фізіологу Ма- жанді, який назвав застосування ефіру при операціях втручанням «аморальним і антирелігійним», Філомафітський, навпаки, вважав, що, маючи такі дійові наркотичні речовини, як ефір і хлороформ, кожен хірург може сміливо застосовувати їх, щоб зменшити страждання хворого.

Свої лекції Філомафітський завжди супроводив демонстраціями на тваринах. На його лекції вперше було продемонстровано шлункову фістулу собаки, операцію якої зробив видатний професор хірургії Московського університету В. О. Басов (1812—1879), що працював у тісному співробітництві з Філома- фітським. Тісний зв’язок між кафедрами фізіології і клінічними кафедрами пізніше стає характерним для більшості вищих медичних шкіл.

Медична допомога дітям

Розвиток таких основних дисциплін медичної науки, як анатомія, фізіологія, терапія і хірургія, зумовив і розвиток інших галузей медицини. Прискорили його і загальні умови життя країни.

Свого часу ще М. В. Ломоносов звертав увагу властей на надзвичайно високу смертність серед дітей. Організоване в Петербурзі в 1765 р. Вільне економічне товариство з вивчення питань промислового розвитку Росії не могло обминути цей факт, оскільки винятково висока смертність дітей, як і епідемічні захворювання, поряд з іншими факторами гальмували економічний розвиток країни. З ініціативи цього товариства почали видаватися популярні брошури про догляд за дітьми і віспощеп- лення. Коштом товариства в 1843 р. було видано «Посібник з виховання і збереження здоров’я дітей» у 3 частинах. Автором цієї солідної науково-популярної праці був Кіндрат Грум-Гржи- майло (1794—1874), яким довгий час видавалася поширена медична газета «Друг здоров’я». В цій газеті він надрукував багато статей про охорону дитинства.

В 1834 р. у Петербурзі відкрито перший госпіталь для дітей, пізніше такий госпіталь створено і в Москві. Це сприяло глибшому вивченню патології дитячого віку і виділенню у нас серед лікарів спеціалістів-педіатрів. Основоположником вітчизняної педіатрії як науки справедливо вважається Степан Хомич Хотовицький (1796—1885)—професор акушерства, судової медицини і медичної поліції в Петербурзькій медико-хірургічній академії. Завдяки його наполегливим вимогам акушерство і дитячі хвороби в академії було відокремлено від судової медицини і створено самостійну кафедру.

Для того щоб показати рівень розуміння царським урядом важливості справи охорони материнства і дитинства, варто навести відповідь міністра освіти Завадського на клопотання про створення окремої кафедри акушерства: «Я згоден на відділення повивального мистецтва, але з тією умовою, щоб це мистецтво читав професор «худобпого лікування» (ветеринарія довгий час викладалась на медичних факультетах).

С. X. Хотовицький по закінченні з відзнакою Петербурзької медико-хі- рургічної академії 4 роки вдосконалювався з акушерства і гінекології в клініках Західної Європи. Хотовицький досконало знав класичні і всі основні європейські мови, очолював перекладацьку роботу в академії, був редактором «Военно-медицинского журнала». Викладаючи акушерство і гінекологію, з перших років почав особливу увагу приділяти хворобам дитячого віку. З часом, грунтуючись на великому власному досвіді і добре обізнаний у світовій літературі з цього питання, він написав перший великий посібник «Педіятрика» (1847). Свій посібник Хотовицький побудував на глибокому знанні анатомії і фізіології дитячого організму.

С. X. Хотовицькому належить обгрунтування педіатрії як наукової дисципліни, зумовлене наявністю якісних особливостей, що відрізняють дитячий організм від дорослого: «У здоровому й у хворобливому стані дитячого організму помітна вельми значна відмінність від зрілого організму, що виявляється не в самій лише меншій величині органів і не в самій лише меншій силі відправлень, властивих людському організмові, а також і в особливості самого складу органів і самого напряму дій здорового і хворобливого». Він подає чіткий опис різних форм патології дитини, детально пише про засоби запобігання їм, про догляд, дієтетику дітей раннього віку. За оригінальністю побудови, обгрунтованістю, повнотою викладу «Педіятрика» Хотовицького була найвидатнішим твором світової педіатричної літератури. Зазначимо, що в його часи на Заході ще не вважали за потрібне відокремлювати вивчення захворювань дитячого віку в окрему спеціальність.

На жаль, «Педіятрику» було надруковано лише в 600 примірниках, і вона не стала відомою не тільки широкому колу практичних лікарів, а й академічним працівникам. Не дістав Хотовицький можливості працювати в побудованій за його вимогами і за його планом акушерсько-гінекологічній клініці із спеціальним окремим дитячим відділом, яку було передано зовсім непідготов- леній особі. Тут відіграла роль неприязнь Миколи І до Хотовицького, якого він за цілком безпідставною скаргою одного з придворних арештував на 6 тижнів, а потім близько 5 років тримав «під штрафом».

Психіатрія

Знерухомлення буйних психічних хворих ножними колодками в монастирській лікарні. (З фрески XVII ст в церкві св. Наума в м. Охриді, Югославія).

На ці часи припадає і видання вітчизняних праць з психіат- ггИ’г? х7КИХ пРаць заслуговує на увагу посібник з психіатгмї П. П. Малиновського «Божевілля, описане так, як воно постає перед лікарем у практиці», виданий у 1847 р. в Пеїербум? Автор працював ординатором психіатричного відділення Обухів ської лікарні в Петербурзі. На противагу поширеному в ті часи релігійно-містичному розумінню психічних захворювань Мали- новський дотримувався суто матеріалістичних поглядів Він ла вав таке визначення психічної хвороби: «Божевілля є' нервова хвороба, в якій відправлення мозку змінюються так, що при по

з.рному тілесному здоров’ї душевні здатності проявляють?" не правильно». У своїй пращ він наполягав на необхідності вдосконалення патологічної анатомії психічних захворювань Ж линовськии зазначав, що «це тяжко, бо легше звернути все ні душу, але часи Парацельса минули; слід відкинути таємничі назви і сказати: ми цього не знаємо, але намагатимемося пізня" ти». Лікування в психіатричних закладах Приказу громадсько го опікування велося вкрай незадовільно. Навіть у Полтавсько- му приказі, який вважався найкраще організованим на Україні, психічні хворі до 1830 р. скупчувались в 1—2 приміщеннях, лежали на цегляній долівці, під час нападів збудження їх прив’язували до стін ременями, заковували в ланцюги, на голову капали холодну воду з «капельних машин». Перетворення «дол- гаузів» (від німецького Tollhaus — дослівно — будинок божевільних), як офіційно називали будинки для божевільних і які фактично були місцем ув’язнення їх, в лікувальні психіатричні заклади вперше було здійснено у Преображенській лікарні в Москві. Під керівництвом В. Ф. Саблера було проведено докорінні зміни в обслуговуванні хворих: ліквідовано застосування ременів, ланцюгів, та інших грубих примусових засобів, заведено на хворих «скорботні листи» (історії хвороби), організовано трудові майстерні. Наприкінці першої половини XIX ст. такі ж зміни було здійснено і в психіатричних закладах України.

Гігієна

У першій половині XIX ст. почала розвиватися і нова дисципліна — гігієна. Окремих кафедр гігієни на медичних факультетах не було: питання гігієни вивчалися спільно з дієтетикою при розгляді лікування різних захворювань, з медичною поліцією, в якій розглядалися заходи боротьби із заразними хворобами.

Природно, що у зв’язку з великими війнами на початку XIX ст. особливий інтерес становили питання військової гігієни. Вираженням цього інтересу була актова промова М. Я. Мудро- ва у 1809 р. «Слово про користь і предмети військової гігієни». Через 4 роки І. Г. Енегольм опублікував «Кишенькову книгу військової гігієни, або зауваги щодо збереження здоров’я російських солдатів» (1813). Цінний внесок вітчизняних авторів у створення перших фундаментальних настанов з військової медицини— Р. С. Четиркіна (1797—1865) і особливо Я. А. Чару- ківського (1798—1848), що написав капітальну працю «Воєнно- похідна медицина» (1836—1837). В обох виданнях належну увагу приділено військовій гігієні. 1823 р. почав виходити (і виходив до 1917 р.) «Военно-медицинский журнал», друкований орган Медичного департаменту Військового міністерства, в якому також широко висвітлювалися питання військової гігієни.

У цей період вперше у вітчизняній медицині почали з’являтися праці з питань професійної патології і гігієни. Перші друковані праці з цієї нової галузі належать перу О. М. Нікітіна (1793—1858), лікаря Олександрівської мануфактури і вченого секретаря Товариства російських лікарів у Петербурзі. З 1844 по 1848 р. Нікітін публікував у ряді номерів журналу «Друг здоров’я» переклад великої частини класичної праці Бернарда- но Рамацціні «Про хвороби ремісників». А в 1847 р. Нікітін опублікував переклад цієї праці Рамацціні із своїми істотними додатками — «Хвороби робітників із зазначенням запобіжних заходів, описаних доктором медицини Олександром Нікітіним». Робітники Олександрійської мануфактури, де працював лікарем Нікітін, здебільшого були вихованцями Петербурзького виховного будинку, в якому виховувався і сам Нікітін. Йому ж належать оглядові праці з історії вітчизняної медицини.

У кінці XIX ст. значний вплив на характер професійної патології і гігієни мали розвиток промисловості, зростання кількості робітників і, відповідно, робітничого руху в Росії.

Медичні факультети Харківського та Київського університетів

Дальший загальний економічний розвиток Росії наприкінці XVIII і на початку XIX ст. зумовив підготовку вітчизняних фахівців з різних галузей знань. Вже на той час Україна була економічно більш розвинутою частиною Російської імперії, але нестача освічених кадрів певною мірою гальмувала дальший розвиток. На часі було створення на Україні вищої школи.

У Харкові з 1726 р. існувала колегія. В ній крім церковних наук викладали історію, географію, математику, архітектуру, французьку, німецьку та італійську мови. Школа мала близько 800 учнів. Від влади вона не одержувала ніяких коштів, була злиденно обладнана, будинок не опалювався. Узимку в школі, за спогадами учнів, замерзали не тільки руки та ноги, а здавалося, що й мозок замерзав. Свого часу в цій колегії викладав відомий наш філософ-гуманіст Григорій Сковорода.

У 1801 р. дворянство Слобідської України дістало царську грамоту, якою підтверджувалися його привілеї. На відзначення цієї події дворяни почали збирати кошти на побудову в Харкові лікарні. Група освічених дворян на чолі з Василем Каразі- ним вирішила спрямувати цей рух до ширшої мети.

В одній із своїх промов, переконуючи дворян у потребі матеріальних пожертвувань для відкриття університету, Каразін казав: «Ми помножимо кількість лікарів, одне наближення яких до одра болящего подасть надію на полегшення... Блажен уже стократ, якщо випадок дасть мені змогу зробити найменше добро любій моїй Україні, користь якої в своєму розумінні я не відокремлюю від користі всієї велетенської Росії».

Царський уряд змушений був дати дозвіл на відкриття університету в Харкові. Офіційно медичний факультет Харківського університету було відкрито в 1806 р., але для нього не було підготовлено ні анатомічного театру, ні лабораторій, ні клінік, запрошена професура не мала де розпочати навчання. Тому на перших порах постало питання про ліквідацію його, на чому наполягав попечитель навчального округу, мотивуючи це тим, що серед місцевого юнацтва немає таких, які бажали б вивчати медицину. Однак міністерство освіти наказало зберегти медичний факультет при університеті, оскільки «давно вже помітна серед українського юнацтва схильність до медичних наук, про це свідчить і той факт, що найбільша частина лікарів вийшла з Малоросії». Медичний факультет було відкрито в складі

Харківський університет у 30-х роках XIX ст.

шести кафедр: анатомії, фізіології та судової медицини; патології і терапії; хірургії; повивальної справи та жіночих хвороб; materia medica (фармації, фармакогнозії, фармакології); ветеринарії (худоболікування).

Умови праці і навчання на медичному факультеті довгий час були тяжкі. Лише в 1820 р. було відкрито анатомічний театр у перебудованому приміщенні колишньої стайні.

У 1828 р. професор анатомії В. С. Венедиктов так описує анатомічний театр у своїй доповідній записці раді університету:

«Одна і та сама зала править і за аудиторію, і за кімнату для найрізноманітніших занять прозектора; в ній студенти повинні також повторювати лекції професора, займатися практичною анатомією і оперативною хірургією... Стіни, підлога, вікна і двері цієї будови зроблені дуже погано. У зимовий час в неї з усіх боків проникає холод, і то такий, що майже немає змоги займатися роботою. Водночас в осінній і зимовий час в цьому анатомічному театрі неможливо працювати, не ризикуючи здоров’ям і навіть життям з причин надзвичайно швидкого розвитку гнилості». У практичних заняттях з анатомії були дуже часті перерви через брак трупів.

1814 р. відкрито факультетську терапевтичну і хірургічну клініки — на шість ліжок кожну. Кошти на утримання їх відпускалися тільки на півроку. Професор Книгін, який завідував терапевтичною клінікою, так описує у 1820 р. ці клініки: «Не можна було в них відокремити хворих жінок від чоловіків, хворих на заразні і очні хвороби від інших; немає місця для ванн,, немає операційної зали, комори і навіть окремих нужних місць. Покладення для двох клінік хворих 12 обох статей абсолютно недостатньо, і тим важливіший цей недолік, що у всьому місті немає жодної і ніякої лікарні, отже, вихованцям практичних відомостей, крім клінік, немає де навчитися». Акушерство довго викладалося суто теоретично, і лише в 1827 р. було виділена в хірургічній клініці «пологовий покій» на чотири ліжка. За перші шість років тут народили всього 20 жінок.

Якщо в перші роки існування медичного факультету більшістю кафедр завідували іноземці, то вже через якихось десять років майже всіма кафедрами керували вітчизняні вчені, переважно вихованці Харківського медичного факультету. Для спеціалізації і вдосконалення їх відряджали здебільшого до Петербурзької медико-хірургічної академії. З професорів Харківського медичного факультету першої половини XIX ст. слід назвати професора хірургії М. І. Єллінського, професора анатомії і хірургії П. А. Нароновича.

Микола Іванович Єллінський (1789—1834) протягом 14 років завідував кафедрою хірургії. Це був талановитий лікар і досвідчений хірург, який мав велику популярність серед населення не лише Харкова, а й округи. Єллінський поширив обсяг хірургічних операцій у клініці, перший залучив студентів до практичної хірургічної роботи, організував при клініці амбулаторний прийом, виховав багато практичних хірургів для периферії. Як декан медичного факультету, а пізніше ректор університету, він багато доклав енергії для поліпшення викладання медицини в Харківському університеті. Єллінський видав у 1831 р. два томи десмургії, в яких було висвітлено найновіші досягнення тогочасної травматології.

Петро Андрійович Наронович (1805—1858) родом з Чернігівщини, учень Буяльського, в якого працював прозектором. Він присвятив Буяльському свою велику працю «Анатомо-фізіологічний опис органів руху людського тіла» в 2 томах. Останні 15 років життя завідував хірургічною клінікою. Вважався спеціалістом з очної хірургії, найдосвідченішим на Лівобережжі. Після смерті Нароновича товариство хірургів у Петербурзі присвятило його пам’яті окреме засідання, відзначивши в своїх протоколах, що Наронович «був один з най- досвідченіших хірургів нашого часу».

З професорів кафедри патології і терапії слід назвати Петра Бутковського (1801—1844), який особливу увагу приділяв крім загальної терапії психіатрії. Він написав у 1834 р. перший вітчизняний підручник «Душевні хвороби, викладені відповідно до засад нинішнього вчення психіатрії» у 2 частинах.

На кафедрі materia medica видатним професором був €. С. Гордієнко (1812—1897). Свої лекції він завжди супроводив демонстраціями. Гордієнко організував фармакологічну лабораторію, пізніше домігся виділення фармакології в окрему кафедру. Йому належить перше наукове вивчення мінеральних вод і грязей Слов’янського курорту.

У складі професорів медичного факультету Харківського університету в першій половині XIX ст. мало було видатних фахівців. Більшість з них були посередніми викладачами, обмежувалися читанням лекцій за записками, зміст яких не змінювали багато років, викладали дисципліни лише теоретично. Ще в 1850—1855 рр. патологію, хірургію, акушерство викладали латинською мовою, що утруднювало засвоєння їх студентами. Такі лекції студенти мало відвідували. В лекційному журналі професора патології і терапії І. М. Рейпольського є такий запис: «Лекція відбулася, але слухачів не було». Лише в 1857 р. було дозволено захист дисертацій провадити не латинською, а російською мовою.

Перша на Україні спеціальна будівля для анатомічного театру. Київський університет. 1853 р.

Зі зміною в 1863 р. статуту вищої школи, коли університети дістали певні права автономії, право вибирати професорів за конкурсом, медичний факультет Харківського університету поповнюється здібними кадрами, які не тільки значно поліпшують викладання, а й своїми науковими працями перетворюють медичний факультет Харківського університету на один з провідних у Росії.

Перший випуск лікарів медичного факультету Харківського університету в кількості 9 осіб відбувся в 1815 р. У наступні роки кількість випускників збільшувалася дуже поволі. За перші 10 років всього було випущено 98 лікарів.

1834 р. засновано університет у «матері міст руських» — Києві. Завдання його було царським урядом точно визначене: провадити русифікаторську діяльність. З цих міркувань для організації університету було асигновано значні суми, збудовано великий будинок.

Медичний факультет було відкрито через 6 років після заснування університету. Після придушення польского повстання 1830 р. цар Микола І наказав закрити добре обладнаний ліцей у Кременці та університет у Вільні і всі їхні лабораторії, великі бібліотеки передати Київському університетові. З Вільна медичному факультетові Київського університету було передано понад 1500 анатомічних препаратів.

З відкриттям медичного факультету було організовано терапевтичну та хірургічну клініки на 20 ліжок кожна і акушерську клініку на 8 ліжок, що відразу позитивно позначилося на діяльності новоутвореного факультету. А найголовніше — провідні кафедри медичного факультету очолили видатні професори.

Для викладання анатомії в Київському університеті було створено більш сприятливі умови, ніж у Харківському. Кафедру

Микола Іванович Єллінський (1789—1834)

Володимир Олексійович Бец (1834—1894)

Петро Іванович Перемежко (1833—1893)

анатомії очолював довгий час (22 роки) Олександр Петрович Вальтер (1817—1889), учень Пирогова, який одночасно займався і клінічною хірургією. У праці «Про значення симпатичних шляхів, домішаних до сідничного нерва» він уперше в 1843 р. довів вплив симпатичних нервів на просвіт кровоносних судин. У своєму оригінальному підручнику анатомії він подає будову органів у тісному зв’язку з фізіологією їх. Анатомія Вальтера певний час була основним підручником на медичних факультетах країни. Петербурзька медико-хірургічна академія присудила йому премію П. А. Загорського за підручник, в якому «багато з описаного перевірено і грунтується на власних даних». Завдяки Вальтеру, значною мірою його коштом, почав видаватися перший на Україні медичний журнал «Современная медицина» (1860—1880), один з кращих тогочасних медичних журналів у Росії, в якому висвітлювались питання як наукової, так і громадської медицини. Лише завдяки його наполегливій енергії Київський університет зміг побудувати для медичного факультету один з кращих для тих часів у Європі анатомічний театр. Гідним наступником Вальтера по кафедрі анатомії був його учень В. О. Бец, наукові праці якого з макро- і мікроморфології мозку здобули загальносвітове визнання.

Володимир Олексійович Бец (1834—1894) закінчив з відзнакою Київський університет у 1860 р. Спочатку працював прозектором кафедри анатомії, викладав гістологію, з 1868 по 1890 р.— професор анатомії.

В. О. Бец перший описав великі пірамідальні клітини кори великого мозку, які названі його ім’ям. Він також перший визначив морфологічно рухову зону мозку. Його справедливо вважають засновником науки про архітектоніку кори головного мозку. Велику колекцію препаратів мозку, яка була премійована на вітчизняних і закордонних виставках, іноземні фірми запропонували Бецові опублікувати як атлас. З патріотичних міркувань він відмовився від цього, сподіваючись здійснити ви-

дання свого атласу в Росії. Ці його сподівання не справдилися; лише незначну частину його робіт було надруковано. Прекрасна колекція препаратів Беца зберігається до наших днів в анатомічному музеї Київського медичного інституту. В. О. Бецові належить також класична праця «Морфологія остеогенезу».

В. О. Беца змінив на кафедрі професор М. А. Тихомиров — автор видатної праці «Варіанти артерій і вен людського тіла» (1899). Новий напрям наукової діяльності кафедри анатомії в Києві розпочав учень і наступник Тихомирова професор Ф. А. Стефаніс. Він, разом із своїми співробітниками, використовуючи розроблену ними оригінальну методику, з великим успіхом вивчав лімфатичну систему органів грудної клітки і черевної порожнини, що було узагальнено в кількох монографіях. Співробітник Стефаніса М. Я. Радецький уперше (1914) довів сполучення підпавутинного простору головного і спинного мозку з лімфатичною системою, що мало важливе значення для з’ясування циркуляції цереброспінальної рідини. Глибокі і важливі морфологічні дослідження в Києві були проведені засновником кафедри гістології, ембріології та порівняльної анатомії професором П. І. Перемежком.

Петро Іванович Перемежко (1833—1893) закінчив медичний факультет у Києві в 1859 р., вивчав гістологію в Казані під керівництвом П. В. Овсянникова. Завідував кафедрою в Києві в 1868—1891 рр. В лікарських колах його дуже поважали, обирали головою Товариства київських лікарів.

Головна заслуга П. І. Перемежка в описі (1878) його in vivo і на фіксованих препаратах каріокінетичного поділу клітин (одночасно цей спосіб поділу було описано німецьким гістологом Флеммінгом). Перемежку належать опис розвитку і регенерації поперечносмугастих м’язів, будови та вікових змін щитовидної залози, гіпофіза, селезінки, важливі праці з ембріології.

Медичне обслуговування населення

З уведенням 1797 р. Лікарських губернських управ вперше на Україні почалася перевірка осіб, що займалися лікарською практикою. Для Правобережної України Медична канцелярія виділила спеціальну комісію, яка на місцях перевіряла документи лікарів і цирульників. Цирульники, які входили до цехів, вважалися кваліфікованими працівниками і перевірці не підлягали. Лише в 1817 р. Лікарські управи роблять спроби взяти цех цирульників від ремісницьких управ магістратів під своє керівництво. Фактично це не було здійснено до ліквідації на Україні цехів у 1835 р.

Першим урядовим лікувальним закладом у Києві був військовий госпіталь, відкритий 1792 р. До цього в Києві був лише невеличкий лазарет. Київський госпіталь швидко стає великим лікувальним закладом, але умови лікування і праці в ньому були вкрай незадовільні. Палати були розміщені в казематах фортечних будинків, на обслуговування 100—150 хворих за шта- том належали лише один лікар і два фельдшери. В 1787 р. за спеціальним рескриптом Катерини II, яка в цей час перебувала в Києві, було наказано побудувати в місті госпіталь на 50 ліжок «для лікування прилипливих хвороб». Цей госпіталь було побудовано за Васильківським шлагбаумом. Для населення першу соматичну лікарню в Києві було відкрито в 1803 р. на 20 ліжок. В 1811 р. крім двох лікарень існував уже акушергауз на два ліжка із штатною акушеркою і віспощепієм.

Кількість пологів в акушергаузі була дуже обмежена, що видно з такого звіту:

«Київській лікарській управі честь маю цим доповісти, що в минулому 1811 р. приймала я в м. Києві у різного звання людей 14 немовлят, з яких 13 благополучно, а одне при родах виявилося мертвим... Ст. повитуха Шарлотта Лемберг».

У повітових містах за штатом існували лікарні на 20—25 ліжок, але фактично це були притулки для бездомних і солдатів- інвалідів. В особливо незадовільному стані були лікарні на Правобережжі. У річних звітах губернських лікарських інспекторів Київської губернії зазначається, що в повітових лікарнях «речей, які повинні бути при лазареті, немає, хворі лежать на соломі на долівці». Повітовий лікар з Таращі в 1820 р. в листі до Лікарської управи так описує свою лікарню — nosocomium Taraschensis, як урочисто називає він її латинською мовою: «...дах у багатьох місцях відкритий бурям і пропускає дощ, що поливає хворих, від чого вони впадають часто в рецидив і підпадають наприкінці смерті». Не краще було, за тогочасним документом, і у Звенигородці. «Лікарня зовсім не відповідає установленим порядкам,— пише повітовий лікар,— особливо тому, що в тому домі через сіни здійснюється продаж міцних напоїв, та й через брак кухні у хаті хворих для різних потреб палиться в печі». Такий стан лікарень був і по інших губерніях Правобережної України.

Дещо кращий стан медичного обслуговування спостерігався на Лівобережжі. У Полтавській губернії вже в перші роки існування Приказа громадського опікування було побудовано в більшості повітів спеціальні капітальні будинки для лікарень. Першою такою лікарнею була лікарня в Кременчуці, збудована 1800 р. На двох поверхах її розміщувалися 11 палат, операційна, перев’язна і лікарняна церква. На великій садибі лікарні & Полтаві було збудовано 8 будинків, в кожному з них розміщували хворих з однаковими захворюваннями — «фрактурними, гарячковими, проносними, цинготними та ін.». На спорудження будинків для лікарень у Ромнах і Лубнах було витрачено понад 80 тисяч карбованців — велика для тих часів сума. Штати медичних працівників у цих порівняно великих лікарнях були дуже малі: в Полтавській губернській лікарні на 120 ліжок був один лікар, три помічники і одна акушерка.

Лише починаючи з 30-х років повітові лікарні і на Правобережжі одержують білизну, ліжка, посуд, кошти на ремонт

Перша велика державна лікарня, збудована на Україні в Кременчуці в 1800 р.

приміщень. У 1840 р. наказано було «на кожного хворого, що перебуває в лікарні, завести скорботний лист, в якому слід відбивати хід хвороби, її напади і лікування». Назва історії хвороби «скорботний лист» збереглась у нас по лікарнях до Великої Жовтневої соціалістичної революції. Спочатку «скорботні листи» лікарі за традицією писали латинською мовою, дуже стисло.

Незважаючи на малі асигнування на утримання лікарень, які відпускалися Приказом громадського опікування, вся робота лікувальних закладів була організована так, що лікарні давали прибуток. Полтавський приказ у рік передачі земству (1864) своїх закладів мав прибуток з лікарень 49 тисяч карбованців.

Поміщики створювали «економічні лікарні», в яких звичайно працювали цирульники з кріпаків. Лише в дуже великих маєтках нагляд над цими лікарнями здійснювали лікарі. Звенигородський повітовий лікар дає таку характеристику цим лікарням:

«Панове поміщики, маючи у своїх маєтках економічні лазарети, утримують їх без належного звичаю і порядку... білизна на ліжках і на хворих вельми поношена, чорна і в багатьох лазаретах ні того, ні другого немає, а хворі нещасні лежать на голій підлозі у своїх кожухах, харч хворим відпускається дуже мізерний і у вельми обмеженій порції».

Санітарний стан більшості населення України, як і всієї Російської імперії, надалі залишався тяжким. Епідемії, неврожаї, голод були звичайним явищем у різних районах країни. В 1812 р. на Україні був великий спалах епідемії чуми. Занесли її в Одесу з Константинополя і не відразу розпізнали.

В Одесі за короткий час захворіло 3500 осіб, з них померло 2655. Епідемія швидко поширилася на Херсонщину та Київщину. Слабкі спалахи чуми були на Україні в 1823, 1829 і 1837 рр. У 1830 р. по всій Україні пройшла тяжка епідемія холери. Погляди на походження цієї епідемії і шляхи поширення її були далекі від істини. У своїх звітах Лікарським управам, які зберігаються в наших архівах, більшість повітових лікарів відзначали, що холера поширюється лише через повітря, особливо «східними вітрами»; випорожнення хворих, їхні речі, контакт з хворими визнавалися незаразними. Такі погляди не могли сприяти припиненню епідемії навіть за умови якнайактивнішої участі в боротьбі з нею лікарів, які самі дуже часто заражалися і вмирали. Епідемія, згасаючи в одному районі, спалахувала в іншому. Великі спалахи холери були на Україні в 1847 і 1848 рр.

Тяжко терпіло населення від віспи, яка була однією з основних причин великої смертності дітей старшого віку. Щеплення гуманізованої віспи, яке емпірично застосовувалося населенням на Україні з давніх часів, лікарі почали робити в спеціальному віспяному госпіталі в Києві та в інших містах з 1787 р. Вакцинації коров’ячої віспи повітові лікарі вперше розпочали в 1802 р. Вони одержували від Лікарської управи певну кількість «віспяної матерії», яку прищеплювали дітям, а потім уже перещеплювали «з ручки на ручку». Такий спосіб вакцинацій сам по собі вже обмежував кількість віспощеплень. Крім того, серед сільського населення поширювалися різні чутки про віспощеплення, і, як доносили Лікарській управі повітові лікарі, селяни, коли приїздив віспощепій, ховалися з дітьми по лісах. Наказано було пропагувати віспощеплення по церквах. Було організовано губернські та повітові віспяні комітети, але вони не мали фактично ніякого впливу на поширення віспощеплень, оскільки не були забезпечені ні відповідними засобами, ні виконавцями своїх постанов.

Віспощеплення провадили не лише медичні працівники, а й «вакціонери», яких повинні були готувати повітові лікарі для кожної волості. З приводу цього чигиринський повітовий лікар Шамбарський писав, що до нього направлено з цією метою сім хлопчиків. «Займаються вони з 1 червня 1836 р. наукою теоретично до віспощеплення і вже частину того мистецтва розуміють, але грамоти з них ніхто не знає...» Далі він просить Лікарську управу вплинути на місцеве духівництво і земську владу, щоб вони примусили чигиринських міщан прищеплювати віспу. Оскільки такі «вакціонери» ніякого уявлення про медицину не мали, то при проведенні вакцинації «з ручки на ручку» були випадки прищеплення не лише віспи, а й сифілісу. Такі випадки спостерігалися на Україні в Олександрівському повіті на Катеринославщині в 1883 р. [35]

На загальному фоні деякого піднесення медичного обслуговування в країні у першій половині XIX ст. варто виділити найвизначніших лікарів-практиків, які дотримувались матеріалістичних поглядів, поділяли прогресивні ідеї і поширювали їх.

У першій половині XIX ст. в Києві великий авторитет серед усіх верств населення мав лікар Остап Рудиковський (1784— 1851). Він брав участь у війні 1812 р., був з військами в Парижі, повернувся лише в 1815 р. У Києві служив у військовому госпіталі та в міській лікарні, де першим почав робити складні оперативні втручання; пізніше разом з професором В. А. Кара- ваєвим. Був близьким до декабристів Трубецького, Лорера, Орлова, Поджіо, спілкувався з О. С. Грибоєдовим. Супроводив генерала М. М. Раєвського в подорожі до Криму, в якій брав участь О. С. Пушкін.

Козачковський Андрій Осипович (1812—1889)—повітовий лікар у Переяславі, близький друг Т. Г. Шевченка. Перебуваючи у нього в 1845 р., Т. Г. Шевченко написав твори «Заповіт», «Наймичка», «Кавказ» та вступ до «Єретика». Протягом усього часу заслання Шевченка Козачковський підтримував його морально і матеріально.

Руданський Степан Васильович (1834—1873)—відомий український поет — своє недовге трудове життя працював міським лікарем в Ялті. По закінченні духовної семінарії в Ка- м’янці-Подільському він проти волі батьків вступив до Мєдико- хірургічної академії в Петербурзі, де жив у дуже тяжких матеріальних умовах, описаних ним у відомому вірші «Студент».

Іван Франко вважав Руданського «облік Шевченка найвизначнішим в українськім письменстві XIX віку». Руданський вірив у краще майбутнє народу, яке він здобуде в боротьбі з самодержавством; у своїх творах висміював панів, чиновників, лицемірство духівництва. Він переклав на українську мову «Іліаду» Гомера, зробив віршований переклад «Слова о полку Ігоревім». Як лікар користувався великою популярністю, особливо серед незаможних верств населення. Бідним він не тільки безплатно подавав медичну допомогу, а й віддавав свій заробіток. Помер від туберкульозу на 39-му році в бідності. Поховано його коштом міста.

Незважаючи на утиски царської влади, український народ поряд з російським брав активну участь в розвитку вітчизняної науки, зокрема медичної.