Патологічна анатомія
Вітчизняні патологоанатоми свою роботу будували в тісному єднанні з клініцистами, використовуючи досягнення біології і фізіології. Засвоєння патологоанатомами гістохімічних і гісто- фізичних методів дослідження дало змогу значною мірою вивчити патологію порушень тканинного обміну речовин, зблизило цю суто морфологічну науку з біологічною хімією і патологічною фізіологією.
Дослідниками докладно вивчено патологічну анатомію інфекційних захворювань, інфаркту міокарда та інших органів, гіпертонічної хвороби, захворювань крові, легенів, шлунка, нирок. Велика увага приділяється проблемам професійної та крайової патології, онкології.
Велике значення для розвитку патологоанатомічної науки в країні мають роботи школи професора Московського медичного інституту Героя Соціалістичної праці академіка О. І. Абрикосова (1875—1955). Він обстоював погляд, за яким «кожен патологоанатом повинен навчитися бачити в трупі життя, повинен уміти проектувати спостережувані в трупі картини його зажиттєвого стану, вміти оживляти, динамізувати у своїй свідомості трупну статику. Досягнувши такого розуміння трупа, патологоанатом цим самим втягується в клініку, призвичаюється клінічно оцінювати зміни, знайдені в трупі, а завдяки цьому сама собою налагоджується спільна робота патологоанатомів з клініцистами». Абрикосов докладно описав морфологію початкових проявів легеневого туберкульозу в дорослих, вніс зміни й доповнення у класифікацію цього захворювання. Йому належать гістохімічні досліди з патологічного ожиріння кліткової протоплазми, дослідження типів ураження нервових клітин, волокон і елементів глії. Разом з визначним патологоанатомом СРСР М. М. Анічко- вим О. I. Абрикосов написав видатну працю з патологічної анатомії серця і судин.
Микола Миколайович Анічков (1885—1964) очолював кафедру патологічної анатомії і патологічної фізіології Військово-медичної академії та відділення патологічної анатомії Інституту експериментальної медицини в Ленінграді.
В 1946—1953 рр.— президент Академії медичних наук СРСР. Світове визнання дістали дослідження Анічкова та його учнів з атеросклерозу. Значний внесок він зробив у вчення про ретикулоендотеліальну систему та в розробку проблеми аутоінфекцій. У своїх роботах М. М. Анічков та його учні широко використовують експеримент. Експериментальні моделі окремих захворювань дали йому змогу зробити теоретичні узагальнення, важливі для глибшого розуміння патогенезу цих захворювань.Професор патологічної анатомії Московського інституту вдосконалення лікарів В. Т. Талалаев (1886—1947) вивчив процес виникнення різних морфологічних проявів ревматизму в різних органах, зокрема в серці; він описав гістогенез ревматичної гранулеми. Важливі роботи Талалаева з питань алергії, сенсибілізації і десенсибілізації. Запропонований Талалаєвим пластинчастий метод виготовлення патологоанатомічних препаратів дістав широке застосування.
Велика заслуга в розвитку патологоанатомічної наукової і практичної роботи належить професорові Харківського медичного інституту М. Ф. Мельникову-Разведьонкову (1866—1937). Він посів кафедру (1902) патологічної анатомії після відомого патологоанатома В. П. Крилова. Особливе значення мають праці Мельникова-Разведьонкова про альвеолярний ехінокок, вузликовий періартеріїт, патоморфологію алергічних процесів, його метод виготовлення макропрепаратів із збереженням природного забарвлення тканин увійшов у практику всіх патологоанатомічних музеїв. Мельников-Разведьонков створив велику школу патологоанатомів.
Багато працював над морфологією залоз внутрішньої секреції при злоякісному рості клітин П. О. Кучеренко. Матеріали досліджень він об’єднав у монографії «Інкреторні залози і злоякісні новоутворення». Йому ж належить видання першого підручника «Патологічна анатомія» (Київ, 1936) українською мовою. Проблемам онкології, зокрема мікроскопічному дослідженню секретів та екскретів для діагностики злоякісних новоутворень, приділяли багато уваги Г. Л. Дерман, С. Л. Ерліх, О. Я.
Альтгаузен та ін.По всіх республіках СРСР багато зроблено для організації прозекторської справи на місцях. Велика увага приділяється організації клініко-патологоанатомічних конференцій, на яких обговорюються випадки розходжень клінічного і патологоанато- мічного діагнозів. Обмін думками на таких конференціях дає змогу з’ясувати причини помилкових-діагнозів і сприяє підвищенню кваліфікації лікарів. У кожній області патологоанатоміч- ну службу очолює обласний патологоанатом; в окремих областях організовано міжрайонні патологоанатомічні дільниці, які
І політ Васильович Давидовський (1887—1968)
Леон Абгарович Орбелі (1882—1958)
М и кол а М11 ко л а Я ов и ч Анічков (1885—1964)
обслуговують 4—5 районів. В кожній області працює кілька па- тогістологічних лабораторій.
Під час Великої Вітчизняної війни було організовано пато- гістологічні лабораторії армій і фронтів. Військові прозектори зібрали унікальні музейні матеріали, які зосереджено у Військово-медичному музеї в Ленінграді. Величезний досвід вітчизняних патологоанатомів щодо патології бойових травм узагальнено в працях І. В. Давидовського, в яких він показав закономірності регенераторних процесів, роль біологічного очищення рани при вторинному загоєнні ферментами ексудату і мікрофлорою рани.
Іполіт Васильович Давидовський (1887—1968)—видатний патологоанатом, Герой Соціалістичної Праці, академік АМН СРСР. Закінчив в 1910 р. медичний факультет Московського університету; з 1912 по 1919 р.— прозектор, доцент, професор кафедри патологічної анатомії II Московського медичного інституту; один з організаторів сучасної патологоанатомічної служби в країні; з 1924 р. за його ініціативою на клініко-анатомічних конференціях провадиться зіставлення клінічних і патологоанатомічних діагнозів, що сприяло поліпшенню лікувальної справи; в роки Великої Вітчизняної війни — головний патологоанатом Міністерства охорони здоров'я СРСР; свої дослідження з проблем місцевого і загального у патології узагальнив у монографії «Вчення про інфекції».
І. В. Давидовським вивчено патологоанатомічні зміни при цілій низці інфекційних захворювань (висипний тиф, черевний тиф, малярія та ін.), патологічну анатомію воєнних травм, проблеми регенерації, старіння, йому належить також філософська праця «Проблеми причинності в медицині» (М„ 1962).Істотний внесок у патологічну анатомію зробив академік АМН СРСР А. І. Струков (1901—1988). його праці присвячені різним формам патології легенів, атеросклерозу, гіпертонічній хворобі, колагеновим хворобам, мікроциркуляції.
Сучасна фізіологія для глибшого пізнання функцій організму та його окремих органів широко використовує не лише експеримент, а й досягнення біології, особливо еволюційної, фізики, хімії. Класичні роботи І. П. Павлова набули дальшого розвитку у працях його учнів та послідовників.
Було обгрунтовано поняття про функціональні системи, які виникають у центральній нервовій системі на основі взаємодії умовних та безумовних рефлексів (П. К. Анохін), про кортико- вісцеральну фізіологію та патологію (К. М. Биков), кортикальний механізм компенсації порушених функцій (Е. А. Асратян), взаємодію двох сигнальних систем головного мозку (А. Г. Іва- нов-Смоленський), значення інертності кортикальних нейронів та патологічної іррадіації у виникненні експериментальних неврозів (П. С. Купалов).
Л. А. Орбелі (1882—1958) із своїми учнями розробив теорію адаптаційно-трофічної функції симпатичної частини вегетативної нервової системи.
Після сесії ВАСГНІЛ 1948 р., на якій Т. Д. Лисенко при підтримці Сталіна розгромив вейсманістів-морганістів, настала черга фізіології. Влітку 1949 р. Сталін викликав до себе на дачу (поблизу Сочі) міністра охорони здоров’я Є. І. Смирнова і висловився про необхідність обговорення становища у фізіології, зокрема у розробці вчення І. П. Павлова. Пізніше Сталін редагував доповідь К. М. Бикова. Через рік у Москві було проведено об’єднану сесію АН СРСР і АМН СРСР, на якій обговорювались проблеми фізіологічного вчення І. П. Павлова. У програмних доповідях академіка К.
М. Бикова, професора А. Г. Іванова- Смоленського безпідставно звинувачувались провідні вчені Л. А. Орбелі, П. К. Анохін, О. Д. Сперанський, І. С. Беріташвілі, Л. С. Штерн у перекручуванні вчення І. П. Павлова про провідну роль кори головного мозку в регуляції функцій організму, ігноруванні основного методологічного принципу І. П. Павлова, в ідеалізмі та дуалізмі. Після сесії з усіх посад було звільнено академіка Л. А. Орбелі, академіка АМН СРСР П. К. Анохіна (його направлено у Рязань завідуючим кафедрою фізіології медінституту), академіка АМН СРСР І. С. Беріташвілі, академіка АМН СРСР І. П. Разенкова, академіка Л. С. Штерн (пізніше була репресована), професора О. Г. Генецинського (направлено в Новосибірськ). Було створено наукову раду з проблем фізіологічного вчення академіка І. П. Павлова (голова К. М. Биков, заступник — А. Г. Іванов-Смоленський, учений секретар професор Е. Ш. Айрапетянц), яка продовжувала громити опальних учених.На Україні критиці було піддано вчення О. О. Богомольця про фізіологічну систему сполучної тканини, що надовго загальмувало дослідження в галузі патофізіології та імунітету.
Сесія 1950 р. загальмувала не тільки розвиток фізіології і медицини, вона нанесла страшний удар по моральних засадах науки, зламала долі багатьох учених, деформувала психологію молодих науковців, культивуючи в них пристосовництво, аморальність, спотворила творчий дух фізіології вищої нервової діяльності, насаджувала догматизм.
Першу серйозну спробу перегляду ролі цієї сесії було зроблено у травні 1955 р. на VIII Всесоюзному з’їзді фізіологів, біохіміків і фармакологів (Київ). З доповіддю виступив Л. А. Орбелі, зустрінутий бурхливою овацією присутніх. При виборах правління К.. М. Викова було забалотовано. В рішеннях з’їзду було накреслено програму з дальшого розвитку всіх напрямів фізіології. У березні 1956 р. було створено Інститут еволюційної фізіології ім. І. М. Сеченова АН СРСР, який очолив Л. А. Орбелі. Більшість колишніх співробітників А. А.
Орбелі увійшли до новоствореного колективу. У червні 1956 р. Наукова рада припинила своє існування. Фізіологія поступово поверталася на нормальний шлях розвитку. Але негативні наслідки тяжких 50-х років відчуваються ще й досі.На основі досягнень фізики, хімії, математики й електроніки фізіологи вивчають молекулярні механізми проведення та передачі збудження в нервовій системі. За допомогою мікроелек- тродної техніки з’ясовано роль іонів калію, натрію, водню, хлору в передаванні збудження і гальмування в різних типах нейронів (Д. С. Воронцов, П. Г. Костюк). Великий внесок зробили радянські фізіологи у розробку теорії хімічного передавання збудження з нервової на ефекторну клітину, з’ясування природи і механізму дії основних медіаторів — ацетилхоліну, норадреналіну в цьому процесі (О. Г. Гінецинський, О. В. Кібяков, X. С. Коштоянц, М. Я. Міхельсон, Т. М. Турпаєв). Учень І. П. Павлова, Г. В. Фольборт (1885—1960) багато працював над проблемою втоми і відновлення. Він вивчав основні закономірності процесів виснаження і відновлення. Енергетичний аналіз цих закономірностей дав змогу розв’язати ряд практичних питань режиму праці і відпочинку, харчування, спорту.
Дослідженнями в галузі фізіології кровообігу встановлено роль інтероцептивних судинних рефлексів у регуляції функціонального стану серцево-судинної системи (В. М. Чернігівський), наявність рефлексів з малого кола кровообігу, які впливають на стан гемодинаміки (В. В. Парін), закономірності взаємозв’язку кровообігу і дихання (О. І. Смирнов), значення гематоенцефа- лічного бар’єра в процесі переходу речовин з крові в нервову тканину (Л. С. Штерн), особливості систем регуляції гемодинаміки (Є. Б. Бабський, М. Е. Маршак, М. Г. Удєльнов, В. В. Фро- лькіс).
Вивчено нервові механізми регуляції функції дихання, встановлено взаємозв’язок дихального центру з іншими структурами центральної нервової системи, роль хеморецепторів каротидного синусу в регуляції напруги С02, 02 та pH крові.
Вивчення фізіології травлення дало змогу сформулювати поняття про механізми регуляції функції травлення, екскреторну функцію травного каналу і травних залоз в умовах гіпоксії (І. П. Разенков), пристінкове травлення (О. М. Уголєв), ритміку кишкової перистальтики (П. Г. Богач).
Функція нирок і водно-електролітний обмін досліджувались у лабораторіях О. Г. Гінецинського та М. А. Усіевича. Визначено роль безумовно- та умовнорефлекторних механізмів діурезу, вивчено дію вазопрессину (антидіуретичного гормону).
Фундаментальні роботи виконано вітчизняними вченими з проблем ендокринології, які з 1976 р. координуються Науковою радою з питань ендокринології при Президії АМН СРСР. Вивчаються проблеми ендокринології і хімії гормонів у трьох профільних інститутах (у Москві, Києві і Харкові) та 20 інститутах інших профілів, на кафедрах медичних інститутів та інститутів удосконалення лікарів. З багатьох відкритих фактів особливе значення мало встановлення наявності в гіпоталамусі двох центрів — циклічного і тонічного, що регулюють статевий цикл. Виявлено в гіпоталамусі ділянки, що продукують рилізинг-фактор, який стимулює секрецію кортикотропіну (адренокортикотропно- го гормону); доведено, що його продукція гальмується вищими ділянками мозку. Визнано, що в біосинтезі всіх кортикостероїдів головна роль належить не прогестерону, а прегненолону. Здійснено повний лабораторний синтез інсуліну, ідентичного інсуліну людини; синтезовано деякі рилізинг-фактори гіпоталамуса та їхні модифіковані аналоги; з тимуса виділено речовину тимозин, впроваджено у практику багато інших активних ендокринних препаратів. Впроваджено в практику також більш досконалі методи визначення гормонів та їхніх дериватів у біологічних рідинах, удосконалено діагностику ендокринних захворювань, особливо на початкових стадіях. На Україні вивчено поширення ендокринних захворювань: динаміка їх, смертність, інвалідність, шляхи запобігання цим захворюванням.
Особливістю вітчизняної фізіології є використання еволюційного підходу до вивчення різних фізіологічних механізмів. Багато досліджень у галузі еволюційної фізіології провели X. С. Коштоянц, Є. М. Крепе та ін.
Розроблена в основному П. К. Анохіним теорія про функціональні системи дала підставу істотно змінити уявлення-про загальні принципи роботи живих організмів. На відміну від рефлексів як реакції організму на зовнішній стимул, яка закінчується дією і тільки дією, за теорією функціональних систем про; відним принципом роботи будь-яких систем організму є принцип саморегуляції, коли відхилення результату діяльності системи від рівня, що забезпечує нормальний метаболізм організму, само стає стимулом. На основі теорії функціональних систем в Інституті мозку АН СРСР колективом учених під керівництвом Н. П. Бехтерєвої успішно досліджується механізм емоцій, мотивації та пам’яті. Доведено, що нейрофізіологічну основу домінанти становлять механізми біологічних і соціальних мотивацій.
Досягнуто значних успіхів у поглибленому вивченні вегетативної нервової системи, особливо її симпатичної частини. Виявлено прямий і непрямий механізми симпатичної іннервації тканин у філо- й онтогенезі. Пряма іннервація здійснюється (серцевий м’яз, райдужна оболонка ока) аксонами симпатичних нейронів, непряма — гуморальним шляхом медіаторами судинних нервів, яким властива подвійна функція: судинорухова і адаптаційно-трофічна.
За останні роки успішно здійснюється широка програма фундаментальних досліджень адаптації людини до різних географічних, кліматичних умов і умов виробництва. Для проведення медико-біологічних досліджень з проблеми адаптації людини в різних клімато-географічних умовах Сибіру, Далекого Сходу, Крайньої Півночі в Новосибірську відкрито філіал АМН СРСР. Добуті вже результати досліджень дали змогу уточнити механізми адаптації людини і виробити рекомендації для боротьби з несприятливими факторами.
В країні створено багато науково-дослідних фізіологічних інститутів. Провідними є Інститут фізіології ім. І. П. Павлова АН СРСР, Інститут еволюційної фізіології і біохімії ім. І. М. Сеченова АН СРСР, Інститут нормальної і патологічної фізіології АМН СРСР, Інститут фізіології ім. О. О. Богомольця АН України, Інститут фізіології ім. І. С. Беріташвілі АН Грузії. Крім того, наукові дослідження з фізіології провадяться на численних кафедрах медичних інститутів, у фізіологічних лабораторіях галу- зевих інститутів.