Гістологія

Відмінною особливістю гістологічної науки є її еволюційний характер. Вчені-гістологи, використовуючи не лише описовий метод, а й експеримент, порівняльну анатомію, ембріологію, тісно пов’язують свої дослідження з фізіологією і патологією.

У вітчизняній гістологічній науці розвинулися й оформилися дві теорії тканинної еволюції: теорія паралелізмів і теорія дивергентної еволюції. Першу теорію розробив професор гістології Військово-медичної академії ім. С. М. Кірова в Ленінграді О. О. Заварзін (1886—1945), учень видатного гістолога професора Казанського університету О. С. Догеля. За теорією Заварзіна, всі різновиди тканин можуть бути об,’єднані в чотири гістологічні системи: епітелію, сполучної тканини, м’язів і нервової системи. У процесі еволюції завжди зберігається системна належність їх. Теорія паралелізму дає еволюційне пояснення того факту, що всі багатоклітинні тварини мають чотири групи тканин і подібні у формах, систематично дуже віддалених. Учень О. О. Заварзіна професор М. Г. Хлопін (1897—1961) розвинув теорію дивергентної еволюції, за якою еволюція тканин у різних філогенетичних рядах відбувається, подібно до еволюції цілих організмів та їхніх органів, неоднаково, залежно від різних умов існування. Обидві ці теорії не можна вважати завершеними.

Олексій Іванович Абрикосов (1875—1955)

Борис Інокентійович Лаврентьев (1892—1944)

Олександр Гаврилович Гурвич (1874—1954)

Велику роботу проведено з вивчення тонкої будови і функції клітини. Багато досліджень було присвячено з’ясуванню фізіології мітотичного поділу.

О. Г. Гурвич (1874—1954) у 1923 р. відкрив, що рослинний організм виділяє ультрафіолетове випромінювання дуже малої інтенсивності, яке має специфічний вплив на клітини — спонукає їх до поділу.

Блискучим представником гістофізіологічного напряму у вітчизняній гістології був Б. І. Лаврентьев (1892—1944) —професор гістології Московського університету, працівник ВІЕМ. Володіючи віртуозною иейрогістологічною технікою, він здійснив переріз нервових провідників в експерименті з наступним фізіологічним контролем, і це дало йому змогу набагато поглибити наші знання щодо будови і функції вегетативної нервової системи. Дуже велике значення мали роботи Лаврентьева та його учнів з вивчення структури і функції міжневронних зв’язків — синапсів. Він довів, що синапси не лише забезпечують проведення імпульсів, а й об’єднують неврони в якісно нову категорію — нервову тканину. Школа Лаврентьева вивчає нервову тканину в процесі розвитку як у філогенезі, так і в онтогенезі, зміни нервових структур під впливом зовнішнього і внутрішнього середовища в нормі і в патології. Б. І. Лаврентьев створив новий розділ патологічної анатомії — патогістологію периферичної нервової системи.

Важливі дослідження вегетативної нервової системи, її розвитку у філо- та онтогенезі проведено О. В. Леонтовичем, М. Г. Колосовим, Г. І. Забусовим та І. Ф. Івановим.

Реактивні властивості закінчень периферичної нервової системи в нормі та патології вивчав М. І. Зазибін.

Цитоархітектоніку кіркових полів великих півкуль головного мозку узагальнено в першому в світовій літературі «Атласі кори великого мозку людини» (С. О. Саркісов, І. М. Филимонов, Л. П. Кононова, С. М. Блинков та ін.).

Успіхи радянської гістології у вивченні ендокринної системи пов’язані з працями А. В. Немилова, О. В. Румянцева, М. С. Часовникова, Б. В. Альошина.

Останнім часом широкого розвитку набув новий напрям гістології— гістохімія. За допомогою гістохімічних методів вивчено обмін полісахаридів у центральній нервовій системі (А. Л. Ша- бадаш), показано цитохімічну організацію нервової тканини (В. В. Португалов, В. О. Говирін), розподіл оксидаційних ферментів у клітині (В. Є. Семенов). Триває поглиблене вивчення тонкої будови клітини із застосуванням електронної мікроскопії.