Панщина й Русини.

Ми пройшли довгу й важку дорогу, показали долю селянина-хлїбо- роба на нашій землї від давнїх часів, показали початки й зріст, розвій, переміни й конець панщини. Ми старали ся як найменше говорити від себе, бо не о наші думки і чутя тут ходить.

Свою троха придовгу розмову я хотїв би закінчити кількома словами про долю руської народности під панщиною і по її знесеню, бо се, думаю, найлїпше пояснить, для чого Русини з усїх народів Австрії найбільше мають причини святочно обходити памятку знесеня панщини в 1848 p. і шанувати

память Йосифа IL₁ що перший перед 108 літами попробував був зробити се.

Певна річ, панщина не була якимсь народнїм руським лихом, що гнобило самих тілько Русинів. Панщина була загальним хлопським лихом; від неї терпів однаково хлоп Русин і хлоп Поляк і хлоп Чех і хлоп Нїмець. Ta для нас Русинів вона була подвійним лихом — і громадським (суспільним) і національним. Ми Русини, особливо в Галичині, з давен давна були хлопська нація. Майже все, що піднесло ся по над хлопа — чи то шляхта, чи міщани, все те за польських· часів зробило ся Поляком, за Австрії з разу Німцем, а пізнїйше знов Поляком. При руській мові, при руській народности лишали ся тілько прості, чорні хлопи і вбогі та маловчені сїльські священники, Висші духовні, епіскопи та канонїки говорили й писали по польськи або по латинї. Цїкава річ, що в перших 50 лїтах австрійського панованя польська мова серед галицького духовенства, навіть по менших містах і по сепах, була розширена далеко більше, нїж за часів польської держави. Так само й ті міщанські родини, що в початку австрійського па-

нованя ще були лишили ся при рущинї, до 1820 року майже зовсїм спольщили ся.

Ta швидко природний розвій історії мусїв навернути їх на инші думки.

Австрійський уряд діставши під свою власть Галичину, швидко мусїв побачити, що се не чисто польський край, що тут обік Поляків жиють також Русини. Правда, перші австрійські урядники, що порядкували галицькі справи, не богато вміли написати до Відня про Русинів. Але знайшов ся у Віднї один руський священник, Іван Гудз, що жив там як приватний учитель у якогось пана, і сей порозумівши ся з львівським руським епіскопом Львом Шептицьким і його офіціялом о. Левінським, узяв ся бути посередником між Русинами й цї- сарським двором. Зараз у мартї 1774 p.

подав Гудз від Шептицького до цїса- ревої протест проти того, аби монахи Василіяни не підлягали епіскопській зверх- ности. Д. 17 і 27 липня 1774 p. той сам Гудз подає знов від Шептицького дві скарги на те, що польське духовенство перетягає богатших і здатнїйших Русинів на латинський обряд. Марія Tepeca полагодила ті справи згідно з просьбою Ґудза, і рівночасно, зацікавивши ся до- . лею Русинів, задумала зробити початок для висшої освіти руського духовенства і веліла від осени 1774 p. помістити двох руських учеників у закладї св. Варвари у Відні, де мали побирати висші науки потрібні для духовного стану. -

3 початком 1795 р.вона веліла покли- ^J

кати о. Ґудза до себе, розмовляла з ним досить довго про стан Русинів і обіцяла опікувати ся ними й дальше¹).

B тім огляді як найгорячійше підпирав цїсареву її син Иосиф, що вже 1773 p. перший раз переїхав був здовж усю Галичину і мав нагоду переконати ся наочно про житє руського народу й духовенства. Правда, просьба подана Ґудзом д.

рева обік польського закладу для ви* ховуваня шляхетських синів у світських науках заснувала такий заклад і для руської молодїжи, аби та могла приспо- собляти ся до урядів і загалом на світлих горожан, лишила ся несповнена, але за те число вихованцїв у духовнім закладї св. Варвари із двох побільшено на 14. I треба сказати, що з сего закладу справдї вийшло не мало вчених і світлих Русинів, що перші поклали підвалини для красшого розвою нашої народности^). · .

Цїсар Иосиф II. забажав не тілько вести далї, але й розширити дїло своєї матери, і надворним декретом із 30. червня 1783 p. велїв заснувати генеральну семінарію для виховуваня духовних гре- ко-католицького обряду. Сю семінарію отворено д. 1. падолиста того самого року, на другий рік до неї перенесено тих 14 студентів, що виховували ся в Віднї у св. Варвари, а в 1785 p. сюди перейшли також кандидати з Угорщини.

I коли доси в тих закладах усего вчили по латинї, а бідні студенти, не маючи книжок, мусїли переписувати собі виклади професорів, наказав цїсар Йосиф

0 М· Harasiewicz, там-же, стор. 572.

рескріптом із 5. сїчня 1786 p. вчити пасторальної теольогії, катехізованя та проповідий „рідною мовою‘\ бо „тілько тим способом можна буде зарадити бра- кови вчителїв, котрі би ріжним народностям могли ті науки викладати на їх рідній MOBjVA д. 27. липня 1786 p. пи- * сав цїсар Йосиф іще раз ґубернаторови, аби той поручив дірекції семінарії пильнувати кандидатів, аби вчили ся катехі- зувати, говорити проповіди і писати в своїй народній і то в людовій мові і аби професори перепитували їх деколи по латинї, але також сею на- родньою мовою O-

Ce перший раз по довгих столїтях _β могучий монарх не тілько допустив руську, людову мову до викладів у висшій школї, але сам упімнув ся о її заведене, сам наказав її уживане. I сей монарх був Нїмець, тай то ще такий, котрому приписувано охоту й намір — викорінити всї народности в Австрії окрім німецької, поробити всїх Нїмцями! 3 сих j,e- '< кретівбачимотількоодно: цїсареви Ио- сифови не ходило о знїмченє всїх народів, а поперед усего о просвіту та

і ^[36]

піднесене темних, і він розумів се добре, щодосеї цїли найпростїй· ше провадить наука на рідній людовій мові.

Ta на жаль самі вчені тодїшнї Русини не розуміли сего. Вони виховували ся, говорили й думали по польськи, в урядових справах говорили й писали по латинї або по нїмецьки, а руськими буквами знали друковані тілько церковні книги. Мову простого люду, підданих вони розуміли і вживали инколи в розмові з тими людьми, але їм у голові не містило ся, аби можна було тою мовою говорити про вчені річи та писати кннжки. І вони сповняючи розказ цїсаря, почали вживати в викладах старої, церковної мови, так само мертвої як латинська. Тому jp й не диво, що ся постанова цїсаря Иосифа II. не принесла великого хісна руській народности. He принесли його й заведені Иосифом II. у 1787 роцї руські виклади на фільозофічнім і богословськім видїлї львівськогоунїверсітету. Професори (Ло- дій, Земанчик — з Угорщини, инші Галичани) не знали людової мови і нама- гали ся викладати то по російськи, то по церковному, а ученики не розуміли тої мови і самі просили, аби їм викла-

дано по польськи. B 1804 p. ті руські виклади на фільозофії були знесені, а на теольогії хоч вели ся ще кілька лїт, то будили між студентами радше обри- дженє, нїж любов до русчини¹). От так то вийшло, що Поляки, кричачи на всю Европу про те, що австрійський уряд * силкуєть ся їх онїмечувати, самі рівночасно ополячували Русинів, а в 1816 p. добили ся навіть того, що уряд вигнав руську мову з народнїх шкіл східньої Галичини і запровадив натомісь поль- _: ську²). Руський хлоп міг від тепер, оплативши кошти німецької школи в містї та польської в селї, закладати собі ще й свою руську дяківку — де хотїв і власним коштом. , *

Ta Русини не впали духом, і власне від тої хвилї глубокого впадку починають ся з разу маленькі, а чим далї, все смілїйші проби ратунку та піддвигненя руської народности. За почином руського канонїка Івана Могильницького і за дозволом митрополїта львівського Михайла * Левицкого завязало ся в тім самім 1816 роцї попівське товариство для ширеня

’) L. FinkeI, Historya imi\versytetu hvow- ■ skicgo dO г.

²) M. Harasiewicz, вказана книга, стор.

994, 997-1008, 1009 і далї.

Ч. 155. 15

ъ

віри й моральности при помочи друкованих книжок серед руського народа. Правда, за наказом з гори се товариство не війшло в жите, але Могильниць- кий, Левицкий, Снїгурський і инші його члени не покидали від тепер прац’к Заходом Левицкого й Могильницького y- дало ся переконати уряд, що руська мова повинна бути допущена до наро- дньої школи. Снїгурський ставши епіскопом у Перемишлї, заложив власним коштом школу для дяків. Почали помалу друкувати ся й руські книжки, хоч усе ще й мертвою, церковною мовою, поки нарештї, йдучи за почином Поляка Ходаковского, Словака Колляра, Серба Караджіча та Українцїв Цертелева й Максимовича, Галичани не звернули уваги на піснї й оповїданя свого рідного народа. Вже коло 1820 p. дехто з Русинів почав записувати ті піснї, а назбиравши досить таких записок,Поляк Залєский, урядник при львівськім намісництві і пі- знїйший губернатор, видав 1833 p. спору книгу ,,Piesni polskie і mskie“. Ся книга була перша ластівка нашого народнього пробудженя. Аж із неї письменні Русини переконали ся, що й у них, в устах от- сего простого хлопа-панщизняка, живуть. пісні та оповіданя, котрими можна по-

щ

величати ся веред світом, живе мова, котру не тілько допускають до книжок, але в котрій чужі люди знаходять дивну красоту, якої неосвічений Русин доси не бачив і не розумів.

Від тепер молодші руські попи й поповичі кидають ся по селах збирати й списувати хлопські піснї, прислухують ся близше хлопській мові, хлопським оповіданям, учать ся докладнїйше руської історії, починають глубше заглядати в душу свойого народа, роблять ся його свідомими синами, роблять ся борцями за його відроджене. Иосиф Ле- вицький, Лозинський, а з молодших головно три; Маркіян Шашкевич, Яков Головацкий і Іван Вагилевич — ось ті перші борцї нашої народньої свідомо- сти. За ними пішли їх молодші товариші Микола Устіянович, Рудольф Мох, Антін Могильницький, Йосафат Кобринський.

мови писали Левицький, Лозинський, Ba- гилевич, Головацкий; Кобринський видав красну книжечку „Способъ борзо выучити читати** 1841 p. Ta головне те, що талано- витїйші між тими людьми почали на взір народнїх пісень складати свої власні, і в них висказувати новійші думки, загрівати своїх товаришів до нового бою, про який хлопські піснї не знали нїчого. Між тими новими співаками займає перше місце Маркіян Шашкевич, справедливо названий батьком нового, народнього галицько-руського письменства.

Про житє та писаня Маркіяна Ша- шкевича писано вже досить богато, то я й не буду розповідати ширше анї про нього, анї про його товаришів, та скажу тілько дещо найважнїйше. Всї ті, хто знав особисто Шашкевича і памятав ті часи, коли появили ся його писаня — — чи то друком, чи в відписах, — стверджують згідно, що вони робили дуже велике вражінє, були немов блискавка серед темної ночи. Ми нинї читаючи немногі Шашкевичеві писаня не дуже розуміємо той запал, із яким говорять про них тогочасні Русини. Але треба взяти на увагу тодїшнї відносини, то побачимо, що Шашкевич обік гарної людової мови, щирого та сердечного

I се не було в него пусте слово. Він відчував, відки плила неволя цїлого руського народу в Галичинї, і різко вказав се у двох своїх творах. Простий нарід стогнав під ярмом панщини — і Ша- шкевич у своїм оповіданю „Олена“ показує нам ось яку річ. Богатий господар справляє весїлє. Свахи саджають у піч коровай, молодїж танцює, аж ось приходить дружба Василь зажурений і оповідає батькови молодої, що він із Семеном був у Добровничах у пана старостича просити його на весїлє. Старостич із разу нахмарив ся, потім удавав веселого, обдарував Семена і обіцяв бути на весїлю, але коли оба парубки вийшли з двора, він закликав Семена назад до себе, а Василь вернув сам. Ми не знаємо, що там говорив старостич із Семеном, але мабуть щось не дуже приємне, бо Семен вирвавши ся з двора вже не вертав до своєї молодої, але побіг у поблизький лїс до опришків. Опришки підпроводом Медве- дюка та Бойчука лагодять ся напасти на замок пана старостича, та довідавши ся, що сей вибирає ся на Семенове^весїлє, дїлять ся на дві купи; одна нападає на замок, грабить і підпалює його, а друга з ватажкомзасїдає в лїску на пана старостича. Сей не дармо їздив на весїлє. Він

ухопив молоду і власне вертав із нею, коли опришки напали його, відібрали Олену, асамого вбили. Шашкевич оповідає очевидно про старі польські часи; розбійник Бойчук був дїйсно і нападав на панів та різав їх немилосерно коло 1750 року. Але читаючи Шашкевичеве оповідане люди перед 1848 роком дуже добре мусїли розуміти, що й на їх очах дїєть ся неодно подібне, бо ані панська самоволя та збитковане над людьми, анї розбійницькі напади не минули ся ще були й за часів Шашкевича.

Коли простого, темного селянина тисла панщина і він тїкав від неї в крайнім разї в опришки, то освічений, свідомий Русин бачив над собою загрозу спольщеня. Иого тисла Польща своєю історією, своїм панством і маєтками, своєю висшою цівілїзацією, а в остатніх часах навіть своїми революційними думками, на котрі ловило ся не мало горя* чійшої руської молодїжи. Потребу боронити ся від сего натиску відчули Русини ще перед Шашкевичем. У 1831 році написав якийсь Русин у Віднї - кажуть, що пізнїйший митрополїт Литвинович, — по польськи пісеньку повну ненависти ao польського повстаня; вона зачиналася словами: ,,Kto Laeh, ma.strach".

1

»

По упадку повстаня, як уже показано висше, кинули ся Поляки кликати руського хлопа та руських інтелїґентів до нового повстаня — вже не проти Москаля, але проти Нїмця, і нїби то виступали за знесенєм панщини. Деякі з них, як Ценглевич, Попель, Горошкевич, не цурали ся й руської мови і складали революційні піснї, аби ними загріти Русинів для своїх цїлий. Отже Шашкевич покористував ся нутою одної такої піснї, і зложив свою пісню, в котрій кликав Русинів до бою з Поляками і віщував Полякам, що на руській землї будуть побиті. Ta він не важив ся ще висказу- вати свої думки зовсїм просто, але прибрав їх у легеньку історичну заслону. Нїби то його пісня відносить ся до p. 1139, коли Русини під Галичем побили польського короля Болеслава Кривоу- стого. Але кождий тодїшнїй Русин му- сїв добре зрозуміти, до чого TO BOHO відносить ся, коли читав або співав ось які слова:*

Гей хто Русин, пІдлїтайте Соколами па врага!

Жваво в танець! Заспівайте ГІіснь веселу: rypa-ra!

Піснь веселу: гура-га!

Побари ся, облак тьмистий,

Ще годинку, ще постій!

Тобі прийде розповісти '

Славний руський з Ляхом бій!

Гей хто Русин, за ратище!

B кріпкі руки меч ясний!

Шпарка стріла най засвище:

Гордий Ляше, день не твій!

Гордий Ляше, день не твій!³)

B Шашкевичевих словах тодїшнї Русини віднаходили свою надїю, свою силу, свою людську та народню гідність, і для того він був такий милий для них.

Ta такі Русини, що в тих часах так як Шашкевич вибігали думкою в світ свободи і думали про розірване кайданів, були як люди, що бють ся головою

0 мур вязницї, Bd на них глядїли косо:

1 шляхта й уряд і своя зверхність. Усї

O Пісня, що була взірцем отсего Шаш- кевичевого твору, була зложена в часї польського повстаня на Волинї 1831 p. і співала ся в полку Ружицкого. Вона появила ся друком у перве в додатку до споминів Ружицкого виданих 1832 p. п. з. ,,Powstanie na Woiyniu czyli pami^tnik piiikii jazdy woiyiiskiej uformowanego w ezasie wojny narodo\vej polskiej przeciw despo- tyzmowi tronu i*osyjskiego 1831 roku, pisany przcz dowodcy tegoz puiku Karola Kozyckiegd. Hourgos 1832. Цїлу книжечку передрукував Вротновский у -своїй книжцї ,,Powstanie na Wolyniii, Podolii і Ukrainieⁱⁱ, Lipsk 1873, стор. 274—389. Пісня, що зачинає ся словами „Гей козаче, в імя Bora^u, передрукована тут також на стор. 320—321.

бояли ся клопотів і старали ся приду- сити таких людий. Шашкевич набіду- вавши ся в школах, швидко вмер бідним сільським попом; Вагилевича довели його власти до того, що врештї покинув і попівство і руський обряд і перейшов на протестантизм; инші замовкли, а ще инші почали знов хилити ся на польський бік.

Ta настав 1848 рікі разом віджили пригноблені Русини. Чим було для сільського народа знесене панщини, тим для освічених Русинів було надане кои- стітуції і свободи друку. Пригноблені та знеохочені доси товариші й наступники Шашкевича підняли голови, набрали духа. Як члени вільного, хоч і бідного та темного народа вони почули себе досить сильними на те, аби вистояти в боротьбі з Поляками, котрі у східній Галичині властиво не мали за собою ніякого народа і тілько силкували ся ловити його собі всякими штуками та брехнями.

B перших днях мая 1848 року завязало ся у Львові під проводом епіскопа Яхимовича, канонїка Куземського та М. Малиновського і світських учених людий ВорисикевичайЛеонтовича перше руське товариство полїтичне „Руска рада

народна“, котре 10 мая приняло, а 15 мая, в сам перший день вільний від панщини, оголосило в першім числї першої руської газети „Зорі Галицкої“ свою програму. Ось якими словами відзивала ся та „Рада“ до Русинів цїлого краю:

„Ми Русини Галицкі належимо до великого руского народу, котрий одним говорить язиком і 15 мілїонів виносить, з котрого півтретя мілїона землю Га- лицку замешкує. Той нарід був колись самодїльний, рівнав ся в славі наймож- нїйшим народам Европи, мав свій письменний язик, свої власні устави, своїх власних князїв; одним словом, був у добробиті, заможним і сильним“. I дальше згадавши про нещастя, які впали на Русь, про відступство панів і про занепад мови та народности руської „Рада“ вказує на надане констітуції ї ось якими словами відзиває ся до Русинів: - '

„Братя! сини так великої рускої родини! Мали бисьмо самі одні позі- стати і на далї в тім нещаснім замер- твіню? Нї! Пробудив ся вже й наш лев руский і красну нам ворожит пришлість. Вставайтеж братя, вставайте з довгого сну вашого, бо вже час! Встаньте, але не до звади і незгоди! Ho двигнїм ся

разом, щоби піднести народність нашу і забезпечити дані нам свободи. Пожиткуймо з тої спосібности, абисьмо не покрили ся ганьбою перед світом і не стягнули на себе наріканя поколінь наступних. Поступаймо з другими народами в любві і згодї. Будьмо тим, чим бути можемо і повиннїсьмо, будьмо народом!“

Для свойого дїланя „Рада народна" визначує ось які три точки:

„1. Першим нашим заданєм буде заховати віру і поставити обряд наш і права церкви і священиків наших на рівнї з правами других обрядів.

„2. Розвивати і підносити народність нашу у всїх її частях видосконаленєм язика нашого, запровадженєм єго в школах низших і висших, видаванем письм часових, утримуванєм кореспонденцій з письменниками так нашими, як инши- ми до щепу славянського належними, розширенєм добрих і.ужиточних книжок в язицї рускім і усильним старанєм впровадити і на рівнї поставити язик наш на рівнї з иншими в урядах публичних.

„3. Будемо чувати над нашими правами констітуційними, розпізнавати потреби народу нашого і шукати поправи биту нашого на констітуційній дорозї,

а права наші від усякої напасти і оскор- бленя стале і силне хоронити“.

Отсї думки стали ся підвалиною цїлого дальшого розвою галицької Py- си. Перший раз тут заговорили Русини прилюдно й свобідно про те, що доси тілько найрозумнїйші тихцем думали або шептали; перший раз висказали самі про себе, хто вони й чого хочуть. I хоч висказали не все докладно і не дуже сміло, то все таки основа їх тодїшньої програми й нинї ще не змінила ся. He диво, що та програма мала за собою від разу всїх галицьких Русинів і покликала всїх здібнїйших до горячої працї. Можна сказати, що в 1848 роцї зроблено широкий розмах у всїх напрямах народнього житя, і коли би через неприязні обставини та через власну вину Русинів не було скінчило ся на тім розмаху, то бу- ли-б ми нинї не там стояли, де стоїмо тепер.

Пригадаємотутлишеголовні вчинки тодїшнїх Русинів. За приміром Головної Рускої Ради у Львові позавязу- вали ся швидко подібні товариства по инших окружних містах Галичини для піддержуваня гюлїтичного житя по селах і місточках. Микола Синевідський заснував у Коломиї першу повітову бі-

блїотеку, аби околичнї Русини могли читати та розвивати ся. Іван Озаркевич, також у Коломиї, устроїв перший py- - ський аматорський театр і виставив на сценї „Наталку Полтавку“ Котляревського та деякі инші драматичні твори. За прикладом Коломиї почали Русини у Львові й Перемишлї також устроювати драматичні вистави, котрі богато при- чинювали ся до пробудженя руського духа.

B Станіславові за почином о. Григорія Шашкевича, брата Маркіянового, тодї пароха в Угринові, скликали Русини на 3 (15) мая перше віче сполучене з народнїм фестином. Такі віча в 1848 році були ще в Жовкві, Стрию, Дрого- бичи, Тернополї, а ряд їх закінчило величезне руське віче у Львові д. 3 (15) мая 1849 року в першу річницю знесеня панщини. ¹

Нема що мовити, уряд прихильно дивив ся на ті заходи Русинів. Вони були йому на руку, бо заступали дорогу революційним змаганям Поляків. Аби розбити Поляків і підкопати зна- чінє Ради Народової, Стадіон пробував завести обивательську раду при губернії, так званий байрат, до котрого покликав кількох видних Поляків, а також

і Русинів, у тім чисдї й епіскопа Яхи- мовича. Ha засїданях того байрату обговорювано між ийшим справу сїльських шкіл, і Яхимович підняв голос у обо- ронї руської народности в школах лю- дових¹)* Поляки дуже були лихі за се на Русинів і на Стадіонів байрат і зложили навіть пісню, що починала ся словами :

\

B маю 1848 p. був у Празї перший славянський з’їзд. Руска Рада вислала туди також кількох своїх делегатів, аби перед ширшим славянським світом заступали руську справу. Ta тут Поляки поводили ся з Русинами дуже солоденько, завязали спільно з ними польсько-руську секцію і заключили навіть на письмі угоду, з котрої тут подаю головні точки.

„Відповідно до людности польської або руської в кождім окрузі

читаємо в тій угодї — має бути польська або руська мова урядовою. Bd уряди громадські та міські мають уживати тої мови, якою говорить більшість людности. Кождому мешканцеви краю вільно в зносинах із властями уживати мови польської або руської, і власть мас йому відповідати тою самою мовою. Кождий горожанин краю без ріжницї народности має право бути урядником ; при урядах невиборних повинні народности бути відповідно заступлені. B околицях, де людність мішана, урядник мусить посїдати обі мови. B громадах ма- ^ ють школи вести ся мовою тої народности, яка мас більшість, але меншість має право держати школу для своєї народности. B цїлім краю в третїй нормальній клясї мас бути в руських школах викладова мова польська, а в польських руська; гімназії будуть окремі для польської народности, а окремі для руської, і будуть засновувати ся в міру того, як буде горнути ся до науки мо- лодїж одної або другої народности ; в кождій гімназії буде викладати ся лї- тература обох мов. Ha унїверсітетах буде вільно викладати обома мовами. Признане потреби й час подїлу Галичини

на два окремі округи адміністраційні лишае ся законодавчому соймовиѴ)

Отсе і ще чимало дечого обіцю- вали Поляки Русинам у Празї, аби показати иншим Славянам, які то вони щедрі та справедливі. A тим часом у краю все аж кипіло проти Русинів; польські ґазети кидали на них найдикійші брехнї, підбурювали й без того розгорячковану людність до ненависти проти них, називали їх не инакше як ^Swiqtqjurcami^u (від львівської церкви св. Юра, при котрій жив руський митрополїт і инші проповідники руського народа, епіскоп ^ Яхимович, Куземський, Малиновський, Петрушевич), або навіть ,,Pieklqjurcami^u, відмовляли руські народности права до самостійного розвою, а руську мову називали відміною польської.

He чуючи себе безпечними по містах, а особливо бачучи, що Поляки всюди позаводили собі ґвардії народові, муштрують ся, рисують пляни —зовсїм немов до війни лагодять ся і з Мадярами знюхують ся, Русини за почином

’) Див. Stenograficzne spra\vozdania z po- Hiedzcn sejmu galicyjskiego, rok 1809, posietlzenie z (lnia 27 pazdziermka (промова Лаврівського), а також брошуру: Kwestya пінка, Lwow 1870, стор. 85—86.

Ч. 155. 16

Куземського та Борисикевича почали й собі заводити руські народнї гвардії. Руські посли у Віднї піднесли думку по- дїлу Галичини на польську й руську. Нарід у краю радо приняв ту думку і почав посилати до Відня петиції з підписами, котрих швидко набрало ся звиш 100.000. Аби заявити, що Русини й на полї духового житя чують ся в силї до пожиточної праці, руські проводирі скликали на д. 19. жовтня до Львова перший з’їзд руських учених, котрий відбув кілька засїдань і ухвалив між ин- шим засноване першого руського ripo- світного товариства „Галицько - руської Матицї^а.

B комісії, вибраній державним сой- мом у Віднї для уложеня констітуції, була довга й завзята боротьба в справі подїлу Галичини і прав руської народности. Проти Русинів виступив Зємял- ковский. „Я належу до польської народности, — говорив він, — але коли винайдено й руську народність, то мушу сказати, що й я Русин і то найчистїйшої крови (?), якого може другого й не знайдете в Галичинї. До марта 1848 був Русином, хто був грецької, а Поляком, хто польської релїгії. B одній еїмї був один Русин, другий Поляк. Хто викликав те

роздвоснє, не треба згадувати, але се роздвоенє релїґійне, а не національне**; Ha се відповів Яхимович виказуючи, що Русини мають свою окрему історію, o- крему мову, окреме письмо. „Географічне положене та національні ріжницї між Поляками й Русинами промовляють за подїлом Галичини; вона занадто довга, аби нею відповідно завідувати. У Поляків і Русинів не однакова мова, не однакове письмо; охорона руськоїмови в школах і урядах домагаеть ся подїлу**.¹)

B оборонї прав руської народности промовляв знаменито Чех Pirep. Приведу тут бодай важнїйші місця з його промови: „Я люблю Поляків так само як люблю Чехів, бо ми братя; але признаю Русинів за самостійну народність. Я знаю Галичину з власного огляду, знаю її письменство і говорю тут зо- всїм безсторонно. Три мілїони Русинів жиють у Галичинї, 13 мілїонів^у Росії. Мої панове, 16-мілїоновий народ не пропаде, чи ви віддїлите його від Галичини, чи нї. Такого народа не затаїте, шасть- прасть не змажете з карти. Свобода

') A. Springei\ ProtokoUc des Verias- simgsausschnsses im Oesterreifhisdion Reiehsta,s