2. Справа сервітутова (Лїси й ii совиска)·

Патентіз 17 цвітня 1848 p., котрим знесено панщину, в точцї 2 полишив усї ті служебности й на далї без зміни, додаючи тілько, що від тепер вони мають бути недаремні: селяни повинні за уживане панських лїсів і толок платити дїдичам добровільно умовлену плату. Розсуджуване спорів лишено й на далї j в руках полїтичних властий. Правда, сей 1 патент іще не зробив селян повними 1 властителями тих грунтів, що були в їх посїданю, та се зроблено пізнїйше, цї- сарським патентом із 19 серпня 1849 і міністерським розпорядженем із 4 жовтня 1850 року. Ще в 1849 роцї почали власти декуди обчислювати вартість сервітутів, які мали селяни на панських ґрунтах, а декуди селяни поробили й добровільні угоди з панами. Але від 1850 p. все урвало ся. Між селянами пішла чутка, що сервітути також їм даровано; инші говорили, що лїси й пасовиска геть усї | перейдуть у руки громад, а що найменше ті, яких вони вживали за часів Йосифа IL¹).

den ehemaligen Unterthanen in Galizien. Wien 1861, стор/2, 3, 4, а особливо стор. 30—36;

K. L. Slot\vi.nski, Katechizm poddanych gali- ryjskieh, стор. 146, 151.

’) KrzeezunGwi.cz, там-же, стор. 1—5,

Справа заострювала ся дуже. До 1857 p. полїтичні урядники, переважно Нїмцї або Чехи, ворожі польським дїди- чам, розсуджували сервітутові справи майже всюди на користь селян. Ta вже 1853 p. цїсар патентом із 5 липня наказав трактувати справу сервітутів осібно від індемнїзації та прискорити її полагоджене, бо в краю змагав ся що раз більший крик дїдичів. Уряд не дуже квапив ся, бо аж 1856 p. установлено при львівськім намісництві тимчасову краєву комісію для сервітутової справи і дано

їй під розвагу поперед усего вироблену мінїстерством у загальних нарисах інструкцію, як треба поступати при зголошу- ваню сервітутів до викупу.

покривдженим рішенєм сеї комісії, міг рекурсувати до міністерства внутрішніх справ.

У тій комісії, особливо від 1860 року, коли Поляки взяли в Галичинї рішучу перевагу в соймі, а далї і в урядах, повіяло вже зовсїм иншим духом, j Виточено перед нею звиш 32.000 процесів; виточували їх не тілько громади, але й дїдичі, котрі чули себе покривдженими давнїйшими комісарськими pi-. шенями. I мов на коменду почали селянські громади програвати. 3 32.000 вони програли звиш 30.000 процесів. A як при тім поступали урядники сеї краєвої комісії, про се нехай свідчать слова петиції з д. 5 серпня 1861 року, підписаної руськими послами і також митрополї- том Литвиновичем:

„Наш хлоп привик до всякого ути* ску. Видно, що теперішній утиск сильно збільшив ся, коли змушує хлопа покидати дім, господарство, жінку й дїтий і не страхати ся далекої подорожі до Відня, аби знайти у свого цїсаря те право й оборону, яких не годен ^знайти в краю. Урядники, котрим повірено пе* реведенє справ сервітутових, не вільні тут від вини: вони були причиною, ЩО розсудженстої справи в найбільшій части

випадків випало для громад так некорисно й утяжливо. Ha голос громад вони не зважали, а за те пристрасно використовували непорадність хлопів або хлопський спосіб вислову. Напр. війт сказав: „Ми як хочемо брати дрова з того лїса, мусимо просити пана", а урядник записував лїс як панську власність, хоч добре знав, що слово „просити" значить стілько, як „повідомити", як того вимагав патент із 1782 p., котрий велїв громадам оповідати ся у пана, коли хотіли користати з власного громадського лїса.

У мене в руках є цїкавий документ, котрий свідчить про те, як поступали собі деякі члени сервітутової комісії. Ce лист якогось Водіери з Тернополя, покликаного урядом до тої комісії. Д. 12 марта 1857 року розіслав сей панок до дїдичів тернопільського та скалатського

^х) В. Будзиновский, Хлопська посїлість у Галичинї, парод 1894, ст. 275—276.

повітів листи, офіруючи їм свою услугу для переведеня сервітутової справи. „Як звісно, — писав сей пан, — утворено ще минувшого року краєву комісію для викупу й регуляції грунтових тягарів (сервітутів), і мінїстерство іменувало мене її постійним членом. Задля уложеня ви- працюваних зголошень прислало мінїстерство взірець едікту (оповістки) та інструкції, і поручило комісії, сю оповістку та інструкцію обміркувати на нараді з погляду на краєві відносини, опрацювати відповідно до ухвал і переслати міністерству для одобреня. Вже тодї роздано кождому членови комісії по одному примірникови тої оповістки й інструкції. Комісія відбула сїм засїдань і підігнавши ті два документи під наші краєві відносини, переробила їх і відіслала міністерству. Таким способом уже тодї я познайомив ся вповнї з сею важною справою і з тими способами, як треба брати ся до неї.

„Бувши остатнїй раз у Львові, я переконав ся в приналежйім бюрі, що згадана оповістка й інструкція до зго- лошуваня сервітутів іще д. 3 мин. місяця прийшли вже з міністерства і обоє не- вдовзї будуть опублїкованї. Зараз по тім краєва комісія та окружні комісії

розпічнуть свою роботу, тим більше, що остатнїй реченець до подаваня зго- лошень покладено на остатнїй серпень сего року.

„Переважно з власного досвіду і з приступних менї приписів знаю, яка се дуже важна й далекосягла справа для Вашого повіту і, здаєть ся, не помилю ся висловляючи погляд, що й Ви, Впов.

j^

тичним законом, але також бажаням Впов. Панів інтересованих.

„Уважаю відповідним удати ся з сею справою власне до Вас, Впов. Пане, бо я переконаний, що коли появить ся згадана оповістка, Ви застановите ся основно над сею справою, зрозумієте її да- лекосяглість і відповідно осудите її важність.

„Я вже дістав кілька поручень у тій самій справі з коломийського та стрий- ського циркулів ще тамтого року, але на разї вимовив ся (!) від них, бо в усякім разї волїв би прислужити ся своїми невеликими здібностями та знанєм річи там, де звиш 20 лїт сам займав ся сею справою.

„Коли-б Ви, Впов. Пане, та инші Ваші сусїди згодили ся з тим моїм поглядом, то прошу ласкаво повідомити мене в пору про все инше, а тодї я порозумів ся би з Впов. Панами про спосіб, як треба пильнувати Ваших інтересів".

Говорячи коротко й ясно, сей пан Водіера офірував ся дїдичам пильнувати в сервітутовій комісії їхінтересів — очевидно на шкоду інтересів громад, нару- шаючи при тім свою урядницьку присягу та визискуючи на користь одної

1

1

до побираня певної скількости горівки з панських горалень і до відроблюваня тої горівки панщиною.

B 1848 p. цїсарський патент із 17 цвітня, зносячи панщину в Галичинї, про пропінацію не згадав нїчого. Але ухвала віденьського сойму з 7 вересня 1848 p. наложила руку на се право. B точцї 11 тої ухвали скасовано „примус побираня пива й горівки і всякі сполучені з ним зобовязаня". Галицькі урядники зрозуміли, що сею ухвалою скасовано і в Галичинї пропінацію, але шляхтичі здужали якось переконати їх, що ся ухвала

(до пропінації зовсїм не відносить ся, що пропінація щось більше, нїж простий примус побираня пива й горівки, і уряд лишив сю справу на боцї.

Викрутивши ся від ухвали з 7 вересня 1848 p., галицькі дїдичі почали дбати про те, аби витягти з пропінації як найбільше користи. Ce був ще остат- нїй старопольський прівілей, який їм лишив ся. B p. 1864 дохід із пропінації обчислено на 5 мілїонів річно¹)> а в 1876 p. пок. Навроцкий обчислив, що наш народ видае на горівку річно 54 мілїони

. *) Mieczyslaw Marasse, Dziela ekono-

miczne, Krakow 1891, т. 1,

жнських¹). Усїх шинків було в тім роцї і Галичинї 23.269, т. є один шинок при- іадав на 233 душ, а на одну душу люд- юсти випадало 26 лїтрів горівки річно^{[29] [30] [31] [32] [33]}).

Дуже не хотїло ся дїдичам позбу- іати ся такого чудового права на роз- ююванє та руйноване людности. Ще і p. 1867 писав польський учений і цк. | тароста Mapacce: „Всї дїдичідуже собі ' іюбують дохід із пропінації за те, що ін правильний і постійний. Лекше виа- >ендувати пропінацію, нїж грунт, котрого права вимагає капіталу і вмілої працї, би довела до користи. B разї недороду, ювенї або посухи дохід із пропінації їколи так не хибне, як дохід із инших алузий господарства. Пропінація не ви- іагає майже нїяких вкладів, а віддана аренду звичайно арендареви Жидови іриносить дохід досить постійний і то готових грошех. Досить буде відібрати ідичам дохід із пропінації, аби їх госпо- ,арства попхнути в цїлковите безладє“⁸).

Правда, що за чудова добродїйка,

яка сильна підпора гаразду й порядку — та панї пропінація! A тепер послухаймо ще, що писав про неї руський учений, цк. комісар скарбовий Володимир Навроцький у 1874 роцї:

„Кождий новозаложений шинок відбирає майже сотнї селянських дїтий можливість шкільної просвіти: на кож- дім ринськім видушенім із арендаря шляхтичем східньої Галичини більше проти його західнього товариша закре- пла кров самовбійцїв і тих пяниць, що гинуть кождого року в шинкових і весільних війнах; кождий крейцар добутий паном на продажі горівки, обмитий не тілько крівавим потом, але й слїзми селянських родин над утратою дорослих і недорослих рідних, котрим горівка завчасу, посередно чи безпосередно відібрала жизненні сили^И1).

Уряд остаточно звернув увагу на те, що так довго не може йти. Кілька разів він напирав на галицьку шляхту, аби з огляду на чим раз більшу нужду, лихву, лїцітації селянських ґрунтів, за- довженє та неврожаї подумала про зміну ^[34]

• IH лгч ^

прошнацп. Ta шляхта боронила завзято сеї своєї „народньої святости", поки уряд не дав їй до пізнаня, що сам скасуе про- пінацію і вона може стратити все. Тоді з тяжким серцем вона продала право пропінації — отже саме голе право, без шинків i горалень — краєви за 66 мілїо- нів. Заплативши ті мілїони, людність Галичини мае те саме добре, що мала й перед тим: анї виріб, анї продаж горячих напоїв не зробили ся свобідними, так як инші роди промислу, а за те дї- дичі, що вперед були властителями пропінації, тепер виарендовують її від кра- євої комісії пропінаційної, уставленої при львівськім намісництві, і підарендо- вують тим самим Жидам, із якими їм доси було так добре.

Як бачимо, із старої панщини, знесеної ще 50 лїт тому, полишили ся й доси немалі хвостики, і тиснуть нас і будуть іще тиснути й наших дїтий. До таких хвостиків треба ще зачислити шарварки при направі доріг, право про польованс, що тепер навіть гірше, нїж було за панщини, право про риболовство, право патронату, т. є право дїдича надавати парафію священникови — звичайно иншого обряду, не того що визнає дїдич, подїл між громадою та двором, а властиво відлучене так званих двірських обшарів від селянських громад. Ta одним із найважнїйших політичних хвостів панщизняного ладу треба вважати роздїл між селянськими й панськими ґрунтами і опертий на ньому подїл політичних прав, особливо-ж страшенна нерівність прав виборчих між куріями селянською та великих посїлостий.

Наш часідедо рівности між людьми, до відмірюваня прав по заслугам, до накладаня однакових обовязків за однакові права а до надаваня однакових прав за однакові обовязки. Ce не завадить пригадати в пятьдесяті роковини скасо- ваня того проклятого, огидного ладу, що був від гори аж до низу опертий на нерівности. Тілько позбувши ся веїх отих хвостиків панщизняного ладу, які лишили ся доси, тілько здобувши повну горожанську та полїтичну рівноправність ми зможемо обходити правдивий праз- ник свободи. Тепер іще далеко нам до нього!

IX.