Польські голоси про панщину 1821 — 1845 p.

B падолисті 1830p. вибухло в Вар* шаві повстане. Варшава, давня столиця польських королїв, була тодї столицею на пів самостійного королівства, що звало ся Конгресовою Польщею, і хоч належало до Росії, але пр) те мало свою констітуцію, свій сойм, окреме міністерство, окремий скарб, окреме військо; російський цар був для тої Польщі королем, а замісь нього жив у Варшаві як намісник брат царя Миколи, великий князь Константин, женатий із Полькою.

шляхтою йшли шептані розмови, завя- зували ся таємні товариства, що ширили ся й по тих „забраних краях“, особливо no Українї. B самій Варшаві в 1829 роцї задумано було навіть убити царя Миколу з усїм його двором підчас його коронації на польського короля. До вбійства не дійшло, та рік пїзнїйше горстка учеників військової школи розпочала повстане, напавши в ночи на палату, де жив намісник вел. кн. Константин. Тілько при помочи своєї жінки Константин виратував ся від нападу і від смерти, та до молодих кадетів пристали деякі військові, пристали варшавські міщани, далї вся польська, Константином вимуштрувана армія з

30.0 людий. Росіян вигнано не тілько з Варшави, але і з цїлого Королівства¹). ^*)

Польські шляхтичі на Литві й на Україні' почали також рушати ся і робити повстаня¹)· Ta Росія незабаром вислала великі воєнні сили до Польщі, а гюв- стамцї тим часом сварили ся між собою, скидали одних генералів, вибирали ин- ших, і хоча до них збирали ся чим раз більші купи людий, особливо молодїжи, також із Прус та з Галичини²), то все таки по 10 місяцях війни повстане упало, Варшаву взято штурмом, а повстанцї або вигибли в війнї, або дістали ся до неволї, або повиходили за границю, до

пз.

')Диви про се Keliks XVrotnowski, Powstanie па Wolyniii, Podolu і Vkrainie w roku 1831. opisane podhig podaii do\v6dcow і wspol- iic*estnikw tegoz powstania, Lipsk 1875, стор. 77-285.

^{ч а}) Про участь Галичан у повстаню 1830

— 31 p. диви крім принагідних згадок у названих висше книгах особливо Zbi6r pamietnik6\v *lo liistoryi powstania 1830 31 r. Lwow 1878 г.

Прус і до Австрії. Конгресова Польща утратила й ту решту самостійности, яку мала доси. Цар скасував польський сойм і польську констітуцію, польських міністрів і польське військо — не говорячи вже про тяжкі кари, які впали на тих, що верховодили повстанем.

Із тих польських повстанців, що перебігли до Галичини і тут зложили оружє, одна часть була арештована австрійським урядом і мусїла забирати ся далї за границю до Франції. Ta дуже значна часть, може з 10.000 люда, лишила ся в краю¹)· Були се або родовиті Галичани, що по упадку повстаня сяк-так поперебирані повертали до дому і перед урядом навіть не признавали ся, що були в повстаню, або були й за- граничні втїкачі, котрим не хотїло ся йти в далеку чужину. Вони звичайно з фальшивими пашпортами або й без пашпортів ховали ся якийсь час по панських дворах або й по хлопських хатах, а потім знаходили собі якесь місце чи то писаря, чи економа, горальника, мандатора, то-що.

Але ті люди не думали сидїти тихо. ^[13]

Думки про відбудоване Польщі, про нові повстаня не покидали їх. Що недавне варшавське повстане упало, сему по їх словам винні були дві рїчи: зрада магнатів, котрі по просту запродали Москалям польську справу, і брак польського патріотизму серед маси польського народа, серед польського хлопства.

3 разу вони думали, що досить буде кликнути до польського хлопа, показати йому образ будущої свобідної ^f Польщі, показати Москаля як ката, — а хлоп повстане й вижене того ката з краю. 3 такими думками приїхав із Парижа до Галичини бувший повстанець Залївський і, зібравши купку таких же повстанців, подїлив їх на кілька горсток і рушив із ними до Росії бунтувати хлопів і шляхту¹)· Але хлоп не рушав ся на їх поклик, тим більше, що

4 .— --------------------------------------------------------------------------------- ■—— —

*)Karol BorkoMski, PamiQtuik histo- • ryczny о wyprawie partyzanokiej do Polski \v roku 1833. Lipsk, 1862. " ‘

ті патріоти замісь польського натрафили переважно на руського хлопа, до котрого навіть не вміли заговорити зрозумілою для него мовою. „Партизанти"

— бо так називали себе ті смілі вояки

— по части погибли в Росії, а по части здужали втекти назад до Австрії, та тут австрійські урядники при помочи руських хлопів повиловлювали їх і позасаджували до кріміналу¹)*

Переконавши ся, що підняти лю- дове повстане для відбудованя Польщі зовсїм не так легко, як здавало ся з разу, почали польські патріоти думати над тим, яким би способом зробити се найлекше. Жиючи серед народа по селах і місточках вони бачили, як тяжко терпить хлоп від панщини. Значить — думали вони: пообіцяймо хлопови знесене панщини, а він певно піде за нами. Так — говорили инші, — але куди піде? Були такі легкодухи, що не надумуючи ся відповідали на се питане: „Піде проти Нїмця і проти Москаля". Але инші, розумнїйші, закидали: „А нужвін

^J) Диви про се K. Borkowski, вказана книжка стор. 46—47; брошуру Qztery Iata 1833, ЗТ, 35 І 183o w Galicyi austryackiej, przezjednego z \vi^zniow. Bruksella 1838; Ів.

не піде проти Нїмця, а тілько проти шляхти? Що нам тодї за користь?" 1 тут виходила сварка між польськими патріотами така сама, яка була вже і в Варшаві підчас повстаня. Незаможні, бідні, дрібні урядники, офіціялїсти, писарі та горячійші студенти признавали себе демократами і говорили; „Ну, і що-ж? Нехай іде й на шляхту! He треба нам шляхти ! B будущій свобідній Польщі буде рівність і свобода, шляхти не буде. A тепер шляхта найлїпше зробить, коли добровільно зрече ся своїх прівілеїв, порівняє ся і побратас з людом, здобуде собі його довірє. Ce буде правдивий початок відбудованя Польщі".

Добре було голякам або загорілим головам говорити такі речі, але шляхтї й магнатам було зовсїм не до того. Вони розуміли добре, що коли такі загорільцї будуть верховодити в будущій Польщі, TO для них лїпше не мати й зовсїм нїякої Польщі. Для них ті демократи, то були червоні революціонери, комуністи, котрі бажали загарбати їх маєтки й подїлити ся ними. Але ⁴ з другого боку їм було стидно признавати ся до того, що обіцяна демократична Польща без панщини і без бука їм властиво до хріну здала ся. Супроти

тих повстанців вони вдавали з себе великих патріотів, підпирали їх грішми, давали їм притулок у своїх маєтках, не раз по просту зі страху перед їх пім- стою. Ta деякі шляхтичі, особливо молодші, приставали й самі до тих „де- мократів‘\ наражували себе на великі небезпеки, вступаючи до тайних товариств; але при тім усе якось так виходило, що вони гальмували роботу загорілих емігрантів, поки товариство не розпало ся. Від 1831 до 1840 рокубуло у Львові пять чи шість таких таємних товариств. Молоді польські паничі збирали ся, радили, розмовляли про потребу піддвигненя люду, писали відозви та програми; але на тім звичайно все й кінчило ся, поки в кінцї про все це довідав ся уряд і не поарештував кіль- кадесять тих молодих людий. Між ними були такі польські патріоти, як пізнїйші мінїстри Ґрохольский і Зємялковский, такі як Смолька, пізнїйший презідент першого законодавчого Сойму в Віднї, й такі, що пізнїйше були австрійськими гофратами та ексцелєнціями.^[14])

Але ті молодші, горячі Поляки, що « бідували по селах і місточках чи то на малих урядах, чи в війську, думали инакше, бажаки якогось дїла, хотїли швидкої й різкої переміни своєї і все- народньої долї.

*=fihefl Aiiisfcandcs im Jahre 1846; Jozefczyk, ^spcmmienia z Iat ubieglych (Przeglqd polski. ^J Kralvcnv, 1882) і рукописнї спомини Генриха Бо- Гданьского (Оссол. рукопис 34^6).

M M. Sal a. Geschichte des polnischen Aui- sfcandes im Jahre 1846, Wien 1867. стор. 72, 91, 92.

I I

написав також руську пісню, що звала ся „Русин на празнику“. Молоді прихильники Цєнглєвича почали ходити поміж нарід і голосити йому свої думки. A щоб їм окрім пісень дати ще ска- зівки для розмов з мужиками, Цєнглє- вич написав також по руськи книжечку Наука для вчителїв руського народа“. Ti піснї Цєнглєвича й Попеля, а також Цєнглєвичеву „Науку“ чи „Інструкцію” переписувано дрібнесеньким письмом на маленьких карточках або виучувано на память і ширено по краю. Самих, сам[15] бірських співаків швидко арештовано (1836 p.), але Цєнглєвичеви удало ся втекти з полїційного арешту у Львові, Він утїк на село, перебрав ся за хлопа і прожив до 1838 p. як ковальський челядник у Деревлянах, ширячи в вільних хвилях свою науку між селянами. Ta в кінцї уряд таки вислїдив і арештував його. Засуджений на довголїтню вя- зницю він сидїв у Куфштайнї аж до 1848 року і вернув відтам горячим польським патріотом і завзятим противником Русинів.¹)

Які-ж думки проповідували руському селянииови Цєнґлєвич, Попель і їх товариші? Вони тягли його до бунту, до кіс, до ножів і до підпалів.

Ой роле-ж бідна, кервавизно моя,

Чому ти не моєю?

Я тебе роблю, за тебе плачу,

He зову тя своєю.

Панський лан що день; тебе що тиждень Гірким потом зливаю;

За тебе що рік, за тебе весь вік Як віл в ярмо впрегаю.

За тебе мій отець, я ще молодець,

За тебе-сь ми мучили;

За тебе мій дїд, за тебе мій прадїл Як воли все робили,

I я тягну як віл, що ио маю сил, —

Анї тя відробити!

I подушне даю, і плачу що маю,

Анї тя відкупити!

Ой пане-ж мій, пане, коли-ж того стане, Коли-ж тому годї?

Пусти нас з панщини, пусти нас з данини, Пусти нас в свободї!

Твердії камінї на зимної рінї Там сльозами пітнїют;

ської революційної легендиТЖитє і Слово I,

378 -402) а також iV, 194—201, де надрукована вірша Попеля, і IV, 324- 337, де надрукована „Інструкція“ Цєнґлєвича.

1*·α « ,__

скали тверди, і скали зимнп Здроями’) сльози ЛЇЮТ- A ти - то паня, чоловік як я,

A нїщо тя не взрушит!

Ти так матїр мав, ти так груди ссав, ~ Сльоза тебе не скрушит.

Піт ся виливає, тїло розпадає Аж до крови живої;

Від нужди нашої, від муки гіркої He змякнут груди TBOlV-)

I в Попелевій пісни „Русин на лра- знику“ читаємо також дуже острі на- ріканя на панщину: .

3 давен давних во недолї I в нещастю Русин все; ,

3 давен давних во неволї Перед паном карку гне.

Пани в пута нас вбивают I волочут у свих ніг,

Пани в ярма нас впрігают,

1 прогнївав ся вже Біг..

Відки-ж панок має мати Тото право за собов:

Ha панщину виганяти,

Нашу пити, нашу кров?

Як волами все орати Свої ниви і свІй лан?

Hac коль схоче і продати —

Відки має тото пан?

Чи він в той світ не приходит Слабий і смертельний враз ?

’) То-б то: потоками. ^й) NowoiOezttik demokratyrzny 1843, Paryz, 298; Житє і Счово I, 393 394.

Чи він ту ся так не родит Голий як і кождий з нас?¹)

Хто би думав, що ті революціонери будуть кликати руського хлопа проти шляхти. Ta де тобі! Вони кликали його проти Нїмцїв! Після тої „на- уки“, яку вони голосили народови, всему винні Нїмцї. Вони наложили на народ податки, женуть у рекрути, збо- гачують ся хлопською працею.

Ми ся цїлий день мозолим,

Ти податки від нас дреш.

Аж як ми тя Tyj підголим,

To плюгевий НЇмче вздреш.

He забереш нас в рекрути,

He поженеш в чужий край,

Bo ми вмієм коси кути,

Утїкай же, утїкай!

Славянщина наша мати,

A наш батько co небес,

Всї Славяне суть нам брати,

Тілько Нїмець то є пес.

B такім дусї співали руському народови Цєнглсвич та Попель. Коли повірити сим „демократам'¹ і „вчителям руського народа“, то властиво аж Нїмцї запровадили в Галичинї панщину, а да- внїйше за польських часів був для селянина правдивий рай. Аби вернути той рай, руські хлопи повинні вирізати Нїм-

¹ і

*) Житє і Слово IV, 195-196.

* .

цїв; такими словами кінчить свою пісню Попель, так кінчить ся й Цєнґлєвичева „Наука‘\ Очевидно, що руські селяни слухаючи такої науки, мусїли хиба реготати ся. Адже ще жило богато таких, що на власні очи бачили Польщу і зазнали її райських порядків; а всї инші знали се добре, що не Нїмцї, не податки і не рекрутчина були їх найбільшим лихом, а шляхта, панщина і всї ЇЇ несправедливости. От тим то й не диво, що всї ті кроваві поклики зовсїм не трафляли до душі руського селянина. Він і не думав рушити пальцем за відбудоване Польщі, не вірив обіцянкам химерних „паничів“, що самі Поляки дарують йому панщину, скоро тілько він вижене з краю Нїмцїв, але по давньому йшов до Нїмця урядника шукати опіки і справедливости проти брата Поляка, шляхтича чи навіть „демократа‘\ Коло 1840 p. майже всї польські „неспокійні духи“ або повтїкали з Галичини за границю, або були поарешто- вані. Почали ся процеси. B 1841 p. засуджено від разу 50 людий на смерть. У краю зробила ся трівога. Між засудженими було богато паничів із лїпших родин. Шляхетський сойм подав за ними просьбу до цїсаря, і цїсар дарував

m

*

їм кару. Ta богато з тих увязнених позасаджувано на довгі лїта до вязницї, инших позабирано до війська. B краю настав супокій. Але наслїдки революційної роботи не пропалю Шляхта сама почула острах. Вона почала освоювати ся з думкою, що панщинї вже не довго тривати, що се дуже небезпечний набуток; бо ану-ж хлоп захоче справдї послухати шалених загорільцїв і отрясти ся з пут? Деякі під тим страхом почали навіть дораховувати ся до того, що властиво панщизняна робота величезна страта часу і марноване робучих сил, що господарювати наємним робітником буде кориснїйше для самого пана, нїж господарювати силуваними руками. I ось від 1842 p. починають ся в галицькім соймі розмови про панщину: що з нею робити? чи знести, чи лишити? а коли знести, то яким способом і як? чи за викупом, чи без викупу, з ґрунтом, чи без ґрунту ? [16]

Haiui шляхтичі, вчені й невчені, ще й доси з великими гордощами згадують про ті шляхетські сойми 1842 — 1845 років і про ті розмови, і голосять цїлому світови, що тодїшня шляхта виявила найщирійшу охоту знести панщину, але уряд на се не позволив. Що

ч

се шляхетне балаканє — цїлковита брехня, як се дуже докладно власними словами тодїшнїх соймових внесків і протоколів виказав 1в. Заневич (Остап Терлецький) у своїй цїнній книжцї про знесене панщини. Я тілько коротко пе- переповім тут зміст тодїшнїх внесків і сварок і надїю ся, що вже й з того кождий побачить, яке право мають ни- нїшнї шляхтичі хвалити ся своїми великодушними предками.

3 думкою про потребу якоїсь зміни підданських відносин виступив перший ґраф Красїцкий, подаючи 2. цвітня 1842 p. до станового видїлу письмо в тій справі.¹) B тім просторім письмі граф Красїцкий говорить про всякі річи, та про знесене панщини не говорить анї слова. Найбільше йому зава- джає те, що дїдич не може до вподоби розпоряджати рустікальним ґрунтом, не може лїнивого та непослушного хлопа зкинути з грунту, що власть не дає дїтичам достаточної помочи для силуваня селян. Він домагає ся, аби рустікальні ґрунти зробити власністю ^*)

селян, завести для них ґрунтові книги, аби селянин міг затягати на грунт позички, аби на той грунт була заінтабу- льована також панщина і аби за не- сплачений довг і за невідроблену панщину можна було хлопови злїцітувати грунт. Дїдичі повинні бути звільнені від обовязку запомагати селян у разї бідности, голоду або нещасть, але повинні би запомагати селян тілько грошевими позичками, добре опроцентова- ними, тай ще з тою умовою, що за несплату тої позички дїдич може злїцітувати хлопський ґрунт. За всї ті добродійства дїдич мав би задержати дотеперішню зверхність над хлопом і хлоп мав би робити дїдичеви панщину доти, „доки весь нарід через дальшу фізичну і моральну освіту не дійде до того стану, що буде міг зовсїм сплатити ся з обовязку, який тяжить на рустікаль- них ґрунтах. Тодї ті ґрунти зробились би вільними рустікальними ґрунтами, але й тодї анї нїколи не повинні одер, жати тих прав, якими надїлені грунти доміні'кальніѴ)

He треба й доказувати, що сей

’) Ів. Заневич, Знесене панщини ь Га- личинї, а також Житє і Слово, IV, 288-293.

*

теплий кожух не був шитий на селян, і що пану ґрафови ходило далеко більше о добро панів і о запевненє їм на віки вічні коли не самої панщини, то бодай усїх її користий, нїж о увільнене й піднесене селян. У становім ви- дїлї був тодї маршалком Тадей Васи- лєвский, чоловік чесний і освічений, приятель нашого поета Маркіяна Шаш- кевича. Прочитавши писанє rp. Kpa- сїцкого він написав резолюцію, що хоч трафляють ся там розумні думки, але не подано нічого такого, що би можна взяти під нараду. Гр. Красїцкий дуже сим образив ся і на приватній нарадї шляхотській у домі Василєвского підчас сойму 19. вересня· 1842 ще раз відчитав своє письмо всїм. „Воно розцї- кавило зібраних, — хвалить ся rp. Красїцкий, — сонних пробудило, мислячих задовольнило і всїх. переконало, що швидше чи пізнїйше дотеперішнї відносини мусять перемінити ся“. Постановлено порушити справу на будучім соймі, а до ЇЇ порушеня уповажнено самого Василєвского.¹)

За рік, д. 18. вересня 1843 сойм

9 1в. Заневич, вказана книжка, атакож Житє і Слово IV, 301 - 302.

Ч. 155. 8

зібрав ся, і вечером того самого дня зійшло ся богато шляхтичів на приватну нараду в домі ґр. Скарбка. Василсв- c к и й в и c т у п и в з п p о є к т о м з н ec e н я п а н щ и н и, та більшість шляхти закричала його. Ta не вже се правда? запитаєте. То-б то не те, що хляхтаза- кричала, але те, що шляхтич, хоч і освічений, радив скасувати панщину? Правда, та не цїла. Ось послухайте, що радив зробити Василсвский !

Він дуже основно і розумно доказував нерозумність, несправедливість, шкідливість і небезпечність панщини. „Знести в нашім краю панщину добровільним способом, значить вернути краєви супокій, зробити неможливими хлопські бунти". Повинни се зробити самі дїдичі, бо їм потрібно цїлком і скоро погодити ся з народом; повинни се зробити швидко, бо ануж уряд схоче сам скасувати панщину з їх шкодою ! Дїдичі не повинни бояти ся деяких жертв, аби тілько забезпечити собі бу- дущину. Знесенє панщини повинно бути цілковите, не часткове, бо се не заспокоїло би, але ще більше роздразнило би селян".^[17])

Правда, як розумно, як сміло, як чесно сказано! Але не бійте ся, се тілько половина думки Василевского, се тілько широкий і червоно помальований дах. A який будинок прикритий тим дахом? Читайте далї!

„Дїдичі повинні дістати цїлковите відшкодоване за панщину, бо їх прав до побираня панщини нїхто не сміє на- рушити. Дароване панщини без відплати навіть пошкодило би селянам, бо вони не вміли би шанувати дарованого. Селянин повинен дістати право ужиткованя свого грунту, міг би його задовжувати, заставляти, виарендову- вати, продавати, дарувати, ~~ тілько не смів би дїлити його. За те мав би після угоди з паном платити йому в і ч н и й ч и н ш, котрий був би заінтабульований на грунтї; в разї несплати чиншу міг би пан засеквеструвати або й злїціту- вати хлопський грунт. Чинш мусїли би селяни платити грішми. Зрештою му- сїло би бути позволено їм цїлковито викупити ся від чиншу; аби достарчити на се селянам капіталу, мусїло би бути заложене окреме кредитове товариство для селян. Очевидно, що до викупу доходили би на сам перед заможнїйші та статочнїйші господарі. Само знесене панщини і перехід на очиншованє треба би заводити не від разу в цїлім краю, аби, борони Боже, дїдичі не потерпіли через те якої шкоди, тай аби селяни не дістали охвату; треба би розложити се на яких 20 лїт, увільняючи з разу най- заможнїйших у громадї. Цїлковитий викуп виносив би стілько, як сума річного чиншу помножена иа 20. A річний чинш мусїв би виносити як раз стілько, скілько після урядового отаксозаня і після інвентаріїв варта грішми панщина і всї данини, які тепер поносять піддані“.

Прочитавши сей проект „поступо- вого^м шляхтича одному тілько дивуєш ся: як міг він тут говорити про якусь жертву, котру буцїм то мали понести шляхтичі для доведеня до „повної і щирої згоди з народом"? У часї, коли в повітрі пахло хлопськими розрухами, [18] коли власні сини шляхтичів починали йти між селян і бунтувати їх проти панщини, коли з-за гранйцї польські демократи і навіть вигнані магнати, як князь Чарторийский, накликали до знесеня панщини і до жертв *для народа, — в таких часах жадати від хлопа вічного чиншу в такій самій вартости, як вартість його панщизняних тягарів і ще при тім говорити про якусь жертву, се

було крайнє заслїпленє, щоб не казати безстидність.

A про те шляхтичам зібраним у ґр. Скарбка і сего було за богато, і вони закричали Василєвского! Вони почували, що Василевский справедливо осуджує панщину, та їх мізки не могли освоїти ся з думкою, аби шляхтич міг жити без неї. 1 ось по бурливій нарадї Василєвского склонено до того, що він сховав свій внесок до кишенї, а на соймовім засїданю д. 22. вересня 1843 p. поставив ось який внесок: _w

„Зібрані Стани просять Його цї- сарсько- королївське Величество, аби зволив ласкаво позволити на будучім соймі вибрати з поміж його членів комісію, котра би застановила ся над вза- їмними відносинами властителїв маєтно- стий і селянутім краю, зібрала потрібні відомости і заняла ся уложенєм пляну вигіднїйшої для обох сторін регуляції тих відносин задля піднесеня добробиту властителїв і селян, а тим самим цїлого краю. Сей плян має бути в речинци визначенім соймом при іменованю комісії підданий під розвагу соймового зібраняѴ) ^*)

Як бачимо, про знесенє панщини, навіть про її заміну на вічний чинш і в загалї про яку будь виразну зміну тут нема анї мови. Вибрати комісію, застановляти ся, збирати відомости, радити й писати протоколи, — се така худа кухня, з якої ще нїхто нїколи не був ситий — окрім тих, щорадять і пишуть. Внесок Василєвского нїкого нї до чого не обовязував, а шляхтї виразно обіцював, що має на метї поперед усего поправу її відносин, а аж на другім місиї поправу долї підданих. Ta дарма! B соймі знайшло ся ще 15 шляхтичів запеків, котрим і того пустїсїнь- кого внеску було за богато, котрі во- лїли були, аби про панщину і про хлопів у соймі зовсїм не згадувати. Певно бояли ся, що хлопська справа така як смола; тілько доторкни ся її, то зараз до пальцїв липне і почне тягти ся та мотати ся без кінця. Мали небораки повну рацію! Ta що-ж, не їх уже сила була спинити віз у розгонї. Більшість 86 голосів ухвалила внесок Василєвского.

Пожитку з того не було ніякого j Цїсар не затвердив того внеску, бо, як сказано в рескріптї з 9. липня 1844 p., „вибір комісії, про котру не знати, анї

Ц

I

+■

що, анї як має робити, цїсар не вважає ВІДПОЕІДНИМ. Про те соймови полишено до волї займати ся далї сею справою і поставити виразнїйший внесок¹*.¹)

Ся цїсарська заява приперла шляхту до стїни. Давайте, панове, щось виразнїйше! Але що? Знесене панщини? Заміну її на вічний чинш? Про се шляхта не хотїла й слухати. I ось Василєв- ський на соймовім засїданю д. 19. вересня 1844 року поставив другий внесок, котрий тут знов подаю дословно:

„Стани щиро бажають полїпшити долю найпожиточнїйшої і найчисленнїй- шої верстви людности і разом із тим піднести промисл і добробит цїлого краю. Ta не можуть у часї короткої соймової сесії поставити без попереднього приготованя якесь виразне внесене про таку важну й широку справу, а то тим більше, що предкладаючи в тій справі якісь загально-обовязкові постанови, треба мати на оцї не лише природу відносин обох сторін, але також положене, якість землї, ступінь освіти народа, а всї ті обставини в ріж- них сторонах краю дуже неоднакові. ^[19]

Аби пізнати всї ті подрібности і застановити ся над ними докладно, постановили Стани вибрати зпоміж себе знающих людий, що жиють у ріжних сторонах краю, аби збирали і присилали відомости, що мають послужити підставою при будучім уложеню і нарадах над внесками*¹¹).

Над сим внеском радив сойм два дни. B кінцї д. 20. вересня ухвалено просити цїсаря, аби позволив вибрати комісію, котра мала би застановити ся над заведенсм книг ґрунтових для селянських ґрунтів, далї над наданєм селянам пожиткової власности рустікаль- них ґрунтів, і в кінцї над регуляцією сервітутів і спільних посїдань. Про ті питаня мала комісія випрацювати докладні пляни і предложити їх соймови; та при тім додано виразно, що вона має „оминати всякі невчасні питаня і за- няти ся тілько означенєм найпильнїй- ших потреб, котрих заспокоєне не нарушило би нічиєї власности анї свободи, а рівночасно могло би зблизити наших селян до цвитучого положеня"²).

') Ів. Заневич, там-же і Житє і Слово IV, 434.

^а) Ів. Заневич, там-же, а також Житє

і Спово [V, 436.

Значить, комісія мала, борони Господи, не порушувати „невчасної" справи зне- сеня панщини, мала „не нарушувати“ панської „власности", а при тім знайти спосіб ущасливленя селян — певне після рецепти: мий мене, не мочи мене!

Д. 11. марта 1845 p. прийшла цї- сарська відповідь на сей внесок. Цїсар позволив на вибір комісії, що мала за- няти ся приготовними роботами для уреґульованяшожиткової власности. Ce була чиста формальність, що не вела зовсїм до знесеня панщини, та про те шляхта знов переполошила ся, і треба було окремими письмами поучати її, що даючи селянам пожиткову власність вона сама нїчого не тратить. Зрештою від вибору комісії для приготовань до самого наданя пожиткової власности було ще дуже далеко. Справа могла таким способом протягти ся ще й 10 лїт, як би грізна постава селянства, особливо в західній Галичинї, та живі розмови шляхти по всїм краю про близьке нове повстане не були попхнули її на перед. I от у осени 1845 p. становий сойм не тілько зараз вибрав призволену комісію, але великою більшістю 116 голосів проти 10 ухвалив ось який внесок Маврикія Краінського:

„Просити Найяснїйшого Монарха, аби на підставі найвисшої ухвали з д. 11. марта 1845 p. зволив гіриказати становій комісії, вибраній задля приготов- них нарад над признанєм мужикам по- житкової власности ґрунтів і над заве- денєм ґрунтових книг, аби з причини обосторонньої недогідности, що випливає з теперішнїх підданських відносин, задля сполучених із посїданєм ґрунту особистих і инших інвентарських повин- ностий і тягарів наложених на домінїї, застановила ся над способами, як би можна ті підданські повинности перемінити на осипи в збіжу або на чинші в готових грошех, або довести до їх цілковитого викупу і усунути перешкоди, які ставить тим перемінам теперішнє законодавство; дальше, які би способи мргли послужити і які би треба видати постанови, аби осягнути відповідне заокруглене і впорядковане посїлостий як двірських так і селянських, роздїл спільних ґрунтів і знесене шкідливих служебностий"¹)

Отсе та о д и н о к а у x в а л а г a-

Л И Ц Ь K O Г O Ш Л я X O T C Ь K O Г O C O Й M у,

0 Ів. Заневич, там-же, а також Житє і Слово IV, 452. .

де згадуєть ся про знесенє панщини. Ta чи мають нинїшнї шляхтичі так дуже що нею гордити ся ? He забуваймо, що вона була ухвалена, так сказати, остатнього дня перед задуманим новим повстанем, що мало бути звернене сим разом не проти „Москаля“, а головно проти „Нїмця“, тоб то проти Австрії та Прус. He забуваймо, що вже тодї селяни зачинали чим раз грізнїйше виступати проти шляхти, турбувати по дорогах проїзжих панів, а революційні вк- сланцї з Франції бігали по краю і кликали до бунту. Пани чули, що на гіанщинї можна дуже попекти ся, і забажали раптом позбути ся її. Але ще й тепер вони не думали нї про яку жертву для селян. Ще й тепер надїяли ся зацитькати справу нїби то смілою, та на правду дуже замотаною і загальною ухвалою, коли тим часом кождий із них, без жадної ухвали, у себе дома міг цїлу справу любісїнько полагодити далеко швидше й кориснїйше і для селян і навіть — як показали пізнїйшї події — для себе самого.

Ta ба! Ha стількодоброї і сильної волї нї в кого з тодїшньої шляхти не було, а їх шумна ухвала з 1845 p. не дочекала ся вже нїякої цїсарської від-

повіди. Роз'їздячи ся з соймового ; acT J даня пани шляхтичі, горді на сі ою J ухвалу, певно й не думали, що се було остатнє засїдане станового сойму, і mo | резолюцію на їх ухвалу дасть їм не I цїсар, а хлопські, мазурські сокири та I цїпи. Мали можність показати СЕОЮ I добру волю, та проспали нагоду. Тепер ] було вже за пізно!

VI.