HA ЗАКІНЧЕННЄ.

„Галичанко люба, мила, Щоби ти ся не вмилила! Ta ЧИ зійде, ЩО ПОСІЄШ ? Може дармо робиш, еіеш]?“

3 „ВесЬи« JJrcoea Головацького.

Доходжу до закінчення огляду подій нашого національно-політичного відродження, що творять історію політичної думки галицьких Українців від 1848.

Той огляд зачав я роком 1848, що був тоді „весною народів¹', бо в отсім році вийшов наш хліборобський нарід в Австрії^[122]) - зпід панщини та в тім переломовім моменті першої конституції мав він забезпечити своє право на питомій землі. Наш нарід тоді прокинув ся та став підниматись, поборюючи, хоч з початку несміло, всякі супротивности.

Ta коли ми відсвяткували 50. літні роковини знесення панщини (1898) і оглянули ся: що придбали за той час, -- то ми увиділи тут власними очима: самостійний нарід руський (український), B і д p O д ж e H И Й Д O H O B O Г O Ж И T T я. Ми тоді вийшли вже були з епохи українства „на літературних позвах" — з Польщею і Московщиною...

Дальші періоди сього огляду, по здобуттю загального права виборчого до парляменту, виказують нам вже живі змагання свідомої української нації.

B тих часах зайшло більше важних подій, — що треба було докладно представити і пояснити, щоби відкрити струї, котрими пробивалась у нас думка політична.

B тих періодах мені часто приходилось згадувати також про свою діяльність, наслідом мого провідного становища в політиці галицьких Українців. I в отсім я старав ся бути обєктивним супроти себе і супроти

о. Григорій,Шашкевич

других, бо-ж моя діяльність політична не була відокремлена від загалу нашого народу, — а як раз виходила із збірної думки зорґанізуваного національного громадянства.

Ta я к о г л я н e м о с я на давнійше i недавне минуле, то мусимо признати, що ті давні покоління галицьких Українців вийшли з самих почувань на досвітку, не маючи за собою майже нічого, окрім маси] народної, та опісля жили вони у безнастанній боротьбі за своє н а ц і о н а л ь н e є c т в у в а н н e і з а права української нації,— що відтак росла майже на очах. J отея боротьба, не затрачуючи провідної думки політичної, поширювалась самочинно на всі области нашого життя національного. Тут справа самостійности нашої мови і нашого народу; там наші права політичні в межах Австрії; тут знова економічне визволеннє нашого народу: рільничі штрайки, зарібкова еміґрація і господарські установи; там далі боротьба про наші культурні домагання: про рідну школу і український університет; а тут іще наше правно-політичне становище в краю і державі; загальне право виборче, — і так далі аж до відновлення думки політичної про національну територію, єдність українського народу і змагання до держави української. A те все на протязі кількадесяти років ішло так скорим темпом, Що годі було всеї'о від разу наладнати і устійнити.

Тому такий збіг подій може декому видавати ся, наче хаос в наших політичних змаганнях, хоча в от- сім була все провідна думка: скріплювати національно, соціяльно і економічно політичне становище нашої української нації. Ta отсе живе зма- ганнє національне остаєть ся заповітом давного п о к о л і н н я для грядучого покоління української нації.

A на закінченнє, уважаю за вказане з я c у в а т и і щ e д e я к і в а ж н і й ш і п о д і ї політичні, щоби усунути всякі неясности ї недорозуміння.

До тих подій належить так звана ,,нова ера“ з p. 1890. Проголошена в Соймі галицькім, устами п. Ю л і я н a P о м а н ч у к а і товаришів, програма, порозуміння з Австрією і з Поляками, мала на меті" з м і н у н e п p и X и л ь н о ї c и c т e м и п p а в и т e л ь~ c т в а супроти українського народу, а годі її розу"

Микола Костомарів

мІти так, наче протеґуванне сих Українців, що будуть іти правительству на руку і мовчати про кривди народу.

Натомісць инше питаннє є, чи пізнійша по- л і т и к а у г о д о"в ц і в пп. O л e к c а н д p а Б a p в і н- снкого, Анатоля Вахнянина і товаришів

Юліян Романчук

була оправдана і доцільна, чи навпаки невказана і неоправдана. Ta про се говорять самі події, що опісля зайшли. Тому отсю пізнійшу новоерську політику треба відріжнювати від самого започаткування до наближення і порозуміння з австрійським правительством і з Поляками, щоби таким способом ви- єднати спромогу до свобіднійшого розвою і поступу нашого народу під Австрією, у всіх напрямах його діяльности.

Другою подією, що досі осуджуєть ся невірно і нещиро, є o p і є н т а ц і я н а ш о ї п о л і т и к и* в часі світової війни — на Австрію, зглядно на осередні державн. Отся витична лінія нашої думки політичної мала свою головну причину в тім, що на. противнім боці між державами порозуміння (антанти) — була ц a p c ь к a P о c і я, найбільший ворог України. Отсей момент був вирішуючим арґументом для всіх українських партій галицької землі. Колиж всі наші українські партії на зїзді з 7. грудня 1912. p. станули однодушно на сій напрямній плятформі і проголосили її з початком війни, в маніфесті Головної Української Ради в 1914. році, то опісля не було спромоги змінювати її на політику дволичности.

Галицькі Українці були добре свідомі того, що вони є частиною великої української нації, і тому як раз їх політична думка мала на меті: п о г о д и т и в и з в о л ь н і з м а г а н н я н а й б і л ь ш о ї ч а с т и н и нашої нації, значить російськоїУкраїни, зїї західним відломом, галицькою землею.¹⁷¹)

3 отсею справою вяжеть ся дальше питаннє про соборність України. Te питаннє і його самозрозуміла розвязка — були до якогось часу у нас демаґоґічним коником до героічного нападу своїх на своїх — під кличами докорів на адресу галицького сепаратизму, загумінку і т.

B Газетній статтї „Української Ради“ під заголовком: „За новий тип громадянина" — вичи-

171) Тут годить ся примітити, що особистих непорозумінь та подекуди тактичних ріжниць між придніпрянськими і галицькими Українцями не мож брати на рахунок національної ідеольоґії. Такі недорозуміння бували у нас й за часів M и X а й л а Г p y- Hi e в c ь к о г о. Останним разом найприкрійший був конфлікт з проф. Мих. Грушевським, в Науковім Товаристві імсни Шев- чсика у Львові, в p. 1913, — але й отсе не змінило і не було в силі змінити нашого ідейного відношення до великої України..

тав я тогід таке: „До одного з останних галицьких намісників в одній справі явила ся делєґація з чільних політичних діячів і на випадок невиконання її домагання загрозила масовим відрухом. Намісник (мабуть Бобжиньскі) цинічно відповів: „Ґрозите революцією? Один баталіон війська і по вашій революції! Я знаю вашого хлопа". Делєґація вийшла з палати „під кавками", а один з її членів з пере- серддям сказав: „Бестія знає психольогію нашого хлопа..."

Наші люде любують ся у всяких поговірках, тому скажу, що таких погрожувань не було ані з одної ані з другої сторони.

Натомісць, намісник граф Андрій Потоцкі з нагоди нашого великого віча на високім замку у Львові, в лютім 1906. p., в справі загального права виборчого, не хотів дозволити на демонстраційний похід через місто і зажадав був війська для скріплення міської поліції, щоби розігнати намірений похід. Про отсю подію розмовляв я з д-ром Евгеном Олесниць- ким і з відсі взяли ся всякі лєґенди на сю тему.

Підносить ся у нас також, начеб Ахилевою пятою української політики під Австрією було те, що вона своїм обличчям була звернена до Відня, та що чорно-жовті стовпи були тією межою, якої вона в своїй акції в масах не переступала.

Ta іще один закид переслідує нашу передвоєнну Генерацію зате, начеб вона творила з гори, н e з д о л і в, н e з н и з и н. Отсей закид не ■ є оправданий, бо передвоєнна ґенерація з половини минулого століття зійшла була на низини і якраз дуже глибоко і односторонно. Вона уважала одинокою основою нації: хліборобський нарід сільський. ,,Chfop і рор‘‘ казали на те Поляки і заперечували нам права нації. Хлоп се одинока суспільність, — духовенство — одинокий провідник того народу. Че- резте занедбалось наше міщанство і інте- ліґенцію, що в значній части перейшли на иншу сторону.¹⁷²)

B отсім змаганню знаменний є погляд першого виділуТовариства „Просвіта", висказаний в році 1869, у відозві сього виділу, уміщеній в календарі „Просвіти" на рік 1870: „Русини Галицькі, зачавши иове життє в 1848. році, через 20 літ, котрі з накладом від того часу минули, немного поступили наперед в розвою своєї народности. Правда, побільшила ся за той час руська інтеліґенція; окрім руських священиків маємо тепер руськнх учителів і урядників, маємо руські часописи, руські товариства, 1 по части, руський язик в школах; але цілий той поступ обявляє ся лиш в висших верствах народу, в тих верствах, котрих ,,непостоянність" при народнім прапорі історія давнійших часів так сумно нам доказала.

,,Наша маленька, із самих майже завислих людей зложена інтеліґенція не може нам ніяк дати поруки на будучність; — внішні,народним інтересам неспріяючі обстанови, моглиби в кількох роках публнчне життє Русинів пригасити, а в кількох десятках літ руську інтеліґенцію винародовити.

„Задля того давно вже узнали ми потребу цілий нарід, цілу масу простого люду, котрий нещасливою долею більше як у инших народів підупав, двигнути і до пізнання привести, і на тімто люді, котрий вже дав докази своєї твердости, будучність нашої народности о перти.“

^17ї) Пр. пор. B я ч e c л а в Б у д 8 и н о в с ь к и й, Хлопська посілість, друге справлене виданне, Львів, 1901, стор. 191: „В силі хлопскої кляси — сила і будучність рускої нації.“

Направити отсе занедбаннє було журбою пізній- шого нашого українського покоління, з кінцем минулого і з початком сього століття. Тут нагадує ся мені ось яка подія. Коли на комісії виборчої реформи поставив я був домаганнє іменем Українського Клюбу

Омелян Партицький

соймового в p. 1911., що ми жадаємо заступництва в галицькім Соймі з усіх кляс суспільних, не виключаючи й більшої посілости, як мусить бути система куріяльна задержана, — то маршалок краевий граф C т а н и c л а в Б а д e н і сказав до мене: Колиб ваші батьки були свого часу так поставили справу, то ви малиб сьогодня цілий край усвоїх руках...

Таких поставлень справи з минулого, — не мож затушовувати фразою якогось неозначеного творення „з гори“, але треба збагнути дійсність, яка була, щоби сьогодня нанти доцільнійші шляхи та направити всі наші попередні недомагання ї хиби...

Нагадаймо собі період за періодом, як в і д ч a c у Г о л о в н о ї P у c ь к о ї P а д и з 1848. року переходили через кордон взаємини між намн а придні- прянцями, то переконаємо ся, що визвольна діяльність галицьких Українців не йшла шляхом якогось малодушного сепаратизму, але поступала вперід з л ь о - ГІкою живих подій і змагань всего укра- ї н c ь к о г о н a p о д у.

Г о л о в н а У к p а ї н c ь к a P а д а у Л ь в о в і з є д и н и л а в p. 19Ϊ4. всі українські партії в Австрії до однодушної боротьби в імя визволення України. Ta провідна думка політична в часі світової війни 'була у нас вже рішуча і прояснена: зробити все можливе до у в і л ь н e н н я н а ш и x б p а т і в з п і д p о c і й с ь к о г о я p м а, а опісля забезпечити свобід- ний розвиток українського народу в Австрії, на його національній території. Отся наша провідна думка: визволення закованого віками українського народу була не тільки почуваннєм одиниць з політичного проводу, — вона захопила була і одушевляла маси українського народу в Галичині і Буковині.

Отсе був плід невсипущої нашої праці в масах рідного народу, через десятки років. Вона пробудила в нашім народі віру у свободу і будуччину України. Тому то, з вибухом світової війни, наш український нарід в Галичині і Буковнні, He зважаючи на ніякі супротивностн ані жертви — відчув своєю душею, що як раз прийшов час: у вогні добути кращу долю та c в о ї м и о ч и м а п о б а ч и т и н а ш у c л а в н у У к p а ї н у!.. ^П3)

A за здійсненне сього ідеалу поклали ми борцями тих змагань: наш найдорожший скарб національний,

I^j3) Пр. пор. Крівавого рЬку, Віденський ілюстрований альманах на 1917. рік, етор. 17 і д.

— покликуючи н а ш у м о л c " ■

■с ь к o ї a p м і ї, н а в і й н у

не були фрази політичних неофітів, а великі діла народу, яких не вільно нікому легковажити або заперечувати.

B отсім воєннім гарті утвердив наш український нарід свою н а ц і о н а л ь н у c а м о c т і й н і c т ь .i c в о є п p а в о н a c в о б і д н e н а ц і о н а л ь н e житте. A се є високий степень національно-полі- тичної ідеольоґії, що розторощує всякі лєґенди про рутенство, сепаратизм, або єдиний русский народ.^[123])

Ta за отсим наступили дальші періоди визвольних змагань української нації, — щоби собою тво- p и т и д e p ж а в у.

...„О, ні! He самі сльози і зітхання —

Тобі судились ! Вірю в силу духа,

I в день воскресний твойого повстання“...

3 „Мойсея" Івана Франка.

Віддаючи отсю працю, написану в чужому краю, до ужитку українського громадянства — я свідомий сього, що вона має свої хиби і недостатки, та критика на отсю спробу писання начерків політичних подій викаже потребу і спосіб укладання таких праць, а відтак дослідники відносних подій розяснять до- кладнійше політичну думку, спираючись на вказаних жерелах і матеріялах.

Моїм провідним бажаннєм є те, щоби в нашій історії не лишили ся самі тільки тіни забутих предків, але також діла незабутих діячів! Тоді мо- л оде п околі н н є відчує д іяч і в змага н ь, невдач і національного терпіння, і тоді сповнить отся праця c в о є з а в д а н н є.

Пишучи сю працю на еміґрації — я перебивав у собі скорбні думки, коли нагадував минулі щасли- війші дні нашої боротьби aa долю народу і нації бо» в моїй душі відтворювалось те сердечне почуванне, що іще вернуть ся часи нашого національного відродження і обеднання політичної думки у к p а ї н c ь к о ї н а ц і ї.

Ta до сього іще одно. Я завсе добре розумів, що· служба народна e строгим обовязком, та що вона не приносить ні достатку ні похвали, а несе з собою звичайно недостаток і мало дійсного узнання, — але проте є вона високим обовязком, що творить варто- сти для сучасности і будучности нації. Таке пони- маннє справи піддержувало у мене непохитну віру в національно-політичну ідеольоґію: треба пра- ц ю в а т и, щ о б и д о б у т и !

Д-р Костъ Левицьтй-

Львів, в жовтні 1926. p.

1921. — B Празі 1924.