Економічні наслїдки знесеня панщини.

Від старих людий почуєте не раз, що хоч і як було зле за панплини, хоч і як народ був пригноблений і безправний, хоч і як над ним збиткували ся не стілько пани, скілько всїлякі підпанки, то все таки жити було лекше, люди мали ся лїпше.

Чи може тому бути правда? — питають молодші. — Мала би свобода й людська рівноправність причинювати ся до зубоженя селянина?

Розумієть ся, знайдуть ся такі, особливо між панами-шляхтою, що без ва- ганя скажуть вам на се: „Так є! Свобода, то ваш ворог. Свобода не для хлопа, бо хлоп, то дитина, потребує опіки й догляду, а часом і бука. Він не розуміє сам свойого добра і мусить мати когось над собою, хто би його гнав до

добра. Поки був під нашою опікою, то було йому добре, мав достатки, мав у пана поратівок у кождім нещастю, в нередновинку, в часї недороду, мав безплатне судівництво і не потребував волочити ся на тисячні терміни, мав у селї всякого ремісника, бо пан мусїв його j мати для себе в дворі і давав піддан- і ських дїтий учити ремесла. He стало нашої опіки, і все те урвало ся, а опіка уряду хоч обіцювала хлопови золоті гори, та на правду допровадила його до бідмости, до надсильного оподаткованя, обдерла і зубожила його“.

Від инших людий, котрі не мають причини хвалити панщизняні порядки, почуєте часом ще й таку думку, що знесене панщини та надане свободи само собою не було зле, але наступило завчасно, застало наших селян непригото- ваних, і для того не принесло ім такої користи, як треба було надїяти ся.

Нинї, 50 лїт по скасованю панщини, варто застановити ся над наслідками сеї дуже важної подїї і придивити ся добре, скілько правди у всїх наведених тут думках. *

Поперед усего чи правда те, що за панщизняних часїв люди мали ся лїпше, були заможнїйші?

He зовсїм легко на се відповісти, головно тому, що слово „заможність" можна ріжно розуміти. Певна річ, перед 1848 рокомлюдий у Галичинїбуломенше, але бо правда й те, що управлених ґрунтів було також менше як нинї.

мадами тїкали „на Поділе“, на Бесарабію і Бог знае куди, а бувало й таке, що їли трупи померших людий. Правда, в кождім дворі був коваль і стельмах, але селянин їздив возом власної роботи, в котрімне було анї одного кусничка зелїза, жив у курній хатї, зимою й лїтом ходив у личаних постолах або в ходаках власної роботи, і коли часом і скла- 'дав десь у якійсь криївцї білі сороківцї, то все таки їв чорний, гливкий хлїб, борщ і капусту, ходив у зрібній, брудній сорочцї, обовязково раз на тиждень (а то й частїйше) запивав ся до нестями горівкою, бив жінку й дїтий, вірив у чари, упирів і всякі страховища, з далека здіймав шапку не тілько перед паном, але навіть перед панським льокаєм, — одним словом, був як той дикун, привиклий до того^ що жиє не для себе, .a для инших. Його потреби, все одно, чи бідного, чи богача, — були страшенно малі, а богач тілько тим ріжнив ся від бідного, що міг звичайно заспокоювати ті малі потреби і ще й ощадити дещо гро- ший, котрі потім або закопував у землю, або заховував десь так, аби їх нїхто не знайшов, — а бідний міг що року надї- яти ся, що йому за всю працю й муку таки не стане з чого вижити.

шою міркою тогочасного добробиту ' обік ненастанних „голодних років“ було також страшенно розповсюджене по краю жебрацтво, злодїйство та розбійництво. Рікрічнопо всїх циркулярних містах вішано по кількоро людий за розбої, а в горах, особливо в Гуцуль- щинї, аж до самого знесеня панщини істнувала ще осібна сторожа від розбійників, так звані пушкарі, установлені ще за польських часів. Вони були під комен- дою мандаторів і мали право зловлених опришків вішати на місцї. Вішали або вбивали їх не раз цїлими купами, скидали з високих скал або катували на смерть - у пивницях. Чех Зап ще в 1865 роцї, їдучи до Микуличина, бачив по при дорогу шибеницї, на котрих перед 20 po- рами вішано опришків, ї оповідає, як їх коло Надвірної на раз вішано сїм: поки одного повішено, инші спокійно сидїли на землї курячи люльки і дожидаючи своєї черги¹). 3 великого добробиту ті люди певно не йшли на розбій і не покидали се жите так спокійно та байдужно.

A тепер погляньмо на другий бік справи: чи свобода винна тому, що по

O K. \V1. Zap, Costy a pru3. стор. 201—202.

знесеню панщини людям не стало так добре, як би треба було надїяти ся? Про те, що свобода застала наших лю- дий неприготованими -- нема що й говорити. Жий вони ще й сто лїт під пан- щизняним буком, то певно не були би лїпше приготовили ся до свободи. Адже свобода не готовий печений хлїб, котрий ) можна краяти й їсти; свобода, се школа, | в котрій люди вчать ся жити по люд- ськи, так аби нїкому не було кривди.

A звісно, що хто у-перве приходить до школи, той завсїгди буває невчений і неприготований. Тілько сама свобода і нїхто инший може> приготовлювати чоловіка й цїлий народ до свобідного житя. Отже сама свобода не буває й нї- \ коли не була лихом, і коли 50 лїт по знесеню панщини наш народ не дійшов іще анї до вживаня повних своїх прав, анї до добробиту, анї до такої просвіти, I як би можна було бажати, то на се I треба шукати инших причин.

He буду тут вдавати ся в розди- влюванє всїх тих причин, які зложили ся на теперішнїй невеселий стан нашого народа, а наведу тілько три такі, що мають безпосередній звязок зі знесенєм панщини. Як у тій народній загадцї „з вола, що зарізано серед села, тягнуть

ся кишки до кождої хижки“, так із скасованої панщини потягли ся три довжезні кишки і величезним тягаром упали на наш край, а особливо на наше селянство. Ce були ті три сесгрицї з чужоземними назвами, що так нам дали ся в знаки: індемнїзація, справа сервітутова та пропінація. Попробую тут хоч коротесенько заглянути в лице кождій із них і придивити ся, що вони принесли нам.