II. Панщина в старій Польщі.

Як жило ся нашим хлїборобам у давню давнину, в часах самостійних князїв руських? Вповнї докладних відо- мостий про се не маємо, але з деяких свідоцтв можемо догадувати ся, що в дуже давнїх часах наші люди жили родами, так як і тепер іщежиють декуди в горах.

не нарушували свободи тодїшнїх хлї- боробів. Вони жили собі дальше по давньому, в родах, і тілько були обо- вязані платити князеви данину — чи натурою, чи грішми. Зрештою вони не знали над собою нїякого пана; в разі небезпеки йшли всї до війни, хто міг носити оружє; решта ховала ся чи то в укріплені місця („городи"), чи по лї- cax та дебрах,

Ta ось ненастанні війни руських князїв між собою і з сусїдами, часті напади на Русь хижих степових кочов- ників, а особливо Половцїв, а також Литовцїв, Ляхів та Угрів у XI, XH і XiII віках викликали значні зміни в громадськім устрою Руси і в житю руських хлїборобів. 3 одного боку повстала верства людий, що чи то ходячи з князями на війни забогатїли з награбованого добра, чи доробила ся купецтвом або яким иншим промислом, а з другого боку велика маса селянства страшенно збіднїла. Воюючи з чужими племенами, Русини брали чимало людий до неволї; своїх свобідних людий до неволї не забирано. Коли такого невільника не викупила його рїдня, його або продавали на торзї, або осаджували на ґрунтї. Поперед усего чинили

се князї, котрим після щасливого походу з подїлу припадала головна часть здобичі.

За прикладом князїв почали швидко й богатші князївські дружинники, що нагарбали в війнах богато добра й полоняників, а далї й купцї, що могли на торгах накупити таких воєнних невільників, осаджувати свої власні села. Пустої землї в ту пору було дуже богато і вона не мала майже нїякої цїни і не належала нї до кого. Таким способом по при свобідні села повстало чим раз більше невільницьких, у. котрих люди робили не на себе, а на свойого пана, а з плодів власної працї одержували лише стілько, аби могли жити. B тих селах усе: і земля (управлена!) і худоба й будинки й знаряди й плоди й самі люди — була панська власність. Пани, що повставали таким способом

чи то з вояків, чи з богачів, називали

* *

ся б о л я p а м и (від слова болїй — більший) або боя p ами.

Ta майже рівночасно з повстанем тих бояр бачимо ще одну появу, котра на перший погляд могла би декого дуже здивувати. B XII і XIII віках, аж до великого татарського погрому 1241 року,число свобідних осельісвобідних селян на Руси швидко меншае, а число невільних хлїборобівдужешвидко більшає. Свобідні люди чи добровільно чи недобровільно переходять у стан невільників або на половину невільних людий. Можна би сему дивувати ся, як би ми не бачили тої самої появи й по инших європейських краях у давнїх часах. У старій Греції так само як і у Франції і в Нїмеччинї при переходї з кочового стану до рільничого рільнича людність була з разу свобідна, а за яких 100—200 лїт майже вся була в не- волї у богатих панів, і то без оружної сили, без завойованя. Ce стало ся головно тим, що через ненастанні війни та людність страшенно збіднїла, і не можучи поносити наложених на неї державних тягарів, яких не знала да- внїйше^ задовжувала ся у богачів і за невиплату довгів попадала в невільництво.

ського житя в таких часах бувала дуже мала, натомісь вартість гроший і всяких продуктів дуже велика; запозичені гроші богачі вимагали такого проценту, якого довжник нїколи не в станї був сплатити. Te саме було і в старій Руси, де за визичену вівцю довжник по роцї повинен був звернути 12 овець і 12 баранів, а де закон приписував, що в разї невиплати довгу свобідний чоловік робив ся невільником свойого вірителя.¹)

Особливо у нас, у Червоній Руси, в нинїшнїй Галичинї, ся переміна вільних хлїборобів на невільників перед роком 1240 була доконана повнїйше, нїж по инших частях Руси. Про се переконує нас те явище, що власне у нас, у Галичі, Перемишлїта инших червоно- руських князівствах, бояри мали найбільшу силу, коверзували князями, змовляли ся то з Уграми, то з Ляхами, то з заграничними князями проти своїх, і не знаходили посеред простого люду нїкого, хто міг би їм оперти ся. Татарські напади і татарська зверхність, під

') Про се диви H. Хлѣбниковъ, Общество и государство въ до-монгольскій періодъ русской исторіи. С. Петербургъ 1872; С. Соловьевъ, Исторія Россіи съ древнѣйшихъ временъ i т. и.

яку підпав наш край на яких півтораста лїт (від 1241 до 1383, т. є. до заво- йованя Червоної Руси польським королем Казимиром Великим), хоч опустошили значні простори, та про те зробили деяку полекшу хліборобам, бо або винищили, або геть прикоротили гордих та здирливих бояр.

3 кінцем XIV*. віку наша країна підійшла під пановане Польщі, де тим часом суспільний розвій пішов був зовсім иншою дорогою. I в Польщі з початку селянство було свобідне і жило родами, незалежне нї від кого. Для спільних потреб такі роди селили ся близько себе і творили села, а кілька сумежних сіл лучило ся знов до купи в так зване ополє. Головне село в тім ополю називало ся чоло. Ta принявши христіянство. з Німеччини, польські князі й вояки почали ще від X. віку переймати й німецькі громадські порядки. B Німеччині панував так названий ф e о- дальний порядок, котрий полягав на тім, що король уважав ся властителем усеї землі, яка була в його державі, разом із прикріпленими до неї хліборобами.

надавав, розуміеть ся. разом із оселеними на тій землї людьми, надавав не на віки, а тілько як досмертщину. Таке надане називало ся з нїмецька л e н о (позичене), а з латинська feudum. Вояк надїлений великим обширом такої королівської чи властиво коронної землї міг своєю чергою надавати менші шматки своїм дружинникам та прислужникам, що за те були обовязані служити в війнї і платити данини вже не королеви, а йому. Такий надїлений міг знов із свого лена надїляти частками ще менших посідачів. Так творила ся правдива драбина, що йшла від най- дрібнїйших свобідних феодалів аж до найвисшого — короля. Хлїбороби не були невільниками, але не були й свобідними. Вони були прикріплені до рілї, мусїли безплатно робити і служити тому панови, що володїв їх землею, але рівночасно як власність не того пана, лише корони, мали за собою опіку й охорону коронного уряду й закона.¹)

Стикаючи ся з Нїмцями і борючи ся з ними за свою самостійність, Польща

M Див. S. Smolka. Poczatki feudalizmu. Lwow 1874. ‘ .

від X. до ХІІІ.вікувиробила у себе порядки дечим подібні до нїмецьких, а дечим значно гірші для хлїборобів. I тут наступив різкий роздїл між станом хлї- боробським і лицарським, що з німецька прозвав себе шляхтою (від німецького слова Geschlecht — рід); і тут короля почали вважати властителем усеї землї і всїх людий у краю. Ta видїливши ся з рівноправного хліборобського народа, шляхта не утворила тут , феодальної драбини, як у Нїмеччинї та инших західнїх краях, але виробила так званушляхетську рівність, котра не позволяла богатшому шляхтичеви підносити ся по над біднїйшим. Завзято пильнуючи тої рівности, польська шляхта дбала про те, аби нїякий поодинокий її член не міг від короля одержати якихось більших прав, нїж мали инші; що одержав один, се мусїли одержати також усїинші.Такимспособом вийшло таке, що шляхта рівною лавою перла з одного боку до стїсненя королївської власти, а з другого до обмеженя й знї- веченя свободи всеї нешляхетської, а головно всеї хлїборобської людности.¹)

0 В, Б Антоновичъ, Изслѣдованіе о крестьянахъ въ Югозападной Россіи, Кіевъ, 1870, ст.

Можна сказати, що одно й друге удалось їй у повнї і остаточно довело Польщу до упадку.

Абипоказати, як польська шляхта від самого XIV. вікурішучо й ненастанно йшла до цілковитого поневоленя хлїбо- робів, приведу тут за порядком ва- жнїйші ухвали шляхетських соймів і королівські закони, вимушені шляхтою від королїв перед їх коронацією.

Ще в XII. віцї, за панованя короля Болеслава I. з’їзд у Ленчицї 1180 року ухвалив просити у пали Олександра III. дозволу на те, аби можна було кидати церковну клятву на тих шляхтичів, що кривдять селян на їх маєтку.^[1]) Може воно й не диво, що в тих воєнних часах лицарі надуживали свойого лицарства на селянах; та все таки диво, що навіть такий моторний король, як Болеслав I, не міг дати собі ради з тими лицарями і мусїв на те аж просити помочи папи.

3 того, що знаємо про стан польського селянства до половини XIV. віку, виходить, що воно було ще досить CBO- бідне, підлягало князївським або коро- лївським судам, могло переходити 3 місця на місце і крім державного податку 12 грошів від лану платило дїдичеви поголовне, та не робило паншини. ) Селянин був паном своєї землї, міг пе-

*··· I* M * »

редавати її своїм дітям, і пан не смів

U · · %J *# * j0~ ·«· ^

йому ані його дітям відбирати її. Селянин мав право висилати своїх синів до міста, на науку, до ремесла. Ta вже тодї шляхта перла крок за кроком ло- мати ті свободи. '

Статут Казимира Великого, виданий у Віслїци 1347 року обмежує свободу селян переходити з одного місця на инше. „Коли-б усї селяни мали необмежене право вільного переходу — читаємо в тім статутї, — то панські лани лежали би необроблені“²). Задля того сей „krol chlopkow^i£ присуджує, що найбільше один або два селяни в роцї, коло Різдва, можуть покинути село і без панського дозволу. Тілько в такім разї, коли би пан насилував жінок або доньок селянських,, коли би грабував, забирав і присвоював собі селянське добро, коли би через цїлий рік був під ^[2]

церковною клятвою, могли селяни бути свобідні i покинувши свої грунти забирати ся, куди ΪΜ любо.

Як бачите, вже тодї пан міг допустити ся на селянинї насильства, pa- бунку, а за те не мав иншої кари понад те, що селянин міг свобідно втекти від него, лишаючи йому свою землю. 3 иншої постанови того самого статута видно, що пани вже тодї почали привикати до того, аби хлопську землю вважати своєю. Статут Віслїцкий пише: „Заховуєть ся декуди поганий звичай, що маєток бездїтного кметя по його смерти забирає пан. Уважаючи сей звичай противним правдї і безглуздим, постановляємо, що маєток має бути віддаваний своякам, як наказує право й справедливість."¹)

По смерти Казимира Польща зробила ся такою монархією, де шляхта вибирала собі королїв. Звичайно при такім виборі вона пильнувала, аби у нового короля виторгувати для себе як найбільше користий. Сей контракт із королем звав ся pacta conventa (заключена умова) і його король мусїв запри-

J H e 1 с e ], 1: (t s t r о \v s k і z P о b u j а n, BaJania V, 27.

%

сягти при коронації. Зараз перший вибраний король, Людвік угорський, на з’їздї в Кошицях 1374 p. признав шля- хтї обік инших важних прав також те, що з ланового, яке доси селяни платили до державного скарбу, від тепер тілько 2 гроші мали йти для держави, а 10 для дїдича¹).

Перші невиразні слїди панщини, т. є. даремної роботизни кметїв на панських ланах бачимо аж при кінцї XIV віку і то на самім заходї Польщі, в Поз- нанщинї. B середнїй Польщі, а Мазовші у-перве заведено панщину на з’їздї в Лен- чицї 1421 року,і то по одному дневи на тиждень від лану, по пів дня від пів лану селянської власности‘0· Був се незвичайний, нечуваний давнїише тягар для селян. Вони починають тїкати зі своїх ґрунтів, ховати ся до міст, і осьПйотр- ковський сойм 1496 p. заказує містам давати захист таким тїкачам·) і рівночасно постановляє, що хлопські сини не могли бути висшими духовними, канонїками, пробощами, а можуть бути ними тілько барони й шляхтичі, бо через настанов-

Ч A н т о н о в и ч ь, вказ. кн. 6.

^v ) O s t r о лѵ s k і, Batlania V. 135, 13(>.

³) Vohnnina leguin 1. 253.

Ч. 155. * з

люванє хлопських синів на такі духовні гідности „робить ся заколот серед підданого нам поспільства". Сю ухвалу ще скріплено на зїздї в Радомі 1505 р.тим додатком, що такі духовні з хлопського роду могли би ставати R оборонї своїх пригноблених братів і свояків селян. A коли би який хлопський син підступом дістав ся на таку впливову гідність, то тратить маєток і мас бути вигнаний із краю. Ся ухвала, видно, дуже подобала ся шляхтЇ, бо в p. 1510 її повторено на соймі Краківськім, а 1538 і 1550 на соймах Пйотрковських¹).

Ухвалою сойму Пйотрковського 1496 заборонено селянам утїкати за границю. Кождий шляхтич мав право такого втї- * кача безкарно зловити і примусити до роботи ; сей сам наказ повторено й на соймі в Радомі додаючи виразно, що зловлений утікач мусить робити безплатно у того, хто його зловив, — po- зумієть ся, поки його не відбере його властивий пан²).

Ha тім самім Пйотрковськім соймі було постановлено, що тілько один син із хлопської родини може за дозволом

- *) VoK log. K, 366, 410, 50:1

*J VoK log. к. 253, ■

щ*

пана йти до міста, до науки чи ремесла. Одинак мусить лишити ся в селї. Скінчивши мауку, хлопський син мусить назад вернути в село і тілько тодї, узи- скавши дозвіл від пана, може йти де хоче і шукати собі зарібку⁵)· Ісюухва- лу повторив сойм Радомський 1503 p. 3 додатком, що коли би такий хлогі- ський син утїк без панського дозволу, має бути зловлений і без суду, без права відданий назад панови. A ухвалою сойму Радомського 1505 p. скасовано зовсїм застережене ще Казимиром Великим право, котре хоч одному підданому в роцї позволяло вийти з села без дозволу пана²). Ta й сего шляхтї було за богато, бо на соймі в Бидгощи 1511 p. скасовано сю постанову „як мало справедливу і противну загальній (тоб-то шляхетській) свободГ. Вже сойм 1519p. постановляє, що селян і селянських синів, котрі шукають зарібку по містах, повинні міські уряди ловити і змушувати дЬ роботи при будові укріплень, а се тому, аби шляхта не терпіла через не

’) VoL log. L. 259.

-) M, B u b r z у ή s k і, Karta z dzlejo\v Iiidu \viejskie#o \v Polsce {Rocznik AkademU uniiejet- m>sci \vKrako\vie 1891 - 92. стор. 153 — 193).

достаток слуг і робітників**¹). A в ухвалі і сойму Краківського 1532 p. сказано виразно, що треба ловити не тілько кме- тїв, але й кметївських синів, коли не мають від пана дозволу на вихід із села. „Зловлені — говорить ся в тій ухвалї — мають працювати, поки властитель не відбере свойого селянина". Сю ухва- і лу сойм оправдує тим сумним явищем, що „через злосливість кметїв-утїкачів пани не мають слуг і робітників"")* Злосливі селяни! He хотїли бути невільниками !

Чому як раз від 1496 p. починаєть ся той напір шляхти на свободу селянства? M. Бобжинський виясняє се тим, що не довго перед тим, 1466 p., Польща здобула собі Торунь і доступ до Балтійського моря. Тепер можна було подумати про розвій торговлї, особливо збіжєм. Польські шляхтичі, що доси займали ся головно війною та ловами, зрозуміли важність управи ланів, а дая управи треба їм було дешевих і послуш- і послушних робітників. До сего вели три дороги: треба було привязати селян до землї, відняти їм особисту свободу і наложити на них обовязок без-

9 < > $ t f о \v s k і, Badania V, 30.

-) VoU log. j.. 503: OstrowskU Badaiiia λ', 29. ^:і) Там-же.

платної працї на пана. До всего того вже були початки зроблені давнїйше; від 1496 до 1520 прийшла доба завер- шеня ганебної будови — цїлковитого поневоленя польського селянства.

Сойм 1519 p. застав три роди ce- лян-підданих: 1) таких, що вже тодї робили більше, як по одному дневи панщини та тиждень; 2) таких, що робили її менше, навіть по чотири дни на рік; і 3) таких, що не робили її зовсім, відкупили ся від неї і платили чинші або грошима, або осипами, або якими ин- шими послугами. Отже сойм ї519р.ли- шаючи без зміни долю першої й третьої купи, запровадив для середньої обовязкову панщину по одному дневи на тиждень. Але вже в слідуючім 1520 роцї сойм повторяючи ухвалу попереднього року, вложив той сам обовязок (1 день панщини на тиждень) також на тих селян, що вперед викупили ся від неї і платили чинші, а зробив висмок тілько для чиншівників у королївських добрах, тай то тілько для тих, що викажуть ся писаним королівським привілеєм на те, що їм панщину перемінено на чинші¹).

I ^[3]

Ta сего недосить.М.Бобжинський зазначуе цїкаву річ: у польських законах про дальший зріст панщизняних тягарів по 1520 роцї вже зовсїм нема мови. Що се значить? Чи ті тягарі справ- дї не збільшували ся? Детам! 3 пізнїй- ших інвертарів знаємо, що збільшували ся страшенно, але про се вже не треба було говорити на соймах. Шляхта добила ся того, що хлопзробив ся її приватною власністю, її худобою, з котрою вона могла робити, що хотїла. Ce вона осягнула тим способом, що піддала хлопа цїлковито свойому власному судови, заперла йому дороги з разудо міських, а далї й до старостинських та королівських судів. Початок до сего зробив той сам памятний пйотрковський сойм 1496 p. B його констітуції, повтореній соймом 1501 p., заборонено міщанам позивати селян за довги перед міським судом, а в 1551 роцї надто винято селян і з під старостинського суду і наказано старостам, аби селян за всякі провини не судили самі, а позивали перед їх власного пана(ВоЬг/,уп8кі,там-же 169, 170). Правда, такої соймової ухвали, де би селян зовсїм виключено від добродійства права, нема, але в судах виробив ся звичай не приймати від селян скарг

на їх панів. Уже 1518 p. в Кракові королівський ассесорський суд відправив селян, що прийшли скаржити ся на свого пана, заявляючи, що селяни не повинні позивати своїх панів перед короля (Bobrzynski, там-же 170).

Таким робом уже коло 1520 року в Польщі було довершене те, що тво- риІо головну основу панщини : селянин був прикріплений до землї, не міг із неї рушити ся без волї пана, платив панови данину грішми, і мусївбезплатно робити на панськім ланї. „Від пана виключно залежало — пише M. Бобжинський — чи й коли захоче звільнити підданого з підданства, аби перенїс ся до міста чи перебрав ся де инде; від пана залежало, які підданські тягарі, чинші чи роботизни наложить на підданих і в якім розмірі. За кривди, рани і вбій- ство селянин або його сїмя не могли скаржити свойого пана. Таким способом підданство сільського люду зробило ся законом, хоч сего не затверджувала нї- яка державна власть. Адже-ж пани самі мали рівночасно в своїх* руках усю за- конодатну власть“ (M. Bobrzynski, там-же 171).

Справді*, дійшовши так далеко вже не було куди йти далї, Пізнїйші поль-

ські постанови про селян уже не потребують посувати справи на перед, а тілько ставлять неволю селянства в яркійшім світлї. По смерти остатнього Ягайлона, в ухвалах тзв. конфедерації 1573 p. бачимо образ цїлковитої неволї польського хлопа: шляхта вже присвоїла собі право не тілько вповнї розпоряджати маєтком і особою хлопа, але також судити й карати його і то не тілько в справах світських, але і в духовних. Хто би переховував у себе втїкача хлопа, мусїв платити величезну грошеву кару (300, пізнїише 1000 гривен); а хто би не хотїв віддати його властителеви, той був винятий з під права, т. є. тратив усї права маєткові й полїтичні. Селянин не міг свідчити в судї, не міг заключити нїякого правиого акту, не міг жалувати ся на шляхтича, не міг бути нїяким урядником, не мав ніяких прав полїтичних. Шляхтич міг хлопа вигнати з грунту й хати, продати, скалїчити і навіть убити безкарно¹)· Тілько коли шляхтич зранив чужого хлопа при роботї або напав його в хатї, платив 10 гривен -зраненому, а 10 гривен його гіану;за вбій- ство чужого селянина платив подвійну

0 -I. В. () s \ у о w s k і, Bailaiila V, ВГ>,

цїну. Ce було постановлено констітуцією 1576 p. Ta вже 1581 p. вельможним законодавцям ся цїна за панське „бидло" видавала ся занадто низькою, і вони підвисшили її на 30 гривен — 15 сїм’ї вбитого, а 15 пану (Yolomma legum Il_t 1012). A 1631 p. підвисшено цїну за вбійство чужого хлопа на 100 гривен (Yol. leg. IlI_f 681). Розумієть ся, се був закон тілько для панів; для хлопів була инша справедливість. Хлоп, коли вбив другого хлопа, підпадав карі смерти по закону з 1581 p. (Yol. leg. II, 1012). He даром польський письменник XVl віку Андрій Фрич Моджевський пише: „Говорю про неволю, якою пани обтяжили селян. Продають їх, як худобу; коли пан захоче, то змушує хлопа, аби вступив ся зі своєї посїлости, зі своєї землї. Шляхта називає селян і поспільство звичайно собаками. Раз у раз чуєш найбез- стиднїйші голоси: хтовбє хлопа, то та к я к б и вби в п ca".

B нашій Червоній, нинї Галицькій Руси перехід від старих руських порядків до тих польських, які зложили ся твердо вже під конець XVl віку, відбував ся помалу. Руські порядки не були змінені від разу, але обік них звільна насаджувано инші, що помалу приглу-

J

шували старі. Богацтво свобідних земель, лїсів, полонин приваблювало до нашого краю з усїх боків осадників, що приносили сюди також свої „права". Панами в краю були Поляки і вони підлягали польському праву. По містах оселили ся Нїмиї на „нїмецькім" праві. B горах і no Підгірю були, здасть ся, ще від руських часів села осаджені на „волоськім" праві, а головна часть людности — Русини, підлягала руському праву. Жиди судили ся своїм правом, Вірмени своїм, — одним словом, була правдива вавилонська замішанина прав- них порядків.

Як-же-жжилося хлїборобській людности серед такої многоти прав? У початку XV віку і ще й геть пізнїйше бачимо в Червоній Руси двояку хлїбороб- ську людність — свобідну й несво- бідну. Несвобідні люди дїля^ть ся на два розряди — невільників і так званих каланників; свобідніабо кме- тї були такождвоякі: данники й люди служебні. Хоча польське право- давство вже в XlV віцї не знало невільництва, то в Червоній Руси невільники були ще геть у XV віцї. Правда, торгу невільницького тут не було, але невільників можна було держати і спро-

ваджувати до краю. Невільники стояли під руським правом, котре признавало невільництво. Поляк, католик, не міг бути невільником; польськеправо йшло навіть далї i признавало, що христія- н и н н e м i г б у т и н e в i л ь н и к о м, але Поляки в Червоній Руси радили собі так, що Русинів, православних, не признавали христіянами. Невільників дуже часто держали Жиди; вони часто перепродували їх і набували за невиплату довгів. *

Другий віддїл невільних людий, то були каланники¹). Ce булихлїбороби прикріплені до землї. Вони не мали права покидати свойого житла, зрештою мали своє господарство, могли набувати й продавати свою власність, провадити процеси, хоч не самі, а через повновлас- ників. За те вони були обовязані робити на пана, відбувати „тяглу“ службу. Каланники жили тілько в королівських або церковних маєтностях. Правдоподібно се були люди, котрих колись Татари набрали в неволю і пооселювали

t

^!) Ce слово заховало ся й доси в устах люду на Підгірю (я^чув його в Дрогобицькім пові) в значіню б і д н о г о ґ о c п о д a p я; к a- л а н и т и — фдувати.

в сусїдстві своїх кочовищ та кріпостий, аби їм достарчали хлїба.

B подібнім положеню була ще одна купа невільних людий, що їх звали ординцями. Вони також жили в королівських селах (у Солонцї та Жиравнї коло Львова і Хохоневі коло Галича), також не мали права вільного переходу і мусїли достарчати підвод для королівської потреби. Ta права їх були троха більші від прав каланників; вони могли набувати й продавати також землю, свідчити в судї, мали свою громадську самоуправу (громада в них називала ся „орда“) і стояли під завідуванєм королівського старости. Панщини вони не робили, а тілько возили королівську почту. То-ж не диво, що з часом, коли сусїдня людність підпала під польські підданські закони, положене тих ордин- цїв було дуже корисне, і львівські старости довго силкували ся наложити на них те саме ярмо, яке двигала решта людности.

Села, що лежали близько замків і укріплених міст, дїлили ся на сотнї. Люди в тих сотнях називали ся сот- 11 и м и л ю д ь м и і мусїли „відбувати службу“ при замках — достарчати підвод, відбувати сторожу, оброблювати

поле, сповняти всякі послуги в замку. Вони також не мали права вільного переходу, і з часом їх положене стало дуже лихе, коли первісна замкова послу- гаперемІнила ся на іцоденну пан- ш, и н у.

Всї ті купи невільних людий жили під руським правом, що допускало невільництво. Ta при тім руське право де в чому було корисне для людности, бо давало громадї значну самоуправу; вона сама вибирала собі голову, тіуна або атамана, сама роздїлювала землю між поодинокими членами громади, сама (вічем, а не через вибраних урядників) розсуджувала свари між своїми членами і разом відповідала за кождого свойого члена перед постороннїми панами та перед властями. Для того руська людність не хотїла покидати ся руского права. Але шляхтї воно було не до смаку, і вона оселювала чим раз більше осад чи то на волоськім, чи на німецькім праві. B тих оселях порядки були зовсїм инші. B селах на німецькім праві головою (сотником) був або сам пан, або хтось, кого він назначив; грома- дане мала вибору, а тілько добирала йому до помочи лавників. Солтис судив своїх підвладних селян і роздїлював

між них тягарі. Розумієть ся, що такий устрій був дуже на руку шляхтї, бо ^г позволяв їй найшвидше заводити по селах такі підданські порядки, які були в Польщі. От тим то не диво, що від 1435 p., коли в Червоній Руси заведено польське право і польські суди, до кінця XV віку число осель на німецькім праві все збільшуеть ся, поки в кінцї зовсїм не пропали невеликі решти староруського вічевого порядку по селах і ие запанувало обік панщизняних тягарів також панське (домінїяльне) судів-

НИЦТВО.

Te саме було й із селами осадженими иа праві волоськім. Здасть ся, що першими осадниками в тих селах були Волохи — вівчарі, пастухи. Ti села повставали в гірських сторонах,дебули великі лїси та полонини, а поля під хлїб мало. Селом порядкував вибраний князь; кілька сел творило край, що стояв під кермою крайника. Два рази до року всї селяни з цілого „краю“ сходили ся на віча (збори), судили свої спори, зносили чинші та данини. Панщини вони не робили.

Так само не робили панщини й свобідні селяни, кметї, ui,o жили в так званих дворищах. Правда, через коро- лївські наданя земля, котру вони посї- дали колись, тепер була власністю панів, і вони мусїли від неїплатити чинш. Але по за тим вони були зовсїм сво- бідні, могли переходити з місця на місце; при тім не треба забувати, що пустої землї було тодї дуже богато, так що кождий міг займати її, кілько лише міг обробити. Ta з часом перехід кме- тїв із місця на місце робить ся чим раз труднїйшим, обшир дворищ через по- дїл зменшує ся, тагярі ростуть, і вже в XV віцї богато вільних кметїв добровільно записує ся чи то в ординцї, чи навіть у каланники, поки в XVI віцї всїх їх не зрівняло одно важке підданство¹).

Від того часу доля наших селян булт тяжка, одностайна. Лиш зрідка трафляли ся проблиски такі, як козацькі війни, коли селяни тисячами підіймали ся проти панів. Ti проблиски були короткі і не принесли селянству нїякої пільги. Зміна настала аж по упадку шляхетської Польщі.

‘) Про все те просторо -й докладно'ска- зано в книжцї И. A. Jl и н н и ч e н к о, Черты изъ исторіи сословій въ Галицкой Руси XlY^r-XV₁ Москва 1894,атакож M. Груевський, Історія України-Руси т. V, ст. 107 -221.