ГІГІЄНІЧНІ НАУКИ

Санітарний стан міст наприкінці XVIII та у першій половині XIX ст. залишався жахливим. Водопроводи, вбиральні були тільки в будинках заможних. У Парижі лише в 1780 р. було заборонено виливати з нічних горщиків на вулиці; тротуари в цьому місті було збудовано в 1782 р.

У Москві, Берліні по бічних канавах вулиць стікали дощові води й екскременти. Через сморід з річки Темзи англійський парламент змушений був на місяці припиняти свої засідання. Особиста гігієна була надзвичайно низька. Церква, яка в ті часи мала ще дуже великий вплив на маси населення, була ворогом чистоти тіла, бо, на думку її авторитетів, «хто є вмитим во Христі, не потребує далі вмиватися». Вошивість була звичним явищем для всіх верств населення.

Запона над ліжком у спальні «короля-сонця» Людовіка XIV (1638—1715) у Версальському палаці мала захищати ліжко від блощиць, які падали зі стелі. Приналежністю чоловічого і жіночого туалету заможних верств у XVII—XVIII ст. були палички із слонової кості, золота чи срібла, якими почісували під пишними перуками голову.

У XVIII ст. на медичних факультетах починають уперше включати як окремий розділ до складу тієї чи іншої дисципліни, частіше до судової медицини, так звану «медичну поліцію», яка висвітлювала санітарні заходи громадського характеру, передусім при епідемічних захворюваннях. Велика заслуга в розробці та систематизації тогочасних знань у цій галузі належить Й. П. Франку, авторові капітальної праці «Система загальної медичної поліції» (9 томів).

Иоганн Петер Франк (1745—1821) вважається основоположником соціальної гігієни. Протягом 40-літньої роботи він виявив великий організаторський талант, працюючи в Німеччині, Італії, Австрії, Росії, і всюди був реформатором у справі організації лікування та протиепідемічних заходів. В Росії він організував викладання гігієни на медичному факультеті у Вільні, а в 1805—1808 рр.

очолював у Петербурзі Медико-хірургічну академію. «Першоджерело багатства країни,— твердив Франк,— ...у продуктивній силі здоров’я людини, у систематично здійснюваних державою заходах щодо медичної поліції».

У своїх працях Франк відокремлював питання громадської охорони здоров’я від судової медицини, особливу увагу приділяв раціональному законодавству в справі боротьби з масовими захворюваннями, організації лікувальної, родильної допомоги, пропаганді гігієнічних навичок серед населення.

Зазначимо, що одна з ранніх праць з питань соціальної гігієни належить І. Л. Данилевському, нашому землякові, Kievorussus, як він себе називає. В 1784 р. він захистив у Геттінгені дисертацію «De magistratu medico felicis- simo» («Про державну владу як найдосвідченішого лікаря»). В ній Данилев- ський широко висвітлює питання про завдання держави в справі охорони здоров’я населення. Крім суто медично-санітарних заходів проти поширення захворювань, він підкреслює важливість для здоров’я населення соціальних факторів: забезпечення мирних умов розвитку народу, матеріального достатку і підвищення культурно-освітнього рівня широких мас трудящих тощо. І. Л. Данилев- ський особливо підкреслював важливість поширення санітарної освіти серед населення з дитинства, необхідність ввести в усіх школах викладання «першооснов збереження здоров’я». Свою дисертацію він закінчує таким висновком: «Вилікування захворювань, викоренення їх причин належить чекати не від лікарів та аптекарів, а тільки від державної влади». Цю видатну працю І. Л. Данилевського було двічі видано в Геттінгені — в 1784 та 1788 рр. й включено И. Франком у збірник «Delecta opuscula», куди увійшли вибрані праці з гігієни XVIII ст. Невідома вона була лише на батьківщині.

У винятково тяжких умовах жило трудове населення міст, кількість якого швидко зростала у зв’язку з будівництвом нових заводів і фабрик. Такі умови призвели до виникнення епідемій тифів, чуми, холери, віспи. Епідемії спустошували міста, позбавляючи заводи і фабрики робітників, а армію — солдатів.

Це змушувало уряди країн, муніципалітети міст приймати закони, постанови, які дещо поліпшували тяжкі санітарні умови праці й побуту населення.

Як уже зазначалося, з кінця XVIII ст. Англія стала найпере- довішою країною щодо розвитку торгівлі, промисловості, мореплавства. В цій країні почали особливо різко виявлятися соціальні суперечності, які властиві капіталістичному способу виробництва, що викликало масові робітничі рухи, відомі в історії під назвою чартистських. На цей час припадає і утворення першої в історії робітничої партії. В Англії вперше було видано й закони про обстеження стану фабрик (1832 р.), про заборону нічної праці дітей і підлітків з обмеженням їхнього робочого дня до 12 годин (1833 р.), створено фабричну інспекцію. У зв’язку з великими епідеміями тифу, холери постала потреба вивчати умови життя, водопостачання, харчування робітничих мас. Особливі заслуги у вивченні цих питань і боротьбі за впровадження в життя оздоровчих заходів державною і міською адміністрацією належать лікареві С. Сміту (1788—1861) й інспектору Е. Чедвіку (1800—1890). Під їхнім впливом в Англії було створено Генеральне управління здоров’я (1848 р.), розпочато науковий аналіз статистичних відомостей, уперше запроваджено посади санітарних лікарів.

Ф. Енгельс за власними спостереженнями подає такий опис робітничих кварталів у Лондоні: «Будинки, від підвалу до самісінького даху, переповнені жильцями, настільки брудні зовні і всередині, що жодна людина, здавалося б, не погодиться в них жити». Не краще становище виявив він і в Манчестері — центрі другого міста Англії, «першого фабричного міста світу»: «Котеджі старі, брудні і найменших розмірів, вулиці у вибоїнах, здебільшого небруковані і без стічних канав. Купи нечистот, покидьків і смердючого бруду підносяться серед численних стоячих калюж і заражають смердючими випарами повітря, яке й без того темне і важке від диму цілої дюжини фабричних димарів. Скрізь тиняються діти і жінки, обірвані і такі ж брудні, як свині, що тут же валяються в купах сміття і калюжах» '.

Першим санітарним лікарем Лондона був Джон Саймон (1816—1904), який домігся значного поліпшення водопостачання, каналізації, що сприятливо позначилося на епідеміологічному стані міста, зробило непотрібним утримання дорогих карантинів.

Слід згадати також діяльність Едвіна Чедвіка, спрямовану на обмеження дитячої праці; Соутвуда Сміта, автора «Закону

'Енгельс Ф. Становище робітничого класу в Англії // Маркс К-, Енгельс Ф. Твори,— Т. 2.— С. 255, 278, 285.

про бідних»; статистика («генерального реєстратора») Вільяма Фарра; Леонарда Хорнера, що добивався відповідальності фабрикантів за каліцтва робітників і нормального робочого дня, передусім робітників-підлітків. За оцінкою К. Маркса, Хорнер «зробив безсмертні послуги англійському робітничому класові». Карл Маркс і Фрідріх Енгельс високо оцінювали роботу перших англійських санітарних лікарів і використовували висновки з їхніх досліджень у своїх класичних працях.

Одночасно з початком промислового перевороту в Англії Франція переживала буржуазну революцію, під час якої народні маси також висували вимоги щодо поліпшення санітарних умов життя, медичної допомоги. На відміну від Англії, в якій уже починав відігравати свою історичну роль робітничий клас, в антифеодальній французькій революції, як відомо, вирішальну роль відіграло селянство і лише в лютневу буржуазно-демократичну революцію 1848 р. виявився вплив робітничого класу Франції. Учасником цієї революції був лікар Франсуа Рас- пайль, видатний учений-натураліст, про якого ми вже згадували. Він активно допомагав робітникам сформулювати свої вимоги щодо поліпшення умов праці.

Перший підручник гігієни, в якому поряд з відомостями, добутими на грунті спостережень, наводилися дані фізико-хіміч- них і бактеріологічних аналізів, було написано у 60-х роках XIX ст. в Англії Е. Парксом, якого і треба вважати піонером експериментальної гігієни.

У своєму підручнику Парке так сформулював призначення гігієни: «Зробити розвиток людини найдосконалішим, життя — найміцнішим, підупад життя — якомога повільнішим і смерть — якомога більш віддаленою».

Вперше в його підручнику подано фізико-хімічні і мікроскопічні дослідження навколишнього середовища — повітря, грунту, води та ін.

Винятково важливу роль у розвитку громадської медицини в XIX ст. відіграли твори і діяльність соціалістів-утопістів, таких, як Сен-Сімон, ПІ. Фур’є, Р. Оуен. За словами Ф. Енгельса, вони, «...незважаючи на всю фантастичність і весь утопізм їх вчення, належать до найвидатніших умів усіх часів і які геніально передбачили дуже багато таких істин, правильність яких ми доводимо тепер науково» *.

З утопістів найближче підійшов до практичних питань організації медичної допомоги і санітарно-оздоровчих заходів Р. Оуен (1771 —1858). Він особисто організовував обходи й санітарний огляд будинків у робітничих селищах «санітарними контролерами» з робітників. В усіх робітничих селищах при створених ним фабриках обов’язково були лікарні.

Оуен різко критикував лікарів, які відмежовувались від громадських починань і нерідко ставились навіть вороже до них, виходячи зі своїх вузькопрофесійних інтересів. Оуен рішуче висловлювався за громадську профілактичну медицину. [28]

Йоган Франк (1745—1821)

Макс Петтенкофер (1818—1901)

Кристоф Гуфеланд (1762—1836)

У творі Фур’є «Гармонійний соціалістичний устрій» лікарі дістають тим більшу платню, чим менше хворих на обслуговуваних ними дільницях.

Серед лікарів-гігієністів XIX ст. найбільш відомими своєю діяльністю й друкованими працями з соціальної гігієни вважаються румунський лікар Ст. Стинка (1865—1897)—автор грунтовного твору «Суспільне середовище як патологічний фактор» і Ф. Ф. Ерісман, про якого докладно йтиметься в розділі про вітчизняну медицину.

У другій половині XIX ст. у розвитку промисловості Німеччини спостерігається різкий стрибок, країна стає в передову шеренгу капіталістичних країн.

Це супроводиться швидким зростанням чисельності, а разом з тим і свідомості німецького робітничого класу з його революційними вимогами щодо поліпшення умов праці, побуту та громадських прав взагалі. Під тиском цих вимог та для того, щоб захистити себе від епідемічних захворювань, які майже постійно панували у пролетарських кварталах, буржуазія змушена була йти на поступки.

Лише користуючись методами природничих наук, насамперед методом експерименту, учені могли розробити й удосконалити оздоровчі заходи і науково обгрунтувати їх. Величезну роботу з експериментальної гігієни було здійснено німецьким ученим Максом Петтенкофером і численними учнями його школи, до якої входили представники різних країн.

Макс Петтенкофер (1818—1901) дістав підготовку у відомого німецького хіміка Ю. Лібіха, про якого згадувалося вище. Маючи грунтовні знання з хімії і фізики, Петтенкофер застосовував методи цих наук у гігієні, вивчаючи із своїми учнями значення повітря, води, грунту в житті людини, вентиляції приміщень, одягу. Йому належать класичні праці про газообмін у людському організмі. З його учнів К. Фойт (1831—1908) визначив перші гігієнічні норми харчування — добову кількість білків, жирів, вуглеводів, М. Рубнер (1854— 1932) запропонував теорію калорійного харчування, розглядав гігієнічне значення одягу.

З середини XIX ст. почали широко використовувати статистичний метод досліджень. Гігієна виділяється в окрему дисципліну із створенням у складі медичних факультетів самостійних кафедр, що дуже сприятливо відбилось на розвитку гігієнічної науки. Почали виходити капітальні праці, в яких підсумовувались досягнення цієї науки (М. Петтенкофера і Г. Цімсена, 1882— 1894; Т. Вайля, К. Флюгге, 1889; А. Бушарда, 1881; Ф. Ерісмана, 1887, та ін.). В усіх передових країнах почали організовувати спеціальні науково- дослідні гігієнічні та профілактичні інститути. В 1907 р. було організовано Міжнародне бюро гігієни, яке працювало до 1946 р., до сформування Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ). З часом відповідно до вимог практичного життя та ускладнення методів досліджень в різних галузях гігієни з неї виділились окремі спеціальності: гігієна праці, харчування, комунальна, шкільна, військова гігієна.

У працях гігієністів школи Петтенкофера, як і в працях переважної більшості західноєвропейських гігієністів, головна увага приділяється вивченню впливу на здоров’я людини природних факторів, розробленню і вдосконаленню різних методів гігієнічних лабораторних аналізів. Вони не надають належного значення соціальним факторам, таким, як умови праці, побут трудящих, вплив їх на стан здоров’я робітників. Наші перші вітчизняні гігієністи (О. П. Доброславін, Ф. Ф. Ерісман), про яких далі скажемо докладніше, приділяли значно більшу увагу цим факторам.

Наприкінці XIX ст. багатьма вченими різних країн було створено грунтовну наукову базу для розвитку гігієни. Від загальних описів учені перейшли до визначення впливу різних факторів на здоров’я людини, використовуючи точні кількісні і якісні показники фізичних, хімічних, біологічних та інших методів дослідження.

У другій половині XX ст. перед гігієністами постали нові складні проблеми ^теоретичного і практичного характеру. Найважливішою з них і невідкладною є проблема зниження і відвернення забруднення навколишнього середовища. У біологічній науці цією проблемою займається окрема її галузь — екологія *. Проблема дуже складна, і в розв’язанні її беруть участь не тільки медичні, природничі науки, а й суспільні та технічні.

Під тиском громадськості в економічно розвинутих країнах — США, Франції, Англії, ФРН та деяких інших — створено державні установи, які здійснюють окремі заходи щодо зниження рівня забруднення навколишнього середовища.

Під егідою Організації Об’єднаних Націй працюють міжнародні організації, які стежать за станом повітря, океанічних вод, вживають деяких заходів до відвернення загрози тотального забруднення їх. Всесвітня організація охорони здоров’я здійснює широку програму медико-біологічної оцінки повітря і води в містах і великих промислових районах. Є засоби визначення радіоактивних речовин у повітрі, воді, харчових продук- [29] тах та засоби захисту при роботі з‘радіоактивними речовинами; визначено стандарти допустимої концентрації токсичних речовин у воді, повітрі, грунті, в робочих приміщеннях у різних галузях промисловості.

В СРСР та інших соціалістичних країнах всіма державними організаціями провадиться велика робота з охорони навколишнього середовища. Діють закони про охорону природи — водних ресурсів, надр, атмосферного повітря, грунтів, тваринного світу та ін.

У XX ст. зростання організованого робітничого руху сприяло розвиткові соціальної гігієни. Про закономірність такого розвитку писав видатний історик медицини і гігієніст Г. Сіге- рист (1891—1957). Майбутнє медицини він вбачав у поєднанні лікувальної і профілактичної медицини; лікар майбутнього — соціальний лікар.

Засновником соціальної гігієни в Німеччині був А. Гротьян, який у 1920 р. очолив у Берліні першу самостійну кафедру соціальної гігієни. Він опублікував капітальну працю «Соціальна патологія» (перекладена на російську мову в 1926 р.). У цій праці Гротьян наводить основні групи захворювань з погляду соціальної зумовленості їх і накреслює шляхи громадської боротьби з цими захворюваннями. Завдання соціальної гігієни Гротьян визначав так: «Вивчати всі сторони громадського життя і соціального середовища за їхнім впливом на людський організм і на грунті цього вивчення знайти засоби, які в жодному разі не повинні обмежуватись суто медичним характером, але можуть захоплювати й частину соціальної політики і навіть загальну політику». Але Гротьян був переконаним реформістом і тому визнавав можливість розв’язання в умовах капіталістичного суспільства основних соціальних класових суперечностей шляхом реформ. Він, як і багато інших гігієністів Німеччини, пропонував ряд проблем розв’язувати з євгенічних, расових та мальтузіанських позицій. Таку увагу вчених до євгеніки було використано фашистами, що захопили владу в Німеччині,— соціальну гігієну було замінено расовою.

У Франції в Паризькому університеті кафедру соціальної гігієни було створено в 1919 р., очолив її Ж. Паризо. Він видавав спеціальний журнал «Огляд гігієни і соціальної медицини». Пізніше в Парижі було відкрито Інститут соціальної педіатрії, в якому Р. Дебре викладав курс соціальної гігієни.

В Італії викладання соціальної гігієни провадилось на медичних факультетах університетів уже в 1908—1913 рр.— Дж. Тропеїно в Неаполі, Е. Бонарді в Мілані. Вони були авторами праць з професіональної патології. У 1940 р. в Римі було відкрито Інститут соціальної медицини.

В Англії першу кафедру соціальної гігієни відкрито в Оксфордському університеті (1942 р.), очолив її І. Райль. У 1948 р. в Англії почала функціонувати державна служба охорони здоров’я, яка передбачала безплатну медичну допомогу.

У США в 1910 р. при Американській асоціації суспільної охорони здоров’я було створено секцію' соціології, яка займалась проблемами рееміграції, расових відносин. В 50—70-ті роки дослідження американських медичних соціологів значно, розширюються; розробляються такі теми, як соціологія і екологія хвороб, медицина і медична допомога як соціальний інститут, соціологія медичної освіти та ін.

Після другої світової війни в багатьох країнах Європи, Америки, окремих країнах Азії робітники домоглися певної участі держави в охороні здоров’я населення, створення державних установ охорони здоров’я, що забезпечує більшою чи меншою мірою медичну допомогу населенню. У багатьох капіталістичних країнах поруч з дипломованими лікарями за офіційним дозволом займаються лікуванням тисячі різних осіб без будь-якої медичної освіти. За лікування вони беруть дешевше, тому до них найчастіше звертаються незаможні люди.

<< | >>

↑

Источник: Верхратський С. А., Заблудовський П. Ю.. Історія медицини: Нав. посібник.— 4-е вид., випр. і допов.— К. : Вища шк.,1991.- 431 с.: іл.. 1991

Еще по теме ГІГІЄНІЧНІ НАУКИ:

- Здоровый образ жизни - Информационные технологии в медицине - История медицины - Клинические методы диагностики - Кожные и венерические болезни - Медико-социальная экспертиза - Медицинская паразитология - Медицинская этика - Менеджмент в здравоохранении - Методы похудения - Народные методы лечения болезней - Наследственные, генные болезни - Неврология и нейрохирургия - Нефрология - Онкология - Организация системы здравоохранения - Оториноларингология - Офтальмология - Паллиативная медицина - Патологическая анатомия - Патологическая физиология - Педиатрия - Токсикология - Экономика здравоохранения -

- Антропология - Астрономия - Безопасность жизнедеятельности - Библиотечное дело - Биология - Военное дело - География - Зоология - История - Культурология - Литература - Математика - Медицина - Педагогика - Политология - Право России - Право України - Психология - Религоведение - СМИ и журналистика - Социология - Технические науки - Транспорт - Физика - Философия - Финансы - Экология - Экономика - Этнография и демография - Юриспруденция - Языкознание -