ЗНЕБОЛЮВАННЯ

Для розвитку хірургії велике значення мало винайдення досконалих знеболювальних речовин. Спроби робити операції без болю були за дуже давніх часів. У писемних пам’ятках різних народів ще до нашої ери згадується про вживання для оглушення під час операцій настоїв з індійських конопель, маку, блекоти, кореня мандрагори.

З розвитком хімії було знайдено анестезуючі речовини. В 1800 р. англійський хімік Г. Деві звернув увагу на сп’яніння і анестезію під час вдихання закису азоту, відкритого в 1776 р. Прістлі (веселящий газ). Ці властивості закису азоту було використано лише в 1844 р. Горацієм Уельсом при екстракції зубів.

За його прикладом закис азоту почали широко застосовувати в Америці у зуболікарській практиці. У 1878 р. в лікарнях Нью-Йорка було виконано 104 тисячі операцій під наркозом закису азоту без смертельних випадків.

У 1880 р. за ініціативою С. П. Боткіна було вивчено дію закису азоту в експерименті. Тоді ж С. Климкович уперше успішно застосував суміш закису азоту з киснем для знеболювання родів в акушерській клініці Медико-хірур- гічної академії.

У дореволюційний період наркоз закисом азоту використовувався в Росії рідко через відсутність промислового видобутку газу і брак відповідної апаратури.

10 жовтня 1846 р. за порадою бостонського хіміка й лікаря Чарлза Джексона (1805—1880) було застосовано лікарем Мор- тоном при вириванні зубів, а хірургом Уорреном при вилущуванні новоутворення на шиї сірчаний ефір. У наступному роді шотландський хірург і акушер Д. Сімпсон (1811—1870) для знеболювання родів застосував хлороформ. Анестезуючі властивості закису азоту, сірчаного ефіру, хлороформу було відкрито суто емпірично. Вперше експериментальну перевірку дії ефіру й хлороформу, показань і протипоказань до застосування їх було проведено М. І. Пироговим і професором фізіології Московського університету С. М. Філомафітським, про що докладніше буде далі. З часом було виявлено ще менш шкідливий інгаляційний наркоз такими газами, як закис азоту, циклопропан та ін.

У 1879 р. професор В. К. Анреп (1852—1919, Петербург) вивчав анестезуючі місцеві властивості розчинів кокаїну і першим увів для анестезії розчин кокаїну під шкіру.

У медичній практиці застосування розчинів кокаїну для місцевого знеболювання почалося з 1884 р., після того як офтальмологи Коллер з Відня і І. М. Казауров з Ярославля повідомили про можливість безболісного проведення операцій на очах після введення в кон’юнктивальний мішок 3—5 % розчину кокаїну. 1886 р. лікар військового госпіталю О. І. Лукашевич вивчив на собі дію кокаїну, визначив допустиму дозу і першим застосував при операціях провідникову анестезію. В той же рік з клініки В. Ф. Грубе (Харків) вийшла робота Ф. Я. Барського, в якій повідомлялося про застосування 1—2 % розчину кокаїну при багатьох нескладних операціях; він же вперше помітив, що місцеве знекровлення посилює дію кокаїну.

В іноземній пресі з’явилось багато повідомлень про застосування кокаїну при операціях иа ссчоиому міхурі, прямій кишці та інших органах без належного обгрунтування і врахування його токсичності.

Жертвами такого легковажного ставлення до застосування кокаїну для місцевого знеболювання стали не лише хворі, а й хірурги. Професор Петербурзької медико-хірургічної академії С.

Широке застосування місцевої анестезії стало можливим тільки з синтезуванням у 1905 р. Ейнгорном малотоксичного препарату — новокаїну. Хірурги різних країн розробили багато методів місцевого знеболювання як інфільтраційних, так і провідникових. Найдосконаліший метод запропонував О. В. Виш- невський, назвавши його методом повзучого інфільтрату, за яким, при правильному застосуванні, можна виконувати безболісно найскладніші оперативні втручання, включаючи операції на легенях і серці.

Коли почали застосовувати поперековий прокол, щоб потрапити в субарахноїдальний простір (Квінке, 1891), було запропоновано і здійснено спинномозкову анестезію (А. Бір, 1898); її почали широко застосовувати, особливо з винайденням препаратів, набагато сильніших від новокаїну, таких, як дикаїн, сов- каїн. Спинномозкову анестезію докладно вивчав і наполегливо пропагував у нашій країні С. С. Юдін.

За пропозицією іспанського хірурга Паже в 1920 р. почали застосовувати перидуральну анестезію, яка через складність техніки не набула поширення.

У 1909 р. фармаколог М. П. Кравков (Петербург) запропонував вживати для інтравенозного наркозу гедонал, що й було здійснено професором Військово-медичної академії С. П. Федо- ровим. Замість гедоналу пізніше ввійшли в практику для інтравенозного наркозу препарати барбітурової кислоти — гексенал, тіопентал-натрій.

З 30-х років почали розробляти інгаляційний наркоз за допомогою апаратури, яка забезпечувала циркуляцію в закритій системі наркотичної речовини з киснем. При операціях на легенях, серці та при складних операціях на інших органах почали робити інтубацію верхніх дихальних шляхів; в разі потреби самостійне дихання виключали курареподібними речовинами — м’язовими релаксантами, проводячи всю операцію під керованим диханням.

У справі знеболювання загальноприйнятим вважається постулат — кожному хворому свій метод анестезії. Запровадження у практику цього принципу, складність використовування великого арсеналу засобів знеболювання і запобігання ускладненню при оперативних втручаннях зумовили виділення в хірургії окремої спеціальності — анестезіології з введенням у штат хірургічних відділів лікарів-анестезіологів. Уперше анестезіологію було виділено в окрему спеціальність в Англії (Р. Макінтош, В. Моніш).

У сучасних хірургічних відділах організовуються підвідділи інтенсивної терапії (реаніматології), в яких за допомогою апаратів і тонких лабораторних досліджень провадиться цілодобово пильне спостереження за функцією серцево-судинної системи та обмінними процесами у хворих в перші дні після складних оперативних втручань, при тяжких травмах та інших станах, коли життя людини під загрозою. У більшості країн, зокрема в СРСР, керівництво цими підвідділами здійснюють анестезіологи.