Гігієнічні науки

Для вивчення соціальних проблем медицини було створено в 1921 р. кафедри соціальної гігієни спочатку у вищих медичних школах Москви (ці кафедри очолили М. О. Семашко і 3. П. Соловйов), пізніше — у всіх медичних інститутах країни.

У перші роки кафедри соціальної гігієни розробляли широке коло питань, при них організовувались клініки соціальних і професійних захворювань. У наступні роки в окремі спеціальності виділились гігієна праці, комунальна гігієна, гігієна харчування, гігієна дітей та підлітків.

На Україні в цій галузі працювали С. А. Томілін, С. С. Каган, Л. Г. Лєкарєв, приділяючи поряд із соціальною гігієною і організацією охорони здоров’я велику увагу медичній статистиці, демографії та історії медицини.

Після ліквідації епідемій паразитарних тифів першочерговим завданням у країні була охорона здоров’я і праці промислових і сільськогосподарських робітників. У 1922 р. було затверджено кодекс законів про працю, в 1970 р. його переглянуто й доповнено. За цим кодексом інспекції праці і санітарній інспекції надається право на запобіжний нагляд, робітникам — право на додаткову відпустку в зв’язку з шкідливістю умов праці, зазначаються умови праці жінок і підлітків; встановлюються профілактичні медичні огляди робітників тощо.

Санітарна інспекція праці здійснюється представниками праці й науки; інспектор праці — робітник, технічний інспектор — інженер, санітарний інспектор — лікар. У 1923 р. в Москві було створено перший у світі Інститут гігієни і професійних захворювань, якому присвоєно ім’я видатного організатора радянської охорони здоров’я, лікаря-більшовика, члена партії з 1894 року В. О. Обуха (1870—1934). Одночасно такий самий інститут робітничої медицини було створено в Харкові. Пізніше було відкрито ще ряд інститутів гігієни праці в різних індустріальних центрах країни. На Україні крім Харкова такі інститути є також у Києві, Донецьку, Кривому Розі.

Особливістю науково-дослідної роботи радянських інститутів гігієни праці є тісний зв’язок експериментально-лабораторних дослідів з дослідами, що провадяться безпосередньо у виробничих умовах, на підприємствах. Внаслідок широких комплексних дослідів було обгрунтовано профілактичні заходи проти пневмоконіозів, силікозів; розроблено заходи, які дали змогу ліквідувати тяжкі професійні захворювання металургів від перегрівання. Було розроблено гігієнічні нормативи і санітарні вимоги до будівництва й устаткування промислових підприємств у різних галузях виробництва.

Значну роботу проведено з вивчення санітарно-гігієнічних умов сільськогосподарської праці. Для планування і координування досліджень у цій галузі в Москві було створено в 1931 р. Міжвідомчу раду з представників Наркомздоров’я, Наркомзему і Наркомпраці СРСР. Диспансерне обслуговування провідних груп працівників сільського господарства, яке з ініціативи медичних працівників Чуднівського району на Житомирщині поширилося в інших республіках Радянського Союзу, вперше дало змогу науково вивчити захворюваність колгоспників і механізаторів сільського господарства у професійному аспекті, виявити фактори, що зумовлюють виникнення і розвиток окремих захворювань, і накреслити заходи для запобігання їм.

На Україні особливу увагу вивченню гігієни сільськогосподарської праці приділяє Київський інститут гігієни праці. На підставі робіт цього інституту запроваджено багато змін у конструкції сільськогосподарських машин, які поліпшують гігієнічні умови праці, розроблено правила користування отрутохімікатами, санітарні правила для молочнотоварних ферм, польових таборів тощо.

Один з перших оригінальних радянських посібників з гігієни праці належить В. О. Левицькому.

Вячеслав Олександрович Левицький (1867—1936)—видатний радянський організатор санітарної справи. Працював сільським дільничним лікарем, пізніше— повітовим санітарним лікарем у Московській губернії. Був близький до В. І. Леніна, співробітничав в «Искре». З 1914 р.

очолював санітарне бюро Московського земства. З 1921 р. до кінця життя працював у науково-дослідних інститутах охорони праці.

Величезне будівництво промислових підприємств в СРСР, реконструкція старих міст, будівництво нових міст і робітничих селищ зумовили виділення в СРСР окремої галузі гігієни — комунальної гігієни.

Комунальна гігієна вивчає планування населених місць та їхній загальний санітарний благоустрій: гігієну повітря, води і водопостачання, гігієну жител і будинків громадського значення. Для вивчення санітарних проблем, пов’язаних з індустріалізацією країни, було створено спеціалізовані наукові інститути комунальної гігієни в Москві і Харкові (переведений у Київ). Великі роботи проведено у справі водопостачання підприємств Уралу, Донбасу, Кузбасу, Магнітогорська.

Гігантське гідробудівництво на Дніпрі, Волзі, в Сибіру та в інших місцевостях вимагало розв’язання складних проблем, пов’язаних з охороною поверхневих джерел водопостачання.

Науково розроблено нормативи з санітарної охорони атмосферного повітря і водоймищ у промислових районах. Здійснено широкі фізіологічні дослідження з акліматизації населення в новоосвоюваних районах країни. Наукове розв’язання складних санітарно-гігієнічних проблем провадилося не лише у сіг- ціалізованих інститутах. У розробці їх велику роль відіграють кафедри гігієни медичних інститутів.

У розвитку радянської гігієнічної науки в перше десятиріччя особливе значення мали праці професора гігієни Ленінградської військово-медичної академії Г. В. Хлопіна (1863—1929), автора основних для тих часів посібників з гігієни — «Основи гігієни» (в двох томах) і «Методи санітарних досліджень». Він розробив методи дослідження кисню в повітрі, у воді, йому належить багато праць з житлової, харчової, шкільної гігієни. Праці Г. В. Хлопіна з вивчення спеціальних отруйних речовин

Григорій Віталійович Хлопін (1863—1929)

Олександр Микитович Марзєєв (1883—1956)

Лев Іванович Медвідь (1905—1982)

мали велике значення для розробки питань санітарно-хімічного захисту.

З ленінградських учених слід відзначити ще діяльність видатного земського санітарного лікаря, радянського гігієніста, академіка АМН СРСР 3. Г. Френкеля (1869—1970). У дожовтневі часи він не раз зазнавав адміністративних переслідувань за свою політичну діяльність. З 1910 р. Френкель у Петербурзі викладав суспільну медицину в Клінічному інституті вдосконалення лікарів та Психоневрологічному інституті; з 1919 по 1951 р. він очолював кафедру соціальної гігієни в II Ленінградському медичному інституті. Френкель — автор 225 праць з соціальної та комунальної гігієни; основні його праці: «Реорганізація лікувально-санітарної справи в Петербурзі», «Суспільна медицина і соціальна гігієна», «Продовження життя і активна старість».

У Києві гігієнічну науку довгий час очолював професор О. В. Корчак-Чепурківський, про якого ми вже згадували.

На Україні крім розв’язання санітарно-гігієнічних проблем, пов’язаних з індустріалізацією республіки, плануванням великих міст, значна увага приділялася вивченню санітарного рівня села. Починаючи з 1923 р. протягом кількох років силами санітарних і дільничних лікарів було обстежено 8000 житлових будинків у різних районах республіки. Результати цього обстеження узагальнено в монографії О. М. Марзєєва «Житло і санітарний побут сільського населення України».

Академік О. М. Марзєєв (1883—1956)—один з перших організаторів радянської санітарної служби на Україні. Він був ініціатором створення санітарно-епідеміологічних станцій і організатором Українського інституту комунальної гігієни (1931), який тепер носить його ім’я.

В 1939 р. Український інститут комунальної гігієни детально вивчив санітарний стан 20 районних центрів сільського типу і по кожному з них склав схему реконструкції та благоустрою. Зібраний матеріал узагальнено в монографії О. М. Марзєєва «Планування і реконструкція колгоспного села» (1941). На підставі численних досліджень води й грунту інститут склав відповідну карту УРСР.

Велика увага приділяється в країні гігієні харчування.

З неухильним зростанням ролі громадського харчування в країні постало ряд складних питань, які вимагали створення спеціалізованих науково-дослідних інститутів харчування. Перший такий інститут було створено в 1929 р. в Одесі. В 1930 р. інститути харчування були засновані в Москві, Харкові та інших містах. З 1934 р. центральним для України стає Київський інститут харчування. Перед гігієною харчування було поставлено завдання не лише запобігати захворюванням населення від недоброякісних харчових продуктів, а й науково обгрунтувати таке харчування, яке сприяло б найкращому фізичному і розумовому розвиткові людини, її працездатності і тривалості життя. Інститутами харчування вивчено стан харчування народів країни, особливості використання місцевих харчових ресурсів рослинного і тваринного походження, розроблено режим харчування для найважчих професій.

Протягом останніх десятиріч великий колектив багатьох союзних і республіканських профільованих науково-дослідних гігієнічних інститутів завершив значний обсяг фундаментальних праць, спрямованих на вдосконалення методів гігієнічного нормування фізичних, хімічних, біологічних факторів навколишнього середовища при їх ізольованій, комбінованій або комплексній дії на організм. Здійснено вивчення провідних галузей промисловості, сільського господарства та транспорту як можливих джерел забруднення навколишнього середовища, вплив їх на умови життя і здоров’я населення. Для 900 хімічних речовин розроблено гігієнічні нормативи допустимих рівнів вмісту їх у повітрі робочої зони. Розроблено і впроваджено в практику правила роботи з радіоактивними речовинами і джерелами іонізуючого випромінювання. Багато уваги було приділено вивченню патогенезу, розробленню методів раннього виявлення і лікування професійних захворювань, запобігання їм, а також науковому обгрунтуванню експертизи працездатності.

Вивчається фізіологія сучасних трудових професій з різним ступенем розумового та нервово-емоційного напруження, розробляються комплексні засоби підвищення працездатності і збереження здоров’я, раціональний режим праці і відпочинку (А.

А. Летавет, Л. К. Хоцянов, Н. В. Лазарев).

Вивченням цього питання на промислових підприємствах України, особливо на шахтах Донбасу, займається колектив Харківської кафедри гігієни праці і профзахворювань під керівництвом В. К. Навроцького.

Важливі роботи проведено з питань гігієни і фізіології праці у сільському господарстві. Вивчено умови праці із застосуванням сучасної складної техніки в рільництві, тваринництві, нормування праці з пестицидами (Л. І. Медвідь). Особливу увагу приділено праці жінок-механізаторів, розроблено рекомендації щодо раціоналізації та вдосконалення умов їхнього навчання, визначення професійної придатності, а також медичні протипоказання.

Здійснені грунтовні наукові дослідження з профілактичного харчування стали основою діючих рекомендацій для промислових робітників, шахтарів, працівників хімічної промисловості, будівельників, учнів професійно-технічних училищ. Доведено роль мікроскопічних грибів у виникненні аліментарної алейкії, розроблено заходи боротьби з ботулізмом, сальмонельозами, стафілококовими токсикозами. Розроблено новий спосіб технологічної обробки харчових продуктів інфрачервоним та високочастотним промінням і спосіб консервування продуктів за допомогою іонізуючої радіації.

Багато зроблено у справі вдосконалення гігієни дітей і підлітків. Вивчення сумарного навантаження учнів у загальних середніх і спеціалізованих школах дало змогу розробити основні вимоги до більш раціональної організації педагогічного процесу.

Розроблено протипоказання для прийняття на роботу, вступу до спеціалізованих середніх та вищих шкіл. Для запобігання гіпоксії у школярів розроблено норми рухової активності дітей і підлітків, сприятливі для їхнього розвитку (А. В. Мольков, С. М. Тромбах, Г. Н. Сердюковська).

У країні створено розгалужену систему санітарної служби, яка включає 4572 санепідстанції, в яких налічується близько 300 000 медпрацівників.

Радянська соціальна гігієна, як і організація охорони здоров’я населення взагалі, має великий міжнародний авторитет. XXIII сесія Всесвітньої асамблеї організації охорони здоров’я у своїй резолюції «Про основні принципи розвитку національної охорони здоров’я», рекомендувала всім державам — членам ВООЗ для побудови своєї служби і системи громадської охорони здоров’я принципи і положення, властиві нашій країні як найактивніші і перевірені вже багаторічним досвідом.

<< | >>

↑

Источник: Верхратський С. А., Заблудовський П. Ю.. Історія медицини: Нав. посібник.— 4-е вид., випр. і допов.— К. : Вища шк.,1991.- 431 с.: іл.. 1991

Еще по теме Гігієнічні науки:

Глава III. Пути и средства увеличения вывоза наших товаров и уменьшения нашего потребления иностранных товаров

- Здоровый образ жизни - Информационные технологии в медицине - История медицины - Клинические методы диагностики - Кожные и венерические болезни - Медико-социальная экспертиза - Медицинская паразитология - Медицинская этика - Менеджмент в здравоохранении - Методы похудения - Народные методы лечения болезней - Наследственные, генные болезни - Неврология и нейрохирургия - Нефрология - Онкология - Организация системы здравоохранения - Оториноларингология - Офтальмология - Паллиативная медицина - Патологическая анатомия - Патологическая физиология - Педиатрия - Токсикология - Экономика здравоохранения -

- Антропология - Астрономия - Безопасность жизнедеятельности - Библиотечное дело - Биология - Военное дело - География - Зоология - История - Культурология - Литература - Математика - Медицина - Педагогика - Политология - Право России - Право України - Психология - Религоведение - СМИ и журналистика - Социология - Технические науки - Транспорт - Физика - Философия - Финансы - Экология - Экономика - Этнография и демография - Юриспруденция - Языкознание -