Методологічні підходи до вивчення проблеми САМОРЕГУЛЯЦІЇ СОЦІАЛЬНОГО ОРГАНІЗМУ КРАЇНИ

Методологія вивчення саморегуляції соціального організму країни певною мірою використовує традиційні принципи, які вже склалися, але успішне розв’язання зазначеної проблеми можливе лише шляхом критичного аналізу методології, яка склалася й існувала раніше.

Розглядаючи явище саморегуляції соціального організму країни, доречно, на наш погляд, це робити у багатопараметральній, багатофакторній площині, “оскільки

гіпертрофія будь-якого одного аспекту обмежує визначення суті ідеології, схиляє до консервативно-догматичного підходу в її розумінні”¹.

Вищеназваний принцип обумовлений ускладненням соціального життя, посиленням відкритості та нелінійності соціальних систем. Глибокі і радикальні зміни, що відбуваються в усіх сферах соціально-економічного та культурного життя сучасного суспільства, не вкладаються в традиційні схеми пояснення і розуміння соціальних явищ.

У зв'язку з цим нагальною потребою є визначення проблеми причинної зумовленості організаційних та ідеологічних процесів у сучасному суспільстві. Монокаузальний підхід не забезпечує повного й обґрунтованого аналізу саморегуляції соціального організму країни. “Багатство історичної причинності, неналежність її до якогось одного каузального фактора виявляється при аналізі багатьох явищ... історії”^{[156] [157].}

Формуючи пізнавально-інструментальний комплекс

дослідження саморегуляції соціального організму країни, необхідно поєднати дві методологічні парадигми - діалектичну та синергетичну, що доповнюють одна одну.

Працюючи в рамках синергетичної методології, іноді все ще можна зустрітись із її протиставленням принципам діалектики, яке є підставою для ствердження неправомірності застосування інструментарію синергетики до дослідження саморегуляції соціального організму країни.

Їх взаємозв'язок можна виразити таким чином:

- матеріалістична діалектика, будучи довгий час домінантним вченням вітчизняного суспільствознавства, в процесі зняття збагачується нелінійними принципами і розвивається в синергетику (“у своїх філософських засадах нелінійне мислення діалектичне”¹);

- синергетика, будучи новою парадигмою, все одно виникає на основі ідей, які були висунуті в “захисному поясі гіпотез старої програми при її зміні”^{[159] [160] - проникаючи в філософське знання, вона базується на діалектичному вченні.}

Принципи матеріалістичної діалектики і сьогодні забезпечують універсальну соціальну значущість, оскільки вона враховує фактичний матеріал не окремої області об’єктивного світу, а сукупність фактів буття природи та всесвітньо-історичної практики. Внаслідок її тісного зв’язку з діяльністю людства вона постійно розвивається сама, тому що як цілісна система поглядів на світ повинна синтезувати набутий досвід з подальшим творчим пошуком. Починаючи з 1970-х років, дослідження в різних галузях природознавства постійно пропонують це доповнення діалектичних принципів у вигляді синергетичних ідей про розвиток.

Стосовно взаємовідношення синергетики та діалектики варто зазначити, що, на думку Г. Нестеренко, до синергетичних розбудов ближчою за змістом є система діалектики Гегеля, ніж вчення К. Маркса і Ф. Енгельс, про що свідчать, наприклад, такі положення концепції Гегеля:

- “випадковість як сфера виникнення і минучості”^[161];

- “активність субстанції як спокійна поява її самої’ - субстанції, яка “діяльна не по відношенню до чогось, а лише по відношенню до себе”^[162];

- становлення - це “не лише єдність буття і щось, але й неспокій в самому собі - єдність, яка не тільки нерухома як відношення з собою, але... протиставляється в собі самому собі”^[163].

Але у вітчизняній філософії протягом довгого періоду домінувала саме матеріалістична діалектика, яка знімала діалектику Гегеля. Отже, для сучасного соціально-філософського дослідження не настільки необхіднім є виявлення зв'язків синергетичних ідей з діалектичною системою Гегеля, як співставлення методологічних апаратів синергетики і матеріалістичної діалектики.

Уважне вивчення теорії самоорганізації дає змогу побачити, що її ідеї не заперечують, а конкретизують і доповнюють принципи матеріалістичної діалектики. Тому в умовах сучасного трансформаційного соціосередовища синергетичні ідеї можуть і мають стати невід'ємною частиною світогляду кожної особистості. Через це і досліджувана нами проблема саморегуляції соціального організму країни ефективно може бути розв'язана тільки в поєднанні діалектичної методології із синергетичним баченням.

У згаданій роботі Г. Нестеренко демонструє, як певні синергетичні ідеї розвивають основні принципи матеріалістичної діалектики^[164].

Так, принцип матеріальної єдності світу розкриває два аспекти. По-перше, він підкреслює своєрідну дискретність об'єктивної дійсності, тобто існування в ній якісно відмінних, відокремлених один від одного матеріальних об'єктів, що знаходяться в ієрархічних відносинах різного ступеня складності. Синергетика конкретизує: в такому випадку об'єктивна реальність (матерія) як сукупність всього у світі представляє собою систему, що складається з підсистем; і відносини між ними виявляються у “включенні” менш складних структур у складніші з появою нових специфічних закономірностей.

Другий аспект принципу матеріальної єдності світу - матерія саморозвивається, породжуючи різні взаємодіючі форми руху. Синергетика доповнює: цей саморозвиток відбувається через процеси самоорганізації кожної матеріальної системи.

Діалектичний принцип загального розвитку відображає глибинну сутність процесу руху матерії як саморуху, який спричинює формоутворення нового. Синергетика не тільки конкретизує, що саморух кожної матеріальної системи відбувається через процеси самоорганізації її внутрішніх структур, але й наголошує, що зазначені процеси можливі тільки за умови відкритості системи.

Синергетика доповнює діалектичне бачення процесів розвитку поясненням механізму цього процесу. Згідно теорії самоорганізації, розвиток - це зростання ступеня синтезу впорядкування та хаосу, що обумовлене тяжінням до максимальної стійкості. Розвиток системи - це складний процес багатоступінчастого чергування етапів ієрархізації та деієрархізації. “Синергетика розкриває, що стала структура, організація не може виникати як тоді, коли хаотичне начало пересилює створююче, так і за відсутності першого”^[165]. І оскільки порядок народжується саме з хаосу, синергетичне бачення надає останньому статусу конструктивного начала в противагу стереотипному розумінню деструктивної природи всього хаотичного.

Діалектичний принцип загального розвитку орієнтує на історичний підхід до предмета теоретичного освоєння і практичного перетворення. Синергетика наголошує, що історичний підхід має забезпечувати як пізнання закономірностей минулого й теперішнього, так і пошуки атрактивних структур, бо теперішній час обумовлюється не лише минулим: і майбутнє тягне на себе теперішнє.

Зміст принципу універсального розвитку розкривають основні закони діалектики, кожен з яких наразі доповнюється чи конкретизується синергетичними ідеями. Так, згідно закону єдності і боротьби протилежностей, джерелом саморозвитку системи виступає протиріччя як єдність та боротьба протилежностей. Синергетика дає змогу зрозуміти, яким чином із хаосу існуючих протилежних структур вистроюються протиріччя і пояснює, що кожна система сама намагається розв’язати їх, бо первісною для будь-якої складної системи є необхідність зниження ентропії.

Згідно закону переходу кількісних змін в якісні, нова якість виникає тільки тоді, коли накопичений об’єм кількісних змін досягає певної міри. Синергетика визначає міру точкою біфуркації і підкреслює, що, переваливши за неї, система деякий час знаходиться у стані нестійкості - і саме в цей період найнезначніша подія може спричинити радикальну зміну шляху її розвитку.

Синергетичні ідеї вносять коректировку і в закон заперечення заперечення, який вказує на поступально-прогресивну спрямованість і спіралеподібний характер розвитку. Згідно нього, спіраль розвитку прокладає собі шлях через масу випадковостей. Але синергетика підкреслює, що в періоди нестійкості системи саме випадковість визначає подальший розвиток: не система обирає необхідність зі спектру випадковостей, а флуктуація виводить систему на найприродніший в кожній конкретній ситуації атрактивний шлях.

Вираженням матеріальної єдності світу є діалектичний принцип універсального зв'язку: будь-який об'єкт виникає і розвивається в межах певної системи об'єктів, а взаємовідношення між ними виступає необхідною умовою цих процесів. Зрозуміло, що система як зовнішнє оточення об'єкта впливає на розвиток останнього. А синергетика пояснює, як відбувається перехід впливу з мікро- на макрорівень, за яких умов активність окремого елементу може змінити напрямок еволюції всієї системи.

Щоб чітко зрозуміти, як синергетичні ідеї конкретизують принцип універсального зв'язку, варто подивитись і на їх внесок у кожну з категорій, що розкривають зміст цього принципу матеріалістичної діалектики¹.

Перша група категорій - так звані категорії зв'язку структур - характеризують стійкі аспекти буття і свідомості.

Характеризуючи зв'язки буття у співвідношенні поверхневого і більш глибокого рівнів дійсності, матеріалістична діалектика виокремлює пару категорій “явище” та “сутність”. Водночас із тлумаченням сутності як внутрішньої, відносно стійкої сторони об'єкта, а явища - як його зовнішніх, більш рухомих, мінливих характеристик, підкреслюється, що сутність може розкриватися в явищі адекватно і неадекватно^{[166] [167]. Синергетика дає змогу пояснити значення обох варіантів для процесу розвитку системи. Явища, які неадекватно відображають сутність (не узгоджуються з внутрішніми тенденціями розвитку системи), потрапляють у сферу дії механізму негативного зворотного зв'язку і згасають, залишаючи систему без змін.}

У діалектичному протиріччі сутності та явища розкривається взаємовідношення не тільки зовнішнього і внутрішнього, але й одиничного і загального. Як пара філософських категорій - “одиничне” і “загальне” - відображають відповідно діалектичну відмінність та єдність речей і явищ дійсності. До речі, становлення синергетики як теорії - яскравий приклад пізнання від одиничного до загального, приклад виведення загальних закономірностей розвитку на основі дослідження систем різної природи.

Синергетика підкреслює взаємопереходи подій на мікро- і макрорівнях, пояснює, що за певних умов одиничні флуктуації змінюють загальний напрямок еволюції складної системи. І, враховуючи, що момент діалектичної єдності загального і одиничного відображається у категорії особливого, можна сказати, що визначення певного соціального організму країни - це сполучення власного шляху існування та розвитку з визнанням належності до соціуму взагалі. Тоді діалектична категорія особливого продовжується синергетичною ідеєю коеволюції - взаємоузгодженої, взаємообумовленої зміни систем.

Істотну роль як у філософському, так і в спеціально- науковому дослідженні відіграють категорії “зміст” і “форма”, які характеризують відповідно склад і спосіб організації систем. Але оскільки не існує матерії без руху, якісна визначеність зв'язків структур всіх систем постійно змінюється, і будь-який процес розвитку виступає як внутрішня суперечлива єдність форми й змісту об'єкта, що розвивається. Процес розвитку їх протиріччя зумовлений визначальним характером більш мінливого змісту і відносною стійкістю форми, в рамках якої ніби каналізується активність змісту.

Синергетика доповнює бачення поетапного розвитку цієї діалектичної єдності ідеєю динамічного хаосу:

- у стані порядку складної системи її форма найліпшим чином відповідає змісту і сприяє його розвитку;

- коли застарілі, невідповідні моменти форми починають переважати над відповідними, вони стають перешкодою розвитку змісту - відбувається занурення системи в хаос. І що сильнішою стає ця невідповідність форми змісту, то менше лишається стійких відносин між елементами системи. Це стадія динамічного хаосу, яка несе в собі багатство можливих структур;

- стан хаосу характеризується принциповою відкритістю системи та робить можливим каналізування ззовні рис, не виявлених у стані гомеостазу^[168]. Через конструктивність хаосу відбувається якісне змінення віджилої форми і відновлюється її відповідність змісту. Це період виходу з хаотичного стану внаслідок самоорганізації системи.

Пара категорій “частина” і “ціле” відображують відношення між сукупністю об'єктів та зв'язком, що їх об'єднує і спричинює появу нових закономірностей. Характерним для цієї діалектичної єдності є те, що не тільки частини утворюють ціле, але й ціле впливає на частини, певним чином їх змінюючи. Причому, згідно уявлень матеріалістичної діалектики, різним типам зв'язку частин відповідають різні типи цілісності.

Синергетика зосереджує увагу на найскладнішому з них - органічному цілому як такої форми зв'язку об'єктів, коли утворювана ними цілісність реалізує свою здатність до саморозвитку, і частини при входженні в таке ціле саморозвиваються. Але компоненти органічного цілого не можуть бути виокремлені з нього без втрати їхньої нової природи. Такими цілісностями є і природа, і суспільство.

Природа, суспільство і соціальний організм країни виступають прикладами особливого різновиду цілісних утворень - системи як сукупності елементів, об'єднаних відносно стійкою структурою і спільною функцією підтримання впорядкованої цілісності. Причому структура і елементи системи органічно пов'язані і взаємообумовлюються: елементи мають тенденцію до змін, а структура - до стійкості. Діалектика цієї пари категорій доповнюється синергетичним розумінням періодів стійкості і нестійкості в процесі розвитку системи.

Згідно діалектики, взаємодію між елементами виражає категорія “функція” - таке відношення елементів до цілого, яке забезпечує збереження останнього. З накопиченням змін взаємодіючих елементів починають змінюватися їхні функції, а це спричинює трансформацію всієї системи і перехід її на новий етап розвитку. Синергетика демонструє, що в процесі розвитку чергуються періоди стійкості та нестійкості і пояснює, як саме в періоди нестійкості відбувається вихід системи на новий атрактор.

Стосовно мінливих аспектів буття і свідомості подивимось на категорії зв'язку детермінації крізь призму синергетичних ідей, як це показано в роботі Г. Нестеренко^[169].

Щодо єдності категорій “причина” і “наслідок”, діалектика стверджує, що наслідок завжди має бути адекватним події, яка його спричинила: велика причина викликає великий наслідок, а мала, незначна подія здатна привести тільки до неістотних наслідків. Причому діалектика підкреслює, що найскладнішою виступає причинна детермінація систем, які саморозвиваються. Згідно синергетичних уявлень про ці системи, в період нестійкості навіть мала (випадкова, незначна) подія здатна породити значущий наслідок (невідповідний їй у масштабі глобальний результат).

Синергетичне уявлення вносить своє коригування і в діалектику категорій “можливість” та “дійсність”, доповнюючи її категорією “неможливості”. Синергетичне бачення їхньої взаємодії наступне:

- так, на кожному етапі розвитку будь-якої складної системи існує чисельність можливостей, але їх кількість обмежена;

- можливості здатні перетворитися на дійсність, але не всі;

- відокремлення “неможливостей” (тобто шляхів, які в конкретній ситуації не мають достатніх для реалізації умов) дає змогу заощадити час, сили та інші ресурси і прискорити наближення до атрактора.

Звичайно, зі зміною ситуації неможливість часто стає можливістю, тому для кожної точки біфуркації існує певний спектр потенційно можливого, з якого народжується нова дійсність.

Перетворення можливості на дійсність тісно пов'язане з парою категорій “необхідність” і “випадковість”. Згідно діалектичного розуміння процесів розвитку, в кожній наявній ситуації існує певний набір можливостей, реалізація однієї з яких означає усунення інших. Причому на протиборство і характер здійснення потенційно можливого накладають відбиток умови, які є зовнішніми і випадковими щодо внутрішньо необхідних тенденцій. Через це дійсність завжди є діалектичною єдністю необхідного і випадкового.

Ф. Енгельс вказував на відносність протилежності цих категорій: “те, що утверджується як необхідне, складається з чистих випадковостей, а те, що вважається випадковим, є форма, за якою приховується необхідність”¹. Але він же писав, що необхідність прокладає собі дорогу крізь випадковості, які є “доповненням і формою прояву” необхідності^{[170] [171].}

Доступні сьогодні синергетичні ідеї наголошують, що в період нестійкості провідна роль у визначенні подальшого шляху розвитку належить саме випадковості. Причому, оскільки етапи стійкості і нестійкості постійно чергуються, оскільки на етапі нестійкості особливої значущості набувають випадкові події, то саме завдяки їм починається стадія відносної стійкості системи, що задовольняє первісну необхідність порядку.

Синергетика дає шанс максимально можливо розмежувати діалектично протилежні категорії необхідності і випадковості за допомогою мисленнєвого моделювання режимів із загостренням - режимів надшвидкого розвитку процесу, коли характерні величини необмежено зростають за обмежений час. В основі такого механізму лежить нелінійний позитивний зворотний зв'язок, який породжує нестійкість, а отже, сприяє розвитку системи.

Як відомо, негативний зворотний зв'язок дає стабілізуючий ефект, повертає систему до стану рівноваги. Тому та випадковість, що потрапляє до сфери дії механізму негативного зворотного зв'язку, залишається випадковою подією. Та, яка завдяки об'єктивним умовам вмикає механізм позитивного зворотного зв'язку і опиняється в режимі з загостренням, стає необхідністю.

Діалектика необхідності і випадковості тісно пов'язана з розумінням свободи, тому крізь призму синергетичних ідей набуває дещо нового відтінку і пара категорій “свобода” та “необхідність”. Визнаючи об'єктивну необхідність первісною, а свободу волі і свідомість людей вторинною, засновниками матеріалістичної діалектики робиться висновок: що глибше особистість пізнає об'єктивні закони, то більш усвідомленою і вільною стає її діяльність.

Але з синергетичного бачення випливає, що результатом пізнання законів природи та суспільства і безпосередньою передумовою повністю усвідомленої діяльності має стати визнання кожною особистістю нерозривного зв'язку з цими надсистемами і прийняття ідеї коеволюції. Це дає людині не тільки можливість свідомо та ефективно використовувати об'єктивні закони в своїй практичній діяльності, але й гарантію того, що її необачні дії стосовно зовнішніх систем не призведуть до ушкодження власного зовнішнього середовища.

Вказуючи на здатність людини планомірно змушувати закони природи діяти для певних цілей, Ф. Енгельс робить висновок про те, що свобода полягає в основаному на пізнанні необхідностей природи пануванні над собою і над зовнішньою природою¹. Враховуючи нові синергетичні аргументи на користь тісного взаємозв'язку систем різних ієрархічних рівнів, доводиться визнати, що це панування над зовнішнім середовищем має ґрунтуватися на узгодженні вчинків окремої особистості як з власними нахилами, так і з тенденціями розвитку систем, що включають в себе цю особистість.

Таким чином, пізнання законів об'єктивної дійсності наобхідно базувати не на прагненні використати їх в своїх суб'єктивних інтересах, а на бажанні визначити об'єктивні параметри світобудови і узгоджувати з ними власні дії. Це перекликається з діалектичним принципом об'єктивності дослідження, який зобов'язує до точного аналізу ситуації і стосовно якого В. І. Ленін писав: “стаючи на цю точку зору..., я... не виправдовую дійсності, а навпаки вказую в самій цій дійсності найглибші... джерела і сили її перетворення”^{[172] [173].}

Отже, здійснений порівняльний аналіз принципів матеріалістичної діалектики з ключовими ідеями теорії самоорганізації дає можливість стверджувати, що синергетика є не альтернативою діалектичного вчення, але його конструктивним доповненням і закономірним результатом розвитку філософського знання.

У контексті окреслення методології нашого дослідження доцільно також зупинитися лаконічно на основних принципах синергетичної парадигми. Найбільш комплексно вони репрезентовані в монографії Г. Нестеренко¹, за якою ми їх і наводимо.

Визначальним принципом синергетики є принцип самоорганізації систем. Останню можна визначити як сукупність процесів, у ході яких створюється, підтримується, відтворюється чи вдосконалюється структура системи і які спрямовані на збереження цілісності останньої. Самоорганізація є атрибутивною властивістю всіх складних відкритих систем, незалежно від їхньої природи. Тим самим, як влучно підкреслює В. Лутай, всі складні відкриті системи слід розглядати як особливі форми прояву цієї властивості, що, передусім, ставить питання про взаємозв’язок усіх цих форм між собою, про універсальні закономірності їх історичного становлення^{[174] [175]. Цей принцип також можна назвати принципом універсальності й неперервності самоорганізації - на відміну від класичного уявлення про те, що все суще впорядковане, а безлади, що подекуди виникають, є частковими випадками ладу і можуть бути усунені діями його законів.}

Принцип самовідтворення систем можна розглядати як додатковий, конкретизуючий стосовно принципу самоорганізації. Згідно з цим принципом, збереження власних параметрів складної самоорганізовуваної системи є її власною проблемою і завданням, оскільки всі її функції в кінцевому рахунку спрямовані на власне відтворення, на стримування росту ентропійних показників та на послаблення наслідків ентропійних процесів - це означає наявність певної антиентропійної тенденції всередині самої системи.

І самоорганізація, і зокрема самовідтворення системи забезпечуються дією принципу підкорення, який твердить: кожну систему характеризують її власні змінні, які визначають рамки і специфіку цих процесів. Це так звані параметри порядку. Параметри порядку первісно визначають поведінку системи, але на їх дію в різних умовах накладаються керівні параметри, якими виступають обставини оточення. Але, з другого боку, керівні параметри виступають граничними умовами: тільки в їх рамках параметри порядку відтворюють колективну поведінку системи. Тут ми маємо справу з циклічною причинністю: з одного боку, параметри порядку визначають поведінку компонентів, з другого - колективна поведінка компонентів визначає параметри порядку.

Одним із основних синергетичних принципів є й принцип відкритості систем як визначальна умова самоорганізації. Поняття відкритості, як відомо, пов'язане з певним уявленням про відносини системи з оточенням: відкритими вважаються ті системи, які мають можливість вільного багатостороннього обміну речовиною, енергією та інформацією. Ключова функціональна відмінність між закритими й відкритими системами в тому, що відкриті системи здатні до зменшення ентропії за рахунок її експорту в зовнішнє середовище, а в закритих системах внаслідок відсутності такої здатності рівень ентропії може тільки зростати. Тому закриті системи, на відміну від відкритих, не здатні до саморозвитку, тільки до самозбереження - але й ця здатність поступово нівелюється через наростання ступеня хаотичності структури.

На додаток до цього принципу також варто підкреслити, що в природі абсолютно закритих систем не існує, в соціальному середовищі вони можуть конструюватися штучно, але довго не існують. Будь-яка система, незалежно від початкового рівня її відкритості, рано чи пізно внаслідок зростання ступеня ентропії опиниться в точці критичної нестійкості - і в цей момент для простого збереження свого існування система стає відкритою (в іншому випадку вона саморуйнується).

Наслідком визнання дії принципу самоорганізації стає розуміння того, що складним системам не можна диктувати шляхи їх розвитку. Замість цього необхідно побачити їх власні, внутрішні тенденції розвитку, обрати з них оптимальну для своїх суб'єктивних цілей і зрозуміти, як вивести систему на обраний шлях еволюції. Так, у синергетиці кристалізується ще одне важливе положення - принцип резонансного впливу, що допомагає зрозуміти, як правильно управляти

самоорганізовуваними системами. Згідно нього, головною виявляється не сила впливу (і далеко не завжди запланований вплив породжує бажаний результат), а його оптимальна топологічна орієнтація: якщо вірно визначити точку впливу та спосіб його здійснення, можна за допомогою слабкої, незначної (але резонансної, такої що відповідає структурі самої системи) дії

отримати надзвичайно ефективний результат і зекономити при цьому час, зусилля й ресурси.

Принцип нестійкості як стану готовності системи до змін і моменту вибору їх напряму означає, що в точці нестійкої рівноваги система характеризується високою чутливістю до слабких сигналів, від випадкового впливу яких може залежати майбутнє цієї системи. Такі точки нестійкості називаються в синергетиці точками біфуркації (що буквально означає “двозубу вилку”), хоча частіше їх правильно було б називати точками поліфуркації, особливо стосовно людських систем.

Взагалі малі збуджуючі впливи (як внутрішні, так і зовнішні), система відчуває постійно і вони перманентно спричинюють слабкі відхилення параметрів системи, так звані флуктуації (принцип постійних флуктуацій). Але система стає максимально чутливою до них тільки на деяких етапах свого розвитку, а саме - в періоди домінування нестійкості над стійкістю її структури, коли від старого шляху розвитку система вже об’єктивно змушена була відмовитись, а новий тільки обирає з чисельності потенційних. Такі етапи існування системи називають точками біфуркації, відповідно можна сформулювати принцип біфуркації' розвитку систем: у певні моменти свого розвитку, коли під впливом об’єктивних обставин стара структура системи і шлях її розвитку припиняють бути адекватними, система опиняється перед вибором із чисельності варіантів своєї подальшої еволюції, і саме в такі періоди вона стає максимально чутливою навіть до слабких впливів. Як бачимо, із принципом біфуркацій тісно пов’язаний принцип поліваріантності розвитку систем.

Основним принципом проходження системою точок біфуркації та формування нового порядку можна вважати принцип динамічної ієрархічності. Цей принцип дає змогу описати механізм виникнення параметрів порядку на одному з рівнів: мега-, макро- та мікро-, що знаходяться в ієрархічній залежності. Цей принцип пояснює, як на макрорівні в перехідний період формуються параметри порядку і від чого вони залежать. Річ у тім, що на мегарівні діють надповільні керуючі параметри, а на мікрорівні - навпаки, короткотривалі (на макрорівні в такому випадку слід виділяти довготривалі параметри порядку). У точці біфуркації макрорівня сирі параметри порядку розчиняються в хаосі макрорівня, а нові формуються в безпосередній взаємодії мега- та мікрорівней. Тобто нелінійна сума, або своєрідне синергетичне накладення керуючих надповільних параметрів мегарівня на короткотривалі параметри мікрорівня формує оновлені параметри порядку макрорівня буття. Тут і відбувається вибір альтернатив подальшого розвитку макрорівня.

Тісно пов’язаним із синергетичними ідеями

багатоваріантності шляхів еволюції, вибору з цих альтернатив, необоротності еволюції та її темпу еволюції є принцип нелінійності як нееквівалентності минулого й теперішнього майбутньому системи. Цей принцип постає певним фундаментом синергетичної методології і радикально відрізняє її від інших, лінійних засобів пізнання. Нелінійність означає можливість неочікуваних (емерджентних) змін напрямків протікання процесів, а тому її визнання викриває ненадійність тривалий час розповсюджених прогнозів-екстраполяцій від наявного. Вибір, яка саме флуктуація набуде сили, ніколи не є однозначно детермінованим і залежить скоріше від випадкового збігу обставин. Адже “розвиток відбувається через випадковість вибору шляху в момент біфуркації, а сама випадковість (така вже вона за природою) зазвичай не повторюється знову”^[176]. Тому в складних нелінійних системах результат не обов’язково пропорційний докладеним зусиллям, а незначними зусиллями можна здійснити значні перетворення.

Оскільки синергетика демонструє, як у біфуркаційні періоди розвитку систем змішуються старі, потенційні й нові форми, вона породжує і принцип конструктивності хаосу, згідно з яким хаос постає творчим началом, конструктивним механізмом еволюції - адже саме в критичні, хаотичні періоди із хаосу елементів системи вона власними силами утворює нову організацію, переходячи на вищий етап розвитку.

Основним динамічним показником складної системи, згідно з синергетичними уявленнями, є ентропія, яку спрощено можна визначити як рівень невпорядкованості системи. Саме від рівня ентропії залежить, у якому стані перебуває система в кожен конкретний момент - організованому чи дезорганізованому, переважно стабільному чи динамічному, на етапі біфуркації чи в режимі із загостренням тощо. Важливо, що надмірний рівень ентропії знижує життєздатність цілого і закономірно спричинює розпад системи, а ці межі можливої невпорядкованості структури системи визначає принцип ентропійного коридору.

Важливим є також синергетичний принцип необоротності змін, адже він стверджує, що виникнення нових параметрів порядку - це подія, що не має зворотного руху. Елементи, які поєднались у новій формі кооперації набувають дещо нових властивостей, аналогічно і їх роз’єднання призводить до якісних змін структури системи, - тобто вихідний первісний стан не повернути, а процес самоорганізації спрямований виключно вперед. Хоча це “вперед” і не означає “вгору”, “прогресивно”; це не обов’язково призведе до кращого стану системи.

Хоча синергетика і підкреслює нелінійність систем і - як наслідок - неможливість достовірного прогнозування їх розвитку, вона все-таки вказує на можливі орієнтири останнього. Згідно з сучасними синергетичними уявленнями про нестабільний світ, у відкритому нелінійному соціосередовищі без зміни його власних параметрів, при варіюванні тільки зовнішнього початкового впливу на нього, здатні виникати різні структури - атрактори, в яких втілюється мета процесу в конкретний період самоорганізації. Атракторами називають ті реальні структури, які є надзвичайно привабливими для більшості елементів системи, через що саме на них виходять процеси еволюції. Також їх можна визначити як внутрішні центри самоорганізації системи. Тому слід виділяти і принцип дії атракторів. Атрактори існують на всіх етапах розвитку систем, але саме в біфуркаційні періоди їх дія найсильніша. Особливо на етапі біфуркацій певні стійкі структури стають мікроцентрами, які ніби притягують до себе всю чисельність можливих траєкторій еволюції і навколо яких здійснюється вибудовування нової структури системи. Саме у сфері тяжіння атрактора починається набуття динамічною системою стійкості після появи принципово нових характеристик. Причому цілі розвитку, кінцеві найстабільніші стани соціальної системи і шляхи до них (у тому числі й здатність до самоорганізації в режимі з загостренням) від початку закладені в нелінійних властивостях соціального середовища. Цей принцип є дуже важливим не тільки з онтологічного, а і з методологічного погляду: виділення атрактора дає змогу заповнити білу пляму і діалектичній методології, що презентує дихотомію випадковості та закономірності без пояснення механізму їхнього взаємозв’язку.

Перехід від хаотичного стану до певного порядку та виникнення стійких динамічних структур відбувається в результаті когерентної, узгодженої взаємодії елементів цієї системи. Назвемо це принципом кооперативних ефектів від дії елементів системи: якщо елементи системи діють узгоджено в напрямі спільної мети, спостерігається синергетичний ефект - результати їх колективної дії не дорівнюють алгебраїчній сумі дій окремих елементів, а перевищують її.

Так звані кооперативні ефекти від узгодженої дії елементів системи можуть призвести до надшвидкого розгортання процесів її еволюції, особливо в критичні періоди розвитку системи. Критичний період представляє собою етап трансформації системи, коли основні зміни спрямовані на знищення застарілої форми, що більше не відповідає змісту, і коли ці зміни відбуваються надзвичайно швидко. У критичному стані будь-яка складна відкрита система розвивається в режимі з загостренням - режимі надшвидкого розгортання процесу, коли характерні величини необмежено зростають за обмежений проміжок часу, причому останній називається часом загострення^[177]. Принцип розвитку в режимі із загостренням розкриває закономірності та умови перебігу надшвидких, лавиноподібних процесів нелінійного самостимульованого росту (що може бути дуже корисним для свідомої ініціації людьми), а зрозуміти, як саме ініціювати розвиток у такому режимі, допомагає зміст вищерозкритих принципів самоорганізації, кооперативної дії елементів і резонансного впливу.

Таким чином, намагання максимально деталізувати основи синергетичної парадигми дало можливість Г. Нестеренко виділити такі її основні принципи: самоорганізації, самовідтворення, резонансного впливу, постійних флуктуацій, біфуркацій, поліваріантності розвитку, нелінійності,

конструктивності хаосу, ентропійного коридору, дії атракторів, кооперативних ефектів, розвитку у режимі із загостренням.

Отже, проаналізувавши основні принципи, що лежать в основі методологічної бази дослідження саморегуляції соціального організму країни, перейдемо до виокремлення основних методологічних підходів та категорій.

Оскільки поняття “саморегуляції” ще до сьогодні не є філософською категорією, хоча теорії, що пояснюють зміни в формах саморегулятивних систем та управління ними, існують з найдавніших часів, філософський аналіз саморегуляції соціального організму країни слід почати з розгляду її місця в процесі саморуху матерії, зокрема у соціальному процесі.

На основі цього можна виділити два аспекти аналізу в соціальному процесі: перший - морфологічний, що відбиває його стан на певному етапі власного існування у вигляді “продукту” діяльності людей, тобто певного ступеня розвитку соціального організму країни; другий - функціональний, що відображає процеси змін “продукту” (соціального організму країни) або його підсистем.

Оскільки “продуктом” існування соціального процесу є певний етап функціонування та розвитку соціального організму країни, звернемося до його морфологічного аналізу. На основі концепцій суспільного розвитку та застосувавши системний і самоорганізаційний підходи, “соціальний організм країни” можна визначити як “соціальну систему, що є впорядкованою цілісністю багатьох різноманітних суспільних відносин, котрі

самоуправляються і носієм яких є індивід і ті соціальні групи, до яких він належить”¹. Такі системи, на думку П. Штомпки^{[178] [179], включають в себе кінцеві елементи, взаємозв’язки елементів, функції елементів системи як цілого (необхідність певних дій для збереження соціального порядку і т. д.), підструктури, кордони системи й середовище, яке їх оточує. Лише за допомогою комплексної взаємодії система набуває “природних розмірів”, що залежать від певних характеристик. Тим самим система визначає свій внутрішній масштаб, тобто розміри сфери, що займається просторовими структурами, або частини простору, в межах якої проходять періодичні зміни системи. Модель системи, що розмежована на вихідні, первинні компоненти й одиниці вимірів, може змінюватися під дією внутрішніх або зовнішніх впливів. Увесь спектр діючих на систему впливів обумовлено об’єктивними закономірностями. Він є надзвичайно різноманітним. Тому здатність системи скеровувати цей потік впливів таким чином, щоб зберегти своє існування і забезпечити оптимальне функціонування, проявляється в такій її властивості, як регуляція (саморегуляція). Вона виконує важливу інтегративну та стабілізуючу роль і як об’єктивна властивість відображає динамічні риси складних систем, до яких належить і соціальний організм країни.}

Наявність у ньому такої властивості, як саморегуляція дає можливість системі існувати далі завдяки змінам під дією впливів, які спостерігаються у системі, в її структурі, функціях, кордонах, у відносинах підсистем, в оточенні, тобто у всіх компонентах системи. Саме поступове накопичення змін всередині системи є “приводом” до якісних перетворень у ній, які в кінцевому підсумку призводять до змін самої системи, коли інтенсивність процесів змін (руху) елементів досягає критичного рівня і руйнує статичну структуру, і система в своєму розвитку різко “відкочується” назад за шкалою впорядкованості, але при цьому переходить на більш високий рівень за шкалою активності. Якщо ж система втрачає здатність до регуляції (саморегуляції) або зміни, які відбуваються в ній, неможливо контролювати, то така система гине.

Кількісні та якісні зміни, що відбуваються в соціальному організмі країни, призводять до встановлення в ньому певних режимів функціонування: гомеорезу (процесу розвитку системи), гомеостазу (процесу функціонування системи), гомеоклазу (процесу розпаду системи). Пояснити докладніше ці поняття можна, спираючись на роботу Г. Югая “Общая теория жизни”, де автор характеризує та порівнює гомеорез та гомеостаз. “Гомеорез від гомеостазу можна відрізнити за багатьма ознаками. Гомеорез характеризується, по-перше, більш динамічним, функціональним характером; якщо гомеостаз - це збереження зацього стану рівноваги шляхом авторегуляції, то гомеорез - автономізований процес новоутворення або самоорганізації, тобто зміна стану навіть і гомеостазу, на основі чого досягаються не тільки новоутворення, але й стабілізація форм (І. Шмальгаузен). По-друге, якщо при гомеостазі зберігаються в певних межах окремі змінні, то при гомеорезі змінюються і зберігаються всі інші змінні системи шляхом їх динамічних перетворень (новоутворення). На відміну від гомеостазу, який не викликає появи новоутворень, гомеорез веде до таких. По-третє, гомеорез означає зміни протягом процесу розвитку системи, спрямовані на досягнення кінцевого результату”¹.

Таким чином, якщо вимоги самозбереження обсягу нових властивостей, породжені для досягнення самозміни, що вимагається, дуже виражені, то це буде означати, що система перебуває в режимі певного розвитку (гомеорез).

Якщо ж у результаті функціонування комплексу буде мати місце тільки повторення операцій, що вже мали місце в системі, і не буде вироблятися чого-небудь принципово нового, то це буде означати, що система перебуває в режимі зберігання (гомеостаз).

Але існує і варіант, при якому в результаті функціонування комплексу породжується щось, що викликає загрозу існуванню системи, робить неможливим її функціонування і що система з ряду причин не може вивести зі складу свого буття. У цьому випадку можливий розпад системи. Це і є третій режим функціонування системи - режим розпаду (гомеоклаз).

З формуванням нового етапу розвитку соціального організму країни виникає його новий стан, що характеризується поняттям “організація”. Організацію доцільно розглядати за допомогою організаційного підходу. Найпоширенішою є думка, яка просто об'єднує організацію з поняттям цілого, що більше (або менше) суми своїх частин^{[180] [181], або з поняттям системи, як робить Л. Берталанфі[182], який, визначаючи систему, лише певним чином перефразує визначення організації, яке дав І. Ікскюль у 1920 році у своїй роботі “Theoretische Biologie”[183], або з поняттям порядку, як це робиться у західній філософській і в кібернетичній літературі. Прихильники іншої думки розглядають організацію як певну соціальну систему, соціальний інститут[184]. За такої багатоманітності тлумачень терміна слід звернутися, на наш погляд, до етимології слова.}

Термін “організація” походить від французького “organisation” і означає, по-перше, будову, устрій чого-небудь; по-друге, сукупність людей, груп, які об'єднані для досягнення якої-небудь мети, вирішення певного завдання на основі принципів поділу праці, розподіл обов’язків й ієрархічної структури; суспільне об’єднання, державний заклад¹.

На основі етимології цього слова можна зробити висновок про два значення цього терміна. Одне значення вживається у вузькому розумінні організації як групи людей для виконання певного виду діяльності, тобто вона визначається як певний соціальний інститут, заклад.

Друге значення, в широкому тлумаченні, на нашу думку, дав В. Боголєпов, розглядаючи її як взаєморозташування і взаємозв’язок елементів деякого комплексу (предметна чи структурна частина організації), їх дії й взаємодії (функціональна частина), обумовлені єдністю цілей або функцій, що ними виконуються, і певними обставинами місця й часу^{[185] [186]. Це широке значення організації, що розглядає її як устрій чого-небудь, тобто як процес, який при погляді “ззовні” постає перед нами як процес формування, утворення матеріального предмета (а значить і будь-який процес виробництва, творчості) і який при погляді “зсередини” розкривається як процес організації - активації та регуляції рухів елементів цього предмета. Це відбувається на мікрорівні.}

Погоджуючись із М. Сєтровим^[187], можна зазначити, що вже на макрорівні, тобто вже на рівні великомасштабного аналізу процес організації розглядається як процес активації елементів цього рівня й регуляції їхньої активності. На проміжному (мезорівні), де водночас розрізняються ще елементи мікрорівня і вловлюються контури їх сукупності як елемента макрорівня, той самий процес виступає як процес утворення системи елементів мікрорівня, у тому числі відносно пов’язаних організованих груп елементів - їх “організацій”. Тому можна сказати, що організація процесів доходить до формування відносно стійких структур (відносин між відносинами) процесів, періоду їх повторення у просторі і часі.

Звідси можна вивести два основні аспекти організації. Перший - це просторовий аспект, якому відповідає екстенсивний вид структури, тобто стійкі зв’язки об’єктів, що співіснують. Він визначає статику соціальної системи. Можна сказати, що екстенсивна структура є сукупністю функціональних зв’язків.

Другим аспектом організації вважається часовий, якому відповідає інтенсивний вид структури, що утворюється причинними, генетичними зв'язками. Він визначає динаміку соціальної системи. Організація у цьому випадку виступає як єдність екстенсивної та інтенсивної структури, і поза цією єдністю організації не існує. Але важливішим серед цих аспектів є екстенсивна структура, оскільки без точності в описі статичних взаємозв'язків неможлива точна функціональна чи динамічна теорія¹.

Отже, організація - це процес, що безперервно вдосконалюється. Це означає, що екстенсивна структура організації, тобто функціональні зв'язки, також змінюється, але змінюється спрямовано, за певним законом, і цим законом є закон виявлення інваріантності самої зміни - її інваріантна структура. В сукупності ряд станів спрямованої зміни організації і складає її динамічний аспект, що має два боки: з одного боку, - це проблема джерела руху, а з другого - питання про способи збереження його стійкості та спрямованості. Стійкість руху системи саме і забезпечується наявністю екстенсивної структури, і відповідно ступінь стійкості руху визначається ступенем стійкості цієї структури.

Необхідно наголосити, що основні процеси організаційного підходу збігаються із процесами полімеризації, диференціації й інтеграції як основними процесами в розвинених системах. Процес полімеризації відображає факт виникнення однорідних елементів і зв'язків між ними, що є структурним аспектом організації; диференціація означає зміни елементів структури живого, що означає динамічний аспект організації; інтеграція означає об'єднання диференційованих елементів і зв'язків живого, узгодженість їх проявів, тобто вона є регуляційним аспектом організації^{[188] [189].}

Ці аспекти проявляються у принципах організації, які наводить М. Сєтров у своїй роботі “Основы функциональной теории организации. Философский очерк”, а саме: сумісності, актуалізації, зосередженості, нейтралізації та лабілізації функцій соціальних систем, на основі яких будуються і саморегулятивні системи.

Кожен із перерахованих принципів відповідає за певну сторону розвитку організації. Так, принцип сумісності відображає необхідність наявності однорідних, здатних до взаємодії елементів навіть для виникнення найпростіших систем, тобто означає сумісність окремо взятих елементів системи (у тому числі і соціального організму країни). Необхідна при цьому також наявність сумісності окремо взятого елемента й цілісності соціальної системи, до якої елемент входить. Ці функціональні взаємовідносини елементів соціального організму країни і складають другу форму сумісності, яку можна розглянути як відношення частини до цілого, що виявляється їх функцією залежності.

При цьому під функцією (від лат. functio - виконання, здійснення) ми розуміємо все те, що можна дізнатися про систему, не звертаючись до її внутрішнього змісту. Функція може означати як дію, діяльність, операцію, так і здатність до дії, діяльності; роль; значення; властивість; обов'язок; компетенцію; залежність однієї величини від іншої; завдання внутрішнього змісту, які змінилися.

Процес саморегуляції як функцію соціального організму країни доцільніше за все розглянути за допомогою принципів (принцип загального зв'язку та принцип розвитку через протиріччя), категорій (сутність та явище; одиничне, особливе, загальне; форма та зміст; причина та наслідок; необхідність та випадковість; можливість та дійсність) та законів (закон взаємопереходу кількісних змін в якісні; закон єдності та боротьби протилежностей; закон заперечення заперечення) діалектики, а також перерахованих вище принципів синергетики, зокрема: самоорганізації, самовідтворення, резонансного впливу, постійних флуктуацій, біфуркацій, поліваріантності розвитку, нелінійності, конструктивності хаосу, ентропійного коридору, дії атракторів, кооперативних ефектів, розвитку у режимі із загостренням. Саме завдяки їм можна визначити загальний зміст процесу саморегуляції соціального організму країни, його особливості, стійкість структур, їх незмінність та рухомість, взаємозв'язок з іншими структурами і явищами (регуляцією, організацією) та їх співвідношення, мінливість та безперервний розвиток саморегуляції в її історичних втіленнях, тобто на основі діалектики та синергетики можна створити повну картину дії саморегуляції в соціальному організмі країни.

Розглянемо більш докладно цю картину за допомогою наступних методологічних засобів: аналізу, синтезу, абстрагування, узагальнення та інших.

За допомогою аналізу стає можливим розчленування саморегуляції соціального організму країни на її складові частини, а саме: виділення її ознак, властивостей, відносин з метою її всебічного вивчення. Синтез надає можливість поєднати в єдине ціле раніше виділені у науці та нові ознаки, властивості, відносини та структури процесу саморегуляції. Зосередження основної уваги на процесі саморегуляції та його властивостях і функціях у соціальних системах і відсторонення від дослідження деяких аспектів соціального процесу відбувається на основі методу абстрагування, який доповнюється методом узагальнення, що допомагає фіксувати загальні ознаки і властивості саморегуляції при переході до створення системи саморегуляції з її елементами та структурою.

Як вже було зазначено вище, властивість саморегуляції притаманна соціальному процесу та соціальному організму країни як своєму прояву. Власне соціальний організм країни і може бути системою тільки тоді, коли в його структурі з'являються регулятивні (саморегулятивні) процеси. Завдяки їм він здатний зберігати цілісною свою структуру й спрямованість свого руху як зворотного, так і незворотного. Процес переходу елементів у соціальному організмі країни або хоча б їх рух від одного матеріального утворення (діючого) до іншого (того, на який здійснюється вплив) проявляється в результаті зміни трьох параметрів. Перший - це субстратний - параметр якісного і (або) кількісного складу цих елементів; другий - процесуальний, що проявляється у складі та (або) інтенсивності його процесів (у тому числі руху його елементів); третій - структурний, що визначає характеристики упорядкованості (співвідношення) його елементів і (або) процесів, що його складають. З цього випливає мета саморегуляції - виконання стабілізуючої, інтегруючої й еволюціонізуючої (відтворюючої) функції. Вона є об’єктивною властивістю всіх саморегулятивних систем, у тому числі й соціального організму країни.

Отже, про існування регуляції (саморегуляції) у суспільстві потрібно говорити тільки тоді, коли зміни яких-небудь параметрів самоорганізованої системи, що розглядається, в той чи інший спосіб упорядковуються (в просторі або часі). При цьому префікс “само” означає, що процес регуляції направлений на самого себе або, у зворотному викладі, показує, що соціальний світ може сам себе впорядковувати, тобто здійснювати це (регулювання) автоматично і без сторонньої допомоги^[190].

Таким чином, саморегуляцію можна визначити як сукупність впорядкованих один відносно одного в просторі та циклізованих у часі процесів стихійної або свідомої локалізації змін, що відтворюють здатність системи до еволюції у результаті дії зовнішніх та внутрішніх впливів.

У соціальному організмі країни процеси саморегуляції впорядковуються у вигляді системи саморегуляції.

Під сутністю системи саморегуляції ми будемо розуміти її визначальну сторону, що є єдністю всіх її складових елементів, властивостей, внутрішніх процесів, зв'язків, протиріч і тенденцій. При цьому те або інше виявлення (вираження) саморегуляції, її зовнішні, безпосередньо дані форми її існування будуть проявлятись у вигляді явища системи саморегуляції.

Зміст системи саморегуляції виражається в єдності всіх багатоманітних і суперечливих форм її буття.

Форма системи саморегуляції є способом її існування і вираження змісту її різних модифікацій. Форма системи саморегуляції є водночас внутрішньою організацією змісту, що проявляється у складанні структури системи саморегуляції. Фіксуючи багатоманітність модифікацій змісту системи саморегуляції, способи її існування і прояву, форма також має власну структуру. Взаємодія змісту і форми системи саморегуляції в процесі її розвитку обов'язково включає як вплив різних компонентів змісту на форму з урахуванням їх об'єктивної субординації. Зміст у такому взаємозв'язку є провідною, визначальною стороною системи саморегуляції, а форма - тією її стороною, що модифікується, змінюється залежно від зміни змісту і конкретних умов його існування. Насамперед, форма системи саморегуляції має відносну самостійність і здійснює активний зворотний вплив на зміст системи: форма, що відповідає змісту, прискорює його розвиток, тоді як форма, що перестала відповідати змістові, який змінився, гальмує подальший його розвиток. У такому випадку може виникнути конфлікт та суперечність між змістом та формою системи саморегуляції, що, в кінцевому підсумку, вирішується знищенням старої і появою нової форми, яка відповідає змістові, що змінився.

Початок формування системи саморегуляції відноситься до амерного типу саморегулятивних систем, тобто систем, у яких частини рівні між собою (не мають поділу на підпорядковані та керуючі підсистеми) і набуває свого повного змісту в димерній системі, тобто у системі, де функціонують дві підсистеми - підсистема, що управляє, та підсистема, якою управляють. При цьому її формування проходить також на основі загальних організаційних принципів, що дає можливість визначити форму існування системи. Мірою того, як у процесі розвитку система саморегуляції ускладнюється, з'являються компоненти системи, тобто комбінації однорідних елементів суб’єктивного і об’єктивного походження в певне самостійне утворення, здатне забезпечити реалізацію специфічної функції в більш високому цілому¹. При цьому під елементом розуміється найдрібніша частка системи. Між елементами системи формується стійкий спосіб їх зв'язку, що визначається як структура системи саморегуляції.

Кожен елемент та компонент системи має лише йому притаманні функції, що визначаються як те, що повинен зробити компонент або елемент для того, щоб система зберегла цілісність і життєдіяльність^{[191] [192].}

Взаємодія елементів та компонентів системи саморегуляції проявляється через поняття “зв’язку” - взаємообумовленості існування явищ, що розділені в просторі та (або) в часі. Наразі існує багато класифікацій зв’язків. Наприклад, Е. Юдін^[193] запропонував розрізняти зв’язки структурування, взаємодії, конфлікту, породження, перетворення, функціонування, розвитку, управління і корекції.

Система саморегуляції, як і будь-яка інша система, має власні механізми самовпорядкування процесів, які функціонують на основі загальної властивості матерії - відображення, сутність якого полягає у відтворенні тих чи інших аспектів структури системи, що впливає (відносини між його компонентами), а також у відтворенні її відносин з іншими системами. Ці механізми діють на основі речовинно-енергетичних та інформаційних впливів.

Іншим типом механізмів, притаманних системі саморегуляції, є механізми, що визначають зміни стану системи і є реакцією на зовнішні впливи, якими і визначаються. Це механізми зворотного зв'язку - негативного й позитивного, про які вже йшлося раніше. Першим типом механізму саморегуляції є явища самоупорядкування процесів при взаємодії з “негативним” зв'язком (балансом), тобто ті, що проходять із втратою (віддачею) частини енергії (чи речовинно-енергетичних ресурсів) та інформації. Ці процеси частково взаємопогашаються і просторово локалізуються відносно один до одного. Це призводить до локального впорядкування процесів і при відриві від динаміки виступає як поєднання елементів цієї системи і, тим самим, як утворення елементів наступного, більш високого рівня організації матерії. Механізм взаєморегуляції через зіткнення, взаємогальмування процесів, що призводить до локалізації процесів відносно один одного, при певних умовах трансформується в найпростіший механізм упорядкованої регуляції димерної системи. У всій сукупності неупорядковано- взаємодіючих процесів їх інтенсивність падає (при негативному енергетичному балансі системи й оточуючого середовища), частота локальних упорядкувань зростає, а створені при цьому стійкі найпростіші вихідні елементи, навіть якщо їх тільки два, істотно змінюють характер подальших взаємодій. Поєднання групи елементів з новоствореними елементами стає вже значною мірою асиметричним: регулятивний вплив групи елементів на “одиницю” стає помітно сильнішим, а зростання асиметрії речовинно-енергетичних та інформаційних ресурсів в міру того, як зростають накопичення елементів, стає менш випадковим і більш направленим. Це призводить до розвитку системи, формування її нових елементів, ускладнення її структури^[194].

Іншим типом механізму саморегуляції є зворотний процес, що посилює вплив результату процесу (уже створених сполук) на його подальший перебіг - в системі починає діяти “позитивний” зворотний зв'язок (баланс). За такого механізму саморегуляції баланс системи починає руйнуватися, що в кінцевому підсумку може призвести до її знищення.

Таким чином, на основі зворотного зв'язку складаються нові форми системи саморегуляції, тобто нові форми її існування та вираження її змісту. Ці форми “відхиляються” і безперервно перевіряються на “виживання” іншими механізмами системи саморегуляції, при яких основним джерелом нових форм її самовідтворення є “помилки копіювання” (мутації).

Функціонування системи саморегуляції у соціальному організмі країни детермінується двома чинниками: підставою та умовами. Під підставою мається на увазі суб’єктивований соціальний світ, що існує у структурі живої речовини у потенційній формі¹, тобто підстава є змістом системи саморегуляції, що, передусім, детермінується умовами, тобто певними формами.

Поступове ускладнення системи саморегуляції призводить до створення більш складних механізмів реагування на зовнішні та внутрішні впливи, завдяки яким відбувається підтримання стабільного функціонування та розвитку соціального організму країни через передачу інформації у соціальній системі. Саме ці механізми “чутливо” реагують на найменші впливи ззовні та на взаємовпливи в самій системі і допомагають соціальному організму країни здійснити перехід до нової якості на горизонтальному рівні, що вказує на формування нових механізмів саморегуляції між регулюючою та регульованою системами. Під час переходу на новий горизонтальний рівень утворюється певний тип взаємодії регулюючої та регульованої систем, що складає сутність форми системи саморегуляції. На окремих етапах історичного розвитку цей певний тип взаємодії можна назвати історичною формою саморегуляції^{[195] [196].}

Якщо ж соціальний організм країни переходить на новий рівень структурованості за вертикаллю, то процеси саморегуляції створюють якісно новий вид упорядкування елементів цієї системи, що призводить до формування якісно нового типу регуляторів у процесах саморегуляції. Так формуються якісно різні рівні системи саморегуляції, що виникають поступово і кожен з яких має складнішу систему регуляторів. На основі цих рівнів формуються три моделі систем саморегуляції: архетипна (найдавніша), нормативна та смислова (семантична).

Складання певних форм та рівнів системи саморегуляції детермінується наступними умовами.

По-перше, це географічні та природні умови. Адаптація до цих умов на початкових етапах розвитку суспільства призвела до різко вираженого розширення діапазону практично всього комплексу ознак у сучасної людини (Homo sapiens), а також до локальних сполучень морфофізіологічних ознак, що з самого початку свого формування мали адаптивне значення. Такі локальні морфофізіологічні комплекси С. Аверинцев, В. Алєксєєв та інші історики^[197] назвали адаптивними типами, кожен з яких відповідає певному ландшафтному або геоморфологічному поясу - арктичному, помірному, континентальному, а також зоні високогір'я та тропічному поясу й має певну суму генетично детермінованих пристосувань до ландшафтно-географічних, біотичних та кліматичних умов цього поясу, виражених у фізіологічних характеристиках. Власне ці характеристики, що виділилися ще при складанні поясів, виявлені і в сучасному населенні цих зон, що дає підставу говорити про існування до сьогодні певних типів населення з особливими морфофізіологічними характеристиками та формування на основі певного ландшафту та клімату господарсько-культурних типів. Наприклад, в ході природного відбору первісні люди поступово фізично пристосовувалися до різних природних умов, що можна спостерігати і сьогодні у кольорі шкіри (раса людини) та статурі.

По-друге, це соціальне навколишнє оточення, що, з одного боку, окреслює рамки існування системи у вигляді певної історичної форми саморегуляції, а з другого боку, взаємодіючи з нею і впливаючи на неї більшою або меншою мірою, змінює її. Це соціальне оточення тісно пов'язане з географічними та кліматичними умовами існування форми саморегуляції і сприяє формуванню певної політичної, соціально-економічної та духовної структур. Так, у давнину це взаємодія осілих землеробів та кочівників-скотарів. На перший погляд, кочові народи можна сприймати як “варварів”, що знищують більш розвинуті або більш “цивілізовані” народи осілих землеробів. Але при детальнішому розгляді виявляється, що скотарі, ведучи кочовий спосіб життя, освоюючи території степів, напівпустель і пустель, недоступних землеробам, формуючи при цьому свою самобутню культуру і свої історичні форми саморегуляції, взаємодіючи з осілим населенням, створюють зв'язки обміну матеріальними (харчі, товари, зброя тощо) та духовними (ритуали, елементи первісних релігій та інше) цінностями або навіть частково асимілюються з місцевим осілим населенням.

З друго боку, осіле землеробське населення, намагаючись “порозумітися” з кочівниками, вибирає один з двох шляхів: або створює оборонні споруди, які могли б захистити їх поселення від нападів, що говорить про вдосконалення техніки виробництва зброї, розвиток будівництва фортифікаційних споруд; або ж розвиває “дипломатичні” стосунки з кочівниками через обмін подарунками, одруження тощо.

Іншим прикладом можуть бути корпоративні структури середньовіччя (міста, цехи, гільдії та інше), які власне є історичними формами саморегуляції та існують в межах інших ширших історичних форм (наприклад, держави).

Третьою детермінантою є ментальність “як специфічний стиль світосприйняття, що відображає у знятому вигляді тривалий процес спільного існування людей в єдиних природно- географічних та соціокультурних умовах”^[198], що дає можливість виявити найбільш універсальні норми реакцій на певні умови існування історичної форми саморегуляції, закріпити їх та передати наступним поколінням на генетичному рівні через форми мислення, підсвідомий рівень. Поступове накопичення інформації, що передається від покоління до покоління у вигляді групового досвіду, сприяє розширенню існуючих та появі нових історичних форм саморегуляції (наприклад, ментальність сприяє створенню такого різновиду історичної форми саморегуляції, як національна держава).

Четвертим фактором є попередні утворення, що існували або й досі існують, у межах певної історичної форми. Їх вплив визначається “залишками” елементів, зв'язків та структури, на основі яких створюється нова форма саморегуляції. Наприклад, на основі таких історичних форм саморегуляції, як об'єднання племен створюється нова форма - держава, яка на початкових етапах свого становлення спирається на “старі” общинні відносини, трансформуючи їх під свої потреби (так, у Франкській державі, яку було засновано у 486 р. в результаті завоювання франками територій в Північній Галії, основний земельний фонд належав общині (великій патріархальній сім'ї), яка існувала у франків і раніше, але поступово змінилася на основі нових економічних відносин, соціального розшарування та з появою нерівності, що знайшло своє відображення у “Салічній правді” (початок VI ст.).

Отже, окресливши філософсько-методологічні основи дослідження саморегуляції соціального організму країни, які ми покладаємо в основу всієї концепції, можна зробити наступні висновки:

1. Діалектика дає загальне уявлення про саморегуляцію соціального організму країни без наповнення цього поняття конкретним змістом. Це досягається за допомогою загальнонаукових підходів, які відтворюють різні сторони процесу та системи саморегуляції, визначають їх функції, механізми дії, форми та типи. На сучасному етапі розвитку арсеналу наукового пізнання необхідно залучити до нашого інструментарію і синергетику, яка збагачує діалектичні настанови.

2. Явище саморегуляції має два напрямки вивчення. З одного боку, саморегуляція є сукупністю впорядкованих відносно один одного в просторі та циклізованих у часі процесів стихійної або свідомої локалізації змін соціальної системи, що відтворюють здатність системи до еволюції у результаті дії зовнішніх та внутрішніх впливів. Вона виконує функцію збереження суспільства як соціальної системи.

З другого боку, саморегуляція виступає системою, цілісність якої забезпечується сукупністю зв'язків і відносин між групами елементів, об'єднаних розгорнутими в просторі і часі структурами. Система саморегуляції входить у більшу - соціальну систему (соціальний організм країни), в якій саме завдяки системі саморегуляції здійснюється підтримання стабільного функціонування, взаємодія з навколишнім середовищем та розвиток у просторі та часі.

3. Система саморегуляції функціонує на основі обміну інформацією, тобто на основі відомостей, певних даних про особливості регульованої системи, її зміни, що виникають у відповідь на вплив регулюючої системи й виступають у вигляді сигналів тих чи інших матеріальних процесів, складаючи їх зміст.

4. Система саморегуляції координує дії соціального організму країни, який у стані біфуркації, тобто у стані вибору можливих шляхів свого подальшого розвитку, може при найменших відхиленнях (флуктуаціях) змінити цей розвиток.

5. Механізми дії системи саморегуляції визначаються двома її підсистемами - регулюючою та регульованою, при взаємодії яких утворюються форми, притаманні відповідному типу суспільства. В ретроспективі такі форми виступають як історичні форми саморегуляції соціального процесу.

6. На складання певних історичних форм саморегуляції впливають наступні детермінанти: по-перше, природні та географічні умови, що формують певні господарсько-культурні типи; по-друге, соціальне навколишнє середовище, що в поєднанні з першою детермінантою впливає на формування внутрішньої структури історичної форми; по-третє, ментальність як специфічний стиль світосприйняття, що закріплює у формах мислення процес спільного проживання людей в єдиних природно-географічних та соціокультурних умовах; по-четверте, попередні утворення, що існували або існують у межах історичної форми і визначають свій вплив на нову форму через “залишки” елементів, зв'язків та структури.