Специфіка саморегуляції соціальних систем

Як уже зазначалося вище, саморегуляція притаманна складним, динамічним, відкритим системам, у тому числі й соціальним. Проте існують певні відмінності у забезпеченні саморегуляції у соціальних системах.

На основі розмаїття наукових теорій, що пояснюють “саморегуляцію”, можна виділити основні підходи, які аналізують власне саморегуляцію соціальних систем. І починати аналізувати це явище треба, виходячи з більш узагальнюючих концепцій, якими є праці філософів та культурологів, що увійшли до класики теоретичної думки і мають вплив на дослідників різних епох та народів.

Тож наукове осмислення саморегуляції соціальних систем почалося не сьогодні і спочатку розглядалось крізь призму взаємообумовленості суспільства та природи. На основі робіт, в яких досліджувався цей взаємозв'язок, склався так званий еволюційний підхід. Його прихильники (Е. Геккель, Т. Гекслі, І. Гердер, В. Гумбольт, Ч. Дарвін, В. Докучаєв, Е. Зюсс, П. Кропоткін, Ж. Ламарк, Д. Менделєєв, С. Подолинський та інші) розглядали людину як невід’ємну частину природи, розвиток якої підпорядковується відповідним закономірностям. Еволюційний підхід дав можливість як вивчати унікальні адаптивні механізми розвитку людства, так і простежити генетичний зв’язок людини з органічним світом.

Наступним кроком на шляху вивчення форм саморегуляції родового життя світової спільноти є використання категорії “цивілізація” як семантичного фільтру у вивченні явища самоорганізації соціальної системи. На основі цього підходу виник цивілізаційний підхід до проблеми коеволюції людини, суспільства і природи, що формалізував механізми організації людства загалом, а також його взаємодії з природним середовищем. У межах такого підходу розроблялась антропологічна концепція (Л. Гумільов, Л. Морган, П. Сорокін, Г. Спенсер, Е. Тейлор, А. Тойнбі, О. Шпенглер), що додала до вивчення коеволюції суспільства з природою дослідження різноманітних культур, традицій, цінностей людських спільнот як засобів саморегуляції соціального життя.

Досить евристичною в контексті цього дослідження є пасіонарна теорія етногенезу Л. Гумільова^[95]. Термін “етнос” найбільш придатний для того, щоб ним позначати спільноти, на які розпадається планетарна спільнота. Етнос, на думку Л. Гумільова, - явище більш географічне, ніж біологічне чи соціальне, оскільки він завжди пов’язаний з ландшафтом, на якому він міститься і який його годує. А оскільки ландшафти Землі різні, то різні й етноси, що їх населяють.

Структура етносу завжди більш-менш складна, але саме складність забезпечує етносу сталість. Принцип етнічної структури можна назвати ієрархічною співпідпорядкованістю субетнічних груп, розуміючи під останніми таксономічні одиниці, що знаходяться усередині етносу (як цілого) і не порушують його єдності. До речі, французи - яскравий приклад монолітного етносу - включають бретонських кельтів, гасконців баського походження, лотарингійців - нащадків алемів та провансальців - самостійний народ романської групи.

Усі живі системи чинять опір знищенню та адаптуються до зовнішніх умов, наскільки це можливо. А оскільки складність структури перевищує опір етносу зовнішнім ударам, то не випадково, вважає Л. Гумільов, що там, де етнос при народженні був досить “мозаїчним”, він сам починає виділяти субетнічні утворення, що інколи маскуються під стани. Призначення цих субетнічних утворень - підтримання етнічної єдності шляхом внутрішнього неантагоністичного змагання (суперництва). Очевидно, що складність органічна для етнічної системи і як така виникає в самому процесі етнічного становлення, або етногенезу.

Етнос, за Л. Гумільовим, це замкнена система дискретного типу - корпускулярна система. При цьому корпускулярна система розглядається ним як система взаємодії між окремими частинами, пов’язаними між собою не досить жорстко, але все ж таким чином, що потребують одна одну. Біологічний вид такої системи - сім’я.

Корпускулярна система отримує єдиний заряд енергії і, витративши його, переходить або до стану рівноваги із зовнішнім середовищем, або розпадається на частини (етнос, як і окрема людина, є частиною біосфери).

Із вищевикладеного ясно, що етноси є біофізичними реальностями, які завжди набувають тієї чи іншої соціальної форми - оболонки. Як і всі “живі системи”, у своїй основі вони енергетичні. Цю форму енергії В. Вернадський назвав біогеохімічною енергією живої речовини біосфери - це та сама енергія, яка отримана рослинами шляхом фотосинтезу, а потім засвоєна тваринами через їжу. Ця енергія, згідно Л. Гумільова, примушує все живе поширюватися шляхом розмноження до можливої межі; Земля не перенасичена живим тільки тому, що ця енергія різноспрямована і одна система існує за рахунок іншої.

Для нас цей висновок В. Вернадського про енергетичні залежності між біоценозом та соціоценозом має принципове значення, оскільки саморегуляція соціальної системи, як виявляється, прямо залежить від енергетичного потенціалу, що циркулює у соціогенезі.

Якщо рушійна сила соціальної системи - енергія, то вона повинна вести себе згідно енергетичних законів, тобто переходити в інші форми енергії. Очевидно, що кожна особистість, етнос, спільнота, народ, нація, колектив створює навколо себе якусь напругу, володіє певним реальним енергетичним полем або сукупністю полів. Звідси випливає, що в основі етнічного поділу лежить різниця поведінки особин, які утворюють етнос. Оскільки особини певного настрою взаємодіють одна з одною, то природно виникає одностайна поведінкова цілісність, що сприймається стороннім спостерігачем як щось нове, незвичайне, не своє. Але як тільки таке пасіонарне поле виникло, воно миттєво оформлюється, на думку Л. Гумільова, у соціальний інститут, що згуртовує колектив пасіонаріїв: общину, філософську школу, дружину, поліс тощо.

У такий спосіб у пасіонарній концепції етногенезу вимальовується дія механізму саморегуляції. Оскільки при цьому захоплюються особини не пасіонарні, а ті, що отримали той самий настрій шляхом пасіонарної індукції, консорція перетворюється в етнос, що при поширенні підкорює (політично або морально) інші етноси і нав'язує їм свій пасіонарний ритм. Оскільки цей ритм накладається на інші ритми, повної асиміляції не відбувається і виникає суперетнос - своєрідна етнічна галактика, що об'єднує групи етносів у цілісність вищого порядку¹.

Таким чином, можна припустити, що сутність саморегуляції родового життя людини втілюється за рахунок встановлення енергетичного балансу, який природним шляхом утворюють живі системи в процесі співіснування.

Представники цивілізаційного підходу використовували також ідею саморегуляції соціальної системи за рахунок впливу на нього зовнішнього середовища. Концепція взаємовідносин суспільства з оточуючим середовищем за принципом “Виклик - Відповідь” обґрунтована, як добре відомо для соціальних філософів, соціологів та культурологів, А. Тойнбі^{[96] [97]. Автор “Постижения истории” припускав, що Виклик та Відповідь можуть проявлятись у різних формах, але всі Відповіді, по суті, зливаються в одну, довіряючись поклику Господа. Можливо, погляд автора на історію комусь здається неточним або навіть помилковим, але він запевняє читача, що через осягнення дійсності він робить спробу збагнути Бога, який розкриває Себе через рух душ, які щиро вірять у Нього. Історія, яка на поверхні явищ обіцяє розмаїття варіантів, на рівні свого істинного змісту є односпрямованою, орієнтованою на осягнення Бога через саморозкриття людини. Таким чином, саморегуляція родового життя людей здійснюється шляхом морального імперативу. І якщо Розум компенсував людині залежність від природи, то моральний закон дав їй надію на гармонізацію взаємодії історії і особистості. Утвердження та розповсюдження моральності можливі через традицію і через мімесіс (наслідування).}

Рух історії визначається повнотою та інтенсивністю Відповіді на Виклик, потужністю Пориву, спрямованим божественним Поривом. Ривок уперед здатна здійснити меншість, що захоплює за собою інертну масу і здатна перенести “божий закон від однієї душі до іншої”. Одночасно А. Тойнбі попереджує про те, що відповідальність за надломи цивілізації лежить на совісті її лідерів. При цьому творчі особистості в авангарді цивілізації, що впливають на не-творчу більшість через механізм мімесісу, можуть зазнати невдачі з двох причин. Першу він називає негативною, а другу - позитивною. Негативна невдача полягає у тому, що лідери самі можуть опинитися під гіпнозом, яким вони впливали на своїх послідовників. Саме це призводить до катастрофічної втрати ініціативи.

Позитивна невдача, за А. Тойнбі, полягає у тому, що влада - це сила, яку важко утримати в певних рамках. А коли ці рамки впали, управління перестає бути мистецтвом. Зупинка колони на півдорозі здатна викликати рецидив непослуху з боку простої більшості та побоювання командирів. Побоювання, перш за все, підштовхує командирів до застосування грубої сили з метою підтримання свого авторитету, оскільки довіри до них уже немає. Нещодавно чітке формування впадає в анархію. Причина цього розладу в соціальному процесі полягає у відмові або втраті людьми мімесісу. Чисельні історичні драми та трагедії ХХ ст. слугують прямим підтвердженням цього спостереження А. Тойнбі.

Важливим джерелом для глибокого розуміння саморегуляції соціальної системи є теорія соціокультурної динаміки П. Сорокіна. Її евристичний потенціал полягає в ідеї, що регуляція відбувається за рахунок цінностей культури. Кожна велика культура, за визначенням П. Сорокіна, є не просто конгломерат різних явищ, що співіснують і не пов'язані одне з одним, а являє собою єдність або індивідуальність, усі складові якої проникнуті одним основоположним принципом, висловлюють одну, головну, цінність. Саме цінність є основою і фундаментом будь-якої культури. Домінуючі риси вишуканих мистецтв і науки, такої єдиної культури, її філософії і релігії, етики і права, її основних форм соціальної, економічної та політичної організації, більшої частини її звичаїв, її способу життя та мислення (менталітету) - всі вони по-своєму виражають її основоположний принцип, її головну цінність, вважає П.

Для нас наведена теза є надзвичайно важливою, оскільки висвітлює цінності культури як інструмент регуляції поведінки спільноти. П. Сорокін слушно зауважує, що головним принципом або головною цінністю культури Заходу у часи Середньовіччя був Бог. Архітектура і скульптура, література і живопис, музика, філософія, наука, етика, право мали винятково релігійний характер. Політична організація в її духовній та світській сферах була переважно теократичною і базувалася на релігії. Родина як священний релігійний союз виражала, згідно П. Сорокіна, ту саму фундаментальну цінність. Навіть організація економіки контролювалася релігією, яка накладала численні заборони на форми економічних відносин. Така уніфікована система культури, заснована на принципі надчутливості та надрозумності Бога як єдиної реальності та цінності, названа П. Сорокіним ідеаціональною. Подібна установка лежала в основі інтеграційної культури Брахманської Індії, буддистської і лаоїстської культур, грецької культури ѴІІІ—ѴІ ст. до н. е.

За його спостереженнями, наприкінці ХІІ ст. на теренах Європи з’являється зародок принципово нового типу. Суть його полягала у тому, що об’єктивна реальність та її смисл чуттєві. Так сформувалася та розквітла у XIII-ХІѴ ст. нова культура, яку П. Сорокін назвав ідеалістичною.

Спостереження П. Сорокіним еволюції культур або принципів саморегуляції соціального життя людей мають величезне методологічне значення для реалізації мети цього дослідження, оскільки “культура сенсорна, емпірична, світська”, названа ним чуттєвою, сьогодні поступається своїм місцем більш високій культурі, що приходить з майбутнього. Тут ми маємо на увазі прихід інформаційної цивілізації на місце індустріальної.

Другим напрямком у цивілізаційному підході, що досліджує зміни станів суспільства, є теорії про розвиток соціальної системи з погляду зміни одних цивілізацій іншими (одних етносів іншими).

V таких теоріях механізмами саморегуляції виступають певні процеси або елементи. Так, розвиток суспільства з погляду цивілізаційного підходу розглядає Л. Г. Морган¹, який на основі критерію - прогресу у виробництві засобів до життя (що можна вважати саморегулятивним процесом) - виокремлює три стадії соціальної еволюції: дикість, варварство та цивілізацію. Дві перші стадії поділяються на ступені - нижчий, середній та вищий. Цивілізація, на його думку, є досягненням більш високого, у порівнянні з варварством, рівня розвитку.

Представником цього напрямку є також П. Куусі, який у своїй роботі “Этот человеческий мир”^{[99] [100] виділяє культури збирання та полювання, аграрну культуру, що охоплює всю епоху, коли основою матеріального виробництва було землеробство та скотарство, та науково-технічну культуру, що почала формуватись у 1830-1870-х рр., у період швидкого розвитку промисловості у Західній Європі. Аграрну культуру П. Куусі ділить на періоди: невеликих держав (8000-3500 рр. до н. е.), давніх імперій (3500 - 600 рр. до н. е.), античних держав (600 р. до н.е. - 500 р.), європейського панування (500-1750 рр.)[101]. Саме в процесі розвитку цих культур, на його думку, йде створення та заміна поведінських механізмів у результаті взаємодії двох саморегулятивних систем - біологічної та культурної.}

Подібну концепцію поділу світу з погляду цивілізаційного підходу пропонують й інші вчені, зокрема Ю. Яковець, який виокремив кілька циклів-цивілізацій: неолітичну (7-ме - 4-те тисячоліття до н. е.), східно-рабовласницьку (3-тє - перша половина І-го тисячоліття до н.е.), античну (VI ст. до н.е. -

VI ст. н.е.), ранньофеодальну (VII-XIII ст.), доіндустріальну (XIV - XVIII ст.), індустріальну (60-90-і рр. XVIII ст. - 60-90-і рр. ХХ ст.), постіндустріальну (80 рр. ХХ ст. - кінець ХХІ - початок ХХІІ ст.)^[102].

На сучасному етапі розвитку все більшого поширення набуває цивілізаційний підхід, згідно з яким суспільство активно формує інформаційну цивілізацію на основі інформації, управління та організації. Характеристиками цієї стадії, на думку Р. Абдєєва, є зміна світосприйняття, революція у сфері комунікацій та інформації, що набула небачених донині масштабів і призвела до стрімкого прориву в галузі освіти, бізнесу, наукових досліджень тощо¹.

З погляду зміни станів суспільства завдяки функції саморегуляції можна розглянути і формаційний підхід. Саморегуляція тут буде проявлятися в заміні одних способів виробництва іншими, а також в заміні відповідних суспільних відносин іншими. Тобто при переході до нової суспільно- економічної формації відбувається стихійна або спрямована зміна розвитку суспільства, що виражається в створенні нових умов його функціонування. Таких формацій виокремили п'ять: дві безкласові - первіснообщинна та комуністична - і три класові - рабовласницька, феодальна та капіталістична. При цьому нижчою формою комуністичної формації є соціалізм. При переході до комунізму, на думку Ф. Енгельса та В. Леніна, відбувається відмирання держави як політичного інституту через диктатуру пролетаріату.

До цього підходу близько примикає так званий державницький підхід, провідна ідея якого полягає у тому, що головним засобом саморегуляції соціального життя є держава. Концептуально це вилилось у теорії розвитку суспільства. Найбільш дослідженими виявляються теорії появи, функціонування та розвитку держави, а також форми управління нею.

Так, ще в Стародавньому Китаї (VII-I ст. до н. е.) була розроблена концепція державного управління на основі законів “фа” (легізм)^{[103] [104], що базувалася на владі (як управлінні людьми), принципові особистої відповідальності чиновників за свої діяння, а також на ідеї кругової поруки, втіленій у життя в царстві Цинь (359-350 рр. до н. е.) та першій централізованій китайській імперії Цинь (221-207 рр. до н. е.)[105].}

У Стародавніх Греції та Римі державу ототожнювали із суспільством, що знайшло прояв у полісній системі і було найбільш наочним утіленням суспільної цілісності, зв'язку всіх частин організму; розглядали форми правління в ній, що змінювали одна одну: демократію, олігархію, аристократію, тімократію, тиранію, - та виділяли соціальні групи людей, які могли найбільш ефективно здійснювати управління нею (Платон, Арістотель, Полібій та інші).

Ще у Давньому Єгипті, Вавилоні, Іудеї і особливо в середньовічних державах була поширена теорія божественного походження держави. Вона пояснювала створення держави та управління нею аналогічно до процесу створення світу, з чого випливало, що правитель держави наділявся церквою правом керувати людьми і вершити земні справи.

У період Нового часу і пізніше виникало багато теорій походження держави (“війна всіх проти всіх” Т. Гоббса, теорія суспільного договору Ж. Ж. Руссо, концепція “соціальної фізіології” К. А. Сен-Сімона, концепція громадянського

суспільства Г. В. Ф. Гегеля, суспільно-економічна теорія К. Маркса та Ф. Енгельса), які поряд зі шляхами її створення шукали також оптимальні форми функціонування держави, закони розвитку суспільства. Це давало можливість глибше осягнути сутність взаємодії суспільства та держави як цілісних організмів, знайти їхні основні детермінаційно-функціональні зв'язки та залежності, виявити органи управління державою.

Також державу тлумачили як регулятивну систему, що забезпечує підпорядкування складної сукупності відмінних між собою частин, що її утворюють (Г. Спенсер). Серед них називали, передусім, політичні режими як сукупність методів, за допомогою яких держава здійснює свої функції із притаманними їм органами влади (парламентом, інститутом президентства тощо), що формувало різні типи держав.

Цікаву концепцію висунув ще у XVIII ст. Леже Марі Дешан^[106]. На його думку, історія поділяється на три періоди:

- перший - “стан дикунства”, в якому колись перебувало суспільство, що відповідає, на нашу думку (за аналогією до цивілізаційних та формаційних підходів), аграрній цивілізації та первіснообщинній формації;

- другий - “стан законів”, в якому людство перебуває нині та якому відповідають індустріальна та постіндустріальна цивілізації та класові формації (феодальна та капіталістична);

- третій - “стан звичаїв”, який повинен наблизити людину, що прагне вдосконалення, до Цілого. Цей стан він також називає розумним, станом моральної рівності.

Такий поділ дає можливість говорити про саморегуляцію на основі соціальних норм суспільства.

Наступний підхід до осягнення явища саморегуляції соціальної системи - ноосферний. Його формували відповідно до власних світоглядних позицій В. Вернадський, Е. Леруа, П. Тейяр де Шарден. Головна ідея цього підходу полягає у ствердженні єдності людини і Космосу, що виявляється в узгодженні їхнього розвитку. До того ж, на певному етапі коеволюції людство повинне взяти на себе відповідальність за подальший розвиток біосфери. На сучасному етапі проблеми ноосферології аналізуються в роботах В. Казначеєва, А. Урсула, О. Яншина та інших. І тут є моменти, які треба визнати як принципові для вивчення саморегуляції соціальних систем. Ми маємо на увазі вплив Космосу, або так званої третьої природи, на поведінку людей. Наразі не можна не визнавати наявності такого впливу, оскільки Космос як середовище майбутнього проживання людини з кожним роком усе активніше впливає на розвиток земної цивілізації.

Водночас у другій половині ХХ ст. у науці оформився науковий напрямок - синергетика, що вивчає самоорганізовані системи, яким притаманна функція саморегуляції як атрибутивної властивості цілого по відношенню до частин - органів цього цілого. У сучасних наукових джерелах подекуди зустрічаються сумніви в правомірності соціальної синергетики взагалі, особливо у зв'язку з тим, що вона багато чого запозичила з природничих наук. Але на це зауваження можна відповісти, що інших шляхів розвитку наукового знання - крім запозичень та інтерпретацій - немає. Тому ці процеси слід розуміти як необхідний етап подальшого розвитку науки. Причому можна навіть заявити, що в цьому випадку має місце двобічна екстраполяція: ідеї природничонаукового знання екстраполюються в соціальну синергетику, після чого, в силу зворотного зв'язку, збагачені соціальним змістом синергетичні ідеї знаходять своє нове застосування в природничо-науковому пізнанні. Хоча тут вірніше говорити не про екстраполяцію, а про експлікацію ідей, отриманих в одній галузі, на іншу галузь знання. Тим більше, що предметом синергетики - як підкреслює зокрема Г. Нестеренко¹ - є не фізичні, хімічні, біологічні чи соціальні об'єкти, а сам процес утворення порядку в системі як такий. Отже, синергетика відображає здатність системи зберігати цілісність, а також здатність до еволюції, відгукуючись на зовнішні та внутрішні впливи. При реагуванні на такі впливи в системі відбуваються процеси впорядкування змін, що дістали назву саморегулятивних.

В останні десятиліття кількість робіт, що вивчають такі системи, зростає за експонентою (І. Пригожин, І. Стенгерс^{[107] [108] та інші), але їхньою специфікою залишається різноманітність у поясненні саморегуляції. Основою визначень у всіх дослідженнях залишається те, що саморегуляція - це властивість і функція збереження цілісності системи, її пристосованість (адаптація) до навколишнього оточення. Відмінність у поясненні явища саморегуляції полягає в різному тлумаченні співвідношення саморегуляції та споріднених з нею явищ регуляції та організації.}

Своє бачення саморегуляції у руслі теорії самоорганізації пропонує в монографії “Философия информационной цивилизации” Р. Абдєєв^[109], який вважає, що саморегуляція є першим контуром зворотного зв'язку механізму управління. Вона забезпечує цілісність живої субстанції, її стійке функціонування в умовах впливу зовнішнього середовища^[110].

Разом з тим він виокремлює механізми саморегуляції на всіх рівнях біосфери, до яких належать на рівні живої особини - клітини, тканини, органи, системи органів та організм загалом; на рівні суспільства - ринок, що здійснює баланс між попитом та пропозицією, необхідної для життя суспільства товарної маси^[111]. Саме зведення механізмів саморегуляції у суспільстві до ринку як універсального саморегулятора суспільного виробництва і є, на наш погляд, вразливим місцем теорії Р. Абдєєва, оскільки, таким чином, обмежується дія інших механізмів, що функціонують у цілісності.

Розглядає саморегуляцію як частину самоорганізованої системи і український вчений В. Воронкова у статті “Управление как единый социальный организм”¹. Вона визначає саморегуляцію як “доцільне функціонування живих систем різних рівнів організації та складності”. На її думку, “саморегуляція є одним із рівнів регуляції активності таких систем, який виражає специфіку психічних засобів відображення і моделювання дійсності, що реалізують її, у тому числі рефлексії суб'єкта”^{[112] [113].}

Думки, що саморегуляція є властивістю самоорганізованої системи, дотримується і В. Биченков, який вважає, що “поняття саморегуляції характеризує функціонування об'єкта як системи, великої кількості певним чином організованих елементів, що взаємодіють, з погляду цієї взаємодії”^[114].

Цей висновок В. Биченкова підштовхує нас до ідеї, що ми можемо зробити морфологічний аналіз саморегуляції як системи, виокремити її елементи, формалізувати її провідні зв'язки та функції.

Категорія “саморегуляції”, на його думку, підкреслює ту обставину, що соціальний процес перебігає сам собою, без втручання суб'єкта, незалежно від нього. Тому механізми саморегулювання, що діють у системі, мають, на думку В. Биченкова, як загальні з механізмами самоорганізації закономірності, притаманні системі загалом, так і особливі механізми дії, властиві лише певній сфері життя суспільства, які не завжди збігаються із закономірностями самоорганізації.

Так, найбільш загальні механізми самоорганізації, що функціонують як стихійні саморегулятивні механізми, можуть перетворюватися на спрямовані механізми, що проявляється в такій закономірності, як багатоваріантність та поліальтернативність у функціонуванні системи. Ця закономірність дає можливість створювати відповідні соціальні інститути, що відображають функціонування в соціальному процесі різних норм, перш за все, соціальних, і, які формуються в процесі саморегуляції^[115].

Однак такий шлях формування соціальних інститутів у ході саморегуляції соціальної системи не єдиний. Треба враховувати також те, що сформований соціальний інститут може створити принципово нове утворення (або стан) системи, і це може призвести до зміни самого інституту. Поліальтернативність та багатоваріантність як закономірність самоорганізації не завжди призводять до створення соціальних інститутів, але завжди є характеристиками функції саморегуляції. Саме неврахування такої можливості і є, на наш погляд, слабким місцем теорії В. Биченкова.

Окремо серед сучасних концепцій самоорганізації можна виділити теорії, що пояснюють дію саморегуляції в біологічних системах. Саме завдяки таким теоріям і можна простежити відмінності між саморегуляцією у біологічних і соціальних ситемах. Так, Н. Ківенко у своїй роботі “Отражение и его роль в живых системах”¹ вказує на те, що існування саморегуляції та регуляції в біологічних системах відбувається, як і в соціальних, на основі загальної властивості матерії - відображення. На його основі формуються і механізми дії регуляції (саморегуляції), і підсистеми саморегулятивних систем - регулююча (та, що управляє) та регульована (та, якою управляють).

Регуляція (саморегуляція) при цьому розуміється як функція адаптації системи до змін, що спричиняють зовнішні впливи, тобто як взаємодія з навколишнім середовищем. Ці впливи відбуваються на основі обміну енергією, речовиною та інформацією. Саме інформації Н. Ківенко надає великого значення, розглядаючи власне інформаційні впливи в системі, що і визначає цінність її дослідження, але в цьому ж є і недолік - на другий план відкидаються механізми саморегуляції на основі речовинно-енергетичних впливів.

Введення категорій теорії самоорганізації в науковий обіг вплинуло на формаційний підхід, що тривалий час використовувався у вітчизняній науці. Так, на думку Ю. Єршова, “тільки виходячи з єдності елементів та структури, субстратної й функціональної структур, класів, соціальних груп та їх суспільних відносин, ми зможемо прийти до розуміння формації як саморегулятивного цілого, в процесі руху якого виявляються можливості розвитку кожного з елементів, а в міру того, як вони реалізуються, змінюється організація системи загалом”^{[116] [117]. Така зміна відбувається при переході від однієї формації до іншої, що забезпечується також і процесами саморегуляції, які, з позицій марксизму, розглядаються як процеси управління, що забезпечують вже не стихійну саморегуляцію, а соціальну регуляцію.}

На думку М. Піттнера, соціальна регуляція - “це тип впливу, який управляє і здійснюється не небезпосередньо через свідому діяльність суб'єкта, а завдяки дії соціальних регуляторів - нормативних (норми, стандарти, критерії, принципи) та ненормативних (ідеї, цілі)”^[118]. Але при цьому забувається, що існує як мінімум два види саморегуляції - стихійний (саморегулювання) та спрямований (управління).

Саме про управління постійно говорять представники формаційного підходу, забуваючи, що при переході від стихійного саморегулювання (поява людини, первіснообщинний лад - доформаційна епоха) до управління цей стихійний вид саморегуляції не зникає, а продовжує існувати в латентному вигляді і проявлятися лише у кризових ситуаціях. У цьому і полягає недолік розгляду саморегуляції у формаційному підході з погляду самоорганізації.

Отже, сучасні наукові теорії самоорганізації дають можливість розглянути саморегуляцію як функцію або властивість самоорганізованих систем. Ця властивість (функція) тотожна регуляції і характеризує здатність системи до змін під дією зовнішніх та внутрішніх впливів і являє собою процеси впорядкування змін, що дає можливість стабілізувати саморегулятивну систему після нововведень. Дія саморегуляції (регуляції) відбувається на основі загальної властивості матерії - відображення і проходить через механізми прямого та зворотного зв'язків, а також проявляється в певних формах, притаманних лише соціальним системам - самоуправління (управління) та керівництво.

Розглядаючи саморегуляцію як функцію саморегулятивних систем, вчені спираються на більш ранні дослідження цієї проблеми, зокрема на теорію функціоналізму. Ще у ХІХ ст. у дослідженнях одного з його засновників - Г. Спенсера - розглядалися складові частини суспільства, їхня зростаюча взаємозалежність, яка породжує необхідність створення “регулюючої системи”, що контролювала б дії цих частин і забезпечувала їх координацію. “В державі, як і в живому тілі, неминуче виникає регулююча система... При формуванні більш міцного співтовариства... з’являються вищі центри регулювання і підлеглі центри, вищі центри починають розширюватись і ускладнюватись”¹.

На думку Г. Спенсера, на ранньому етапі соціальної еволюції регулювання необхідне по відношенню до навколишнього середовища, коли відбувається спонтанне пристосування складових частин одна до одної. У подальшій еволюції спонтанність регулювання замінюється системами управління, що здійснюють внутрішню регуляцію і соціальний контроль, які складають основу для поділу суспільства на типи.

Розрізняючи типи суспільств: прості, складні, подвійної складності, потрійної складності, - Г. Спенсер одночасно поділяє їх за розвиненістю політичної сфери. Так, прості типи суспільства поділяються на ті, що мають керівника; ті, в яких керівник з’являється епізодично; ті, у яких нестабільне керівництво; і ті, які мають стабільне керівництво. Суспільства на основі різних ступенів складності класифікуються, крім цього, також за типом внутрішньої регуляції, коли при злагоді існує відносно слабка та розпливчаста система внутрішньої регуляції, а при військових відносинах виникає примусовий та централізований контроль. Таким чином, у теорії Г. Спенсера регулювання виступає як функція системи, що необхідна для еволюції суспільства, а з подальшим його розвитком перетворюється на систему управління, тобто розглядається як частина певної цілісності.

У ХХ ст. інший представник функціоналізму Т. Парсонс виокремлював у соціальній системі інтегративні та регулятивні процеси, що мають компенсаторський характер, оскільки відновлюють стабільність системи після потрясінь та змін^{[119] [120]. Так, роботи Т. Парсонса підштовхують нас до вивчення функціональних залежностей, які мають бути притаманними саморегуляції соціальних систем.}

Отже, представники теорії функціоналізму виокремлюють у суспільстві регулятивні процеси та систему, які забезпечують координацію та контроль системи по відношенню до оточення та окремих частин соціальної цілісності. Однак, суперечливою складовою такого підходу є поєднання в понятті “регуляція” стихійних процесів адаптації суспільства до навколишнього середовища і системи управління, яка складається в соціальному організмі і цілеспрямовано координує зміни в системі.

Отже, специфічною рисою саморегуляції соціальних систем є те, що в них можливі різні комбінації організаційного та самоорганізаційного начал. Скажімо, в системах першої природи цей аспект майже не знаходить вираження - тут домінує вільна стихійна самоорганізація (хіба що в біологічну систему втрутиться діяльність людини).

Залежно від співвідношення організаційних і самоорганізаційних тенденцій, а конкретніше від того, яка складова домінує, - за аналогією до існуючої класифікації політичних режимів - всі соціальні системи можна поділяти на авторитарні та демократичні. Більш за те: слід визнати конструктивність ідеї про надання цим характеристикам категоріального значення, коли предметом дослідження є найбільш загальні закономірності розвитку соціальних систем, наприклад, особливості відношення частин цілого, окремих частин і цілого, рівнів організації, системи та зовнішнього середовища, прямих і зворотних зв'язків і так далі¹. Тим більше, що цим двом типам суспільств - побудованому на приматі організації і самоорганізації - відповідають аналогічні базові типи особистості, без цього відповідний тип соціальної системи просто не утвориться.

Якщо для порівняно простих, історично перших соціальних систем на кшталт роду чи племені, а також в умовах специфічних відносно замкнених систем типу армії, авторитарний спосіб співвідношення самоорганізації / організації може бути досить ефективним і навіть за певних умов єдино можливим способом виконання їх функцій, то для складних етнонаціональних спільнот явну перевагу має демократичний спосіб. Однак, не тільки складність соціальних систем у сучасних умовах обумовлює застарілість авторитарного способу їх життєдіяльності, але також і кількість та якість глобальних проблем людства, розв'язання яких уможливлює тільки демократичний спосіб завдяки притаманній йому динамічності зв'язків та потужних креативних стимулів^{[121] [122].}

Загалом, проведений у цьому розділі історичний аналіз проблеми саморегуляції соціального організму країни дав змогу нам всебічно її розглянути і виявити ті креативні ідеї, що формувались із приводу феномену саморегуляції в різні історичні часи, в різних галузях знання і по відношенню до різних типів систем. Виокремивши з проаналізованих поглядів ті, що можуть мати евристичну цінність у контексті поставлених нами дослідницьких завдань, розвинувши їх і доповнивши, нам необхідно сформувати філософсько-методологічні основи нашого дослідження, до чого ми наразі і переходимо.