Сутність і зміст саморегуляції СОЦІАЛЬНОГО ОРГАНІЗМУ КРАЇНИ

Тепер, коли з'ясовано, що саморегуляція соціального організму країни має семантичну природу, ми можемо перейти до більш глибокого аналізу її сутності.

Якщо виходити із загальнофілософського визначення категорії сутності, то під сутністю саморегуляції соціального організму країни необхідно розуміти вираження самоупорядкування його внутрішнього змісту, що виявляє себе в єдності всіх багатоманітних і суперечливих форм його буття.

Тож сутність саморегуляції соціального організму країни полягає, на нашу думку, у зниженні ентропії соціальної системи або її окремих складових - соціальних підсистем. Це саме можна подати як тезу про посилення негентропії соціального процесу, що означатиме посилення організаційної впорядкованості взаємодії людей у ході культурно-історичного процесу.

Сутність у повсякденному бутті може виявляти себе цілою низкою інших ознак, але це її вторинні прояви. Наприклад, проявом сутності саморегуляції може бути посилення цілеспрямованості руху соціальних систем, нарощування жорсткості їхньої поведінки, зростання темпів протікання соціальних процесів тощо.

Зміст саморегуляції соціального організму країни розглядається не як сам по собі субстрат соціального явища, а як його внутрішній стан, сукупність процесів, що характеризують взаємодію утворюючих її елементів між собою і з середовищем та зумовлюють їх існування, розвиток і зміну; в цьому сенсі сам зміст саморегуляції виступає як процес локалізації соціальної взаємодії людей у просторі та циклізації у часі.

Тут доцільно зробити одне принципове зауваження. Воно пов'язане з тим, що прояв змісту саморегуляції “виходить” через специфічну виробничу діяльність людини.

Вищеобґрунтована специфічна діяльність людини у суспільному виробництві створює окрему галузь, яка спеціалізована за змістом, засобами та продуктами. Вона потребує специфічних знань для самовідтворення, має свою специфічну мову, оригінальні організаційні форми, покликані обслуговувати сам процес саморегуляції і багато іншого з того, що притаманно, скажімо, сфері матеріального виробництва. Вона має “свій” внутрішній поділ праці, наприклад, аналітичний, директивний, виконавчий та контролюючий, “свою” історію саморозгортання та свої специфічні вади, наприклад, бюрократизацію, корупцію, хабарництво тощо.

Розуміння саморегуляції як специфічної діяльності людини є важливим моментом у предметі нашого дослідження, оскільки цей факт підводить нас до розуміння співвідношення у цьому процесі стихійності та планомірності. Ми хочемо сказати, що саморегуляція соціального організму країни - це не тільки стихійні прояви, що відбуваються за синергетичними законами, що власне і має назву саморегуляції, але водночас це і цілеспрямована діяльність людей, до якої їх можна і навіть треба цілеспрямовано готувати, що приводить до регуляції.

З нового погляду тепер можна принципово по-іншому подивитись на саморегуляцію соціального організму країни, що є сукупністю процесів упорядкування, і прокоментувати цей процес через наукові джерела, які ще не аналізувались у соціально- філософській літературі. Найбільшу цінність тут являє собою, безумовно, унікальна робота О. Богданова “Тектология. (Всеобщая организационная наука)”¹. Застосувати організаційний підхід означає вивчати соціальну систему з погляду як відносин усіх її частин, так і відносин її як цілого з середовищем, тобто з усіма іншими зовнішніми системами. Закони організації систем одні й ті самі для будь-яких об'єктів, найрізнорідніші явища поєднуються загальними структурними зв'язками та закономірностями: “структурні відносини можуть бути, - зауважує О. Богданов, - узагальнені до такої ж міри формальної чистоти схем, як у математиці відносини величин, і на такій основі організаційні завдання можуть вирішуватися засобами, аналогічними математичним”^{[239] [240].}

Аналізуючи зміст саморегуляції як процесу, ми не можемо не зробити одне принципове зауваження. Суть його полягає в тому, що будь-який процес не може бути нескінченним. Продуктивність повинна перейти у продукт. Якщо в органічній природі це обмеження продуктивності покладено шляхом того, що ми називаємо чутливістю, і що треба розглядати як першу умову конструкції органічного продукту, то у живій природі (біологічній формі) - це подразливість, у соціальній природі - таке обмеження накладається рівнем спілкування людей між собою¹. У нашому випадку є сенс припустити, що саморегулятивні процеси обмежуються смислом, тобто енергетичним потенціалом інформаційного повідомлення.

Отже, продуктом існування саморегуляції у соціальній природі виступає система саморегуляції соціального організму країни. Морфологія такої системи, як випливає з попереднього аналізу, складається шляхом підпорядкування основних соціальних процесів і відповідно діючих в них індивідуальних розумів єдиному соціальному Розуму^{[241] [242].}

Концептуально система саморегуляції соціального організму країни подана таким чином: громадянське суспільство має протиріччя, які воно саме не може ліквідувати, тому виробляє потребу, для задоволення якої формується спеціальний морфологічний орган, що зворотним впливом упорядковує відносини у структурі громадянського суспільства.

Отже, все говорить про те, що в соціальному організмі є елементи, які здатні забезпечити процес відбиття протиріч його внутрішнього життя за вертикаллю. Процес відбиття себе при досягненні певного рівня призводить до якісного стрибка, оскільки соціальний організм починає усвідомлювати і вести себе як особина, що рефлексує. Так виникає “Я” соціального організму, що відмежує його від соціального середовища. Таке усвідомлення суміщає його власні рухи, дії з фактом наявного буття. Новою якістю соціального організму, що виконує таку функцію суміщення, є колективна самосвідомість, самовідбиття.

Наведемо інші аргументи з приводу морфології системи саморегуляції, що формується природним шляхом у структурі соціального організму країни. Завдяки процесу відбиття, у соціальному організмі відбувається диференціація соціальної речовини. Одна частина залишається на колишньому рівні, а інша прагне на верхній рівень. Так формуються дві принципово нові його підсистеми - та, що відбивається, і та, що відбиває, з'являються специфічні потоки внутрішньої інформації, виникає орган управління, який діє на основі цієї інформації і виробляє директивну інформацію, нарешті формується механізм гомеостазу.

При цьому зміст процесу відбивання, а це смисл того, що відбувається у внутрішньосистемній конструкції, знятий і зосереджений в інформації, що рухається по каналах вертикальної комунікації.

Система, що відбиває, посилає інформацію про процес, який відбивається, за допомогою певних сигналів. Сигнал спрямовується в знаковій формі. Він несе в собі гносеологічний образ структури, яка відбиває, - знакового предмета, котрий за своєю структурою є двошаровим - поряд з конкретно-чуттєвим відображенням фактури знаку він включає деяку надбудову, що відображає його значення.

Однак матеріальний об'єкт або процес при цьому тільки в тому випадку може бути сигналом, якщо він у своїй структурі відбиває особливості структури, що його надіслала. Водночас між системою, що відбивається, і системою, що відбиває, інформація передається за допомогою багатьох сигналів, і якщо між ними не було відбиття, тобто якщо між ними не відбувався процес послідовного формування відповідних структур, не могла б відбутися і сама взаємодія соціальних систем. “Яке б явище взаємодії ми не розглядали, - пише Н. Ківенко, - скрізь виявляється, що дія однієї системи на іншу передається за допомогою проміжних структур, що є сигналами, які несуть цю інформацію”^{[243] [244].}

Звернемо тут особливу увагу на ту обставину, що сигнали є такими енерго-інформаційними продуктами, що несуть інформацію про стан структур, які відбиваються, з одного рівня саморуху універсуму на інший. Необхідність перехідних структур (сигналів) диктується тим, що вищезазначені рівні недосяжні один для одного. У зв'язку з цим для передачі інформації використовуються проміжні структури і механізми.

Очевидно, при взаємодії рівнів універсуму між собою вони не “переживають” всі проблеми інших, а враховують тільки кінцеву результативну силу їх впливу. Тут діє принцип паралелограма для інтеграції у вектор руху сукупності духовних процесів або сил.

Відбиття є відповідною реакцією соціального організму на вплив середовища. Власне воно означає “протистояти”, “давати опір”, “уражувати”, “відштовхувати, “перемагати”, “відкидати”, “заперечувати”.

Суть відбиття полягає у тому, що воно включає в себе таку залежність між двома процесами, за якої особливості першого процесу відтворюються у відповідних особливостях другого. Це означає, що між взаємодіючими структурами, завдяки властивості відбиття, встановлюється причинно-наслідкова залежність. Причому, при впливі нижче розташованої структури на ту, що розташована вище, відбиття в останній фіксується у вигляді семантичного сигналу, а при зворотному впливі - структура, що стоїть вище, змінює морфологію нижчої структури. Отже, відбиття, що протікає у зворотному напрямку, має іншу властивість. Воно відоме в літературі як управління.

Сигнал набуває сили тільки в соціальній цілісності, яка набула певного ступеня виробленості, тобто, коли є в наявності певні різновиди структур і коли вони вже мають хоча б найпростішу початкову конфігурацію, тобто, коли між ними склалися функціональні зв'язки, порушення яких згубно відбивається на “здоров'ї” соціального організму. Існування у природі спільності структур пов'язане також з тією обставиною, що сигнали, які несуть інформацію від однієї системи до іншої у процесі відбиття, є безпосереднім чинником управління останньою.

Оскільки орган управління знаходиться на вищому рівні, то це означає, що система, яка відбиває, реагує у відповідь на отриману інформацію характерним для неї чином у напрямку, “заданому” шляхом інформації системою, що відбивається. Вочевидь, отримана з нижніх прошарків інформація порівнюється зі смислами або ідеальними зразками, витягнутими з континууму Семантичного Всесвіту, і на підставі розбіжностей між ними приймаються рішення, обов'язкові для виконання структурами нижнього рівня. Ця специфічність відповідної реакції при відбиванні дає змогу говорити про відбиваючу систему як про керуючу (ту, що управляє)¹.

При цьому система, яка відбивається, по відношенню до системи, яка відбиває, є керованою (тією, якою управляють) системою, бо вона посилає їй інформацію, що є чинником управління. Як доведено, для всіх систем матеріального світу характерне те, що вони, взаємодіючи між собою і взаємовідбиваючи одна одну, обмінюються інформацією про процеси, що в них протікають. Ця ознака є загальною для всіх видів управління і свідчить про аналогію в структурній організації якісно різноманітних об'єктів.

Інформація як специфічна форма зв'язку являє собою засіб впливу чинників навколишнього середовища на керовану систему. Не можна говорити про управління, не маючи при цьому на увазі наявності обміну інформацією між системами, і немає сенсу говорити про існування інформаційних потоків, не мислячи їх елементами певного процесу управління^{[246] [247].}

Процес управління завжди відбувається на основі прийому, зберігання, передачі і перетворення інформації і здійснюється за такою схемою: керована і керуюча системи, між якими виникає інформаційна залежність. Інформація, яка надходить від керуючої системи до керованої, є чинником, що здійснює управління. Таким чином, між громадянським суспільством та системою- регулятором складаються відносини субординації.

Отже, процес саморегуляції породжується в ході вертикального руху універсуму. Алгоритм дії названого механізму, за Н. Ківенко, можна уявити так: кожен сигнал, являючи собою той чи інший соціальний процес, фіксує в своїй структурі (безпосередньо або опосередковано) особливості системи або органу, що надіслали його. Між структурою цієї системи і структурою сигналу існує специфічна відповідність. Потім цей сигнал, досягнувши системи, наражається на зустрічний вплив, вступаючи з ним у взаємодію. Між ними теж формуються відносини структурної відповідності. Структура відображаючої системи стає подібною до структури сигналу, а через неї і до структури впливаючої на неї системи. Зміна структури цієї системи змінює певною мірою і в певному напрямку її природу, характер її взаємодії з навколишнім середовищем.

Оскільки ми маємо справу зі структурованими речами, які взаємодіють із середовищем не як ціле, а окремими своїми сторонами, то ми мусимо перейти на інший рівень абстракції. Тут зміну внутрішніх зв'язків слід розглядати як рух внутрішнього, а дію - як “озовнішнення” зміни, прорив її за межі речі назовні, або, навпаки, як “овнутрішнення” зовнішнього впливу. Цей аспект мусить бути присутнім у теоретичному аналізі, бо соціальний організм як соціальний суб'єкт обов'язково спрямований своєю активністю у зовнішнє середовище, оскільки він за своєю природою мусить взаємодіяти з подібними собі соціальними одиницями. Згадаємо, що тиск на інших і взаємодія з іншими є атрибутивною властивістю будь-якого соціального утворення. У зовнішній комунікації дія, доведена до крайньої своєї форми, покидає межі соціального організму або окремої його частини, тобто вона відчужується від свого джерела.

Раціоналізація поведінки соціального організму в зовнішньому середовищі диктується все тим самим смислом, породженим ще процесом відбивання задля оцінки стану внутрішніх зв'язків. Тепер вже, завдяки активізованому смислу, система саморегуляції автоматично виходить на управління можливостями соціального організму. Смисл, виступаючи як елемент системи саморегуляції, здійснює вирішальний вплив на всі наявні у соціального організму можливості, стверджуючи примат цілісності над усім, що відбувається в її складі.

При цьому смисл не зводиться до одиничної мети, а являє собою “певну траєкторію мети, точніше - певний смисловий простір, що як “аттрактор” каналізує, консолідує окремі доцільні дії і спонукання в єдине смислове русло, з яким виникає зворотний зв'язок”^[248].

За рахунок такого зворотного впливу смислу породжених системних ефектів на можливості соціального організму приходить пора його самозмін як цілісності. Усвідомлена необхідність самозмін починає “гнати” процеси у зворотному напрямку - від вияву потреб до прояву можливостей, властивостей системи. Органом управління “обирається” з безлічі наявних можливостей тільки той, що відповідає збудженому смислу і загальній ситуації у системі. Це призводить на практиці до того, що реалізація обраного варіанту змін потребує найменших з необхідних для задоволення актуальних потреб енерговитрат соціального організму.

Окресливши в такий спосіб зміст саморегуляції соціального організму країни, перейдемо до розгляду її форм. Нагадаємо, що визначення саморегуляції соціального організму країни є водночас і визначенням організаційної форми, оскільки вона - це щось установлене і завдяки цьому відмінне від того, форму якого воно складає; це визначеність самоорганізації як якість, єдина зі своїм буттям.

Оскільки в цьому випадку йдеться про саморегуляцію, яка є похідним явищем від соціального організму країни, що відноситься дослідниками, насамперед, до так званої другої природи, то ми маємо справу відповідно не з натуральною формою, в якій перебуває друга природа, а з ще раз перетвореною формою. Фактично тут ми маємо говорити про явище, що належить до третьої природи.

Вітчизняна філософська думка дуже обережно ставиться до третьої природи. Ми маємо тільки декілька робіт, що торкаються цього питання. Ось як, наприклад, про неї пише В. Бех: “Ми підійшли впритул до розуміння походження існування космічної форми життя на Землі. Третя природа не фантазія, а двічі об'єктивована реальність соціального матеріалу. Це вже не соціальна природа. Прямим аналогом тут виступає друга природа по відношенню до першої природи. І та, й інша - універсум, але такий, що перебуває на різних фазах саморуху”¹. Не можна не помітити, що ми тільки що отримали ще одне підтвердження про семантичну природу явища саморегуляції.

Для того, щоб більш глибоко розібратися з формою процесу саморегуляції, з якою тісно пов’язаний соціальний світ, нам важливо відтворити основні атрибутивні якості простих перетворених форм. Важливим моментом є те, що перетворені форми не втрачають предметності, яка була присутня у вхідних зовнішніх формах. Але, звичайно, предметність також виступає не в своїх вхідних, а в перетворених формах. М. Мамардашвілі характеризує останні в структурі людини як квазісубстанціональні об'єкти, як квазіпредмети, предмети-фантоми. Складність їх дослідження полягає в тому, що перетворені форми - це не просто видимість, а внутрішня форма видимості, тобто стійке і відтворююче ядро. Він спеціально підкреслює, що перетвореність “є якісно новим дискретним явищем, в якому попередні проміжні ланки “стиснулись” в особливий функціональний орган, що володіє вже своєю особливою квазісубстанціональністю (і, відповідно, новою послідовністю акциденцій, часто зворотній дійсній)”^{[249] [250].}

Ця обставина значно ускладнює викладення матеріалу дослідження, оскільки складну перетворену форму соціального життя треба розглядати як чинники еволюції та інволюції. Інакше кажучи, складні перетворені форми - новоутворення, що є результатом впливу середовища або спонтанних змін підстави, ми розглядаємо як специфічний механізм саморозвитку людства, що перешкоджає його тривалому застиганню в досягнутих формах цивілізації (або безкультур'я).

Матеріал, у якому фіксується похідна субстанція від соціальних відносин, а саме її ми називаємо третьою природою, є, на нашу думку, ніщо інше, як інформація, яка втілюється у смисли. Тому саморегулятивні процеси побудовані на специфічній інформації, яка відома нам як управлінська інформація. Остання має декілька різновидів, зокрема, директивна та виконавча.

Про особливість інформаційного забезпечення саморегуляції соціального організму країни свідчить той факт, що на практиці виникла спеціальна мова, якою обслуговується регуляція соціальної взаємодії людей. Продемонструвати цю закономірність легко на прикладі КПРС, яка виконувала в соціальному організмі СРСР функцію системи саморегуляції. Й. Сталін, наприклад, виступаючи від імені політичної партії, вдається до виразів як антропоморфного (“партія говорить своєю мовою”), так і техніцистичного, навіть військово-техніцистичного (преса - “найсильніша зброя”, “гостра зброя”) характеру¹.

Як аргумент на користь такого твердження, можна навести і факт видання спеціальних словників, де концентрується специфічний тезаурус для управління соціальним розвитком^{[251] [252].}

Відсутність ознак управлінського походження в інформації ми розцінюємо як інформаційний шум, який перевантажує комунікаційні системи, й у ньому може загубитись дійсно важливе повідомлення, яке має здійснити саморегулятивну функцію. Поряд з цим може вироблятись та спрямовуватись у комунікаційні мережі дезінформація, яка має цільову спрямованість посилити ентропію соціальної системи. Так званий “чорний PR”, що набув небувалих масштабів під час політичних виборів в Україні, є саме таким “нездоровим” різновидом інформації.

Отже, формою саморегуляції соціального організму країни є внутрішня організація впорядкованої взаємодії людей у певних просторово-часових вимірах, що функціонує на основі інформаційних процесів, тобто формує взаємодію двох підсистем - регулюючої та регульованої.

Таким чином, з'ясовані основні атрибутивні властивості явища саморегуляції соціального організму країни:

- по-перше, поглиблено розуміння семантичної природи саморегуляції, онтологічно відтвореної у смислах, якими ми користуємося не помічаючи, що це продукт третьої природи, і тому ми у бутті не можемо потримати його у руках, а користуємося ними у своїй свідомості та переробляємо у самосвідомості і підсилюємо існування третьої природи шляхом смислоутворення;

- по-друге, сутність саморегуляції соціального організму країни ми обґрунтували як вираження самоупорядкування його внутрішнього змісту, що виявляє себе в єдності всіх багатоманітних і суперечливих форм його буття;

- по-третє, зміст саморегуляції розкривається нами як сукупність процесів упорядкування взаємодії людей, що відбуваються шляхом локалізації у просторі та циклізації у часі. Крім того, тут обґрунтовано існування специфічної цілераціональної діяльності людей з упорядкування взаємовідносин між ними. Саморегуляція, як виявилося у ході аналізу її змісту, має дві складові: перша пов'язана зі словом “само” і тому відбувається за законами синергетики і людині не підкоряється; друга пов'язана з “регуляцією” і тому може цілераціонально відтворюватись спеціальним контингентом працівників, що мають певну спеціалізовану підготовку. Таким чином, саморегуляція має бути включена у суспільний поділ праці;

- по-четверте, формою саморегуляції соціального організму країни є внутрішня організація впорядкованої взаємодії людей у певних просторово-часових вимірах, що функціонує на основі інформаційних процесів, тобто формує взаємодію двох підсистем: регулюючої та регульованої. У історичному розгляді вона постає як історична форма саморегуляції соціального організму країни;

- по-п'яте, саморегуляція як процес не може існувати у нескінченному режимі. Процес повинен обов'язково перейти у продукт. Там, де це чергування зупиняється, продуктивність переходить у продукт (наприклад, бюрократизація систем управління), а там де воно відновлюється, продукт переходить у продуктивність. Оскільки продукт повинен залишатися нескінченно продуктивним, у ньому повинні бути виокремлені три ступені продуктивності; абсолютний перехід продуктивності у продукт є знищенням самого продукту - системи саморегуляції (бюрократизація). На це звернув увагу ще Ф. В.Й. Шелінг^[253].

3.4.