8.1. Проблема вибору критерію якості ФУНКЦІОНУВАННЯ СИСТЕМИ САМОРЕГУЛЯЦІЇ. Одномірна і багатофакторна оптимізація

Всупереч столітньому авторитетові ідеї рівноваги, яка панувала в суспільній свідомості з 1850 по 1950 рік і авторитет якої підтримувався зусиллями Спенсера, Гоббса, Паретто, Ла Шательє і Самуельсона, Кеннона і Парсонса, Хоманса, Стинхкомбе і Міллера, такі відомі вчені, як Подолинський, Лотка, Богданов, Кондратьєв та деякі інші енергійно відстоювали ідею динамічної рівноваги живих та інших самозорганізованих систем.

У вітчизняному суспільствознавстві протягом певного часу поширюються розвідки, в яких розглядаються проблеми соціальної ентропії. Серед представників російського та українського простору осмислення цієї проблематики - А. Ахієзер, Л. Бевзенко, В. Василькова, Г. Гольц, Л. Горбунова, І. Добронравова, Ю. Канигін, В. Каплунов, В. Мазур,

Л. Мосіонжник, А. Назаретян, Г. Нестеренко, М. Ожеван, Є. Сєдов, Ю. Сурмін та інші.

Здійснений Клаппом вербальний аналіз динамічного стану суспільства з генераторами ентропії (шуми, банальність, дезінформація та ін.) - приклад продуктивного застосування ентропійно-негентропійної моделі для коректного аналізу людських спільнот на організменому, психологічному та соціологічному рівнях. Галтинг використав поняття ентропії для аналізу конфліктів у суспільстві і між націями.

На відміну від закордонних авторів, вітчизняні дослідники, наприклад, Канигін і Калітич, тлумачать ентропію як міру віддаленості людської спільноти від оптимального рівня свого функціонування. Черненко і Чернишенко співвідносять поняття соціальної ентропії з мірою економічної та соціальної свободи.

Все викладене вище прямо вказує на те, що епоха рівноваги закінчилась і настала епоха ентропії, яка несе з собою необхідність і навіть неминучість визнання еволюційних змін системи суспільних зв'язків як послідовності біфуркаційних переходів.

Взаємодоповнюючим стосовно поняття соціальної ентропії є поняття негентропії як міри організованості, упорядкованості соціальних об'єктів. Між негентропією і інформацією традиційно проводять аналогію, оскільки інформація нерозривно пов'язана з поняттям процесу і системи управління, характеризує міру

можливості “упорядкування” керованої системи через

управлінські впливи на неї.

При цьому слід зауважити, що соціальний організм будь-якої країни для свого розвитку потребує певного рівня свободи. Це означає, що жорстка детермінація соціальних процесів з боку системи саморегуляції неприпустима і навіть згубна для нього. Це помічено дослідниками і описано у теоретичному плані. “Левіафан”, класична праця Томаса Гоббса, є переконливим свідченням того, що може статися з соціальним організмом країни, якщо навіть “договірна держава”, не кажучи вже про тоталітарну, отримає необмежену повноту влади над громадянським суспільством.

Слово “анархія” часто зустрічається в науковій, публіцистичній, художній літературі і вживається в декількох онтологічних і гносеологічно взаємозалежних значеннях. Можна погодиться з французьким дослідником анархізму Даніелем Гереном, що цей термін “настільки старий, як і цивілізація”¹. Наприклад, піфагорійці найгіршим злом вважали анархію (безвладдя)^{[700] [701].}

Використовував це поняття й Арістотель у “Політиці”, відзначаючи, зокрема, що “у демократіях безладність і анархічність державного ладу викликають презирство до нього з боку заможних людей” і що в деяких місцях “демократи були переможені через недисциплінованість і анархію...”^[702].

Нагадаймо, що у відомому словнику В. Даля (1860-і рр.) слово “анархія” визначалось як грецьке за походженням, що означало “відсутність у державі або в громаді голови, улаштованого правління, сили, порядку; безвладдя, многобоярщина”. А “анархіст” - як “заступник, аматор безвладдя, смут, крамол”¹.

У літературі кінця XIX - початку XX ст. в період активного розвитку в Росії анархічного типу політичної свідомості виокремлювали кілька підходів до розуміння анархізму. У них відображалися політичні позиції лібералів, соціал-демократів, анархістів та інших. Ці підходи не були однозначними, мали свої варіації, але містили і деякі спільні моменти. Для представників лібералізму був характерним широкий підхід до феномена анархізму і його розгляд в тісному зв'язку з осмисленням природи революції, внутрішньої логіки історичного розвитку суспільства, його політичних інститутів, політичної свідомості. Негативний зв'язок між анархією і природою держави вбачав професор Б. Кістяковський. Він розглядав державу як засіб подолання анархії: правову державу (юридичний характер держави) - як засіб усунення анархії з правового життя, а соціальну - як здатну ліквідувати анархію в господарській сфері^{[703] [704].}

Юрист і філософ князь Є. Трубецькой відзначав небезпеку наслідків анархії (в значенні безладдя) для втрати суспільною свідомістю ієрархії цінності державних форм: люди, “изголодавшись по порядку и власти, бросаются в объятия всякой власти, как бы плоха она ни была”^[705].

Професор П. Новгородцев вважав анархізм утопією, відзначаючи при цьому близькість “кінцевого ідеалу” марксизму “до анархічних ідей”, і не заперечував проти трактування Г. Кельзеном марксизму як “тяготевшего к анархическо­индивидуалистическому воззрению”^[706]. Визнаючи, що

“відщепенство російської інтелігенції від держави” мало “фатальні наслідки” для державного розвитку, він наївно гадав, що запорукою відродження Росії є переконання, “що відщепенство від держави - цей духовний плід соціалістичних і анархічних впливів - повинен бути викоренений із загальної свідомості...”^[707].

Проте, анархічні ідеї мають певну об'єктивну основу, оскільки соціальний організм країни повинен мати певний рівень свободи або ентропійного запасу для переструктурування соціальних підсистем і інститутів. За відсутності певного відсотку ентропійності такого ефекту не може бути, а це означає, що і будь-який розвиток соціальної системи неможливий.

Отже, якщо критерієм морфологічної зрілості соціального організму країни вважати рівень внутрішньосистемної ентропії, то критерієм його функціональної зрілості може бути дієспроможність країни не тільки забезпечувати власний розвиток, а й очолювати або знаходитись у головній групі соціальних організмів, що визначають сьогодні перехід від індустріальної до інформаційної цивілізації. Прихильником такого погляду можна вважати О. Конта, який, як відомо, розглядає прогрес як розвиток порядку, тобто організації. Згодом цю ж ідею розвивали Стюарт Мілль в “представницькому правлінні”, а також видатні історики Бокль і Грот¹.

За винятком цього органіцистичного погляду на соціальний організм, який намітив ще Арістотель, потім розвивала німецька метафізика, вчення Огюста Конта про безперервний і закономірний прогрес примикає до поглядів Кондорсе і Тюрго, які також вбачали мірило суспільного прогресу в прогресі людських знань. Подібно Канту О. Конт вважає, що цей стан суспільства зумовлений станом людських знань, з яким воно пов'язане, як наслідок з причиною, і цей закон соціальної безперервності додається ним до соціальної динаміки. Цікаві також в системі Конта його сходинки людського прогресу - теорія суб'єктивна, виведена, як і соціологічне його вчення, з помилкової теорії людських здібностей. Тим не менше ці сходинки подають у загальних рисах правильну, хоч і вкрай ще недосконалу, класифікацію суспільного прогресу в матеріальній, фізичній, розумовій і моральній галузях^{[708] [709].}

Г. Гегель, як відомо, вважав, що “стан суспільства слід визнати тим досконалішим, чим менше індивіду доводиться робити для себе, відповідно до своєї власної думки, у порівнянні з тим, що виконується шляхом загальних заходів”^[710]. Це положення, якщо перевести його на сучасну мову, слід розуміти так, що критерієм соціального прогресу є рівень суспільного поділу праці.

Російський публіцист і мислитель П. Ткачов, наприклад, пише з цього приводу наступне: “Встановлення можливо повної рівності індивідуальностей... І приведення потреб всіх і кожного в повну гармонію із засобами їхнього задоволення - така кінцева, єдино можлива мета людського суспільства, такий верховний критерій історичного соціального процесу. Все, що наближає суспільство до цієї мети, є прогресивним, все, що віддаляє - регресивним. Будь-яка людина, що діє теоретично або практично в інтересах цієї мети, - прогресист; всякий, хто діє у протилежному смислі, або переслідує будь-яку іншу мету, - ворог прогресу”¹.

Класики історичного матеріалізму вбачали критерій функціональної зрілості суспільства в засобі поєднання робітника з засобами виробництва. Вони навіть ввели в обіг суспільної науки спеціальний термін - “формація”.

Оригінальну позицію з цього питання займають сучасні філософи. Так, порівняно нещодавно вони сформулювали “об’єктивний критерій прогресу”, в якому стверджується, що найістотнішим у функціонуванні самокерованих систем є їхня активність відносно до зовнішнього середовища. “Виходячи з цього, можна прийняти за об’єктивний критерій прогресу форм управління ступінь активності самокерованих систем: якщо активність зростає, то має місце прогрес, якщо вона зменшується - регрес”^{[711] [712].}

Наведене формулювання, на наш погляд, уособлює несистемний стиль мислення. Ми погоджуємося з Р. Абдєєвим у тому, що таке формулювання є не зовсім коректним. “Активність до зовнішнього середовища” як критерій прогресу звучить некоректно, бо має на думці агресивність до зовнішнього середовища. Справді, при такому критерії прогресом можна вважати і хижацьке знищення природи, і злодіяння фашизму. У такому ж плані звучить і відомий вислів: “Ми не можемо чекати милостей від природи, взяти їх - наше завдання”. Все це є ні чим іншим, як активністю до зовнішнього середовища.

Р. Авдєєв пише з цього приводу наступне: “Сучасна наука ідентифікує розвиненість систем з рівнем відображувальної спроможності, пов’язаної з пізнанням як зовнішньго середовища, його параметрів, можливостей, так і самого суб’єкта, його самопізнання, включаючи і оцінку взаємодії суб'єкта з середовищем”^[713]. Тут, як бачимо, побічно пропонується критерієм розвиненості систем або соціального прогресу вважати прогрес форм управління.

І це далеко не повний перелік наявних в літературі підходів до цього питання. Тому на нас чекає нелегке завдання: або віддати перевагу якомусь з них, або визначити критерієм таку підставу, яка б переважала за евристичними можливостями всі вищенаведені. На нашу думку, логічний аналіз допоможе у вирішенні вказаної проблеми.

Поняття “прогрес” і “регрес” однаковою мірою необхідні для вивчення проблеми соціального організму. Тут ми повинні базуватися на закономірностях, відкритих у взаємозв'язку між названими категоріями, стосовно світу фізичних організмів. Останні, як відомо, ґрунтовно розглянуті А. Сєвєрцовим.

При цьому очевидно, що без поняття “регрес” не пояснити мутацію як в онтогенезі, тобто стосовно окремої соціальної особи, так і в сімействі соціальних організмів. Крім того, остання обставина прямо вказує на необхідність застосування в дослідженні такої категорії, як смерть соціального організму, оскільки можна тільки дивуватись, з якою послідовністю і внутрішньою закономірністю руйнуються соціальні організми старого і нового часу.

При цьому суть регресу ми вбачаємо в тому, що функція зникає раніше соціального органу або всього соціального цілого. Тут ми обмежимось розглядом цього аспекту висуненням чергової робочої гіпотези, яку сподіваємось перевірити в ході логічного аналізу. Її сенс в тому, що в соціальному організмі явище регресу спостерігається тоді, коли має місце невідповідність темпу розвитку специфічних функцій одна відносно одної. Так, залишковий принцип виділення коштів на культуру (на розвиток людини) в умовах СРСР призвів до дезорганізації всієї системи. Немовби попереджаючи, О. Богданов писав з цього приводу: “Сила організму полягає в точній координації його частин, в точній відповідності поділених і взаємопов'язаних функцій. Ця відповідність зберігається при зростанні технологічних відмінностей, що проходить постійно, але не безмежно: настає момент, коли вона вже не може цілком утримуватися і починає йти на спад”¹.

Регрес іде від найбільш часткових і вищих до найпростіших і нижчих соціальних утворень. Тому далеко невипадково в СРСР першою зруйнувалася КПРС як правляча партія, а вже після цього почався розпад державної і економічної систем. За нормальних умов, якщо можна взагалі назвати саморозпад країни нормальним явищем, вищі органи держави руйнуються швидше структури нижчого рівня. У будь-якому разі, органи державної влади переживають свої функції, але тоді вони представляють тільки “уявні органи”^{[714] [715].}

Поразка або саморозпад соціального організму починається з системи саморегулювання. Тому не випадково у процесі суспільних катаклізмів першими зникають політичні форми. Історичні аналогії напрошуються тут самі собою. Неспроможність системи саморегуляції виконувати свою основну функцію призводить до формування у певні періоди людської історії потужних тіньових владних контрструктур і прояву так званого “смутного часу”.

Крім того, для прикладу досить звернутися до такого явища як охлократія, що є прямим наслідком неспроможності системи саморегуляції соціального організму країни виконувати свою функцію. Охлократія є зворотним боком Левіафана. Нагадаймо, що охлократія - це тимчасове або більш менш тривале домінування у політичному житті суспільства натовпу, юрби, “маси”; один із способів здійснення політичної влади, що суттєво доповнює кризові політичні режими.

Феномен охлократії висвітлюється, як відомо, у працях старогрецького історика Полібія, представлений в теоріях держави Платона й Арістотеля, в концепціях сучасних теоретиків політичного процесу. Згідно Арістотеля, охлократія є крайнім проявом негативних властивостей демократії (народовладдя), її збоченою формою. Вона стає можливою за умови відсутності легітимного державного управління, за ситуації безвладдя, деструкції механізмів регулювання з боку системи саморегуляції суспільного життя.

Спалахи охлократії в історії політичного життя спостерігаються, як правило, за кризових часів, на переломних етапах суспільного поступу, за умов загострення соціальних суперечностей. Саме тоді виникають сприятливі обставини для проявів охлократичного стихійного політичного екстремізму, “тиранії натовпу” (Платон).

За своїм характером охлократична поведінка є типовим проявом “негативної свободи”, яка межує з анархією, вседозволеністю, свавіллям. Вона свідчить про соціальні недуги суспільства, є симптомом “хвороби” держави, а точніше системи саморегуляції соціального організму країни, у якому держава виконує обмежену функцію.

Як соціальне явище охлократія не містить у собі творчого потенціалу, вона деструктивна, реалізує себе в антисуспільній поведінці людей, погромах, безглуздому руйнуванні, насильстві. Носієм охлократичних настроїв і поведінки є соціальні аутсайдери, люмпенізовані і маргіналізовані верстви населення або суспільні групи, свідомість яких отруєна шовіністичними, фанатичними та іншими аналогічними до них ідеями та уявленнями.

Особистій психології і моралі в умовах охлократії притаманні зрівняльні мотиви, заздрість, ксенофобія, домінування емоційного начала. Лідери охлократичних рухів - це переважно екстремісти, політичні авантюристи, які використовують безглузду руйнівну енергію натовпу на націоналістичному, релігійному чи побутовому ґрунті для досягнення власних цілей або для задоволення політиканських амбіцій. З цією метою вони вдаються до вульгарно спрощеного тлумачення суспільних проблем, грають на почутті гострого невдоволення багатьох людей своїм суспільним статусом, незадовільним матеріальним становищем, соціальною незабезпеченістю. Історія і сучасне політичне життя наочно демонструють велику загрозу охлократії як чинника поглиблення кризової ситуації, здатного зумовити катастрофічний перебіг подій.

Про те, що в ноосоціогенезі безслідно зникають цілі цивілізації, розчиняються країни і відмирають колись сильні держави, добре відомо з історії. Але цей же процес продовжується і сьогодні, оскільки руйнування первинних соціальних організмів в економічній сфері відбувається безупинно, якщо не спрацьовує механізм їхньої саморегуляції. І не тільки в Україні, де виробничі організми з’являються на світ вже “мертвонародженими”. Ось як про це пише Кадзума Татеїсі, засновник і глава відомої японської корпорації “Омрон”, в книзі “Вічний дух підприємництва”: “В Японії, наприклад, зникла подібна до мильних бульбашок нескінченна безліч підприємств, які не змогли пристосуватися до змін. Як не дивно, на цей процес ніхто не звернув уваги. На відміну від людини, підприємство, що припинило свою діяльність, не залишає по собі ніякої пам'яті”¹.

Проте, регрес окремого органу і навіть цілого суспільства не передбачає ще загального зворотного руху соціальної еволюції загалом, оскільки при цьому регрес одного органу пов'язаний з прогресом іншого органу, який функціонально його замінює. У результаті виходить так, що жодне з надбань колишньої епохи не гине остаточно. Регресують і зникають старі суспільні органи, але взамін виробляються і виникають нові, які за сприятливих умов можуть досягти вищого, порівняно зі старим, рівня розвитку. Було б корисно в ході спеціального історичного дослідження простежити, як відбувається видозміна функцій компонентів соціального організму з тим, щоб уявити цілісну картину регресу соціального тіла. Але це рух в площині історичного простору і часу. Однак соціальний організм водночас перебуває і в іншому, геологічному або космічному русі.

Для того, щоб розкрити рух соціального організму в інший площині, а саме в площині космічного переміщення, треба застосувати відому спіраль розвитку. Не ясно тільки, яку: ту, що поширюється, запропоновану класиками історичного

матеріалізму, або ту, що звужується, запропоновану Р. Абдєєвим^{[716] [717].}

Однак, наразі ми маємо зупинитися на визначенні критеріїв оцінки якості функціонування системи саморегуляції соціального організму країни, що з необхідністю виводить нас на прикладну проблему оптимізації цього функціонування. Оптимізація як процес розробки і реалізації шляхів приведення того чи іншого явища до оптимального стану (тобто такого, що найкращим чином відповідає умовам конкретної ситуації) спирається на оцінку цього явища за одним або кількома критеріями. Отже, необхідно визначитись із пріоритетністю однокритеріальної (одновимірної) чи багатокритеріальної (багатофакторної) оптимізації функціонування системи саморегуляції соціального організму країни.

У випадку однокритеріальної оптимізації оцінка якості функціонування системи саморегуляції соціального організму країни має робитися за одним домінуючим критерієм, всі інші показники, які могли б виступити критеріями оцінки, використовуються лише як обмеження. Це завдання простіше, хоча теж пов'язане з ускладненнями - проблема тут полягає в забезпеченні надійності вибору домінуючого критерію - адже цей вибір не може бути позбавлений суб'єктивних обґрунтувань. Крім того, складність життя в епоху інформаційної цивілізації яскраво демонструє, що практично всі реальні життєві завдання характеризуються більш ніж одним критерієм. Навіть закон економії енергії передбачає спрямованість на виконання завдань максимально ефективно - досягнення максимального ефекту за найменших витратах. Тут вже виокремлюються два критерії - розмір витрат і величина отриманого ефекту.

З другого боку, відома істина: чим простішою є система управління, тим надійніше вона функціонує. Тому має сенс ідея, що оцінка якості і подальша оптимізація функціонування саме за одним критерієм є більш надійними і менш витратними для реалізації. З урахуванням обох цих методологічних настанов у випадку оцінки якості функціонування системи саморегуляції соціального трагізму країни доцільно виділяти головний і допоміжні критерії. Якщо головний критерій має стосуватися функціональної зрілості системи, то допоміжні - її морфологічної зрілості і здатності до розвитку.

Загалом є підстави зробити висновок, що визначення критеріальної бази якості функціонування системи саморегуляції соціального організму країни пов'язане з мірою використання або не використання влади для упорядкування соціальної взаємодії. Головними характеристиками цієї критеріальної бази є такі:

- по-перше, вона не збігається з критеріями, що використовувалась у просторі аграрної та індустріальної цивілізації, хоч і має конкретно-історичний характер, оскільки пов'язана з діяльністю людини;

- по-друге, вона тяжіє до загальнонаукових законів і закономірностей, яким підкоряється жива і нежива природа;

- по-третє, основним критерієм якості функціонування соціального організму є економія енергії, що витрачається на соціальний метаболізм та створення оригінального продукту - ноосферу, якого потребує Космос;

- по-четверте, соціальна ентропія/негентропія є критерієм оцінки морфологічного стану структур гомеостату - органу, що здійснює саморегуляцію: надмірна негентропія веде до породження нового Левіафану, а безмежна ентропія породжує безмежний соціальний хаос і охлократію з анархізмом і аномією;

- по-п'яте, критерій якості функціонування гомеостату правомірно визначати темпами розвитку соціального тіла, при розгляді двох взаємовиключних напрямів: прогрес і регрес;

- по-шосте, саморозпад системи саморегуляції, що відбувається, передусім, при неспроможності гомеостату виконувати свої функції, веде до гомеоклазу соціального організму;

- по-сьоме, аномія, анархізм, як і охлократія, мають певний сенс і необхідність для існування у структурі соціального організму країни як специфічний режим функціонування його системи саморегуляції;

- по-восьме, організація, як відомо, не обмежує свободу, а навпаки - створює для її реалізації додаткові можливості. Останнє відоме в соціальній філософії як “парадокс свободи”, вперше проаналізований знаменитим Платоном. Необмежена свобода, писав Платон, веде до своєї протилежності - анархії і свавілля, оскільки без захисту і обмеження з боку закону (держави) з необхідністю призводить до тиранії сильних над слабшими. Аналіз вказаного парадоксу поглибили Ж.-Ж. Руссо і І. Кант: свобода кожної людини має бути обмеженою, але не далі тих кордонів, які необхідні для забезпечення рівної міри свободи для всіх.

8.2.