Нормативна складова системи саморегуляції АБО ІНСТРУМЕНТАРІЙ САМОРЕГУЛЯЦІЇ

Узагальнюючи аналіз становлення системи саморегуляції соціального організму країни, відтворимо, передусім, нормативне забезпечення цього явища. Його досить вдало подає В. Бачинін¹.

В основу засобів регуляції архетипного рівня покладено так звані міфологічні табуальні “першонорми”^{[288] [289], а саме: заборона людоїдства, вбивство кровних родичів та інцест (кровозмішення, статевий зв'язок між кровними родичами (батьками і дітьми, братами і сестрами). Проявами цих норм були табу, що регулювали відносини між людиною та вищими силами, і таліон, який регулював відносини між самими людьми. Крім них, до засобів регуляції цього рівня відносяться архетипи як носії колективної пам'яті. Тобто для архетипного рівня характерні засоби регуляції, засновані на здоровому глузді.}

Саме ці норми стали основою для формування таких регулятивних систем, як релігія, мораль, право.

Поява первісних форм релігії спонукала до оформлення релігійних норм, що давало можливість звільнення індивідуальної свідомості від вибору альтернативних рішень у кризових ситуаціях і не давало можливості порушувати існуючі заборони. Первісні форми релігії надавали можливість згуртування всіх індивідів у єдине ціле для підтримання їхньої основної функції - виживання. На наступних рівнях системи саморегуляції на основі первісних форм релігії формуються так звані конфесійні історичні форми.

Заборона інцесту та перехід від проміскуїтету (невпорядкованих, нічим не обмежених статевих зв'язків з багатьма партнерами) до екзогамії (заборони шлюбних відносин між членами спорідненого (рід, фратрія) або локального (наприклад, община) колективу, що існував як в епоху первіснообщинного устрою, так і в пізніший час) створюють основу для формування норм моральності, що вимагають ставитися до кожного індивіда як до родової істоти, пов'язаної природними узами братерства з усім людством.

Боротьба за виживання веде до формування і моральних норм, які вимагають від кожної людини відстоювати інтереси тих спільнот, до яких вона належить і які надають їй захист, тобто людина розглядається як представник конкретних спільнот.

Виконання цих норм шляхом набутого досвіду формує і механізм їх передачі майбутнім поколінням. Цим механізмом стали уподібнювання (імітація, наслідування), що проявилися в звичаях, ритуалах та традиціях.

Отже, на архетипному рівні система саморегуляції має такий вигляд: в її основі лежать процеси формування людських спільнот та їх подальша трансформація у роди, племена. Нормами регуляції цього рівня є архаїчні “першонорми” - табу, таліон, а також поступове формування релігійних, моральних норм та норм моральності.

З розвитком суспільства (неолітична революція, яка призвела в кінцевому підсумку до появи надлишків у виробництві, поява приватної власності) відбувається формування нового типу відносин, що характеризувалися появою права і формуванням на його основі такого утворення, як держава, яка захищала інтереси приватної власності.

Формування нормативного рівня системи саморегуляції проходило неоднорідно у різних частинах світу. Раніше всього перехід до нормативного рівня відбувся на початку ІІІ тис. до н.е. у Межиріччі та Єгипті; у середині ІІІ тис. до н.е. - в Індії, це державні утворення Хараппа та Мохенджо-Даро; а вже наприкінці ІІІ тис. до н.е. (2100 р. до н.е.) шумерський правитель Ур-Намму видає перший збірник законів.

У ІІ-І тис. до н.е. державні утворення з'являються в Європі: спочатку у Греції, згодом у Римі, а в І тис. н.е. і в Західній Європі - після Великого переселення народів відбувається утворення варварських королівств та з'являються держави у слов'янських племен.

Стосовно інших континентів, зокрема Північної та Південної Америки, Африки, південніше Сахари, та Австралії, слід зазначити, що перехід до нормативного рівня відбувся набагато пізніше, оскільки держава як історична форма нормативного рівня з'являється у цих реґіонах лише у період їх колонізації європейцями. Хоча це не означає, що спроб створення державних утворень до європейської колонізації на цих континентах не було: вони виявилися невдалими, існували нетривалий час.

Таким чином, перехід до нормативного рівня системи саморегуляції у суспільстві відбувався у різні часи, що і на сьогодні спричиняє нерівномірний розвиток держави як історичної форми цього рівня у світі.

Об'єктом на нормативному рівні системи саморегуляції виступає громадянське суспільство. Визначаючи його як об'єкт нормативного рівня, слід зауважити, що однозначного підходу до розуміння цієї категорії не існує.

Ще Г. В. Ф. Гегель говорив про громадянське суспільство, визначаючи його як антагоністичне суспільство, яке роздирають протилежні інтереси, війна всіх проти всіх.

Метою такого громадянського суспільства є гасло “кожен для себе”, а все інше для окремої людини ніщо. Тому таке суспільство - це опосередкована працею система потреб, що покоїться на пануванні приватної власності та загальній формальній рівності людей.

Розвиток громадянського суспільства передбачає наявність держави як його основи, тому “насправді держава є перше, всередині якого трансформується сім'я у громадянське суспільство, і сама ідея держави розпадається на ці два »2

моменти...^{[290] [291].}

У сучасних поглядах на громадянське суспільство можна виділити наступні моменти: по-перше, воно характеризується тим, що у ньому є місце як для консервативних, так і для радикальних сил, які виступають його необхідними компонентами; по-друге, відносним соціальним консенсусом за системою базових соціальних цінностей (права людини, демократія, плюралізм, правова держава, верховенство закону, власність, соціальна захищеність тощо) та за більш конкретними питаннями практичної політики (система колективних договорів, вирівнювання структури прибутків тощо); по-третє, діалогом різних політичних сил, спрямованих на підтримання, постійне відновлення, відтворення соціального консенсусу у відповідності із соціальними умовами, які змінюються^[292].

Одне із завдань громадянського суспільства полягає в регулюванні горизонтальних зв'язків, що має робитися з позиції доцільності.

Держава повинна бути обмежена правом і у цьому розумінні бути деідеологізованою, оскільки право не буває абсолютно вільним від політичних сил, з необхідності несе в собі елемент ідеології. Громадянське суспільство повинне бути гарантоване правом, яке тому і виявляється ідеологізованим.

Таким чином, більшість вчених поділяють думку про те, що громадянське суспільство і держава - це дві взаємодоповнюючі складові. Інші, навпаки, вважають громадянське суспільство основою формування держави. На нашу думку, громадянське суспільство є черговим результатом зміни станів соціального процесу, тобто є новим етапом у функціонуванні і розвитку суспільства як соціальної системи. Саме тому воно і виступає об'єктом нормативного рівня системи саморегуляції.

Остаточне формування громадянського суспільства як об'єкта нового рівня можна віднести до ХХ ст., однак у процесі такого формування можна виділити кілька етапів. До початку XVI ст., коли у Старому світі почали формуватися держави сучасного типу, можна говорити про латентність громадянського суспільства.

Починаючи з ХѴІ-ХѴІІ ст., виникають соціально-економічні, політичні та ідеологічні передумови появи власне громадянського суспільства, а з кінця ХѴІІ і до кінця ХІХ ст. у найбільш розвинених країнах світу воно вже сформувалось у вигляді держав з початковим капіталізмом, заснованим на приватній власності. З кінця ХІХ ст. починається третій етап розвитку громадянського суспільства - воно сформоване й існує у більшості розвинутих країн світу.

Як вже зазначалося, громадянське суспільство нерозривно пов'язане з державою, що виступає суб'єктом нормативного рівня.

З формуванням нормативного рівня у суспільстві остаточно складається нормативна піраміда. Регулятивні норми, що зародилися ще на архетипному рівні, тут найповніше проявилися. До них приєдналися також ідеологічні норми, що потребують від громадян підпорядкування їх практичної та духовної діяльності політичним цілям і завданням держави.

Для другого рівня системи саморегуляції характерна регуляція відносин на основі законів як юридичних актів, що закріплюють основні позиції нової форми розвитку і виступають засобами регуляції цього рівня, а механізмом передачі є законослухняність.

Нормативний рівень системи саморегуляції характеризується такими рисами: в економічній сфері появою “господарської цілісності” та розвитком приватної власності як основи створення інституту держави; в соціальній сфері паралельно з розвитком приватної власності йде процес формування нових прошарків (класи, соціальні групи, страти і т. ін.); у політичній сфері з’являється, як уже було сказано вище, нове утворення - держава, що регулює відносини між різними соціальними групами; у духовній сфері виникають різні напрямки культури, як матеріальної, так і духовної, нові форми релігії, відбувається процес розшарування культури на елітарну та масову. Крім цього, явище “свобода волі” починає ототожнюватися вже не з усією спільнотою людей, а із свободою окремого індивіда як однієї з цінностей функціонування нормативної форми регуляції.

Виділяючи державу як історичну форму нормативного рівня, слід зазначити, що вона відображає, насамперед, політичні відносини і в своїй основі має історичні форми архетипного рівня, що склалися в економічно-соціальних відносинах. Завдяки розвитку такої основи на нормативному рівні системи саморегуляції при утворенні держави виникають її різні історичні форми. Передусім, слід вирізняти історичні форми правового типу на основі ставлення до форм правління в державі та основних інститутів політичної влади (монархія, республіка); на основі державного устрою (унітарні, федеративні, штати, конфедерації); на основі політичних режимів (парламентський, авторитарний, військово-диктаторський та інші).

Таким чином, пристосування тих чи інших механізмів саморегуляції до історичних умов породило різноманіття її історичних форм. Але останнім часом помітні тенденції, спрямовані на духовне відродження суспільства.

У ХХ ст. з'являються нові види матеріальних носіїв - комп'ютерні технології, глобальні комп'ютерні мережі, що дає можливість охопити й поглибити проникнення інформації у всі сфери життя суспільства. Швидкий розвиток науково-технічного прогресу, що почався в середині 40-х рр. ХХ ст., веде до переосмислення, передусім, потреб людини, суспільства, до їх актуалізації в прагненні задовольнити. Це переосмислення відбувається на якісно новому рівні, оскільки суспільство досягло у своєму розвитку стану, коли його матеріальний напрямок відходить на другий план, а на його місце приходить духовний. Саме він і викликає зміни в суспільстві.

Крім того, перехід громадянського суспільства до нового стану, а саме - до власної трансформації, що відбувається, на нашу думку, з середини ХХ ст., можна визначити як один із напрямків формування третього рівня системи саморегуляції - семантичного. Його ще не можна чітко виокремити, бо остаточно ще не можна вказати на основу, на якій буде здійснюватися становлення цього рівня системи саморегуляції. Ясно одне, традиції, звичаї та закони, що існують у сучасному суспільстві, не зникнуть, а поглинуться ще більшим процесом.

Розглядаючи характеристики перехідного періоду від нормативного до семантичного рівня системи саморегуляції, можна виділити основні тенденції його функціонування та розвитку. По-перше, об'єктом семантичного рівня є громадянське суспільство, що трансформується; по-друге, суб'єктом можна визначити світові уряди (наприклад, ООН, Європарламент тощо); по-третє, засобами регуляції поступово стають знакові системи, що виражаються через семантику мови; по-четверте, механізмом саморегуляції цього рівня стає смислотворчість або смисловиробництво).

Поступово соціальний інститут держави імовірно втрачатиме свої основні позиції і відійде на допоміжні або ж зовсім зникне. Проте, доки він функціонує і потреба в ньому не відпала, його самовідтворення має забезпечуватися спеціальним органом - гомеостатом.