Провідні тенденції у функціонуванні систем САМОРЕГУЛЯЦІЇ ОКРЕМИХ КРАЇН: ІСТОРИЧНИЙ ЕКСКУРС

Функціонування евристичної моделі системи саморегуляції соціального організму країни можна проаналізувати на прикладі історичного розвитку різних країн світу, виокремивши на їх основі спільні історичні форми, притаманні соціальному організму країни.

Найпоширенішою історичною формою соціального організму країни стала держава, типи і види якої можна класифікувати за різними ознаками. Нас цікавить її історичний аналіз. На його основі можна виділити типи держав стародавнього світу:

- номи (Єгипет, Месопотамія, ранній період Стародавньої Греції), територіальні (Єгипет, Старовавілонське царство), поліси (Стародавні Греція та Рим), імперії (Асірія, Римська імперія);

- феодальні (середньовічні) - міста-держави (Італія, майя), централізованого типу (територіальні) - уніфіковані бюрократичні (Франція), федеративні (Швейцарія, Нідерланди), локальної централізації (Німеччина, Північна Італія), імперії (Османська імперія, спроба створення Священної Римської імперії, пізніше Російська та Австрійська), що в ході свого остаточного становлення поступово набувають форми станової монархії зі станово-представницькими зборами, а пізніше набувають своєї останньої найбільш централізованої форми - абсолютної монархії;

- буржуазні (капіталістичні), які поділяються за формами

державного правління (монархії - необмежені (абсолютні, наприклад, Саудівська Аравія, Марокко) і обмежені: дуалістичні (Бахрейн, Кувейт), парламентські (Велика Британія, Данія, Швеція, Японія); республіки - аристократичні (при рабовласницькому та феодальному ладах) і демократичні, які поділяються на парламентські (Австрія, Італія, ФРН), президентські (США, Аргентина, Мексика, Росія) та змішані (напівпрезидентські або президентсько-парламентські (Фінляндія, Франція, Україна), формами державного устрою (прості - унітарні (Україна, Білорусь); складні - федеративні (Росія), конфедеративні (Швейцарія)), політичними режимами

(демократичним і недемократичним - авторитарним,

тоталітарним);

- соціалістичні;

- держави соціальної демократії;

- держави соціально-демократичної орієнтації.

Утворення держави як форми системи саморегуляції соціального організму країни проходило неоднорідно у різних частинах світу. Раніше всього перехід до держави відбувся на початку ІІІ тис. до н. е. у Межиріччі та Єгипті; у середині ІІІ тис. до н.е. - в Індії (державні утворення Хараппа та Мохенджо-Даро); а вже наприкінці ІІІ тис. до н. е. (2100 р. до н. е.) шумерський правитель Ур-Намму видає перший збірник законів.

У ІІ-І тис. до н.е. державні утворення з'являються в Європі: спочатку у Греції, згодом у Римі, а в І тис. н.е. і в Західній Європі - після Великого переселення народів відбувається утворення варварських королівств та з'являються держави у слов'янських племен.

Такий тривалий період формування держави в різних частинах світу визначив два основних шляхи її виникнення:

- східний, азіатський (Єгипет, Вавилон, Китай, Індія та ін.);

- європейський (Афіни, Рим, давньогерманські держави).

Східний, азіатський шлях виникнення держави (давній Схід, Азія та Африка) був пов'язаний з проведенням великих громадських робіт із будівництва каналів та інших іригаційних споруд, що вимагало збереження сільськогосподарської общини і суспільної форми власності на землю. Поступово суспільна власність перетворилася на державну. Приватна власність не набула у цьому типі істотного значення.

Потреба в спорудженні та експлуатації іригаційних систем, необхідність у надійному їх захисті створювали природне підґрунтя для самостійної публічної влади. Основою її стало родоплемінні старійшини і вожді - общинне “чиновництво”, яке виступало організатором виробництва і виконувало адміністративні функції. Ця особлива група посадових осіб створила апарат державної влади, що складався.

Східні держави - деспотичні монархії - не мали ясно вираженої класової диференціації. Тут держава стала й організатором виробництва, й правителем над членами общини, їх експлуататором. Родоплемінні старійшини і вожді привласнювали не самі засоби виробництва, а управління ними. Маючи у власному розпорядженні якісь матеріальні блага, вони втрачали їх разом з утратою посади.

Європейський шлях виникнення держави передбачає головним чинником утворення держави класове розшарування суспільства в зв'язку із формуванням приватної власності на землю, худобу, рабів. У південній Європі не були потрібні такі громадські роботи, як на Сході. У результаті розкладання общин виникала або приватна власність на землю (Афіни, Рим), або приватне землекористування зі збереженням державної власності (Спарта). При цьому у давніх Греції та Римі утворилася рабовласницька держава, а у східних слов'ян результатом переходу від архетипного до нормативного рівня системи саморегуляції стало утворення феодальної держави.

Отже, історично першим типом держави стала рабовласницька держава, в якій можна виділити кілька форм: номи, міста-держави і поліси, територіальні держави, імперії. Ці форми характеризуються поступовим переходом від локальної централізації (окремі міста-держави, поліси, номи, які були спочатку окремою територією або містом-державою під владою місцевого правителя) до утворення великих територіальних держав, зокрема рабовласницьких імперій, з розгалуженою інфраструктурою, централізованим управлінням та вертикальним апаратом державної влади на чолі з правителем країни.

Місто-держава як вид держави було, насамперед, центром ремесла і торгівлі, або ж релігійним центром, як й інші міста світу. Але, на відміну від звичайних міст, в яких більшість його мешканців не брала участі у безпосередньому виробництві продуктів харчування, тобто не займалася землеробством та скотарством, у містах-державах мешканці самі обробляли поля та випасали худобу.

Структура міста-держави базувалася на територіальних общинах, які входили до общини-держави або групувалися навколо центральної общини-міста. Остання мала такий самий адміністративний устрій, що й звичайна община (народні збори, рада старійшин, правитель міста). Наприклад, у майя група територіальних общин або центральна община разом з периферією, що від неї залежала, складала основне адміністративне утворення, що за своїми розмахами території відповідало “ному” (Кортес, Діас, Юкатан та інші).

Яскравим прикладом міст-держав є їх перші протидержавні утворення на території Межиріччя. Приблизно з середини IV тис. до н.е. в Південному Двуріччі з'являються перші надобщинні політичні структури у формі міст-держав. Прикладом їх служить Урук^[471].

Система адміністрації в Урукі була тісно пов'язана з культом бога неба Ана, що виступав, мабуть, у функції поєднання єдності колективу. Храм на честь Ана був суспільним і господарським центром Урука, а жерці храму виконували функції управителів на чолі з верховним жерцем, главою протодержави. Ранні протодержави Двуріччя були знайомі з досить складним іригаційним господарством, яке підтримувалося в робочому стані зусиллями всього населення на чолі з жерцями. Храм був не тільки найбільшою спорудою і монументальним центром, але одночасно і громадським складом, і коморою, де розміщувалися всі запаси, все громадське надбання колективу, в який вже включалася і деяка кількість полонених іноземців, що використалися для обслуговування поточних потреб храму. Храм був також центром ремісничого виробництва, включаючи і металургію бронзи.

Протодержави стародавнього Двуріччя розвивалися швидко і енергійно. Росла кількість населення і вдосконалювалися трудові навички, збагачувалася культура праці, наслідком чого було збільшення кількості освоєних і забезпечених іригаційними пристроями полів. Різко зростали запаси отримуваного з цих полів зерна, причому його надлишок після задоволення поточних потреб відірваних від виробництва їжі працівників все частіше використовувався як своєрідна валюта: спеціальні служителі храмів - тамкари - відправлялися на завантажених зерном судах у далекі експедиції, включаючи і морські, з метою виміняти зерно на такі необхідні в районах Південного Двуреччя корисні копалини, як метали, камінь, будівельний ліс тощо.

Із зростанням протодержав ускладнювалася і їх внутрішня структура. Якщо спочатку храм був центром господарства і общини, що розрослася, або групи сусідніх общин, кожна з яких в особі своїх представників брала участь в обробці землі храму, продукт з якої йшов на сакральні (сумісні всеобщинні ритуали з рясним жертвопринесенням) і страхові потреби колективу і на утримання нечисленної ще групи відірваних від виробництва їжі людей, то тепер ситуація змінилася. Мабуть, вже з другої третини III тис. до н.е. в більшості протодержав (Урук, Киш, Ур, Лагаш і ін.) населення обчислювалося десятками тисяч, а кількість громадських сіл - багатьма десятками. Практично це означало, що надмірна праця і продукт общинників - навіть за умови значного зростання храмових земель і храмового господарства - вже не міг бути реалізований з достатньою повнотою і ефективністю поза самими громадськими полями і поселеннями, які могли розташовуватись від храму на десятки кілометрів. Тому відбувалося відділення громадських полів від полів храму. Общинники обробляли свої землі і виплачували ренту-податок, тоді як в обробці храмової землі вони переставали брати участь, що, втім, не виключало їх участі в суспільних роботах, на будівництві каналів, гребель, храмових або палацових споруд, шляхів і таке інше із забезпеченням їх живленням і видачею необхідних знарядь праці з храмових комор і складів.

Поступове розширення оброблюваних земель призводить до формування територіальних держав.

Серед рабовласницьких міст-держав можна виділити в окремі групи номи раннього періоду та поліси.

Нами (з грец. nomos - область, округ), що сформувалися на основі родів, являють собою полісний устрій країни, тобто співіснування десятків незалежних міст-держав. Очолювалися вони номархами, колишніми родовими старійшинами. З появою держави номархи перетворюються на місцевих царків, які були головними адміністраторами, очолювали номове військо, виступали у ролі верховного жерця номового культу, а також керували іригаційним будівництвом.

Прикладом розвитку номів є Давній Єгипет, де перші держави виникли в межах невеликих областей (номів), що охоплювали кілька поселень, об’єднаних навколо міського центру, де знаходилися резиденція вождя і святилище головного божества, яке в ньому шанувалося. Кожен ном мав військо, своє символічне зображення (герб). Адміністративний апарат нома (адм. округа Давнього Єгипта) підпорядковувався номарху. Кількість номів і їх площа не були постійними. В списках номів (адм. округа Давнього Єгипта) Давнього царства (ХХѴІІІ - XXIII ст. до н. е.) у храмах фараонів Снофру і Неусерра (IV і V династій) перераховуються 37 номів (адм. округа Давнього Єгипта) (22 у Верхньому і 15 в Нижньому Єгипті). 42 бога, присутні на суді Осіріса (в і25 главі давньоєгипетського сбірника заклинань і гімнів - “Книги мертвих”), відповідають 42 номам (адм. округа Давнього Єгипта) Нового царства (близько 1580 - близько 1070 до н. е.). Канонічне число 42 номи (адм. округа Давнього Єгипта) (інколи 44) у списках греко-римського Єгипта не відображало реального адміністративного поділу країни на нові адміністративні одиниці - міські округи¹.

На території Верхнего Єгипту в період Нового царства нараховувалося 22 таких нома, в Нижньому Єгипті - 20 номів^{[472] [473]. Залежно від особливостей природних умов номи - найдавніші самостійні державні утворення, розташовані в долині або Дельті Ніла, - тяжіли до об’єднання, що призвело до створення більших царств. Скоріше за все, об’єднання номів Верхнього Єгипта в одне царство і номів Нижнього Єгипта в інше велике царство відбулося в кінці IV тис. до н. е. Столицею першого було місто Енхаб (Нехен), а північного царства - Буто. Два давньоєгипетських великих царства деякий час існували поряд одне з одним, вели між собою війни. Але тенденція до об’єднання продовжувала діяти і призвела до об’єднання нижнєєгипетського і верхнєєгипетського царств в єдину давньоєгипетську державу, що охоплювала всю долину Ніла від першого порога до Середземноморського узбережжя[474].}

Поліс як історичний тип держави визначають як громадянську общину, тим самим підкреслюючи два елементи: общинний характер цього соціального організму і своєрідність цієї общини, що відрізняється від інших типів общин (родової, сімейно- територіальної тощо). Рисами такої історичної форми є, перш за все, збіг в принципі політичного колективу (колектив повноправних громадян) і колективу земельних власників, взаємообумовленість громадянського статусу і права власності на землю. Тому, з одного боку, всі групи населення, що не мали громадянських прав, відсторонялися від права власності на землю, з другого - у багатьох полісах втрата землі означала і втрату політичних прав.

У полісі діяли різні органи управління (рада, магістратури), але верховним органом завжди залишалися народні збори, яким належало право остаточного вирішення всіх важливих питань. Ще однією важливою рисою полісу був збіг політичної та військової організацій. Військові сили громадянської общини - ополчення громадян, тобто громадянин-власник одночасно є і воїном. Основним економічним принципом полісу є ідея автаркії, тобто самозабезпеченості, у відповідності з якою вироблялась і полісна система цінностей, найважливішим елементом якої є тверда впевненість у тому, що поліс - це вище благо, і благополуччя його членів залежать від нього.

З укріпленням державної влади в деяких містах-державах (наприклад, давній Єгипет) місцеві правителі почали захоплювати сусідні території, що призвело до утворення територіальних держав, які об’єднували вже кілька міст-держав під владою одного правителя. У результаті в таких державах починається формування вертикальної системи управління: правитель (найвищий орган влади в державі) - середній рівень (місцеве чиновництво, утворене з місцевих правителів) - нижчий рівень (“керівники” окремих общин). Поступово в державі починається уніфікація законів, мірил (літочислення, ваги, довжини тощо). На початковому етапі формування територіальної держави центральна влада розповсюджується по країні, але не завжди може втриматися на місцях, що призводить до розпаду держави. Лише з часом з’являються племена, міста-держави, або правителі, які будують міцну централізовану державу.

Наприклад, в Китаї було створено кілька територіальних держав, які змінювали одна одну, але фактично більше лише номінально вважалися територіальними державами: XIV-XI ст. до н. е. - держава Шан-Інь; XII-VIII ст. до н. е. - держава Чжоу, правителі яких не змогли втримати владу на місцях, що привело до розпаду цих країн. VIII-III ст. до н. е. в Китаї відомі як період розпаду єдиної держави, що характеризувався боротьбою різних держав на території сучасного Китаю за панування над іншими. І лише в IV ст. до н. е. в державі Цинь почалися реформи, що дали можливість у ІІІ ст. до н. е. правителям цієї країни об'єднати кілька держав під своєю владою. Царство, а потім і імперія Цинь (256-206 рр. до н. е.) вважаються в історії Китаю першими централізованими державами, в яких імператорська влада мала значний авторитет. Саме в імперії Цинь було побудовано ряд шляхів між усіма районами імперії, встановлено єдині системи мір, ваги і довжини, а також була проведена реформа писемності. Введення єдиної системи мір і ваги було необхідне для встановлення оподаткування населення. Цій меті слугувала і грошова реформа Цинь Шихуана, в результаті якої із обороту були вилучені всі монети нециньских зразків. Ці заходи Цинь Шихуана остаточно зламали перешкоди, що перешкоджали налагодженню постійних економічних зв'язків між окремими районами країни. Саме ця централізована деспотична держава стала прообразом подальших китайських імперій старовини і середньовіччя.

Імперія як вид територіальної держави формується у стародавньому світі й існує фактично до ХХ ст. Хоча перші імперії були створенні на Сході (Асірія, Китай), все ж в історії різних континентів знаходимо її подальший прояв: Римська, Османська, Російська та Австро-Угорська імперії у Європі та Азії, імперії інків у Америці тощо. Основною характерною рисою імперії є її завойовницький характер, тобто створення цієї історичної форми супроводжується ідеями зверхності по відношенню до “сусідів” та її винятковості.

Наприклад, імперія Цинь, що утворилася у ІІІ ст. до н. е. на території Китаю, була яскравим прикладом рабовласницької імперії. Так, територія країни була поділена на 36 великих адміністративних округів. Їхні межі були проведені таким чином, що вони не збігалися з природно-географічними кордонами і межами колишніх царств. Кожен округ складався з повітів, які ділилися на волості, включаючи декілька общин.

На чолі округів стояли начальники, що призначалися безпосередньо імператором. При начальнику округу існували окружні управління, куди входили чиновники, підлеглі центральним відомствам. Другою особою в окрузі був командувач військами, розквартированими на території округу. Він отримував таку саму платню, що і начальник округу, що свідчить про його високе положення. Начальник округу призначав начальників повітів і їхніх заступників.

Адміністративна влада в низових одиницях територіального ділення країни належала виборним старійшинам. Таким чином, на цьому рівні адміністративної системи в імперії Цинь продовжувало існувати общинне самоврядування.

Іншим прикладом є Ассірійська імперія. Формування в VIII - VII ст. до н.е. великої військової держави Ассірії поставило питання про організацію її управління. На більшій частині завойованих земель були утворені провінції як органічні частини держави Ассірії (міста і області Сірії, Малої Азії, ряд халдейських і арамійських князівств Примор'я та ін.). Вони управлялися намісниками Ассірії, штатом чиновників, там стояли гарнізони Ассірії. На деяких територіях зберігалися залежні царства, що платили дань Ассірії. У такому положенні знаходилися міста Фінікії, Іудея, Моав, Едом, Табал, Манна. Ряд держав, найбільш сильних і віддалених від Ассірії, зберігали свою самостійність, але номінально визнавали її пріоритет і час від часу направляли дари цареві Ассірії. Подібними відносинами були пов'язані з Ассірією Лідія, Урарту, Мідія, Елам, князівства Північної Аравії. На особливому положенні знаходився завойований Єгипет. Він був розділений на 20 невеликих князівств, на чолі яких стояли місцеві правителі: царі, номархи, жерці. Разом з цим в скореній країні був залишений великий штат чиновницької і військової адміністрації Ассірії. Предметом особливої турботи було управління Вавилоном, якому царі Ассірії залишали видимість самостійності, проводячи в ньому церемонію коронації як вавілонські царі і приймаючи вавілонські імена^[475].

Формування феодального типу держав розпочинається в Європі у V-VI ст. З історичного погляду, формування феодальної держави було пов'язане з виникненням відповідного типу відносин - феодальних, в основі яких лежали відносини сюзеренітету - васалітету, та феодал - залежний селянин. Цікавим в історії суспільства є те, що рабовласницькі держави Сходу, в основі яких лежали аграрні відносини (так звана аграрна цивілізація), так і не зробили переходу до феодальних відносин. Фактично їх лад залишався таким до їх підкорення або ж переходу під контроль європейських країн. Поява феодальних держав у Європі істориками пояснюється тим, що для рабовласницьких держав Сходу з великими іррігаційними роботами “підходили” саме рабовласницькі відносини, оскільки раби не мали права голосу, майна і були основною робочою силою. Для Європи необхідності в іррігаційних роботах, на яких була б зайнята одночасно велика кількість людей, не мало сенсу, що сприяло перетворенню домашніх рабів у залежних селян, які були економічно залежні від феодалів.

Перші феодальні держави утворилися на руїнах Римської імперії.

Феодальна держава, як і рабовласницька, має кілька підвидів: типи середньовічні - міста-держави (Італія, майя), централізованого типу (територіальні) - уніфіковані бюрократичні (Франція), федеративні (Швейцарія, Нідерланди), локальної централізації (Німеччина, Північна Італія), імперії (Османська імперія, спроба створення Священної Римської імперії, пізніше Російська та Австрійська), що в ході свого остаточного становлення поступово перетворюються з ранньофеодальних монархій в станові монархії зі станово-представницькими зборами, а пізніше набувають своєї останньої найбільш централізованої форми - абсолютної монархії (царська Росія, правління Людовика XIV у Франції). Крім того існують і феодальні міські республіки (міста-держави Італії). Розглянемо їх більш докладно з позиції розвитку саморегуляції соціального організму країни.

Апарат управління суспільством, що формується у феодальній державі, має вертикальну структуру відносин сюзеренітету - васалітету, яка пронизує всю феодальну систему.

З появою феодальних держав у V - VI ст. в Європі можна говорити про утвердження держави як форми саморегуляції суспільства, оскільки існування рабовласницьких та феодальних держав територіально починає займати значну територію земної кулі. Свідченням цього є те, що якщо розглянути історію Північної і Південної Америк чи Африки, то можна знайти багато фактів того, що на цих територіях на початку І тисячоліття нашої ери існували протидержавні утворення або рабовласницького, або ранньофеодального типу. Таким чином, держава стає основною формою об’єднання людей, хоча поряд з нею співіснують, за визначенням Н. Крохмаль, й інші форми саморегуляції - корпоративні та конфесійні¹. Проте, ці форми хоча й існували як самостійні об’єднання, все ж таки були включені одночасно в систему держави та державного управління.

Отже, форма феодального типу держави набуває широкого поширення на території земної кулі, у результаті чого закладається підґрунтя для розвитку інших форм держави.

Прикладом імперії феодального типу можна назвати, перш за все, Османську імперію (офіційно - Висока Османська Держава) - багатонаціональну державу під управлінням султанів Османа, що існувала з 1299 по 1923 роки. У Європі імперію Османа часто називали Оттоманською імперією, Високою (блискучою) Портой або просто Портой. У період розквіту в XVI­XVII ст. держава включала Анатолію (Малу Азію), Близький Схід, Північну Африку, Балканський півострів і прилеглі до нього з півночі землі Європи.

Анатолія, в якій розташована основна частина сучасної Туреччини, до приходу турок-сельджуков в XI ст., була територією Візантії. Імперія Османа завершила завоювання Візантії взяттям в 1453 р. Константинополя. На вершині своєї могутності, в правління Сулеймана “Прекрасного” (1520 -1555), імперія тягнулася від воріт Відня до Перської затоки, від Криму до Марокко^{[476] [477].}

Після закінчення Першої світової війни імперія Османа розпадається: Франція отримує Сірію, Великобританія - Ірак і Палестину; турецькі землі входять в сучасну Турецьку республіку.

Формування імперії відбувалося шляхом захоплення спочатку прилеглих територій, а пізніше і розширення за рахунок завоювання інших країн, зокрема в Європі.

Держава, що виникла, виступала, перш за все, як політична спільність, єдність якої підтримувалася, головним чином, завдяки військовій силі, активній діяльності адміністративного апарату, що складався переважно з “государевих рабів”, і широкому використанню на державній службі мусульманського духівництва. Правителям Османа вдалося створити всередині пануючого класу певний баланс сил: “государеві раби” врівноважували відцентрові тенденції провінційних сипахів (отримувачі тимарів - умовних земельних пожалувань), а улеми (вчені-богослови), що здійснювали нагляд за дотриманням норм шаріату і султанських законів, обмежували свавілля капікулу (системи “государевих рабів”). Існування подібного балансу було необхідною умовою ефективної роботи державного механізму і сприяло затвердженню автократичних початків політичного режиму Османа.

Ранньофеодальні монархії в Європі перетворюються в станові монархії зі станово-представницькими зборами. “Станова монархія, станово-представницька монархія, феодальна монархія із становим представництвом, форма феодальної держави, за якої влада короля або великих територіальних князів (у Німеччині, Нідерландах) поєднувалася з наявністю станово- представницьких установ. Складалася в більшості країн Європи в ХІІІ-ХІѴ ст. (у Кастілії в ХІІ ст., у Угорщині і Польщі в ХѴ ст.) в процесі формування загальнодержавних станів (у масштабі цілих країн) і органів станового представництва - центральних (парламент в Англії, Генеральні штати у Франції, кортеси в Іспанії, сейм в Польщі, Чехії, риксдаг в Швеції та ін.) і місцевих (наприклад, провінційні штати у Франції і Нідерландах, воєводські сеймики в Польщі і ін.). Станове представництво у вигляді земських соборів існувало також в Росії в ХѴІ - ХѴІІ ст. Складання цієї централізованої форми феодальної держави було пов'язано із зростанням міст, товарного виробництва і обміну, із змінами внаслідок цього форм експлуатації селянства, із загостренням на цьому грунті класової боротьби в селі, а також боротьби всередині класу феодалів і суперечностей останніх з міським станом. Основною опорою станової монархії були в більшості країн нижчі і середні шари класу феодалів, що потребували сильного державного апарату для ефективнішої експлуатації селян і захисту від утисків великих феодалів. Активно підтримували станову монархії і городяни, що прагнули до ліквідації феодальної роздробленості, а в деяких країнах - також верхівка вільного селянства. Спираючись на ці шари в політичній боротьбі з великими феодалами-сепаратистами або лавіруючи між станами, король (або територіальний князь) концентрував у своїх руках судову, військову і фінансову владу, створював відносно сильний державний апарат у центрі і на місцях, уводив загальнодержавне законодавство і оподаткування.

Необхідність створення станово-представницьких зборів диктувалася, насамперед, тим, що королівська влада в умовах станового для феодала ладу ще не могла обійтися без згоди станів на збір податків, необхідних для утримання армії і державного апарату, а також на найважливіші внутрішньо- і зовнішньополітичні заходи. Загальним для станово- представницьких установ було: вирішальний вплив у них станів феодалів - духівництва і дворянства, підлегла (особливо спочатку) роль міського стану, відсутність представників залежного для феодала селянства (лише у станових зборах Кастілії і Швеції брали участь депутати вільного селянства). Ці збори, як правило, були ворожі селянству: виступали проти звільнення від особистої залежності (у країнах Західної Європи), активно сприяли його подальшому закріпаченню (у країнах Центральної і Східної Європи), санкціонували збільшення оподаткування селян. Там, де представники різних станів (особливо дрібні феодали і городяни) діяли згуртовано, ці збори домагалися відомої політичної самостійності і накладали деякі обмеження на королівську владу в питаннях оподаткування, рідше - законодавства. Частіше ж станові збори володіли лише дорадчими функціями. Загалом, за винятком Польщі, вони, не дивлячись на окремі конфлікти з королівською (княжою) владою, швидше укріплювали її, санкціонуючи її централизаторские зусилля. Формою феодальної держави, що змінила станову монархію в більшості країн Європи, була абсолютна монархія”^[478].

Якщо станова монархія в Англії привела до формування конституційної монархії, то в Російській імперії, Франції станово- представницькі збори були дорадчими органами, що призвело до формування абсолютної монархії, за якої влада монарха була необмежена. Класичним прикладом абсолютизму є правління Людовіка XIV у Франції.

Іншою формою територіальних держав середньовіччя та нового часу є уніфіковані бюрократичні (Прусія, Франція) держави, в яких відладжена державна машина управління, яка працює відповідно до предписаних інструкцій, з’являється поступово з розвитком економічних відносин. “Перша повноцінна бюрократична машина була створена в XVIII ст. у Пруссії. Почалося все за короля Фрідріха Вільгельма I, який зайняв престол в 1713 р.... Фрідріх Вільгельм I створив в своїй країні адміністрацію, яка по-солдатському беззаперечно виконувала всі накази. Але справжньої довершеності нова система набула за його сина Фрідріха II, якого прозвали згодом Великим. Фрідріх сформував Генеральну директорію - центральний уряд, що спочатку складався з чотирьох департаментів, а потім з восьми. На чолі кожного департаменту стояв статс-міністр, у якого в підпорядкуванні знаходився штат таємних радників. Генеральній директорії підкорялися “канцелярії війни і володінь”, що управляли провінціями. Канцелярії теж мали строгу структуру. Кожну очолював президент, у нього були два заступники в посаді директора, а також встановлений штат радників. Осібно стояла королівська канцелярія, яка займалася тим, що доводила розпорядження короля до статс-міністрів і інших службовців держапарату. Співробітники королівської канцелярії жили в Потсдамі - королівській резиденції, що знаходилася у віддаленні від Берліна, так що чиновники, що відповідали за виконання королівських наказів, знаходилися поза столичними інтригами”^[479].

У середньовіччі зявляються і федеративні (Швейцарія, Нідерланди) держави, в яких держави, що входять до складу федеральної держави, передають частину своєї державної влади союзній державі. Одночасно громадяни держав, що входять до складу союзної держави, стають підданими федерації. Федераціями є, зокрема, США (з 1887 р.), Швейцарія (з 1848 р.), Федеральна Республіка Німеччина (з 1949 р.) і ряд інших держав.

Також в середньовічній Європі формуються держави локальної централізації (Німеччина, Північна Італія), на території яких утворюються кілька незалежних країни (князівств тощо) зі своїми політичними, економічними, релігійними, культурними відносинами. Так, в історії Німеччини виділяють періоди укріплення і формування станово-представницьких монархій у князівствах і встановлення монархій курфюстів (XIV-XVI ст.), ствердження князівського абсолютизма в германських державах (ХѴИ - початок ХЖ ст.).

У середньовічній Європі продовжують існувати і міста- держави з феодальними міськими республіками (міста-держави Італії). Так, морські республіки - Генуя, Піза, Амальфі, а більш за всіх Венеція - розбагатіли на зовнішній торгівлі. Розквіт таких міст, як Флоренція і Сієна, ґрунтувався на ткацьких ремеслах і банківській справі. Інші міста - Мілан, Болонья і Верона - піднялися завдяки важливим торговим шляхам, що проходять через них. З часом на півночі країни утворилося близько 400 міст- держав. Спочатку правління в містах було демократичним; в органи влади обиралися купці і представники дрібної знаті. Проте з часом міста почали роздирати внутрішні суперечності і конфлікти з містами-суперниками. На цьому фоні часто виникала яка-небудь значна особа або спроможна сім'я, єдині, кому вдавалося утримувати владу в смутні часи. Сім'ї Медічи у Флоренції, Віськонті в Мілані, Монтефельтро в Урбіно, Есте у Феррарі, Гонзага в Мантує, Ськаліджері у Вероні - лише деякі з багатьох.

Сьогодні нечисельними прикладами міст-держав є незалежні держави Сінгапур, Монако, Ватикан.

Наступним кроком у розвитку історичних типів держави стала поява буржуазних держав. Більшість учених датують появу таких держав з XVII - XVIII ст., коли в результаті буржуазних революцій в Англії та Франції формуються нові - капіталістичні - відносини виробництва. Проте, поява капіталістичних відносин на території Європи відбулася спорадично ще раніше: вже у XV - XVI ст. в італійських містах-державах, завдяки розвитку як морської, так і сухопутної торгівлі, з’являються перші мануфактури, а у другій половині XVII ст. у Нідерландах відбулася перша буржуазна революція, в результаті якої в Європі почалося формування буржуазного ладу.

Характеристиками буржуазної держави є поступове пристосування старого державного механізму до нових - капіталістичних - умов, зростання ролі права, апарату управління, розширення сфери впливу та функцій держави.

Серед підвидів буржуазної держави можна назвати такі: форми держави - конституційна монархія (Великобританія), парламентська (Франція) та президентська (Сполучені Штати Америки) республіки; основна форма держави - буржуазно­демократична республіка, в якій проголошувалася формальна рівність громадян перед законом, декларувалися права і свободи особи. Ми не будемо детально характеризувати їх, оскільки це є прерогативою історії політичної науки.

Зазначимо лише, що апарат управління суспільством у цей час стає розгалуженим і бюрократизується.

Тут необхідно зробити наголос також на поняття громадянського суспільства, яке при буржуазній форми держави актуалізується. Саме в період існування буржуазної держави починає, на думку політологів і правознавців, формуватися громадянське суспільство. Починаючи з XVI - ХѴІІ ст., виникають соціально-економічні, політичні та ідеологічні передумови появи власне громадянського суспільства, а з кінця ХѴІІ і до кінця ХІХ ст. у найбільш розвинених країнах світу воно вже сформувалось у вигляді держав з початковим капіталізмом, заснованим на приватній власності. З кінця ХІХ ст. починається третій етап розвитку громадянського суспільства - воно сформоване й існує у більшості розвинутих країн світу.

ХХ ст. принесло з собою появу нової форми держави - соціалістичної, в основі якої лежав соціалістичний (комуністичний) спосіб виробництва. У такій формі держави, як декларувалося, всі засоби виробництва та влада належали народу. Фактично держава була однією із сторін, яка формувала відносини “держава - особистість”. У цьому випадку державу можна назвати “експлуататором”, а народ - тією масою, яка “працювала на державу”. Формування соціалістичних держав розпочалося у 1917 р. у результаті Жовтневого перевороту в Росії, перемога якого привела до появи соціалістичної держави - СРСР. У 1918 р. на теренах Європи відбулося ще кілька подібних соціалістичних революцій (наприклад, у Німеччині), проте вони існували недовго - від кількох днів до кількох місяців - і не змогли за цей час сформувати нові соціалістичні порядки.

Але одним з результатів Другої світової війни стало формування системи соціалістичного табору, до якого увійшли частина країн Східної Європи. Ця система соціалізму була знищена у результаті революцій у 80-90 рр. ХХ ст.

Характерним для цих держав було те, що всі вони існували у вигляді соціалістичних республік, що формувалися “за подобою” Радянського Союзу. Апарат управління суспільством фактично не відрізнявся від аналогів капіталістичних країн, але мав у своїй основі право кожної людини бути обраним у систему управління державою.

У теорії держави і права сьогодні виділяють ще кілька типів держав, зокрема державу соціальної демократії - як “організацію політичної влади трудівників-власників (які становлять більшість суспільства), що реально забезпечує максимальне здійснення і захист основних прав людини, прав нації і народу на загальнолюдських засадах свободи, справедливості й солідарності”¹. Такої організації на сьогодні в світі ще не існувало.

Ще одним історичним типом є держава соціально- демократичної орієнтації - перехідний тип суспільства, який існує в період переходу від буржуазного типу до соціальної демократії. При цьому типі держави політична влада забезпечує певний консенсус усіх його частин та перехід до утворення умов, потрібних для повного і безперешкодного здійснення основних прав людини і прав нації (народу) та прогресу суспільства на засадах соціальної демократії.

Наразі виділяють два різновиди такого типу держав: “а) держави, які існують в економічно розвинених країнах соціально орієнтованого капіталізму (Німеччина, Франція, Італія, США, Японія, Швейцарія); б) держави, які існують у країнах, що переходять від авторитарно-бюрократичного ладу до громадянського суспільства і перетворюються з організацій тоталітарної влади партійно-управлінської верхівки на організацію влади більшості населення (колишні республіки СРСР та ін.)”^{[480] [481].}

У світі є чимало народів і націй, що створили свої держави лише у XX столітті. Це, зокрема, деякі країни Північної та Південної Америки, Африки, південніше Сахари, та Австралії, в яких перехід до нормативного рівня відбувся набагато пізніше, оскільки держава як історична форма нормативного рівня з'являється у цих регіонах лише у період їх колонізації європейцями. Хоча це не означає, що спроб створення державних утворень до європейської колонізації на цих континентах не було: вони виявилися невдалими, існували нетривалий час.

На еволюцію держави як історичної форми нормативного рівня значний вплив справили кілька факторів. По-перше, це історичні форми, що існували до появи держави певного типу на різних територіях, що спричинили розвиток певних форм держави. По-друге, це соціальне оточення, яке складалося як із “сусідів”, так і з світового співтовариства, що сформувалося на нормативному рівні. Соціальне оточення могло навіть визначати або “нав'язати” розвиток обраної форми держави.

Крім цієї форми, на нормативному рівні виникають і розвиваються й інші форми саморегуляції, що історично склалися і базуються на механізмі звичаїв та традицій і певною мірою носять перехідний характер від архетипного до нормативного рівня. По-перше, це історичні форми, що виникли на основі релігійних норм, конфесійні форми - релігії (мусульманство, буддизм, християнство тощо), релігійні секти та чернецькі ордени, по-друге, це історичні форми в економічній сфері життя суспільства - корпоративні форми - рицарські ордени, міста, комуни, цехи, гільдії в містах.

Релігія (насамперед світові) як конфесійна історична форма остаточно сформувалася на нормативному рівні. Хоча більшість релігій, на перший погляд, не дуже схожі між собою, все ж можна виділити кілька загальних характеристик цієї історичної форми. Всі світові релігії мають священні книги, які визначають основні канони цієї історичної форми: Біблія - у християнстві, Коран - у мусульманстві, Талмуд - в іудействі, Тіпітака - в буддизмі. Саме в них записані основні положення функціонування зазначеної форми. Ці канони виконуються за допомогою церкви, яка є носієм соціальних норм і системою, яка контролює їх дотримання. Крім того, всі світові релігії є за своєю сутністю монотеїстичні, мають своїх власних засновників та, пройшовши тривалий історичний шлях розвитку, кожна з них поділилася на кілька напрямків.

Релігійні секти (наприклад, мормони, розкольники, меноніти і т. п.) здебільшого створювались як протидія офіційній церкві. Це позначилося не тільки на їх релігійних переконаннях, а і на відокремленні їх від усіх на певній території, в межах якої вони живуть за своїми власними правилами і підкоряються дії власних звичаїв та традиції. Така ізоляція, з одного боку, дає можливість зберегти культурну спадщину цих соціальних груп у тій формі, якої вона набула при своєму створенні. Але, з другого боку, представники цих сект проживають на території різних держав і є їх громадянами, у зв'язку з чим виникає питання про визнання загальнодержавних регулятивних норм. Кожна окрема секта має свій підхід до вирішення цих суперечностей.

Ще однією історичною формою саморегуляції є чернецькі ордени, існування яких регламентувалося статутом. Найбільшого поширення ця історична форма отримала за середньовіччя. В організаційно-адміністративному відношенні чернецькі ордени будувалися за принципом церковної ієрархії, що очолювалася, наприклад, в католицькій церкві - абатом (пріором), у православній - ігуменом. Наприклад, у католицизмі першим чернецьким орденом став орден бенідіктіанців, заснований у VI ст. В ХІ-ХІІ ст. у зв'язку з хрестовими походами виник ряд духовно-рицарських орденів, наприклад, “Орден тевтонських рицарів госпіталю св. Марії в Єрусалимі”, орден цистеріанців. До ХІІ-ХІІІ ст. відноситься виникнення жебрацьких орденів, що повинні були послабити вплив на масу віруючих народно- єретичних вчень і закріпити вплив католицької церкви. Для боротьби з ідеями Реформації в XVI ст. було створено орден єзуїтів. Створений у 1540 р. в Парижі, він був централізованим об'єднанням в католицизмі. Життя єзуїтів регламентувалось особливим статутом, що затверджувався римськими папами. Вони займалися не стільки релігією, скільки політикою, що призвело до створення в 1610-1768 рр. в Парагваї власної держави.

Корпоративною історичною формою системи саморегуляції є міста, що виникли ще в період держав стародавнього світу. Поступово вони занепали, і новий сплеск формування міст почався в Європі в IX-X ст. Формування таких міст йшло кількома шляхами: по-перше, це міста, що виникали на місці давньоримських поселень (наприклад, Флоренція, Мілан, Венеція); по-друге, це міста, що формувалися на “чистому місці” - коло замку феодала, монастиря, що слугували схованкою для населення під час війн та міжусобиць, або створювалися як торговельні центри, бо мали вигоди ринкового обміну, або створювалися як ремісничі центри для обробки сільськогосподарської продукції, або ж створювалися як центри з видобування корисних копалин та обробки металів тощо.

Наприклад, середньовічні міста Європи навіть у забудові відтворювали багаторівневу організаційну структуру: на чільному місці знаходився замок феодала, монастир, навколо яких і складалося місто, або ж у деяких містах існувало кілька різних центрів, що відтворювали певні етапи розвитку історії міста.

Деякі міста мали свої власні органи самоуправління, що розташовувалися навколо кафедрального собору, центральної ринкової площі та ратуші, де засідали міські збори. Разом ці споруди утворювали діловий, торговий, юридичний, релігійний центр міста, тоді як центрами кварталів були приходські церкви та зали цехових зборів. Міста виявлялися складною асоціацією цехів та гільдій, члени яких, як правило, селилися поряд, що було викликане потребами безпеки, оскільки йшла постійна боротьба між різними цехами.

Цех також можна назвати корпоративною історичною формою системи саморегуляції, що мав свій статут, прапор, підтримував удів та сиріт своїх робітників, виставляв загін військового ополчення, відповідав за оборону певної ділянки стіни або башти, за підтримання їх в порядку, регулярно скликав збори своїх членів у спеціальній будівлі, на святах виступав як єдине ціле. Наприклад, в Сієні до сьогодні зберігся щорічний карнавал, в якому беруть участь 17 історичних кварталів міста зі своїми прапорами, в своїх костюмах, виставляють свої команди вершників та стрільців з арбалета.

Таким чином, пристосування тих чи інших механізмів саморегуляції до історичних умов породило різноманіття її історичних форм. Але останнім часом помітні тенденції, що спрямовані на духовне відродження суспільства.

Поступово соціальний інститут держави втрачатиме свої основні позиції і відійде на допоміжні або ж зовсім зникне.

Вже сьогодні активно складаються нові історичні форми, притаманні перехідному етапу, а можливо, і семантичному рівню системи саморегуляції. Це - “світ-система”, термін, який увів А. І. Фурсов, макрорегіони. На думку А. І. Фурсова, “світ-система” покликана замінити поняття “держава” при вивченні сучасного стану суспільства. Сучасна світ-система існувала не завжди, вона також має історичне походження і виникає або починає виникати тоді ж, коли і держава - на рубежі XV-XVI ст., коли “нові монархи” мечем, а потім з розгортанням військової революції XVI-XVII ст., вогнем почали повертати назад співвідношення сил, “угодницькі позиції” між верхами й низами суспільства...”^[482].

Держава як інститут підривається як “зверху” (розвиток та зміцнення таких наднаціональних структур, як ЄС, та інші), так і “знизу” - на рівні провінцій та регіонів. Наприклад, якщо існує єдина Європа, то який сенс входити до її складу з втратами будь- якій державі (Італія, Великобританія, Іспанія), якщо можна включити в неї лише певний реґіон (Ломбардія, Уельс, Каталонія).

Проти держави виступають і “сірі зони”. Цей термін запропонував А. Менк, і він означає території, що не контролюються або погано контролюються державою. На думку А. І. Фурсова, такими зонами можуть бути, по-перше, зони на “межі” або на території кількох держав (“золотий трикутник” в Південно-Східній Азії, “золотий півмісяць” на Близькому Сході); по-друге, частина території держави (наприклад, Чечня в Росії); по-третє, цілі райони великих мегаполісів (Південний Бронкс в Нью-Йорці).

Макрорегіони, що оформлюються в останній третині ХХ ст., діляться на дві групи: “Регіони-держави” та “регіони-провінції”. Інколи вони відтворюють контури докапіталістичних регіонів, інколи ж виникають зовсім нові конфігурації, наприклад, об'єднання, що одночасно виконують функції політичної, економічної, культурної та інших видів координації спільних дій (ООН, ЄС); територіальні об'єднання держав для економічного співробітництва (СНД, США - Канада); військові блоки (НАТО), конфесійні форми - світ ділиться на мусульманський, християнський та буддизм; інформаційні глобальні мережі (INTERNET).

Як уже було зазначено, трансформацію громадянського суспільства можна віднести до процесів перехідного періоду та напрямків формування семантичного рівня системи саморегуляції. Це можна назвати політичним управлінням, що вже на новій основі організує державне управління та нові форми влади. Показником цього процесу є формування нових політичних утворень у світі, що об'єднують кілька держав. Перша спроба створення такої організації відбулася відразу після Першої світової війни. Це була Ліга Націй. Уже із середини 40-х рр. ХХ ст. діє Організація Об’єднаних Націй як орган управління та вирішення питань не окремої держави, а всього людства.

Із середини ХХ ст. бере початок і таке утворення, як Європейський Союз, який з розвитком набуває рис великого соціального утворення, що відіграє важливу роль у розвитку сучасної Європи, зокрема, як у політичному, так і в економічному плані. На ЄС лежать функції координації дій щодо вирішення різних економічних, політичних питань. Саме у ньому проявляється сила органу влади.

Крім Європейського Союзу як загальноєвропейського органу управління, можна назвати й організації, що відповідають за окремі сфери діяльності суспільства, насамперед, військові (Рада Безпеки ООН), економічні (Міжнародний валютний фонд, Фонд реконструкції та розвитку та інші), культурні (ЮНЕСКО).

Не слід забувати і про військові утворення типу НАТО та Організації Варшавського Договору, що теж почали свою діяльність ще із середини ХХ ст. і зазнали трансформації вже в 90-х рр., коли загальний організаційний процес суспільства видозмінився для збереження свого гомеостазу.

Особливу увагу слід звернути на процеси саморегуляції окремих країн світу, взаємопов’язаних з міжнародними організаціями. Так, формування нових напрямків у розвитку країн (перехід до громадянського суспільства, боротьба за свободу особистості, глобальні проблеми, які потребують вирішення) призводить до пошуку нових шляхів збереження стабільності соціального процесу. Одним із прикладів цього є війна в Югославії, де яскраво проявилися тенденції у формуванні семантичного рівня саморегуляції. Тут ООН як інститут влади, який здійснює управління в межах суспільства, виявив свою неспроможність у здійсненні регулятивних функцій. На відміну від цього політичного інституту, окремо взятий соціальний організм у вигляді НАТО, що переживає перехід на новий якісний рівень, прагне шляхом війни знайти більш ефективні засоби саморегуляції своєї системи.

Соціальні норми, які існують у суспільстві на сьогодні, стануть основою формування нових норм. Однак, найбільш вагомими серед всіх видів соціальних норм “нормативної піраміди” на семантичному рівні стають ідеологічні норми, що починають займати провідне місце у розвитку суспільства. Це проявляється в активному формуванні різних угруповань, які мають політичне, соціальне і культурне забарвлення. Велику роль при цьому відіграють засоби масової інформації, які опосередковано впливають на саморегуляцію соціального процесу. Оскільки саморегуляція відбувається на основі інформаційних впливів, тобто на основі інформації, яку отримує регулююча система, то можна зробити висновок, що в сучасному суспільстві навантаження, яке несе в собі інформація, котру отримує регулююча система, а також регульована система від засобів масової інформації, має певний вплив на систему саморегуляції соціального процесу.

Помітне місце у формуванні семантичного рівня системи саморегуляції посідає і моральне управління, що формує моральні норми та ідеали суспільства. Старі соціальні інститути, які функціонують сьогодні, теж не втратили свого значення. Так, релігія з її нормами, догматами займає значне місце в саморегулятивних процесах. Становлення та розвиток цього соціального інституту відбувалися завжди з урахуванням якісних змін у соціальному процесі, тому нове спрямування суспільства знайшло своє відображення і в цій формі. Можна виділити тенденцію в розвитку релігії - вона має багато різних форм прояву, якими є нові релігійні течії, секти. В теології теж помітні зміни, що виявляється у спробі на науковій основі пояснити трактування релігійних догм, таких, як поява світу, існування бога.

Але на першому місці у формуванні нового рівня системи саморегуляції стоїть формування нового типу людини, що проявляється у формуванні “свободи волі” як “свободи” індивідів у складі “свободи” світового співтовариства. Цей напрямок характеризується спрямованістю аксіології на антропологічні цінності, смислове навантаження. Тобто можна простежити становлення “впевненого у собі” індивіда й підпорядкування цьому процесові всіх інших напрямків семантичного рівня саморегуляції.

5.3.