Світоглядні засади дослідження проблеми САМОРЕГУЛЯЦІЇ СОЦІАЛЬНОГО ОРГАНІЗМУ КРАЇНИ

Перш ніж приступити до аналізу явища саморегуляції соціального організму країни, треба визначитися з його природою і світоглядним поглядом на онтологію, морфологію і функціонування цієї цілісності, існування якої для нас є аксіомою, тобто вихідною тезою організації будь-якої подальшої аналітичної роботи.

Залежно від того, яким буде цей погляд на походження і матеріал, з якого виготовлено тіло соціального цілого, формуються наступні робочі інструменти для формування ідеології, тобто головних семантичних фільтрів для відбору інструменту і визначення загального алгоритму і окремих технологій аналізу проблеми.

І якщо ідея в теорії відіграє роль об'єднувального моменту, на що в свій час вказував І. Кант, маючи на увазі систему науки, то цілком справедливим є твердження, що ідея соціального організму містить в собі програму побудови теорії соціальних зв'язків, шлях її створення або, говорячи словами Канта, схему. Як справедливо пише П. Копнін, на її основі відбувається сходження від абстрактного до конкретного. Оскільки явище саморегуляції ми розглядаємо як атрибутивну властивість соціального цілого, то для його освоєння можна використати ті самі світоглядні інструменти, що були використані В. Бехом для аналізу соціального організму взагалі.

Пріоритет у спробі освоїти ідею соціального організму належить, як відомо, не філософії, а соціології, що пройшла довгий шлях у пошуках центральної категорії для пояснення проблеми порядку в суспільному житті. За цей час вона змінила десятки разів центральну категорію, завдяки якій намагалася привести соціальну реальність до порядку. Ми вкажемо тут тільки на напрямки пошуків центральної категорії, що склалися, щоб зняти означену проблему. Це, насамперед:

- функціональні теорії: ранній функціоналізм (Е. Дюркгейм), функціональний імперативізм (Т. Парсонс), функціональний структуралізм (Р. Мертон);

- теорія конфлікту: діалектична теорія конфлікту (К.

- теорія взаємодії: інтеракціонізм, "теорія ролей",

символічний інтеракціонізм;

- теорія обміну: утилітаризм, біхевіоризм (Д. Хоманс), структуралізм обміну (П. Блау);

- етнометодологія, що фактично відмовляється від самої процедури обґрунтування центрального поняття. Для етнометодолога те, що безпосередньо спостерігається, являє собою зусилля людей щодо створення загального смислу соціальної реальності. Субстанція цієї реальності розглядається як щось менш цікаве, ніж засоби, завдяки яким створюється образ того, що існує "поза". Хоча ця позиція молода і має неясно сформульовані принципи, які позначають, як співтовариство діючих осіб активно сприяє домовленості про загальні образи реальності, тим не менш, участь етнометодології розглядається як потенційно революційне явище для соціологічного теоретизування. Ми судимо про це, виходячи з матеріалів і документів ХІІ і ХІІІ світових конгресів соціологів.

Однак, найбільш вагомий вклад у розробку ідеї соціального організму, тому й викликає у нас підвищений інтерес у ході аналізу явища саморегуляції, внесло відносно самостійне вивчення соціальної реальності у формі соціологічної теорії, що склалася в західній науці і відома як органіцизм. Органіцизм складається з біоорганічних концепцій суспільства як надорганізму, що орієнтувалися на еволюційну біологію і аналогію з побудовою і функціями живого організму, якому притаманна природна саморегуляція на основі переважно речовинного метаболізму¹.

Однак, незважаючи на таку багату палітру існуючих підходів до осягнення надорганічного устрою соціального світу, в нашому розпорядженні ще недостатньо відомостей про сутність і специфіку соціальної реальності для того, щоб створити методологічний комплекс засобів дослідження. Звісно, що це стосується й такої фундаментальної властивості, як саморегуляція соціального цілого.

Для того, щоб повніше уявити собі багатство атрибутивних властивостей ідеї соціального організму, спробуємо підійти до неї немовби з другого боку, оскільки існує залежність між видовим поняттям “соціальний організм” і родовим поняттям “організм”.

При цьому ідея організму сама визначає своєму саморозвитку відомий кордон тим, що дає собі цілком відповідну своїй природі дійсність. На цю властивість понять вказує і М. Сєтров - автор оригінальної теорії функціональної організації, коли пише: "Лексичні одиниці мови виявляються таким специфічним субстратом системи, який вже ”задає”, детермінує клас можливих структур, що можуть на цьому субстраті реалізуватися”^{[123] [124]. Це означає, що ідеї соціального організму на практиці відповідає специфічний субстрат соціальної структури, що якраз і “несе” її в собі в просторі і часі.}

Будь-який смисл може бути розпакований, і тоді те, що розумно, стає дійсним. Смисл стає доступним, і ми виявляємо сутність і зміст того чи іншого поняття, розглядаючи його як цілісність. Інакше кажучи, ця ідея містить в собі "план (pottern) організму". Як писав з цього приводу Гегель: "Поняття для свого розвитку не потребує ніяких зовнішніх стимулів; його природа, що включає в себе протиріччя між простотою і відмінністю і саме тому неспокійна, спонукає його до самоздійснення, вона змушує його розгортати і робити дійсним відмінність, що існує в ньому самому тільки ідеально, тобто в суперечливій формі нерозрізненості; так призводить вона до того, щоб шляхом знімання його простоти як деякого недоліку, деякої односторонності зробити його справді цілим, до чого первісно воно містить в собі тільки спроможність”¹.

Отже, квант "організм" як ідея є тим специфічним обсягом інформації, що представляє соціальну дійсність у всьому обсязі її внутрішніх і зовнішніх сторін. При цьому ідея організму має певне значення або смисл. Разом з іншими інформаційними частками-смислами він утворює семантичний континуум у структурі Всесвіту.

Існує, як відомо, кілька засобів пояснення походження смислів.

У цьому випадку ми все ж виходимо з того, що ідея організму народилася в межах практичної діяльності людей, які в міру пізнання окремих об'єктів світу давали їм найменування, вкладаючи в них певний зміст. Після накопичення видових понять з них уже формувалися родові семантичні структури. Інакше кажучи, поняття організму, скоріше за все, виникло індуктивним шляхом, як результат практики, тобто сформувалося за загальним законом походження родових понять.

У науково-філософській літературі є досить мізерні відомості про організм як філософську категорію. Це поняття функціонує як конвенціальне. Кожен дослідник вкладає в нього "свій" смисл. Воно витає як дещо ціле, під яке можна все підводити.

Звідси випливають і ті формулювання, що нам вдалося знайти в аналах світової філософської думки. Так, наприклад, Г. Гегель визначав організм, як “нескінченний, сам себе живлячий і той, що підтримує процес”^{[125] [126]. Істотну допомогу в означеному питанні нам надають роботи К. Маркса, Ф. Енгельса і В. Леніна[127].}

Їхня заслуга у включенні цього поняття в науковий обіг безсумнівна. Не можна допускати як голого заперечення їхнього вкладу в скарбницю філософської думки, так і бездумного захисту ідей, що віджили свій вік. К. Маркс, наприклад, розглядає суспільство як організм, що проходить низку періодів (виникнення, розвиток, загибель) або "природних фаз" розвитку аналогічно біологічним явищам, який розвивається з самого себе в муках пологів, здатний до перетворень, і як такий, що перебуває в процесі постійного перетворення. І таке уявлення про соціальний організм як процес мало велике значення для вирішення проблем раціоналізації соціальної практики.

З літератури випливає, що поняття “соціальний організм” використовується також для опису особливого життєвого середовища виробництва і відтворення людини. В. Ленін спеціально зупинявся на цьому, коли писав, що К. Маркс протиставляє людину рослинам і тваринам "на тій підставі, що перша живе в різних соціальних організмах, що історично змінюються, і визначаються системою суспільного виробництва, а, отже, і розподілу”^{[128] [129]. При цьому В. Ленін писав, що умови розмноження людини безпосередньо залежать від устрою різних соціальних організмів, і тому закон народонаселення треба вивчати для кожного такого організму окремо, а не "абстрактно", без відношення до історично різноманітних форм суспільного устрою[130].}

Мізерні відомості про організм містяться в словниках й енциклопедіях. В ’’Большой Советской Энциклопедии”, наприклад, зазначається, що організм (від пізньолатинськ. organize - улаштовую, надаю стрункий вигляд) - будь-яка жива істота^[131].

У ’Філософській енциклопедії” вказується, що термін "організм" вживається в двох значеннях - вузькому і широкому. У вузькому сенсі слова, організм - це біологічний індивід, цілісна жива система, упорядкована в просторі і часі, здатна підтримувати самостійне існування завдяки пристосовній взаємодії з середовищем; у широкому сенсі - система, яка за способом організації подібна живому організму¹.

У вітчизняних філософських словниках термін "організм" взагалі відсутній, а в словнику С. Ожегова поняття "організм" подається в трьох значеннях. Два з них явно відносяться до біологічного організму, і тому вони нас менш цікавлять, а третє тлумачення трактує його як “складно організовану єдність”^{[132] [133].}

І тільки останнім часом, очевидно під впливом суспільної кризи, з'явилися спроби сформулювати саме поняття організму і якось уточнити його зміст.

Положення інформаційного кванту - смислу "організм" в структурі універсуму дає змогу погодитися з наступним положенням езотеричної філософії: "Ідея організму є щось цілком загальне, в кожному окремому випадку до неї примішуються специфічні моменти, але основна ідея залишається незмінною серед всіх окремих умов, що змінюються. Тому, передусім, необхідно чітко виявити загальну ідею організму, а вже потім переконатися в його застосуванні з однаковою точністю і по відношенню до окремих живих істот, і по відношенню до людських суспільств”^[135].

Усе вищевикладене означає, що соціальний організм як центральна категорія є видовим поняттям організму, існуючим поряд, наприклад, з біологічним організмом. Їхню єдність слід шукати тільки на субстанціональному рівні. Останнє означає, що сферою життєдіяльності соціального організму є якась особлива частина континуума ”простір-час”, не схожа на ту, в якій розгортаються першородний фізичний світ і світ духовний.

Наступним кроком на шляху до реалізації названої вище генеральної мети буде вибір світоглядної платформи для дослідження соціального організму.

Соціальне життя, хоча і є утворенням, що розгортається на макрорівні, має "триєдину" причинну зумовленість. При цьому джерело її саморозгортання (тригерний механізм) приховане в процесах мікрорівня, а призначення її для Всесвіту або її застосування як іманентного чинника саморуху універсуму треба шукати на мегарівні. Сама ж вона виникла і функціонує на макрорівні.

Специфіка ж осягнення проблеми соціального світу полягає в тому, що соціальні інститути взагалі ніколи раніше в теорії пізнання не розглядались як продукти мегаеволюційного процесу. Дослідники обходять мовчанням це питання, вважаючи, мабуть, що вони є утвореннями тимчасовими і необхідними лише для нормального функціонування людини в межах планетарних процесів, що протікають в рамках історичного часу. На цю обставину цілком справедливо вказує І. Сафронов, який запропонував перспективний підхід до осмислення єдності людини, природи і Космосу^[136].

Тут повинно бути очевидним, що без розгляду найбільш загальних, тобто, світоглядних основ, проблеми становлення і функціонування соціального світу не вирішити. Саме філософія повинна забезпечити рефлексію основопокладаючої субстанції, тобто пояснити природу універсуму.

Вітчизняна філософія за своїми завдатками ближче інших підійшла до розуміння сутності нового світогляду. Рішення буде знайдене, на наш погляд, якщо вдасться об'єднати воєдино західну традицію, що надає першорядного значення експериментуванню і кількісним формулюванням, і таку традицію, як китайська, з її уявленнями про світ як такий, що спонтанно змінюється і самоорганізується. Тобто китайська філософія більш ніж будь-яка наблизилася до розуміння проблеми саморегуляції соціального світу завдяки визнанню такої його властивості як самоорганізація.

Це означає, що для осягнення саморегуляції сучасного світу нам необхідно радикально поглибити процес пізнання і оновити, перш за все, категоріальний апарат самої філософії. Не ігноруючи видових філософських категорій "матерія" і "дух" і не зменшуючи їхньої ролі і значення, філософія повинна, нарешті, перейти до засвоєння родової категорії “універсум”. Інакше кажучи, перспективу філософії, і соціальної в тому числі, ми вбачаємо в тому, щоб перейти від протиставлення матерії і духу до пояснення їхньої органічної єдності і пошуку нової підстави світу. На основі такого синтезу повинно відбутися буквально наступне: виникнути нова світоглядна переоцінка минулого, сформуватися нетрадиційний засіб вирішення проблем сьогодення і розвинутися більш глибокий погляд на майбутнє.

Це означає, як не парадоксально звучить, що основне питання філософії не тільки залишається провідним протиріччям, але навіть ще більш актуалізується. Але воно тепер немовби повернулося до нас своєю новою гранню. Проблема з'ясування первинності походження протилежностей трансформувалася в необхідність пізнання їх як цілого.

Це вже якісно інша ситуація. Назрівала вона давно. Причиною якісного стрибка тут стало різке, за космічними мірками навіть спонтанне, посилення свідомості. Як писав В. Вернадський, “настав момент історії думки, коли вона висувається вперед як важлива і глибока основа нового наукового світогляду майбутнього, який формується”¹. Однак світова і вітчизняна філософії не зробили належних висновків з цього факту. І тому на практиці сталося так, що ми ніби зненацька зіткнулися з нею.

У цьому відношенні показова суперечка, що вели К. Маркс і Ф. Енгельс з Г. Гегелем, на чию філософію вони спиралися в своїх працях. Г. Гегель постулював існування духовних чинників як реальності, що функціонує автономно по відношенню до фізичного тіла, спираючись при цьому, зокрема, на досліди, що в нинішній час отримали назву парапсихологічних.

Ф. Енгельс категорично відкинув можливість

парапсихологічних явищ^{[137] [138]. Разом з К. Марксом він проголосив, що в світі немає нічого, що не було б тим або іншим видом або станом матерії. Матерія первинна; дух, свідомість вторинні. Ідеальне є матеріальне, що пройшло через людський мозок. Таке кредо марксистського матеріалізму.}

У ХХ столітті успіхи некласичного природознавства призвели до необхідності почати перегляд тих уявлень про співвідношення

матерії і свідомості, що встановилися в матеріалістичному світогляді. У цьому напрямку працювала, зокрема, думка К. Ціолковського і В. Вернадського. К. Ціолковський, наприклад, визнавав світ матеріальним, але вважав, що в ньому панують вищі розумні сили, що досягли висот могутності шляхом тривалої еволюції; сам Всесвіт у його сучасному стані - результат діяльності цих сил¹. В. Вернадському, як відомо, належить заслуга створення вчення про біосферу і концепції ноосфери. Ці дослідження означали важливий творчий крок у подоланні недоліків механістичного матеріалізму.

У другій половині ХХ століття були розроблені наукові

методи, за допомогою яких почнеться

вивчення складних самоорганізуючих систем з нелінійними зворотними зв'язками (термодинаміка необоротних процесів, синергетика, теорія катастроф, системний аналіз). До числа таких систем відносяться біосфера, ноосфера і сама людина. Наука вступила в новий постнекласичний етап розвитку. У центрі уваги опинилися такі фундаментальні закономірності системах,

як стохастичність,

процесів у саморозвиваючих невизначеність, біфуркації.

еволюції складних систем теоретичної варіабельності,

Побудова імітаційних моделей зажадала пробабілізму, неприводимих алгоритмів, багатокритериальної оптимізації тощо. Однак сучасна соціальна філософія сприймає їх непросто, з обережністю.

Синергетика вивчає явища самоорганізації з позицій термодинаміки. Її об'єкти - це ефекти спільної дії множинності взаємопов'язаних елементів систем, віддалених від рівноважного стану, які активно обмінюються речовиною, енергією та інформацією з навколишнім середовищем. Її успіхи у вивченні і моделюванні фізичних і хімічних процесів призвели до того, що почалося проникнення ідей і засобів синергетики в біологію, економіку, соціологію, політологію і соціальну філософію. Синергетичні моделі процесів сприйняття і штучного інтелекту дають надію виявити, нарешті, закономірності, що породжують дивовижні явища спонтанних порядків у людських спільнотах.

Отже, для засвоєння соціального світу треба використовуючи якісно збагачений категоріальній соціальної філософії, субстанціональний початок, що

визнання принципів

знайти, апарат пояснює

¹ Циолковский К. Э. Грезы о Земле и небе. - Тула : Приокское кн. изд-во, 1986. - С. 300-322.

не тільки діалектику матеріального і духовного, а точніше, розкриває їхній рух через усі три вищенаведені рівні (мега-, макро-, мікро-), але й показує механізм його саморозгортання й саморегуляцію як органічне ціле.

Категорія субстанції є той логічний початок у процесі сходження, від якого виводяться інші категорії, що в своїй сукупності складають цілісне знання про універсум і його соціальну форму руху. Це можливе тому, що цей початок містить у собі протиріччя, яке стає джерелом його саморозвитку. В теоретичному відтворенні цього протиріччя, в аналізі структури його руху полягає особливість діалектичого методу дослідження соціального життя як закономірного наслідку еволюції Всесвіту.

Тому важливо зрозуміти, що якщо субстанція - це основа, яка все зумовлює, то вона породжує тим самим і себе. А як така вона - суб'єкт, тобто сутність, що себе породжує. Але тоді субстанція являє собою тотожність протилежностей - основи іншого і самообґрунтування, взаємодія яких і складає процес його саморуху. Отже, парадоксальність субстанції полягає в тому, що тільки як причину самої себе вона здатна породжувати і все інше.

Інакше, відношення субстанції як основи "дещо іншого" до себе самої як суб'єкту повинне отримати форму власного відкриття. Саме таким засобом відбувається розгортання в дійсність субстанціонального відношення, полюси якого виявляються поділеними в часі.

Таким чином, щоб перейти від субстанції до соціального організму, універсум необхідно розглядати як цілісність, що саморозвивається, що породжує сукупність конкретних форм руху, однією з яких стає соціальна.

Історія пошуків раціонального пояснення світу драматична. Часом здавалося, що досить амбіційна програма близька до завершення: очам вчених відкривався фундаментальний рівень, виходячи з якого можна було вивести всі інші його властивості. Наведемо лише два приклади. Один з них - формулювання славнозвісної моделі атому Бора, що дала змогу звести все розмаїття атомів до простих планетарних систем з електронів і протонів. Наступний період напруженого очікування настав, коли у Ейнштейна з'явилася надія на об'єднання всіх фізичних законів у межах так званої єдиної теорії поля.

Наразі ми переживаємо черговий період напруженого очікування відкриття більш глибоких, ніж атом і поле, підвалин для побудови природничо-наукової картини світу. Пошук їх не припинявся ані на хвилину і після появи теорії поля. Особливо інтенсивно він ведеться впродовж останнього століття. Однак лише в другій половині ХХ століття фізика підійшла до висновку про роль квантового вакууму як першопочатку в породженні Всесвіту. У зв'язку з цим "дотик" до таємниці початку Всесвіту вважається істотним моментом у розвитку природничих наук сучасного періоду.

Будучи квантово-механічним об'єктом, вакуум має складну внутрішню структуру, що характеризується набором квантових чисел, комбінація яких зумовлює наявність найнесподіваніших для нас його властивостей на різних рівнях саморозгортання універсуму. На його основі робляться спроби побудувати наукову картину еволюції Всесвіту. Наразі в літературі просліджується, що створення нової картини світу проходить роздільно в двох діаметрально протилежних напрямках. Це викликане тим, що є два різновиди вакууму: фізичний і семантичний. Одні дослідники створюють з квантового вакууму Фізичний Всесвіт, а інші - Семантичний.

На основі субстрату фізичного вакууму формується, як відомо, оригінальна наукова картина світу, покликана більш глибоко пояснювати оточуючий нас світ і нас самих у ньому. Під фізичною величиною тут мається на увазі величина, як така, що взагалі принципово підлягає суворо науковому опису (з допомогою не тільки природничих, але й суспільних наук)^[139].

В її рамках досягнуте розуміння того, що збудженням саме вакуумного стану є всі елементарні частки, з яких складається Всесвіт; його особливості визначають не тільки закономірності атомів і молекул, але й глобальні властивості еволюції Всесвіту.

Діалектичий аналіз електромагнітної взаємодії як фундаментальної, дає змогу більш конкретно виразити співвідношення макроскопічних форм руху матеріальних об'єктів, з'ясувавши внутрішню основу їхньої єдності. Окрім того, через взаємозв'язок електромагнітної взаємодії з іншими типами взаємодії: гравітаційним, сильним і слабким - можна встановити єдність якісно визначених форм макроскопічного руху (в тому числі і соціальної) з мікро- і мегасвітами, а через них - і з Всесвітом.

Однак, незважаючи на те, що пояснювальні можливості цього погляду на походження світу справді вражаючі, тут не все так просто, як уявляється її прибічникам. Головна проблема полягала в тому, що образ світу, побудований класичним природознавством, виявився, по суті, цілком бездуховним. Протиріччя між крихітним світом людини і майже необмеженим Космосом стало разючим. І після початку ери ноосфери воно вже нікого не влаштовує.

Наступні після цього некласичний і постнекласичний етапи розвитку науки поки що істотно не змінили становища. Невирішені в її межах проблеми, що накопичилися в різних галузях природознавства, штовхають дослідників на інтенсивні пошуки іншої ідеї, відмінної від Фізичного Всесвіту.

У кінці ХХ століття на противагу Фізичному Всесвіту в науково-філософській літературі розповсюджується ідея Семантичного, або Інформаційного Всесвіту. Її витоки губляться в глибині історії філософської думки. У філософії здавна існували головним чином ідеалістичні уявлення про деяку духовну силу, що творить з власних цілепокладань і сприймається як всеоживлюючий принцип природи і життя, як "двигун світу" (Платон, Арістотель), "світова душа" (Платон, стоїки,

неоплатоніки, Гердер, Гете, Фехнер, Шелінг і ін.), "світовий дух" ("нус" Анаксагора, "абсолютна ідея" Гегеля і ін.), "світова воля" (Шпенглер, Ніцше і ін.), "світова енергія" (Освальд), "ентелехія" (Арістотель, Дриш, неовіталізм і ін.). У тому самому руслі лежать всі релігійні вчення, в тій або іншій формі пов'язані з актом творення. Тут цілком доречно посилатися на "дао" Лао-цзи: уявлення про загальну закономірність і її втілення, що має характер світової розумності і що зовні виражається в організованості буття і послідовності його зміни.

Введення в науковий обіг ідеї інформаційного простору означає, зокрема, визнання інформаційного потенціалу як автономної реальності. Близькі за смислом ідеї неодноразово висловлювались і раніше. Було б помилкою думати, що подібні ідеї властиві тільки прибічникам ідеалістичного і містичного світоглядів. Їхню змістовну цінність відзначали такий видатний філософ, як Б. Рассел, і такі відомі фізики-теоретики, як Е. Шредингер, В. Гейзенберг, Д. Бом^[140].

Показовою в цьому плані є робота засновника французького "атеїстичного" екзистенціалізму А. Камю "Людина, що бунтує", в якій він дійшов висновку, що світом править сенс, а шлях до його осягнення пролягає через розкриття сутності бунту. Ідея Семантичного Всесвіту в російській науково-філософській літературі присутня давно. Досить згадати ідею пневматосфери або духосфери П. Флоренського¹. Цю саму ідею активно відстоює сьогодні Л. Лєсков^{[141] [142].}

Для обґрунтування Семантичного Всесвіту важливо підкреслити змістовну цінність або статистичну вагу інформації. Відштовхуючись від робіт Фреге і Черча з математичної логіки, треба розуміти похідне поняття сенсу як інформації або суми відомостей, що містяться в знаку або в слові, символі. Духовна реальність постає перед нами у двоїстій іпостасі - континуальності (мовна семантика) і дискретності (знакова система). Відсутність сенсу означає екзистенціальний вакуум. Сенс робить знакову систему змістовним текстом, що виникає при порівнянні смислів. Основна функція сенсу - надання процесам розвитку спрямування. “Сенс сенсу, - писав В. Франкл, - полягає в тому, що він спрямовує хід буття”^[143]. Цей спрямовуючий вплив настільки сильний, що він фізично відчувається людиною. І на рівні буденної свідомості він отримав статус Божественного початку або Бога.

При цьому зазначимо, що якщо сенс з’являється тоді, коли одне значення ставиться в певне відношення до іншого значення або один знак (символ) ставиться в певне відношення до іншого знаку (символу), то ми маємо справу зі специфічною формою відношень. Сенс є певним відношенням значень. І це є його перша і головна сутнісна характеристика. Сенс - це істинно духовні відносини.

Семантичний Всесвіт існує, на думку прибічників цієї ідеї, у формі меона (ефіру). Тут не можна не відзначити те, що існування ефіру поряд з матерією фактично ніхто не заперечує. При цьому існування меона як реального референта енергоінформаційного обміну або як семантичного простору не суперечить жодному відомому фізичному закону.

В. Вернадський, якого аж ніяк не можна запідозрити в ідеологічній кон’юнктурі, писав про те, що “подальший науковий аналіз дасть в наш час нову, іншу картину процесу, що відбувається, яка не відповідає звичайному розумінню геліоцентричної системи. Нині панівні в науці атомістичні переконання розкладають матерію на купу найдрібніших часток або правильно розташованих центрів сил, що перебувають у вічних різноманітних рухах. Так само й ефір, що проникає в матерію, постійно збуджується і хвилеподібно коливається. Всі ці рухи матерії і ефіру нашої планети знаходяться в найтіснішому і безперервному зв'язку з нескінченним для нас світовим простором”^[144].

У науково-філософській літературі категорія "ефір" відома давно. Адже ще в творах давніх еллінів Анаксимандра і Демокрита та їхніх послідовників було подано опис вакууму в таких поняттях, як "апейрон" і "амер". Відкриття хвильової природи світла зажадало введення в науку гіпотези про світовий ефір носія електромагнітних коливань. З ідеалістичних позицій, його слід розглядати як Абсолютний Дух, що позв'язаний з інтелігібельною матерією.

У сучасній науці енергоінформаційне поле, що складає фізичну сутність ноосфери, дослідники називають по-різному. Так, наприклад, американський учений австрійського походження В. Райх, італійський дослідник паранормальних явищ Л. Маркезі називають таке поле органним. Автором терміну вважається В. Райх. Інші дослідники називають це фізичне коливальне поле телургійним, (від лат. “теллурус” - ’’земля”), оскільки здавна люди використовували його як таке, що випромінюється Землею, в лозоходстві для пошуку підземних джерел води і покладів руди. Білоруський учений А. Вейник називає подібне поле хрональним, одна московська група вчених (Є. Акимов та інші) - торсіонним, друга (А. Охатрин та інші) - мікролептонним. У літературі його визначають “спінорним”, “аксіонним”, “андронним” та іншими поняттями. На основі цих гіпотез нині формується специфічна наука еніологія.

При цьому загальновизнаним є той факт, що суспільство єдина система, в процесі функціонування і розвитку якої від причини до наслідку не тільки передаються речовина, енергія й інформація, але передаються також, вживаючи вираз К. Маркса, "кристали суспільної субстанції", "згустки, позбавленої відмінностей, людської праці", втіленої в продуктах праці, і завдяки цьому відтворюються певні неречовинні, але тим не менше матеріальні суспільні відносини¹. Тут ми фіксуємо тільки факт наявності ефіру, залишаючи без коментарів інші нюанси наведеної тези.

Визнання семантичного енергоінформаційного поля (ефіру) як носія електромагнітних коливань, органічно зв'язаних з рухом універсуму, означає внесення коректив у сучасну світоглядну парадигму. З матеріалістичних позицій, його можна розглядати як інтелігібельну форму матерії.

“Важливо звернути увагу на те, - пишуть В. Налімов і Ж. Дрогаліна в роботі "Реальність нереального", - що семантичне поле, так само як і поле фізичне, відіграє роль того середовища, через яке відбувається взаємодія. Людина взаємодіє з самою собою або з іншими людьми за допомогою дискретів слів або символів. Цей процес здійснюється шляхом породження слів (або символів) і їхнього розуміння. І те й інше здійснюється через взаємодію з семантичним полем. Мовою фізики можна було б, напевно, сказати так: відбувається випромінювання та абсорбція квантів семантичного поля”^{[145] [146].}

Ці автори розглядають непроявний Семантичний Всесвіт або семантичний вакуум як те, що в філософії отримало найменування Ніщо і що так сильно хвилювало як Схід (нірвана), так і Захід (згадаємо гностиків, Екхарда, Беме, Шеллінга, Сартра, Хайдеггера, Юнга, Тиллиха та ін.).

Відповідно до названого критерію, для розрізнення цих світів має бути виявлено той тип фундаментальної взаємодії, що являє собою основу їхніх властивостей та закономірностей. Такою фундаментальною взаємодією, що складає іманентну сутність універсуму, є, на наш погляд, взаємоперехід матеріального і духовного одне в одного. У планетарних умовах таким процесом є не що інше, як життя. Але при цьому матеріальне та ідеальне, як інгредієнти однієї субстанції, не тільки переходять одне в одне, але й рухаються від мікрорівня через макро- на мегарівень і в зворотному напрямку.

Той факт, що до появи матеріалістичного вчення матеріальне і духовне розглядалися тільки як протилежності, що взаємовиключають одна одну, означає не що інше, як те, що дослідники дивилися на них, як на протиставлені одна одній відмінності, як "байдуже одне одному різне". І якби філософська думка протягом всього минулого часу не билася над тим, як вирішити питання про те, що первинне - буття чи свідомість, матеріальне або духовне, - а прагнула б синтезувати їх в органічну єдність, то ми б просунулись значно дальше і знали б про соціальне життя набагато більше.

На практиці антисинтез призвів, як відомо, до формування ідеологічного протиріччя між матеріалістами та ідеалістами, які через несумісність методологічних та ідеологічних позицій замість того, щоб шукати субстанціональну основу соціального світу, рухалися в протилежному від істини напрямку. Дослідники ніби не помічали, що вони з різних позицій вирішують одну й ту саму проблему. Насправді виявилося, що прибічники як суб'єктивного, так і об'єктивного підходів до пояснення світу були пересічними метафізиками.

Тому одна з причин кризи в суспільному розвитку, певно, гносеологічна. Ми перебільшили значення розподілу світу на матеріальне і духовне. І надали цьому фактові занадто велике значення. Замість того, щоб вийти за межі цих двох протилежностей шляхом синтезу їх в третє ціле, ми втратили забагато часу і витратили немало інтелектуальних зусиль на пошуки первинного і вторинного. Доки це третє ціле в ході свого саморуху не почало руйнувати соціальні організми - продукти саморозгортання людського розуму, що перебувають, очевидно, у фазі несвідомого. Про те, що розум існував завжди, але не завжди в усвідомленій формі, нам добре відомо з наявної літератури.

Ідея природничо-наукової картини світу, побудованої на інтеграції фізичного і семантичного різновидів вакууму, відкриває принципову можливість зробити наступний крок у засвоєнні світу шляхом створення супероб'єднаної теорії, що інтегрує в органічну цілісність фізичний і семантичний світи, матерію і свідомість, речовину й інформацію. Така теорія здатна значно поширити ступінь нашої свободи в пізнанні і перетворенні руїн національних соціальних організмів в ефективні конструкції нового типу, а також значно збагачує наші інтелектуальні можливості в створенні планетарного соціального організму.

У теорії пізнання прийняття такої гіпотези означає, що ми в аналізі взаємодії матеріального і духовного переходимо від категорії розрізнення через категорії відмінності й протилежності до категорії протиріччя. У такому випадку ми сьогодні вже готові до того, щоб відкрити в основі Всесвіту "корінь всякого руху і життєвості". Справжній же саморух ґрунтується, як відомо з вчення Г. Гегеля, на такому протиріччі, яке “полягає не в чому іншому, як у тому, що в одному і тому самому відношенні існує як дещо в самому собі і його відсутність, негативне його самого”^[147].

Отже, при виборі світоглядної платформи для реалізації генеральної мети цього дослідження - відтворення явища саморегуляції соціального організму країни - ми прийшли до розуміння необхідності інтеграції в субстанціональній основі нашого світу матеріального і духовного як рівноправних складників (видових) частин універсуму. Але в цьому нічого нового немає. Це вже було відомо. Цей підхід в історії філософської думки розвивала не одна генерація філософів.

Таким чином, ми виходимо на розуміння існування полевої форми життя, що локалізується у часі і просторі, притаманним будь-якій країні, що володіє такими атрибутами, як самоорганізація і саморегуляція. У зв'язку з цим висновком, сутність якого полягає у визнанні існування полевої форми Всесвіту, що набуває у межах країни організменої форми існування, проблема осягнення саморегуляції соціального організму країни переходить з розряду світоглядної в ідеологічну.