8.2. ДАВНЬОГРЕЦЬКИЙ ПАНТЕОН БОГІВ

8.2.1. Боги-олімпійці

Під впливом Сходу у еллінів склались свої уявлення про богів, яких вони називали олімпійцями, бо їх місцем перебування вважається гора Олімп. Спочатку уявлення про богів-олімпійців були досить розпливчасті.

Саме створення спільноеллінського пантеону, поряд з культами місцевих божеств, відноситься ще до епохи Мікенського царства. На вшануванні олімпійців відобразилась міграція населення в ході завоювань і колонізація ахейцями та іонійцями Балканського півострова, Егейських островів і Малоазіатського побережжя. У цьому значенні відомий вислів, що «Гомер створив богів Греції», відображає якусь реальність.

Людиноподібність, або антропоморфізм грецьких богів являє собою неповторну особливість давньогрецької релігії.

Питання про походження великих богів олімпійського пантеону надзвичайно складне. Образи цих богів дуже складні, і кожний з них пережив довгу еволюцію. Деякі з них відображають, на думку най­більш компетентних дослідників, давні крито-мікенські доеллінські божества, культ яких був засвоєний ахейцями.

Майже в усіх своїх формах олімпійська релігія являє собою класичний приклад ієрархічного політеїзму (крім пізнішого елліністичного вчення, в якому Зевс зостається на Олімпі один і ділить владу лише з безликими стихіями первісного хаосу). На вершині пантеону, відповідно до традиційної теогонії, змінюють один одного бог неба Уран, бог часу Кронос і бог-громовержець Зевс.

Зевс (Дій) - верховне божество, батько богів і людей, глава олімпійської сім’ї богів, син Кроноса і Реї. Після перемоги над батьком, який пожирав своїх дітей, Зевс рятує рідних братів і сестер

- покоління нових богів, житлом яких стала прикрашена вічними снігами гора Олімп.

Це покоління лише у міфах, систематизованих Гесіодом і 1 омером, набуло рис єдиної сім’ї. В мікенську епоху образи олімпійців складались поступово з різних богів: критських, пеласгійських і богів

- покровителів окремих грецьких міст і племен. Упродовж тривалого часу ці образи збагачувались, вбираючи в себе забобони, легенди і міфи всіх закугків Еллади.

Особливо це стосується Зевса. Це божество вмістило в собі сліди первісного монотеїзму - релігії Дяуса і ототожнення давнього індоєвропейського бога з місцевими божествами: звідси Зевс Лабрандей, Зевс Ікарійський, Зевс як умираючий бог рослинності, Зевс як божество неба. В епоху розквіту Мікен він стає головою і вождем родового пантеону ахейців, набуваючи рис вищого Божества.

Імена численних місцевих богів-повелителів, які влились в образ Зевса, збереглись у вигляді його епітетів, кількість яких перевищує 50, і багато з них указують на окремі функції цього бога (Зевс Хтоній

- підземний, тобто той, хто забезпечує врожайність, Геркей - оборонець, Ксеній - покровитель чужинців, Гіетій - дощоносець, Лехеат - всепородитель, Плусій - богатир, Мойрагет - володар доль і ін.). Поширений епітет і «родовий», бо Зевс вважався покровителем родової спільності людей.

Поява Зевса і олімпійських богів не була просто заміною природних, хтонічних божеств на божества племінні. Новий пантеон ознаменував дуже важливий етап грецької релігійної історії. Людиноподібні олімпійці свідчили про те, що люди вдосконалили свій світогляд і своє світовідчуття. Це народження нової, більш просвітленої давньої релігійної свідомості виразилося в знаменитому міфі про боротьбу богів і титанів. Ось короткий його зміст.

Зевс кличе на допомогу богів і духів грози, спрямовуючи їх на чудовиська і титанів. Застогнало небо, загуділа земля, заревів океан; увесь Всесвіт до самого Тартару здригнувся від ударів. Під час цієї жахливої битви на вершині Олімпу з’являється Зевс. Під ударами грому, гнані жаром, відступають темні діти Землі. І, нарешті, їх вкинуто в темну безодню Тартару.

Але на цьому боротьба не закінчена. З надр матері виривається дракон Тіфей - остання спроба Природи оволодіти Духом. Але сила Зевса непереможна. Застогнала переможена Земля. З того часу вона визнала перемогу Зевса, і саме за її порадою боги обирають громовержця своїм володарем навіки.

Для грека передусім була важлива ідея перемоги людино­подібного божества над темним світом хтонічних чудовиськ. Так у свідомості ахейців відбувся перехід від хтонічного, природно- стихійного до розумного, гармонійного богорозуміння.

Саме в цей час, мабуть, вперше в історії, людина відчула можливість своєї перемоги над природою. Тоді, коли природа була священною, вона не могла навіть думати про боротьбу з нею. А тепер, коли хтонічні чудовиська з шипінням відступили в Тартар, людина під покровом дружніх олімпійців йде в наступ на природу. Перемога Зевса над титанами є перемогою людини над природою. Віра в Зевса надихала грека на подвиги: ревучий і стогнучий світ хаосу повинен був поступитися місцем розуму, енергії, праці.

Але, крім того, перемога була не такою тріумфальною. Загнаний у Тартар Титанізм не помер; він продовжував своє приховане життя в свідомості народу. Насамперед, Зевс не зміг перемогти найбільшу І Іра- матір, бо і він був її породженням. Тому й зустрічається ім'я Ма на надписах в Мікенську епоху. Хоча ахейці стали слугами Зевса і його дружини, але все одно вони схилялися перед космічною Жіночністю.

І хоча ахейці відкинули матріархат критської релігії, але вічна Ма ніколи не вийде з їх віри і буде господарювати не лише над людьми, а і над богами - то у вигляді Мойри - Долі, то у вигляді безликої Природи.

Отож, Зевс - вище божество, батько богів і людей, егідоносець (егіда - щит, зроблений богом Гефестом), владика неба і дощу, бог грози і блискавки, типовий образ родовладики економічно міцного роду, який піднявся над іншими, бог атмосферних явищ, небесної вологи, яка була такою важливою для сухого грунту Греції. Зевс вважався втіленням чоловічого начала, яке запліднює дощем свою дружину-Землю.

У давні часи Зевс втілював функції життя і смерті, він володарював над землею і над мертвими, вершив суд. Однак пізніше бог відображав лише світлий бік буття, перетворював світ, породжував богів, вносив у світ закон, порядок, науки, мистецтва, норми моралі і т.д. Зевс Олімпійський - покровитель спільноти людей, міського життя, захисник принижених і всіх тих, хто йому молиться. Він царює над усім, він найсильніший з небожителів, володіє громом і блискавкою, посилає дощ, сніг, град, дарує світло, легкий вітерець, ясні дні, царює над долями людей, охороняє домівки, сім’ї, держави. Він все бачить, все чує, знає минуле і бачить майбутнє.

У руках Зевса - життя людей. Через це два дзбани стоять біля воріт його замку: в одному - дари добра, а в другому - зла. Той, кому він посилає дари із дзбана добра, живе щасливо. Але горе тому, кому дістаються дари лише з дзбана зла: його переслідують нещастя, хвороби, бідність і голод. У того, хто одержує дари порівну з обох дзбанів, будуть і щастя, і нещастя, благополуччя і незгоди.

Як символи влади Зевс тримає у лівій руці скіпетр, а в правій егіду - великий щит. Коли змахує щитом, зразу підіймається буря, гримить грім, блискає.

Коли почалась Троянська війна, Зевс на зібранні богів попередив, щоб ніхто не втручався в неї, пригрозивши їм: «Навіть якщо ви, боги і богині, прикуєте до небозводу золотий ланцюг, схопитесь за нього і станете тягнути, то, як не старайтесь, не зможете скинути мене на землю. Але якщо я схоплюсь за ланцюг, то легко всіх вас, разом із землею і морями, на вершину Олімпу підніму... Настільки я сильніший за всіх людей і богів».

Саме тому повелителя богів завжди супроводжують Могутність, Сила і Перемога.

Зевсу були властиві миролюбство, доброта, м’якість, хоча інколи він проявляв роздратованість і різкість, але в гнів впадав лише зрідка. Як правило, весь його зовнішній вигляд виражав спокій і гідність. Він по праву вважався наймудрішим з усіх богів, оскільки мав першою жінкою Метис - Мудрість, яку проковтнув і після цього здобув досконалу мудрість.

Не сам Зевс охороняє закони. Біля його трону стоїть заступниця законів богиня Феміда. Вона скликає за наказом громовержця збори богів на світлому Олімпі і народні збори на землі, пильнуючи, щоб не порушувалися порядок і закон.

Хоча Зевс був наймудрішим і мав виключно мудру дочку Афіну, але також знаходився під впливом свого сина Блуда. Одурманений ним, він часто сварився зі своєю жінкою Герою і неодноразово погрожував їй жорстокими покараннями.

Зевс охороняє лад і правду у світі. Але хоч він і посилає людям щастя чи нещастя, все ж долю людей визначають невблаганні богині - Мойри, які живуть на світлому Олімпі. Доля самого Зевса в їх руках. Невблаганний фатум панує і над смертними, і над богами, нікому не втекти від його велінь. Немає такої сили, такої влади, яка могла б змінити хоч що-небудь у тому, що призначено богам і смертним. Можна лише смиренно схилитися перед фатумом і скоритися йому. Тільки мойри знають веління фатуму. Мойра Клото пряде життєву нитку людини, визначаючи термін її життя. Обірветься нитка — закінчиться життя. Мойра Лахесіс виймає, не дивлячись, жереб, який випадає людині в житті. Ніхто не має сили змінити визначеної мойрами долі, бо третя мойра, Атропос, все, що призначили людині її сестри, заносить у довгий сувій, а що вже занесено, те неминуче. Мойри - невблаганні, величні і суворі.

Тому, поряд зі своєю могутністю, Зевс - не єдиний кінцевий гарант світової справедливості, бо поряд з волею богів існує і універсальний космічний принцип, який надає природному і соціальному космосу прекрасний і справедливий порядок.

Віровчення давньогрецької релігії набувало форми, коли закон справедливості (діке) стояв над волею богів, форми, коли цей закон перетворювався в одну з богинь (Діке, Немесіда та ін.) і форми, коли воля богів так чи інакше взаємодіяла з всесвітнім законом.

Світова справедливість у давньогрецькій релігії мала декілька імен: Діке, Немесіда, Адрастея, Ананке.

Діке - дочка Зевса і Феміди. Вона береже ключі від воріт, через які пролягають шляхи дня і ночі. Вона - вершителька справедливості в круговерті душ. Діке слідує з мечем в руках за злочинцем і вбиває безчесного. В цієї богині більше персоніфікацій, ніж міфологічної образності. За повідомленням Павсанія, Діке була зображена такою, яка знищує несправедливість, на знаменитій скриньці Кіпсела, тирана Коринфу (7 ст. до н.е.). Через це вона постає ще як захисниця правди і ворог обману.

У давньогрецькій релігії втіленням негативної справедливості, тобто справедливості як відплати за гріхи, є Немесіда - богиня, дочка ночі, яка ще називалася Адрастеєю і була близькою за функціями до Діке. Немесіда спостерігала за справедливим розподілом благ серед людей і кидала свій гнів на тих, хто переступає закон. Немесіда - богиня помсти, яка швидко запам’ятовує будь-яку людську несправедливість. За одним з міфів, Єлена - втілення помсти богів людського роду, яка спровокувала Троянську війну, - була дочкою Немесіди і Зевса.

Символом справедливої відплати була Адрастея - божество фригійського походження. Вона ототожнювалася спочатку з великою матір’ю богів Кібелою, потім - з Немесідою. Греки поклонялися Адрастеї, яка була, як тлумачить словник Гесіхія (5 ст. до н. е.), богинею відплати, тобто Немесідою. Орфічна традиція бачить в ній втілення «законів Зевса, Кроноса, божественних надкосмічних і внутрішньо- космічних», вказуючи на зв’язок Адрастеї з платонівським законом про долю душ. Адрастея встановлює кругообіг душ і таким чином ототожнюється у Платона не лише з Немесідою, але й з Ананке і Діке.

На Олімпі є ще одна богиня - Тюхе, богиня щастя і благоденства. З рогу достатку, рогу божес гвеної кози Амалфеї (молоком якої було вигодовано самого Зевса), сипле вона дари людям, і щаслива та людина, яка зустріне на своєму шляху цю богиню. Але це буває рідко, і яка нещаслива та людина, від якої відвернеться Тюхе, яка нещодавно давала їй свої дари!

Практично у всіх формах давньогрецької релігії говориться про справедливу відплату, яка здійснюється після смерті людини за те життя, яке вона прожила. В традиційних уявленнях така відплата була кінцевим актом світової справедливості, який відбувався у потой­бічному світі (царстві мертвих) і служив своєрідним доповненням до відплати земної, яка реалізується на основі колективної відпо­відальності.

Взагалі грецьку релігію можна характеризувати як язичницьке вчення про колективну справедливу відплату, згідно з якою кожний член колективу відповідає за суму зусиль всього колективу. Таким чином, окремий грек не міг розраховувати, що його індивідуальна доброчесність принесе йому заслужену винагороду, оскільки нагорода може бути лише для всієї общини, якщо доброчинних людей в ній буде більше, ніж порочних. Як правило, бувало, що або порочних людей було більше, або пороки общини були більшими, ніж її добро­чинності, тому доброчинність завжди залишалася невинагородженою.

Офіційною дружиною Зевса вважали Геру, яка витіснила його попередніх дружин 1 ею і Діону. їх шлюб був ідеалом для людей і вшановувався особливими святкуваннями, які носили землеробський характер. Дослідники вважають, що Гера була також своєрідною проекцією древньої Ma і Геї-Землі. Таким чином, шлюб володарів «нових богів» повторює космічний шлюб між Небом і Землею.

1 ера панує на високому Олімпі над громами й блискавками, як і сам Зевс. За її словом темні дощові хмари вкривають небо, порухом руки здіймає вона грізні бурі.

І Ірекрасною і величною постає Гера. Боги шанують її, і сам Зевс часто з нею радиться. Але міфи також описують сварки між ними. Коли Гера заперечує Зевсові і сперечається з ним на нарадах богів, тоді громовержець гнівається і погрожує дружині карами. Гера замовкає і стримує гнів, бо пам’ятає, як катував її Зевс, скувавши золотими ланцюгами і повісивши між небом і землею, прив’язавши до її ніг два важкі ковадла.

Гера - могутня, і немає богині, рівної їй за владою. Велична, у довгих розкішних шатах, витканих самою Афіною, на колісниці зі срібла, запряженій двома безсмертними кіньми, з’їжджає з Олімпу. Чудові пахощі сповнюють землю там, де проїжджає Гера, а все живе схиляється перед нею як великою царицею Олімпу.

Спочатку l'epa була покровителькою міста Аргоса, її називали «волоокою», в чому, без сумніву, простежується зв’язок із священною коровою. Це давня покровителька Мікен, де сліди вшанування корови були знайдені ще при розкопках Шлімана. Пізніше Гера користувалась особливою пошаною в Арголіді, де про неї існувало багато місцевих міфів. Зображувалась ця богиня як ревнива і сварлива. Але в той же час - подателька подружнього щастя і радісного материнства: вона посилає подружжю численних нащадків і благословляє матір під час народження дитини. Можливо, спочатку Гера була богинею землі і врожайності. їй було присвячено павича і ворона.

Колись, дуже давно, Гера була покровителькою суворих обрядів переходу з юнацького віку в дорослий - ініціацій. Ці випробування знайшли відображення в подвигах Геракла, ім’я якого означає «той, хїи приславляь ї еру». Б міру того, як значення ініціацій втрачається самими еллінами, Гера перетворюється на невтомну переслідувачку Геракла, сина її чоловіка Зевса і земної суперниці.

Аполлон, який у давні часи вважався сонячним божеством, - син Зевса і Латони. Його ім’я часто супроводжувалось епітетами «світосяйний» (Феб), «той, хто з золотим мечем», «зі срібним луком», «народжений від світла» і т.д. Греки вважали, що Аполлон має у своєму розпорядженні караючі стріли, але при цьому він володів даром зціляти від хвороб, творити різні чудеса. Лікарські вміння Аполлона знайшли відображення в його другому імені - Пеон, а пізніше - Асклепій.

В образі цього бога злився цілий ряд самостійних міфічних істот. Саме множинністю центрів поширення його культу пояснюється різноманіття функцій Аполлона. На о. Кріт і в халкідсько-евбейській області існував культ бога мореплавства Дельфінія, до якого приєд­нався ще й цикл стародавніх пелопонеських богів, таких як Гіацинта, Карнея, Лікія й ін. Острови і Мала Азія були батьківщиною культу божественної трійці - Аполлона, Артеміди і їх матері Латони. Нарешті треба згадати, що у північній частині вшановувався Смінфій - захисник полів від шкідників. В результаті змішання всіх цих елемен­тів в епоху колонізації грецьких племен і виник культ Аполлона.

Про походження культу Аполлона багато сперечалися і досі сперечаються. Історія цього бога була пов’язана з історією богині Артеміди. За класичною міфологією обидва божества вважались братом і сестрою, дітьми Лето і Зевса. Деякі дослідники (наприклад Керн) вважали Аполлона древнім аркадським божеством - покровителем пастухів. Але більшість визнає його божеством, яке за походженням з Малої Азії, і це більш правдоподібно, незважаючи на те, що культ Аполлона в класичну епоху злився з багатьма чисто місцевими грецькими культами. Саме ім’я Аполлон тлумачили по- різному: то як Покровитель, то як Губитель. Але видно, що воно не грецького походження. Після розшифрування Б. Грозним хетського листа з’ясувалося, що один із хетських богів носив ім’я Апулунас. Грозний вважає це ім’я семітським, вавилонським, бо по-вавилонськи «аббулу» означає «ворота». Можливо, Апулунас був богом-захисником міських воріт, тобто покровителем міста.

У Гомерівському епосі Аполлон малюється як вороже ахейцям божество, як покровитель троянців. У Мікенських надписах він зовсім не фігурує, внаслідок чого культ цього бога був занесений у Грецію іонійцями. На о. Делос знаходилося спільноіонійське святилище Аполлона.

Витіснення Аполлоном окремих місцевих богів грецьких общин можна бачити і на інших прикладах: заміщення культу давнього хтонічного божества Гіацинта, лаконського пастушого бога Карнея (звідси Аполлон Карнейський). У Пелопонесі він вважався пастушим богом. «Аполлон особливо любив биків», - говорить Павсаній, розповідаючи про статую Аполлона в одному з храмів Ахайї, де бог зображений як такий, який опирається ногою на череп бика (Павсаній, кн. VII, гл. 20,3-4). Біля Фів вшановували Аполлона Ісменія: цей епітет - назва річки, яку, можливо, обожнювали місцеві мешканці. Іншими епітетами бога були: Аполлон Лікейський, Птой, Дельфійський, Аміклейський і т.д.

У класичну епоху Аполлона зробили одним із найпопулярніших богів, всупереч його варварському походженню, про яке забули. Йому присвячувалось більше 50 храмів у різних областях.

Основні сфери діяльності Аполлона - сонце, рослинність, полювання, скотарство, фізичне виховання юнаків; музика, поезія і танець (Аполлон Музагет чи Кіфаред, тобто той, який грає на кіфарі), клятва і угода, релігійне очищення, суспільний благоустрій і колонізація. Він вважався ще й божеством світла, очистителем від всякої нечисті, богом правильного, урівноваженого світопорядку.

Головним місцем перебування Аполлона були Дельфи - місто знаменитого оракула. Його завжди супроводжували дев’ять муз: Каліопа - епічна поезія, Євтерпа - лірична поезія, Мельпомена - трагедія, Єре та - любовна поезія і пантоміма, Полігінія - хвалебні пісні, Талія - комедія, Терпсіхора - танці, Кліо - історія, Уранія - астрономія. Через це Аполлон вшановувався як покровитель мистецтва, покровитель муз.

Аполлон, найкрасивіший з богів, часто являвся і людям. Він не розставався зі своєю чудесною лірою, на якій прекрасно грав. Аполлон розважав богів на балах, але показував своє мистецтво і смертним, був покровителем поетів і музикантів.

Суворий образ мисливиці і воїна, а також богині смерті мала Артеміда (сестра бога Аполлона), первісне значення образу якої було в науці досить суперечливим. У Гомерівському епосі богиня виступає як вороже ахейцям божество. Тому вважають, що її культ виник у Малій Азії (головний храм - в Ефесі), де вона вшановувалась як покро­вителька врожайності, і лише потім поширився в Греції. Але є і проти­лежна думка, що в Малу Азію культ Артеміди занесений саме з Греції, з Аркадії, де він був самостійним. В Аркадії Артеміда була давнім місцевим божеством-покровителькою полювання на ведмедя. Дж. Томсон, визнаючи, що культ і образ Артеміди склалися з багатьох місцевих культів, вважає, що основу образу склала давня пеласгська богиня-ведмедиця, принесена з Причорномор’я, а, можливо, і з Кавказу.

Більшість дослідників (Преллер, Велькер) переконані, що це місячна богиня, божество нічного неба. Отфрід Мюллер розрізняв два образи Артеміди: більш давній - німфи, який вшановувався в Аркаді, і більш пізній - образ богині Місяця. Верніке доводить, що Артеміда первісно не була місячним божеством, вона виросла з сонму німф, які її оточували, подібно російській цариці русалок. На древній стадії це була велика богиня природи і родючості, яка жила повсюди в природі, здебільшого у водних і вологих місцях. Як богиня життя, вона, оточена тваринами, покровительствувала ще й рослинному світові. Всім дає Артеміда життя. Вона піклується про все, що живе на землі і росте в лісі чи в полі. Піклується про диких тварин, про стада свійської худоби та про людей. Вона викликає ріст трав, квітів і дерев, благословляє народження, весілля тих, хто прийняв уперше шлюб. Вона - носій материнського начала. Через це грецькі жінки приносили багаті жертви цій славетній дочці Зевса, яка ще наділена силою зцілювати і насилати хвороби.

Пізніше Артеміда стала богинею місяця. Цей культ встановлю­вався приблизно з V ст. до н.е. під впливом ототожнення Артеміди з Гекатою. Взагалі греки користувались місячним календарем, і місяці у них обчислювались за фазами місяця. Таким чином, ставши богинею місяця, Артеміда стала і божеством сільськогосподарського року, оскільки місячний календар був спочатку землеробським календарем. В Пелопонесі кульг Артеміди був пов’язаний з культом дерев. Коли спартанських хлопчиків били лозою перед вівтарем Артеміди, цс первісно мало магічне значення: воно сприяло фізичному росту хлопчика, подібно росту дерева. Пізніше це первісне значення забули, але обряд залишився.

В образі богині Артеміди бачимо риси ще й давньої Володарки звірів, тому її вшанування засвідчено в місцях проживання індоєвро­пейців: на Дунаї, в Малій Азії, в євразійських степах. Священною твариною Артеміди вважали ведмедицю. Взагалі це була ще богиня полювання, живої природи, яка зображувалась греками з луком і сагайдаком за плечима, зі списом мисливця в руках. Богиня полювала в тінистих лісах і на залитих сонцем полях у супроводі німф. Велична Артеміда, в короткому одязі мисливців, що доходить лише до колін, швидко мчала лісистими схилами гір. Не врятуватися від її стріл, що б’ють без промаху, ні полохливому оленю, ні боязкій лані, ні розлюченому кабану, який ховається в заростях очерету. Любила богиня відпочиват и у свого брата Аполлона, де під божественні звуки золотої кіфари танцювала з музами і німфами. А ще улюбленим місцем відпочинку Артеміди, вдалині від очей смертних, були повиті зеленню гроти, де віяло прохолодою. Горе тому, хто порушував її спокій. Так загинув і юний Актеон, син Автоної, дочки фіванського царя Кадма.

У класичній міфології та іконографії Артеміда виступає як незаймана богиня-мисливиця, зазвичай зі своєю супутницею - ланню. Павсаній згадує до 40 епітетів, у яких збереглись сліди народних вірувань, в їх числі були і чисто географічні (Артеміда Бравронська, Лампейська, Ферейська, Алфейська, Стімфалійська та ін.), і такі, які були, мабуть, іменами самостійних божеств (Артеміда Еврінома, Діктіна, Іфігенія, Ісорія, Лімнатіда, Орфія га ін.). Ці епітети зайвий раз підтверджують, що культ Артеміди, поширившись по всій Греції, увібрав у себе цілий ряд місцевих культів.

Після зближення з культом Аполлона ряд рис Артеміди відпадає, і материнський елемент витісняється дівочим (богиня була символом дівочої, незайманої чистоти). Вона перетворюється на покровительку культурного і суспільного життя: мореплавства, шляхів сполучення, ярмаркової торгівлі, державності і т.д.

Богиня Артеміда була божеством, яке греки найбільше вшановували: за кількістю присвячених їй храмів (близько 80) вона займала перше місце серед богів Греції.

З-поміж інших культів Греції одне з перших місць займав культ богині любові і родючості - Афродіти. Її походження було чисто східним. У Мікенську епоху немає ніяких слідів імені цієї богині. За 1 омером, вона боролась на боці троянців проти ахейців. Ім’я її - епітет, пов’язаний з міфом про її народження з морської піни. Інше її ім’я - Кіпріда - вказує на давній центр її культу - о. Кіпр. Міфологічний зв’язок з чисто азіатським (семітським) богом Адонісом зайвий раз підтверджує, що перед нами малоазійське жіноче божество родючості. У греків Афродіта перетворилась у богиню краси, любові, ідеалізоване втілення жіночності - гуманістичні тенденції були характерні для Греції класичного періоду. Міфологія зробила з Афродіти матір Ерота - юного бога, втілення любові.

Основними рисами найдавнішого образу цієї богині були: жіноча і взагалі природна родючість і материнство, місяць, завдяки його впливові на періодичні явища в житії жіночого організму, і волога, можливо внаслідок зіставляння місяця і нічної роси. Функціями пізнішої Афродіти є: любов у всіх її відтінках і переходах, від хвилинного і чуттєвого пориву до піднесеної прив’язаності і подружнього щастя.

Афродіта, як богиня любові, завжди сяє блиском краси, їй присвячувались мирт, голуб і горобець. Афродіта пробуджує любов у серцях не лише смертних, а й богів. Тому від неї ніхто не в змозі утекти, навіть самі боги. Завдяки цій владі вона панує над усім світом. Лише войовниця Афіна, Гестія та Артеміда не підкорилися її могутності. Висока, струнка, з ніжними рисами обличчя, м’якою хвилею золотого волосся, Афродіта - втілення божественної краси і нев’янучої юності. Коли вона йде у сяйві своєї краси, в запашних шатах, тоді яскравіше світить сонце, пишніше розцвітають квіти. Дикі лісові звірі біжать до неї з хащ, зграями злітаються птахи, коли вона проходить лісом. Леви, пантери, барси та ведмеді лагідно ластяться до неї. Спокійно йде серед диких звірів Афродіта, горда з своєї променистої краси, її супутниці Ори і Харити, богині краси і грації, прислуговують їй. Вони одягають богиню в розкішні шати, зачісують її золоте волосся, вінчають голову діадемою. Де тільки ступала Афродіта, там буйно виростали квіти, а все повітря наповнювалося чудовими пахощами.

Син Афродіти Ерос був богом любові. Він зображувався у вигляді прекрасного юнака. Давні греки вважали, що до людини приходило кохання тоді, коли в неї влучала стріла Epoca.

Посейдон - володар моря. У міфології він втілював буйну і незнищенну' силу. Не випадково підкреслений тісний зв’язок цього бога з конем і биком. Бурхливі і пінисті хвилі моря нагадували недоторкану і присграстну природу цих тварин, і немає сумніву, що на певному ступені розвитку грецької релігії Посейдон мислився в образі тварини.

Давні греки вважали, що Посейдон живе у чудовому морському палаці разом зі своєю прекрасною дружиною Амфітрітою, дочкою морського віщого старця Нерея, яку він викрав.

З Посейдоном було пов’язане не лише уявлення про море, він був ще й богом води; живучи на глибині вод, вважався і «тим, хто приводить у рух землю». Всі земні ріки були присвячені Посейдону. Його зброєю був тризубець. Він розсував гори, піднімав з глибин моря нові острови і, бажаючи покарати людей, затоплював поля чи посилав з глибин моря страшних чудовиськ. При постійній нестачі в Греції прісної води, необхідної для пиття і для зрошення садів і полів, усі річки і джерела вважались священними. Навіть під час війни не могли перебрести річку без жертвоприношень, щоб грубим вторгненням не образити божество ріки, підвладне Посейдону.

Численну свиту бога складали тритони і нереїди - чоловічі і жіночі смішні і веселі водяні духи. Йому також був підвладний морський старець Протей, який вирізнявся незвичайною можливістю до метаморфоз. Він також був віщим богом. І якщо комусь вдавалося його спіймати, то той міг дізнатися про таємницю майбутнього. Серед супутників Посейдона був і бог Главк, покровитель моряків і рибалок, який також мав дар віщування.

Посейдон був, напевно, древнім морським божеством Пелопо- неса, його вшановували прибережні моряки. Він не раз згадується в мікенських надписах. Культ його був прийнятий і іонійцями, і дорійцями, у яких святилище Посейдона на мисі Тенаре було центром лаконського морського союзу. Поширившись, культ Посейдона увібрав у себе ряд місцевих культів, образ його витіснив місцевих героїв або злився з ними. Так, наприклад, в м. Онхесте інколи вшановували героя Онхеста, але потім він перетворився на сина Посейдона або навіть ототожнювався з ним. У цьому місті стояли храм і статуя Посейдона Онхестія.

Особливу групу становили боги-олімпійці, образи яких були без­посереднім відображенням явищ культурного житгя людей, хоча деякі з цих богів також ввібрали в себе і елементи місцевих культів. Таким був Гефест - бог земного вогню і ковальського ремесла. Можливо, спочатку він також був місцевим божеством на о. Лемнос чи в Лікії. У самій Греції його культ не був поширений, хоча в міфології образ цього бога займав яскраве місце. Як вважають дослідники, Гефест був близький до царства смерті, був спочатку богом підземного вогню, а вже потім осмислений як божественний покровитель ремесел.

Згідно з міфом Гефест, син Зевса і Гери, який народився на Олімпі, але викликав ненависть у матері, був скинутий нею в море. Його врятували, годували і виховували морські німфи нереїди. Оволодівши ремеслом коваля і озброївшись, Гефест повернувся на священну гору, щоб обслуговувати її мешканців, йому була призначена в жінки Афродіта, покровителька любові і любовних чар.

Гермес вшановувався в Аркадії як бог скотарства. Саме тому він став також покровителем подорожніх на гірських дорогах. На перехрестях доріг кожний клав Гермесу камінь, і купи каміння, які називались гермами, служили подорожнім дороговказом і місцем, де вони могли знайти їжу. Кожен повинен був, зупиняючись біля герм, залишити там і частину їжі в жертву божеству. Тут дуже яскраво виступають пережитки общинного побуту землеробів.

Гермеса зображали зазвичай у вигляді кам’яної скелі з людською юловою. Як покровитель доріг і подорожніх, він став божеством торгівлі (давав торгівлі бариш і посилав людям багатство), а в міфології - «вісником богів» і «провідником душ». В образ Гермеса влились і елементи місцевих культів. Як приклад назвемо культ пелопонеського бога скотарства (Павсаній, кн. II, гл. 3-4).

Як вісник, Гермес зображався одягненим, із золотим жезлом вісника і крилатими сандалями. Своїм чарівним жезлом він закриває людям очі і навіває на них сон. Гермес винайшов і міри, і числа, і азбуку, він навчив усього цього людей. Він же і бог красномовства, а разом з тим - спритності і обману. Ніхто не може перевершити його в хитрощах і навіть у злодійстві, бо він надзвичайно спритний злодій. Це Гермес одного разу жартома викрав у Зевса скіпетр, у Посейдона - тризубець, в Аполлона - золоті стріли і лук, а в Ареса - меч. В той же час він був богом взаємин між людьми, богом-покровителем людей різних занять, в яких засобом досягнення мети служили спритність, хитрість і лукавство. Він мав прізвисько «Аргусовбивця», оскільки за наказом Зевса вбив Аргуса - людину незвичайної сили, яка мала сто очей і яку 1 ера поставила стерегти прекрасну Іо.

Однією з наймогутніших богинь г рецького Олімпу була Афіна- Паллада. Питання про те, чи одержала вона своє ім’я від назви міста, якому покровительствувала (Е. Мейєр), чи навпаки (Узенер, Віламо- виць, Кречмер), не може бути вирішеним і нині. Інколи Афіна, яка символізувала собою грозову хмару і блискавку, ставала богинею війни і мужності, а пізніше богинею розумової діяльності, мистецтва і науки. Афіна особливо покровительствувала ремеслам, частково ткацькому і гончарному виробниці ву.

Афіна була пов’язана з культурою оливкового дерева. Це уявлення яскраво відображено в міфі про суперечку Посейдона з Афіною за землю Аттіки. За рішенням богів, владу над Атгікою одержить той, хто здійснить величне чудо. Посейдон вдарив у скелю на акрополі, і звідти забило соляне джерело (за ін. міфом, вискочив кінь). Афіна на цій самій скелі виростила оливкове дерево. Чудо останньої було не тільки не рівним чуду Посейдона, а й корисним даром людям, тому Аттіка по праву була присуджена Афіні. Богиню стали вшановувати як покровительку цього міста. Афіні приписували створення культур­ного землеробства, приручення диких тварин, повернення до ремесел і мореплавства.

Греки вважали, що Афіна була улюбленою дочкою Зевса. Вона вийшла в повному озброєнні з його голови. Через це Афіна - богиня мудрості, ясності і прозорливості як на війні, так і в спокійний час. їй була присвячена сова. Греки влучно помітили, що вночі, коли треба спати, можуть прийти мудрі думки, а в декого ніч - найкращий час для творчості.

Афіна була безумовно древнім божеством-покровителькою міст і міських укріплень, яка вшановувалась ще в XI ст. Є підстави вважати, що така своя покровителька була у кожного міста. Ім’я Афіна було досить поширеним. Інше її ім’я - Паллада - також епітет, який означав «володарка списа». Ще одне її ім’я - Поліада («міська», «захисниця полісу»). Павсаній згадус до 50 різних епітетів Афіни. В його час це було одне з найбільш шанованих божеств усієї Греції: в «Описі Еллади» згадується не менш як 73 храми і святилища, побудовані на її честь в різних місцевостях, не враховуючи окремих жертовників і статуй. У цьому сенсі Афіна поступалася лише Артеміді. Храми зазвичай знаходились у цитаделі полісу. В образі Афіни збереглись і тотемічні риси: сова і змія під щитом.

Афіна - покровителька героїв Греції - дає їм свої сповнені муд­рості поради і допомагає. Вона ж дає мудрість і знання, вчить людей мистецтв і ремесел. Дівчата Греції шанують Афіну за те, що вона вчить їх рукоділлю. Ніхто зі смертних і богинь не може перевершити Афіну в умінні ткати. Знають усі, як небезпечно змагатися з нею в цьому, знають, як поплатилась Арахна, яка хотіла перевершити її в цьому мистецтві.

Деякі з грецьких богів, хоча і древнього походження, зайняли важливе місце в культі порівняно досить пізно. Це особливо стосується божеств землеробства - Деметри, Кори, Діоніса. У мікенських над­писах вони не зустрічаються, в гомерівських поемах згадуються дуже рідко. Видно, в гомерівську епоху з її переважаючим скотарським побутом пов’язані з її землеробством божества не мали великого зна­чення. Вони висунулись на видне місце в класичну епоху з розвитком землеробського господарства.

Основними божествами, пов’язаними з родючістю землі, були Деметра («мати-земля») і її дочка Кора.

Одного разу Кора збирала квіти на поляні, і бог підземного царства Аїд, захопившись її красою, викрав дівчину на своїй колісниці в підземне царство.

Довго блукала Деметра по землі в пошуках дочки, доки сонце не сказало їй правди. Розгнівавшись на свого брата Зевса, який допоміг викрасти Кору, Деметра, покинувши Олімп, пішла, обернувшись на бабу Део, в далекий Елевсін. Там богиня стала нянькою сина царя, і дитина, яку вна виховувала, розцвіла красою і здоров’ям.

За наказом богині цар Елевсіна побудував їй храм. «Золота Деметра» залишилась у цьому храмі, сумуючи за дочкою. Гнів Деметри на Зевса був страшним для людей.

Дуже просили Зевс та інші боги засмучену матір повернутися назад. Лише тоді, коли за наказом Зевса був посланий за Корою Гермес, Аїд відпустив її, хоча Кора стала богинею мертвих, Персефоною.

Відтоді Кора дві третіх року проводить з матір’ю на землі, повертаючись від Аїда, як тільки настане весна, а на третину року повертається під землю, і вся природа завмирає в смутку.

Цей міф пов’язаний з уявленням про вмираючу і воскресаючу природу. Кора - це перший зелений проріст посіву, тому вона, втілюючи зростаючі сили землі, піднімається наверх кожної весни і помирає пізно восени, коли землероби кидають у землю зернята.

Останній обробіток поля відбувався наприкінці листопада, і цей місяць, який називався в Афінах «Посівним», відкривав собою зиму.

Коли поля покривалися першою зеленню хлібів, землероби приносили жертви Деметрі Зеленій, під час збору урожаю - Деметрі Обильній. Ці жертви приносились на току тоді, коли, за поетичним виразом поета Феокрита, сама Деметра стояла з колосками і маками в руках. Греки вважали, що Деметра володіє могутньою силою: вона дає родючість землі, і без її благотворної сили ніщо не зростає ні в тінистих лісах, ні на лугах, ні на буйних ланах.

З інших богів грецької релігії заслуговує на згадку Діоніс, бог вина і веселощів, роль якого в Греції посилюється вже у наступний історичний період. Спочатку це був бог землеробства і взагалі сільського господарства, а вже потім він перетворився в покровителя виноробе гва і заодно самого вина.

Міф про Діоніса є художнім охопленням усього процесу проростання і культури винограду. Як усі міфи, пов’язані з появою то воскресаючої, то вмираючої природи, він носив то сумний, то радісний характер. В його культі особливо були поширені обрядові ігри, пов’язані з переодяганням. Такі обряди землеробів були притаманні не лише грекам. Зазвичай вони приурочувались до періоду зимового сонцестояння (поворот до весни) і відбувалися під час літнього сонцестояння (поворот до зими). Навесні свята набували характеру розгульних веселощів, взимку вони були пов’язані з жалобними процесіями, під час яких оплакували смерть божества природи.

Діоніс - фракійсько-фригійського походження. Він увійшов у грецький культ лише з VII—VI ст. до н.е. Поширенню культа Діоніса сприяли тирани Періандр Коринфський, Клісфен Сікіонський, Пісістрат Афінський: опираючись на народні маси, вони, очевидно, хотіли протиставити цей сільський демократичний культ аристокра­тичному вшануванню героїв.

Давні греки уявляли цього бога так: з веселою юрбою уквітчаних вінками менад і сатирів ходить веселий бог Діоніс по всьому світу, з країни в країну. Він йде попереду в вінку з винограду, з прикрашеним плющем тирсом в руках. Навколо нього у швидкому танці кружляють зі співом і криками молоді менади, скачуть сп'янілі від вина незграйні сатири з хвостами і цапиними ногами. Весело йде по землі Діоніс- Вакх, усе підкоряючи своїй владі. Він вчить людей розводити виноград і робити з його важких стиглих грон вино. Діонісові присвячувалась виноградна лоза. Його спеціальними знаками були плющ, козел і жезл, повитий виноградом, з сосновими шишками на кінці.

Деякі боги не часто бували на Олімпі. Арес, жорстокий бог війни і збройних сутичок, запозичений у фракійців ще в гомерівську епоху (в «Іліаді» він також ворожий ахейцям), на своїй бойовій колісниці брав участь в усіх битвах, а їх немало було на землі. Лише зрідка він дозволяв собі відпочити від шуму і гамору битв. За уявленнями греків, у образі цього бога переважає жорстокість, протилежна гуманності войовничої Афіни, яка вела справедливі війни.

Цей бог був сином Зевса і Гери. Зевс недолюблював його за кровожерливість і тому часто говорив, що він найненависніший йому серед усіх богів Олімпу. Якби Арес не був його сином, він давно скинув би його в похмурий Тартар, де знемагають титани. Серце лютого Ареса веселили лише війни і жорстокі битви. Слідом за ним неслися його сини Деймос і Фобос - жах і страх, а поряд з ними - богиня розбрату Еріда і богиня Енюо, яка сіяла вбивства. Часто доводиться Аресові поступатися на полі бою войовничій дочці Зевса, Афіні-Палладі, яка перемагала його своєю мудрістю і спокійною усвідоміленістю сили. Нерідко і смертні герої здобувають перемогу над Аресом. І навіть якщо найвродливіша з богинь Афродіта приходить на допомогу своєму чоловікові, коли він у розпалі бою зустрічається з Афіною, і тоді перемагає дочка громовержця.

Крім богів-олімпійців, великого значення греки надавали богові підземного царства. їх уявлення полягали у наступному: при розділі трьох світів між еллінськими богами Зевсу дісталось небо, Посейдону - море, Аїду - підземне царство, на яке ніхто не претендував, тому він володів ним неподільно. У зображенні цього царства знайшли відображення не лише уявлення еллінів та інших народів про смерть, але і їх космогонія.

Справжнє ім’я темного божества підземного царства греки, як і багато інших народів, боялись промовляти вголос: воно було під забороною, і його замінювали іменами Аїд (Плутон). Хоча цей бог і не був олімпійцем, але про нього неможливо не згадати, бо він займає досить важливе місце у світогляді давніх греків.

Лід був богом царства тіней, вхід в яке стеріг триголовий пес Цербер. Його дім уявлявся оточеним залізними воротами, і тому самого владику зображували з великим ключем. Володіння бога дев’ять разів опоясувалось рікою Стіксом. Вона зливалась з річкою плачу Коцітом, яка, в свою чергу, вливалась у Лету - ріку забуття земного життя, з котрої п’ють воду душі, після чого перетворюються на безтілесні тіні. З давніми міфологічними оповідями про перевезення Хероном душ був пов’язаний поховальний обряд вкладати в рот покійника монету - щоб сплатити перевізнику.

За уявленнями греків, Аїд сидить на золотому троні зі своєю дружиною Персефоною. Йому служать невблаганні богині помсти ерінії. Грізні, з бичами і зміями, переслідують вони злочинця, не дають йому ні хвилини спокою і мучать його докорами сумління, ніде не можна сховатись від них, всюди вони знайдуть свою жертву. Біля трону Аїда сидять судді царства мертвих: Мінос Радаманд і Еак. За їх наказом душі відправлялися в Елізіум - вічне блаженство чи в Тартар - місце мук, яке знаходиться в самій глибині космосу. Він настільки далеко від аїду, наскільки земля від неба. Там залягають коріння землі і моря, всі кінці і всі начала. У Тартарі, великою безоднею якого лякаються навіть самі боги - житло Ночі (Нікти). Туди були скинуті титани, яких переміг Зевс. Надалі Тартар був переосмислений як найвіддаленіше місце аїду, де відбувають покарання святотатці і злочинці-герої. Інколи найбільш похмурі його глибини одержують назву Ереба- персоніфікації темряви, сина Хаосу і брата Ночі.

Біля трону Аїда - бог смерті Танат з мечем у руках, у чорному плащі, з величезними чорними крилами. Поряд з ним і похмурі кери, які несамовито носяться по полю бою і радіють, бачачи, як один за одним падають убиті герої. Своїми губами вони припадають до ран, жадібно п’ють гарячу кров і виривають з тіла душі. Тут же біля трону і прекрасний бог сну Гіпнос, якому не можуть опиратися ні смертні, ні боги, ні навіть громовержець Зевс.

Царство Аїдасповнене мороку й страхіть. Там бродить у пітьмі жахливий привид Емпуса з ослячими ногами, потворна Ламія, яка ночами викрадає дітей у матерів, щоб напитися їх крові. Над усіма привидами і потворами панує велика богиня Геката, яка має три тіла і три голови. Саме її кличуть як помічницю в чаклунстві, але вона є й єдиною помічницею проти чаклунства для тих, хто її шанують і приносять у жертву на роздоріжжі собак.

Взагалі грецький Олімп є точним відображенням бурхливого, неспокійного життя державного устрою Х-ІХ ст. до н.е. На світ богів переносяться основні риси соціальної струкіури родового устрою, який розпадався, внаслідок чого виникає ціла ієрархія богів, напів­богів, героїв, які відображають початок соціальною розшарування грецького суспільства.

В уявленнях землеробів первісно всі божества були пов’язані з процесом праці, тому їх і нагороджували плодами і жертвами. Афіна сама вирощує оливкове дерево і піклується про оливководство; Гермес пасе тварин і допомагає подорожнім, які заблукали в горах; Деметра присутня при обмолоті хлібів, Зевс дарує погоду, Артеміда полює і т.д. Цей трудовий характер землеробські божества набувають лише у нижчих прошарків населення Греції, які зберігають ці уявлення ще досить довго.

У Гомерівських поемах і післягомерівському епосі знать була пануючою в суспільстві політично і економічно, її релігійні уявлення тісно пов’язувались з олімпійською релігією, яка представляла богів як єдину сім’ю заможного роду Кронідів, нащадків Крона - божества часу. Подібно до того як знать будувала свої палаци на вершинах пагорбів, місцем перебування богів став найвищий акрополь Греції- Олімп, на вершині якого знаходився замок Зевса і його трон. Далі, трохи нижче, розміщувались будинки інших богів, але замок Зевса засліплював їх своєю розкішшю. Як і в знаті, центральним приміщен­ням палацу Зевса був мегарон - зал для нарад богів і для їх бенкетів.

Греки вважали, що олімпійці мають потребу, як і люди, у сні і відпочинку, вони люблять веселощі, віддаються любовним забавам. Боги такі ж скупі на жертви, як і ахейські рицарі до здобичі. Крім цього, вони ще й заздрісні, ревниві, дріб’язкові, підступні. Так, наприклад, сцена Зевса і Гери, де громовержець погрожує відшмагати свою дружину, вражає своєю комічністю і близькістю до життєвих сцен. Особливим недоліком Зевсового пантеону була відсутність у ньому ясних етичних приципів. Моральний ідеал олімпійців був настільки хитким, що вже через декілька поколінь викликав протест і насмішки у самих греків.

За уявленнями еллінів, боги управляли світом на основі непи­саних законів, які вони передали знаті. Тому усне право в суспільствах, де родові інститути ще зберігалися, набувало священного характеру і непокора йому розглядалась як релігійний злочин проти богів.

Уже в цьому бачимо подальший етап розвитку грецької релігії. Якщо первісно основою релігійних поглядів були таємничі сили природи, то тепер, у міру розвитку суспільних відносин, боги набувають суспільних ознак і стають представниками історичних сил. При цьому роди і фратрії зіграли значну роль. Так, наприклад, Зевс, продовжуючи залишатися подателем дощу і грози, стає тепер і хоронителем спочатку родової власності, а пізніше - приватної. З батька всіх людей він стає пізніше батьком родової знаті. Аполлон, який був у хеттів богом воріт, стає вже божеством, яке охороняє вхід у будинки, а ще пізніше - божеством сонця.

З родовою знаттю боги Олімпу пов’язані ще й неперервним живим спілкуванням: вони покровительствують їм і в особистому житті, і в воєнних справах, підтримують їх політичну владу. Кожний заможний герой має своїх особливих покровителів серед богів. Так, Аполлон і Артеміда піклуються про троянців, в той час як Посейдон і Афіна підтримують ахейців. Посейдон мстить Одіссею, а Діомед за допомогою Афіни наносить рани Афродіті. Боги подібні до людей. Вони відрізняються від них лише безсмертям (але воно їм належить не від природи, тому боги мають потребу в споживанні чародійного напою-нектару та священної їжі - амброзії), більшою мудрістю, можливістю все краще бачити і розуміти і т.д. Одночасно олімпійців і представників знаті зближує ряд спільних якостей: хоробрість, доброчинність і багатство. Саме тому заможні герої в поемах Гомера зазвичай називаються народженими чи вихованими Зевсом.

Аристократизм гомерівської релігії показується не лише в уявленнях про олімпійців, але і в уявленні про те, що доблесть духу і тіла притаманна лише знаті. В міру розвитку рабовласництва релігійні норми змінюються ще більше: заможна молодь ненавидить працю як справу низьких людей - низьких не лише за походженням, а й морально. Народ повинен сліпо коритися багатим, оскільки вони управляють ним на основі неписаних божественних законів. Особливо жорстокою стає ця релігія в період розвитку торгової спекуляції сільськогосподарськими продуктами. В цей період релігійні культи освячують будь-яку примху знаті: захоплення земель, перетворення землеробів на рабів, судові вироки, які захищають інтереси лише знаті.

Але, незважаючи на таку ситуацію, яка склалася у суспільстві, все ж релігія олімпійського періоду стала важливим етапом у релігійній свідомості давніх греків. А всесвітньо-історичне значення її полягало насамперед у проголошенні примату Світла, Розуму і Гармонії над Темрявою, Ірраціональністю і Хаосом.

VI ст. до н.е. вирізняється суперництвом двох потужних релігійних напрямків: гармонійної релігії Аполлона і екстатичної - Діоніса. Діонісійська релігія мала неприхований агресивний характер. Значно вплинула вона й на розвиток світоглядного та езотеричного руху «орфіків».