ДАВНІ МІФОЛОГІЧНІ ВІРУВАННЯ ДООЛІМПІЙ- СЬКОГО ПЕРІОДУ

Як і інші духовні феномени, які виникли в ті далекі часи, давньогрецька релігія - породження міфологічного етапу становлення культури людства, відображення суспільних, сімейних відносин, початкового стану психіки, почуттів, знань людини про себе і навколишній світ.

Чудовий, захоплюючий фантастичний світ давніх міфів і легенд знайомий майже кожному ще з дитинства. Міфи Еллади стали основою для багатьох творів мистецтва. Чимало поколінь письмен­ників і художників брали і досі беруть образи для своїх героїв з грець­кої міфології. Цією проблемою захоплювалось чимало зарубіжних і вітчизняних вчених. Вони намагалися донести до нас те, що від­бувалося в релігійному світогляді грека ще в давні часи, показати цю «релігію краси» (так говорив про неї Гегель) у найвищому' вияві її різнобарвності, пишності і чарівності.

Серед зарубіжних вчених, які досліджували грецьку релігію, заслу говує на увагу Мартін Нільссон - видаї ний дослідник античної цивілізації, який у книзі «Грецька народна релігія» виклав свій погляд на давньогрецьку релігію, основу якої він бачив у землеробських культах. Розповідаючи про свята, обряди, вірування давніх греків, Нільссон провів цікаві паралелі між ними і народними звичаями та фольклором Північної Європи. Цей вчений дав важливий матеріал для подальшого дослідження культових особливостей давніх вірувань греків.

Книга Дж. Перкіса «Грецька цивілізація» носить ознайомлю- вальний характер. Автор намагається стисло дати аналіз розвитку релігійних вірувань, а також особливостей кульгу, постатей головних олімпійських Рогів.

Суттєвий внесок у вивчення походження ранніх форм грецької релігії зробили Г. Спенсер, М. Мюллер та ін.

Надзвичайно велика роль належить Олексію Федоровичу Лосі ву, який у своїй книзі «Міфологія греків і римлян» зробив акцент на періодизації міфологічних вірувань давніх греків, вказав на зв’язок релігії зі сферою суспільного життя.

Давньогрецька релігія не має, строго кажучи, ані святого письма на кшталт Біблії, ані певного богословського викладу, і свідчення про неї ми знаходимо переважно у творах античних істориків, в образотворчому та поетичному мистецтві греків, яке досить вільно трактувало старовинні міфи й богів.

Найбільше зближують з цією античною епохою збережені до нашого часу твори давніх грецьких письменників, істориків, таких як Гомер («Іліада», «Одіссея»), Гесіод («Праця і дні», «Теогонія»), Павсаній, поетів УП-У1 ст. до н.е. Алклапа, Стесіхора, Ібіка та ін.

Отож, відомості про грецьких богів і героїв, сюжети грецьких міфів дійшли до нас через призму пізніх творчих осмислень міфо- фольклорних джерел - поетом, скульптором чи філософом. Тобто ми маємо тут справу не стільки із загальнонародним поглядом на релігію, скільки з індивідуально-особистісним її баченням.

8.1.1. Грецька міфологія

Грецька міфологія являє собою складний об’єкт для вивчення. Далеко не все в цій міфології стосується релігії, та і не все може бути названо міфом у власному значенні цього слова. В те складне і обширне ціле, яке зазвичай іменується грецькою міфологією, входять поряд з власне міфами також і історичні легенди, і перекази, казкові сюжети, вільні варіації на міфологічні теми. Поетичні образи старогрецьких міфів увійшли до арсеналу світового мистецтва і широко вживаються нині - від назв планет і кораблів до крилатих виразів: «ахіллесова п’ята», «муки Тантала» тощо.

Антична міфологія є відображенням людського життя, його потреб і спрямувань, його ставлення до теперішнього, минулого і майбутнього, його ідеалів і взагалі всіх його матеріальних і духовних життєвих сил. Таке розуміння міфології як різновиду конкретно- життєвого мислення перетворює її в те досягнення людства, якого воно потребувало в відомі періоди свого розвитку. Міфологія первісної формації і є перенесенням общинно-родових відносин на природу 1 на весь оточуючий світ.

Людині в первіснообщинній формації були найбільш зрозуміли­ми саме общинно-родові відносини, і тому найбільш переконливим для неї поясненням природи було пояснення за допомогою родових відносин.

Лише ознайомившись з особливостями самої родової общини первісних часів, можна зрозуміти міфологію. В самій родовій общині немає нічого міфологічного і магічного. Якщо Гефест є лише ковалем, перенесеним із землі на небо, то в ньому немає нічого міфологічного, як і в звичайному ковалі на землі. Якщо Деметра є покровителькою землеробства, то і вона не має ніякого стосунку до міфології. Але варто було тільки перенести общинно-родові відносини на природу, як вона ставала міфічною і магічною і наповнювалась живими істотами, які за своєю силою перевершували людину і тому часто набували вигляду чудовиськ.

Первісне мислення є міфологічним, і міфологія, в свою чергу, є різновидом первісного мислення. Однак, незважаючи на те, що міфологія і мислення в первісні часи пронизують одне одного, вони за своєю природою зовсім різні: міф все одухотворяє і, будучи завжди сповненим афективних реакцій на таке ж смутне житгєве оточення, у всякій людській практиці хоче знайти магію; мислення ж у всьому хоче знайти наукові закономірності і людську практику хоче осмислити, розумно спрямувати і технічно удосконалити. Злиття і боротьба міфології і мислення існують цілі тисячоліття, тому необхідно вивчати прогресивний розвиток людського мислення, яке йшло спочатку слідами міфології, а потім розвивалося самостійно. Основним принципом дослідження античної міфології є розгляд міфології не як вічної і нерухомої картини, а як людського мислення, яке постійно розвивається і відображає собою таку ж плинну, хвилюючу історичну дійсність, яка творчо розвивається.

Усі міфологічні образи, крім того, повинні досліджуватись не ізольовано, а як елементи більш чи менш обширних періодів спільного розвитку грецької міфології.

1) найдавніша, дофесалійська, чи доолімпійська, основа античної міфології, породжена ще періодом матріархату;

2) фесалійська, чи олімпійська, пов’язана з патріархатом і примітивними формами крито-мікенського рабовласництва, централізацією міфології навколо гори Олімп і переходом до художньо розвинутого і строгого героїзму.

8.1.2. Народна релігія найдавнішої Греції

Міфологічною архаїкою вважається той давній період міфології - дофесалійський, чи доолімпійський, який належить до часу ще матріархатного роду, тобто періоду збиральницько-мисливського і перших ступенів відтворюючого господарств. Процес життя сприймається давньою людиною в невпорядковано нагромадженому вигляді. Тому вона не лише робить усе матеріальне і фізичне живим, одухотвореним і розумним, але й все навколо сприймає як сліпе, тобто таке, яким рухає якась незрозуміла сила. В результаті цього принципом оформлення всіх речей і явищ є для первісної свідомості принцип диспропорції, дисгармонії, безпорядку, які доходили до прямого страхіття і спотворення. Світ і природа є для первісної людини деяким живим і одухотвореним фізичним тілом. А оскільки первісна людина бачить перед собою лише Землю з її складовими предметами і Небо, то Земля, жива, одухотворена, яка все з себе відтворює і все собою живить, включаючи і Небо, яке вона з себе також тут народжує, є основою міфології епохи матріархату. Ця найдавніша міфологія і називається хтонічною. Як жінка є на даному ступені головою роду, матір’ю, годувальницею і вихователькою, так і Земля виступає тут джерелом і лоном усього світу, богів, демонів, людей.

Разом з розвитком суспільства змінюються і форми первісного мислення, що дозволяє виділити декілька стадій розвитку найдавнішої міфології.

а) фетишизм і тотемізм. Людина, ототожнюючи себе з природою, тобто розуміючи її олюдненою (а це означає передусім одухотвореною), знаходить для себе в цій природі лише готові продукти, необхідні їй для підтримки матеріального життя. Природа тут, з одного боку, вся одухотворена, а з другого складається лише з фізичних предметів і сил, за межами яких людииа нічого не бачить і не знає, і нічого не може знати і Рачити.

Фетишизм давньої Греції охоплює усі сфери дійсності. Наведемо ряд прикладів з літературних джерел. Насамперед, серед фетишів ми знаходимо богів і героїв у вигляді необроблених, грубих деревяних чи кам’яних предметів. Так, Зевс, знамените верховне божество пізнішої грецької міфології, вшановувався в місті Сікіоні (Пелопонес) у вигляді кам’яної піраміди. Геру в місті Феспіях (Беотія) знали як кусок дерев’яного стовбура, а на острові Самосі - у вигляді дошки. Аполлон уявлявся як піраміда чи обеліск, а його мати Латона на Делосі -- необроблене поліно. Атеміда на острові Ікарі - колода, а в Сікіоні - полірований стовп чи колона. Афіна Палада і Деметра являлись у вигляді грубих кусків дерева. Гера, Афіна, Аполлон спочатку вшановувались у вигляді дерев’яних ідолів - ксоанів. Афродита на Пафосі (о.Кіпр) - кам’яний конус. Ерот в Феспіях - зовсім необроблений камінь. Харити в Орхомені - такі ж прості каміння. У Г'іегті (місцевість у Беотії) Геракл вшановувався також у вигляді каменя. Аполлоній Родоський розповідає про вшанування якогось чорного каменя в храмі Ареса на Понті. Плутарх переказує, що спартанці вшановували Діоскурів в образі двох паралельних колод, з’єднаних між собою двома поперечними брусками. Згідно з однією фіванською легендою, разом з блискавкою, яка вдарила в житло якоїсь Семели, з неба впав кусок дерева, і Полідор оббив його бронзою та назвав Діонісом Кадмієвим.

Нарешті, прекрасним прикладом архаїчного фетиша виступає дельфійський Омфал, чи Пуп землі.

Рея, бажаючи врятувати від свого чоловіка Кроноса новонародже­ного Зевса, дала йому замість дитини загорнутий у пелюшки камінь, який Кронос і проковтнув. Коли ж той виригнув його, то камінь назвали Пупом землі і помістили в Дельфах як центр землі - він був великою святинею: його одягали в різний одяг, щоденно поливали маслом, а в святкові дні підкладали під нього свіжу вовну.

В ахейському місті Фарах, за словами Павсанія, стояло близько тридцяти чотирикутних каменів, яким жителі поклонялись, даючи кожному з них ім’я якогось бога. Плутарх повідомляє про священний метеор, який впав у 405 р. до н.е. біля Егоспотамоса, і його вшанування херсонесцями. Пліній згадує про два інші священні метеори, які вшановували в Абідосі та Кассандрії.

Наведені приклади є ілюстрацією досить поширеного комплекс­ного міфологічного типу, в якому об’єднані найраніші і найпізніші періоди розвитку культури - грубий фетишизм і пластичний антропо­морфізм. Незважаючи на весь ідейно-художній розвиток таких пізніших образів, як Зевс, Гера, Аполлон, Афіна Паллада, Афродіта, Ерот, Харити, Геракл та інші, ніщо не заважало навіть у період найбільшого розквіту грецької цивілізації продовжувати вшановувати їх у вигляді каменів і кусків дерева - то оброблених, а то і зовсім необроблених. У дельфійському ж Омфалі знаходимо ще складішний комплекс. Тут перед нами рудимент абсолютного фетишизму, коли ще не мислилось зовсім ніякого демона окремо від фізичної речі.

Великою славою користувалися такі фетиші як лук Геракла і спис Ахілла, який зцілив у свій час Телефа. У Павсанія можна прочитати про мечі Пелопса і Мемнона. Славився жезл, який перейшов від Зевса до Пелопса, а потім до Атрея і Агамемнона та служив об’єктом досить інтенсивного культу в Харонії.

Вшановувались ще й чаші: одна, яку Зевс подарував Алкмені, друга, яку створив Гефест, і третя - чаша аргонавтів; вшановувався золотий ланцюжок Єлени в Дельфах.

В одному лаконському храмі на стрічках висіло яйце Леди; в храмі Афіни Паллади в Тегеї (Аркадія) знаходився волос Медузи; в Кімі (Мала Азія) показували зуби ериманфського вепра, а в Тезеї - шкуру калідонського вепра.

Міфологія рослин. Світова наука про античну міфологію зібрала колосальні матеріали по фетишистську міфологію рослин, тварин і людину.

Виноградна лоза і плющ хоча спочатку і не пов’язувались з Діонісом (який попервах був богом відтворюючих сил), потім міцно ввійшли в його міфологію. Про це свідчать багато епітетів бога, пов’язаних або з самою цією рослиною, або з вином, як продуктом виноградної лози. «Виноградний», «прекрасновиноградний», «вино- градолюбний», «багатогронний», «виноподатель», «виноносець», «ви- нородитель», «винорозливатель» та ін. - такі головні епітети Діоніса, пов’язані з виноградною лозою. Назва одного з діоніських свят, Ленеї, пов’язана з словом, яке має значення «давильня», «точило», «чан».

Спочатку ототожнювали бога Діоніса і виноградну лозу, оскільки ще в літературний період грецької міфології ми маємо такі назви Діоніса, як просто Вино, його дітей - як Гроно і Винопийця, а його улюбленця - як Виноград. Врешті-решт такі назви перетворилися на прості загальні. Про це ж саме ототожнення свідчать і ті пам’ятники образотворчого мистецтва, де ми маємо фігуру Діоніса з виростаю­чими на ній виноградними лозами. Плющ також пов’язаний з культом і міфом Діоніса. Достатньо вказати хоча б на те, що знаменитий тирс Діоніса і його вакханок є не що інше, як плющ. Плющем прикрашали храми і статуї Діоніса, з плюща робили для нього вінки. І Ілющ взагалі є символом самого Діоніса, як про це відомо з міфу про тірренських корабельників. З епітетів Діоніса вкажемо на: «плющевий», «плюще- носний», «плющешумний», «плющеволосий», «плющевіночний», «плющерадісний» та ін. Діоніса часто іменували Плющем.

Кипарис був пов’язаний у греків з поховальною жалобою, ним прикрашали дім покійника. З іншого боку, він стосувався відтворю­ючих сил природи і до любові. Він був пов’язаний з культом таких богинь, як Кібела, Артеміда Ефеська, Афродіта і Артеміда.

Платан пов’язаний з культом Аполлона, Діоніса, Геракла, а також з багатьма героями, такими як Протесілай чи Діомеда і, особливо, Єлена, Агамемнон і Менелай.

Тополя в Греції розумілася як символ темряви, горя і сліз (можливо, через сріблястість своїх листків і кори). Гай Персефони в Аїд і складався з тополь. Листям тополі прикрашали покійника. Свою кохану Дріопу Аполлон також перетворив на тополю.

Лаврове дерево, навпаки, вважалося символом світла, очищення, зцілення і було пов’язане майже виключно з культом Аполлона. Після перемоги над драконом Аполлон сам очистив себе за допомогою цього дерева і прикрасив лавровими листками. Лавр ріс у святилищі Аполлона в Дельфах. Народились Аполлон і Артеміда на Делосі також під лавровим деревом. Відоме також і перетворення Аполлоном улюбленої німфи в лаврове дерево. Всі деталі дельфійського культу Аполлона свідчать про його зв'язок з лавром. Найдавніше капище Аполлона було побудоване з гілок і листків лаврового дерева і мало вигляд куреня. Внаслідок цього лавр стояв посередині храму, а жерці повинні були прикрашати вхід до нього свіжими лавровими гілками. Подібно до вічнозеленого лавра струнка пальма також була священ­ним деревом бога Аполлона, його сестри Артеміди і матері Латони.

Маслина була посвячена всенародній державній богині Афіні'. священне оливкове дерево Афіни показували на афінському акрополі.

Фігове дерево (смоківниця) пов’язане в основному з культом землеробських божеств - Деметри і Діоніса. За стародавнім пере­казом, Деметра з вдячності за гостинність веліла землі вродити смоківницю в подарунок елевзінському царю Фіталу. Святкова процесія з Елевсіна в Афіни зупинялася в цій місцевості.

Не меншу роль у давньогрецькій міфології і культі відігравали решта представників рослинного світу: верба, троянда, миртовий кущ, ясень, грецький горіх, мигдаль, гранатове дерево, омела, хвойні дерева (особливо сосна, піхта), злаки і цілий ряд різних квітів і трав.

Дуб хоча і був пов’язаний з різними божествами, але найбільш близький стосунок мав до Зевса, очевидно, як цар серед дерев і всіх рослин. Загальновідомий дуб у Додоні, присвячений Зевсу, являв собою один з найбільш древніх і авторитетних оракулів. Віруючі отри­мували передбачення від шелестіння листків цього дуба чи від дзюр­чання води, яка протікала навколо нього, або за воркуванням голубів у його листках. З повною впевненістю можна сказати, що спочатку це був не дуб Зевса, а сам Зевс у вигляді дуба. Якою величезною попу­лярністю користувався додонський дуб в очах давніх греків, видно з того переказу, за яким Афіна вліпила кусок дуба як талісман у киль корабля Арго, щоб оракул Зевса постійно повідомляв сміливим мореплавцям-аргонавтам волю і пораду божества.

Форми культу дерев відрізняються великою різнобарвністю. Грецький поет Феокрит в одній зі своїх ідилій малює нам сцену поклоніння священному платану Єлени в Спарті. Під час святкувань заручин Єлени і Менелая спартанські дівчата прикрашають священне дерево лотосовими вінками, поливають його оліями з сріблястого ковша, а на самому стовпі вирізають напис: «Шануй мене, я - рослина Єлени». До форм культу рослин належать, крім прикрашення вінками й іншими предметами, ще побудова вівтарів і здійснення жертвопри­ношень перед священним деревом, оточення дерева стіною чи храмами, встановлення недоторканості дерева чи цілго гаю, танці навколо нього, обрядове зрубування дерева і т.д.

Міфологія тварин. Якщо починати з найменших представників тваринного світу, то навіть про жука є свідчення, що у його вигляді вшановували самого Зевса.

Метелик — найулюбленіший символ душі у багатьох народів. В античності він часто зустрічається в образотворчому мистецтві: то він вилітає з поховального вогню, то літає над покійником, то відправ­ляється в Аїд. У Овідія метелик прямо ототожнюється з померлим.

Змій і змія - типові хтонічні тварини. Вони - найкраще свідчення боротьби нової, передової культури з хтонізмом узагалі. Така світла і прекрасна богиня, як Афіна Паллада, мала своє зміїне минуле. У Софокла вона називається «та, що живе з змією», а в орфічному гімні вона просто змія. На афінському Акрополі в храмі Афіни Паллади утримувалась священна змія, одна чи дві; в Аргосі змії взагалі вважались недоторканими. Пізніше змія трактувалась тільки як атри­бут Афіни Паллади. Але на змія перетворювався і Зевс, тому що він сам колись був змієм. Коли боги чи герої вбивають драконів, то дра­кони туї завжди є втіленням міцності землі. Змієвидність завжди вказує на близькість до землі і на користування її силами. В епірському оракулі Аполлона, а саме в спеціальних кущах, утримувались змії. У вигляді змія часто являвся син Аполлона Асклепій, бо він користувався зміями для зцілення. Змії чи змієвидні істоти були породженням землі і найяскравішим символом її могутності і сили, її мудрості і стихійного поєднання добра і зла. Культ священних змій є одним із найбільш живучих культів в античному світі.

З птахів орел був птахом самого Зевса і постійно знаходився біля нього на Олімпі. Безсумнівно, сам Зевс колись був цим орлом, і вже в пізніші часи орел став лише одним з його атрибутів.

Сова пов’язувалась зАфіною Палладою. Міфологія таких птахів, як яструб, ворон, лебідь, гуска і ін., була також досить поширеною в усі часи античного світу.

Великою популярністю користувалась міфологія бика і корови. Особливо поширене було уявлення про верховне божество як про бика на Криті. Гера також «волоока». У вигляді коня інколи уявлявся сам Посейдон, причому архаїчна міфологія свядчить про його шлюб з Деметрою, яка зображалась кобилою.

Собака відігравав суттєву роль у культі і міфі включно до уявлення про людські душі, які мислились у вигляді хтонічних собак. Вовк мав стосунок до Аполлона; але Зевс Лікейський в Аркадії також, можливо, був інколи вовком. Тигр і пантера пов’язувались виключно іДІОНІСОМ. А лев являв собою досить складний комплекс різного роду світлих і темних мотивів, належачи не стільки до сфери Зевса, скільки до області чисто хтонічного.

Взагалі культ тварин відіграв досить важливу роль у первісній грецькій історії, залишивши по собі численні і яскраві пережитки в пізніші епохи. Так, наприклад, дельфійці вшановували вовка, ампракіоти - левицю, самочці - вівцю; у храмі Ерехтея жила змія, яка кожного місяця отримувала медовий пиріг. Критяни вважали священною твариною свиню, дескалійці - змію, лелеку; афіняни - вовка, жителі о. Серіфа - морських раків, мешканці Акарнанії - мух та ін. Другу категорію старовинного кульгу тварин становили теріо- морфні (звіроморфні) образи грецьких богів. Так, у Фігалії в храмі стояло зображення богині Деметри з кобилячою головою, в той час як нижня частина статуї Артеміди Евріопи там же нагадувала за формою рибу. Далі, в храмах богів і богинь нерідко містилися посвяче­ні їм звірі. Численні епітети богів також свідчать про стародавній культ тварин у Греції: Гера називалась Кобилячою; Аполлон - Вовчим, Баранячим; Діоніс одержує назву Бика, Козла і т.д.

Назви жрецьких колегій - «бики», «ведмеді», «жеребці», «бджо­ли» тощо - вказують на священне значення тварин у грецькій релігії. Пережитки тотемізму (особливої системи вірувань, за якою дана соціальна група походить від міфічного предка в образі тварини) в Давній Греції бліді і нечисленні. Так, мірмідоняни, плем’я в Північній Греції, виводили себе з мурашок, населення Аркадії - від внука ведмедиці. В храмі Артеміди Бравронської (в Аттіці) дівчата під іменами Ведмедиць наслідували в особливому священному танці ходу і рухи цих тварин, налягаючи на себе шафранового кольору одяг, який повинен був нагадувати буру шерсть ведмедя.

До тотемічної основи належать численні сюжети про метамор­фози - перетворення людей на тварин, рослин чи неодухотворені предмети («Метаморфози» Овідія).

Фетишистські уявлення про людину. Це був час, коли духовне життя людини повністю ототожнювалось або з її функціями, або з усім людським організмом. Уявлення про душу як про птаха також типове для давнини і є прекрасним прикладом фетишистського уявлення про людину. В гомерівському Аїді душі померлих змальовані літаючими. Це фетишистські уявлення про людину, яким надалі протиставляється анімізм, що вже відділяє душу від людського організму і мислить її нематеріальною.

Фетишистськими уявляли людський і тваринний організми та їх частини.

Голова Орфея, після розтерзання його вакханками, пливе до Лесбоса, пророкує і творить чудеса. З голови Зевса народжується Афіна Паллада.

Волосся також вважалось носієм душі, як шерсть чи шкіра у тварин. Загальновідоме золоте руно барана в міфах про аргонавтів. Шкуру немейського лева, після його вбивства, Геракл носив на собі і вона захищала його від смерті. Коли Аполлон переміг Марсія в музичному змаганні і здер з нього шкуру, то вона, повішена на дереві, видавала звук флейти. Відомі очі Афіни Паллади, які вражали своїм диким і магнетичним виразом. Очі однієї з Горгон, Медузи, перетво­рювали в камінь усе живе, на що вона спрямовувала свій погляд. Одне око у Кіклопів має своє фетишистське значення, оскільки воно виконує функцію двох очей. Аґрус весь покритий очима, тому він і є всевидя- чим; після його смерті Гера пересаджує його очі на хвіст свого свя­щенного птаха, павича. Лінкей, учасник полювання на калідонського вепра і аргонавт, своїми очима бачив все під водою і землею. У таких випадках очі, наділені магічною силою, є фегишами.

Згідно з орфічною теогонією, Афіна Паллада з’являється не з голови Зевса, а з серця (воно у філософів-орфіків - мисленнєве начало). У Гомера серце - центр емоційного, вольового життя людини.

Діафрагма, печінка, селезінка, слина та ін. спочатку вважалися не як носії душі, а як сама душа в вигляді матеріального тіла- фетиша. Поверхня землі розумілась як її груди, тому і Гея у Гесіода має назву широкогруда. Земні хвости трапляються не лише у чудовиськ, а й у героїв. Фетіда у Гомера срібнонога тому, що нижня частина її тулуба мислилась лускатою, як у риб.

Кров - також носій душі. У пораненого душа виходить через рану, очевидно, у вигляді крові; Патрокл одночасно вирвав з тіла «душу і жало списа».

Коли свідомість людини зміцнюється і під впливом росту відтворюючих сил одержує деяку можливість вдивлятися в предмети і явища, а не просто інстинктивно ними користуватися чи уникати, тоді і навколишня природа розчиняється для неї у вигляді тих чи інших областей, груп, різних видів чи типів предметів. Людина не просто з жахом втікає від незрозумілих їй сил, а починає вдивлятися в них, розчленовувати їх і користуватися ними. Лише на цьому ступені розвитку свідомості первісної людини наступає та стадія давньої міфології, яку можна назвати фетишизмом у власному значенні цього слова, тому що лише тут фетиш фіксується як такий, а не просто сприймається тільки інстинктивно і неясно.

б) анімізм. Епоха матріархату не обмежується лише збираль­ницько-мисливським господарством і, відповідно, чистим фетишиз­мом і магією. Вона заходить у межі відтворюючого господарства.

Коли присвоююча діяльність людини піднімається на ступінь відтворюючої і коли речі вже не беруться, не присвоюються в готовому вигляді, тоді людина починає цікавитися питаннями їх відтворення, тобто їх складу, змісту і принципів їх побудови. Однак для цього треба відділити ідею речі від самої речі. А оскільки речами є фетиші, то необхідно, щоб склалось вміння відокремлювати ідею фетиша від самого фетиша, тобто відділяти магічну силу демона речі від самої речі. Так здійснюється перехід до анімізму.

Як і фетишизм, анімізм також мав свою історію. Спочатку демон речі настільки не відокремлений від речі, що з її знищенням припиняє своє існування. Це нагадує грецьку гамадріаду, німфу дерева, яка помирала разом зі зрубом самого дерева.

Так, у Греції вшановувалась Деметра-Іуло - Деметра-Сніп. Крім цього, сніп вшановувався як божество чи демон.

Так само іресіона була не лише оливковою гілкою, яку носили на свята, прикрашали різними плодами, а й відповідною живою істотою. «Іресіона дає нам смокви і ситний хліб, мед у чашках, олію для натирання і кубки чистого вина, щоб вона заснула, охмелівши» (Плутарх). Це постає і як пісня, і як оливкова гілка з плодами, і як демон врожаю, для якого гілка є символом і до якого звернена дана пісня. Іресіона передусім пов’язана з ідеєю врожайності. Результати плодовитої природи обожествлювались водночас з їх появою.

Спис з давніх-давен володів магічною силою і розумівся у вигляді демона. Відомий чудотворний спис Ахілла, яким він не тільки вбивав сотні ворогів на полі бою, а й зцілив рану Іелефа.

У природі грім і блискавка завжди розумілись демонічно, причому не обов’язково в зв’язку лише з Зевсом, але часто і цілком самостійно. Навіть ті місця, куди потрапляла блискавка, вважались священними як вмістилища божественної сили.

Сонце не могло сприйматися як єдиний одухотворений і демонічний предмет, який завжди залишається одним і тим же. Воно спочатку просто ототожнювалось з днем. Немає єдиного і визначеного Сонця, а сонць стільки, скільки і днів, тобто безмежна кількість. Сонце, як і інші світила, кожний день нове. Так думали і про Місяць, розуміючи новий Місяць як нове зародження, не пов’язане з минулим, а його зникнення - як повну і остаточну загибель.

Надалі зростає самостійність і тих демонів, які тепер не лише відрізняються від речей, але й можуть відділятися від них і зберігатися протягом більш чи менш довгого періоду після знищення цих речей. Така грецька дріада, німфа дерева, яка залишається живою після знищення самого дерева.

Цей демон далі стає свого роду міфічною істотою, тобто джерелом чи родителем всіх речей. Грецький Океан, наприклад, - це ріка взагалі, яка дана, по-перше у вигляді одної, особливо великої, особливо швидкої, особливо глибокої ріки, що охоплює притому всю Землю, і, по-друге, родителя всіх рік на землі взагалі.

Боги і демони грецької міфології є передусім істотами фізичними, матеріальними і чутливими. Вони наділені звичайним тілом, хоча це тіло і може мислитися як таке, що виникає із різних видів матерій. Якщо античні люди уявляли собі, що найбільш груба і важка матерія - це земля, вода ж дещо більш розріджена, а повітря ще тонше, ніж вода, і вогонь, який тонший за повітря, то демони так і мислились. Вони складалися з усіх цих стихій, починаючи від землі і закінчуючи вогнем. Богів же уявляли собі як таких, які складалися з матерії ще більш тонкої, ніж вогонь, а саме з ефіру.

Найдавніше анімістичне уявлення греків виражене в міфі про Мелеагра. Етолійському герою Мелеагру, коли йому було лише сім днів, богині долі Мойри провістили, що його життя закінчиться, як тільки згорить поліно у вогні. Мати Мелеагра вихопила поліно з вогню, загасила його водою і заховала. Коли ж вона захотіла помститися сину за вбивство його братів під час калідонського полювання, вона знову запалила це поліно, і Мелеагр помер, як тільки згоріло поліно. В цьому випадку в поліні, яке горить, втілена магічна сила, яка є причиною всього життя даної людини.

Образи наступаючої сили Землі. Гесіот детально говорить про породжених Небом-Ураном і Землею-Геєю титанів, циклопів і сторуких. В останніх жахливість підкреслена особливо: кожна така істота має 100 рук і 50 голів. Сюди треба віднести і стоголового Тифона - породження Землі і Тартара, а також Гігантів, які появилися з крові вбитого Урана.

Оборонні сили Землі. Серед породжень Землі необхідно вказати на Ериній-страшних, сивих, скривавлених баб, зі зміями в розпущеному волоссі і навколо пояса, собачими головами і собачою лайкою, в чорних одежах, закривавлених від жертв, які вони роздирали. Вони переслідують будь-якого злочинця, який вчинив злочин проти установ Землі. Так само від Єхидни і Тифона народжуються: собака Орф, мідноголосий і п’ятдесятиголовий кровожерливий сторож Аїда Цербер, лернейська гідра, Химера з трьома головами, левиці, кози і змії з полум’ям у рот і, Сфінкс, який вбиває всіх, хто не розгадує його загадок. А від Єхидни і Орфа - німейський лев.

Руйнуюча сила Землі', породження Тавманта і Кето, дітей Ііонта: баба Грайя, страховиська Торгони, одна із яких, Медуза, умертвляла все живе одним своїм поглядом; пізніше - напівдіва-напівзмія, страшна і шкідлива, але прекрасна німфа Єхидна, яка ховається у глибокій печері подалі від богів і людей.

Велика Мати. Вся ця стихійно-жахлива міфологія матріатхату отримує своє відображення і завершення в міфології Великої Матері, чи Матері богів. Ця міфологія і дикий культ у класичні часи Греції були витіснені на задній план, і про них ледве пам’ятали. Але в глибинах догомерівської історії ця міфологія і цей культ мали величезне значення.

В розвиненому анімізмі трансформація демона чи бога приводить до антропоморфічного їх розуміння. Цей антропоморфізм у греків досягає свого найвищого оформлення, виражаючись в цілій системі справжніх, художніх чи пластичних образів. Грек прекрасно знав, якого кольору волосся у Аполлона, які брови чи борода у Зевса, які очі у Афіни Паллади, які ноги у Гефеста, як кричить Арес і посмі­хається Афродіта, які ви у Афродіти і які сандалі у 1 ермеса.

До пізніших героїнізованих форм матріархатної міфології належать передусім знамениті грецькі амазонки - жіноче плем’я, яке не допускало чоловіків до своєї спільноти і визнавало їх лише заради продовження роду, знищуючи всіх хлопчиків. Вони, озброївшись з ніг до голови, проводили час у війнах. Патріархальна героїчна міфологія майже завжди зображає перемогу якого-небудь героя над амазонками.

Яскравою ілюстрацією міфології матріархату є міфи і культи, пов’язані з людськими жертвами і людоїдством. Людські жертви приносились Зевсу Ксенію на Кіпрі, Артеміді, Артеміді Таврополі, Діонісу в Орхомені і обожненому фіванському царевичу Палемону. Діон ісу Оместу приніс в жертву людей Фемістокл перед Саламінською битвою. Полонені приносились у жертву супутниці Ареса Еніо. Патроклу Ахілл приніс у жертву дванадцять троянських юнаків. Вже пізніше людські жертви замінювалися тваринними.

Отож, міфологічне мислення виникає вже на найбільш ранньому ступені розвитку общинно-родової формації. Первісна міфологія якраз і є перенесенням уявлень і відносин, які характеризували общинно- родову формацію, на світ і природу. Антична міфологія не являє нерухому, мов би застиглу картину; вона повинна розглядатися у становленні, постійному русі, який би відображав розвиток від­творюючих сил. Давньогрецька міфологія мала свою тисячолітню історію, пройшла через довгий ряд соціальних епох. В період свого зародження (ще в добу матріархату), вона перебувала в ембріональ­ному стані, а вже потім розквітала і панувала і, нарешті, набула могутності, доки не загинула остаточно. Зважаючи на те, що викла­дення античної міфології неможливе без історичної періодизації, можна сказаги, що в межах первісно-общинної формації, коли міфологія була наївною, таким періодом був матріархат з його тоте­мізмом, фетишизмом, магією і хтонічним демонізмом. Та хоча ця доба і є досить примітивною, вона відіграла важливу роль у подальшому формуванні релігійних вірувань, стала основою для наступного періоду - олімпійського та й нині сильно впливає на слухача і читача, бо кожен міф містить у собі елементи сучасного, рудименти свого минулого і зерно свого майбутнього розвитку. Крім того, міфологія матріархату істотно вплинула і на розвиток античного мистецтва і літератури.