8.3.1. Давньогрецькі храми і культова практика

Храм як феномен ранньогрецької культури був найбільш тісно пов’язаний з сферою релігії і сферою соціальних відносин. Дослі­дження процесу становлення храму має два основні моменти: генезис матеріальної форми і поява ідей храму як житла божества.

Головна риса грецького храму - його самодостатність, неза­лежність від оточуючих його будівель. Храм містить елементи крито- мікенської архітектури. З критських догрецьких архітектурних збережень основними характерними деталями були сходи вздовж стін, центральний вогонь і підпорні стовпи чи колони біля нього. І ахейці, і доряни принесли з собою особливу форму північного житла - овальний у плані дім з високим двоскатним тростиновим дахом.

Храму передував будинок, який служив місцем зібрання общини для спільного відправлення культу' і спільних трапез. Як подібний будинок він розглядав тип храму з вогнищем.

Існує припущення, що храм виник із житла царя, в якому первісно практикувався культ, котрий поступово ставав суспільним. Дослідник дає наступний шлях розвитку: храм у Дреросі зберігає багато в чому традиції мегарону (як житлового будинку), бо культу відведена лише задня частина побудови. Храм Артеміди в Спарті являє собою наступний ступінь, коли вогнище винесене з дому і перетворене на вівтар. Туг спостерігається вже розрив з традиціями дому. Якщо в храмі в Дреросі практикувався сімейний культ, то храм у Спарті служив суспільному культу, оскільки перед вівтарем було достатньо місця для великої кількості людей. Для збереження храмового начиння і посуду відводилося невелике приміщення позаду-опістодом («задня кімната»), в передній частині виділялися стіни - пронаос. Центральна частина храму звалася наос чи целла, її великий розмір викликав застосування колон. Згодом появилися колони на фасаді, утворився тип храму з колонами біля входу, так званий тип «простіль», храм з колонами і на задній стороні звався амфіпростилем, а з колонами по обох боках - периптером («з усіх боків окрилений»), а якщо було два ряди колон - диптером.

Багато дослідників ствердно відповідають на запитання, чи в просторі храму здійснювалися трапези. Останки, які були знайдені, можуть свідчити як про трапезу, так і про жертвоприношення.

Якщо говорити про відносини храму і ритуалу, то важливими є два взаємопов’язані моменти: по-перше, ритуальна процесія рухалася до храму як до житла божества; однак, по-друге, сам храм, його внутрішній простір не брали участі в ритуалі, який розгортався навколо вівтаря.

Класичне грецьке жертвоприношення, опис якого часто зустрі­чається в «Одіссеї» і «Ілліаді» і яке залишається практично незро­зумілим упродовж усієї античності, здійснюється, як правило, на вів­тарі просто неба. Храм же призначався для збереження речових при­ношень. При цьому це приводило до двох процесів: збільшення про­тягом VIII ст. до н.е. дарів у святилищах і їх поступового зменшення в погребах. Деякі дослідники вважають, що призначення дару в цьому випадку - демонстрація соціального статусу індивіда або общини. З точки зору ритуалу смисл дару і померлому, і божеству полягає в тому, що підтримання життя відбувається через смерть. Смерть жертовної тварини чи смерть речі (тобто виключення її з повсякденного кругообігу, з житлового простору людини) сприяє їх переходу в трансцендентний світ, який проявлений в просторі поховання, в просторі храму. Характерна при цьому практика фізичного поховання.

Грецьке жертвоприношення, яке здійснювалось окремою сім’єю чи общиною в цілому, починалось у процесії, її значення полягало передусім у тому, що в ній визначався колектив людей, які брали участь в жертвоприношеннях. У цій процесії кожен учасник набуває якоїсь особливої ролі. З іншого боку, процесія - шлях, який з’єднує дві точки в просторі: місце проживання людини і місце проживання бога. При цьому це може бути як процесія в межах поселення, гак і від поселення до святилища, розташованого поза ним.

Розвиток землеробських цивілізацій вносить у цей архетип свою специфіку - з’являється хтонічний елемент (мотив підземного царства). Тому послані Зевсом на пошуки Деметри персонажі знаходять її у своєму храмі в Елевсіні. І процесія, яка досягла святилища, також бачить культову статую божества в храмі.

Хтонізм простору храму підкреслюється і аналогіями, які існу­вали між ним і геометричною вазою, поставленою як маркер над похо­ваннями. У культі предків через маркет здійснювався зв’язок між живи­ми і мертвими. Таким чином, і сам храм пов’язаний зі світом смерті.

Дослідники вважають, що головне призначення храму було матеріально оформити простір, де перебуває божество. Храм - це знак цього простору. І, можливо, з цим пов’язані численні заборони щодо його відвідин, адже для людини зіткнення з божественною суттю смертельне. Тому можна розглядати храм у певному розумінні і як маркер над могилою божества. І у цьому випадку в рамках ритуалу храм відображатиме хтонічний аспект і буде протиставлений вівтарю.

У VIII ст. до н.е. ситуація кардинально змінилася. Вже в цей час починається побудова храмів у святилищах. Ч. Старр вважає, що суть храму полягає в поборенні хаосу. Таким чином, храм має призначення обмежиі и хаотичну, хтонічну природу божеств. Тому побудова храму - це момент космогонії, коли людина обмежує владу бога космічно організованим порядком. Це свого роду магічний акт, який встановлює владу людини над божеством, а з іншого боку, прагнення прив’язати божество до землі як до патрона - гаранта благополучного існування общини.

Цінності, які зберігались у храмі, ніколи не сприймались як матеріальні.

Храм і вівтар символізують дуалізм двох сакральних сфер: не­бесної і підземної. Вівтар при цьому втілює солярну тенденцію, а храм - хтонічну. Дим з вівтаря підноситься до неба, в храмі прино­шення зберігаю! ься так, яку могилі. Соціальна роль храму аналогічна ролі маркера над похованнями, причому головна відмінність полягає в тому, що поховання - знак, який має значення для окремої сім’ї чи роду, а храм - знак, який виражає статус всієї общини. Храм визначає простір божества, обмежуючи його хтонічну природу, включає боже­ство в систему полісних відносин і, нарешті, демонструє силу і багат­ство полісу.

Грецький храм мав значення житла богів і служив місцем збереження статуй божества, священних для бога дорогоцінностей. Грецький храм зазвичай складався з:

1) притвору, чи передхрам’я;

2) головної частини, в якій стояв ідол і яка вважалась суто місцем перебування бога;

3) іноді заднього притвору, який служив для збереження грошей і скарбів.

Деякі храми мали, крім цього, ще й «адітон», який могли відвідувати в певний час лише жерці. Майже всі грецькі храми будувались так, щоб вхід і, відповідно, зображення, яке ставилось прямо напроти входу на п’єдестал, у глибині середньої зали, були повернені до сходу'. Зображеннями богів служили необроблені камені і куски дерева. З розвитком мистецтва і техніки головним матеріалом для статуй стали мармур і бронза; разом з цим ці зображення набувають усе більше і більше антропоморфного характеру.

У 2-й пол. VII ст. до н.е. склався розповсюджений тип храму - періптер. Це була прямокугна у плані будова, яка оточувалася з усіх боків колонадою. Періптер став основою храмового будівництва греків. З розви гком плану грецького храму розвивався його зовнішній вигляд, особливістю якого був ордер - одне з найбільших досягнень еллінського будівництва.

Греки створили два основних архітектурних ордери, давніший - дорійський, а пізніше з’являється іонійський, набагато пізніше - варіант іонійсько-коринфський.

Дорійська колона мала стовбур, прорізаний рядом неглибоких продовгастих жолобків-каннелюр. Зверху він закінчувався капітеллю, яка складалася з округлої кам’яної подушечки і невисокої кам’яної плити.

Іонійська колона є вищою і тоншою за своїми пропорціями, ніж дорійська. Жолобки її стовбура врізані глибше і розрізані плоскими зрізами граней, завдяки чому гра світла і тіней у цій колонаді різкіша. Іонійська колона має капітель з ехіном, який утворює два спірале­подібні завитки.

Коринфська колона є більш видовженою, ніж іонійська, увін­чана кошикоподібною капітеллю зі стилізованих листків аканфа і завитків.

Колонада - важлива частина ордеру, яка підтримувала архитрав і фриз. У храмах іонійського ордеру фриз не був обов’язковою части­ною будівлі. На торцевому боці храму створювали фронтон з карни­зом. Фронтон часто прикрашався скульптурою, скульптурні прикраси увінчували кути фронтону і довгуваті боки даху. В архітектурі храму часто застосовувалось розфарбування головним чином верхніх частин будівлі: червоний і синій кольори, а також позолочений. Розфарбо­вувались і скульптурні прикраси храмів.

На думку давніх будівничих, дорійський ордер створював вра­ження суворості, тоді як для іонійського ордеру, навпаки, характерні більша легкість і витонченість.

Вівтар спочатку будувався з дров, які спалювались разом з жертвою, але потім ці жертовники стали виготовлятися з каменю і з дорогоцінного матеріалу і перетворились на твори архітектури і пластики.

Для культу героїв, хтонічних, підземних божеств і мертвих служили особливі вівтарі: вони ставились не на підвищеннях (тому і були нижче звичайних), а просто на землі і всередині мали огвір.

Найближчі околиці храму (дещо на кшталт заповідника) не могли забудовуватися і взагалі використовуватись для людських потреб. Крім цих місць, були також і такі священні землі, якими могли користува­тися жерці для своїх потреб. Храми нерідко мали свої господарства, володіли рабами. У храмах, які найбільше вшановувались, нерідко містились скарби, які належали приватним особам чи державі, - сейфи. Але у храмів були і свої власні скарби, які складалися з пожертв і вкладів. Дельфійський храм у IV ст. до н.е. володів цінностями на величезну суму - 10 тисяч талантів. Жерці нерідко пускали в обіг гроші, які знаходилися в їх руках, і брали за них відсоьки. Деллійське святилище мало в 377 р. до н.е. в своєму активі 47 талантів, які роздавалися містам і приватним особам. Гак храми перетворились у свого роду банки, а жерці їх - у банкірів.

Для стародавніх греків храм, що був місцем відбуття релігійного культу, водночас, був і важливим громадським приміщенням. В ньому зберігалися державні і приватні гроші і коштовності, твори мистецтва, різні документи, архіви, на кам’яних плитах були викарбувані тексти законів, а також тексти, присвячені видатним подіям. У храмах відбувались народні збори, оголошувались рішення царів, архонтів, інших керівних осіб. Храм був не тільки культовою спорудою, а й певним політичним символом. Звідси зрозуміло, чому в архітектурі стародавнього світу, зокрема у греків, їх спорудженню приділялась велика увага.

Серед семи чудес стародавнього світу називають храм Артеміди Ефеської (це був мармуровий диптер, який ззовні мав два ряди колон). Найпопулярнішим храмом у Греції був храм Зевса в Олімпії. Там зна­ходилась виконана відомим скульптором Фідієм статуя Зевса висотою 14 м, зроблена з слонової кістки і золота. Зевс був зображений велично сидячим на троні, його тіло покрито пластинами слонової кістки, які щільно прилягають одна до другої, волосся і одяг зроблені з золота. Трон - з чорного дерева, слонової кістки і золота, всипаний коштовним камінням. На троні відтворено чимало сюжетів еллінської міфології, а також фігури реальних людей. Фідій у своїх художніх образах умів передавати надлюдську велич. Таким надлюдським образом, напевно, була знаменита статуя Зевса, яка вважалась одним з див світу, як і храм Артеміди в Ефесі. На жаль, до нашого часу вони не збереглися. Ми знаємо про них лише за свідченнями стародавніх авторів.

Практичними служителями культу у Греції були жерці, які не складали якусь особливу корпорацію, а користувалися лише незначною владою. При цьому помітно, що лише в цій одній царині у греків жінка мала однакові права з чоловіком і в очах самого божества вважалася рівною йому. Як правило, у деяких храмах вшанування богів доручалось саме жрицям. Особливого стану жерців з відомою професійною підготовкою і привілеями, як і строго регульованої їх ієрархії, не могло існувати вже тому, що священнослужитель був приставлений до святилища лише як хоронитель храму і його священних обрядів. Таким чином, грецькі жерці були більше адміністраторами, ніж священиками, адже вони доглядали за храмом, організовували релігійні збори, процесії, церемонії. Дуже важливою була їх роль і у розшифруванні передбачень, наслідків ворожіння.

Кожне святилище мало лише одного власного жерця, до якого був приставлений численний персонал храмових і жертовних слуг, сторожів чи рабів, які призначалися для низьких обов’язків. Лише жрець міг справляти культ, приносити жертви за віруючих, завідувати храмом з його достатками і сповіщати волю божества, але ці права не здобувались якимось особливим обрядом посвячення. Поряд з жер­цями при державних храмах вже з давніх часів існували жерці приват­них святинь, які належали окремим суспільним групам: відомим колінам (філам), родам, сімействам, а потім і численним вільним корпораціям, існування яких для даної епохи ще не засвідчено.

У Греції жрець мав бути повноправним громадянином даної общини, а також без фізичних і моральних вад. Найчастіше заради збереження відомих традицій бажаною була і спадкоємна передача обов’язків священнослужителя. Дослідники вважають, що, можливо, на цьому грунті могла з’явитися тенденція до створення їх ієрархії. Найчастіше жерці вибиралися за жеребом, рідше - шляхом народною голосування. В пізніші періоди був досить поширений своєрідний звичай продавати посаду жерця.

Існували різні забобони, які стосувалися життя жерців. В одних храмах від них вимагали дотримання цноти чи обітниці безшлюбності, в інших—вони повинні були бути одруженими. В храмі Посейдона в Ліегарі жерцям забороняли їсти певні види риб, а в храмі Афіни місцеві жриці не повинні були їсти свіжий сир. Жерці користувалися повагою в полісах, їм давали перші місця в театрах, їх часто нагороджували золотими вінками і подарунками.

Доходами жерця під час жервопринесень були частини жертовних тварин (причому це були найкращі частини, призначені богам), інколи продукти з самого храму, їх власністю також ставали шкури, роги і копита. Жерці одержували також грошові винагороди за свої «труди» при жертвоприношеннях. Особливим багатством вирізнялись жерці загальноеллінських святилищ.

В одязі жерця до останнього часу зберігся тип давньої іонійської одежі, завдяки чому він своїм зовнішнім виглядом дуже нагадував жерців Сходу: був одягнений у довгий пурпуровий хітон, мав довге волосся, а в святкові дні інколи носив різні прикраси.

Як вже зазначалось, жерці відповідали за принесення жертв, які були суттєвою частиною будь-якого культу. Первісне жертвоприне­сення було торгом з богами, годуванням їх за одержану чи очікувану від них заслугу. При цьому відомою формулою була: do ut des (я даю, щоб ти дав). Пізніше вони стають взагалі шляхом до набуття прихильності божества, основою містичного спілкування з ним

Жертви, які спалювалися на честь небожителів і підземних богів і які кидалися в воду для морських і річкових богів, бували кровними і безкровними. Звичайними принесеннями були жертовні пироги, фрукти, сир, фіміам, а особливо перший збір польових плодів. Для полиття використовувалось вино, а під час жертвоприношення підземним богам - суміш з меду, молока і води.

Криваві жертви, первісні пережитки канібалізму, пізніше одержують значення викупних. В древніших культах і міфах уціліли численні сліди людських жертвоприношень, замінених пізніше тваринами чи іншими об’єктами. Криваві жертви можна поділити на: 1) ті, які вживалися в їжу, тобто служили священною трапезою;

2) жертви, які не вживалися в їжу людьми, а цілковито присвячувались божеству.

До першої групи належить повсякденна жертва богу, в якій спалювалась, звичайно несмачна частина тварини, і випрошувані жертвоприношення. До другої групи належать жертви хтонічним богам і очищувальні, викупні жертви.

криваві жертви зводились здебільшого до торжеств, причому при виборі жертовних домашніх тварин брались до уваги стать і значення божества, якому приносилась жертва. Церемоніал встанов­лений ще в Гомерівську епоху, можливо, зостався без змін і в наступні часи. Тільки жертви, які приносили підземним богам чи при проголо­шенні обітниці, а також догідливі, зазвичай знищували без залишків. Первісні людські жертвопринесення, запозичені, напевно, зі Сходу, існували в цей період лише у формі своєрідних, символічних обрядів. Взагалі ж жертви зберігають характер приводу до веселого святкового торжества, на якому, на відміну від щоденної скромної їжі, яка складалася з польових плодів, з’їдалися домашні тварини, які вважалися в більш древню епоху недоторканими. Особливо ті жертви, які часто в величезних розмірах приносились від держави і які відомі ще в Гомера під назвою гекатомб, були святами для всього народу.

Ось як відбувалось одне з жертвоприношень. До вівтаря підводили тварину, обприскували її водою, посипали смаженим ячменем і сіллю. Потім глушили ударом палиці по голові і швидко заколювали. Жертву, присвячену підземним богам, заривали в землю. Коли здійснювалось очищувальне жертвоприношення, жрець запалював вогонь на вівтарі, заколював молочне порося, обприскував його кров’ю руки того, хто хотів очиститися, а потім обмивав їх свяченою водою і витирав: кров змита кров’ю, і людина тепер вільна від злочину, який скоїла. Очищуване порося не спалювали, щоб не оскверняти священний вогонь. Його закопували в землю в віддале­ному місці і, повертаючись звідти, не озиралися.

Нерідко жертва призначалась для ворожіння. Зарізавши тварину, ворожка дивилася, як її м’ясо буде горіти на вівтарі. Особливу увагу звертали на хвіст: якщо він скручувався, це віщувало труднощі; якщо кінець його піднімався вгору - удачу, опускався вниз - невдачу.

Жертва приносилась у такий час і в такому місці, щоб дане божество було спроможне її прийняти.

Культова система в Древній Греції не була монолітною, оскільки тут ніколи не було державної релігії. В ній існували різні культи. Серед них збреглися пережитки і більш древніх промислових культів. Один із яскравих прикладів — це святкування, яке відбувалось щорічно ще в II ст. н.е. на честь Артеміди Лафрії в Ахейських Патрах. У перший день свята жриця урочисто виїжджала на колісниці, запряженій оленями. Наступного дня здійснювалось грандіозне жертвопри­ношення: на жертовник у купу скидали живих диких звірів - оленів, кабанів, ведмедів і вовків, а також домашніх тварин і птахів, туди ж клали плоди і все це запалювали. Вся картина по-варварськи жорс­токого обряду нагадує мисливське жертвоприношення і погано в’я­жеться з традиційними уявленнями про «релігію краси» античної Греції.

З древніми промисловими культами були пов’язані і обряди лаги погоди. Наприклад, практикувались обряди викликання дощу. Біля Аркадії у випадку посухи жрець Зевса Лікейського кидав на воду дубову гілку, очікуючи, що від пари, яка піднімалася, утворяться хмари і піде дощ; при цьому він зазвичай молився і приносив жертву богу, але первісне, чисто магічне зерно обряду залишається очевидним.

До пережитків глибоко архаїчних форм релігії належали також залишки чоловічих культів, які беруть свій початок з чоловічих таємних союзів. Місцями ці чоловічі культи перепліталися з паралельними жіночими обрядами. Такими були, наприклад, своєрідні святкування на честь Деметри, які справлялися тільки чоловіками в священному гаю між Сікіоном і Фліунтом; жінки вшановували богиню окремо, збираючись для цього в Німфоні. В одному з храмів Ареса щорічно справлялося чисто чоловіче свято, на яке жінок не допускали (Павсаній, кн. 11,3; кн. III, гл. 22,7). Напевно, до давніх чоловічих союзів сягають своїм корінням національні ігри греків - олімпійські, немейські, істмійські, піфійські, які безумовно мали зв’язок з релігій­ною обрядовістю: є факти про те, що колись жінок не допускали до цих ігор.

Існували і чисто жіночі культи, до яких не мали доступу чоловіки: такими, наприклад, були деякі місцеві культи Деметри, Кори і Діоніса.

Із ще більш глибокої давнини беруть початок поховальні обряди греків і пов’язані з ними уявлення про потойбічний світ. За традицією греки заривали покійника в землю чи ховали його в гробниці. Ця традиція, яка сягає корінням в крито-мікенську епоху, була на деякий час перервана внаслідок появи звичаю кремації трупів, який, можливо, принесли іонійці; але новий звичай швидко зник, і його носії підкорились місцевій традиції ховати померлих в землі. Звичай спалення, на відміну від звичаю поховання, майже не залишив сліду і в уявленнях греків про потойбічне життя. Душі чи тіні померлих ведуть сумне існування в царстві Аїда. Душа покійника, яку не поховали, не знаходить собі спокою в потойбічні.

Тому греки надавали дуже великого значення виконанню останнього обов’язку перед покійниками. Ніщо в грецькій релігії не займало такого важливого місця, як ставлення до померлих. Смерть сама по собі не вселяла грекам особливого страху, але думка про те, що після смергі тіло може бути непохованим і викинутим собакам, наводила жах.

Греки вірили, що тіні померлих потребують їжі, і старалися їх нагодувати. Ще ахейці одягали померлих в найкращий одяг, з ними клали золоті прикраси, коштовну зброю, обличчя покривали золотими масками, які відтворювали риси лиця покійника. В гробницях при розкопках було знайдено багато посуду, ювелірних прикрас: красиві брошки у вигляді метеликів, пантер, птахів. Не були порожніми і поховання простих мікенців. В їх могили також клали все можливе «спорядження». Все це свідчить про те, що потойбічне життя мало відрізнялося від цього. Але цим важко пояснити песимістичні ноти Гомера.

Поховальний культ становив істотну частину сімейно-родової релігії греків. Стійкість її підтримувалась збереженням пережитків патріархально-родового устрою.

Разом з родовими пережитками тримався у греків і чисто сімейний культ вогнища. Священний домашній вогонь відображався у вигляді жіночого божества Гестії. Це було явище, притаманне релігіям дуже багатьох народів як пережиток матріархату.

На ґрунті розкладу родового устрою в зв’язку з виділенням аристократичних родів виросла дуже характерна для Греції нова форма релігії: аристократичний культ «героїв».

1 ероями первісно були духи-покровителі окремих родів, предки- родоначальники. З виділенням же аристократичних родів і їх родона­чальники почали виділятися як особливий предмет вшанування. Герої - предки найбільш заможних і могутніх родів підносились високо над іншими, і коло їх шанувальників надзвичайно розширилося.

Найбільш широкою славою по всій Греції користувався Геракл. Його заледве можна вважати історичною особистістю. Але, з іншого боку, неможливо не погодитися зі старим міфологічним поглядом на Геракла як на сонячного бога. Він - герой-епонім, легендарний предок- родоначальник аристократичного роду і ераклгдів (дорійського племе­ні), з якого походили дві династії спартанських царів. Легендарний похід Гераклідів, який привів до завоювання ними великої частини Пелопонеса, напевно, був реальною історичною подією, і не виклю­чено, що саме це зробило ім’я Геракла відомим у всій Греції. Навколо нього почали сплітатися легенди про найрізноманітніші подвиги. Возвеличення Геракла дійшло до того, що з’явився міф про вознесіння його на небо і перетворення на одного з богів загальноеллінського пантеону.

Вшанування героїв підкріплювалося і масовими жертвоприно­шеннями. Так, войовничий Геракл одержував криваві жертви, а герой Тлептолем, який вважався поширювачем землеробства, різноманітну випічку. Одні герої одержували в жертву биків, інші - баранів. Скіф­ський герой Токсарис щорічно одержував від полісу в жертву коня.

Особливо урочисті жертвоприношення здійснювались на місцях битв і масового поховання загиблих воїнів. Процесія, яку очолював архонт (вища відповідальна особа полісу) в пурпуровій одежі, при світлі факелів, уночі обходила могили, обмиваючи поховальні плити, поливаючи їх пахощами, посипаючи жертовною мукою, здійснюючи поливання вином, заколюючи чорних биків і молячись Зевсу і Гермесу Хтонічному. Кубок з вином обходив усіх учасників процесії, і кожен, зробивши ковгок, промовляв: «Я п’ю за людей, які впали за Елладу». Такі торжества, які здійснювались на кошти полісу, проводились щорічно.

Хоча в класичну епоху вшанування героїв переросло з родових форм у більш демократичну форму місцевих общинних і міських культів, поряд з останніми зберігались і традиції аристократичного родового вшанування героїв. Заможні роди місцями міцно тримали в своїх руках культи, які одержали вже більш широкий публічний характер. Так, в Афінах культ героїв Ерехтея і Бута знаходився в руках аристокрагичнго роду Бутадів; фрески на стінах Ерехтийону зобража­ли епізоди з історії цього евпатрицького роду.

З розпадом родового устрою і створенням територіальних общин центр грецької релігії перемістився до вшанування місцевих, общинних патронів - героїв і богів. Місцеві общинні культи, які трималися до самого кінця античної епохи, були характерним явищем.

Так, у Павсанія згадуються образи: героя Іфікла, німфи Фейсої в Аркади, bora вітра Ьорея, Ерота в Феспіях і т.д. В цих місцевих культах збереглись надзвичайно архаїчні форми вірувань - залишки фетишизму, вшанування каменів, річок, струмків, гір. У Псофіді поклонялися місцевій річці Єриманф, якій був посвячений храм; в Орхомені — священним камінням, які нібито впали з неба; у херонейців - священному спису, який вважався скіпетром Зевса. В Дельтах особливо вшановувався камінь, який щоденно поливали маслом, а в свята покривали свіжою шерстю. У Фліунті на міській площі стояла мідна коза - предмет поклоніння місцевих жителів.

Важливу роль у давніх общинних культах відігравало поклоніння божествам родючості, покровителям землеробства і скотарства. Знамениті елевсінські містерії спочатку були нічим іншим, як місцевим культом землеробських божеств, передусім Деметри. Чисто землеробський культ Деметри існував і в Фігалії, де цій богині приносили безкровні жертви: плоди, виноград, медові стільники і щойнозрізану овечу шерсть; це все складалось на жертовник і поливалось оливковою олією. Така жертва приносилась богині від імені всієї ф і гал ійської общини (Павсаній, кн. VIII, гл. 42, 11). Дуже відомі магічні прийоми забезпечення урожаю практикували жителі Тіфореї: тіфорейці старались прикрасити землю з могили Зета і Амфіона біля Фів і перенести до себе, щоб покласти на могилу Антіопи; цим вони переносили до себе з фіванської землі урожай; фіванці однак старались не допустити такого грабежу у них врожаю і стерегли гробницю (Павсаній, кн. IX, гл. 17,4). Добре відомо, що і спільноеллінські боги в багатьох випадках зберегли в собі риси покровителів землеробства і скотарства.

Всі описані вище релігійні вірування і обряди греків, які найбільше зберігалися в побуті народних мас, селянства, являли собою пережиток ранніх форм релігії, які сягали корінням ще в общинно- родову епоху чи були на стадії розпаду первісної общини. Що стосується пануючих форм релігії в класичну епоху, в епоху розквіту рабовласницьких республік, то основною формою її був культ богів - покровителів полісу.

Цей культ носив державний характер і був політично обов’язко­вим для всіх громадян. В цьому сенсі грецький поліс не допускав ніякої свободи. Взагалі до богів, до міфів можна було ставитися скептично; можна було розповідати про них кумедні історії, сміятися з них, бо загальнообов’язкових догматів грецька релігія не знала. Але не можна було ухилятися від виконання обов’язкових обрядів на честь бога-покровитсля міста, не можна було проявляти зневагу до нього. За порушення цього закону загрожувало суворе покарання. Яскравим прикладом може служити покарання і страта Сократа, який постраж­дав за те, що не вшановував богів, яким поклонялося місто, а вводив нових. Саме так проголошує акт обвинувачення.

Боги-покровителі полісу були різні. В числі їх поряд із загальноеллінськими були і чисто місцеві божества і герої, вшанування яких не виходило за межі окремих міських общин.

Отож, бачимо, що централізованого культу в Греції не було, як не було і політичної єдності. Місцеві міські і общинні культи були вираженням політичної роздробленості.

Волю божества в тих чи інших знаменнях тлумачили віщуни.

Всі способи вгадування божественної волі виражались загальним терміном «мантика». Можна розрізняти два види мантик: 1) мантика за випадковими знаменнями і 2) мистецька мантика.

До випадкових призвісток належали небесні і атмосферні явища, такі як грім, блискавка, сонячне і місячне затемнення, комети, випадкові зустрічі в дорозі, сновидіння, які розгадувалися особливими спеціалістами; ворожки також і за польотом птаха, причому особливо віщими вважались великі хижі птахи; цей вид гадань був у Греції дуже поширеним. Дізнатися волю божества можна було і через попереднє прохання про послання знамення. До цієї категорії належать спостереження знамень при жертвоприношенні, ворожба за нутрощами жертовних тварин («гіероскопія»), особливо за печінкою. Перед важливими воєнними діями здійснювали заклання тварини спеціально для цілей цієї гіероскопії.

У певних місцях Греції, так званих оракулах, божество повідомляло віруючим передбачення. Бог посилав знамення в шелесті листків, дзюркоті священного струмка (Додона - святилище Зевса). Особливою славою користувались «провісники», посвячені Аполлону, який приводив своїх служителів у стан екстазу, коли вони говорили нерозбірливі фрази, які вважалися відповіддю бог а на запропоноване йому запитання. Найзнаменитішим з оракулів цієї категорії був дельфійський оракул. У Фокіді, в дикій ущелині гори Парнас, знаходиться печера з тріщиною в землі. Через цю тріщину виходять газоподібні випари, які викликають сп яніння. Це місце і Оуло виОране жерцями для «провісника».

Над цією димучою тріщиною ставили триніжок, на нього сідала жриця, котру називали піфією (спочатку в піфії вибирали молоду жінку, а потім - стару). Випари, які піднімалися з тріщини, доводили піфію до стану божевільної. В подібному стані, який вважався доказом того, що вона надихалась Аполлоном, піфія проголошувала не зв’язані між собою, таємничі слова, які записували жерці. Часто ці ж жерці надавали цим тлумаченням віршованої форми, що допускало різні тлумачення. Це робилось для того, щоб у випадку прийняття непра­вильного рішення тими, хто просив про допомогу вся відповідальність лягала на них.

Через це значення дельфійського оракула було надзвичайно великим. Оточений всезагальною шаною, він був не лише релігійною, а й політичною силою, яка підтримувала аристократичну партію.

Існували ще оракули сновидінь, наприклад, святилище Асклепія, де хворі проводили ніч і в сні одержували передбачення в ході своєї хвороби. Особливо цікавим був оракул Трофонія при місті Лебадії, в Беотії, який вирізнявся таємничістю процесу ворожіння: печера, темрява, страшні видіння і т.д.

Поряд з цими знаменитими оракулами існувало багато інших. Неподалік від Дельф, Тегірі, знаходився оракул Аполлона, який приймав запитання тих, хто хотів отримати відповідь у письмовому вигляді, в закритій посудині, і давав відповіді наступного дня. На Пелопонесі, в Аргосі, в святилиші Аполлона, віщунка входила в екстаз від ковтка крові жертовної тварини.

На східному березі Егейського моря, в Дідімі, поблизу Мінета, був оракул при храмі Аполлона, який знаходився в власності жрецького роду Бракхіадів. Віщунка приводила себе в потрібний стан водою з місцевого джерела. При ній стояв перекладач. За здобуті віщування про перемогу в битві фараон Нехо прислав цьому оракулові багаті дари. Цар Лідії, який користувався порадами дідімської віщунки, був настільки щедрим до оракула, що його золота було достатньо для побудови мілстцями воєнного флоту і початку війни з персами.

Питання, над яким доводилось ламати голову жерцям, цікаві для розуміння релігійного стану еллінів, їх уявлень про можливості не лише оракула, а й божества. Взагалі люди йшли до оракулів питати про все, включаючи дрібниці повсякденного життя. Один з тих, хто просили, питав, чи ним зачата дитина, яка ось-ось має народитися у його жінки, чи кимось іншим. Інший хотів дізнатися, хто вкрав подушку, яку він провітрював; ще інший питав, чи буде для нього вигідне розведення овець, а одна жінка цікавилась, чи буде корисним її лікування. Особливо зросла роль і популярність оракулів, коли наступила епоха ахейських завоювань.

Багато оракулів спеціалізувались на допомозі хворим, найчастіше через священні сни. Інші йшли ще далі, відкриваючи таємниці потойбічного світу.