Як повстали ідеї про духів і про богів?

Карло Штайнен, відомий етнольоґ і дослідник, опо­відає у своїм творі: „Unter den Naturvolkern Zentral­brasiliens“ що, коли він балакав із Бакаірами про закон, що «кожна людина мусить вмерти», вони заперечували, що це правда.

Із того зродився погляд, що в перших днях по смерти дух залюбки крутиться ще коло мертвого тіла, і має силу повернути назад до нього. Через те то й в таких людей по- більшій части аж тоді ховають мерців, коли вони вже починають розкладатися. Тай тоді пере­важно ще не зараз закопують їх, а тільки насамперед, завинувши їх в рогіжку або шкуру, наряджають їх на дерева або на підвищення з дерева, щоб їх душі могли лекше доступити до них, і, врешті, щоб душі дати змогу ще й тижнями або місяцями знову злучуватись з мертвим тілом, переходять до того, щоб шляхом су­шення, припікання, вудження, або шляхом иньчого процесу по змозі тіло законсервувати.

Ось наприклад в австральських ватагах. Там навіть у, найродючіщих і в найбогатших на звірята околицях ав- стральської землі вони рідко коли мають більш як 50 до 60 осіб (рахуючи разом чоловіків, жінок і дітей), і коли помре один член, то переважно не зараз ховають трупа. А що все ще е можливість, що душа, яка літає близько трупа, спробує зайти в тіло, то трупа замотують у шкури, рогожі, трощу, кору з дерева або в гілля з листям, і тоді або кладуть між галуззя дерев, або на кількох деревляних палях влаштовують щось наче підвищення і привязують на ньому трупа.

Далі характеристичне для розуміння австраль- ського Мурина те, що майже завсіди, чи помершого зараз поховали чи насамперед нарядили чи на дереві чи на підвищенню з дерева, біля звязаного трупа кла­дуть трохи сирої чи спеченої ЇДИ і деревляну мищину з водою, бо ж душа помершого, яка розлучилася з ним, таксамо як і перед тим, потребує поживи, то щоби вона не зниділа. Душа бажає й тепла. Через те у східних гористих околицях Нової Голяндії, де ночі бувають дошкульно холодні, на протягу кількох днів, добіч трупа, як тільки зайде сонце, розпалюють велике ба­гаття. Ту ж потребу, що жива людина, себто в ночі при теплому вогнищі хоронитися від зимна, має й душа, що вже вийшла з тіла.

В деяких більше розвитих племен Нового півден­ного Уельсу і в Кенсляндії тай у країнах озер півден­ної Австралії, отже в країнах, де в наслідок тамошнього вогкого та гарячого підсоння і докучливої комашні роз­клад трупа відбувається дуже швидко, тубольці най­шли ще иньчий засіб, щоб у перших днях по смерти уможливити душі поворот назад в те тіло, в якім вона була досі: вонимуміфікують трупа. Коли тільки пічнеться розклад, вони привязують мерця з підіб­ганими ногами і розпростертими руками до підніжжа з палів, у формі решітки з на два мерти високого, і під ним два три дні піддержують хоч слабий, але дуже чадкий вогонь. Очивидячки, що цим простим поступо- ванням не осягнеться цілковитої муміфікації, але все ж таки на два або на три тижні спиняється розклад тіла.

А де ж душа в живо му тілі людини? На погляд тих диких народів, які зараз стоять на найниз- чім ступні, переважно вона міститься в теплій крові, або в дишниці грудей. Зі становища глуздової ін­туїції дикуна, яка опирається тільки на зверхніх спо­стереженнях, цей погляд легко зрозумілий.

Инакше буває в диких народів, що живуть, на островах і на побережжах. В їх країні немає звірят задля полювання, і яерез те мясний хару складається в них майже виключно із риби, мушлів і рептіліїв, отже· і з зимнокровних звірят. Правда що й там наскакуємо иноді на ідеї, що душа сидить у крові, одначе' на погляд тих народів вона міститься пере­важно в грудях, які виразно порушуються за кожним віддихом навіть і в сні; але. як тільки приходить смерть, перестають рухатися — з того виходить, що з останнім віддихом того, що вмирає, вилітає й його душа, його життя.

Вищий вже той погляд, який ми стрічаємо в ріж- них племен Нової Гвінеї, островів Сальомо, Нової Ка- ледонії і полінезьких островів, що душа (дух) людини сидить мовляв у черепі, особливо в очах або поза очима. Той погляд, як може дехто міркував би собі, повстав не зі спізнання, що думання це функція мізку схованого в черепі, а зі спостереження, що всі емоції або, схоплюючи думку тих народів, всі прояви людської душі виявляються на обличі людини, і то по більшій части в її очах, а по смерти око дивиться в даль без ніякого виразу. Це передівсім ті народи, що живуть під соняшним голубим небом Полінезії. То вони більш ніж пньчі, то з радости викрикують аж під небеса, то засмучені на смерть, і в них ми стрічаємо таку ідею: в очах або поза очима людини сидить її душа, а коли людина сміється, то й її душа сміється, а як вона плаче, то й її душа розпливається в горю.

На ще вищому ступні, там бачимо що наприклад у старо-американських культурних народів місцем душі називають «серце»: це куди пізніща думка, яка аж тоді виринула, коли пізнали, що серце є централею обігу крови, і що нарушения функції серця, чи пора­нивши серце, чи в наслідок иньчих причин — при­носить зі сЛою смерть, себто втечу душі.

Дуже ясно освітлюють цей світ думок диких на­родів їх вислови на душу, життя і рух. Часто народи, які низько стоять, мають на життєву силу руху, душі, духа, ті ни й віддиху те саме слово. Так, наприклад, австральські Нарінієрп діяльність життя і тінь, яку кидає людське тіло, називають словом Пан- ґарі (Раіі£агі) Курнайці звуть душу Ямбо (УатЬо) себто тінь. Вірадюрці прозивають духа покійного това­риша ватаги їром (Ііг), себто життєва сила; коли Біґам- були дають йому імя Мату (Маілі), себто тінь; Дієрійці звуть Мура (Мига), себто життя і т. д. Але ж у деяких австральських племен має назва на «духа» попросту значіння «сила» помершого, а в Юінців духа називають навіть Тулуґалом, то значить «приналежний до гробу» (тулу: гріб, ґал: приналежний до чогось).

Отже душа або дух — це, як показують ці вислови, тільки летюча мара, безтілесна річ, що не складається з густої, схопної і видимої матерії, й тому може мі­ститися не тільки в грудях, але навіть у крові і в тіс­ному черепі. Але вявити собі якогось духа, чи єство без тіла, що таки має тілесні форми, а не має орґанів глузду, і таки може бачити, нюхати, чути, почувати, думати, навіть не змогла фантазія, яка вже поступила була далі поза саму репродукцію простих глуздових інту­їтивних образів..Через те.то й наші модерні духовидці і духовіри були приневолені дати своїм духам тіло — хоч би це було тільки так зване астральне тіло.— отже иньче імя на те саме «ніщо». А як спитаєш їх по чому то вони їіізнали, що дух, який їм появився, це був дух якогось їх. помершого свояка, або якоїсь їм знайомої особи, то почуєш, що той дух мав точнісько ті самі риси, ті самі ласкаві або дукаві очі, те саме ясне або темне волосся, ту саму бороду, що й Померший.

Наші спіритисти домагаються для своїх духів на­віть всякого плаття, щоб ним прикрити їх наготу, бо ж вони, як модерні духи, мають і дуже розвинене почуття сорому, то так, вивідуючись далі про вй’ляд духів, ми почуємо, що вони носили хвилясті плащі і накидки, деколи й довгі сорсчки, однострої і ряси. Тільки чор­ного фрака і білої камізельки здається ще не дуже до- люблюють духи. А далі розсліджуючи, як духи поводи­лися, ми навіть ще й довідаємося, що вони виправляли багато всяких дурниць — адже ж наприклад духи на сеансах спіритистів викликані, знаходять своє най­більше задоволення в тому, що ляпають присутніх по лиці, кидають їм у голову китицями цвітів, пересу­вають столи й крісла, совають ногами й так дальше.

А коли вернемось у середновічче і приглянемося до лєґенд про святих і дідьків, то побачимо, що духи святих плачуть, крівавляться, голосять як люде на землі, та що від злих духів (духів-чортів) смердить дьохтем' і сіркою, що вони мають роги, козлячі й кінські ноги, та що бються і змагаються з людьми й часто люде ранять і лупцюють їх.

Але ще меньче, ніж вірующі у святців і чортів середновіча, звичайні дикуни можуть уявити⁴ собі без­тілесного духа, то так ми подибуємо в їх казках про духів, що душу (духа) все ще просто іденти­фікується з мерцем (або трупом). Духи, хоч вони звичайно невидимі, виглядають дознаку так як померший. Вони мають ті самі прикмети, воюють і змагаються одні з одними, ранять одні одних, мають свій питомий запах, відчувають голод і спрагу, та зна­ходять звичайне задоволення в їді, питтю і гульні.

Це відноситься не тільки до австральських Мури- нів, але й до тубольців Нової Гвінеї, архіделягу Біс- марка й Сальома, Банкових островів, Нових Гебридів, Каролінів і т. д., що стоять на далеко вищому ступні розвитку.. Скрізь у мітах цих народів стрінемо той погляд, що духи померших, що блукають світом, мають точнісько той вигляд тіла, що й колись, ті ж прикмети й привички. Коли яка жінка була за живоття нехлюйна і язиката, то й її дух потім буває дуже нехлюяка і сва- руха.

Часто густо навіть так далеко ідентифікується дух з тілом, яке він колись замешкував, що навіть на про­цедури які роблять з тілом по смерти, дивляться не­наче на процедури з духом. Щоб, наприклад, пере­шкодити духові мстивого чоловіка, аби він не «ходи в» по своїх ще живих свояках і не дошкулював їм своєю пімстою, то в поодиноких австральських племен до­купи звязують члени трупа, руки привязують міцно до тіла, ламають хребет помершому або навіть відти­нають голову від тулуба.

Так оповідає місіонар Сіберт про ватаги Дієрів, що помершому, заки його поховають, кріпко звязують докупи обидва великі пальці в ногах, а потім обидві руці звязують на плечах а, що б він не міг висво- бодитися, то роблять так, що держать разом обидва великі пальці і обмотують їх тонким шнурочком так туго, що шнурок часто перетинає мнясо аж до кости.

Та крім того, прочищують гріб довкола на кілька кроків в шир цілком від трави і корчів і першого тижня після похорону посипають там кожного вечера порохом і піском, на якому потім на другий день вранці шукають, чи не знайдуться сліди ніг. А коли їм здається, що сліди знайшли, тоді виймають мерця з гробу, тугіще звязують його і ховають у иньчу могилу; бо на погляд Діє рів сліди ніг доказують, що дух покій­ника пезадоволений тим леговищем.

Подібні звичаї подибуємо й в мешканців тої Групи островів, що на шляху Torres (між північною Австралією а Новою Гвінеєю) та в деяких племен.Па­пуасів і, як кажуть, навіть, ще досі в південній Росії, на Угорщині і на балканському півострові є дуже по­ширений забобон, що бувають грішні покійники, які в ноці тайком виходять зі своїх гробів; це так звані опирі, які з живих висисають кров (в якій, як ми вже перше спімнули були, на погляд багатьох диких на­родів сидить душа). Що б таких опирів зробити не­шкідливими, то на це тільки є один засіб; відкопати назад трупа, забити клин у серце, і відтяти йому голову або цілого трупа геть чисто спалити.

Суперечностей, які містяться у цих ріжних погля­дах, як це повчає порівняння ідей про духів у австраль- ських Муринів, наївна голова дикої людини зпочатку цілком не добачає. Питання, як може дух, котрий має вповні розвинену людську постать, поміститися у крові або у грудях людини, таксамо не існує для нього, як питання, як може так сформований дух із віддихом або кровю вийти з тіла, в якому він перебував. Та вже досить рано виринають ріжні сумніви щодо того по­гляду, мовби душа вже в людському тілі мала постать щось наче людську подобу. Чимраз виразніще ви­творюється ідея, що душа, як довго сидить у людському тілі — це тільки вітряна субстанція — отже невидима матерія (матерія душі), яка, хоч деколи світить або фосфоризує, проявляється своєю теплотою й яка аж після своєї розлуки з тілом, в якому перебувала, згу­щується в духа з людською подобою.

Початки такого розріжнювання поміж аероформною і ґазоформною душею, яка сидить іще в людському тілі, та душею, яка розлучилася з тілом та духом у людській подобі блукає світом, подибуємо вже в деяких більше розвитих австральських племен. Так деякі австральські мешканці з Вікторії і КеНслянду, а почасти й з по­лудневої Австралії, вірять що душа, покинувши люд­ське тіло, є зпочатку тільки «теплим вітром», який можна добре намацувати, ловити, держати і стискати в руці, але який ще не має ніякої постати (зверхньої форми тіла). Навіть ріжні назви для тої душі, що ще сидить у людському тілі, і для тої, що вже висвободилася з нього, подибуємо в декількох австральських племен. Так, наприклад у Курнаїв (Ґіпсляндія, східна прибе­режна країна Вікторії), душу, що в тілі, називають «Ямбом», себто тінь. За те відокремленого духа, що блукає світом, називають «Мрартом» (постать). А в Арунтів або Арандів душа, що в тілі людини, нази­вається «Ґуруна» (життя, життєва сила), а душа з люд­ською подобою, яка вже вийшла з тіла, називається «Ітанана» (єство духа).

Все таки, наскільки це можна міркувати з мітів, в австральських племен ідеї про духа і душу ще дуже невиразно зливаються в одне. А як помандрувати на мелянезькі і подінезькі острови, то там ріжниця між душею, що оживляє людське тіло, і душею, що вже вилетіла й висвободилася з нього, чимраз то виразніще зазначується, і рівночасно уживані для того вислови в мові показують нам, як дика людина уявляє собі той перехід одної форми душі в другу форму.

Вже в західній частині архіпелягу, що на шляху Тореса, на північ від австральської кольонії Кенслянд, на островах Мавруа, Вара, Моа, Мабуіг і т. д., ця ріж­ниця дуже замітна. Там душу, що перебуває ще в людському тілі, називають коротко «Марі», себто «тінь». Ще поки цей Марі сидить у тілі, то він є вітряний і безтілесний — отже тільки мара. Одначе коли він по

33

З Кунов: Як повстала релігія.

смерти людини покине її тіло, то по якімоось часі стає — як деякі племена вірують, тільки-що в найблизчу ніч нового місяця, — «Каї», себто прибирає людську форму тіла і тоді звуть його «Марікаем», себто постаттю духа (єством духа). Ця постать виглядає так дознаку як мерлець, що спочиває у гробі, одначе вона неком- пактна і невидна для ока звичайної людини. Тільки духовіри, себто «Маркайвідайґарка», і духовидці або «Маріїмайґарка» можуть пізнавати духів. В мітах меш­канців островів тих країн душі або духи, що вийшли з людського тіла, мають все ту саму постать, що й тіло людини, яке вони давніще оживляли, і то не тільки зверхний вигляд тіла, але й те саме волосся, зуби, язики, очі, нігті, шрами і т. д. Не рідко мають вони одежу, терплять голод, спрагу і иньчі недостатки; їдять, пють, танцюють, співають і навіть кохаються.

Так і тубольці східної частини тої ґрупи островів роблять ріжниці між душею, що сидить ще в тілі лю­дини — тамошні мешканці островів вірують, що душа залюбки осідає в черепі — а душею, «що відокреми­лася», що вийшла з тіла і прибрала певну постать. Душа, що сидить ще в тілі, називається «Мар» (ско­рочення від «Марі»), а душа, що відокремилася, нази­вається «Леламар» або коротко «Ламар». Це слово зло­жене із Лела, себто людина, і Мар, себто душа, дух; воно визначає «духа в людському виді».

Ту саму ріжницю подибуємо в багатьох — а мабуть у всіх — племен Нової Гвінеї. Подамо тільки два приклади. Коїтайці (над рікою Ванапою і над Редшар- баєм на полудню Новеї Гвінеї) називають душу, що сидить іще в тілі людини Варівою, по українськи це приближно: Життя, життєва активність; але ж цим словом називають вони й тінь тай образ людини на воді. Від недавна, відколи тубольці через місіонарів, дослідників і анґлійських урядників тих кольоній по­знайомилися з фотоґрафованням, то й фотоґрафію лю­дини називають Варівою. Таку душу мають і звірята, бо

инакше, як це тубольці думають, вони не могли б пли­гати, бачити, чути, нюхати і т. д.

Та як після смерти звірини, її душу або підхоплю­ють духи людей і проковтують її, або вона летить у даль, доки не пропаде, то душа людини, кинувши мертве тіло, мало по малу прибирає постать тіла, яку тільки духовидці можуть розпізнати, і блукає світом як духове єство, зване «Суа». Пізніще вона відходить собі на спочинок у країну духів Іду, що знаходиться геть високо на вершках гір, там наперед продовжує земське життя, доки, нарешті, забута на землі всією своєю колишньою ріднею, не згасне.

Подібні ідеї стрічаємо також у племени Роро, над долішньою рікою святого Йозипа. Душу що в тілі, яку вважають неначе за тепле флюїдум, що оживляє тіло, називають там Авбою;за те душа, яка вилетіла з тіла людини й дібралася до тіла духа, а тим і на власне існування, називається Чірама.

На думку тубольців Нового Меклєнбурґу (Нової Британії), щодо своєї величини другого з ряду острова архіпелягу Бісмарка, жива людина складається з двох частин: із Тамай, себто тіла, і Тануа, себто душі — слово, яке визначає рівночасно й життєву силу й тінь. Коли людина помре, то душа кидає її в формі де­коли видимої, а деколи невидимої іскри вогню, або розжареного хуху. Але як тільки душа вийшла ротом або носом, то зараз прибирає людську подобу, і то подобу того тіла, в якому сиділа досі, та тільки та по­стать, як кажуть тубольці, без мняса і кісток, і око зви­чайної людини не може її бачити. Тепер вона стала Табараном, душею-людиною або духом-людиною, і тепер уже, невгаваючи блукає світом, доки нарешті не добе­реться до країни духів.

Ті самі ідеї подибуємо на островах Сальомо. На­приклад, на Фльоріді душа, як довго сидить ще в люд­ському тілі — то тільки Тарунга, себто тільки жит-

з* 35

тєвасила. І звірята: Свині, пацюки, акули, черепахи і т. д. мають Тарунґу; бо як би вони не мали її, то не могли б жити; вони були б заковязлі й безпритомні. Як тільки душа вийде з людини, то людина стає нежи­вою, стає Tinoni mate, неживим тілом; та душу, зараз по смерти, як тільки вилетіла, можна звабити чародійними примівкамй, і завернути назад до тіла. Коли це про­гавити, або як воно не вдасться, (бо може чародійних примівок не так ужито, як би було треба, або може стояв на заваді вплив якого иньчого сильніщого про- тичару), то людська душа, що розлучилася з тілом, стає самостійною, й тоді прибирає подобу того тіла, в якому сиділа раньше. Вона більш не Тарунга, а Тін- дал (єство, духа).

За те душа звірини, як звірина минається, не може приняти подоби звірини; вона лишається немов «гарячим хухом», і переходить або в новонароджене звірятко того самого рода, або її перехоплюють люд­ські духи, бо вони, що б себе підкріпити, залюбки про­ковтують душі звірят. І людина, коли звіря минеться, може підхопити його душу, скористувавшись якоюсь силою чарів. Епископ місії Condrington, один з най­ліпших знавців архіпеляґу Сальомо (The Melanesians, ст. 249), оповідає, що тубольці часто навіть своїх сви­ней продають без Тарунги (душі), то зн., що вони при продажі застерігають собі, коли заріжеться свиней, право зловити собі їх душі і забрати до дому в вели­кому палашоватому листику з Dracaena Draco, що б, коли тільки льоха впороситься, ті спіймані душі могли зайти в поросята й оживити їх. -

На San Christoval-i (Bauro) на південь архіпеляґу Сальомо, душу, що сидить у людському тілі, нази­вають Авнґана, а духа подмершого називають Атаро. На Маєві (Аврора), острові, що на самій півночі Нових Ге- бридів, інкорпоровану душу називають Тамані (похо­дить від Ата: дух і мані: життя, отче дух життя), а душу, що вийшла з людського тіла і стала окремою постатею називають Тамате, себто дух мерця. На Ефаті душу, що сидить у людському тілі, називають Ата- маврі (утворене із Ата: дух, і маврі: життя), а душу, що висвободилася з тіла і стала окремою постатею, на­зивають Атамате (Ата: дух, мате: мерлець, покійник).

Таке саме поширення тямки душі стрічаємо на остро­вах Santa Cruz і Bank, а на островах Віті (Фіджі) є надто ще й подрібніщі ріжниці. Душу, що в тілі, там уже не вважають тільки «тінню» і не ідентифікують її з »нею, а тінь вважається уирощеною подобою душі, яка пере­буває у людському тілі. Людська душа, що в тілі, нази­вається там власне Ял о (Yalo), а людська тінь Ялояло (Yaloyalo). Подвоєне слово в мові Вітіянців визначає здрібніння, або упрощене наслідування. Так, напри­клад, будинок, називається Вале, а хатина, Валевале, ратище, Везі, а копіє, Везівезі. Отже хатина і копіє, це в розумінню Вітіянців власне ніщо иньче, а тільки упрощене наслідування (копіювання) великого будинку і великого ратища. В тім самім розумінню вважають вони й тінь людини за упрощену копію або подобу тої душі, чи життєвої сили, що перебуває в тілі людини. А коли ця душа розійдеться з тілом, то вона стає Калавом, постатю духа, та називається тепер Калавя- лом» по українськи приблизно «духовим сформованням душі».

І між полінезькими і мікронезькими племенами Південного Океану стрічаємо майже скрізь з такими ріжницями тямки душі. Наведемо тільки два приклади. На погляд Гавайців (острови Sandwich) кожна людина має Узану (душу), бо инакше вона не була б жива, бо ж тіло само по собі зимне, заковязле й закостеніле. А вмре людина, то душа вилітає з неї, і хоч вона тільки повітря, то всетаки ріжниться від звичайного повітря більшою густотою й теплотою; й через те духовидці можуть її докладно розпізнати або спостерегти. Жерці духів прадідів, Кащщи, можуть таку душу, яка вийшла з покійника, заклясти й приневолити її вернутися на­зад у мерця. Навіть дуже часто трапляється, що душа, після того, як уже проминули, цілі години й дні, від­коли вона опустила тіло, повертається назад у нього; бо коли Уніги-пілі, опікунчий дух прадідів якоїсь ро­дини, стріне душу, що вилетіла, то зворушений пла­чем осирочених, деколи спонукує її повернутися назад у покійника, і покійник будиться знову до життя. Та коли душа не злучиться назад з тілом, то вона по якімось часі приймає вигляд тіла тої людини, яку досі оживляла і тим самим стає Акуа (дух прадівів), слово, яке ми подибуємо в діялєктичних відмінах під Атуа, Аіту, Ату, Етуа, Тагуа і т. д. майже у всіх народів Полінезії, і яке ми також находимо часто у формі Атаі, Атаро, Ата, Ате, Тате, як це вже передтим бачили в назвах духів ца островах Нових Гебридів і південного архіпеляґу Сальомо в східній Мелянезії.

Ще більше помирили свої ідеї про душу, смерть і духа, мешканці, що належать до мікронезької раси островів Пелав Хархіпелягу Каролінів). Вони називають душу в тілі Адальбенгель, одначе вірдіжнюють від тої душі, яку вважають тільки за оживлення, за еле­мент життєвої активности, виразно душу, як зміст ду­хової здібности, сили думки й сили інтуїції, яку ні­коли не називають Адальбенгель, тільки все Арнґул. І на думку Пеляванців людина таки не може вмерти природною смертю; людина конає більше через те, що її тіло набралося таких тяжких ран (в бою, чи в якімось нещаснім припадку), що душі більш уже в-ньому не бути, або, що її Калід, її бог прадідів, від якого вона одержала свою душу, і якої душа творить так якось частинку прадуші того бога, домагається від неї пово­роту душі, або по третє через те, що Мололунк, жрець Каліда змушує душу вийти з людського тіла закли­наючи її при помочі свого бога. Безпритомність, кон­вульсії, корчі вважаються початком смерти.

Розуміється, що як заклинанням можна душу при­неволити покинути своє житло в людському тілі, то так можна і проти-чарами приневолити її, що б вона назад повернула в тіло,, яке вже покинула. А не вер­неться вона назад, то вона мало помалу згущується, по більшій части в невидиму постать духа, яка щодо вигляду достеменнісінько відповідає мертвому тілу, аж до перчиків і шрамів від ран, та називається вже не Адальбенґель, а Адалеп. Це духове єство дуже при- вязане до свого колишнього тіла, то й задержується ще на якийсь час біля трупа, що найменьче до того часу, доки не мине час жалоби, який триває кілька тижнів; потім блукає світом, уносячись понад морем і землю, доки нарешті не піде до Нґадальок-у, до країни духів.

Таких прикладів можна б вичислити ще десятки; та тих, що в горі, повинно б бути досить на те, що б доказати, що дика людина зпочатку, під своєю «невми­рущою душею», розуміла тільки орґанічну життєву силу, життєву й рухову активність свого тіла, та що про сутну питоменність (субстанціяльність) тої своєї душі, заки вона кине тіло й кинувши його, покищо взагалі собі ще ніяких певних ідей не витворює. А як пізніще її глуздове думання спонукує її робити собі ріжницю поміж тою життєвою силою, що привязана до тіла, й тою, що з нього вийшла та стала сама для себе і існує як окреме духове, єство, то вона, уявляє собі цю душу відповідно до свого глузДового способу спосте­рігання, як якусь ніжну, аероформну, теплу або гарячу (вогняну) матерію, — як «пневма», як то колись грецькі фільозофи і старі христіянські церковні отці називали свою субстанцію душі. Та через те, що «ін­корпоровану» душу все ще вважають змістом всеї жит­тєвої актівности людського тіла, отже що обіймає собою всі життєві функції тіла, тай так звані чисто анімальні, то як тільки людина навчиться розріжняти виключно тілесну здібність руху від ніжніщих функцій думання, зараз являється необхідною дальша діференціяція тямки душі. Побіч старого слова душі, душі тільки як життєвої сили, повстає нове слово, яке в супереч першому вже не визначає більше тілесну життєву силу, а тільки виключно силу думання й почування людини, силу духа. Початки цього близчого розріж- нювання, як показує попередній приклад, подибуємо вже в Пеляванців.

3.