Аналіз проблеми ідентичності у сучасній зарубіжній психології

Я-образ є інтегральною формою самосвідомості людини, що виникає на певному етапі її соціального розвитку в резуль- таті набуття особою життєвого досвіду й досягнення певно- го рівня сформованості когнітивних та емоційних структур особистості.

— «Identitaet») — це центральне поняття епігенетичної кон- цепції Е. Еріксона [29], яке нині широко використовується у психології в різних значеннях, безвідносно до даної концеп- ції. У російськомовній психологічній літературі трактування цього поняття часто викликає труднощі, зокрема, «Тлумачний

словник російської мови» визначає ідентичність як «повний збіг або точна відповідність чому-небудь, тотожність»; іншими словами, коли мова йде про ідентичність предметів або явищ, то це, простіше кажучи, означає, що вони однакові. У психо- логії вважається аксіомою положення про те, що не існує двох абсолютно однакових людей; навіть монозиготні близнюки (identical twins — ідентичні) при всій їх схожості відрізняють- ся за певними індивідуальними рисами.

У сучасних психологічних дослідженнях проблеми іден- тичності вказується на класифікацію різних її аспектів, яка ґрунтується на розумінні ідентичності як такої, що існує у розвитку, а видів ідентичності — як різних стадій [29] або станів розвитку ідентичності [41; 45]. Більшість дослідників, кажучи про вплив Я-концепції на поведінку, вводять поняття самопрезентації, визначаючи її як «процес повідомлення ін- ших людей, ким ми є, або поведінковий вираз того, що ми від- чуваємо на свою адресу і думаємо про себе» (R. Philipchalk). Виділяються дві найбільш загальні функції самопрезентації: захисна (зумисне створення певного враження про себе) і смислова (підтвердження своєї Я-концепції або самопізнан- ня) (H. Prentice) [43].

Найдетальніше самопрезентація з погляду її захисної функ- ції розглядалася орієнтації (R.

N. Monson).

Німецький психолог М. Борневассер [3], досліджуючи соціальну структуру, ідентифікацію та соціальні контакти,

відмічає, що соціальні групи пов’язані між собою оціночни- ми відношеннями, які визначають статус або позицію групи у суспільстві. Під словом «статус» він має на увазі те, що гру- па гарантує своїм членам специфічні привілеї, права, обов’яз- ки та певні обмеження. Згідно із М. Борневассером, така со- ціальна структура визначає соціальну поведінку і специфічні форми взаємодії, пов’язані із межами соціальних груп, звідси

— обговорення соціальних питань відбувається переважно в межах однієї групи, а інтенсивність контактів між різними групами прямо пропорційна статусній дистанції між її члена- ми. Отже, соціальна взаємодія, як і сприймання людьми один одного, базується на оцінюванні себе та інших людей. Така оцінка, на думку М. Борневассера, відіграє вирішальну роль в ідентифікації та формуванні образу Я [3].

Спроба уникнути абсолютизації лише одного чинника ґе- нези та становлення ідентичності зроблена у дискурс-аналізі (Т. ван Дейк, Ф. Нельсон, С. Харді, Л. Філліпс, М. Йорген- сен, Е. Лакло, Ш. Муфф) в дусі тенденції зіставлення різних підходів, пошуку точок зіткнення і можливої їх інтеграції. Цей теоретико-методологічний напрям, як синтез лінгвісти- ки, психоаналізу і марксизму, лише останнім часом знаходить своїх прихильників у справі осмислення проблем ідентично- сті. Його розробка ще далека від завершення, а евристичні можливості сприяють науковому розумінню проблематики ідентичності соціального суб’єкта.

Нині у дискурс-аналізі виділяють три основні напрямки: теорія дискурсу Е. Лакло, Ш. Муфф, критичний дискурс-ана- ліз, дискурсивна психологія. Суб’єкт набуває своєї ідентично- сті у дискурсивних практиках. Ідентичність, на думку Е. Лакло і Ш. Муфф, завжди утворена відповідно до принципу віднос- ності. Тому суб’єкт завжди розщеплений, він має різні іденти- чності та завжди має можливості іншої ідентифікації. Люди об’єднуються в групи у зв’язку з тим, що деякі можливості іден- тифікації стають найбільш прийнятними, і тому — пріоритет- ними. При цьому інші варіанти ідентифікації ігноруються. Ті

соціальні групи, які потенційно є носіями інших можливих ідентифікацій, у домінуючій ідентифікації підпадають під по- няття «інші». Відповідно, у процесі дискурсивної боротьби можуть утворитися ідентичності, що взаємовиключають одна одну [12].

На відміну від теорії дискурсу, критичний дискурс-ана- ліз наголошує на тому, що дискурс є лише одним із безлічі аспектів будь-якої соціальної практики. Дискурс не тільки конструює, але і сам цим світом конструюється. По суті, дис- курси — це різні репрезентації соціального життя — частина соціальної діяльності у межах соціальної практики. Він ви- ражається у репрезентаціях, способах життя й затвердженні ідентичності.

Третім різновидом соціально-конструктивістської теорії дискурсу є дискурсивна психологія, яка розглядає дискурс як ситуативне використання мови у повсякденній практиці спі- лкування.

З позиції дискурсивної психології моване є просто кана- лом, який описує психологічну реальність і досвід, а навпаки, суб’єктивні психологічні реальності створюються за допомо- гою дискурсу. Дискурс розглядається як «будівник» психо- логічної реальності, що проживається особистістю. Саме цей аспект дослідження психологи найбільше пов’язують із про- блемою ідентичності в цілому та кризою соціальної ідентич- ності зокрема.

Однією із найбільш системних і всеосяжних теорій ідентич- ності в сучасній американській соціологічній думці визнана теорія Р.

Розглядаючи модель ідентичності, Р. Баумайстер виділяє її основні критерії: континуальність і відмінність. Континуаль- ність — це єдність і цілісність буття людини у процесі перебігу часу. Вона означає, що Я такий же, як і вчора, таким же буде й завтра. Відмінність — це моє буття, відмінне від інших, не- схоже на інших, кожна ідентичність має низку елементів, які відрізняють її від інших. Деякі елементи — дуже загальні, на- приклад, стать; інші — конкретніші, більш індивідуальні, на- приклад, здатність швидко рахувати. Інтерперсональний ас- пект ідентичності складається із соціальних ролей і особистої репутації (соціальної ідентичності або «персони» за К. Юн- гом). Загалом, відчуття власної ідентичності, її розуміння ви- значає життєві цілі і завдання індивіда, допомагає визначити індивідуальний життєвий шлях і можливості самореалізації.

Французький філософ П. Рікер [22] вважає, що процес по- шуку ідентичності ніколи не припиняється повністю, навіть якщо в певний момент людина відчуває повноцінну ідентич- ність. Через деякий час рівновага порушується, і розпочина- ється новий пошук: «…у зв’язку з цим поняття ідентичності нагадує математичне розуміння межі, коли всі члени послідов- ності (проміжні ідентичності) дещо відрізняються від числа

«а» (остаточна ідентичність), але не досягають його».

Згідно з П. Рікером, між ідентичністю-тотожністю (ідентич- ність як такого ж самого — idem) та ідентичністю-індивідуа- льністю (ідентичність з самим собою — ipse) як медіатор діє

«наративна ідентичність, тобто ідентичність характеру (пер- сони), спрямована на те, щоб синтезувати гетерогенні елемен- ти в пов’язані сюжети».

Російський філософ П. К. Гречко, аналізуючи ідентичність із постмодерністських перспектив, стверджує, що у модернізмі ідентичність прирівнювалася до соціалізації та інтеріоризації цінностей, норм і ідеалів суспільства. Таким чином соціаль- не-зовнішнє просто трансформувалося в ідеальне-внутрішнє. У постмодернізмі акцент робиться на самовиразі, самоствер- дженні, маніфестації власної значущості на базі зовнішніх культурних форм. Постмодернізм характеризує як негативну, саморуйнівну залежність від соціалізації, натомість культурні цінності і смисли повинні трансформуватися у неповторно ін- дивідуальні способи осмислення й оцінювання особистісного існування [10].

Постмодерністський індивід розчиняється в процесуаль- ності або функціональності власних дискурсивних практик, у структурах мови і мовленнєвої комунікації. Якщо модер- ну властивий індивідуалізм, який атомізує соціальну реаль- ність, то постмодерне суспільство відрізняється соціальним молекуляризмом, який, з одного боку, підкреслює індивіду- альність людини, автономію її волі, а з другого — зберігає та зміцнює соціальність (життєвий світ людини, який охоплює Інших людей). Інтерсуб’єктивність відносно ідентичності означає визнання в іншому його людяності, поваги до його особистості.

У контексті постмодернізму розглядає ідентичність росій- ський філософ І. В. Довгальова [8]. На її думку, ідентичність — це послідовність психічного життя людини, її самототожність із певним визнаним зразком, що виникає у соціальних інтер- акціях як різний вияв особистості. Ідентичність відображає усвідомлювані, але і нерефлексивні, нераціональні механізми самовизначення.

ви сучасного суспільства зумовлюють кризову ідентичність, яка виражається у проблемі збереження різних образів Я, в порушенні зв’язків між різними Я-образами [8].

Складнощі у розумінні власної ідентичності на індивідуа- льному і на соціокультурному рівні характерні для епохи гло- балізації, при цьому американський політолог С. Хантінгтон (S. Huntington) визначає самоідентичність як «зміст себе». Він стверджує, що екстремальні соціальні ситуації можуть зруйнувати ідентичність або різко змінити її; при цьому іден- тичність визначається кожною людиною самостійно, хоча і є продуктом взаємодії людини з іншими. Таким чином, ідентич- ності ситуативні, виявляються при потраплянні в нове сере- довище, до якого необхідно пристосуватися, наприклад, жит- тя за кордоном, в інорелігійному середовищі тощо [43].

Італійський соціальний психолог Д. де Граціа (D. DeGrazia) пропонує розділяти чисельну й описову ідентичність. Чисе- льна ідентичність — це існування протягом часу як одніє й тієї ж самої істоти. З біологічної концепції, вона розглядається як така, що властива живій істоті і закінчується з біологічною смертю, незважаючи на усіх її зміни протягом життя. З пси- хологічної концепції, чисельна ідентичність передбачає збере- ження базових психічних процесів (мислення, свідомості або пам’яті про себе і своє минуле). Описова ідентичність вклю- чає уявлення людини про себе, свої цінності, автобіографічні спогади, діяльності і ролі, стосунки з іншими людьми. Про цю ідентичність йде мова при описі кризи ідентичності, — і саме вона є предметом психологічної дискусії [12].

А. Reid та К. Deaux порівнюють дві моделі структури ідентичності: сегрегаційну (D. Trafimow, H. C. Triandis &

S. G. Goto), де стверджується, що соціальні ідентичності та особистісні характеристики представлені в пам’яті люди- ни окремо одні від одних, та інтеграційну (К. Deaux), у якій соціальні ідентичності та особистісні риси співіснують в об- меженому наборі когнітивних структур. Шляхом процедури кластеризації самоописів респондентів, А. Reid і К. Deaux

показали, що особистісні характеристики є змістом соціаль- них ідентифікацій особистості, при цьому особистісні ознаки можуть не лише індивідуалізувати людину, але й вказувати на схожість членів соціальних інгруп [10].

Філософсько-антропологічні підходи до самоідентичності розвивалися на межі філософії з іншими галузями досліджен- ня людини. Прикладом такого дослідження потрібно вважа- ти аналіз самоідентичності в епоху біотехнології, здійснений П. Д. Тищенко у контексті антропології страждання. Базую- чись на виділених М. Мід типах самоідентичності — постфі- гуративній (центр самоідентичності перебуває у минулому), конфігуративній (центр самоідентичності — у сьогоденні) і префігуративній (центр самоідентичності міститься у май- бутньому) [24], вчений доповнює її ще й дисфігуративною ідентичністю, яка формується внаслідок відмови від реалі- зації цих трьох проектів самоідентифікації. Філософ вважає, що основою самоідентичності є екзистенційний настрій, що визначає специфічну для кожної культури орієнтацію між полюсами загрози та врятування. Для біотехнологій класич- ної епохи характерна лінійна налаштованість на боротьбу із небезпекою, втіленою у зовнішній природі, а порятунок вба- чається у раціональному науково обґрунтованому технічному контролі над зовнішніми факторами.