“Міжінституційні” угоди

Аби інтерпретувати та впорядкувати рівновагу між інституціями без зміни угод або для розв’язання особливо складних проблем, що входять до компетенції кількох інституцій, як-от бюджетні процедури, інституції Союзу вдаються щораз частіше до так званих “міжінституційнихугод”.

У деяких випадках можливість укласти міжінституційну угоду прямо передбачена договорами. У Маастрихтському договорі, наприклад, положення, що стосуються омбудсмана і слідчих комітетів, передбачають міжінституційну процедуру для їх реалізації. В інших випадках Європарламент звертається з проханням укласти такі угоди, що зазвичай призводить до підсилення його ролі або до окреслення його прерогатив.

Ще в інших випадках така угода створюється для зміцнення обов’язкового характеру деяких процедур. Наприклад, угода зобов’язує інституції в момент розгляду законодавчої пропозиції перевірити її сумісність з принципом субсидіарності. Єврокомісія мусить мотивувати свою пропозицію в світлі цього принципу. Рада, в свою чергу, має перевірити таку сумісність і взяти до уваги принцип субсидіарності в момент внесення пропозиції. Це саме стосується й Парламенту. Щоб підкреслити обов’язковий характер цих видів діяльності та конкретизувати формальні процедури, Комісія, Рада й Парламент уклали міжінституційну угоду 25 жовтня 1993 року.

Пізніше, в 1999 році, Комісія, Парламент і Рада замінили попередню угоду 1993 року “Про практичні формальні процедури проведення робіт комітету примирення” новою угодою під назвою “Спільна декларація про практичні заходи нової процедури спільного прийняття рішень”. Ця остання наполягає на нових можливостях приймати акт у першому читанні, на необхідності тісної співпраці між інституціями в опрацюванні відповідних календарних планів і на ролі Єврокомісії, яка має діяти для сприяння контактів між інституціями та мусить застосовувати власне право ініціативи “конструктивно, аби сприяти зближенню позицій Європейської Ради та Європейського Парламенту, враховуючи міжінституційну рівновагу й роль, передбачену для них Угодою”.

На думку деяких інтерпретаторів, міжінституційна угода має бути юридично обов’язковою, і всякий акт, який порушує цю угоду, міг би Судом ЄС бути оголошений нечинним50.

Серед недавніх оцінок варто нагадати думку пана Тезауро, генерального адвоката Суду ЄС про те, що міжінституційні угоди набувають виразної інтерпретативної вартості в тому разі, коли їхній зміст кодифіковано в обов’язкових законодавчих актах. Серед іншого, коли з міжінституційної угоди або зі спільної декларації випливає, що інституції побажали додержуватися взаємних зобов’язань, то угоди й декларації справді стають джерелом юридичних зобов’язань, і на основі принципу міжінституційної співпраці на підставі статті 10 Угоди їх порушення може бути оскаржене в Суді ЄС’3.

Нарешті, декларація, додана до Ніццької угоди, прямо вказує, що обов’язок тісної співпраці, про який ідеться в статті 10 угоди, поширюється не лише на держави-члени, але й на інституції, і що міжінституційні угоди завжди укладаються за консенсусом Комісії, Парламенту й Ради і не можуть змінити або доповнити положення угоди, але можуть сприяти їх застосуванню.