ПЕРЕДУМОВА ПЕРЕЯСЛАВСЬКОЇ УГОДИ

Велика Українська національно-визвольна революція, яка почалася 1648 року, цілком змінила політичну картину Східньої Европи. Блискучі перемоги гетьмана Богдана Хмельницького над поляками на Жовтих Водах (6 травня 1648 p.), під Корсунем (16 травня 1648 p.) і Пилявцями (13 вересня 1648 p.)¹) завдали важкого вдару Речі Посполитій Польській не лише мілітарно, але й політично та ідеологічно.

Утворення Української Козацької держави, як спадкоємця старої Руської (Київської) імперії, було найбільшим політичним досягненням українського народу по довгих століттях бездержавности й національного поневолення. Цей величезний успіх поклав на всі стани української людности й передусім на козаччину важкий тягар дальшої збройної й політичної боротьби проти Польщі й праці над будівництвом нової держави, в умовах дуже складної між- народньої ситуації на Сході Европи й великих соціяльно- політичних змін на Україні. Тому головною метою діяль- ности Богдана Хмельницького було вдержати й розбудувати Українську Козацьку державу, оборонити її мілітарно й правно-політично й забезпечити дальший розвиток української нації шляхом поширення української державної влади на всі етнічно-українські землі й охоплення українським політичним та економічним впливом цілого простору між Балтикою й Чорним морем.

Ця широка програма вимагала багато часу, праці й крови. Наступні роки принесли Україні чимало славних перемог і чимало тяжких поразок. Ta, мабуть, справді критичним був рік 1653-й, „рік, власне, королівський (польський), а мені й моїм замислам у всьому противний”, як схарактеризував його Б.

У вересні 1653 p., підчас облоги Сучави (Молдавія), загинув гетьманич Тиміш Хмельницький, старший і улюблений син Богдана, головна надія його політичних і династичних плянів. Ще більш фатальною для України була нова — вже третя (після Зборова й Берестечка) — зрада кримського хана, союзника Б. Хмельницького. Польське військо, на чолі з королем Яном Казимиром, обложене під Жванцем (Поділля), було врятоване від неминучої капітуляції зручними ходами польської дипломатії, якій вдалося, шляхом підкупу й обіцянок, договоритися з ханом Іслям- Ґиреєм і скласти з ним сепаратний мир, дуже важкий для Польщі, але ще важчий для України. Польща не хотіла визнати Хмельницького за рівноправного “учасника переговорів (українських представників не було навіть допущено до нарад). Даремно протестував гетьман, доводячи, що „покликав він, гетьман, царя (хана) на поміч проти неприятеля свого — короля, і пристійно було б з королем миритися йому, гетьманові, а не йому, цареві”. Жванецька угода Польщі з Кримом 15 грудня 1653 року, хоч ніби-то передбачала відновлення Зборівського трактату, але дозволяла татарам плюндрувати українську територію ,,по Барське староство” (фактично татарські грабунки й ясир поширилися на ціле Поділля, Волинь і навіть Полісся) й, найголовніше, знову ізолювала Україну, виставляючи її на небезпеку нової війни з Польщею віч-на-віч, без союзників. Українські землі стояли під загрозою генерального польського наступу (,,для приборкання України”), який заплянований був на початок наступного — 1654 року²).

A втім, не тільки військово-стратегічна ситуація Української держави була важка. Країна переживала внутрішню кризу — економічну й політичну. 6 років розпачливої й виснажливої війни з Польщею, тотальна мобілізація української людности, польські карні експедиції, татарські грабунки та ясир, нарешті, різні стихійні лиха, — все це тяжко далося взнаки українському господарству.

Ha цьому грунті росли втома й невдоволення широких мас людности, виснажених і знеохочених довгою й, здавалося, безвиглядною війною. Зокрема, широких і загрозливих для нової держави розмірів набрав еміграційний рух української людности на Схід і Полудневий Схід. Людність з Сіверщини й Полтавщини йшла на роботу на пасіках Пу- тивльщини, поташних будах (Сєвського й Трубчевського повітів, соляних варницях Донеччини (Бахмут і Top)6), заповнювала пограничні московські міста козаками, які не хотіли служити у війську, а шукали собі іншої долі. Ще більше значення мали масові переселення з Правобережної України на розлогі й спокійніші степи Слобожанщини й Донеччини¹?). Даремно намагався український уряд стримати цю еміграцію. Українська колонізація на широких просторах Слобожанщини й Донеччини, безперечно, мала велике значення для етнічної й територіяльної експансії українського народу. Але мав підставу M. Грушевський казати, що ,,справа самостійности України була вбита — за ціну її територіяльного розширення”, бо „справа прилучення України до Москви й пізніших компромісів з Польщею й Московщиною до певної міри була вже пересуджена отсим еміграційним рухом...”8).

За таких несприятливих обставин, неминуче загострювалися внутрішні відносини — соціяльні та політичні — на Україні. Хоч „козацька шабля” й знищила була владу польської шляхти над українським селянством, але основи суспільно-економічного ладу залишилися непорушні. До того ще відновлення дідичних прав шляхти й підданських повинностей селянства на підставі Зборівської й Білоцерківської угод й активна допомога козацької влади при здійсненні цих прав і повинностей викликали загальні протести не тільки серед поспільства, але й серед козацтва, що нерідко переходили в криваві розрухи й навіть повстання і проти шляхти, і проти козацької влади.

Ще більш небезпечний характер мала політична опозиція серед козацької старшини. Що-правда, Українська Козацька держава була вже^збудована. Козацька організація охопила всі ділянки адміністрації, законодавства й cy- дівництва, господарства, й ціла Наддніпрянська Україна визнавала владу Війська Запорозького та його гетьмана — „государя нашого, єго милости пана Богдана Хмельницького, гетьмана Війська Запорозького” (1651p.)9), як його звичайно титулували місцеві козацькі урядники, „государя й гетьмана Великої Росії” (1650 p.), як урочисто називали його представники православних патріярхів Cxo- ДУ ¹⁰)·

Але Українська Козацька держава утворилася революційним шляхом, і хоч вона вже здобувала собі міжнародне визнання (зокрема, збоку Оттоманської імперії, під протекцією султана якої вона перебувала з 1651 року), але доля її великою мірою залежала від воєнного щастя козаччини. Сама влада гетьмана, який з вождя Війська Запорозького став володарем Української Держави, не мала ще ъідповідного правногої титулу й викликала чималу опозицію, зокрема в колах козацької старшини, не кажучи вже про шляхту й вище духовенство. 3 перших місяців повстання Б. Хмельницькому доводилося мати справу з тою опозицією, сила й небезпека якої зростала в міру загострення соціяльних розбіжностей і погіршення військового стану країни. Ця опозиція була тим грізніша, що виходила не з табору полонофільства (він був розгромлений в перших роках революції), а від тих соратників Б. Хмельницького, які винесли на собі тягар перших літ боротьби, а тепер з нехіттю та острахом дивилися на зріст гетьманської влади. Старшинська опозиція проти політики Б. Хмельницького посилюється після Зборівської угоди, на початку 1650 p. (полковники — миргородський Матвій Гладкий, брацлавський Данило Нечай та інші). B березні 1651 p. шведський післанець йоган Майер чув, що дехто з старшини (Нечай, Гладкий та інші) ніби-то казали Б.

Зокрема, в колах козацької старшини була мало популярна молдавська політика гетьмана. Коли Б. Хмельницький пішов 1653 p. на виручку Тимоша, полковники заявили йому: „Не годиться нам чужу землю (Молдавію) обороняти, а свою без охорони кидати”. Обурений гетьман „вийняв шаблю й порубав черкаського полковника Єсь- ка¹²) в ліву руку”. Тільки рядове козацтво, до якого вдався гетьман, підтримало його, кажучи: „Пане гетьмане, в тім воля твоя, а ми всі з тобою готові”¹²).

Звичайно, польський уряд був добре поінформований про це й з свого боку намагався підситити цю опозицію. Недарма, вже після Переяславської угоди, польський конфідент, шляхтич Павло Олекшич писав полковникові Іванові Богунові, що „Хмельницький, бувши вашим товаришем, нині став вашим паном” (16 березня 1654 p.)¹⁴).

Досі Б. Хмельницький давав собі раду з тою опозицією. Ta, навіть поборюючи її, він не міг не числитися з нею, надто-ж у критичні моменти боротьби проти Польщі, як це було, зокрема, в другій половині 1653 року.

Головною проблемою для українського уряду залишалася проблема українсько-польських відносин, власне, проблема остаточної перемоги над Польщею. Жадного компромісу тут вже не могло бути. „Стіна з стіною зударить- ся — одна впаде, друга встоїться” — ці слова Богдана ще 1649 p.!5) набули тепер фатального значення. Колись він думав, що „Лядська земля згине, а Русь буде панувати то- го-ж року, незабаром” (1649 p.)¹⁸).

Ta досвід 6 років важкої боротьби показав гетьманові, що Польську державу не подолати одним ударом, тим паче, що міжнародне становище Польщі, несприятливе перед 1648 p., змінилося на краще. Молода Українська держава потребувала міцної, концентрованої військово- політичної допомоги ззовні, бо політична підтримка Туреччини була недостатня, а військова поміч Криму виявилася дуже непевною й навіть шкідливою для України.

й тут, у військових і політичних плянах Б.

Ця справа була не нова. Ще в перших місяцях повстання увага Б. Хмельницького була звернута на московський кордон. Гетьман знав, що між Польщею й Москвою був договір оборонного союзу, укладений Адамом Киселем у Москві 1647 p. Цей договір був скерований проти Криму, але від початку 1648 p. Крим був союзником України, й таким чином, вістря польсько-московської угоди могло звернутися й ппоти української революції. Ще в грудні 1647 p., на вістку про загрозу татарського нападу й напружений стан на Україні, польський уряд зажадав від Москви виконання договору (casus foederis), й 40-тисячне московське військо було зосереджене коло Путивлю для охорони московського кордону. Донські козаки, посилаючися на царську заборону, відмовилися допомагати Б. Хмельницькому¹⁷). Що-правда, Москва не втручалася тоді в українсько- польську війну, але цьому на перешкоді стали внутрішні Заколоти в Московській державі й, головне, перемоги Б. Хмельницького над поляками 1648 p.

Основним завданням Б. Хмельницького в той час було не допустити до спільної московсько-польської акції. Тим- то він ще влітку 1648 року звертається до царя Олексія Михайловича з проханням не допомагати Польщі, а ско- ристати з нагоди й відібрати від неї Смоленськ або заявити свої претензії на вакантний тоді, після смерти короля Володислава IV, польський престіл¹⁸). Згодом Б. Хмельницький вживає заходів, щоб спонукати Москву активно допомогти Україні проти Польщі. Ця допомога стала по- трібною на початку 1649 року, в зв’язку з широкими пля- нами Б. Хмельницького щодо відновлення старої Руської держави на всьому етнічному просторі України, які гетьман так одверто й рішуче відкрив польському посольству, на чолі з Адамом Киселем, у Переяславі в лютому 1649 po- ку!9). Ha початку того року український посол у Москві Силуян Мужиловський пропонує московському урядові окупувати Сіверщину, мовляв, „живуть у тих городах собою свобідно, і то стала вже їх козацька земля, а не польська і не литовська”²). Пропонуючи це Москві, український уряд мав на меті не тільки забезпечити Україну з півночі (з боку Литви), але й розбити московсько-польську спілку та вмішати Москву в українсько-польський конфлікт. Як minimum, Мужиловський просив дипломатичної інтервенції московського уряду й захисту прав Православної Церкви на Україні і в цілій Речі Посполитій ²¹).

Але Москва не допомогла Україні. Марні були й численні спроби Б. Хмельницького в наступних роках прихилити Москву до виступу проти Польщі. Посилаючися на .,вічний мир” з Польщею, московський уряд обмежувався загальними впевненнями, неясними обіцянками й деякими пільгами для української торговлі, в якій Москва сама була заінтересована, особливо в пограничних своїх повітах. Московський уряд з острахом дивився на перемоги української революції й зріст нової козацької держави. Перша лякала Москву своїм соціяльним радикалізмом; друга загрожувала московським претензіям на „спадщину” Київської держави. Заклопотана своїми внутрішніми справами, Москва й не хотіла, й не могла виступати проти Польщі, хоч і побоювалася можливости польсько-української згоди або спільного виступу Криму й України проти Московщини. що могло створити для неї грізну небезпеку. Б. Хмельницький це добре розумів і не раз використовував цю'карту в дальших українсько-московських пересправах.

У звідомленнях московських посланців та різних аґен- тів (світських і духовних) на Україні, в донесеннях пограничних московських воєвод за 1649-1651 p. p. збереглося чимало погрозливих заяв гетьмана й балачок та поголосок серед широких верств української людности про- ти Москви. Після Зборівської угоди з Польщею (8 серпня 1649 p.) Б. Хмельницький, невдоволений з того, що Москва не допомогла йому у війні проти Польщі, казав московському посланцеві, що „йде він, гетьман, зараз війною на Московське царство” і ,,все — і городи московські, і Москву зломить, та й хто на Москві сидить (себ-то цар), і той від нього не відсидиться”²²).

Проте, й пізніше Б. Хмельницький не втрачає надії на московську допомогу — й, не дістаючи її, погрожує Москві війною. „Ніхто мені так не докучив, як цар московський” — казав гетьман восени 1650 p. на офіційних бенкетах і в інтимних бесідах, у присутності московського ігумена Арсенія Суханова й грецьких духовних осіб. .,Коли государ нас... під свою державу не прийме (себ-то під свою оборону й протекцію — О. 0.), що йому буде, як я зложуся з Турками, з Татарами, з Волохами, з Мунтяна- ми, Венграми та піду і землю його спустошу так, як Волоську”. (Гетьман мав тут на увазі свій недавній похід у Молдавію)²³).

Те-ж саме казав гетьман і 1651 p., підчас нової війни з Польщею. B присутності московського висланця· старця Павла, гетьман присягався перед іконою, що піде війною на Москву і „зруйнує її гірш, як Литву”²*).

Б. Хмельницький, мабуть, мав якісь пляни проти Москви. Крим (а, можливо, й Туреччина) весь час намовляв його до війни з Московщиною. B цьому-ж напрямку скеровувала увагу гетьмана й Польща. Грецьке духовенство, що досить вороже ставилося до московських претензій на ролю IIl Риму, підтримувало ці антимосковські настрої Б. Хмельницького²³). Очевидно, в зв’язку з цими пляна- ми, гетьман дав у себе гостинний притулок претендентові на московський трон, піддячому Тимофію Акундінову (який називав себе сином покійного царя Василія Шуй- ського) й, не зважаючи на всі намови й вимоги московського уряду, не видав його Москві²б).

Москва все вичікувала й пильно стежила за українськими справами й подіями. Відомий російський історик В.

Ключевський пише: .,Москва протягом 6 літ приглядалася з нерухомою цікавістю, як справа Хмельницького, попсована Татарами під Зборовом і Берестечком, хилилася до упадку, як Україна пустошилася союзниками-татарами і люто-нелюдською усобицею, і нарешті, коли Україна вже знищилася дорешти, її прийняли під свою високу руку, щоб правлячі українські верстви з бунтарів проти Польщі повернути на роззлощених підданих Москві”27). Наводячи цю цитату, M. Грушевський завважує: „...весь хід історії Східньої Европи міг би взяти інший і кращий напрямок, коли б Україна ввійшла в політичну унію з Москвою в початках своєї боротьби з Польщею, іще повна сил, повна людности не зневіреної в своїх провідниках і в піднятім ними ділі, здатної бути опозицією Москви, обстояти себе в сій позиції і не дати себе зіпхнути на становище провінції. Московські політики може ненароком, а може й умисно дали поборюкатись українській козаччині з Польщею й дійти майже до останнього обопільного знищення — що так виразно виявлялося в останній кампанії (1653 p. — О. 0.), — або війти з свіжими силами між сил обезкровлених противників і взяти козаччину вже не в ролі рівнорядного союзника, а підручного — котрого б можна було звести до ролі прислужника, підданого, „холопа””»).

Тим часом Москва була дуже зацікавлена в українському союзі. Насамперед цей союз забезпечував мілітарні інтереси Московської держави. Українське військо, яке обчислювалося понад 300 тисяч досвідчених, загартованих у боях вояків29), було першорядною збройною силою в тогочасній Европі й, безперечно, найкращим на європейському Сході. Спілка України з Польщею була загрозлива для Москви, як показав досвід московського походу королевича Володислава й гетьмана Петра Конашеви- ча-Сагайдачного 1618 p. Ще більш небезпечний був для Московської держави українсько-кримський і, звичайно, українсько-турецький союз. Союз Москви з Україною не тільки забезпечував південні кордони Московщини, але й відкривав їй шлях на південь, до Чорного моря.

Далі, завдяки спілці з Україною Москва могла осягти свої традиційні політичні цілі на Заході. Давнє змагання між Московською й Литовсько-Польською державами за панування на Сході Европи не можна було розв’язати без участи України. Здобуття київської „спадщини” й здійснення дальшої частини московської програми III Риму були неможливі без опанування України й підкорення Української Козацької держави московському політичному впливові.

Москва мала й певні економічні інтереси на Україні, зокрема в царині чорноморської торгівлі й транзитного шляху через Україну на південь і захід.

Ще заінтересована була Москва в українському союзі з міркувань, мовляв, поліційного характеру. Московський уряд розумів небезпеку соціяльних зрушень на Україні для кріпосницької системи Московщини. Москва боялася, щоб той подих соціяльної волі, яким повіяло на Україні, не перекинувся на московські землі. Тільки спільно з українською владою московський уряд міг регулювати українську колонізацію на теренах Слобожанщини й Донеччини. Допомога українського уряду була потрібна Москві і для того, щоб вишукувати й завертати назад численних московських утікачів (здебільшого селян-кріпаків).

Нарешті, в МоСкві, хоча б серед кращих (але дуже нечисленних) представників московського суспільства, розуміли культурну вищість України, зокрема значення київського освітньо-наукового осередку (Києво-Могилянська колегія) і не від того були, щоб скористати, в інтересах Москви, з допомоги того осередку, а ще більше, мати можливість його контролювати.

Так чи так, український союз був дуже потрібний для Москви. Події 1653 року на Україні вказали московському урядові, що крайня година настала й далі зволікати не можна. Перед Україною, знесиленою війною й революцією, встала смертельна загроза з боку „Лядської землі”. Було ясно, що для України лишалося тільки два шляхи: або цілковите підкорення Польщі — або залежність від Туреччини. Перше було очевидне; про друге попереджав Москву Б. Хмельницький. Обидві можливості були для Москви неможливі. Й коли остання спроба дипломатичної інтервенції — московське посольство кн. Б. Репніна-Оболен- ського в Польщі 1653 p., з пропозицією московського посередництва в полагодженні українсько-польського конфлікту на засадах Зборівської угоди (коштом деяких дрібних московських поступок Польщі) — завела, Москва, нарешті, рішилася. 1-го жовтня 1653 p. скликаний у Москві Земський Собор ухвалив: гетьмана Богдана Хмельницького, все Військо Запорозьке з городами й землями прийняти, на їх прохання, „під Государеву високу руку”³⁰) — московська формула прийняття пропозиції Б. Хмельницького укласти військово-політичний союз України й Московщини.