ОЦІНКА ПЕРЕЯСЛАВСЬКОЇ УГОДИ 1654 p.

Переяславська угода 1654 p. не знайшла собі одностайної оцінки в науковій — історичній та історично-гіравни- чій — літературі. Найбільш розбіжностей і навіть протилежностей викликала правна дефініція Переяславської угоди.

Тут думка дослідників вагається поміж концепцією цілковитої інкорпорації України Московщиною за Переяславською угодою — й концепцією звичайного мілітарного союзу двох самостійних і незалежних держав. Всю різноманітність думок дослідників можна звести до двох основних груп:

Перша, репрезентована здебільшого російськими дослідниками, твердить про з’єднання або принаймні більш- менш тісний зв’язок двох нерівноправних країн; і

Друга, розроблена переважно українськими вченими, обстоює договірні відносини двох більш-менш самостійних і незалежних країн.

До першої групи належать концепції інкорпорації України Росією, повної (Д. Одинець, В. Мякотін у пізні- щих працях) або неповної (I. Розенфельд), автономії України в складі Московського царства, а згодом Російської імперії (бар. Б. Нольде та інші).

До другої групи належать концепції реальної унії двох держав — України й Московщини (M. Дьяконов, О. Попов), персональної унії їх в особі московського царя (В. Сергеевич, P. Лащенко та інші), васалітету (Корку- нов, В. Мякотін у своїх перших працях, Сокольський, M. Покровський, почасти M. Грушевський, почасти проф. КригГякевич, акад. M. Слабченко, проф. Л. Окіншевич, проф. Я. Яковлів у раніших своїх працях та інші), протекторату (початси M. Грушевський, почасти проф. Кри- п’якевич, почасти Д. Дорошеко, проф. Б. Крупницький, проф. Я. Яковлів, в пізніших працях, до повної міри В. Ли- пинський), псевдопротекторату (др. Б. Галайчук), мілі-

тарного союзу двох держав, України й Московщини, скріпленого протекцією московського царя (В. Липинський, проф. I. Борщак, почасти проф. Яковлів, др. C. Іваниць- кий та інші) !).

B сучасній українській історіографії найбільш поширені концепції васалітету-протекторату й мілітарного союзу.

Цілком слушно каже проф. Л. Окіншевич, що „васалітет і протекторат у відносинах двох держав є формально близькими одна до одної”²). Тої ж думки й проф. Яковлів, який підкреслює також, що „...васальна залежність і протекторат дуже часто практикувалися в міжнародньо- му житті, надто в формі чисто номінальної залежности, за якої залежність васальної держави обмежувалися лише вживанням певних титулів монархом з союзом та виплатою або просто обіцянкою виплати грошевої данини-три- буту”³). Ha думку проф. Яковлева, „за буквальним змістом договору, відносини між Україною та Москвою дуже близько підходять до відносин номінальної васальної залежности чи протекторату”⁴).

Аналізуючи цілий комплекс українсько-польських і українсько-московських відносин за Хмельниччини, В. Липинський прийшов до висновку, що „його (Б. Хмельницького) умова з Москвою в p. 1654-м була таким самим випадковим союзом, зверненим проти Польщі й заключеним для визволення України з під Польщі, якими були всі його попередні такі ж самі союзи з Кримом, а перш за все з Туреччиною”⁵). Тому Липинський вважає Переяславську угоду 1654 року за „мілітарний союз проти Польщі й татар, забезпечений формою протекторату...”⁵). Проф. Яковлів також визнає, що „всі історичні дані цілком ясно свідчать, що Б. Хмельницький дивився на цей договір, як на звичайний, йому знайомий, договір протекції, які він нераз уже складав, як на тимчасовий військовий союз двох держав...”, але „через те, що Україна, коли укладався договір 1654 p., була далеко слабша, ніж Москва, цей військовий союз набрав ознак васалітету-протекції”, хоч „фактично ця залежність... виявлялась дуже рідко, і то скорше у вимогах Москви, ніж у добровільних актах Б. Хмельницького”, а „в дальші після складання договору роки, надто в останній рік життя Б. Хмельницького (1657), в міру посилення державної могутности України, ця залежність стала чисто номінальною..,”, і „в дійсності Україна булацілком незалежна від Москви держава”⁷).

Коли зважити на специфічні завдання й особливості історичної й правничої науки й пригадати найновіші публікації молодших представників останньої (др. Б. Галай- чук8), др. C. Іваницький⁹)), можна сказати, що оцінка Переяславської угоди 1654 року в сучасній українській науці єбільш-меншодностайна¹⁰).

Два основні погляди на Переяславську угоду — український і російський — залишаються й надалі. B основі їх лежить глибока відміна національно-державних інтересів України й Московщини підчас укладенняугоди й'розбіж- ність їх політичних цілей після того. Саме ,,в цій розбіжності відносин обох контрагентів в їх поглядах на Переяславську умову, як на форму тимчасову, яку можна потім змодифікувати й змінити на своє, полягають труднощі правно-державної кваліфікації нових взаємовідносин”¹¹). Зрештою правна дефініція українсько-московської угоди 1654 року, навіть, коли б наука мала одностайну думку щодо неї, ще недостатня для історичної оцінки Переяславського договору. Щоб ,,вияснити дійсно юридичну природу договору 1654 року та реальні взаємовідносини, що утворились в наслідок договору, треба взяти на увагу не тільки буквальний зміст договору, але й ці реальні відносини, оскільки вони замінили собою нездійснені умови договору. Певне значення має також і оцінка договору, що давали йому сторони та їхні сусіди” — пише проф. Яковлів¹²). Отже, щоб належно визначити й оцінити Переяславську угоду, треба подивитися, як вона виглядала не тільки в договірних актах, але і в історичній дійсності.

Що-ж нового внесла Переяславська угода в державно- політичне становище України? Насамперед треба ствердити, що Україна й після 1654 року залишилася окремою, самостійною державою, з власним головою держави — гетьманом, обираним доживотно й навіть з виразною тенденцією спадковости та династичности його звання та влади, з власним урядом, власним військом (до речі, одним з найкращих в Европі), власною зовнішньою політикою (обмеження Переяславської угоди щодо зносин з Поль- щею й Туреччиною не були запроваджені в життя), власним суспільним та економічним устроєм, власним законодавством і судівництвом, власними фінансами (обов’язок доходи з міст передавати „в государеву казну” залишився тільки на папері), нарешті з власним церковним і культурним життям.

Дуже важливо, що всі обмеження української суверенности, зазначені в угоді (власне, в царській грамоті Військові Запорозькому і в „11 статтях”) не були визнані Богданом Хмельницьким, а що головне, московський уряд, очевидно, не вважав це за порушення угоди з боку гетьмана. Єдиною ознакою, символом зверхности московського царя на Україні був його новий український титул — „цар Малия Росії, великий князь Київський, Чернігівський” — і присутність московського війська в КиєвВЗ).

Головною ознакою суверенности Української Держави була особа гетьмана, як голови держави та її уряду. B його руках уся повнота державної влади і щодо внутрішніх справ держави, і щодо зовнішньої її політики, яку він провадить самостійно і незалежно. Влада гетьмана ще більш зростає після 1654 року. Він і надалі залишається „государем і гетьманом” Української (Руської) Держави. B українських офіційних документах його називають: „государ”, „зверхній владца і государ отчизни нашої”, „зверхній властитель”, „рейментар”¹⁴). його зверхність і владу визнають вище українське духовенство й вища українська шляхта. Він — „нашей земли начальник і повелитель”, як називає гетьмана митрополит Сильвестер Косів¹^). Він ■— „Ясновельможний, Достойний Пам’яти, Його Милість, Пан Хмельницький, Гетьман великий, Оборонець віри нашої православної”, як згадує про Богдана Хмельницького вже після його смерти лідер української шляхти князь Степан Святополк-Четвертинський, підкоморій Брацлав- ський¹⁶). Він — ,,Illustrissimus Dux” (Найсвітліший Князь), як титулують гетьмана чужоземні володарі¹⁷).

B листі до господаря Валахії Щербиня з дня 18. червня 1657 року Богдан Хмельницький називає себе: „СІе- mentia divina (з Божої ласки) Generalis Dux Exercituum Zaporoviensium”!8). B листі до курфюрста Бранденбурзь- кого Фридриха Вільгельма з дня 21. червня 1657 року гетьман підписується ,,Dux Cohortum Zaporoviensium”, називаючи себе ,,приятелем курфюрста”¹⁹).

„Як цар у своїй землі цар, так гетьман у своїм краю князь або король, він свій край шаблею здобув і з ярма визволив” — казав Виговський московському послові (як нотує це посол князя Трансильванії — Шебеші 28.

червня 1657 року)²⁹). Гетьман Пилип Орлик, у своєму „Виводі прав України” (1712 p.) пише, що Богдан Хмельницький „утворив з України незалежне князівство і вдоволився титулом гетьмана Війська Запорозького і син його перейняв це по нім у спадку й стани названого князівства по смерти його обирали далі своїх князів і ніяка держава не присвоювала собі права противитися цьому...”²¹).

Як же дивилися на Переяславську угоду на Україні й поза межами її?

Сучасну й цілком авторитетну українську оцінку Переяславської угоди подає відомий маніфест українського уряду до європейських держав p. 1658. ,,...He з іншої причини прийняли ми протекцію (Protectionem) великого князя Московського, як тільки на те, щоб з Божою поміччю зберегти для нас і наших нащадків ту свободу, що її ми здобули зброєю і освятили нашою, стільки разів пролитою кров’ю ...3 огляду на зв’язок релігії й на те, що наше під- дання було свобідне й добровільне, ми сподівалися, що воно буде справедливе, і буде спиратися на добрій і щирій дружбі з нами, не чигаючи на нашу свободу, і ми навіть сподівалися, що вона, згідно з їхніми обіцянками, буде щораз більше зростати”²²).

He зважаючи на сумний досвід українсько-московських взаємин після укладення Переяславської угоди і явне порушення Москвою цього договору, український уряд і за Хмельницького, і після нього волів зберегти союз з Московщиною. Б. Хмельницький, укладаючи 1655 p. військову конвенцію зі Швецією, ворогом Москви, заявив, що союз з Москвою, як корисний для України, залишається в силі²²). Це яскраво виявилося і в Корсунській угоді України зі Швецією, 6.X. 1657. року. Складаючи договір „союзу і воєнної спілки” зі Швецією, український уряд застеріг, що зобов’язання цього договору в кожнім разі виключають „світлійшого князя Московського, з котрим Військо Запорозьке зв’язане тісним (формальним) союзом

і буде йому заховувати вірність непорушно”²⁴). Навіть у Гадяцькій угоді з Польщею 6.IX. 1658 року, вертаючи, як самостійне Велике Князівство Руське до складу Речі Посполитої, Україна застерігала, що „коли б станам Коронним і вел.

кн. Литовського прийшлось почати війну з царем московським, Військо Запорозьке до такої війни не буде притягнене”, й лише „коли б цар не хотів вернути провінції Річпосполитої і на неї наступав, тоді мають сполучитися всі сили Коронні, Вел. кн. Литовське і військо Руське Запорозьке під регіментом гетьмана, і воювати”²⁵).

Тільки одверта воєнна агресія Москви проти України восени 1658 року примусила український уряд стати на шлях розриву українсько-московського союзу. B маніфесті до всіх держав від жовтня 1658 року Військо Запорозьке, наводячи численні факти московської перфідії, заявляло: „Так виходять назовні підступ і обман тих, що, без жадної нашої провини, насамперед нашою домашньою і громадянською війною, а потім одверто вже власною зброєю приготовляли нам ярмо неволі. Для належного зрозуміння цього доводимо нашу невинність і з молитвою про Божу поміч заявляємо, що ми були і є тепер змушені далі твердо стояти при нашій законній обороні та просити сусідів про допомогу в обороні нашої свободи... He ми винні за ту війну, що тепер розгорілася, й не ми причиною того, що, бувши й бажаючи далі бути вірними Великому Князеві (цареві Московському), ми приневолені були взятися до зброї”²⁶).

Дуже цікава оцінка Переяславської угоди 1654 року українськими державними діячами Мазепинської доби. Ta доба взагалі високо оцінювала діяльність Богдана Хмельницького²⁷) й свої національно-визвольні змагання пов’язувала безпосередньо з великою українською революцією 1648 року. Відгуки цього знаходимо в численних державних актах Гетьмана Івана Мазепи, в писаннях його антагоніста Петрика, в літераурних творах, в різних документах того часу. Яскравим пам’ятником такого ставлення до Хмельниччини є відома преамбула до Бендерської Конституції” 5. квітня 1710 року²⁶).

Чимало уваги присвячує Переяславській угоді і вза-

галі українсько-московському союзові 1654· року гетьман Пилип Орлик. У маніфесті до європейських урядів з дня 4 квітня 1712 року гетьман писав: „Всім відомо, що Ясновельможний Гетьман Богдан Хмельницький, безсмертної пам’яти, добровільно, не будучи ніким примушений, під- чинив руський народ і козацьку націю Московському цареві (...a Soumis Ie peuple ruthene et Ia Nation Cosaque au Czar Moscovite) I в урочистім пакті цар Олексій Михайлович підтвердив клятвою охороняти на вічність під своєю протекцією козацьку націю й руський народ”. Але — продовжує П. Орлик — „всі знають, що після смерти Ясновельможного Гетьмана Богдана Хмельницького, блаженної пам’яти, Московська держава порушила різними способами закони й вольності козацької нації, підтверджені в свій час нею самою; Московський цар хотів закріпо- стити в рабство вільний руський народ”²⁹).

B своєму славнозвісному трактаті „Вивід прав України” (1712 p.) Орлик дав блискучу аналізу Переяславської угоди 1654 року: „Найсильнішим і найнеперєможнішим аргументом і доказом суверенности України — пише П. Орлик — є урочистий союзний договір, заключений між царем Олексієм Михайловичем, з одного боку, та гетьманом Богданом Хмельницьким і Станами (les Etats) України, з другого боку. Трактат цей уложений в 1654 році і підписаний уповноваженими представниками. Цей, такий урочистий і докладний трактат, названий вічним, повинен бу.в, здавалося, назавжди установити спокій, вольності й лад на Україні. Це дійсно так і було б, якби цар так само сумлінно виконав би його, як у це вірили козаки. Вони передали московському військові свої твердині й злучили свої війська з царськими задля успіху загальної справи, але царські генерали, скориставши з довір’я названої нації, хитрощами захопили велику кількість інших укріплень і потім почали командувати, мовби господарі, в цілій країні. Одначе козакам залишили тінь суверенности і навіть по смерті гетьмана Хмельницького цар дав в 1658 p. грамоту Станам України”³⁹).

Григор Орлик, помічник свого батька й продовжувач його діяльности й традиції, писав у своєму „Мемуарі” для короля Франції Людовика XV з дня 12 лютого 1741 року: „Ваша Величність знає певно, що Козацька нація під Гетьманом Хмельницьким після довгої війни з Польщею, відокремилася від цієї республіки... Гетьман Хмельницький, передбачаючи, що могутність його нації, якої він був фундатором, не зможе триматися своїми власними силами проти своїх сусідів, вважав, що краще забезпечити її безпечність протекцією Росії, під яку він і став на умовах, найкорисніших для своєї нації”³¹).

У своїх „Замітках про Україну і Козаків”, які проф. Борщак вважав за фрагменти Історії України, Григор Орлик писав: „В ім’я прав своєї нації Хмельницький повстав проти Корони (польської), яку Господь Бог покарав невдачами, бо Хмельницький був геніяльний вождь і стояла за ним ціла Козацька нація, віруючи в справедливість своєї справи... Після 10 років (віс!)війни, що рознесла ім’я козаків по всьому світі — Хмельницький прийняв опіку московського царя для краю і нації з усіма правами вільної нації. Але перфідія московського царя була причиною, що негайно після смерти Хмельницького права Козацької Нації почали нарушатися москалями, й тоді цей народ, для якого свобода дорожча за все на світі, повстав і довго тягнулася війна на Україні...”³³)

Для діячів Мазепинської доби Переяславська угода 1654 року була немовби прототипом українсько-шведської угоди 1708 року. Замість московського царя виступає ко- роль Швеції, який „раз назавсіди прийняв цей нарід (руську націю) і Запорозьке Військо в оборону, охорону, опіку й захист, щоб скинути московське ярмо”³³). I Бен- дерська конституція стверджувала вічний протекторат королів шведських над Україною³⁴).

Взагалі Україна XVIII ст. добре розуміла характер Переяславської угоди 1654 року. I уряд Україиської Держави, і широкі кола громадянства знали, що союз України з Московщиною, створений Переяславським договором, був союз „вільного з вільним” і „рівного з рівним”. Гетьман Дем’ян Многогрішний з приводу Андрусівської угоди 1667 p., яка, між іншим, передбачала повернення Києва Польщі, казав московському посланцеві Танєєву: „Госу- дар нас шаблею не взяв; ми йому добровільно піддались задля одної віри. Коли Києва й інших українських городів йому не треба, і він їх віддає королеві, то ми погле- димо іншого володаря”35). Майже дослівно повторює це Петро Іваненко (Петрик) згодом гетьман Ханськвї Ук- раїни³⁶), в своєму листі до кошового отамана p. 1692: „московскіе цари... не черезъ мѣчъ насъ обняли, але доброволне для вѣри христианской предкове наши имъ поддалися³?). Григорій Покас, військовий канцелярист, у своему „Описаніи о Малой Россіи” 1751 року, підкреслює, що Україна „къ Россійскому государству благосклонно присоединилась”³³). Григорій Полетика каже про „добровільне підданство, засноване на договорах, учинених Богданом Хмельницьким і всім Малоросійським народом”³⁹).

Семен Дівович, перекладач Генеральної Військової Канцелярії, автор славнозвісного „Розговору Великоросії з Малоросією” (1762), вкладає в уста України такі слова: „Не тебѣ, Государю твоєму поддалась...

He думай, чтоб ты сама была мой властитель.

Ho Государь твой и мой общій повелитель”⁴⁹).

Українська традиція Переяславської угоди знайшла собі яскраве втілення в „Історії Русів”. Вона проходить крізь увесь вікопомний твір української національно-державницької думки. „Извѣстно всему свѣту, что народъ Рускій съ своими козаками, бывъ сначала народомъ самодержавнымъ, т. e. отъ самого себя зависимымъ... со единился съ Московіею добровольно и по одному едино- вѣрству, и, сдѣлавъ ее такову, какова она теперь есть, отъ нея попираемъ и озлобляемъ нынѣ безсовѣстно и безстыдно” ⁴¹).

Ідея самостійности України й суверенности Української Держави живе в найширших колах українського народу XVII-XVIII ст., починаючи від голови держави — гетьмана й кінчаючи звичайним козаком. Гетьман Іван Самой- лович говорить про „наше государство” і дбає про „расширеніе предѣловъ” його ⁴²). Петро Іваненко укладає p. 1692 союзний договір з „Государством Крымским” від імени „Государства Малороссійского”⁴³). Полтавчани (старшина й міщанство), які скаржаться гетьманові Мазепі (p. 1690) на утиски з боку переселенців з Правобережжя, обурюються, що таке діється не „в безпанской (бездер- жавній) „и в безправной землѣ”⁴⁴). Рядовий козак Новго- родсіверського села Юхнова p. 1721 оповідає про те, „як була руина в наших малороссийских городах на ляхов”, і як „ксензи з панства сего зишли в Полщу”⁴⁵). I коли в далекому Китаї (Пекін) вмирає український чернець (p. 1770), на його надгробку зазначають, що він „родомъ изъ Королевства Малороссійскаго полка Нѣжинскаго”⁴⁶).

Саме на цьому грунті — грунті української державно- сти, хоч і пригніченої московським імперіялістичним централізмом, що зламав Переяславську угоду, зросла ідея державної „нації малоросійської”, характерна для Лівобережної України XVIII століття.

Самостійний характер Української держави визнавала й Москва, як підчас Переяславських переговорів, так і пізніше. Московська формула: „Янъ Казимиръ король... клятву свою, на чемъ присягалъ, переступилъ, а поданныхъ своихъ, васъ православныхъ христіянъ, тѣмъ оть подданства учинилъ свободными”⁴⁷), — була своєрідним, але безперечним визнанням самостійности й незалежности України. Провадячи пересправи в Переяславі, московський уряд вважав, „Гетьмана Богдана Хмельницкого и все Войско Запорожское Съ городами и съ землями отъ королевского подданСтва, переступленіемъ присяги его, свободными”⁴⁸). Ми вже згадували за формулу Статтей- ного списка Бутурліна: „Государево Московское Государство и Войска Запорожского Украина”⁴⁹. Підчас переговорів у Москві московський уряд, без сумніву, визнавав за гетьманом Війська Запорозького право репрезентації всіх станів України, й саме на його клопотання було видано тим станам царські жалувані грамоти. „Підданство” Гетьмана й Війська Запорозького, разом з цілим українським населенням тут нічого не міняло. Проф. Яков- лів слушно зауважив, що термін „нашого царского вели- чества подданый”, як називав цар гетьмана після 1654 року, в Москві вживалося „до царів, чи володарів держав і земель, що вступали у договірні відносини з московським царем, шукаючи у нього протекції, охорони від ворогів”50). B поняттях тогочасного міжнароднього права, „суверен, що знаходиться під протекцією”, не перестає бути сувереномбі). Тому не дивно, що й пізніше MOCKOB- ський уряд визнавав існування окремої Української Держави. Приміром, p. 1666 московський воєвода в Старо- дубі, стольник Кирило Хлопов писав: „а въ Малороссійскомъ Государствѣ, городѣ Стародубѣ...”⁵²).

Звичайно, Переяславська угода 1654 року внесла дещо нове в правний титул українсько-московських відносин. Україна визнала протекцію московського царя. B одній з московських грамот 1654 року (київським цехам) здибуємо таку формулу: „Какъ по милости Божіи учинились подъ нашею государскою высокою рукою великіе княжества Кіевское и Черниговское, и Гетманъ Богданъ Хмельницкій, и все Войско Запорожское, и вся Малая Русь”53). в зв’язку з тим, сталися важливі зміни в титулі московського царя, який відтоді почав іменуватися царем „Великія и Малыя Россіи”, що M. Грушевський влучно назвав „так би сказати українським титулом” ца- ря⁵⁴), а В. Прокопович каже, що цей титул „неначе було піднесено цареві з українського боку”⁵⁵).

Haa думку проф. Яковлева, в той час „почала виявлятися нова ідея, нова концепція в зв’язку з договором 1654 року... ідея повороту до московського царя „прародительской отторгнутой отчины, Кіева”⁵⁶), з чим пов’язане з’явлення в титулі царя додатку „великій князь Кіевскій, Черниговскій”⁵⁷). Ця ідея пізніше замінила собою в очах московських самодержців ідею договору 1654 року, цю єдину історично правдиву основу московсько-українських відносин”⁵⁶).

Це, справді, так, але ідея „Київської спадщини” було зовсім не нова в московській династичній і державній політиці. Ще з часів Івана III московські Рюрикови- чі зголосили свої „права” на руські землі Великого Князівства Литовського, а згодом Речі Посполитої Польської, отже, на всі землі колишньої Київської Держави. B XVI столітті ця ідея стала практичною програмою московської теорії III Риму⁵⁶), й хоч, московська „Смута” початку XVII століття завдала великого вдару цій теорії, а ще більш небезпечним для неї було відродження Української Держави в 1648 році⁶⁰). Переяславська угода відкривала перед московською політикою нові й да- лекосяглі перспективи й — що найголовніше — давала pe- альні можливості для їх осягнення. Українські, а незабаром і білоруські землі старої Київської імперії переходять під зверхність московського царя. Тільки поволі Москва висуває цей проєкт на передній плян. Чимало прислужилися до цього й деякі українські кола, зокрема дехто з покозаченої шляхти й світського духовенства ⁶¹).

Богдан Хмельницький спочатку не ставився до цього вороже, бо-ж воно, до певної міри, сприяло його головній меті — посварити Москву з Польщею, послабити силу Речі Посполитої й зібрати докупи всі українські, а то й білоруські землі під владою Війська Запорозького⁶²). Але згодом він почав розуміти небезпеку цих московських зазіхань.

Мабуть саме сумний досвід українсько-московського союзу 1654 року вплинув на те, що в майбутньому український уряд надавав більше уваги й значення питанням ти- тулятури. He дарма в українсько-шведській угоді 1708 року, як подає П. Орлик у „Виводі прав України”, було застережено, що шведський король, протектор Української держави, не може привластити собі ні титулу князя України, ні гербу Українскої держави (п. 5)⁶³).

В. Прокопович у своїй дуже цінній, але, на жаль, не- закінченій і досі ще неопублікованій праці „Печать Мало- россійская”⁶*) звернув увагу, що цар Олексій Михайлович вживає нового — українського — титулу, починаючи з 9. II. 1654 p., лише в своїх українських актах. B актах урядових для Московської держави і в наказах „всякихъ чиновъ людямъ Московского государства” цар „уперто й систематично тримається старої, віками виробленої ти- тулятури „Всея Руси самодержец”. Приміром, „наказ відповідній московській установі про „отпускъ” українських послів з 19. III. 1654 p. дається іменем царя і великого князя „всея Русіи”, але тут же в інструкції думному дякові Алмазу Іванову про авдієнцію українського посольства „говориться, що він має представляти те посольство, складаючи від нього чолом „всея Великія и Малыя Россіи самодержцу”. „Спеціяльна печать московських царів, яку вживано лише при зносинах Москви з Україною — пише Прокопович -— свідчить про ставлення Москви до Війська Запорозького, як до окремого від Московського царства організму державного, й про певний зв’язок України з Москвою, так само, як окремі печаті імператорів Священної Римської Імперії для королів Угорського та Богемського свідчать про самостійне існування цих королівств у складі імперії”⁶⁶).

Як відомо, зносини Москви з Гетьманом Війська Запорозького, як і з чужоземними монархами, відбувалися через Посольський Приказ, московське міністерство закордонних справ. „Але зносини ці — пише проф. Окін- шевич — були настільки часті й предмет цих зносин був настільки особливий, що скоро на Москві прийшли до думки про потребу відділити їх від апарату Посольського Приказу і зосередити в спеціяльно для того організованій установі”. — Прикази „Малые Россіи” (зогодом „Малороссійский Приказ”), що був утворений p. 1663. Проф. Окіншевич зазначає, що Малоросійський Приказ „не став в ряді Московських Приказів, які відали й керували певними територіями (як от Прикази Сибірський, Смоленський, тощо)”, бо „безпосередньо керувати Україною, яка мала свій державний апарат, Росія не могла.” Ha думку проф. Окіншевича; „Приказ „Малыя Россіи” був по суті другим приказом для керівництва міжнарод- німи зносинами, що стояв поруч „Посольського Приказу”, але „не був підпорядкований останньому”⁶⁶). Це, справді, було так. Але до цього треба додати, що Малоросійський Приказ зовсім не заступав Посольський Приказ, а мав свої соціяльні функції⁶⁷). Дипломатичні зносини України з Московщиною і далі відбувалися через Посольський Приказ⁶⁸). Ha нашу думку, Малоросійський Приказ був свого роду московським міністерством в справах України, мовляв, канцелярією московського царя, як царя „Малыя Россіи”. До такого розподілу функцій двох окремих і незалежних одна від одної установ спричинялася державно- правна подвійність українсько-московських відносин у другій половині XVII століття.

В. Прокопович підкреслює, що грамоти до українських гетьманів Москва завжди печатала великою печаттю і червоним воском, тоді, як грамоти до кримського хана та князів Південного Сходу звичайно мають на собі печать меншу й чорного воску. Ha думку Прокоповича, „гшшний титул” „великого государской печати и тайныхъ царскихъ дѣлъ оберегателя”, що заступав давнього царського „печатника”, „був створений спеціяльно для зносин з чужоземними монархами й гетьманом Війська Запорозького”⁰⁰).

Дуже важливо, що й надалі Україна була відокремлена від Московщини державним і митним кордоном, московські купці, що приїздили на Україну, мали платити мито, як і чужоземні купці, українським купцям не можна було вільно торгувати в Московщині, а росіяни аж до 1709 року не могли набувати собі маетки на Україні.

Досить правдиво зрозуміли характер і значення Переяславської угоди закордоном. Проф. Яковлів каже, що ,,чужоземні держави та монархи трактували Україну, як вільну, самостійну, окрему від Москви державу, гетьмана — як самостійного господаря держави, а договір 1654 p. вважали тільки за договір союзу або протекції в тодішньому розумінні чисто номінальної, що не перешкоджала вести з Україною дипломатичні зносини, як з повноправним суб’єктом міжнароднього права..”⁷⁰). Величезний матеріял, зібраний українськими (й не-українськими) дослідниками Хмельниччини, зокрема M. Грушєвським в IX томі ,,Історії України-Руси”, не залишає жадного сумніву щодо повної незалежности міжнародної политики Україн- ськоїдержавипісля 1654 рокутасамостійної й вирішальної ролі України в політичних подіях того часу на Сході Ев- ропи. Зріст Української держави, зміцнення гетьманської влади й піднесення державного й особистого авторитету Богдана Хмельницького давали чужоземним урядовим колам і громадській опінії досить підстав для правдивої оцінки Переяславської угоди 1654 року.

Мабуть найкраще зрозуміли це в Швеції. Шведський король Карл X Густав писав Б. Хмельницькому 15 липня 1656 p.: ,,Ми знали, що між великим князем Московським і народом Запорозьким зайшов певний договір, але такий, що полишив свободу народові цілою й непорушною... Покладаючися на такий вільний стан ваш, ми хотіли цілком явно, за відомом навіть великого князя Московського, ввійти в листування з Вашою Світлістю”...⁷¹).

Дуже цікаві з цього погляду т. зв. ,,шведські проекти” щодо майбутнього державно-політичного стану України, її місця в системі східньо-европейських держав та майбутніх українсько-шведських відносин (датуються приблизно кінцем 1655 p. — 1656 роком). Подаючи кілька можливих варіянтів устрою Української держави, вони всі визнають Україну вільною й окремою державою („вольнымъ и удѣльнымъ статомъ” або „Рѣчью Посполитою Козацкою”) й навіть не згадують про її союз з Москвою^). Корсунський союзний договір зі Швецією 6 жовтня 1657 року (підписаний вже за Виговського, але підготований Хмельницьким визнавав Україну за „народ вільний і нікому не підлеглий” (,,pro libera gente et nulli

subjecta")73).

Це була загальна опінія тогочасної Европи. Так дивилися і в Австрії, посол якої до Богдана Хмельницького p. 1651 — архиєпископ барон Порчевич — називає Україну „славною й войовничою Республикою”⁷⁴), і в Трансильва- нії, і в Прусії (Бранденбург), і в Молдавії та Валахії, і в Туреччині та Криму, і в інших країнах.

За дослідами проф. Борщака, знаємо, що французькі урядові кола й громадська опінія оцінювали Переяславський договір, як мілітарний союз між Україною й Московщиною, й добре розуміли, що він був потрібний Хмельницькому лише як тимчасова передишка в змаганнях з Польщею⁷⁵). Добре поінформований ,,Theatrum Europa- ешп” сповіщав про те, що головна мета Хмельницького бути самому володарем України і в ній панувати (,,In- dem er anderst nicht gemeynet ate ueber die Ukraine selbsten ein Herr zu seyn und darinnen zu dominiren”), що цар, всупереч союзній угоді, хотів заволодіти всією Україною і це викликало конфликт між ними і звернення Хмельницького по допомогу до Туреччини⁷⁶). Ще краще розуміли в Польщі, що Хмельницький прагне утворити на Україні „осібну державу” і польський уряд застерігав Хмельницького, що „той його спосіб переходу від одної до другої „протекції” не забезпечить йому незалежности”⁷⁷).

Історична доля Переяславської угоди й українсько- московського союзу досить відома, й ми не будемо в цьому нарисі спинятися на цьому докладніше. Якщо безпосередні цілі угоди — мілітарні й політичні — були так чи так здійснені, а визначені в московській редакції договору обмеження українського суверенітету не були запроваджені в життя, то „дальші політичні цілі обох сторін... були абсолютно різні” й тому „обидві сторони стали різно, кожна по своєму, Переяславську угоду інтерпретувати”⁷⁸). Український уряд твердо й послідовно стояв на позиціях „фактичної української державности”⁷⁹). Саме на роки після Переяславської угоди припадають найбільші успіхи державного будівництва України й найбільші осяги її міжнародньої політики, які зробили Українську державу Богдана Хмельницького вирішальним чинником у східньо-европейських подіях того часу.

Але московський уряд узяв курс „на інкорпорацію Козацької України і перетворення її в звичайну провінцію Московського царства”⁸⁰). Це позначилося не одразу, але рано, чи пізно мусіло звести нанівець Переяславську угоду. Найбільшим ударом для українсько-московського союзу і безперечним порушенням Переяславської угоди була союзна угода Москви з Польщею p. 1656, у Вильні, скерована проти Швеції, союзника України. Українські посли не були навіть допущені до виленських переговорів, що викликало величезне обурення на Україні й формальний протест українського уряду. Виленська угода „страшна для України”⁸¹) не тільки перешкоджала здійсненню соборницьких прагнень Б. Хмельницького злучити всі українські землі під владою Війська Запорозького, але й перекреслювала головну мету українсько-московського союзу: унеможливити спільну політику Польщі й Московщини проти України. B цьому сенсі Виленська угода була безпосереднім попередником фатальної для України Ан- друсівської угоди Польщі й Московщини 1667 року й т. зв. „вічного миру” між цими державами 1686 року.

Ще більшим порушенням Переяславської угоди 1654 року, принаймні з погляду формально-правного, була московська фальсифікація Переяславського договору, що сталася p. 1659, підчас укладення нової угоди з гетьманом Юрієм Хмельницьким. Це питання викликало свого часу широку наукову дискусію⁸²). Більшість дослідників, як українських, так і російських, вважає, що т. зв. „прежнія статьи Богдана Хмельницького”, числом 14, які оголосив на Раді в Переяславі 17 жовтня 1659 року кн. О. Трубецький (кол. голова московської делегації підчас березневих переговорів 1654 року), були „підробкою, фальсифікатом автентичних статтів договору 1654 р.”, мета якої була ,,змінити в дуже важливих точках умови цього договору в напрямі обмеження прав і вольностей Війська Запорозького”⁸³). Докладна аналіза цього питання в працях проф. Яковлева не залишає щодо цього ані найменшого сумніву⁸⁴). Саме цей сфальшований текст Москва оголосила автентичним договором 1654 року, нав’язала його разом з „новими статтями”, які ще більш ущерблю- вали права Української держави, гетьманові Юрієві Хмельницькому, а для більшої певности наказала кн. Трубець- кому видруковати в Київо-Печерській друкарні „давні” („1654 р.”) і „нові” (1659 p.) статті вкупі „и тѣ печатныя книги изъ Кіева разослать во всѣ Черкаскіе полки, чтобы тѣ статьи вѣдомы были во всѣхъ полкахъ всему Войску Запорожскому”⁸⁸). Протест українського уряду проти фальсифікації Переяславського договору 1654 року Москвою був марний, але пам’ять про цю підробку залишилася надовго в українській традиції⁸⁶).

Нарешті, після численних порушень Переяславського договору з боку Москви в XVII-XVHI ст., p. 1764 цариця Катерина II остаточно „анулювала договір 1654 p., загрозою кари за ,.зраду” примусила гетьмана Кирила Розу- мовського зректися гетьманства і, не зважаючи на протести представників українського народу, обраних до „Комісії Нового Уложенія”, перевела повну інкорпорацію України”⁸⁷). Українсько-московський союз, укладений гетьманом Богданом Хмельницьким і царем Олексієм Михайловичем p. 1654, перестав існувати.

Можна підвести підсумки.

Отже, Переяславська угода 1654 року була договором мілітарного союзу двох самостійних держав — України й Московщини, гарантованого протекцією москов-

ського царя над Україною й оформленого новим — українським — титулом царя.

Але історія українсько-російських взаємин не пішла шляхом Переяславської угоди. Надто різні були національно-державні інтереси, цілі й прагнення двох союзників. Військово-політичний союз України й Московщини поступово перетворився на панування Москви над Україною. Переяславська угода, складена для забезпечення української державности, стала пасткою для неї. Вона започаткувала той трагічний комплекс українсько-російських відносин, який з вільного союзу зробив кайдани 300-літньої неволі й ворожнечі.

I все-ж Переяславська угода не була для України ні трагедією, ні ганьбою. Історик не може оцінювати подій їх наслідками — лише причинами. Чим далі відходила Москва від духу й букви Переяславського договору, цупко тримаючись, однак, за цей, зручний для неї, трамплін для опанування Східньою Европою, тим більшого значення надавала йому українська сторона. Бо навіть сфальсифікована, спотворена, знівечена й зламана Москвою, „Переяславська Конституція” (M. Міхновський)⁸⁸), залишилася назаважди, кажучи словами великого українського патріота-державника XVIII століття, ,.найсильнішим і найнепереможнішим аргументом і доказом суверенности України”⁸⁹).

<< | >>

↑

Источник: Ο. OГЛOБЛИH. УКРАЇНСЬКО-МОСКОВСЬКА УГOДA 1654. 1954

Еще по теме ОЦІНКА ПЕРЕЯСЛАВСЬКОЇ УГОДИ 1654 p.:

- Археология - Великая Отечественная Война (1941 - 1945 гг.) - Всемирная история - Вторая мировая война - Древняя Русь - Историография и источниковедение России - Историография и источниковедение стран Европы и Америки - Историография и источниковедение Украины - Историография, источниковедение - История Австралии и Океании - История аланов - История Византии - История Древнего Востока - История Древнего Рима - История Казахстана - История кинематографа - История Новейшего времени - История Нового времени - История первобытного общества - История Р. Беларусь - История России - История средних веков - История стран Азии и Африки - История стран Европы и Америки - Історія України - Музееведение - Новейшая история России - Палеонтология - Первая мировая война - Ранний железный век - Украина в XVI - XVIII вв - Украина в составе Российской и Австрийской империй - Україна в середні століття (VII-XV ст.) - Энеолит и бронзовый век -

- Антропология - Астрономия - Безопасность жизнедеятельности - Библиотечное дело - Биология - Военное дело - География - Зоология - История - Культурология - Литература - Математика - Медицина - Педагогика - Политология - Право России - Право України - Психология - Религоведение - СМИ и журналистика - Социология - Технические науки - Транспорт - Физика - Философия - Финансы - Экология - Экономика - Этнография и демография - Юриспруденция - Языкознание -