Взаємини П. Рум’янцева із прихильниками традиціоналістичних поглядів щодо статусу Гетьманщини

Протилежний асиміляторству полюс етнополітичних орієнтацій української управлінської еліти кінця XVIII - початку XIX ст. був

представлений традиціоналізмом (автономізмом). Основним рушієм цієї національно-державницької ідеології була високоосвічена козацько -

старшинська аристократія, незадоволена нищенням російською імперською системою політичного й економічного ладу України - Гетьманщини та духовним приниженням корінного населення [220, с.

Представники традиціоналістичних поглядів бажали відновити стародавні адміністративні та правові норми, проте вони не виступали проти імперії, а більшою мірою усвідомлювали себе її частиною. Представники цих ідей не мали ніяких структур і не були організовані в об’єднання чи рухи, а відтак, були дуже фрагментовані і мали різні погляди на певні положення й переслідували різні цілі. Історичне минуле та критика сучасного ладу - єдине, що об’єднувало їх, це виливалося в почуття незадоволення, або ж до активного опору імперській владі.

Автономістська ідея, викликана в основному меркантильною потребою козацько-старшинської еліти “узаконити дворянський статус” [251, с. 104-115], підкріплена результатами відповідних пошуків, знаходила змістовне оформлення в різноманітних петиціях, обґрунтуваннях і меморандумах. Перші полемічні праці автономістського характеру з питання українського нобілітету з’явились у “чернігівському колі українських патріотів, оборонців станових прав лівобережного дворянства”. Серед цих діяльних постатей О. Оглоблин називає В. Черниша, Р. Марковича - малоросійського губерніального прокурора (1799 - 1800 рр.) і Т. Калинського [266, с. 99].

Найкращою демонстрацією настроїв українців у другій половині XVIII ст. стало скликання “Комісії для складання нового положення”, - яку Катерина ІІ скликала під впливом представників “просвітницької філософії”, з якими вона підтримувала тісні зв‘язки.

Ще раніше Катерина видала Комісії “Наказ”, який надіслала для ознайомлення представникам просвітницької філософії, який викликав у них захоплення: Катерину ІІ прославляли, як високоосвічену, ліберальну, гуманну монархиню та проголошували її другом свободи. Після цього імператриця приступила до безпосередньої реалізації свого наміру. До цієї Комісії населення повинно було обрати своїх представників, які б надали своє бачення щодо проведення реформ на території імперії. Сам “Наказ”, який мав стати, за задумом Катерини ІІ, “фундаментом законодавчого будівництва імперії”, складався з 20-ти розділів та закінчення. Трохи згодом імператриця внесла ще два доповнення до тексту “Наказу” - це був спеціальний розділ про поліцію і про надходження в державну казну, витрати та державне управління (статті 527-566).

Проект “Наказу” був виставлений на обговорення комісії, яка складалася з більш ніж 550-ти депутатів, які обиралися від різних соціальних прошарків тогочасного російського суспільства - дворян, городян, урядових чиновників, службовців та навіть вільних (не закріпачених) селян. Крім того, в Комісію входили представники різних релігій, культур та національностей. До певної міри це був аналог парламенту із функціями законотворення. Зрозуміло, що роботою цієї комісії особливо зацікавились представники української еліти, які прагнули відновити давні права Гетьманщини і вбачали в цьому шанс для досягнення їхньої мети. На різних рівнях проходили станові збори за участю більш широкої аудиторії, на яких обиралися депутати та обговорювалися дані їм “накази” [176, с. 345].

Сама процедура дискусій та обговорення “Наказу” була досить відкритою і вільною. Ось як описує її С. М. Соловйов: “Коли депутати з’їхалися до Москви, імператриця, перебуваючи в Коломенському палаці, призначила різних персон вельми різно думаючих, щоб вислухати заготовлений “Наказ”.

Бажаючи догодити імператриці, Рум’янцев усіляко спонукав населення Лівобережжя брати участь у виборах делегатів для складання нового “Положення”, і коли в якомусь повіті спостерігалась мала зацікавленість у виборах, він вимагав він чиновників на місцях рапортувати йому про причини такої незацікавленості місцевих мешканців у виборах депутатів [83, арк. 4].

П. Рум’янцев з великим ентузіазмом сприйняв ідею про скликання Комісії і чемно виконував усі накази цариці. Одним з його обов’язків було стежити за козацькою старшиною, щоб та не дуже далеко зайшла зі своїми пропозиціями і, як виявилось згодом, результат роботи Комісії був відмінний від того, чого очікувала імператриця. І в той час як напрацьований документ повинен був показати настрої населення і їхнє бачення подальшого шляху розвитку імперії, врешті-решт, П. Рум’янцев почав робити все для того, щоб робота Комісії повністю відповідала баченню майбутнього імперії самої Катерини ІІ, а не місцевого населення.

Вже з початком роботи “Комісії для складання нового положення” представники від Малоросії почали говорити про відновлення давніх прав та привілеїв Гетьманщини, в тому числі й обрання гетьмана, про ім’я та існування якого Катерина ІІ хотіла, щоб забули довіку. Найбільш послідовно позицію відновлення автономних прав Гетьманщини відстоював депутат від шляхетства Лубенського полку Григорій Полетика, якого сучасники називали одним із найосвіченіших людей свого часу. Варто зазначити, що останній, виступаючи на захисті автономістських поглядів, у першу чергу представляв інтереси шляхетства, серед яких соціально-економічні відігравали не останню роль. У різних листуваннях публічно-ділового характеру Г. Полетика виступав за збереження вольностей і прав козацької старшини, міщанства, духовенства та шляхти і не особливо переймався правами селян [248, c.

Сам Г. Полетика був у дуже близьких стосунках з П. Рум’янцевим, але це не заважало йому постійно критикувати роботу Малоросійської колегії. Цікаво, що будучи прихильником закріплення селян за поміщиками в 1764 році, про що він писав і виголошував у “Проханні” [167, c. 317], вже згодом він виступив проти пропозиції Малоросійської колегії “закріпити” селян: “Легко можна приписати селян, але можливий варіант, що тільки приписка і залишиться, а людей не буде. А запропоновані Колегією заходи щодо пошуку втікачів всіма способами, карати, висилати на каторгу і поселення, є не тільки насиллям, але й безнадійним, бо народ, який живе біля кордону, неможливо утримати силою. Одного спіймають, а десять втечуть” [148, c. 51-70].

Ці слова вже були сказані після того, як російський уряд прийняв програму освоєння півдня імперії, відомої як “Величний конфірмований план про роздачу в Новоросійській губернії казенних земель для їх заселення”. Цим документом фактично відкривалась можливість для колонізації краю, що безпосередньо зачіпало інтереси паства і в такій ситуації Г. Полетика розумів, що “краще відгородити державу благоденством, а не наглядачами і народ і без того залишиться в своїх межах”.

Петро Рум’янцев бажав здобути прихильність не тільки вірних підданих імперії, але й тих, хто був в опозиції до влади і часто висловлював своє невдоволення діями імперської влади. Так він зберігав досить хороші стосунки з Г. Полетикою. Під час російсько-турецької війни Рум’янцев допоміг останньому в захисті своїх підданих селян від свавілля військових. Фельдмаршал видав спеціальний ордер, відповідно до якого у його маєтки 1771 року була відряджена спеціальна команда, за що Григорій Андрійович з Глухова листом дякував за “милостиво надану в моє село військову групу” [148, c. 69]. Разом з тим Полетика подав також “Настанову ряжському піхотному полку підпрапорщику Огроновичу”, в якому просив захищати його селян від підрозділів, що проходили або проїжджали у місця бойових дій, від незаконного відбирання фуражу, провіанту та стежити, щоб ті брали лише визначене указами, “без надмірностей за готівку по торговій ціні”.

Українські депутати від Гетьманщини не були одинокі в опозиції до уряду: треба згадати депутата від Кременчука та Власівки, значкового товариша Павла Денисова (Денисенка), пов‘язаного з канцеляристом Військової канцелярії Павлом Корабчевським [138, с. 3 -30]. Більшість простого люду - колишні козаки, підпомічники і підсусідки, а нині рядові пікінери, військові обивателі, селяни - були незадоволені своїм теперішнім соціальним статусом. Вони бажали повернення козацької служби і звичних для козаків порядків. З утворенням Законодавчої комісії вони побачили можливість прямого діалогу з владою і сподівалися донести до неї свої прохання.

Робота Комісії на території Гетьманщини здійснювалась під пильним наглядом. Вибори її представників завжди проводились за присутності членів Другої Малоросійської колегії та її департаментів. Вони стежили за дотриманням усіх процесуальних формальностей, які були визначені маніфестом від 14 грудня 1766 року, а також не допускали будь -які непорядки в роботі. Під непорядками малося на увазі відхилення від задекларованого імперським урядом курсу, а коли таке траплялося, то негайно готувався рапорт до П. Рум’янцева. Своєрідним контролем за роботою представників шляхетства був розроблений у Сенаті зразок повноважень та напрямів роботи в Комісії [35].

Система обрання делегатів до “Комісії для складання нового положення” не була однакова для всіх. Напряму депутатів обирали козаки, міщани, духовенство та шляхетство, а от військові повинні були проводити триступеневі вибори [177, с. 461].

Щоб хоч трохи угомонити автономістські настрої представників Комісії, П. Рум’янцев видав наказ, у якому рекомендував Малоросійській колегії відправити у всі полки, сотні і суди наказ із забороною порушувати питання, що не стосуються компетенції депутатів, тобто не говорити про можливість повернення прав на автономію української держави, а інакше генерал- губернатор пригрожував застосуванням сили проти таких депутатів.

У ході роботи Комісії з боку української старшини часто лунали тези щодо договірності та добровільності в співіснуванні Гетьманщини та Російської імперії. Відтак посилювались вимоги на політичну самобутність. У виступах під час роботи Комісії, у наказах депутатам та у спільному “Проханні Малоросійських депутатів під час складання нового Положення” 1768 р. простежується бажання розширення політичних прав українського народу та “благоприєднаності”. Ця тема порушується паралельно з посиланням на договірність відносин Гетьманщини та Російської імперії [167, с. 178]. Це простежується і в міркуваннях Г. Полетики: “.Усі договори і угоди під час благоприєднання Малої Росії до Російської імперії здійснені були на спільній всіх тих чинів згоді” [173, с. 356]. Таке саме посилання на договірний характер співіснування можна зустріти в “Поданні лубенського дворянського депутата Г. Полетики”, в якій є повністю викладена “Виписка із привілеїв, прав і договірних статей, на яких підставах перебуває малоросійське шляхетство і чим вони обґрунтовуються” [166, с. 168-176].

Разом з тим існувало й інше бачення відносин між Гетьманщиною та імперським урядом. Зокрема, з виступу В. Золотницького бачимо, що існувала група депутатів, яка й не міркувала поняттями договірності. У їхньому сприйнятті малоросійське шляхетство, “благоприєднавшись російській короні з духовенством, козацьким корпусом і міщанством отримало і завжди отримувало урочисте від всеросійських государів про недоторканість заздалегідь назавжди своїх прав і привілеїв підтвердження” [272, с. 338]. Тобто вони вже не вбачали рівності в договорах між Гетьманщиною та імперським урядом, та й взагалі не сприймали українську сторону у тих подіях як рівноправного суб’єкта.

Цікаво, що частина козацької старшини відстоювала ідею створення шляхетсько-республіканського ладу. Г. Полетика в ході роботи комісії відстоював ідею існування шляхетської республіки без інституту гетьманства, а натомість передачу основних владних функцій представницькій установі від шляхетства. У своїх працях, які Г. Полетика підготував для захисту інтересів козацької еліти під час роботи законодавчої комісії, він рішуче критикував існування інституту гетьманства. Григорій Андрійович розглядав гетьманів як узурпаторів влади і говорив, що вони завжди перевищували свої повноваження. Він не визнавав можливості залежності представника шляхетства від гетьмана. Разом з критикою вже ліквідованого інституту гетьманства Г. Полетика критикував і фактично необмежену владу генерал-губернатора Петра Рум’янцева: “Привласнивши проти прав, привілеїв і колишніх малоросійських вольностей усі військові і громадянські справи, чинили так, як хотіли, і були єдиною причиною нещасливого і недбалого стану Малої Росії. Отже, якщо і нині загальне управління доручити генерал-губернатору, то ім’я тільки одне Гетьманське скасується, а сила і дія його залишиться” [214, с. 71-102]. Ще радикальніше він висловлював думку на підтримку шляхетської республіки в матеріалах, не призначених для публікації: “Гетьман Малої Росії і влада його ніколи не потрібні, але не потрібен же й інший ніхто, владу його здобутий, від якого одного б залежали усі військові та громадянські справи, і який би, за своїми примхами, що бажав - робив” [2].

Як уже згадувалося, під час роботи Комісії представники української старшини, міщанства, козацтва та духовенства висунули ідею повернення права обрання гетьмана, спираючись на статті Богдана Хмельницького. Таку ідею не підтримав депутат від Ніжинського полку Селецький, - тоді козацька старшина вирішила переобрати депутата. Це дуже розгнівало П. Рум’янцева і він віддав наказ військовим офіцерам прибути в полки і “вплинути” на такі настрої. Всіх, хто складав наказ та організовував переобрання Селецького, генерал-губернатор поставив перед військовим судом, який виніс рішення про страту тридцяти трьох осіб. Врятувала їх тільки Катерина ІІ, яка не упустила шансу показати свою “добродушність” перед українцями і помилувала заколотників, замінивши смертну кару на вісім місяців ув’язнення.

Допомагали Рум’янцеву в придушенні автономістських настроїв бунчуковий товариш Олександр Безбородько та секретар Малоросійської колегії Петро Завадовський, яких згодом генерал-губернатор рекомендував на службу імператриці. Вони прибули на збори шляхетства і взяли від них укладений “Наказ”, в якому мова йшла про відновлення прав Гетьманщини, але Безбородько та Долинський, повертаючись, переробили його. Дізнавшись про зміну “Наказу”, який був одноголосно підтриманий шляхетством, козацька старшина виступила на захист оригінального тексту і обрала депутатом Г. Долинського, послідовного борця за автономні права Гетьманщини. Це викликало неабияке невдоволення в П. Рум’янцева і він скасував обрання депутатом Г. Долинського, а всіх виборців позбавив державних посад з подальшою забороною йти на урядову службу, разом з тим на них було накладено штраф у розмірі 550 карбованців. Ще гірша доля очікувала обраних депутатів, вони були віддані під суд. Вирок був більш аніж жорстокий: 11 осіб було засуджено до смертної кари, а решту - на довічне ув’язнення [152, с. 387].

Цей випадок набув чимало розголосу на території Гетьманщини. Г. Долинський висловив рішучий протест проти дій П. Рум’янцева зокрема та всієї імперської влади загалом, який розійшовся дуже швидко у різних відписах по всій України.

Розправа Рум’янцева над батуринським та ніжинським шляхетством не була одиноким випадком. Так, у Стародубському полку, в місті Погарі, війт Григорій Покас з місцевою старшиною переконував міщанство, що не варто погоджуватись на нові порядки, які бажають запровадити П. Рум’янцев та Катерина ІІ, а дотримуватися краще давніх традицій. Коли про це дізнався генерал-губернатор, він наказав заарештувати Г. Покаса, хоча згодом відпустив, але той уже назавжди втратив право бути війтом. Подібна ситуація була й з козаками Прилуцького полку, які вимагали провести вибори нового гетьмана [147, арк. 1-3].

Варто зазначити, що ліберальні погляди в роботі Комісії демонстрували не тільки представники Гетьманщини, такі були й серед російських депутатів. Зокрема, тульський депутат Поленов активно виступав проти запровадження кріпацтва. Делегати, які були противниками ліберальних реформ, становили меншість і то вони виходили більше з власної корисливості й, маючи у своєму підпорядкуванні селян, які часто втікали від них, вносили пропозиції про заборону переходу селян з місця на місце. Такі ідеї висловлювали і представники від Гетьманщини та Слобожанщини.

Незважаючи на часті клопотання про повернення прав автономії Гетьманщині, все ж найбільше українських представників Комісії турбували соціальні гарантії. По суті, козацька старшина виконувала все ті ж функції, що й представники російського дворянства, але при цьому вони не мали тих самих прав. Українська шляхта володіла землями і маєтками, на які не було законних прав власності, вони постійно вимагали у військових та імперської скарбниці дати права на роботу підлеглих їм селян, а також часто змушені були квартирувати в себе імперські війська. Тому об’єктивно, в ході роботи Комісії почали ставитися й питання про зрівняння їхніх прав з правами російського дворянства, визнати їхні земельні володіння та права на маєтності, звільнити від обов’язку квартирувати імперські війська та зменшити податок. Проте на цьому етапі імперська влада не була готова задовольнити ці вимоги й тому права української еліти залежали виключно від прав, якими була наділена Гетьманщина в адміністративному плані, тому й так широко обговорювалися питання автономії, яка мала для українців вирішальне значення.

Проте це була не єдина причина вимог підтвердження прав і привілеїв Гетьманщини. Вагому роль відігравала й духовна прив’язаність козацької старшини до своєї землі, звичаїв та історії. Вони всіляко відкидали звинувачення з боку імперської влади щодо “злочинів” колишнього гетьманського уряду, навіть незважаючи на великий тиск з боку П. Рум’янцева та Катерини ІІ, які постійно підбивали українців до таких заяв. У той час коли Катерині ІІ та її оточенню пропонували нову модель організації адміністративної структури та роботи уряду, а представники російського дворянства визначали свою роль у роботі цієї системи, українська старшина для вирішення своїх проблем пропонувала підтвердити давні привілеї, які їм були надані Сигізмундом Августом у 1569 році, а також угодами Богдана Хмельницького 1654 року [236, с. 165].

Імператрицю не особливо хвилювали опозиційні настрої, бо система влади вже була вибудована так, що будь-які низові ініціативи не могли втілитись у життя без підтримки верхів. У листі до Рум’янцева вона писала, що не дуже стурбована наказами, які містили “пережитки минулих часів, які неодмінно зникнуть, оскільки ні ви (Рум’янцев), ні я не надамо їм ніякої поваги” [176, с. 192].

Під час роботи Комісії, коли депутати від українського шляхетства усвідомили, що їхні прохання про права і вольності не будуть включені до “генерального положення” (нового кодексу законів Російської імперії), вони, поряд із максимально короткою згадкою про договірний характер підданства, основний акцент робили на “користях”, які “від цього добровільного Малої Росії приєднання до Російської імперії відбулися”. Так, у майбутньому, задля захисту української автономії, старшина вже в основному спиралася не на домовленості між російським урядом і Гетьманщиною, а на підкреслення “користей” - історичних заслуг Гетьманщини перед російською короною: участь у війнах Російської імперії, заселення російських земель українцями (Слобідської, Воронезької, Білгородської та інших губерній), утримання російського війська, сплата поборів, а також “прикриття” собою багатьох зовнішніх ворогів Російської імперії [167, с. 179].

Подібні думки свідчили про те, що українська старшина в цей період більше покладалася на милість та моральність царя, а не на правові договори, на основі яких, власне, і відбулось влиття українських земель до складу Російської імперії і відповідно до яких було визначено чимало прав українського народу, які на практиці не виконувались.

Робота Комісії принесла Катерині ІІ і Петру Рум’янцеву тільки розчарування, дискусії, які велися депутатами, часто суперечили їхнім намірам, а подекуди носили й відверто небезпечний характер. Продовжувати роботу депутатів імператриця не мала наміру і під приводом початку війни з Туреччиною роботу Комісії було припинено. Катерина ІІ говорила, що це “тимчасова” зупинка і після закінчення війни робота продовжиться, але так ніколи ця Комісія більше не скликалась [177, с. 478].

Отож, реакція населення та самих депутатів на запропоновану діяльність у складі Комісії суттєво відрізнялася від того, що очікували ініціатори скликання законодавчого органу, й навпаки, очікування простого народу,

сподівання виборців та депутатів від роботи Комісії відрізнялися від планів організаторів [177, с. 245-254]. Відбувся певний конфлікт очікувань, сподівань, прагнень та інтересів влади і народу. Вочевидь, влада сподівалася, що народ вкаже на певні недоліки у існуючому законодавстві, допоможе у розробці конкретних законопроектів, щоб виправити такі хиби законодавства. Народ же зрозумів створення Комісії як можливість діалогу з владою через своїх депутатів, можливість донести свої прохання і скарги напряму до російського престолу. Він сподівався, що влада його почує і відреагує на його прохання й потреби покращенням становища простого народу і виправленням несправедливості. Тим більше, що влада сама дозволила виборцям складати накази своїм депутатам, у яких потрібно було викласти усі свої “суспільні потреби та обтяження”.

Бажаючи кращого майбутнього для української державності, українці того періоду часто оглядалися назад у минуле, коли вони мали права на самоврядування і жили у фактично незалежній державі, коли козаки були славними воїнами і наділялися чималими привілеями, коли міщани самі управляли своїми містами, а духовенство мало свою відокремлену церкву.

Козацька старшина на основі “грамоти про вольності дворянства” стала привілейованим станом, здобула свободу від державної служби і мала різні економічно-соціальні вигоди, а також право з’їжджатися на збори під проводом виборних маршалів. У рядах дворянства шукали собі місця також звичайні козаки, міщани і потомки духовенства, які фальсифікували або купували собі дворянські дипломи, що давало їм можливість перейти до щабля панівної верхівки. Проте серед української еліти було ще багато тих, хто зберігав давні традиції і брав активну участь у суспільному житті. Вони прагнули зберегти належні їм права у статусі саме козацької старшини, а не російського дворянства, й неохоче ставилися до тих змін, які запроваджував П. Рум’янцев- Задунайський. Вони робили все можливе, аби зберегти давні звичаї та козацьку культуру. Особливо яскраво вони себе проявили, коли імперський уряд відмовив українському дворянству в прирівнянні їх з правами російського привілейованого класу. Це викликало обурення серед дворянства, яке будь - якою ціною прагнуло захистити свої привілеї.

Підтвердженням автономістських настроїв і прагнень до повернення давніх прав козаків є ряд історичних та літературних творів, зокрема: “Збірник прав і привілеїв малоросійського шляхетства”, “Записка про те, як Мала Росія під час володіння польського розподілу була, і про образ її управління” Г. Полетики; “Думка про малоросійські чини” (1800), “Примітки про малоросійське дворянство” (1808) Т. Калинського; “Розмови Великоросії з Малоросією” С. Дівовича (1762); “Записка про малоросійське дворянство” (1809) А. Чепи; “Замітки про права малоросійського дворянства” (1800) Р. Марковича та ін. [220, с. 39-41]

Вимоги традиціоналістів кінця XVIII ст. щодо збереження традиційних станових привілеїв та пов’язаної з ними територіально-адміністративної автономії як національно-державницькі прагнення піддає сумніву Г. Касьянов, який оцінює автономістську ідентичність локальної української еліти як “реакцію не на “національні”, а на станово-територіальну асиміляцію українських земель та еліти”.

Отже, основним мотивом як асиміляторства, так і автономізму було корпоративне прагнення української управлінської еліти зберегти станові права. Як тільки-но складались сприятливі умови чи траплялася нагода, автономісти прагнули реалізації своїх ідей. Так, вимоги автономістського характеру різко проявились під час виборів до Законодавчої наказової комісії 1767 р. та в її діяльності 1767 - 1769 рр. Найактивнішим захисником традиційних поглядів дворянства 60-х рр. XVIII ст. можна вважати Г. Полетику, який брав активну участь у діяльності Законодавчої комісії 1767 - 1769 рр. Про його традиціоналістичні погляди свідчать, зокрема: “Промова на загальних зборах української старшини і чинів у Глухові” (1763), “Лист-подяка Григорія Андрійовича Полетики своїм виборцям...” (1767), “Збірник прав і привілеїв малоросійського шляхетства”, “Записка про те, як Мала Росія в час володіння польського розподілу була, і про образ її управління” та “Заперечення”, “Настанови Малоросійської колегії, даної її депутату Д. Наталіну” (1768). На думку А. Катренка, щодо Російської імперії Г. Полетика “формував принцип федералізму”, а його автономізм не йшов далі теоретичного та, зрідка, практичного захисту давніх прав і привілеїв козацько- старшинської верхівки [220, с. 35 -40].

Г. Полетика ще на Глухівській раді 1763 р. зазначав мовою “загального блага” цінності козацького суспільства: “Зберіть всі сили розуму вашого, підкріпіть їх патріотизмом і відклавши всі пристрасті і партикулярну користь, подумайте про відновлення попередньої вітчизни вашої порядків і благополуччя” [171, с. 120]. Більше того, “справи повинні заклечатись і вирішуватись з більшістю голосів”, правда, рішення “сейму” Гетьманщини мали вступати в силу після “всемилостивої конформації” [167, с. 93]. Така ідея була дуже прогресивною не те що для Російської імперії, але й для представницьких органів Центральної Європи. Сам Г. Полетика різко критикував чимало наказів П. Рум’янцева-Задунайського за порушення місцевих прав, а також говорив, що чимало його пропозицій з управління Г етьманщиною просто не потрібні. Він не бачив потреби запроваджувати якусь іноземну модель управління на території Лівобережжя, а виступав за підтвердження Магдебурзького права та міської автономії для українських міст і надання їм можливості самим розробити свою модель управління. Критично виступав Полетика і проти введення регулярної російської армії на заміну козацьким формуванням. На його думку, краще було віддати керівництво військом представникам козацької старшини, які підтвердили свій досвід та вміння управління [237, с. 56-62].

Традиціоналістичний рух, на відміну від асиміляторського, перманентно не мав організаційно-інституціонального оформлення. Представником традиціоналістичних поглядів української освіченої еліти був, на думку О. Оглоблина та А. Федірка, “патріотичний гурток автономістів”, який існував у місті Новгород-Сіверському протягом 80-90-х рр. ХУІІІ ст. До нього належали А. Гудович, Г. Долинський, М. Значко-Яворський, П. Коропчевський, М. Миклашевський, А. Пригара, А. Рачинський, А. Худорба, а також згадувані вже Т. Калинський, О. Лобисевич, Г. Полетика та Ф. Туманський. Головним завданням члени гуртка вважали “реалізацію політичної програми Г. Полетики, озвученої на комісії по складенню “Нового положення” в 1767 р., тобто “відстоювання автономного устрою Лівобережної України” і прав шляхти, проте їх діяльність обмежилася виданням публіцистичних творів

автономістського забарвлення [310, с. 23-32].

Для боротьби з московським наступом українська еліта широко підтримувала історичні дослідження. В умовах втрати автономії, нащадки козацької старшини з великим інтересом зверталися до минулого України, шукаючи в ньому аргументів для оборони своїх “вольностей”. Перш за все, їх приваблював героїзм давніх часів, що дуже відрізнявся від сірої буденності, в якій їм доводилось жити. Вони почали із запалом збирати давні літописи, документи та всякі архівні матеріали і на їх основі намагалися визначити своє історичне значення.

Якщо в культурно-освітній площині автономістських вимог українській управлінській еліті вдавалося досягати помітних успіхів, то задуми щодо відновлення козацьких військових формувань як уособлення героїчного національного минулого не відповідали ідеям інституціональної русифікації. Ідея В. Капніста щодо проекту відновлення козацького війська, висловлена імператриці Катерині II в січні 1788 р., була реалізована в імперських інтересах. Утворення з колишніх запорозьких козаків двох козацьких корпусів, цілком підконтрольних урядові і позбавлених “традиційних прав і привілеїв козаків Гетьманщини”, ніяк не вплинуло на український націогенез і збереження традиційної системи державного управління [220, с. 42].

За активної протекції Петра Рум’янцева-Задунайського у другій половині XVIII ст. влада на території Лівобережної України була сконцентрована в руках декількох десятків родин, які демонстрували своє підданство імперській владі і беззаперечно виконували всі накази генерал-губернатора та імператриці. Це, в свою чергу, підготувало ґрунт для розвитку корупції та кумівства, з наслідками яких, більшою мірою формально, аніж реально, намагались безуспішно боротись російські та українські чиновники. Руйнуючи повністю автономію Гетьманщини, П. Рум’янцев усе ж залишав владу на місцях в руках української еліти, а та, у свою чергу, отримавши чимало привілеїв та матеріальних благ, вірою і правдою служила імперії. Можна сказати, що російська влада зуміла провести приховану окупацію українських територій, створивши з козацької старшини основу новостворюваної бюрократичної машини [303, с. 1-56].

Таким чином, прийшовши до влади в 1764 році, П. Рум’янцев- Задунайський почав утілювати в життя концепцію “добре впорядкованої” держави на території Лівобережної України, яка виходила з розпочатих в імперії модернізаційних процесів. Будучи найбільшим регіоном із “західних окраїн Російської імперії” та маючи стратегічне географічне положення, Гетьманщина становила неабиякий інтерес для Російської імперії, тому процес інкорпорації цих територій відбувався поступово і з особливою обережністю. Українці мали досить самобутню традицію суспільно-політичного життя, а стосунки між українською елітою та центральними імперськими інституціями носили досить напружений характер, оскільки одночасно прагнули встановити контроль над матеріальними благами та владою обширних територій. Боротьба за відновлення давніх прав і привілеїв козацької держави велась досить тривалий час, і найбільш яскраво поборники цієї ідеї проявили себе під час роботи “Комісії для складання нового положення”. Проте всі ці прагнення були швидко придушені жорсткими діями П. Рум’янцева-Задунайського, який, зумівши підкорити собі всю владу на Лівобережжі, розправлявся з усіма, хто перечив волі імперського уряду. В боротьбі за підданство українців генерал - губернатор йшов на компроміс, яким стала легітимація соціального статусу української еліти. Отримавши поразку в боротьбі за повернення автономних прав та прагнучи задовольнити свої меркантильні прагнення, значна частина еліти українського суспільства не знайшла іншого виходу, аніж прийняти підданство, розбивши всі наміри про право на самоврядність для української державності.

Ліквідувавши Гетьманщину і запровадивши імперську адміністрацію на українських землях, П. Рум’янцев домігся поступового злиття українських і російських соціальних структур. Цей процес набув прискорення через здійснення місцевих реформ і втілення у життя положень нових імперських грамот, дарованих шляхті і міщанству. За короткий період з 1782 по 1786 р. значна частина української шляхти буквально трансформувалася в прошарок російського дворянства. Проте, незважаючи на таку трансформацію, вони все ще зберігали свою українську ідентичність.

Та все ж, в Україні все ще зберігалося чимало представників козацької старшини, які ніяким чином не бажали зливатися з російським соціумом і всіляко поширювали пам’ять про давні вольності та права, якими користувалися українці. Представники автономістських поглядів у 90-х рр. XVIII ст. були в меншості і генерал-губернатор всіляко намагався ізолювати їх в соціальному плані, та все ж їхні ідеї про відновлення української самобутності продовжували поширюватись і були підхоплені суспільно- політичними діячами XIX ст. Тому можна сказати, що незважаючи на значні успіхи у своїй роботі, П. Рум’янцев не зумів виконати основного завдання, яке покладалося на нього, а саме розмити різницю між українцями та росіянами і придушити поширення ідей про відновлення автономії Г етьманщини.