3.1. Впровадження П. Рум’янцевим управлінських реформ

Ще до усунення від влади К. Розумовського Сенатом Російської імперії був запланований детальний перепис населення та майна Гетьманщини, який був необхідний для налагодження податкової системи імперії.

Згідно з планом Сенату, перепис повинен був містити такі дані про населення: кількість селян, кількість козаків і їх місце проживання, та

П. Рум’янцев вирішив його значно розширити, включивши до перепису ще й дані про вік, рід занять, соціальне ставище, прибутки та чисельність виплачуваних ними податків, а також дані про сімейний стан та стан здоров’я. І що є не менш важливим, Рум’янцевський опис містив відомості про рухоме та нерухоме майно жителів Лівобережної України та форму власності: приватну чи державну [306, с. 39-52]. Загалом у документ включено 969 книг, де описані близько 3,5 тис. населених пунктів Лівобережної України [128, с. 4-12].

Планувалося, що отримання відомостей про місце проживання та опис кожного господарства селян зменшать кількість переходів з одного господарства до іншого, а також дасть можливість визначити точну кількість козаків [30]. Перепис планувався для прискорення реформування війська, адже маючи дані про чисельність, власність та майно населення, можна було легше проводити мобілізацію та збір коштів на потребу війська, а також вирахувати можливість отримання проектованого 30-відсоткового податку на майно козаків.

Звичайно, важливим завданням перепису було запобігання переходу селян, та все ж основною метою було налагодження фіскальної системи - щоб визначити обсяги майбутніх податків. Тому й ревізори повинні були збирати детальні дані про майно та економічне становище населення. 4 листопада 1763 р. Катерина ІІ віддала в Сенат наказ про проведення перепису на Лівобережній Україні. Після цього Сенат приступив до розроблення детальної інструкції щодо порядку проведення перепису. Під облік потрапляло все населення, а в формуляри заносились разом з іншими дані про станову приналежність. Особливо в наказі наголошувалося на необхідності фіксації місця, в якому того чи іншого селянина застала ревізія, і відповідно вони вже приписувались до цього населеного пункту [138, с. 3-14].

Сам П. О. Рум’янцев наказ про проведення перепису віддав 9 вересня 1765 р. Власне, під керівництвом самого генерал-губернатора була розроблена інструкція для проведення опису, яка передавалась місцевим комісіям, та були затверджені 4 форми опису: 1) для коронних (жалуваних), урядових і монастирських маєтків; 2) для міст і містечок; 3) для козацьких володінь; 4) для приватних старшинських маєтків [ 115]. При цьому в інструкції не було вказано, що потрібно збирати відомості від чиновників, дворян та духовенства, ймовірно, причиною цьому було те, що ці відомості містилися у полкових канцеляріях [190, с. 379-381].

Розробка форми опису для містечок і магістерських міст розроблялась і апробувалась на прикладі міста Гадячого. Задля придушення опору з боку місцевого населення до проведення перепису, в полках були створені відповідні комісії, на чолі яких були поставлені російські офіцери, які комплектувалися з розташованих на території Гетьманщини регулярних полків. Окрім російських офіцерів, до кожної з таких комісій входили по два представники української старшини з інших полків, які, на думку російських посадовців, були найбільш надійні, тобто лояльні до імперського уряду, а також один місцевий канцелярист “для ведення письмових

справ” [252, с.

Відповідно до наданих інструкцій, порядок перепису був наступний: спершу створювались полкові комісії, які в більшості випадків очолювали російські офіцери, всього таких комісій було десять. Вони, у свою чергу, надсилали запити до магістратів та сотенних канцелярій з вимогою подати їм необхідні відомості. Магістрати та правління збирали інформацію щодо населення та складали списки жителів міста і передавали їх комісіям. Комісії, використовуючи списки, надсилали землевласникам форми та інструкції з вимогою подати інформацію про їхнє майно. Вся отримана інформація перевірялась та звірялась із даними, які було зібрано під час попереднього перепису [143, с. 97-101]. Ревізори збирали дані, впорядковували та переписували їх із чернеток “набіло”, а описи для них складали місцеві канцелярії [217, с. 402-432].

Як стверджував у своїх працях Г. А. Максимович, старшина та канцеляристи не бажали брати участь у проведенні опису і цим самим чинили прихований опір централізаторській та фінансово -податковій політиці імперського уряду - і це було загальною характерною рисою проведення опису практично в усіх полках. Проте багато в чому цей опір пояснювався тим, що, відповідно до інструкцій, представників старшини долучали до роботи тих комісій, які працювали не в місці їхнього проживання, де вони мали власність і проходили службу. Таким чином, старшина не мала можливості проводити опис з вигодою для себе і всіляко чинила опір. Ще однією причиною такого супротиву було й небажання сплачувати податки за належне їм майно до державної скарбниці [238, с. 94-95].

Одним із прикладів такого “прихованого спротиву” було ухиляння від участі в роботі комісії м. Ніжин бунчукового товариша Жуковського. 29 листопада 1769 р. він офіційно подав власну відмову від участі в комісії і мотивував її хворобою. Проте П. О. Рум’янцев не повірив словам Жуковського і в суворій формі наказав йому невідкладно з’явитися для участі у роботі комісії [254, с. 94-95].

Звичайно, що проведенню опису чинило опір і місцеве населення, оскільки люди добре розуміли, що після здійснення перепису вони будуть зобов’язані сплачувати більші податки та нести інші повинності і громадські служби.

Як зазначив Зенон Когут, до перепису без остраху могли ставитись лише міщани, а всі інші вбачали в ньому загрозу для себе: селяни боялися прикріплення до місця проживання та збільшення податків, козаки не хотіли виконувати військові та податкові повинності, а землевласники побоювались, що їхні маєткові права можуть опинитися під загрозою [236, с. 145].

Враховуючи ці побоювання з боку населення, можна припустити, що дуже часто жителі Лівобережної України подавали ревізорам неправильні відомості, намагаючись зменшити податковий тиск. Проте сумнівів щодо чисельності населення немає, оскільки приховати ці відомості вже було складніше, а от приховати розмір прибутків, кількість худоби чи наявність майна було набагато легше [236, с. 152].

Як цінний матеріал з вивчення історії України, Генеральний опис Рум’янцева дуже високо оцінював Михайло Грушевський. Він писав, що ця робота є “важливим джерелом для пізнання життя Гетьманщини, але вона не полегшила долі народної. Рум’янцев, сам одержавши великі маєтності на Україні, став дивитися на селянські справи очима українського пана і ніякого полегшення ні від нього, ні від інших великоруських начальників українське селянство не мало” [217, с. 54-57].

Доля архіву “Генерального опису Малоросії” досить драматична.

Довгий час результати Рум’янцевського опису не були доступні для дослідження і тільки в середині XIX ст. історик О. М. Лазаревський за збігом обставин знайшов цей опис в одному з чернігівських архівів. Пізніше було встановлено, що інші томи опису були розкидані по різних архівах Києва, Чернігова, Полтави, Харкова, Петербурга, Москви. Великий масив результатів опису так і не був повністю досліджений, а під час Другої світової війни частина матеріалів, на жаль, зникла. Але, незважаючи на те, що все ж до нас дійшла зовсім невелика частина опису, він містить надзвичайно цінний науковий матеріал, який може використовуватись у наукових дослідженнях. Щодо історичної цінності, Рум’янцевський опис стоїть в одному ряді з найкращими історичними кадастрами Західної Європи [217, с. 402-432].

Основним завданням російської влади після ліквідації гетьманства було не стільки руйнування адміністративної системи, скільки її підпорядкування. Тому П. Рум’янцев був зобов’язаний робити все можливе, щоб не допустити розвалу механізмів управління українськими землями після скасування інституту гетьманства. Для впровадження цього плану спершу Малоросійська колегія взяла на себе функції Головної військової канцелярії, тим самим поглинувши її. Зважаючи на цілі Петербурга, це був безальтернативний крок, оскільки з ліквідацією гетьманства канцелярія залишилась найвищим органом виконавчої влади, в неї був уже налагоджений механізм адміністративного управління, включаючи всю внутрішню інфраструктуру разом з приватними знайомствами.

Особливу увагу також варто зосередити на адміністративному устрої, який існував на території Лівобережної України. В середині XVIII ст. адміністративна структура Гетьманщини була злита з військовою, а основною територіальною одиницею вважався полк. Полковник, який стояв на чолі військового полку, також здійснював функції адміністратора та судді, тобто в одній особі була представлена виконавча, судова та військова влада. В підпорядкуванні полковника була полкова старшина, яка й забезпечувала реалізацію його влади. До складу старшини входили: полковий суддя, полковий обозний, полковий хорунжий, полковий осавул та полковий писар [236, c. 234].

Нижче полку в адміністративній структурі Гетьманщини була сотня. У складі полку могло бути від 11 до 23 сотень, деяким із сотень надавався статус полкової сотні. Сотник фактично виконував ті ж функції, що й полковник, тільки в меншій адміністративній одиниці. Разом з писарем, осавулом та отаманом він проводив розслідування та арешти. В середині XVIII ст. сотника призначав полковник. Сотник мав право вирішального голосу під час розгляду судових справ, а також міг звільняти посадовців старшинської адміністрації. У своєму розпорядженні сотник, так само як і полковник, мав хорунжого, писаря та осавула, які представляли собою старшину [221, с. 269].

Щодо медичної системи, то вона перебувала у віданні полкової адміністрації. З державного бюджету фінансувалась робота полкового лікаря, який відповідав за боротьбу з епідемічними захворюваннями на території полку. Проте відчувалась велика нестача кваліфікованих лікарів, наприклад, коли в 1766 році поширились чутки про чуму на Січі, туди послали лікаря зі Стародубського полку, який був найвіддаленішим від Січі [116]. Дуже часто медичні функції виконували цирульники - вони лікували рани, сифіліс, фурункули тощо [172, с. 480-486].

Відповідно до географічного опису Малоросії придворного історика Г ерарда Міллера, найбільш розвинутими містами Г етьманщини були ті міста, в яких розташовувалися адміністративні установи. Автор називає “достойними містами” Прилуки, Гадяч, Полтаву, Миргород, Київ, Ніжин, Стародуб. З Київського полку Міллер виділяє також Остер і Козелець - обидва міста мали Магдебурзьке право, Козелець також був місцем перебування полкових чинів. Як колишні гетьманські столиці автор згадує Глухів та Батурин, а в економічному плані виділяє Кролевець, Борзну, Нові Млини та Конотоп, оскільки в цих містах відбувались великі ярмарки [162, с. 58-59].

Безумовно, адміністративна функція впливала на розвиток міста у всіх планах, а значить з утратою управлінського статусу місто занепадало. Так поступово почала занепадати Полтава, яка у 1765 році втратила 13 сотень, що увійшли до складу Новоросійської губернії, а з підписанням Кючук-Кайнарджийського мирного договору 1774 року місто перестало бути порубіжним форпостом. Саму Полтаву та п’ять сотень, які все ще входили до Полтавського полку, 20 жовтня 1775 року передали до складу Новоросії. Тільки з 1784 по 1796 місто стало повітовим центром Катеринославського намісництва [234, с. 46].

1775 року Катерина ІІ почала губернську реформу, яка, за її словами, повинна була ліквідувати недоліки існуючої адміністративної системи. До їх числа імператриця віднесла велику площу губерній, недостатню кількість управлінських структур, нестачу чиновників, а також змішання різних функцій в одних адміністраціях. Результатом цих недоліків, на її думку, були часті збої в роботі адміністративного та судового апарату, нездатність швидко приймати рішення, зловживання службовим становищем з боку чиновників, тривала тяганина в судових справах, надзвичайне збільшення кількості апеляцій на рішення судів, а також чимало інших непорозумінь [180]. Ця реформа передбачала розширення прав органів управління середньої та нижчої ланок і залучення дворянства до участі у вирішенні державних проблем, у тому числі шляхом введення елементів самоуправління [191, c. 95].

7 листопада 1775 р. було оприлюднено “Положення про управління губерніями”, яке започаткувало найрадикальнішу від часів Петра І адміністративну реорганізацію Російської імперії. Цей закон стандартизував розміри новоутворених губерній (намісництв) і повітів, а також чітко визначав права і обов’язки місцевих органів управління [175, с. 83-92]. В “Положенні” 1775 р. було затверджено 28 розділів і ще три розділи додались 4 січня 1780 року. У передмові цього документа вказувалось, що “через великі розміри деяких губерній, вони недостатньо забезпечені як урядовими установами, так і потрібними для управління людьми”. Також вказувалося, що фінансові, поліцейські і судові функції зосереджені в одних і тих же установах, внаслідок чого вони повільно приймали рішення, подекуди зволікали з вирішенням проблем, а часто вдавалися і до зловживань [191, c. 96].

Пояснивши головні причини реформи, Катерина ІІ проголосила основні принципи, за якими мала проводитись реформа: 1) розділення адміністративної та судової влади; 2) точне визначення компетенції та сфери кожного адміністративного органу, правила його роботи і засоби для виконання рішень; 3) збільшення загальної кількості губерній і відносна рівність у кількості їх мешканців. Реалізація цих принципів мала на меті підвищити якість управління територій імперії як на місцевому, так і на загальноімперському рівні [180].

Створювана структура місцевих органів влади повинна була самостійно управляти певною визначеною адміністративно-територіальною одиницею.

Таким чином, відповідно до “Положення для управління губерніями” змінювалась роль губернатора та підпорядкованих йому установ.

Другий розділ “Положення” з назвою “Про чини” розподіляв усі посади місцевого апарату управління відповідно до “Табеля про ранги”. Генерал-губернатор мав військовий чин не нижче генеральського. Решта посад відповідала чинам від 4-го до 14-го класу. Губернська посада вимагала набуття чину не нижче 4-го класу, віце-губернатори, голови палат цивільного і кримінального суду, обер-поліцмейстери мали чини не нижче 5-го класу. Чини 6-го класу присвоювали радникам губернського правління, радникам палат кримінального і цивільного судів, радникам казенної палати, губернському прокурору, першому і другому головам верхнього земського суду. Не мати ніякого чину дозволяли засідателям верхньої і нижньої розправ, нижнього земського суду та деяким іншим виборним посадовцям [191, c. 98].

Третій розділ “Положення” фіксував порядок призначення на посади. Намісників, губернаторів, віце-губернаторів і обер-поліцмейстерів призначав імператор. Голів палат і верхнього земського суду для затвердження імператору представляв Сенат. Він же й призначав радників і асесорів у губернські правління, в казенну і судові палати, а також губернського казначея, голів губернського магістрату і верхньої розправи. Багатьох посадовців місцевого апарату влади і управління вибирало дворянство. Виборними були посади засідателів верхнього земського суду, повітового суду, земські справники та інші. Їхні кандидатури затверджував намісник або губернатор. Виборними були також посади міських управлінців: міського голови (бургомістра), ратманів, старост, суддів словесного суду, засідателів магістрату та совісного суду.

Задля залучення до місцевого управління різних станів, Катерина ІІ дала їм право “внутрішнього управління громади”, зобов’язавши їхні організації здійснювати більшість завдань місцевого управління. Станові корпорації отримали право обирати значну частину посадовців губернської, міської і повітової адміністрації та суду.

Генерал-губернатори, зокрема й П. Рум’янцев, наділялися надзвичайними повноваженнями і були підзвітними тільки перед імператором і Сенатом. Він мав достатньо повноважень для того, щоб самостійно скасовувати розпорядження губернаторів, затверджувати кримінальні вироки, вводити на підвладній йому території надзвичайні заходи. Намісник командував місцевими гарнізонами і військами, здійснював нагляд за управлінням і судом, становими організаціями. В його компетенції були всі фінансові питання у підпорядкованих йому губерніях. Генерал-губернатор відповідав за благополуччя людей на ввіреній його управлінню території, тому повинен був заздалегідь вживати всіх заходів щодо належного постачання регіону необхідним продовольством, недопущення епідемії і поширення небезпечних хвороб. Коли ж губернатор у службових справах приїжджав у столицю, він був зобов’язаний бути присутнім на засіданнях Сенату та департаментів, у яких розглядалися питання щодо ввірених йому губерній, а також мав право голосу на цих засіданнях [191, c. 100].

Губернська реформа впроваджувалась на території України в декілька етапів. Спершу вона поширилась на територію Гетьманщини, Слобідської України та південноукраїнські землі і була пов’язана з ліквідацією полкового адміністративно-територіального устрою. Наступний етап реформи почався в 90-х роках XVIII ст., коли намісництва лише стали створюватися і на території Правобережної України, яка відійшла під владу Російської імперії внаслідок поділу Польщі.

На території Росії закон одразу ж увійшов у дію, однак Катерина ІІ не поспішала з його поширенням на території колишньої Гетьманщини і лише 1779 р. наказала П. О. Рум’янцеву розпочати підготовку до проведення адміністративної реформи. В ході реалізації реформ були внесені деякі корективи в першочергові плани. З метою посилення контролю за середньою ланкою адміністративного управління та координації дій різних за функціями структур з боку центральної влади було вирішено запровадити намісництва на чолі з намісниками. Повноваження кожного окремого намісника визначалися самою імператрицею або ж за її дорученням - Сенатом. Така система, на думку реформаторів, повинна була запровадити більш надійний і стійкий зв’язок між верхніми і середніми ланками системи державного управління. Для реалізації цих ідей було складено план, згідно з яким Російська імперія повинна була поділитись на 40 губерній [154].

Восени 1780 р. царським указом було оголошено, що на території Гетьманщини буде запроваджена така ж сама адміністративна система, як і в Росії, а разом з нею ліквідовувалась і сама Малоросійська колегія. Впровадження цього указу на території Гетьманщини почалося 16 вересня

1781 р. з проголошенням утворення Київського, Чернігівського та Новгород-Сіверського намісництв. У дію реформа була введена в січні

1782 року. В Київському намісництві виділялись - Київ, Переяславський,

Пирятинський, Хорольський, Лубенський, Городиський, Миргородський, Голтвянський, Золотоноський повіти; в Чернігівському, до якого увійшли 12 сотень Ніжинського, 7 - Київського, 12 - Лубенського, 11 сотень Чернігівського, 16 сотень Галицького й сотня Стародубського полків, - Гадяцький, Березнянський, Борзнянський, Глинський, Роменський,

Городнянський, Зінківський, Ніжинський, Лохвицький, Прилуцький,

Чернігівський; Новгород-Сіверське намісництво було створене на місці Ніжинського та Стародубського полків, а також окремих сотень Чернігівського полку, до нього увійшли наступні повіти: Глухівський, Сосницький, Погарський, Конотопський, Кролевецький, Мглинський, Новгород-Сіверський, Коропський, Новомістський, Стародубський і Суразький [58].

Перепис був важливий і для майбутньої адміністративної реформи, оскільки для рівнозначного поділу на намісництва і повіти необхідно було провести перепис населення та з’ясувати соціально-економічний потенціал кожної місцевості й населеного пункту. Задля такого ґрунтовного і всебічного обліку було створено комісію, яку очолив А. С. Милорадович. Своїм іменним указом від 5 травня 1779 року імператриця Катерина ІІ наказала “бути в Малоросії губернатором і бути присутнім в тутешній колегії”. Варто зазначити, що це призначення Милорадович отримав завдяки протекції П. Рум’янцева, який у своєму листі від 23 лютого 1779 р., зазначивши, що “для встановлення доброго порядку і потрібних обрядів в тутешній (Малоросійській) губернії, потрібна присутність правителя”, генерал-губернатор просив Катерину ІІ “призначити правителем або головуючим в Малоросійській колегії генерал- майора Милорадовича, який служив вірно, але на подальші військові подвиги внаслідок своєї хвороби не здатний” [175, с. 83-92].

Наскільки великим був вплив цієї комісії на подальше визначення кордонів реформованих намісництв, важко сказати. Згідно з твердженням чернігівського історика і археографа П. Федоренка, завданням комісії було “описування залюднених пунктів й меж території трьох майбутніх українських намісництв - Чернігівського, Новгородсіверського та

Київського” [217, с. 402-432]. Проте цих відомостей немає ні в ордері П. О. Рум’янцева від 3-го липня 1779 р. до А. С. Милорадовича, ні в інструкціях самого Милорадовича до комісіонерів, ані у листі П. О. Рум’янцева до курського губернатора П. С. Свистунова від 18 листопада 1777 р. В жодному з віднайдених документів не йде мова про завдання окреслення зовнішніх меж майбутніх намісництв. В останньому із цих документів, щоправда, згадується наступне завдання: “розмежування повітів деякими живими або примітними урочищами (...) при цьому притримуючись правила, яке стосується кількості проживаючих в них людей” [238, с. 34]. На думку дослідника Б. О. Галя: “судячи з того, що офіційне розмежування повітів малоросійських намісництв відбувалося одночасно із розмежуванням власне намісництв (1782 - 1783), ймовірно, що завданням “комісії Милорадовича” була підготовка “приблизних карт і розділів” (про які йдеться в іменному указі Сенату від 19 травня 1781 р.) для майбутніх межових комісій” [202, с. 99-104].

Згідно з розпорядженням П. Рум’янцева від 3-го липня 1779 р. Малоросійська колегія зобов’язувалась виділити А. С. Милорадовичу достатню кількість канцеляристів, а разом з тим на канцелярію покладалося завдання видати на потребу комісії 500 рублів для зарплатні її працівникам. Описування Лівобережної України впродовж 1779-1781 рр. відбувалося у два етапи: перший розпочався у липні 1779 р. і завершився не пізніше квітня 1780 р., другий тривав з квітня 1780 р. до середини 1781 р. [168, с. 4].

24 листопада 1781 р. Малоросійська колегія отримала від А. С. Милорадовича опис трьох намісництв, які планували створити в майбутньому, - в цей час було почато підготовку для адміністративного розмежування нових намісництв. А вже 19 травня 1781 р. Сенат видав іменний указ, відповідно до якого генерал-губернатори та губернські управління імперії повинні були невідкладно приступити до “найшвидшого і правильного встановлення кордонів губернських і повітових”. Спеціально для

П.О. Рум’янцева цей наказ був чітко зазначений в указі Державної Воєнної Колегії від 14 червня 1781 р. та іменному указі від 5 квітня 1782 р.

Оскільки в окремих губерніях наказ не виконувався, Катерина ІІ видала ще один указ, у якому йшлося, що в справу адміністративного розмежування повинен втрутитись імперський центр, а також було викладено порядок звітування, яким чином варто розмежовувати міста, повіти і губернії, а також визначався сам склад межових комісій [133, с. 563-571].

У наказах по адміністративній реформі окремо наголошувалось про необхідність відрізняти розмежування адміністративно-територіальних одиниць (губерній, областей і повітів) від визначення і укріплення кордонів поселень та великих земельних володінь (“генеральне межування”): “В настановах точно підтвердити і до всіх, кого це стосується, пояснити, що з таким розмежуванням кордонів губернських, обласних і повітових не може бути ніяких суперечок за землю... тут зовсім не встановлюється намір привласнити чиюсь власність, а значить призначені зараз межі нікому не можуть служити ні як підкріплення привласненого ними, ані в запереченні законної власності” [154, с. 543-548].

До складу намісницької межової комісії входили: губернський землемір, представник губернського дворянства, радник Палати цивільного суду, а також по одному представнику від кожного департаменту ВЗС і ВР. Загалом кількісний і, частково, особистісний склад межових комісій можна відтворити завдяки іменному указу Сенату від 19 травня 1781 р. і подання намісницьких правлінь київському, чернігівському і новгород-сіверському наміснику П. Рум’янцеву [202, с. 99-117].

Навколо розмежування намісництв траплялися конфлікти, оскільки схематичні окреслення меж не завжди були точними і комісії часто не могли визначити приналежність окремих територій до певних населених пунктів по обидва боки проектованого адміністративного кордону, а відтак і до губерній [275, с. 8-11].

Зокрема, в ході реформи виник цілий ряд конфліктів, а особливо щодо визначення кордонів Київського намісництва. За деякими свідченнями, межова комісія Київського намісництва всілякими способами намагалася включити до складу своїх територій землі суміжних намісництв. Зрозуміло, що “освоєння/присвоєння” простору було споконвічною проблемою в різних країнах. Згідно з твердженнями російського дослідника національних рухів О. Міллера, в роботі комісій часто виникали “проблеми прав власності на землю і різноманітні практики символічного присвоєння простору” [257, с. 186].

Кожна губернія бажала здійснити розподіл земель на свою користь, показовим у цьому плані є суперечка між представниками київського та новоросійського намісницького управління, коли, виправдовуючись перед Сенатом за недотримання термінів розмежування, член київської межової комісії І. Рославлєва повідомила про те, що “визначеним з боку Новоросійської губернії комісаром виданим від тутешнього губернатора генерала Язикова в настанові строго приписано: щоб вони при закладанні кордону, належного землі Новоросійської губернії, не уступали навіть найменшого наділу землі, а якщо у випадку виникнення необхідності і якось частина тієї землі могла в тутешню губернію відійти, то старатися взаємно в іншому місці винагородити наділом цієї”. В першому пункті настанови київській межовій комісії вказано - “спостерігати, якщо можливо буде, щоб поселення належні Київській губернії зі всіма своїми землями залишалися в тутешній губернії, і щоб одне поселення не ділилося на два”, що саме по собі провокує на втручання у конфлікти навколо належності тих чи інших земель губерніям, що мало б входити до компетенції комісії з генерального межування, а не намісницького. Такі настанови часто не відповідали положенням іменного указу Сенату від 19 травня 1781 р., тож можна зробити висновок, що в плані тогочасного адміністративного управління було чимало спірних моментів між різними ланками, що нерідко призводило до непорозумінь [154, с. 421-429].

Беручи до уваги ці протиріччя, бачимо, що процес реформування окремі громади, монастирі та приватні власники бажали використати задля присвоєння собі раніше втрачених земель або ж таких, які їм ніколи й не належали. А на рівні губерній виникало бажання збільшення територіальних володінь за рахунок суміжних губерній. У кінцевому результаті фактично всі спірні території опинилися у складі Катеринославського намісництва, причому мова йде не про пажиті, водопої чи окремі пасовиська, а про цілі повіти.

З усіх полкових міст Г етьманщини після реформи тільки одне місто стало центром намісництва, а інші перетворилися на повітові центри. В кожному намісництві утворювалось по 11 повітів, тож в адміністративному плані в один ряд з колишніми полковими містами (Переяслав, Ніжин, Лубни) стали містечка та села, яким надавався відтепер статус міста [154, с. 246 - 247].

Полкова система являла собою симбіоз адміністративного та військового устрою і з запровадженням нової адміністративно-територіальної системи такі міста, як Ніжин, Переяслав, Стародуб та Чернігів, спочатку продовжували залишатися центрами карабінерних полків, які замінили козацькі. Але вже з 1785 р. із запровадженням подальших реформ вони поступово почали втрачати статус військових центрів і, врешті-решт, взагалі позбулися його [236, с. 221].

Отож, згідно з адміністративною реформою, на території Лівобережної України було створено три намісництва - Київське, Чернігівське і Новгород-Сіверське. Намісництва формувалися залежно від кількості населення. В межах губернії мало проживати приблизно 300-400 тисяч людей, а в повіті від 20-ти до 30-ти тисяч. Територіальний розподіл був тільки початком цілого ряду адміністративних реформ. Згодом межі губерній ще багато разів змінювались. Кожне намісництво отримало свого управителя, а в їх межах були запроваджені суди за російським взірцем. На місці військового суду було створено дві палати: кримінальних та цивільних справ. Замість військової скарбниці утворювались казначейські палати, а для ведення міського управління - губернські магістрати. Внаслідок реформи колишні полкові міста почали поступово занепадати, вони втрачали прибутки від виконання адміністративних функцій та значно погіршувався демографічний стан цих міст. Такі міста, як Стародуб, Лубни, Гадяч, Переяслав, Ніжин, Миргород, назавжди залишились незначними провінційними містечками [260, с. 118-121].

Відповідно до нового адміністративного устрою, Глухів втратив статус столиці Гетьманщини. Всі державні інституції української держави злилися з загальноросійськими і в кожній губернії було створено загальноросійські адміністративні та судові установи. Вже 1783 р. було остаточно ліквідовано козацький військовий устрій: 10 козацьких полків було замінено на 10 регулярних карабінерних полків з 6-річним терміном служби. Всі козацькі полковники звільнялися від служби, а решта військової старшини мала обирати - або ж йти служити в нових регулярних полках, або залишати військову службу. Козаки ж залишали за собою статус окремого стану військового вільного селянства, з якого комплектувалися нові полки. Решта українських селян прирівнювалася до московського селянства [ 114].

Разом з тим реформа дала значний поштовх для розвитку інших міст, зокрема, важливим осередком культури тогочасної України став Новгород - Сіверський. Отримавши статус адміністративного центру тут з’явилося чимало урядовців, які почали утворювати свої шляхетські організації. Згодом у Новгород-Сіверському було засновано катедру нової єпархії, духовну семінарію, головну народну школу. Завдяки цьому, в місті почали гуртуватися культурні та громадські діячі і з часом вони почали думати про заснування в місті університету. Їхню ідею навіть підтримав П. Рум’янцев, але через те, що розвиток української освіти не входив до асиміляційних планів імперського уряду, Катерина ІІ заблокувала цю ініціативу. Значного розвитку набували й інші центри намісництв: Київ з його Академією та Чернігів із Колегіумом.

13 липня 1781 року Катерина ІІ видала наказ “Про нове розписання губерній з призначенням генерал-губернаторів”. Цей наказ став базовим законодавчим актом, який визначив повноваження управителів адміністративних одиниць імперії. Відповідно до нього, основною функцією намісників був визначений нагляд та контроль над виконанням урядових постанов усіма місцевими адміністраціями і судовими органами з правом втручатися в разі необхідності в їх поточну роботу [308, с. 54-62].

Свої функції генерал-губернатор виконував за допомогою намісницького правління, що складалося з декількох радників, які допомагали йому в адміністративній роботі. Імператорські доручення він реалізовував за допомогою губернаторів та губернського апарату управління, судів, виборних станових органів, поліцію та розміщені на території намісництв війська. Крім того, генерал-губернатор здійснював загальний нагляд за чиновниками і міг чинити тиск на суд, зупиняти виконання судових рішень без безпосереднього втручання в судочинство [279, с. 56].

У “Положенні про губернії” в дусі ідей “просвітницького абсолютизму“ декларувалося, що генерал-губернатор своїми справами і діями повинен стати прикладом благочесного способу життя, не допускати марнотратства, надмірної розкоші та не дозволяти дворянам виявляти жорстокість стосовно своїх підданих, бути захисником простого народу [156, c. 567].

На генерал-губернатора покладалась відповідальність за благополуччя населення підконтрольних йому територій. Він повинен був налагоджувати забезпечення місцевих жителів необхідним продовольством, а також запобігати епідеміям та різним захворюванням. На П. Рум’янцева-Задунайського як генерал-губернатора прикордонної території покладалась відповідальність за військово-адміністративну роботу. Він повинен був стежити за рекрутським набором та за діями сусідніх держав і, за необхідності, керувати військом. Також він мав забезпечувати військо всім необхідним [136, с. 4-11].

Посада генерал-губернатора була інтегрована у структуру центральних органів влади. Тому на час відряджень до столиці він був зобов’язаний брати участь у засіданнях Сенату і що важливо, мав рівне з усіма членами Сенату право голосу. Сенат же залишався вищим адміністративним органом, який контролював усі сфери діяльності генерал-губернатора [154].

Часто траплялися випадки плутанини щодо повноважень адміністраторів різних рівнів, тому згодом було видано цілий ряд уточнень відносно повноважень органів різних рівнів. Ці уточнення були здійснені з ініціативи самих генерал-губернаторів, які часто зверталися до Сенату за роз’ясненнями. В період з 1781 по 1783 рік Катерина ІІ підписала 14 таких наказів, які уточнювали і конкретизували повноваження намісників. Чимало таких уточнень були важливі для визначення сфери компетенції тих чи інших чиновників.

Відповідно до наказу від 15 липня 1783 року, в розпорядженні кожного генерал-губернатора було по 20 тис. рублів для проведення інженерно- будівельних робіт на території намісництва. У випадках, коли потрібно було виділити більше коштів, направлявся відповідний запит з роз’ясненням для затвердження імператрицею.

Контроль за всією фінансовою діяльністю покладався на генерал - губернатора, який щороку повинен був направляти Катерині ІІ звіт. У межах намісництва жодне рішення щодо використання державних коштів не приймалось без дозволу генерал-губернатора, навіть управитель території, яка входила в те чи інше намісництво, повинен був отримати згоду генерал- губернатора. Таким чином, генерал-губернатор ставав розпорядником усіх державних коштів, які видавались на розвиток його територій [136, с. 4-11]. На думку імператриці, така система повинна була унеможливити розкрадання державних коштів з боку чиновників.

8 серпня 1783 року був виданий наказ, згідно з яким чиновники губернських адміністрацій отримували право на відпустки тільки з дозволу генерал-губернаторів, а ті, у свою чергу, несли повну відповідальність за ситуацію в намісництвах і виконували свої повноваження в повному обсязі, навіть здійснюючи службові поїздки підконтрольними їм територіями. Вони могли відправляти в столицю кур’єрів для доставки донесень і на це виділялося 1500 рублів у місяць з державної казни [ 154].

Під контролем генерал-губернаторів була і дохідна частина бюджетів підконтрольних йому територій. 29 січня 1791 року Сенат видав наказ, відповідно до якого на генерал-губернаторів покладалась відповідальність за збір податків з місцевого населення [ 26]. В цьому ж році вони отримали право призначати наглядачів на державні винокурні, а також контролювати діяльність приватних заводів та їхні прибутки від збуту алкоголю [ 21]. 19 січня 1794 року генерал-губернатора зобов’язали щомісяця надавати імператриці відомості про особисті та окладні нестачі й суворо їх стягувати [156, c. 453].

Катерина ІІ бажала особисто контролювати всі процеси, які відбувалися в межах Російської імперії, тому вона зобов’язувала всіх генерал-губернаторів особисто звітувати про економічний, соціальний та суспільно-політичний стан губерній. Особливо імператрицю турбували настрої місцевого населення та надзвичайні ситуації чи конфлікти, щоб можна було своєчасно придушити будь-які соціальні збурення. Сама імператриця вела активне листування з П. Рум’янцевим-Задунайським, бажаючи вникнути у всі деталі управління Малоросією. Абсолютно хибною є думка, яку подекуди можна зустріти в літературі, щодо безконтрольності та сваволі з боку імператорських намісників, які нібито на свій розсуд розправлялися та здійснювали суд на підконтрольних їм територіях [213, с. 82-93].

Рум’янцев зосередився на реформуванні адміністративної, військової, судової та освітньої систем. Граф мав своє бачення на впровадження різних реформ, але Катерина ставилася до ініціатив генерал-губернатора недовірливо і тому не давала йому повною мірою вести самостійне реформування. Найбільше новопризначений намісник прагнув реформувати судову систему, яка потребувала чималих змін.

До 1763 року центром здійснення судочинства на території полку було полкове місто. Як зазначалось вище, адміністративні та судові функції покладались на полковника та старшину. Члени суду і його головуючий призначалися з числа старшини [221, с. 324-326]. Координацію діяльності полкових судів здійснював Генеральний суд, який надавав інструкції та роз’яснення щодо їх роботи. Окремих міських судів не було, тому справи розглядалися спільно полковими та міськими урядовцями. Від старшини до складу суду входили: суддя, обозний, осавул, писар; від міського управління: отаман, городовий, війт та бургомістр. В окремих актах судових справ згадуються “зацные персоны”, які, скоріш за все, являли собою представників міського нобілітету. Дуже часто суди засідали в міських ратушах, оскільки в них були юридичні документи та збірники законів. Інколи суди засідали в будинку полковника або полкової старшини і навіть траплялися випадки, коли засідання суду відбувалося у корчмі чи шинку [221, с. 345-346].

У 1763 році Кирило Розумовський розпочав процес реформування судової системи на Гетьманщині. Ним були запроваджені земські, гродські та підкоморські суди, крім того, існували магістратські та ратушні суди. Така судова система багато в чому була похідною від польсько-литовського права і фактично не відповідала адміністративній системі, яка існувала на Лівобережній Україні. Гродські суди працювали в десяти полкових містах і займалися розглядом кримінальних справ; земські суди розташовувались у двадцяти повітах і займалися розглядом справ різного характеру; підкоморські ж мали на меті вирішення суперечок навколо земельної

власності [259, с. 293-312].

Затриманням злочинців займались місцеві урядовці, вони супроводжували злочинців до сотенного уряду, а потім до полкового. Полковий суд організовував процес розслідування: пошук свідків, збір речових доказів, допити та ін. [37]. Покарання винних здійснювалось публічно, як правило, на центральній площі міста. Одним із видів покарання було стовпове покарання [142, с. 123-124]. Таким чином судовий процес перетворювався на своєрідну “розвагу” для місцевого населення.

Отримавши повну монополію судової влади на територію полку, полковий суд часто втручався у вирішення справ судів іншого рівня, маючи від цього матеріальний зиск. Матеріальні побори були фактично узаконеною формою корупції. Суди могли стягувати натуральні чи грошові штрафи, а також приймати так звані “поклони” та “наклади” - узаконені хабарі [210, с. 176].

Відповідно до настанов Катерини ІІ, П. Рум’янцев повинен був викорінити з судової системи Гетьманщини елементи польсько-литовського права та встановити владний контроль над українським судочинством [148, с. 378]. Компетенцію суду генерал-губернатор у 1765 році визначив так: “про проведення судів в силі малоросійських прав, що в нижніх судах не виконуються, то для виправлення всього того мати суд генеральний” [48, с. 23]. За розпорядженням генерал-губернатора, до Генерального суду призначалися судді від усіх полків, а також два контролери, відтак загальний склад становив дванадцять суддів. Відтепер склад суду був постійним, а його члени отримували платню. Задля забезпечення більш якісної роботи суддів, П. Рум’янцев розпорядився призначати позивачам державних адвокатів [213, с. 149].

П. Рум’янцев писав, що він не мав змоги бути присутнім під час розгляду справ, які стосуються його сфери діяльності, і що він неодноразово отримував повідомлення про те, що суди часто виносять неправомірні рішення, а також умисно затягують розгляд окремих справ. Генерал-губернатор вказував імператриці, що рішення суддів часто несуть шкоду Російській імперії, і тому він просив отримати можливість спостерігати за судами і мати вплив на їх діяльність [120, c. 40].

З 1 листопада 1765 р. колегія отримала право розгляду апеляцій на справи, які розглядалися в Генеральному суді, а у серпні 1767 р. розпорядженням Рум’янцева було заборонено проводити щорічні вибори до Генерального суду. З 1767 р. для допомоги генеральним суддям генерал - губернатор замість десяти тимчасових суддів призначив постійних з річною винагородою за їхню роботу. Контроль і нагляд як за роботою суддів, так і всіх центральних органів Лівобережжя покладалися на прокурора [275, с. 3-12].

Після проведеної реформи також змінився порядок комплектування суду, який раніше відбувався шляхом проведення виборів у полках. Такий порядок був скасований і тепер постійних членів суду мав призначати сам Рум’янцев. Для більшої ефективності роботи суддів генерал-губернатор запровадив практику призначення державних адвокатів для захисту відповідачів [204, с. 93-136].

Важливим моментом судової реформи було приведення суддів у колегії до присяги, а Генеральний суд, окрім судових функцій, отримав і адміністративні, зокрема він був відповідальний за проведення іспитів на знання законодавства та вміння вести службову документацію для кандидатів, які претендували на посади у органах місцевої влади - як адміністративної, так і судової.

Робота реформованого суду абсолютно не задовольняла генерал - губернатора, оскільки члени суду часто мали різні думки щодо шляхів вирішення одних і тих самих справ, тому у своєму ордері членам Г енерального суду від 1 липня 1768 р. П. Рум’янцев писав: “Чому коли правда і закон, хранителі даного, повинні одні управляти совістю суддів і їх справами, то чому поміж вас це непорозуміння і розбіжності в думках?”. Реформованому Генеральному суду вдалось проіснувати недовго, 1791 року він був остаточно ліквідований [275, с. 3].

У 1765 році був заново відредагований петровський Генеральний Регламент, за яким знову мали регулюватись порядок розгляду справ та винесення резолюцій. 31 травня 1767 р. було розіслано так звані “зерцальні укази”, за якими під загрозою великого штрафу застерігалося від недотримання Генерального Регламенту. Оскільки П. Рум’янцев був військовим, його особливо непокоїла відсутність розподілу між військовими і цивільними судами. Тому 1765 р. він надіслав свої пропозиції щодо усунення такої плутанини до Петербурга і, отримавши згоду, видав наказ, у якому було визначено, яким чином мають подаватися позови, чолобитні, а також визначався порядок судочинства у судах Лівобережної України. Тим самим було підтверджено проведення реформи за галузевою спеціалізацією судів, яка ще була розпочата К. Розумовським, а також встановлення відповідного порядку ведення судових справ [20].

25 липня 1767 р. П. Рум’янцевим була відправлена до Малоросійської колегії Записка “про виявлені в Малоросії недоліки”, в якій він писав, що після входження Гетьманщини до складу Російської імперії українській шляхті “залишені суди земські і гродські відправляли по правам їх через обраних ними старшин, а товариству військовому судитися: де три чоловіки козаків, тоді два третього судять”. П. Рум’янцева турбувало те, щоб “всі тим судам належні справи з часом ввійшли в правління військові” і “від чого суд генеральний і другі тут правління названі військовими невідомо; та і які ті військові права, по яким козакам судитися наказано, в архівах ніде дізнатися не можна”. Причиною численних безпорядків П. Рум’янцев вважав процедуру, за якою визначалися підкоморські земські і гродські суди, оскільки в гродські і земські суди членів обирали з числа козаків і селян, а також вони розміщувалися в населених пунктах без урахування кількості жителів та площі земель в адміністративній одиниці, а лише за кількістю полків [204, с. 93 -136].

Завдяки реформам П. Рум’янцева, був прискорений розгляд судових справ, змінено порядок проведення допитів у земських і гродських судах. Також генерал-губернатор викорінив практику застосування тортур без його згоди для проведення допитів. Та все ж, незважаючи на цілу низку реформ, Петру Олександровичу повністю не вдалося навести лад у судовій системі. У своєму листі до Катерини ІІ від 8 грудня 1779 р. він писав про скарги, які надходять до нього на діяльність судів. Він критикував судове законодавство і постійно наводив численні приклади колізій та його неналежного виконання. Найпоширенішими зловживаннями він називав ухиляння від сплати штрафів сторонами, які не з’являлися на судові слухання, а також вказував, що часто судді використовують практику розгляду справи довше 3 -х днів, та повільне реагування урядовців на повідомлення про “ґвалти і насильне відбирання маєтностей” [275, с. 5].

Підсумовуючи результати своєї діяльності в судовій сфері, П. Рум’янцев у донесенні Катерині ІІ від 27 серпня 1781 р. писав, що з заснуванням земських, підкоморських і гродських судів “виробництво і хід справ отримав кращий порядок”. Та все ж призначення і вибір земських чиновників суперечив статутному праву, оскільки відповідно до його положень у ці чини повинно було відбиратись шляхетство, яке не зобов’язане ніякими чинами. Через те що повністю розділити військову і судову справу нікому не вдалося, Рум’янцев у своєму листі відносив таке поєднання до звичаю українського народу, якого неможливо так швидко позбутися. До важливої заслуги своєї діяльності П. Рум’янцев відносив вирішення питання про те, у яких судах повинні судитися українські козаки. Стосовно цього він писав, що козаки судяться за імператорським указом від 20 грудня 1768 р., який був направлений у Малоросійську колегію: “в усіх земських справах з шляхетством правом книги Статуту і в одних судах”.

Все ж таки навіть після проведеної реформи П. Рум’янцев вважав невирішеними кілька питань. Серед них - “чи вибрати тут по колишньому звичаю із дійсно служилих і по крайній мірі із бунчуків і військових товаришів у земські чини?”, оскільки, “відставних тут від служби або зовсім мало, або майже їх не бувало і немає”. У своєму листі генерал-губернатор також запитував і про те, чи повинні духовенство та козаки мати право брати участь у зібраннях, у разі виборів на земські посади і при інших земських розпорядженнях, та чи варто надавати це право шляхетству? [152, с. 392]

Відповіді на свої запитання він отримав 26 грудня 1781 р. в указі Сенату, в якому було вказано, що дворянські засідателі повинні відбиратися з “совісних і вірних земських судів в предводителі в уїзні судді їх вірніші засідателі верхніх і нижніх земських судів ”заснованих доручити дворянству вотчини і помістя свої в тих губерніях маючому”. Тобто, тих із них, які хоча б “до місцевої військової служби знаходилися по даній в земському перейти побажали би”. Для козаків, які проживали в зазначених губерніях, планувалося заснувати “нижні і верхні розправи, в яких би вони мали засідателів із поміж себе обраних”. Козацтву належало бути судимому за звичаєм у тих же судах, “які до цього там використовуваними були, до видання кращих і достовірніших” [131, с. 693].

Малоросійська колегія продовжувала виконувати контролюючу функцію і стежила за тим, наскільки правомірними були заборони на подання апеляцій, чи своєчасно суди оголошували свої рішення, чи видавали їх копії, чи дотримувалися термінів та порядку подання апеляцій до Сенату та чи дотримуються порядку передачі невирішених справ з одного суду в інший. Проте вже з 1785 року ніхто з членів колегії не мав права виконувати свої посадові обов’язки і вона опинилася в кризовій ситуації [275, с. 7].

Задля покращення ефективності роботи суддів Лівобережної України П. Рум’янцев мав намір боротися з недбалим ставленням до виконання своїх

обов’язків та лінощами. Для цього ним було налагоджено ефективний нагляд за роботою чиновників та службовців, а для впровадження цього нагляду генерал - губернатор розіслав у 1767-1769 роках відповідні ордери до місцевих судів.

У подальшому П. Рум’янцев не робив спроб виправлення законодавства, але у зв’язку з курсом імперської влади на централізацію всіх владних структур підконтрольних земель, у 1783 році було розпочато процес заміни прав, які існували в Г етьманщині, на загальноросійське законодавство через поширення на Лівобережну Україну положення про губернії. Зі скасуванням старої судової системи і уніфікацією судочинства було відкрито доступ впливу на українські державні структури російських законів, а особливо вони набули поширення через призначення суддів-росіян, які судили виключно за правом Російської імперії [204, с. 93-98].

Загалом проведені П. Рум’янцевим реформи судочинства продовжили розпочату К. Розумовським роботу щодо виокремлення з повноважень місцевих адміністрацій військової, адміністративної та судової влади, а також було скорочено судову тяганину та організований ефективний нагляд за роботою державних службовців. Але ці реформи не змогли протриматися довго, оскільки 30 листопада 1796 р. імператор Павло видав указ, у якому мовилось: “судити по точній силі малоросійських прав” [275, с. 8].

Відтепер на вершині державно-адміністративної системи влади Лівобережжя стояли Канцелярія генеральної артилерії, Генеральна лічильна комісія і Канцелярія малоросійського скарбу. Всі ці структури до осені 1767 року стали департаментами очолюваної П. Рум’янцевим Малоросійської колегії. Крім того, за ними постійно вівся прокурорський нагляд і вони щомісяця були зобов’язані надавати прокурору відомості про всі справи, які в них велися. Тому можна стверджувати, що ні Генеральний суд, ні інші органи влади системи Гетьманщини з цього часу вже перестали являти собою елементи української державності [303, с. 50-53].

Чи не єдиною реформою, яка була ініційована Рум’янцевим і схвалена Катериною ІІ, було запровадження пошти. Хоча пошта в Україні існувала ще за часів Б. Хмельницького, та вона обслуговувала потреби виключно Москви і місцевої адміністрації й не використовувалась для всезагальних потреб [252, с. 261]. Пошту у Гетьманщині доставляли кілька муніципальних служб, а також офіційні гінці. Поштова система була малоефективна, наприклад, наказ Катерини ІІ посланець привозив до Генеральної військової канцелярії, яка розповсюджувала його з допомогою кур’єрів, серед підлеглих. Пошта була потрібна Рум’янцеву для ефективного управління краю і саме від неї залежала швидкість виконання поставлених завдань, - ось чому однією з перших проблем для графа постала організація поштової служби [236, с. 103].

31 травня 1765 року Петро Рум’янцев видав указ, згідно з яким було створено поштову службу. Положення щодо організації поштової служби складалося з 20 пунктів, якими визначалися основні зміни. Відповідно до нової системи поштової організації, відкривалося 9 маршрутів для пошти, загальною протяжністю понад 2358 верст, 72 поштові станції, 15 регіональних начальників, 165 поштарів і 300 коней [252, с. 67-87]. У кожному полковому місті було кілька поштарів: у Миргороді - 2; у Гадячі, Києві, Стародубі та Переяславі - по 3; у Прилуках, Ніжині та Лубнах - по 4. Кожен поштар мав у своєму розпорядженні по два коня. У підпорядкуванні поштарів було 165 листонош. Для доставки пошти полки виділили 300 коней у розпорядження листонош. Серед них 182 коня передали Ніжинський, Стародубський, Чернігівський і Прилуцький полки [278, с. 129-132].

Швидкість доставки пошти чітко регламентувалась. Так, з Глухова до Стародуба пошта надходила за 24 години, а в Полтаву - за 39 годин. Директором пошти Рум’янцев призначив майора Скоропадського. Було розроблено статут про кінну пошту. В найбільших містах поштою завідували поштмейстери, всього їх було 15, з них 9 - у полкових містах.

У кожній місцевості пошту збирали і відправляли двічі на тиждень у визначений час. Поштова служба стала підвідділом української адміністрації і її очолював поштовий директор. Усі прибутки від поштового зв’язку йшли в скарбницю Малоросійської колегії, так само і витрати на утримання пошти сплачувалися за рахунок скарбниці. У 1768, 1770 і 1774 рр. поштова служба була розширена, аби забезпечити зв’язком Крим і нову провінцію - Новоросію. Після повної ліквідації української автономії поштова служба теж перейшла в підпорядкування Російської імперії [236, с. 103-104].

Потрібно віддати належне П. Рум’янцеву, що він не бажав зливати поштову службу з адміністративною владою, і в першому ж пункті указу про створення поштової служби зазначив, що: “поштмейстери повинні бути не військові чи значкові товариші “по выбору полковому”, оскільки ця посада потребує вірності, скромності, ввічливої поведінки, чистого письма і правильної лічби” [278, с. 131].

Царський уряд у період існування Другої Малоросійської колегії не впроваджував на підконтрольній українській території аналогічні реформи, які впроваджували в Росії, але все ж принцип уніфікації та централізму активно втілював в життя. В першу чергу, це стосувалося адміністративної влади та роботи судів. До кінця 60-х рр. на території колишньої Гетьманщини була впроваджена уніфікована система діловодства, був встановлений контроль за кадровим складом штатів та їх повноваженнями, дотриманням фінансової дисципліни, оперативністю, режимом роботи, політичною лояльністю службовців, а також введений новий порядок подання звітів про розглянуті справи [210, с. 37].

Одним із механізмів упровадження імперським урядом на території колишньої Гетьманщини асиміляційної політики мав стати розподіл влади. Ще до того, як відбулося утворення намісництв, відповідно до розпорядження Малоросійської колегії, полкові канцелярії втратили компетенцію проведення виборів чиновників у земські і підкоморські суди. Ц функцію від цього часу перебрали на себе земські та сотенні правління.

Спроба розділити адміністративну та військову владу на полковому рівні була зроблена і після запровадження інституту “предводителів шляхетства”, проте цей намір так і не був реалізований у чітких адміністративно -політичних нововведеннях. 16 жовтня 1778 року функції військової судової влади було передано від Генерального суду у відання новоствореної Військової судової комісії. В подальшому Друга Малоросійська колегія видавала ще чимало наказів щодо розподілу повноважень між різними органами судової та адміністративної влади [261, с. 54-63].

Таким чином, просвітницькі ідеї Монтеск’є щодо розподілу влади за ознакою владних повноважень на законодавчу, виконавчу і судову не були впроваджені П. Рум’янцевим-Задунайським. Такий розподіл відбувався у вигляді звичайного розподілу компетенцій різних органів влади, що тільки посилювало абсолютну владу імператора, в той час як розподіл влади за повноваженнями мав на меті обмеження абсолютної влади монарха.

Генерал-губернатор також сприяв збільшенню кількості іноземних колоній, яким чималу увагу приділяла імператриця Катерина ІІ, і це був чи не найулюбленіший з її проектів. П. Рум’янцев розселив приблизно 100 німецьких сімей у Білій Вежі, а невелику кількість волоських і болгарських колоністів - на території Переяславського полку. З ініціативи сенату було запроваджено експеримент із вирощування в Гетьманщині картоплі, але він виявився невдалим, оскільки майже всі привезені коренеплоди вимерзли у сховищах [236, с. 102].

Рум’янцев, будучи військовим, велику увагу приділяв організації війська. Військова реформа стала необхідністю після розділення адміністративного і військового управління. Після запровадження нового адміністративного поділу постала проблема зміни структури війська, оскільки полки і сотні вже не відповідали новим адміністративним одиницям. Рум’янцев схилявся до думки, що попередні дев’ять полків у військовому плані варто замінити десятьма регулярними полками, які повинні були складатися з козаків по вибору, - вони мали займатися виключно військовою справою. Козаки розподілялись по полках і ротах відповідно до місця проживання і що дуже важливо, козацька старшина була прирівняна в правах з командуванням регулярної російської армії [170, с. 455-457].

Генерал-губернатор сподівався, що цими діями він зможе поступово, без особливих зусиль, перетворити козацькі війська в регулярні, щоб вони завжди були напоготові у разі початку війни. Проте якщо здійснення реформ П. Рум’янцев-Задунайський прагнув проводити поступово без особливої метушні, то імператриця мала зовсім іншу позицію, бажаючи здійснювати їх швидко. Катерина хотіла якнайшвидше створити регулярне військо, яке б складалося з місцевих жителів, за зразком, прийнятим у Російській імперії. Першим кроком у цьому напрямку стала затверджена 24 жовтня 1775 р. доповідь військової колегії про перетворення трьох вільнонайманих українських полків у регулярні. В 1783 році був виданий указ військової колегії про реформу дев’яти українських козацьких полків. Було наказано набрати з українських козаків десять регулярних кавалерійських полків, враховуючи і вищезгадані три. В кожному такому полку повинно було бути по шість ескадронів, у кожному ескадроні 138 чоловік, а всього в полку - 828 осіб. Термін служби повинен був становити шість років, і кожний сьомий рік склад полку мав оновлюватись. Згідно з реформою, офіцери мали бути з представники української старшини за бажанням і за згодою вищого військового начальства [170, с. 462-467].

З 1784 року старшинські чини були скасовані і прирівняні до російських військових табельних чинів, а всі військовослужбовці йменувалися не інакше як “солдати”. Новостворені полки були тільки перехідними військовими одиницями та існували до 1791 року, коли українське військо повністю злилося з російською армією [294, с. 296-297].

В середині 60-х рр. XVIII ст. українські посадовці були більш незалежні від імперської влади, аніж російські “приказні люди”, як у юридичному, так і в економічному плані. В своїй основі воно комплектувалося зі старшин, шляхетства, духовенства та козацтва і зберігало за собою право звільнятися від служби. Система присвоєння чинів та надання посад і рангових маєтностей на Лівобережжі була зовсім не впорядкована, і коли П. Рум’янцев прибув до Глухова, він намагався запровадити чіткий контроль у цій справі. У 1766 році було запроваджено посаду урядового наглядача за ранговими і вільними маєтностями, а провідні канцеляристи Малоросійської колегії та інших установ колишньої Гетьманщини отримали річну платню. Таким чином, разом з встановленням суворого контролю, П. Рум’янцев-Задунайський не забував щедро винагороджувати канцелярських службовців та українських старшин за їхню ретельну й віддану службу і тим самим намагався “прив’язати їх до Росії і викликати патріотизм до спільної вітчизни” [210, с. 22-42].

Відповідно до “Настанов губернаторам”, які Катерина ІІ видала 21 квітня 1764 року, генерал-губернатор підпорядковувався виключно імператриці та Сенату і оголошувався “главою і господарем всієї врученої під його нагляд губернії”. Генерал-губернатор стояв на чолі адміністративної та судової влади і наділявся правом призначення та усунення підпорядкованих йому чиновників [149].

Завдяки енергійним реформам П. Рум’янцева, у другій половині XVIII ст. фактично вся управлінська система Гетьманщини була уніфікована з владними структурами Російської імперії. Майже всі сфери життя населення Лівобережної України ввійшли до сфери впливу імперської адміністрації.

3.2.