Гетьманщина в останній період свого існування

Рішення імператриці Єлизавети про відновлення гетьманської влади в Україні було пов’язане не стільки з політичними міркуваннями, оскільки більшою мірою з особистісними почуттями імператриці, яка виявляла велику приязнь до українця Олексія Розумовського, тому не дивно, що саме його брат Кирило Розумовський, згідно з указом “Про призначення в Малоросії гетьмана за давніми правами і звичаями”, 22 лютого 1750 р.

К. Розумовський був представником еліти тогочасного українського суспільства і в своїй політиці спирався на освічених та заможних українців і всіляко відстоював їхні інтереси в плані відновлення їхніх свобод і прав, які були отримані в період національно-визвольних змагань під проводом Б. Хмельницького. Прихильне ставлення Єлизавети до брата дало йому змогу добитися значних поступок з боку імператриці щодо повернення Україні втрачених прав. Завдяки протекції імператриці, К. Розумовський зумів повернути землі та всі рангові маєтності, як їх тоді називали, “на булаву”. Граф фактично скасував усі адміністративні реформи, які були здійснені російськими управителями Петром І, Петром ІІ та Анною Іоанівною. Старшинська адміністрація очистилась від російських ставлеників, регіони отримували право самостійного управління фінансами. Представники Гетьманщини також зайняли ключові позиції в Генеральному суді, комісії економії та інших важливих адміністративних структурах, а Канцелярія міністерського управління взагалі була скасована. По суті, К. Розумовський зумів повернути Гетьманщині політичний статус, який вона мала в період обрання гетьманом І. Скоропадського [218, с. 55].

Завдяки значному розширенню автономії управління Української держави К. Розумовський, зумів відновити функціонування суспільно - політичних установ, змінити склад генеральної старшини і суду, в яких ключові позиції віддавалися українцям, а також реформував торгівлю і судочинство.

Внаслідок наполегливих заходів молодого гетьмана нагляд за управлінням українськими землями перейшов у компетенцію до Колегії закордонних справ замість Сенату, під нагляд Колегії перейшло й управління Запоріжжям і Києвом. Розумовський фактично діяв на свій розсуд, не чекаючи схвалення з боку уряду Росії. Він самостійно почав розширювати автономію Гетьманщини, відновивши функціонування суспільно-політичних установ, склад генеральної старшини і суду, реформувавши торгівлю і судочинство, а також взявшись за питання підпорядкування Запорозької Січі гетьманській владі [279, с. 98].

К. Розумовський намагався законодавчо виокремити українську аристократію, що походила з козацької старшини. Бажання відносити себе до роду шляхтичів зберігалося ще з періоду правління гетьмана І. Мазепи, але тоді ще не виникало великої потреби законодавчо оформляти приналежність до шляхетного роду, і лише під час перебування К. Розумовського при владі старшина почала законодавчо оформляти свою шляхетність. Відповідно до проекту “Прав, за якими судиться малоросійський народ”, визначалося, що носії усіх військових чинів, починаючи від сотників, а також усі знатні військові товариші і духівництво повинні були визнаватися шляхтою і на них поширювалися права, які передбачалися Литовським Статутом для осіб шляхетського стану. Як стверджує Н. Яковенко: “Прагнення здобути статус шляхти несподівано висвітлило той факт, що козацька старшина продовжувала зберігати набагато тісніший, ніж можна було сподіватися, зв’язок зі своєю політичною колискою - Річчю Посполитою” [318, с.

Проте не все так гладко було в правлінні молодого гетьмана. Вже з середини 1750-х років царський уряд з підозрою поставився до його діяльності і почав її обмежувати в розбудові Гетьманщини. У липні 1754 р., відповідно до розпорядження Сенату, було ліквідовано кордон між Україною та Московією, який і без того був досить прозорим. Цим кроком було припинено функціонування митниць у цьому районі та запроваджено на території Гетьманщини російської митної системи. Виходячи з пропагандистських мотивів, у радянській історіографії такі дії імперської влади розглядалися виключно в позитивному ключі, стверджуючи, що це робилося для поліпшення економічних зв’язків між Україною та Росією, сприяння їх спільному народногосподарському розвитку, але, по суті, це було скасування однієї з найважливіших ознак української автономії [218, с. 57].

Певні труднощі виникли під час боротьби гетьмана за право контролю над фінансами. Завдяки своїм енергійним протестам, він домігся від імператриці виділення 50 тис. карбованців на рік компенсації за скасування імперських внутрішніх тарифів від імперської скарбниці [236, с. 75]. За використання цих фондів Колегія іноземних справ на чолі з А. П. Бестужевим- Рюміним, який був ворогом гетьмана, почала вимагати звіту про використання цих фондів, але К. Розумовський відмовився підкорятись. Це лягло в основу конфлікту між царським урядом і гетьманом, внаслідок якого імперський уряд вирішив адміністративне управління Гетьманщиною підпорядкувати Сенатові [286, с. 779-781]. Внаслідок цього конфлікту становище Гетьманщини різко погіршилось, оскільки вся її територія потрапила під управління до органа, який відповідав за внутрішні справи імперії і ніяк не був зацікавлений в існуванні української автономії. Ще одним тривожним сигналом для гетьмана була догана, яку він отримав у 1754 р. за те, що розподіляв землі і призначав старшин без особистого схвалення імператриці.

У своїх реформах К. Розумовський часто звертався до давніх звичаїв, за якими жили українці до Хмельниччини.

У період гетьманування Розумовського статус української старшини суттєво зріс. Гетьман часто сам доручав управління Гетьманщиною, особливо під час далеких поїздок, генеральній старшині: писареві А. Безбородькові, обозному С. Кочубеєві, осавулові П. Валькевичу, підскарбію М. Скоропадському та хорунжому М. Ханенкові [167, с. 229].

Висунення старшинської шляхти на перший план у ролі речника Гетьманщини означало існування досить чіткої політичної платформи, яка характеризувалася лояльністю до імператора, з одного боку, та в той же час підкреслювала, що Гетьманщину та Російську імперію об’єднує тільки спільний монарх, у той час як правитель, уряд, територіальні кордони, фінанси у Гетьманщині - свої. Таку парадигму підтверджує і петиція до імператриці, яка була схвалена на Глухівській раді. В ній наголошувалось на відновленні договірних взаємин між царем і Україною на підставі Статей Б. Хмельницького [318, с.

Показовим прикладом старшинського світогляду часів Розумовського є поема перекладача Генеральної військової канцелярії Семена Дівовича “Розмова Великоросії з Малоросією”, яка була видана 1762 р. В ній автор вказує на те, що козацька старшина - це люди “не без знатних рангів”, які не поступаються російській аристократії, хіба що називаються інакше. Автор також стверджує, що оскільки Україна перейшла під скіпетр російського царя добровільно, то і статус її має бути рівнозначний статусу Росії [162, с. 313-365].

Недовго К. Розумовський міг користуватися свободою у своїй діяльності, оскільки після смерті Єлизавети до влади прийшла Катерина ІІ. Одним з основних завдань, які вона ставила перед собою, було підпорядкування всіх суб’єктів Російської імперії центральній владі в Петербурзі. Особливу увагу імператриця зосереджувала на землях Лівобережної України, які користувались широкою автономією. Вона прекрасно розуміла, що поки існує Гетьманщина на чолі з К. Розумовським, то реалізувати цей план було фактично неможливо. Але імператриця не могла просто так усунути від влади гетьмана, який користувався широкою підтримкою населення Лівобережної України, оскільки цим самим могла наразитися на сильну опозицію з боку як козацької старшини, так і звичайного населення. Тому було вирішено створити всі необхідні умови для того, щоб гетьман самостійно склав свої повноваження.

У другій половині XVIII ст. надзвичайною популярністю користувалися теорії “просвітницького правління”. Імператриця Катерина ІІ була прихильницею цих “просвітницьких ідей” і декларувала, що ці ідеї лежать в основі її діяльності, проте на практиці все виявилось трохи по-іншому. Імператриця була переконана, що її завдання полягало в досягненні найвищого добра через спрямування на це дій громадян її імперії. Катерина ІІ була прихильницею “поліцейської” або, скоріше, “добре впорядкованої” держави. На формування основних принципів її правління Російською імперією мав великий вплив чисто німецький світогляд.

Основною метою імператриці було зміцнення засад просвітницького правління “добре впорядкованої” держави. На початок свого правління вона діяла дуже обережно і повільно, але згодом усе впевненіше і наполегливіше запроваджувала свої реформи. Створення унітарної держави лежало в основі програм Катерини ІІ. Оскільки робота імперського уряду мала базуватись на засадах розуму або універсальних принципів, відповідно до ідей просвітництва, його закони та інститути повинні були однаково добре служити для всіх суб’єктів імперії, незалежно від того, де вони розташовувались. Національним особливостям імператриця не надавала великого значення, вважалося, що вони лише відображають різницю у рівнях розвитку. Катерина вірила, що з адміністративною інтеграцією та більш однорідним розвитком регіональні відмінності зникнуть. Отож кінцевою метою мала бути інтеграція всіх підвладних Російській імперії земель в адміністративно-економічному, інституціонально-соціальному та культурному плані [85].

Вже в перших кроках імператриці в управлінні Гетьманщиною простежується бажання обмеження її автономії. Прийшовши до влади, Катерина ІІ зобов’язала К. Розумовського рапортувати до Сенату з приводу виконання її указів, а також спробувала провести в обхід гетьманського нову ревізію за участю російських офіцерів [45]. Імператриця не могла негайно позбавити Гетьманщину широких прав, щоб не спровокувати опір її політиці. Варто зазначити, що К. Розумовський був одним із прихильників нової самодержиці і навіть брав активну участь у змові проти Петра ІІІ. Але він був не стільки зацікавлений в утвердженні на троні Катерини ІІ, скільки не бажав бачити Петра ІІІ на престолі, але, як відомо, згодом усе обернулося проти нього. Відтак, із політичних міркувань, відразу ж позбутися його імператриця не могла: потрібен був дуже вагомий привід, щоб ліквідувати гетьманство за життя Розумовського.

Великого удару по владі гетьмана завдала записка Г. Теплова, який був радником і наглядачем за маєтком К. Розумовського, а після перевороту 1762 р. статс-секретарем імператриці Катерини. У своїй записці він досить критично ставиться до того, як гетьман розпоряджається українськими землями, та й взагалі заперечує необхідність існування Гетьманщини, стверджуючи, що українські землі повинні перебувати виключно під управлінням Російської імперії. В записці викладені тенденційно підібрані факти про зловживання української старшини, а також стверджувалось, що українці - такі ж росіяни, як і великороси, котрі відокремилися через “недбальство” київських князів. Ця записка мала значний відбиток як на долі гетьмана, так і українських земель [136, с. 170-197].

У передмові записки “Про непорядки, які відбуваються через зловживання прав та звичаїв, грамотами підтверджених Малоросії” Г. Теплов вказує, що склав її, щоб встановити на Лівобережній Україні кращий порядок. Він наводить невелику історичну довідку, в якій пише, що український народ у 1654 році добровільно перейшов під зверхність Російської імперії. Він стверджує: “Малоросія не тільки своєю територією, але й самим населенням здавна є російською, з цього випливає, що вона має перебувати в підпорядкуванні російської імператриці”. В своїй записці Теплов також пише, що всі українські гетьмани, починаючи від Ю. Хмельницького і закінчуючи Мазепою, були зрадниками, або ж були схильні до зради, але в цей же час він говорить, що зрада не була притаманна самому українському населенню, а тільки його управителям. Таким чином, він приходить до висновку, що “весь час від 1657 р. до 1708 р. Малоросія через своїх правителів постійно була схильна до зради” [136, с. 36].

Після короткого екскурсу в історію Г. Теплов переходить до безпосереднього розгляду “непорядків, які чиняться в Малоросії” під зверхністю К. Розумовського. Він говорить, що більшість земельних володінь на території Г етьманщини не є повноправними і їхні власники не мають ніяких документів, які б доводили їхню власність на цю землю. Основний акцент у “Записці” Теплов робить на неправдивості даних останніх ревізій, які здійснювалися в Гетьманщині. Зокрема, він наводить статистику про кількість населення, яке згідно з останніми ревізіями зменшилося в два рази порівняно з часом приєднання цих земель до Російської імперії. Як доказ фальсифікації він наводить той факт, що вартість землі порівняно з попередніми роками збільшилась, а це є неможливим в умовах зменшення чисельності населення. Теплов стверджує, що ревізії є неправдивими, оскільки старшини не приділяли їх проведенню належної уваги, маючи в цьому свою вигоду. Він наводить дані переписів 1751, 1753 і 1756 років, які суттєво різняться між собою. Так, за даними 1751 р. налічувалося 152 тис. 157 дворів, у 1753 році - 202 тис. 146 дворів (збільшення він пояснює більш серйозним підходом до перепису), а в 1756 р. кількість дворів знову значно зменшилась. Найбільш точним переписом він називає той, який здійснювався за часів Петра ІІ, оскільки тоді за його ходом стежили російські офіцери [136, с. 170-197].

Велику увагу у своїй записці Теплов приділяє судовій системі, яка на його думку, є далекою від досконалості. Він пише, що в період польського панування на українських землях не було повноцінних судів, окрім Гетьманського суду. Внаслідок цього, за його твердженням, в українців розвинулось особливе почуття свободи. Теплов говорить про велику плутанину в судовій системі, яка виникає через одночасну дію в Малоросії трьох різних прав - Литовського, Магдебурзького і Саксонського. Основним недоліком судової системи він називає невідповідність правової системи Гетьманщини самодержавницькому ладу.

Тривожить Г. Теплова і становище, в якому опинилися козаки, що проживають разом з селянами. За його словами, поміщики тільки тим і займаються, що звинувачують один одного в різних гріхах і багато свого часу приділяють міжусобним суперечкам, при цьому сотники не спостерігають за козаками, більшість яких спилися і чинять багато протиправних дій: “пияцтво є головною причиною бідності козаків, оскільки поміщики споюють їх і змушують за безцінь продавати свої землі” [13, c. 54].

В останньому пункті своєї записки Теплов говорить про велику шкоду, яка завдається імперії і самим селянами через їхнє право вільно переходити від одного поміщика до іншого: “Причиною внутрішнього і все імперського розорення є шкода від вільного переходу з одного місця на інше в Малоросії” [13, c. 65].

Свою “Записку” Г. Теплов закінчив такими словами: “Це є тільки виклад головних непорядків, які кояться в Малоросії; якщо ж виникне потреба вияснити про все детальніше, то варто тільки подивитися в розгляд їхніх судових справ, у гетьманські накази і їх внутрішню економіку, тоді багато ще непорядків виявиться. Багато про це, як бачимо, думав блаженний і вічно достойний пам’яті імператор Петро Великий, але оскільки Малоросія ввійшла в його підпорядкування в жорстокий період, а наведення в ній порядків потребувало багато часу, то хоча по багатьох установах були помітні початки перевлаштування премудрого царя, але не вистачило часу, щоб все налагодити” [136, с. 180-186].

Отже, звинувачуючи українську владу в підробці даних під час перепису населення задля ухилення від сплати податків та применшення людського ресурсу, граф Теплов твердив, що єдиним переписом населення, якому можна довіряти був проведений російськими чиновниками ще за часів Першої Малоросійської колегії (1723). Він також вказував на чисельні факти зайняття державних земель українцями. Катерина ІІ негативно зреагувала на це і суворо заборонила їх передачу у приватне володіння. У листопаді 1763 р. уряд доручив Сенатові підготувати новий закон про черговий перепис населення Гетьманщини. Сам Теплов, будучи головним прибічником перепису, відвідав сенатські слухання і навіть допомагав написати кінцевий варіант указу. Відповідно до указу, проведення перепису покладалося на плечі російських чиновників, а гетьман мав беззаперечно їм підпорядковуватися [236, с. 94].

Записка Теплова була першим тривожним сигналом для К. Розумовського, наступним же стала реакція імператриці на “Прохання малоросійського шляхетства” (1764), яким українська козацька старшина пропонувала імператриці програму суттєвого розширення політичної автономії України. Окремими пунктами “Прохання”, зокрема, вимагалося: надати українському народові право вільно і самостійно обирати гетьмана; створити вищу судову установу - трибунал; дати дозвіл скликати двічі на рік представницький орган Гетьманщини - сейм або генеральну раду; звільнити населення Гетьманщини від безплатного утримання російських полків, а із зекономлених коштів фінансувати 30-тисячне козацьке військо; повернути Гетьманщині відібрані в неї території. Вимоги були досить суттєвими і, по суті, відображали основні настрої, які панували в тогочасної української еліти, проте такі вимоги становили загрозу для абсолютистських устремлінь Російської корони, і імператриця ніяк не могла змиритись навіть з тим, що ці вимоги осмілились озвучити, не те що впровадити їх у життя [210, с. 36].

Наступним акордом у справі усунення К. Розумовського від влади були відомості, які імператриця отримала з Києва. Відповідно до отриманого повідомлення, українська старшина розпочала збирати підписи під петицією, відповідно до якої пропонувалося залишити за родиною Розумовських довічне право на спадкове управління Гетьманщиною. Проект про закріплення за родом Розумовських спадкового гетьманства обговорювався на Глухівській раді був підписаний полковниками і частиною генеральної старшини, хоча широкої підтримки він не набрав. Про цей проект імператриця дізналася від київського генерал-губернатора Федора Воєйкова і Київського митрополита Арсенія Могилянського [31].

Цікавим є той факт, що в своєму листі до графа Олсуф’єва Катерина ІІ писала, що сам Теплов підштовхував молодого гетьмана до скликання сеймів і обговорення проекту спадковості гетьманської влади [141, с. 427]. Тобто Г. Теплов грав подвійну гру: він сам підбурював К. Розумовського до дій, які викликали невдоволення в імператриці і одночасно писав до неї критичні листи про непорядки, які чинить гетьман.

Останньою крапкою у справі усунення гетьмана від влади стала так звана “справа Мировича”, хоча сам гетьман мав до неї тільки опосередковане відношення. Перебуваючи на посаді молодшого офіцера Шліссельбурзької фортеці, Василь Мирович, дізнавшись, що під їхнім наглядом у фортеці перебуває законний імператор Іван ІУ, здійснив спробу перевороту, але вона зазнала невдачі. Іван VI був убитий своїми ж охоронцями, а Мировича засудили. Мимоволі в цю справу був втягнутий Кирило Розумовський. Так, під час судового процесу Мирович стверджував, що ідею перевороту йому підкинув гетьман, оскільки коли він напередодні звернувся до Розумовського з проханням підтримувати його справу, гетьман відповів йому, що це поза його можливостями, і порадив йому виплутуватися самому. На суді Мирович стверджував, що він почав діяти саме за порадою К. Розумовського [253, с. 24]. Видаючи свій маніфест стосовно Мировича, імператриця Катерина особливо наголосила на тому факті, що злочинець був українцем за походженням і назвала його сином найближчого прибічника “зрадника” Мазепи. Це, у свою чергу, й показало ставлення цариці до українців загалом та Гетьманщини зокрема [226, с. 138-141].

Записка Теплова, Глухівська рада, проект спадкового гетьманства та “справа Мировича” створили стійке підґрунтя для усунення від влади надто

самостійного гетьмана і разом з тим сприяли створенню при дворі злісної атмосфери до всього українського. Вже у січні 1764 р. Катерина ІІ наказала К. Розумовському прибути до її палацу в Санкт-Петербург й під загрозою кари за “зраду” змусила його зректися гетьманства. Указом від 10 листопада 1764 р. гетьманський пост оголошувався ліквідованим, а управління передавалося новоствореному органу - Малоросійській колегії [ 99]. Скасування гетьманства було давньою мрією імператриці - у своєму листі до В’яземського вона так висловлювала своє бажання: “щоб час та ім’я гетьманів

зникло” [175, с. 345-349].

Аналізуючи основні підстави усунення від влади К. Розумовського, можна стверджувати, що більшою мірою вони були штучно створені і фактично являли собою провокацію проти гетьмана, яка повинна була легітимізувати ліквідацію інституту гетьманства та створення Другої Малоросійської колегії на чолі з генерал-губернатором.

2.2.