Соціально-економічні та суспільно-культурні зміни у Гетьманщині за намісництва П. Рум’янцева

Задля ефективного функціонування державного апарату, П. Рум’янцеву необхідно було збільшення надходження податків до державного бюджету. Окрім вже існуючих податків, таких як мито та податок від продажу спиртних напоїв і роботи млинів, генерал-губернатор увів ряд нових.

П. Рум’янцев запровадив також податок за утримання російських військ у Гетьманщині, і саме ця стаття стала найбільш прибутковою. До впровадження цих зборів влада Гетьманщини збирала багато інших податків, здебільшого натурою, але їх не вистачало і постачання провіанту часто затримувалось, унаслідок чого російська армія силою відбирала необхідне в місцевого населення. Таким чином, основне навантаження щодо сплати податків лягло на населені пункти, в яких розташовувались російські війська. Під час свого інспекторського об’їзду Гетьманщиною Рум’янцев звернув увагу на таку нерівність і визначив нові умови сплати податку. Відповідно до розпорядження генерал-губернатора, тепер кожне господарство повинно було сплачувати 1 карбованець щороку, який збирався частинами чотири рази на рік. Незалежно від свого соціального стану, усі селяни, підпомічники, міщани та підсусідки повинні були сплачувати новий податок.

Наступним етапом реформи був поділ П. Рум’янцевим Гетьманщини на 20 однакових податкових округів і призначення комісії, яка відповідала за збори податків у кожному окрузі.

Окрім того, що населення Лівобережної України обкладалося податком на утримання російського війська, воно ще й змушене було надавати квартири російським військам, оскільки в той період не було казарм і військових містечок. Оскільки час правління П. Рум’янцева припав на період складної міжнародної ситуації і Російська імперія дуже часто брала участь у військових конфліктах, зокрема з Польщею та Османською імперією, то він змушений був постійно збільшувати військовий податок тоді, коли на території Лівобережжя розміщувались нові полки.

Згідно зі звітом генерал-губернатора, 1763 р. в Гетьманщині розміщувалось 2 драгунських, 6 стрілецьких і 8 піхотних полків; разом - 19981 особа, що потребували 902 офіцерських і 10 556 солдатських квартир. Незважаючи на намагання Рум’янцева рівномірно розподілити податки, більше навантаження на утримання солдатів усе одно припадало на ті території, де вони дислокувались. Згідно з переписом, на території Гетьманщини було 29 025 міських і сільських господарств, у яких можна було розмістити війська, відповідно, утримання двох російських солдатів припадало на три господарства, або ж на кожні п’ять господарств - дві офіційні квартири. Більше того, з цього часу війська мали право більше одного разу отримувати в місцях перебування дрова та харчі, завдяки чому уряд економив досить великі кошти [236, с. 176].

Зі збільшенням надходжень у скарбницю Малоросійської колегії завдяки додатковим прибуткам, вона все більше підпорядковувалася імперському уряду.

У другій половині XVIII ст. особливо гостро постало питання соціального становища козаків. Спершу П. Рум’янцев вважав, що після перепису козаки будуть організовані у постійний військовий стан, при цьому граф розраховував на те, що вони збережуть за собою окремі козацькі привілеї, такі як право на майно, торгівлю, виробництво спиртних напоїв та особисту свободу. П. Рум’янцев захищав козаків від утисків з боку старшини, але одночасно з цим він позбавив їх права обирати своїх провідників. Це значно підсилило контроль старшини над козаками. З початку 60-х років XVIII ст. козаки мали право обирати старшин уже тільки на рівні сотень, а з 1767 р. взагалі були позбавлені цього права. Офіцерів вищого рангу мала право призначати тільки адміністрація. Коли 1767 року була звільнена посада сотника Корибутівської сотні Прилуцького полку, за давньою традицією козаки призначили вибори нового, проте після виборів П. Рум’янцев анулював їхні результати, а підставою для цього рішення стала інформація про те, що переможець перед виборами споював козаків, спонукаючи голосувати за себе. Після цього генерал-губернатор наказав, щоб відтепер всіх сотенних військових призначала полкова канцелярія або ж сам полковник [152, с. 387]. Таким чином, через повну недовіру Рум’янцева до виборів, які проводилися козаками, він позбавив їх права приймати будь -яке відповідальне рішення і цим самим поставив у повну залежність від адміністрації [236, с. 178].

Генерал-губернатор також намагався зламати традиційні устрої козаків, які функціонували від початку створення Січі, а саме вільний дух. Він хотів перетворити козаків у дисципліновану, добре вимуштрувану та більш ефективну бойову силу на зразок російської армії.

обмундируванням. Завданням цього загону була охорона Генерального суду і скарбниці, а також архіву Малоросійської колегії, при цьому служба була примусовою, і коли хтось із козаків відмовлявся від виконання такої регулярної служби, Рум’янцев наказував бити їх “без пощади”. У 1768 році таке бажання було оформлено в наказ, відповідно до якого козаки, які не підкорялися наказам своїх командирів, каралися різками, а в окремих випадках особливо непокірні позбавлялися козацького стану і перетворювались на

селян [236, с. 107].

Значного удару по свободі козацького війська було завдано 1768 року, напередодні війни Російської імперії з Туреччиною. Тоді, посилаючись на прохання Рум’янцева, Сенат поширив на мобілізовані козацькі загони юрисдикцію російського військового права. Після цього козаки були позбавлені давнього традиційного права, коли їх міг судити тільки суд рівних (тобто козаків) за своїми власними правами, і це дало генерал-губернатору вагомий інструмент для утримання військової дисципліни. 1775 року козацькі загони, які раніше охороняли гетьмана, були реорганізовані в регулярні полки імперської армії. Втративши більшість традиційних прав, козаки перестали являти собою автономну одиницю козацького устрою і цим самим поступово в Г етьманщині було впроваджено військовий устрій Російської імперії.

В період намісництва П. Рум’янцева Військо Запорозьке низове було передано у відання Малоросійської колегії. З цього приводу козацький Кіш подав петицію до імператриці Катерини ІІ, в якій просив передати війська під керівництво Колегії іноземних справ, однак запорозькі козаки не просто не змогли домогтися своєї вимоги, але й мало не були ув’язнені на вимогу П. Рум’янцева та К. Штофельна. Адміністративний устрій Запорозького Війська зазнав чималих перетворень з часу усунення гетьманської влади.

20 грудня 1768 р. імператриця Катерина ІІ видала наказ до Малоросійської колегії, відповідно до якого всі козацькі війська, які перебували у відомстві цієї колегії, повинні були у цивільній частині керуватися та судитися згідно з “малоросійськими правами та статутами”, а з усіх питань, які стосувалися військових справ, підлягати дії “Військового положення” та “Військового артикула”. Також передбачалося максимально швидке поширення текстів цих юридичних документальних комплексів поміж козаками та ввести їх у дію вже з 1769 р. [199, с. 13-23]

У 1768 році почалася війна між Російською імперією та Туреччиною. За наказом Катерини ІІ, П. О. Рум’янцев повинен був взяти на себе командування 2-ю армією, завданням якої була охорона кордонів імперії від нападів кримських татар. Відтак він змушений був залишити адміністративну роботу в Україні. Згодом йому було доручено керівництво 1-ю армією. Війна завершилась 1774 року перемогою Російської імперії і вагому роль у здобутті цієї перемоги відіграв П. О. Рум’янцев. Таким чином, на 6 років він був відлучений від управління Лівобережною Україною. В ході війни населення Гетьманщини знову змушене було забезпечувати військо козаками, погоничами, волами, кіньми і провіантом. Успіхів у цій кампанії було набагато більше, аніж під час війни, яка велася за часів цариці Анни. Рум’янцев здобув Крим, Молдавію, Волощину. Російські війська перейшли за Дунай, до Болгарії, після чого Туреччина погодилась підписати мирний договір.

Успіх цієї війни був увінчаний Кючук-Кайнарджийським мирним договором. З боку Російської імперії його підписував саме Рум’янцев, який перебував уже у статусі генерал-фельдмаршала. Окрім військового чину, імператриця ще розпорядилася називати свого полководця Рум’янцев- Задунайський, оскільки він провів ряд успішних військових операцій за Дунаєм.

Усунення загрози на півдні імперії дало можливість імператриці реалізувати давній план зі знищення Запорозької Січі, реалізація якого була покладена на 66-тисячну армію генерала Текелія, яка після завершення воєнних кампаній на півдні вирушила на Січ і фізично знищила її 4-го червня 1775 року, а вже 3-го серпня цього ж року ліквідація Січі була юридично оформлена у маніфесті імператриці Катерини ІІ [160, с. 126-132].

За твердженням Н. Полонської-Василенко: “Знищення Запоріжжя було для України страшною катастрофою, яка поклала нову межу в її соціальній та економічній історії, спричинила глибоку травму в психології народу: Запоріжжя було останньою твердинею українських традицій, української державності, з її занепадом Україну було зрівняно з іншими частинами Російської імперії” [276, с. 345].

Пізніше, 1-го липня 1783 року російським урядом було зроблено спробу відновити козацьке військо - про це, принаймні, заявив президент Військової колегії Г. Потьомкін [288, с. 153]. Він видав наказ, у якому командувачами відродженого козацького війська ставали Захар Чепіга та Сидір Білий - обидва належали до числа нобілітованих козацьких старшин. Крім того, в наказі вказувалося, що призначені командувачі повинні були зібрати 500 козаків - кавалеристів і 500 морських піхотинців. Г. Потьомкін очолив процес відновлення козацького війська і особисто контролював та стежив за всіма етапами його впровадження, і така система особистого патронажу, яка значною мірою коригувала процеси відродження і функціонування військової організації колишніх запорожців, зберігалася до того часу, поки граф Г. Потьомкін не помер (жовтень 1791 р.) [165, с. 34-37].

Окрім самого Г. Потьомкіна, мало хто підтримував ідею відновлення козацького війська, проте загроза нової війни з Туреччиною прискорила цей процес. З початком війни 1787 року, російський уряд вирішив підсилити свої позиції залученням до воєнних кампаній усіх колишніх запорожців. Відповідно до розпоряджень Потьомкіна від 20 серпня та 12 жовтня 1787 року, було оголошено прийом на службу як самих козаків, так і всіх вільних жителів Півдня України [135, с. 264].

Ідея відновлення козацького війська була дуже поширена в колах тодішньої української еліти. 1788 року один із найактивніших представників ідеї відновлення старих прав Василь Капніст подав проект поновлення козацьких військових формувань. Його проект був досить поміркований, оскільки автор не хотів викликати невдоволення з боку імператриці. Відповідно до проекту, відновлене козацьке військо мало перебувати під керівництвом козацької старшини, яку повинні були обирати самі козаки, на найнижчому рівні. Користуючись зв’язками, які Капніст мав при дворі, він зумів подати проект безпосередньо імператриці. Катерина ІІ передала цей проект О. Безбородькові, який висловив окремі застереження, але схвалив його. В першу чергу, останній побоювався, що новостворені загони будуть нагадувати “структуру колишньої Гетьманщини”. Сам проект після схвалення передали командувачу козацьких та нерегулярних сил - князю Потьомкіну [240, с. 232].

Г. Потьомкін розпочав процес відновлення козацьких загонів і йому вдалось сформувати два козацькі корпуси з колишніх запорожців, при цьому він сам прийняв титул “великого гетьмана Катеринослава і чорноморських козаків”. Новостворені загони перебували під постійним контролем з боку уряду і розміщувались на віддалених землях. Також в них так і не були відновлені традиційні права й привілеї козацького війська, а проект Капніста так і не був втілений у життя. Уряд не бажав відновлювати право козаків на обрання своїх командувачів і саме губернський уряд став центром набору козаків на службу [273, с. 8-11].

Тож існування чи ліквідація козацького війська залежали тільки від ситуації, в якій опинилася Російська імперії. При потребі, перед загрозою воєнних конфліктів нерегулярні формування козаків відновлювалися та підтримувалися урядом, а у разі відсутності такої загрози вони були непотрібні імперії і навіть становили вже загрозу для існування централізованої імперської влади, через що, власне, й була ліквідована Січ 1775 року.

1783 року було завдано ще одного удару по селянах. Оскільки через неефективність раніше виданого наказу про заборону переходу селян з одного місця на інше, царський уряд вирішив ще жорсткіше поставитись до них і вже назовсім заборонив селянам переміщатися з того місця проживання, на якому він був записаний під час останньої ревізії. Цим самим було запроваджено остаточне закріпачення українського селянина і підведення його під дію загальноросійського закону про закріпачення [214, с. 379]. Цей момент вдало висвітлив О. К. Толстой, обігруючи листування Катерини ІІ з Вольтером і Дідро:

“Madame”^[1], при вас на диво Порядок расцветет, - Писали ей учтиво Вольтер и Дидерот, -

Лишь надобно народу, Которому вы мать, Скорее дать свободу, Скорей свободу дать.

“Messieurs, - им возразила Она,- vous me comblez”^[2], - И тотчас прикрепила Украинцев к земле [307, с. 43].

Проте погляди істориків на цю подію неоднозначні. Звичайно більшість українських істориків оцінювали Наказ від 3 травня 1783 р. виключно негативно, хоча в ньому прямо не йшлося про кріпосне право. Досить стримано цю подію описував О. Б. Каменський, а також Т. Ф. Литвинова, яка вказує на сумнівність ряду стереотипів, зокрема, про “узаконене свавілля поміщика”, повне безправ’я кріпосних селян та інші [248, c. 308].

Більше того, О. Б. Каменський задавався питанням, чи входила боротьба з кріпосним правом до політичної програми Катерини ІІ, і аналізуючи документи, які відображають погляди імператриці на проблему, та розбираючи детально текст і контекст кожного указу або маніфесту, він дійшов висновку, що Катерина особисто не ставила собі за мету обмеження прав селян. Він вказує на те, що реальний зміст сенатського указу від 17 січня 1765 р., що надавав поміщикам право висилати селян у Сибір, був у той час незрозумілим для імператриці та сприймався нею як економічний захід. А сенатський указ від 22 серпня 1767 р., який забороняв селянам подавати скарги на поміщиків безпосередньо в руки монарха, лише повторював норму, що існувала ще з XVII ст., і це була реакція Катерини ІІ на велику кількість скарг, які вона отримала під час своєї мандрівки по Волзі навесні 1767 року [230, c. 355]. Хоча й ці укази не стосувалися Лівобережної України, але нам більш важливо знати ставлення до них самої імператриці, щоб краще сформувати думку про її бачення розвитку держави.

Також, як вважав О. Б. Каменський, акт 3 травня 1783 р. “Про податки з купців, міщан, селян та інших жителів Київської, Чернігівської, Новгород - Сіверської, Харківської, Могилівської, Полоцької, Ризької, Ревельської і Виборгської губерній...” хоча й суперечив переконанням імператриці та даним в інструкції П. О. Рум’янцеву настановам, був скоріше не соціальним, а фіскальним та адміністративним актом і викликаний він був ускладненням фінансового характеру, які виникли у зв’язку з імовірною війною з Туреччиною [230, c. 449-450]. 1790 року був виданий ще один наказ, який забороняв продаж українських кріпаків та прирівнював їх до всеросійських [33]. Зрозуміло, що ці документи викликали неабияке невдоволення серед населення, та все ж, якщо говорити про свободу пересування в Російській імперії, то вона, по правді, не була передбачена для жодного стану, за винятком хіба що дворянства.

З 1785 р. під контролем П. Рум’янцева були створені міські думи, однак вони були суттєво обмежені у сфері податкової і фінансової діяльності. Фактично всі процеси, які відбувалися на рівні міста, підлягали суворій звітності та контролю з боку губернського правління, а також ревізії казенної палати. Губернське правління було наділене компетенцією звільняти і призначати секретаря думи. Відтак П. Рум’янцев мав змогу контролювати всі процеси, які відбувалися на цьому рівні. Крім того, йому були підконтрольні суди, прокуратура, нотаріат, система охорони здоров’я, поліцейські установи, землемірні та інші структури.

Оглянути підконтрольні землі та заодно оцінити роботу свого намісника на Лівобережній Україні імператриці випала нагода під час своєї подорожі до Криму, яку вона здійснила на запрошення свого фаворита Г.О. Потьомкіна, який прагнув похизуватися перед Катериною ІІ своїми “досягненнями” на південних землях імперії. Разом з тим князь прагнув спростувати численні звинувачення в його бік щодо необґрунтованої витрати чималих бюджетних коштів на розвиток Півдня. Подорож Катерини було заплановано на літо 1787 року і вже взимку 1786-го розпочалась масштабна підготовка до поїздки. У місцях, де мала проїжджати імператриця, споруджувалися тріумфальні ворота, на Дніпрі була побудована ціла флотилія галер, які мали б відвезти Катерину з Києва до Херсона, навіть будувалися цілі міста, зокрема, на Лівому березі Дніпра було побудоване місто Альошин. На його місці ще в жовтні 1786-го року нічого не було, а вже у квітні 1787 виросло ціле місто, і яке навіть встигли заселити українцями.

Щоб зустріти імператрицю, Потьомкін прибув до Києва і оселився в Печерському монастирі. Разом з ним прибув цілий полк його прислужників, як висловився посол А. Брикнер, який супроводжував імператрицю, - “підлабузників, які сподівалися через милості князя добитися вигоди: “Потьомкін дивиться вовком, - сказала про нього в цей час Катерина II. Всі недавні заздрісники і критики нині плазували перед всесильним князем. Один відважний граф Рум’янцев не приховував своєї неприхильності до нього” [196, с. 123-132].

Потьомкін був основним суперником Рум’янцева, обидва вони були воєначальниками і обидва управляли губерніями. У військовому і в адміністративному плані пальму першості тримав князь Потьомкін, тим самим викликавши ненависть з боку П. Рум’янцева. У своїх листах імператриця виказувала незадоволення Києвом, у якому вона перебувала 3 місяці. Її вразила непримітність будинків у губерніях, за тодішнього керівництва Рум’янцева, а також бруд і низька якість забудови Києва. Про архітектуру вона писала, що та в поганому стані і взагалі позбавлена будь -якої вишуканості. Імператрицю непокоїло, що в місті немає тих прикрас, які вона зустрічала в інших містах, що за статусом були набагато нижчі. Вона доручила графу Мамонову передати всі її невдоволення генерал-губернатору. На отримані зауваження П. Рум’янцев, згідно із записами сина Мамонова, відповів: “Скажіть її величності, що я фельдмаршал її війська, що моя справа захоплювати міста, а не будувати їх, а тим паче прикрашати їх”. Катерину особливо не стурбувала відповідь її намісника і у відповідь вона сказала: “Він правий, нехай Рум’янцев продовжує брати міста, а моєю справою буде їх будівництво” [196, с. 143].

Французький посол у Росії Філіп Поль де Сегюр також у своїх спогадах відзначив велику різницю між зовнішнім виглядом тих губерній, якими керує Рум’янцев, та іншими. Але при цьому він говорив, що причиною цього явища є інтрига Потьомкіна, який хотів якнайкраще показатися перед імператрицею і витрачав на підконтрольні йому губернії величезні суми грошей та робив усе можливе для того, щоб залишити Рум’янцева без необхідних грошових надходжень для проведення в порядок його намісництва [184, с. 156-160].

Ще в період гетьманування К. Розумовського гостро постало питання про відкриття університету в Україні. Після того, як у 1755 році за ініціативою й проектом М. Ломоносова був відкритий Московський університет, українська старшина теж порушила питання про відкриття університету в Києві. Так, у “Проханні малоросійського шляхетства та старшин, разом з гетьманом, про відновлення всіляких старовинних прав Малоросії”, яке було подане 1764 року Катерині ІІ, йшлося про те, щоб “завести і в Малоросії два університети та кілька гімназій; перший з університетів, в складі чотирьох факультетів, може бути в Києві, на тім же місці побудувати будинки для вчителів та учнів...” Другий університет пропонувалося відкрити в Батурині, де розташовувалась резиденція гетьмана. При університетах передбачалось також створити друкарні. Але це питання так і не було вирішено [206, с. 143-147].

Вдруге питання про заснування в Києві і в ряді інших міст України університетів було порушено під час скликання Катериною ІІ комісії для складання “Нового положення”. Прохання відкрити університети містилося майже в усіх українських наказах. У “Наказі київського шляхетства” говорилось: “Найпідданче просимо, за прикладом інших міст, в яких засновані університети, пожалувати й нас височайшою милостю у заснуванні в Малій Росії університету в місті Києві або там, де за благо вбачено буде шефом нашим, його сіятельством графом Петром Олександровичем Рум’янцевим” [170, с. 67-73]. Але, незважаючи на всі прохання, царський уряд так і не дозволив українцям відкрити свій університет.

Задля досягнення централізації всіх імперських структур, імператриця Катерина ІІ намагалася покласти край середній та вищій освіті на території підконтрольних її уряду українських землях. Постійні клопотання української еліти через Рум’янцева про відкриття вищих навчальних закладів у Києві, Батурині, Ніжині, Новгород-Сіверському, Катеринославі тільки дратували імператрицю. Через це українські викладачі змушені були навчати студентів з України в університетах Москви та Петербурга. В той же час, у Катеринославі, Новгород-Сіверському та Києві функціонували тільки народні училища, які можна прирівняти до нижчих класів гімназій, а доступ до навчання в цих училищах мав закритий становий характер, при цьому кількість учнів у таких навчальних закладах була дуже обмежена.

Значно кращою була ситуація з початковою освітою. У цій сфері імператриця не створювала суттєвих перешкод, і П. Рум’янцев, спираючись на залишки освітньої системи Гетьманщини, зумів провести тут певні реформи.

Майже всі верстви населення (міщани, козаки і навіть селяни) мали змогу здобути початкову освіту при церковних парафіях. Святому Письму та церковним співам навчали місцеві священики або ж залучалися дяки та студенти Київської академії. Звичайно, це не давало змоги у всіх населених пунктах забезпечити освіту, оскільки навчання було здебільшого ініціативою місцевого духовенства, аніж вимогою. Проте таких шкіл було досить багато і навіть з’явилася ціла культура “мандруючих дяків”, які їздили по різних населених пунктах і за певну плату навчали всіх охочих.

Незважаючи на небажання Катерини ІІ розвивати освіту на території України, П. Рум’янцев все ж намагався догодити українській еліті. Прикриваючись прагненням виконати завдання імператриці про зменшення напруження між українцями та росіянами, він просив її про створення на території Лівобережної України імператорське кадетське училище. При цьому генерал-губернатор наголошував на необхідності належно впливати на молодь, що шляхом таких поступок та створенням можливостей для навчання в кадетському училищі українська шляхта буде більш професійною у військовій службі, а також викоріняться “всі ті застарілі думки про козацтво”. Та все ж імператриця не задовольнила пропозицію Рум’янцева, проте він домігся права для нової шляхти посилати своїх дітей на навчання до Імперського кадетського училища, а також Імператорського інституту благородних дівчат, що розташовувались у Петербурзі. На думку генерал-губернатора, завдяки цьому, отримавши можливість навчатися в одних закладах з російською знаттю, представники української шляхти могли підтримувати зв’язки з росіянами і, разом з цим, ставати лояльними слугами імперії. Українська шляхта, у свою чергу, була дуже задоволена такими змінами, оскільки до цього їм не давали можливості навчатися в імперських навчальних закладах, оскільки тоді досить поширеною була думка, що “в Малоросії дворян нема” [236, с. 211].

2 травня 1767 року Катерина ІІ дала П. Рум’янцеву розпорядження, щоб він обрав з числа української шляхти юнаків та дівчат для навчання в кадетському корпусі та товаристві благородних дівчат. Як пише у своїй “Записці про малоросійські чини” А. Чепа, П. Рум’янцев відправив цих дітей на навчання 6 лютого 1768 року, і “вони були прийняті без всякого сумніву в їхній шляхетності і з цього часу приймалися в корпуси і на службу; служили і служать в сухопутному війську, в артилерії, у флоті і в штатській службі на таких же умовах, як і інші російські дворяни. З них найкращі перебувають на високих службових чинах: контр-адмірали Михайловський і Коробка і обоє вони за великі заслуги, всемилостиво нагороджені орденами: Михайловський - св. Анни і св. Георгія четвертого ступеня“ [135, c. 31].

В середині XVIII ст. на території так званої “Малоросії” нараховувалось 866 початкових шкіл, а на Слобожанщині - 129. Ці навчальні заклади розміщувались майже у всіх населених пунктах Лівобережної України. Згідно з рішенням Генеральної військової канцелярії, практично у всіх полках були засновані школи, окремі з яких шкіл нараховували до тисячі дітей, як, наприклад, Лубенська полкова школа.

Досить високий рівень освіти зберігався у запорозьких козаків, оскільки чимало з них навчалося в Київській академії, до того ж і Запорозька Січ завжди приваблювала освічених людей, які там дуже високо цінувалися. Освічені люди на Січі ставали військовими писарями і дуже часто до їхніх слів дослухалися під час прийняття важливих рішень, тож вони відігравали в козацьких колах важливу роль. На території Війська Запорозького низового також функціонували школи, які поділялися на січові, монастирські та церковнопарафіяльні. У січових школах навчалися юнаки, які волею обставин опинилися на Січі (діти козаків, полонені або ж добровольці). Перед остаточною ліквідацією Січі 1775 року тут навчалося близько 80 осіб. Юнаків у цих школах вчили читати, писати і співати. Вже поміж себе учні обирали двох отаманів - одного для підлітків, другого - для малолітніх. Навчання проводив ієромонах - уставник, який був одночасно наставником і був зобов’язаний стежити за здоров’ям дітей. У разі виникнення якихось надзвичайних ситуацій він повинен був одразу ж повідомляти про це кошового отамана. Монастирська школа діяла при Самарсько-Миколаївському монастирі, вона виникла, коли тут поставили першу церкву - близько 1576 року. Церковнопарафіяльні школи діяли майже при всіх церквах на підконтрольних запорожцям землях, у паланках по слободах, хуторах і зимівниках [272, с. 128-131].

Ще одного удару по розвитку української культури було завдано із забороною українського книгодрукування. Все, що видавалося на підконтрольних імперії землях, мало видаватися російською мовою, проте варто зазначити, що вже тоді в цій мові закріпилось чимало слів українського походження. 1775 року київський митрополит Т. Кременецький отримав від Синоду наказ, у якому мовилось: “відповідних тим, що виходять із Московської друкарні книгам... випущеним не було... І ні в чим ні найменшої різниці не було. Що ж до видаваних нових книг, то їх виправляючи, не друкуючи, спершу присилати до розгляду і апробації в Св. Синод неодмінно” [294, c. 297]. Серед тогочасних українських письменників, твори яких є дуже цінними для розвитку української культури, варто назвати М. Богдановича, Гната та Івана Максимовичів, О. Хмельницького та, звичайно, В. Капніста. Незважаючи на заборону друку, твори живою українською мовою з’являлися час від часу у списках.

Досить вдалим твором з історично-політичної точки зору, який відображає особливості взаємодії двох суспільств - українського і російського - вірш-діалог “Розмова Великоросії з Малоросією” (1762), автором якого є перекладач Генеральної канцелярії Семен Дівович. Написаний цей вірш російською мовою, проте в ньому можна знайти багато українізмів. У вірші автор стає на захист інтересів козацької еліти, яка висловлює бажання здобути дворянський статус у Російській імперії. В цьому творі чітко можна простежити, яким було бачення козацької старшини співіснування українців і росіян. При цьому увагу варто звернути на те, що козацька старшина, так само як і російське дворянство, сприймало царя як доброго господаря [162, с. 313-323]. Проте у творі цей сюзерен (господар) не зображений як представник “Великоросії”, тут він не належить до жодної народності і, нібито за вірну службу йому, захищає українські інтереси. Автор наголошує на добровільності об’єднання росіян і українців, а відтак виставляє претензії на рівні умови співіснування. Тут змальовуються різні події української історії, описуються славетні битви та здобутки гетьмана Б. Хмельницького і разом з тим висміюються в сатиричній формі малоосвіченість та безкультурність представників російського дворянства, які, за описами автора, сповнені погордою до всього неросійського і безпідставною пихою [170, с. 211].

В цей час з’явилося чимало історико-сатиричних творів на “злобу дня” у зв’язку з чисельними історичними подіями, які мали негативний вплив на розвиток історії України, як то закріпачення селян, ліквідація Запорозької Січі або ж заходи “посполитих” щодо здобуття дворянства (“Доведення потомственні Хама Данила Кукси”). Без перебільшень, найталановитішим твором того часу, який відображав протест до закріпачення селян, була “Ода на рабство” (1783) Василя Капніста, який хоча й був греком за походженням, досить наполегливо відстоював права на давні традиції і вольності українського народу. В його вірші чітко простежується романтичний світогляд автора:

“В печальны мысли погруженный, Пойду, от людства удалюсь На холм, древами осененный,

В густую рощу уклонюсь,

Под мрачным мшистым дубом сяду.

Куда ни обращу зеницу,

Омытую потоком слез,

Везде, как скорбную вдовицу,

Я зрю мою отчизну днесь:

Исчезли сельские утехи,

Игрива резвость, пляски, смехи;

Веселых песней глас утих;

Златые нивы сиротеют;

Поля, леса, луга пустеют;

Как туча, скорбь легла на них” [140, с. 23]

Такою була реакція заможного українського поміщика на рішення Катерини ІІ від 3-го травня 1783 р. про закріпачення українських селян. Автор порівнює імператрицю зі злою матір’ю, яка покидає свою дитину на вулиці напризволяще, при цьому не обмежується наріканнями на злу долю. Згодом Капніст став вагомим політичним гравцем і прославився завдяки своїй таємній місії з посольством до Пруссії, під час якої він запропонував прусському правителю укласти договір між німцями та українцями для створення союзу проти Російської імперії.

Ліквідовуючи автономність управлінської системи Гетьманщини, П. Рум’янцев не міг залишити без уваги церкву. Незважаючи на те, що церква Гетьманщини підпорядковувалась російській православній церкві та Священному синодові у Санкт-Петербурзі, українські єпархії все ще відрізнялися від єпархій російських. Російський уряд наполегливо прагнув зменшити цю різницю. Рішення для розв’язання цих проблем Катерина ІІ бачила у пристосуванні єпархіальних кордонів до провінційних, таким чином, у травні 1784 року вона доручила Священному синодові і Сенату провести таку реформу. В результаті Синод ініціював підготовку проекту, який мав стосуватися всіх єпархій імперії, проте процес його підготовки надто затягнувся, і реформа так і не була повністю втілена в життя. В той же час, проект розподілу земель українських єпархій був підготовлений досить швидко і впроваджений рішенням Катерини ІІ вже 27 березня 1785 р. Наступним етапом підкорення української церкви стала секуляризація, яка була успішно здійснена без суттєвого опору з боку кліру [244, с. 143].

У 1778 році було встановлено розмір грошових надходжень для кожної парафії від лук, земель, городів та інших джерел прибутку. Іншим указом було встановлено кількість церковних служителів, дяків, душпастирів у кожній парафії, і при цьому ставилась вимога, щоб кожне церковне призначення візувалося місцевим єпископом. Через це населення повністю втратило контроль за місцевим кліром, тоді як єпископ його отримав. Відтепер місцевий священик отримував гарантований мінімальний прибуток, тоді як раніше він повністю залежав від пожертвувань місцевого населення, яке також мало забезпечити священнослужителя житлом, при цьому вони могли покращити або ж навпаки, погіршити умови проживання. Для священиків велике значення мало затвердження місцевим священиком, проте громада все ще зберігала за собою право пропонувати кандидатів на цю посаду - при цьому він повинен був мати хорошу освіту, володіти високими моральними якостями і бути звільненим від подушного податку (тобто бути священнослужителем або ж шляхтичем). Бували випадки, коли єпископи на свій розсуд призначали душпастирів.

Унаслідок секуляризації церковних земель, православна церква Гетьманщини повністю перейшла в залежність від російської православної церкви і втратила всі свої автономні права. Владу над єпархіями церкви отримали цивільний уряд та Синод. Також церква була позбавлена джерел свого прибутку, а ігумени, єпископи та монахи фактично були перетворені на державних службовців. Священики стали залежними від влади єпископа і місцевої адміністрації. Держава почала визначати кількість священнослужителів, а також могла впливати на їхнє фінансове становище. У священнослужителів Гетьманщини почали вимагати вести службу російською мовою, а також дотримуватися “Духовних настанов” Петра І для церкви. Таким чином, у період правління П. Рум’янцева церква Гетьманщини перетворилася на покірну імперії структуру.

Цікаво, що під час повстання проти польського панування 1768 року посеред населення Правобережної України поширювалися чутки, що всі прикордонні місця Правобережжя будуть прийняті до складу Російської імперії і звільняться з-під польського володіння. Ці чутки підтверджує лист графа Петра Рум’янцева до президента Колегії іноземних справ, графа Микити Паніна. Таким чином, населення Правобережної України виявляло бажання возз’єднатися з Лівобережжям, і про це добре знав Рум’янцев, але не зважувався до будь-яких дій, які б могли призвести до переходу цих земель під зверхність Російської імперії [161, c. 105].

Згодом вийшов універсал Катерини ІІ, в якому вона звернулася до населення Правобережжя і повідомила, що повстанці “грішать проти законної влади” і є “розбійниками”, “злочинцями” та “заколотниками спокою”. Вона повідомила, що скрізь повстанців будуть переслідувати військові частини імперії, а тих, кого спіймають, будуть віддавати під суд [294, c. 261-262]. Власне повстанці акцентували увагу саме на єдності православної віри і необхідності виходу з-під гніту католицької Польщі, але як бачимо, для імперії духовна єдність не мала ніякого значення. Тоді вони спиралися виключно на геополітичні інтереси й аж ніяк не хотіли псувати зв’язків з Річчю Посполитою і, як показала історія, вичікували більш вдалого моменту для захоплення вже уламків цього державного утворення, або ж просто імператриця побоювалася, що взявши під свій контроль територію з населенням, схильним до виступів за свої права, вона отримає всередині імперії ще одне вогнище нестабільності.

Власне це згодом і було підтверджено, оскільки після другого поділу Польщі 1793-го року, коли Правобережжя все ж ввійшло до складу Російської імперії, його населення звернулося з пропозицією відновлення козацьких полків. Кардинально проти цієї ідеї виступив О. Безбородько, який писав: “Тепер ми не в такому складному становищі. Україна, Поділля і Волинь наші. Отож, можна було б збурити свій власний народ, котрий пам’ятає часи Хмельницького і схильний до козацтва. Тут утворилась би військова нація і тим небезпечніше, що і Малоросія заразилась би в той же час тим же духом, а за нею і його губернія. Від чого і пішов би новий вид революції, в якій, у крайньому випадку, змушені будемо відновити гетьманство, дозволити багато безглуздих свобод, і одним словом, втратити те, чим сумирно і тихо навіки володіли б” [294, c. 295-296].

О. Струкевич, згадуючи останній період діяльності П. Рум’янцева на Лівобережній Україні, писав: “Взявши в січні 1782 р. активну участь у офіційних кількаденних церемоніях по відкриттю Київського, Чернігівського та Новгород-Сіверського намісництва, Рум’янцев припиняє здійснення безпосереднього управління краєм і лише наглядає за роботою адміністративних установ у намісництвах, де він особисто підібрав усіх начальників” [301, с. 45-58].

Законодавча робота та адміністративне управління Катерини ІІ являло собою самодержавний традиціоналізм у системі управління Російською імперією в другій половині XVIII ст. Імперія взяла курс на посилення місцевої адміністрації, а кінцевою метою було створення на місцях сильної виконавчої влади, яка придушувала б будь-які прояви незадоволення в суспільстві, народні повстання і перекрила б проникнення в Російську імперію західних ідей: створення конституційного ладу, запровадження представницьких парламентських структур, формування правової держави та інституцій громадянського суспільства. Незважаючи на часткову децентралізацію управління за рахунок передачі частини функцій центральних органів новому управлінському інституту в особі генерал-губернатора, основною метою все ж було зміцнення особистої влади абсолютного монарха. Все, що запроваджував П. Рум’янцев-Задунайський під пильним контролем Катерини ІІ у сфері управління, змінювало феодальний устрій та укорінювало консерватизм системи управління, тим самим віддаляючи Лівобережну Україну та всю Російську імперію від західного впливу, де поширювались та запроваджувались демократичні процеси, шляхом реформації або революції. Тим самим були не забезпечені об’єктивні потреби нового ХІХ ст. і створені передумови для подальшого відставання країни.

Отже, період намісництва П. Рум’янцева на території Лівобережної України позначився жорстоким придушенням усього українського. Козацьку старшину принижували і утискали, козаків було зрівняно з селянами, руйнували українську економіку і культуру. Гетьманщина втратила свого архієпископа і стала залежною від Московського патріархату. Можна сказати, що уряд Російської імперії одержав перемогу у боротьбі з прихильниками автономії Гетьманщини. П. Рум’янцев вдало здійснив адміністративну, судову, військову, податкову, поштову, освітню та ін. реформи. Всі ці реформи були, в першу чергу, спрямовані на розмиття національних особливостей української території і знищення всіх державних утворень Гетьманщини. Як одну з основних ознак державності російська влада знищила військові формування Гетьманщини, що поклало край відведенню Україні ролі звичайної окраїни Російської імперії. Не знищено було тільки пам’ять у свідомості наступників козаків про власну відмінність від російського народу.

У результаті реформ П. Рум’янцева були ліквідовані українська адміністративна, фінансова та судова системи. Козацькі військові формування були розпущені, на населення розповсюдилась імперська військова повинність, заборонялося українське книгодрукування, українська православна церква перейшла в підпорядкування російської, а через скасування права селян переходу з місця на місце генерал-губернатором було проведено остаточне закріпачення українських селян Лівобережжя. Однак, він не зумів повною мірою привести у відповідність до імперського взірця соціальну структуру Лівобережної України.

Хоча в своїй діяльності Петро Рум’янцев дотримувався настанов та інструкцій імперського уряду та Катерини ІІ, все ж реалізацією всіх реформ та завдань займався без жорсткого контролю і про здійснені ним заходи повідомляв в листуванні. Завдяки налагодженим зв’язкам з представниками української еліти, генерал-губернатор зумів повністю інкорпорувати всі владні структури Гетьманщини до централізованої системи управління Російської імперії, а також, значною мірою, змінив соціальну структуру українського населення, що частково знищило українську ідентичність та призвело до асиміляції з російським народом. Враховуючи автономістичні настрої частини еліти Гетьманщини та намагаючись не допустити у ході перетворень розвалу механізмів управління краєм, П. Рум’янцев обрав шлях позитивного заперечення політичної системи Гетьманщини і збирався не стільки руйнувати її, скільки підпорядковувати своїй владі.

Таким чином, через енергійні реформи здійснені П. Рум’янцевим- Задунайським було знищено автономію України, права, вольності й привілеї її населення, які не один раз були підтверджені царським словом і договорами.