4.1. Роль П. Рум’янцева в процесі кооптації української еліти в соціальну верству російського дворянства

Політика, яку мав проводити П. Рум’янцев-Задунайський стосовно української козацької старшини, була визначена ще до його призначення і основну роль в цьому відіграло так зване “Прохання малоросійського шляхетства”, в якому козаки висловлювали бажання відновити давні права Гетьманщини і власне, яке було однією з причин усунення від влади К.

Катерина ІІ досить негативно ставилася до вихідців з України. Підтвердженням цьому був і конфлікт з архієпископом Арсенієм, очевидним було і бажання назавжди викорінити титул гетьмана. За переконаннями імператриці, українці були “нехороші піддані, які благоденствують під імперським правлінням, а люди незадоволені державною опікою і бажають собі автономії, здатні до протесту і опору - вони, як вовки в лісі” [240, с. 340]. Враховуючи зазначене, логічною є відповідь Катерини ІІ на петицію Глухівської ради та проект спадкового гетьманства. Але незважаючи на таку неприязнь, імператриця не бажала розправлятись з українською елітою, а навпаки, прагнула перетягнути її на свій бік, щоб вони перестали противитись волі російського уряду і з радістю приймали нові порядки. Це вона виклала в одному з перших доручень П. Рум’янцеву. Отримавши його, генерал- губернатор почав створювати новий апарат управління на території Гетьманщини з урахуванням вказівок імператриці, формуючи цей апарат під потреби Катерини ІІ та Сенату. Разом з тим у процесі призначення керівників різних владних структур П. Рум’янцев спирався на близьке оточення і тим самим на тривалий період утвердив владу кількох родин над землями колишньої Гетьманщини, що було досить притаманно для імперської моделі управління підконтрольними імперії територіями.

Козацька старшина вважалася основним опонентом асиміляційної політики царату, тому П. Рум’янцеву пропонувалося встановити за нею таємний нагляд. Імперський уряд добре розумів, що козацьку старшину сильно турбувала відсутність у них прав на землю та на селян. Разом з тим генерал - губернатор усвідомлював, що козаки та посполиті виявляли велике невдоволення щодо надмірного утиску з боку верхівки. Власне імперський уряд і вирішив використати ці соціальні протиріччя, щоб посилити роль імператорської влади в ролі арбітра, а згодом і в ролі повноцінних правителів цих земель [302, с. 28].

Для виконання доручення Катерини ІІ щодо підпорядкування Гетьманщини Росії, П.

Оскільки козацькі старшини та представники духовенства були вихідцями із шляхетства, вони зберігали за собою право звільнення від служби за власним бажанням, і Сенат повністю визнавав за ними це право [302, с.57]. Використовуючи це право, та не маючи достатнього контролю з боку гетьманської влади, представники цієї верстви часто зловживали таким правом при присвоєнні чинів і звань. Така ж сама ситуація зберігалася при винагороді чиновників за службу ранговими маєтками. Сам П. Рум’янцев говорив, що “маєтків одному дістається надзвичайно багато, інший же нічого не отримую, звідси лихоїмство і насильства над підлеглими” [43]. Значення мало й те, що

українські чиновники були більш незалежними від влади імператриці, аніж російські.

Для налагодження ситуації з ранговими маєтностями в 1766 р. генерал- губернатор запровадив нову урядову посаду - наглядача над вільними і ранговими маєтностями. Цього ж року були призначені нові

посадовці [1, арк. 27]. За завданням П. Рум’янцева, канцелярія малоросійського скарбу зібрала інформацію про рангові та вільні військові маєтності, які перебували у їхньому підпорядкуванні [46]. У 1768 році розпочала свою роботу комісія, яка займалась розслідуванням випадків привласнення рангових маєтків [47]. У липні цього ж року Малоросійською колегією було затверджено план заходів для мінімізації випадків захоплення рангових земель. Впроваджувати в дію цей план повинні були наглядачі [24, арк. 4].

Вже у липні 1776 року Малоросійська колегія рапортувала Сенату про повернення в державну власність чималих земельних наділів, які були незаконно привласнені різними посадовцями [25].

На початок 1766 року П. Рум’янцев надіслав у полкові канцелярії указ, в якому зазначалась необхідність надання генерал-губернатору інформації про попередню службу старшин у разі підвищення їх у чинах. У січні Малоросійською колегією було підготовлено розпорядження, в якому визначався порядок надання чинів старшинам та канцеляристам [22]. У розпорядженні вводилася заборона підвищення канцеляристам чину на більше, аніж одну сходинку рангу за рік служби. Задля просування по чину старшини зобов’язані були подати до Малоросійської колегії атестат “о своем достоинстве”. Разом з тим від них вимагали подавати прохання, проходячи від нижчої до вищої інстанції, а не надсилати його одразу ж до вищих органів влади. Тільки в разі, якщо певна інституційна ланка владної структури не могла вдовольнити прохання, воно просувалося до вищих інстанцій з додаванням атестата і “мнения” [25].

Хоча і вводився суворий контроль за просуванням по службі, П. Рум’янцев хотів справедливо задовольнити бажання канцелярських службовців та старшини щодо одержання відзнак за хорошу та віддану службу [23]. Разом з тим у 1766 році генерал -губернатор призначив для українських посадовців річну платню [134, с. 136-137], яка до 1776 року досягнула розміру платні, яку отримували чиновники в московських канцеляріях та колегіях [40, арк. 703].

В очах козацької еліти П. Рум’янцев-Задунайський був гарантом, що вони й надалі зберігатимуть свою владу і отримають посади в новій адміністрації. Катерина ІІ розуміла, що якщо управління українськими землями доручити саме П. Рум’янцеву, то це не спричинить великого опору з боку українців, а всі службовці, які займали високі посади при К. Розумовському, плавно перейдуть на службу до нового генерал-губернатора і будуть вірою та правдою служити імперії, поступово забуваючи про вольності колишньої Гетьманщини.

Важливо відзначити, що на початку існування Гетьманщини до складу козацької управлінської еліти легко могли ввійти представники й зовсім непривілейованих прошарків, у разі якщо вони доводили свою професійність. Але вже у другій половині XVIII ст. ситуація змінилася і управлінська еліта поступово перетворилася на закриту касту. Також цей період відзначився стиранням особливостей козацьких вольностей через політичну централізацію, яка була метою російських управителів і якої вони вдало досягали [201, с. 126].

Допомагав П. Рум’янцеву створювати нову структуру управління Андрій Милорадович, який був наближений до особистого секретаря Катерини ІІ Олександра Безбородька. Останній свого часу працював на Рум’янцева і надалі залишався його близьким другом. Варто зазначити, що саме Безбородько, займаючи високі посади в Російській імперії, завжди клопотав про працевлаштування своїх земляків на високі чиновницькі посади. Його приймальня завжди буда повна прохачами з Малоросії [265, с. 14-27]. Таким чином він допомагав П. Рум’янцеву інкорпорувати українську старшину до складу російського дворянства.

Ще одним близьким другом Рум’янцева був П. Завадовський, який так само як і О. Безбородько, походив з родини української козацької старшини. В 1764 році, коли Петро Рум’янцев був призначений генерал-губернатором та президентом Малоросійської колегії, Петро Завадовський уже служив у малоросійській канцелярії і навіть очолював один з її підрозділів. Відповідно до сімейних документів Завадовських, Петро зумів привернути до себе увагу Рум’янцева тим, що в короткий термін і дуже якісно підготував документ, який терміново потрібно було відправити в столицю [193, c. 455]. Згодом генерал - губернатор взяв його на службу до своєї особистої канцелярії, а потім ще й призначив його керівником однієї з експедицій. Завадовському вдалось заслужити особливу довіру П. Рум’янцева і згодом він відповідав за ведення таємних справ генерал-губернатора, так само як і О. Безбородько [193, c. 456].

Олександр Безбородько став на службу в канцелярію П.

В період російсько-турецької війни 1768-1774 рр. Завадовський та Безбородько займалися організацією та веденням діловодства військової канцелярії Рум’янцева і після підписання миру, генерал-губернатор відрекомендував їх імператриці, що забезпечило їм подальше просування в кар’єрі.

Завадовський одразу сподобався Катерині ІІ через свою привабливу зовнішність, освіченість і тактовність і згодом він став її фаворитом, хоча й не надовго. Проте навіть після своєї відставки він залишався при дворі і зберігав свою впливовість. 1777 року йому було доручено засідати в Сенаті та Раді, а на початку 1780-х його призначили таємним радником, членом комісії по народних училищах, завідуючим Пажським корпусом та управителем Державним банком займів [193, c. 189].

Олександр Безбородько приїхав у Петербург 1776 року і спершу не відігравав вагомої ролі, та й мало хто сприймав його серйозно через його невміння поводитись у високому товаристві і молодий вік (29 років). Навіть графиня Е. Рум’янцева висловлювала сумніви щодо здатності підлеглого її чоловіка втриматись при дворі. Вона писала П. Рум’янцеву: “Олександр Андрійович (Безбородько), на мою думку, не вдало з’явився, сам він не тактовний і люди кажуть, що не такий він як думали” [193, c. 459]. Проте все вийшло по-іншому і, як писав Завадовський: “маючи від природи дар, як то розум та розуміння справ”, О. Безбородько не тільки зміг залишитись при дворі, але й здобув великий вплив у Російській імперії [193, c. 460].

На формування світогляду української козацької старшини того часу значний вплив справили суттєві зміни етнічної структури Лівобережжя, які відбувалися у другій половині XVIII ст. Та найбільший вплив на український етнос мала масова міграція росіян на територію Гетьманщини: за підрахунками російських демографів В. Кабузана та С. Брука, на початку XVIII ст. як на Лівобережжі, так і на Правобережжі росіян практично не було, а вже наприкінці XVIII ст., за даними перепису 1795 р., “вони вже розселились в усіх регіонах: на Лівобережжі - 175 тис. (5.2%); Правобережжі - 4 тис. (0.1%); в Новоросії - 308 тис. (19.1%)” [220, с. 112 125].

До того, як Катерина ІІ прийшла до влади, в Російській імперії не були повністю сформовані соціальні стани, зокрема, не було чіткої законодавчої бази на права, якими користувалися різні верстви, не було станових судів та станової системи управління. Катерина ж бачила дворянство як групу “особливого походження людей, поставлених між державою та народом” [210, с. 22-42]. Вона була переконана, що для творення “нового покоління” необхідно було підвищувати роль освіти та поширювати нову освіту серед людей “особливого походження”. Зміцненню соціального становища дворянства в суспільстві приділялась особлива увага. Це було досить типово для цього періоду. У своїх працях Г. Сковорода теж писав про те, що не уявляє суспільства без поділу на “підданих” та людей “високих фамілій” [237, с. 26-32].

Російський історик Є. Анісімов зазначав, що дворянство імперії, починаючи з часів Анни Іоанівни, вважало себе окремою корпоративною ланкою суспільства [186, с. 64]. Навіть у проекті Єлизаветинського

“Положення” важлива роль відводилась дворянству, яке користувалося особливими привілеями. А в маніфесті Петра ІІІ від 19 лютого 1762 р. “Про надання свободи всьому російському дворянству” колишній служилій царю верстві суспільства надавались особливі умови для розвитку

“вольностей” [178, с. 46-64].

Відповідно до дослідження З. Когута, в 1760 -ті рр. до української еліти можна було зачислити 2100 - 2300 осіб. З них до найвищої ланки аристократії належало приблизно 300 осіб. Ці люди мали вплив на вищому і середньому рівні управління у адміністрації гетьмана. Згідно з даними реєстру, у Значному військовому товаристві 1763 р. налічувалось: 329 військових товаришів, 221 бунчукових і 722 значкових товаришів. Станом на 1760-ті роки ситуація дещо змінилась і канцеляристів різноманітних рангів налічувалось приблизно 300 осіб [236, с. 267]. 500 осіб представників козацької старшини обіймали значну частину посад нижчих рівнів і більшість посад на середньому рівні. До найнижчих посад у Г етьманщині мали доступ представники дрібного шляхетства, яких налічувалось від 1300 до 1500 осіб [240, с. 385].

Суттєво, що Значне військове товариство у 1760-х роках почало ставати все популярнішим і стало дуже престижною в Гетьманщині інституцією. Після ліквідації Гетьманщини 1764 року все більше представників козацтва бажали стати членами військового товариства, і почали його розглядати як привілейований чин. Будучи членами Значного військового товариства, у більшості випадків представники старшини займали й інші посади. А в 1770 -ті рр. козацька еліта прагнула записати своїх дітей у військове товариство, як це відбувалося у російських дворян відносно дворянських інституцій. Це було ознакою того, що козацька старшина та світські інтелектуали почали переймати цінності соціального життя російського дворянства. Але разом з тим, це йшло в розріз із роботою та призначенням Значного військового товариства [237, с. 26-32].

За умов наступу російського царату на українську автономію козацька еліта у знаходженні свого місця в соціально -політичній структурі Російської імперії мала дві полярні системи поглядів на національну державність та систему державного управління, а саме: злиття з російським дворянством і втрата власної національної самобутності, або ж збереження національної самобутності але втрата привілейованого становища. За твердженням А. Каппелера, у процесі уніфікації гетьманських установ українська козацько - старшинська еліта “по суті мала дві перспективи: або вона домагалася визнання себе за дворян, або опускалася до стану державних селян або інородців”. Звичайно, що більшість схилялася до першого варіанта, оскільки кооптація до російської аристократії “гарантувала збереження привілеїв і земельних володінь” [220, с. 34-42].

У 1768 р. Катерина ІІ видала указ про переведення козацького війська на російський військовий статут, аналогічний указ був виданий і щодо українського чиновництва [44]. 5 травня 1771 року Друга Малоросійська колегія за пропозицією П. Рум’янцева надала дозвіл шляхті віддавати своїх дітей на військову і канцелярську службу. При цьому колегія стежила за тим, щоб до адміністративного апарату не потрапляли звичайні посполиті, а також діти солдатів [14, арк. 43].

Підпорядкування чиновництва відбувалось і в духовному плані, оскільки кожен, хто вступав на службу, проходив обряд прийняття присяги на вірність імператриці. У козацької старшини поступово формувався страх втрати можливості просування по службі в разі невиконання волі імператриці, разом з тим відчувалась впевненість у поступовому зростанні добробуту та підвищенні свого соціального становища.

Основний акцент у плані асиміляції П. Рум’янцев робив саме на козацьку старшину, яка всіляко прагнула отримати дворянські звання. Після ліквідації гетьманської влади в отриманні статусу дворян вони вбачали гарантію збереження своїх земельних володінь, які вони накопичили в основному за рахунок захоплення, насильницького скуповування козацьких і селянських наділів, а також утримання рангових володінь [199, с. 311]. Із закріпленням за собою земель, вони закріпачували і селян, які проживали на цих землях.

В основному, П. Рум’янцев стояв на захисті інтересів тих українців, які перебували на урядовій службі, і саме за його протекцією вони отримували статус дворянства. Більше того, генерал-губернатор навіть висував пропозицію, щоб усі чиновники, які перебували в його підпорядкуванні, разом зі своєю посадою отримували рівні з росіянами чини, без проходження будь-яких процедур. Ця ідея не дуже позитивно була сприйнята в російських урядових колах у 1774 р. і її відхилили, проте згодом П. Рум’янцев знову звернувся до генерального прокурора А. В’яземського і після цього отримав право надавати звання корнета, що давав шляхетські привілеї [164, арк. 176 ].

Щоб простежити, як П. Рум’янцев формував бюрократичний апарат із своїх поплічників, можна подивитися на владну верхівку Київського намісництва. Семен Ширков, який свого часу був підлеглим Рум’янцева по військовій службі, став губернатором. Олександр Башилов був призначений віце-губернатором після тривалої роботи в Малоросійській колегії та засіданнях у Генеральному суді. Івана Москотіньєва було призначено керівником палати кримінального суду (вищий апеляційний судовий губернський орган), а з 1764 року він служив у Київській губернській канцелярії і був хорошим другом П. Рум’янцева. Його колега з палати цивільного суду, бригадир Григорій Іваненко, 11 років прослужив переяславським полковником, підпорядковувався Рум’янцеву і навіть управляв його переяславськими маєтками [237, с. 26-32].

Один із найзаможніших людей Гетьманщини та свого часу близький друг Кирила Розумовського - Дем’ян Оболонський став головою совісного суду (вищий мировий суд). З 1769 р. він служив у штаті Рум’янцева і був його протеже.

Подекуди П. Рум’янцев забезпечував посадами цілі родини. Однією з таких родин була родина Туманських, яким протегував сам Безбородько. Близький друг останнього Іван Туманський був призначений київським губернським прокурором, його брат Василь став новгород-сіверським віце- губернатором, інший брат Федір опинився на посаді засідателя Козелецького повітового суду, а ще один брат Йосип очолив Палату кримінального суду в Новгород-Сіверському намісництві [108, арк. 106].

Чиновники нижчого рангу слідували крокам генерал -губернатора і самі не гребували можливістю влаштувати своїх друзів на високі посади у владі. Наприклад, Київський губернатор Ширков призначив радником Намісницького правління (вищий виконавчий орган губернії) чоловіка своєї племінниці Василя Лосєва, а той, у свою чергу, призначив засідателем Верхнього земського суду (вищий губернський суд для шляхтичів) Василя Остроградського, який був його свояком. Остроградський вже допоміг своєму приятелю Якову Олександровичу очолити Верхню розправу (вищий губернський суд для вільних селян). Останній же допоміг своєму родичу Максиму Значко- Яворському стати засідателем Лубенського повітового суду.

Так само активно протягував на державну службу своїх родичів О. Безбородько. Свого зятя він зробив радником Чернігівської палати цивільного суду. Його друг - Бакуринський Яків Шум став остерським земським ісправником (керівником повітової поліції), а брат останнього - Прокіп став засідателем Козелецького повітового суду. Зять Прокіпа Г ригорій Савицький був влаштований суддею Лубенського повіту, а свояк Савицького А. Сахно-Устимович був влаштований на посаду хрольського повітового казначея.

За такою системою формувалися цілі сімейні клани по всій вертикалі державної влади, від губернського центру до повіту. Проте, окрім призначених чиновників, було ще й чимало виборних посад. Окремо делегувалися представники у станові суди з числа дворян, вільних селян, козаків, міщан та купців. Досі ще існував виборчий ценз і, наприклад, дворянин міг стати виборцем, тільки якщо він володів на території повіту нерухомістю [302, с. 65].

Чимале значення для української старшини мало отримання їхніми дітьми хорошої освіти. П. Рум’янцев, прагнучи задовольнити це бажання, клопотав до імператриці про відкриття на території України нових навчальних закладів, проте це прохання свого підданого імператриця не задовольнила, натомість вона видала указ П. Рум’янцеву від 3 травня 1767 року про те, щоб забезпечити можливість дітям козацької еліти вступати в кадетський корпус та в товариства шляхетних дівчат [199]. П. Рум’янцев видавав через колегію синам і дочкам старшини посвідчення про їх дворянське походження і ті вступали без всяких перешкод у ці навчальні заклади. Як зазначав А. Чепа у своїй “Записці про малоросійські чини”, з цього часу діти козацької старшини після пройденого навчання без проблем приймалися на різну службу в Російській імперії - як військову, так і цивільну, а згодом ці діти ставали вірними підданими імперії [135, c. 23].

Бажання зіткнути між собою різні соціальні стани Гетьманщини простежуються і в наказі П. Рум’янцева від 1767 року в якому заборонялися вибори сотенної старшини. З цього часу всі сотенні посади заміщувалися шляхом призначення. Відповідно до нового порядку, кандидатів у сотенну старшину обирали полкові канцелярії разом із сотниками і подавали їх на затвердження П. Рум’янцеву [36].

Власне такий порядок був на руку старшині, оскільки вони отримали можливість легко призначати на посади своїх родичів та друзів, не рахуючись при цьому з думкою підданих. У свою чергу, це сприяло і посиленню напруженості між верхами і низами [44]. Поряд з постійним нагородженням старшини різними чинами та табелями, П. Рум’янцев піклувався і про отримання ними та членами їх сімей земельних пожалувань з рук російського імператора [33].

Зростанню соціальної напруги сприяло і введення в дію ряду наказів, відповідно до яких старшина утверджувалась у статусі кріпосників. Так, у листопаді 1766 року старшина отримала право купувати вотчинні села. У листопаді 1767 р. на території Гетьманщини набув чинності указ Сенату про заборону селянам подавати чолобитні зі скаргами на поміщиків. Також П. Рум’янцев усіляко сприяв пошуку селян, які втекли від своїх поміщиків.

Перехід селян дозволявся тільки за письмовим дозволом їх попереднього власника. Малоросійська колегія жорстоко карала як самих утікачів, так і тих, хто їх приймав, у канцелярії колегії були списки таких утікачів і людей, які їх приймали. Подекуди навіть поверталися селяни, які втекли за кордон [46, с. 45-48].

Досить показовими є спільність дій П. Рум’янцева з українською новою шляхтою під час повстання в селі Кліщинці (1767 р.). Місцеві поміщики Лисенки, намагаючись збільшити кількість своїх підданих - селян, у списки для перепису подали козаків, ті, у свою чергу, обурилися такими діями і звернулися до суду та Малоросійської колегії, щоб ті розв’язали цю проблему, проте їхня спроба не мала успіху, оскільки шваґром Лисенка був генеральний писар Василь Туманський, який вирішив справу на користь родича. Обурені такою зухвалістю козаки разом із селянами напали на маєток поміщика, пограбували його і знищили. Спершу для придушення повстання були відправлені каральні експедиції козацького війська, але вони не зуміли його зупинити. Повстанці укріпили оборону і відмовлялися визнавати будь-яку владу, й тільки 1774 року село вдалось взяти під владний контроль силами імперської армії, вбивши 7 і захопивши в полон 53 бунтівника. Згодом ще 176 повстанців постали перед судом, більшість з них були заслані на Сибір, а виборні козаки позбавлені стану та закріпачені [288, с. 167].

Ще на початку правління Катерини ІІ російська влада не визнавала соціально-економічний статус української еліти, і тільки зі скасуванням українських інституцій та запровадженням у 1775 році губернського регламенту ситуація змінилася. Прийняті “Положення про губернії” у своїй першій главі передбачали створення у губерніях намісницького чи губернського правління, тобто відповідних органів державної влади [253, с. 15].

Оскільки знать у новій провінційній адміністрації мала відігравати провідну роль, влада мусила відмовитися від твердження, що в Малоросії дворян немає, і значна частина української еліти, виконуючи функцію служилих, швидко влилася в імперське дворянство. У зв’язку з інкорпорацією українського шляхетства у російське дворянство, Катерина видала указ 1783 р., що завершив закріпачення українського селянства та став потужним стимулом колишній козацькій старшині вірою і правдою служити імперії, адже давав їй можливість отримати від центру все нові й нові маєтності [222, с. 195].

Потужним стимулом до злиття української еліти з російською була “Жалувана грамота дворянству”, видана 1785 р., яка надавала дворянам різні особисті та соціально-економічні привілеї (спадковість дворянського титулу, вольності і свободу, дозвіл купувати маєтки та вільно розпоряджатися ними, будувати заводи, запроваджувати ярмарки і т. ін.), що істотно зменшило різницю між російським дворянством та шляхтою [240, с. 60-71]. Таким чином, лише ставши частиною російського дворянства, шляхта могла здобути велику частку тих привілеїв, на які вона претендувала.

Значна частина старшини в той період дійшла висновку, що дотримання ідей широкої автономії для українських земель уже не було актуальне, оскільки тепер вони пов’язували майбутнє Гетьманщини з долею імперії в цілому. Для них Російська імперія стала своєю державою до розвитку якої долучалося чимало “малоросів”. Це була значною мірою заслуга П. Рум’янцева- Задунайського, оскільки він всіляко сприяв залученню представників української знаті на службу в імперських органах влади, тим самим інтегрував їх у російське дворянство. Показовим є те, що саме українці на чолі з Андрієм Милорадовичем підготували процес інтеграції імперських владних структур у систему управління Гетьманщини [240, с. 341].

Імперська служба приваблювала представників українських шляхетних родин, оскільки в Гетьманщині вони не мали таких економічних і кар’єрних стимулів. Тим паче, вони були добре освічені. Закінчивши Києво -Могилянську академію, Чернігівську та Переяславську колегії, вони отримували навіть кращу освіту, аніж представники російського дворянства в імперських університетах, а відтак були краще підготовлені до державної служби. Представники асимільованої української знаті були вдячні і навіть пишалася тим, що були частиною сильної імперії, яка зуміла подолати давніх ворогів Гетьманщини - Польщу, Кримське ханство і Османську імперію. Особливо підсилювала асиміляторські погляди служба на державних посадах. До людей, які були прихильниками таких поглядів, належали: Петро Завадовський, Олександр Безбородько, граф Іван Гудович, граф Віктор Кочубей, Дмитро Трощинський, Григорій Милорадович і ще безліч видатних осіб [ 201].

У другій половині XVIII ст. вже чітко виділилася нова плеяда представників козацької еліти, серед яких - С. Дівович, П. Симоновський, Г. Долинський, Г. Покас та багато інших. П. Симоновський, отримавши хорошу освіту, спершу в Києво-Могилянській академії, вступив на курси в ряд німецьких університетів: Віттенберга (1748 р.), Галле (1748 р.), Кенігсберга (1751 р.). Після цього він розпочав блискучу кар’єру у гетьманській адміністрації, спершу ставши перекладачем при Генеральній військовій канцелярії (31 серпня 1753 р.), потім перейшов на посаду сотника Кобижчанського Київського полку (1757-1754 рр.), згодом став суддею Остерського повіту (1764 р.) і отримав ранг бунчукового товариша і вже 25 вересня 1767 року його було призначено членом Генерального суду [135, с. 84].

З ліквідацією автономії Гетьманщини, найуспішніше по службі просувалися ті представники козацької еліти, які сприйняли підданство Російської корони і виступали за інтеграцію владних структур Гетьманщини в імперські, серед них: Завадовські, Якубовичі, Скоропадські, Безбородьки та ін. Їхні сім’ї повністю поступилися інтересами Гетьманщини і виступали за цінності імперського соціального життя, часто така поступливість винагороджувалась і матеріально. Д. Якубович, який очолював Жоравську сотню, отримав у своє володіння села Мокіївку та Кулішівку (1712 р.). Його син Яків, був призначений бунчуковим товаришем, а згодом генеральним осавулом і вірно служив імперії, беручи участь майже у всіх воєнних діях, які вела Російська імперія у другій половині XVIII ст. Крім того, він одружився на доньці російського бригадира Дуніна. Інші два сини Д. Якубовича теж пішли на військову службу в імперську армію і тільки четвертий син - Дем’ян залишився в козацькій адміністрації, будучи прапорщиком, полковим хорунжим та бунчуковим товаришем [135, с. 87-89].

П. Рум’янцев усіляко намагався догодити українцям, щоб здобути їхню підтримку. Коли Катерина ІІ доручила йому провести перші дворянські вибори, генерал-губернатор клопотав про її дозвіл брати участь у виборах козакам і духовенству. Імператриця не задовольнила це прохання, проте пішла на певні поступки і дозволила взяти участь у виборах усім старшинам -землевласникам, навіть якщо вони де-факто ще не були дворянами.

На території Київського намісництва станом на 1781 р. було зареєстровано 871 дворянську родину. Участь у перших виборах у м. Київ взяли 414 осіб, при цьому близько 36% з них мали право не тільки голосувати, але й балотуватися на виборні посади. Під час цих виборів конкурс був не надто великим, оскільки 195 осіб претендували на 92 посади. Така низька зацікавленість пояснюється тим, що пріоритетом для землевласників були власні господарства, а не участь у системі дворянської демократії, і тому більшість учасників виборів становили дрібні поміщики, які були значною мірою залежні від своїх більш заможних патронів, які могли легко маніпулювати голосами своїх підлеглих. Ключовим у цих виборах був повітовий предводитель дворянства, оскільки саме він складав списки виборців.

Уже в 1782 р. вибори стали звичайним прикриттям і перетворилися на фікцію. Почали формуватися цілі династії чиновників, які через вибори постійно “протягували” своїх дітей на посади. Одним із прикладів такого успадкування є обрання засідателем Верхнього земського суду (вищий дворянський суд губернії) Івана Федоровича Туманського, який був двоюрідним братом титулярного радника Івана Андрійовича Туманського і числився засідателем цього суду до обрання його брата. Схожа ситуація спостерігалася і в повітах: так, протягом 80-х - першої половини 90-х рр. XVIII ст. майже вся влада в Хорольському повіті була сконцентрована в руках родини Родзянок, ті, у свою чергу, були родичами Дем’яна Оболонського, який був генеральним суддею. Завдяки цій протекції, родина Родзянок зуміла утримувати владу в повіті протягом десятиліття [220, с. 34-35].

Семен Степанович Родзянка був повітовим суддею з 1782 по 1785 р., його брат - бунчуковий товариш Василь Родзянка був повітовим предводителем дворянства, що є виборною шляхетською посадою. Омелян Родзянка, син Семена Степановича, займав посаду засідателя повітового суду, який очолював його батько. А племінник того ж таки Семена Родзянки, Павло Іванович Родзянка, був земським ісправником з 1782 по 1785 р.

Родзянки зберегли за собою владу і після виборів 1785 р. Повітовим суддею після свого батька став Омелян Родзянка, а Гаврило Васильович Родзянка “успадкував” від свого батька посаду предводителя дворянства Хорольського повіту, яку обіймав до 1796 року. Двоюрідний брат Омеляна Родзянки - Павло став повітовим суддею [ 201].

Розглянувши приклад родини Родзянків, можна стверджувати, що ліквідація автономії українських владних інституцій аж ніяк не означала втрати позицій козацькими старшинами, а навіть навпаки, П. Рум’янцев не просто не заважав їм просуватися по службі, але й всіляко заохочував еліту притягувати на роботу в органи державної влади своїх дітей. Адміністративна реформа щодо врядування в провінціях надала дрібній українській знаті чималі можливості з побудови кар’єри для своїх сімей як у військовій, так і в управлінській службі. Головне було проявляти лояльність до імперської влади і не суперечити волі імператриці, а особливо не порушувати питання про повернення давніх прав української козацької держави.

Остаточна трансформація української шляхти у дворянство стала можливою після 1785 р., коли була видана грамота для дворянства, згідно з якою, депутати від кожного земства разом з предводителем дворянства могли визначити права кандидатів, які могли належати до дворянства. П. Рум’янцев, виходячи з прихильного ставлення до української шляхти, тлумачив цю грамоту як “беззастережне повноваження новій шляхті самій визначати можливість членства у дворянстві” [260, с. 118-124].

Згідно з реформою, кожний повіт повинен був обрати 4 -х делегатів, які наділялися повноваженнями, з допомогою губернського предводителя, реєструвати за місцем проживання всіх дворян. Це, у свою чергу, зумовило розквіт корупції, адже чимало людей приходило до чиновників із сфальсифікованими генеалогіями і підробленими документами, навіть існували спеціальні установи, які налагодили виробництво фальшивих документів, проте П. Рум’янцев закривав на це очі. Кількість нових дворян зростала дуже швидко і вже в 90-х рр. XVIII ст. досягла 23 -25 тисяч [138, с. 3-30].

Процес кооптації української управлінської еліти значно полегшувався тим, що “лояльність щодо государя й імперії і станова приналежність мали більше значення, ніж приналежність до етнічної або конфесійної групи”, а такі етнічні чинники, як мова та культура, відігравали другорядну роль. Вагомим чинником, який сприяв асиміляції української козацької старшини, був принцип рівного представництва у штатах намісницького апарату управління. Прагматизм, а також втрата віри у відновлення української автономії, спонукали українську еліту ставати на бік російського імперіалізму [220, с. 36].

Серед усіх українців, яких П. Рум’янцев “просував” по службі, особливого успіху зазнав О. Безбородько. Розпочавши свою кар’єру в управлінських структурах Гетьманщини, він отримав чин київського полковника і згодом став помічником П. Рум’янцева-Задунайського й разом з ним брав участь не тільки в адміністративному управлінні, але й не гребував військовою справою і був учасником російсько -турецької війни 1768-1774 рр. Після завершення війни йому вдалось просунутись на службу секретаря Катерини ІІ і з цього часу він надовго залишився на службі в Санкт-Петербурзі. Імператриця взяла на службу О. Безбородька за рекомендацією П. Рум’янцева, який відзначав бажання того служити імперській справі та, як приклад, писав, що ще на службі в Гетьманщині той робив усе можливе, аби “протягнути” урядовий наказ через збори шляхти Чернігова, і тим самим викликав широке незадоволення з боку українців. Генерал-губернатор, представляючи імператриці Безбородька і Завадовського, сказав: “Представляю Вашій Величності діамант в корі: ваш розум дасть йому ціну”. “Не забувайте старого”, просив він своїх протеже, відчуваючи їх подальше просування по кар’єрі. Крім того, він говорив про Безбородька, що той “сентименти не тутешні маючий”, тим самим відділяючи його від свободолюбивості українців [236, с. 203].

У своїх листах до родичів О. Безбородько часто висловлював свої думки щодо Гетьманщини та Російської імперії. Він пишався імперською службою і не упускав нагоди похизуватися своїми матеріальними благами та численними маєтками, при цьому наголошував, що служба імперії приносить чималий достаток. О. Безбородько підкреслював важливість вступу дітей своїх друзів до кадетських училищ та шкіл шляхетних дівчат, а також постійно давав поради, що робити, аби вдало просунутися по службі. За велику честь він вважав отримання імперського рангу або ж нагороди. Князь хотів, аби всі наслідували його приклад і йшли на службу імперії. Але незважаючи на таку позицію, Безбородько мав великі почуття до минулої слави української історії, оскільки саме завдяки його покровительству 1777 р. вийшла праця В. Рубана “Короткий літопис Малоросії”. Надсилаючи працю своєму батькові, Безбородько писав: “Приношу я данину, яка справедливо вам належить, бо ви багатьма випадками показали свою любов до цього краю, коханої нашої вітчизни, довели своїми намаганнями зробити все, щоб справи, слава і честь предків наших знаменитих були вилучені із забуття... Цей невеликий твір є нашою інструкцією до планованого нами видання повної Малоросійської історії. Я буду дуже задоволений, коли я успішно закінчу цю справу.” [232, с. 280-285].

Хоча Олександр Безбородько захоплювався українською історією і, зокрема, козацьким минулим, він ніколи не виступав за відновлення автономії Гетьманщини і навіть чинив перешкоди ініціаторам проектів з відновлення традиційних козацьких з’єднань. Коментуючи хроніку Рубана, Безбородько писав, що ліквідація Гетьманщини була цілком виправданим та позитивним явищем. Для нього це була просто історія, яку варто оспівувати і описувати тільки в книгах, в той же час, Безбородько висловлював свою відданість українському народу, але аж ніяк козацькій державі, яку прагнув інтегрувати в систему Російської імперії. Сучасники називали Безбородька захисником українців у Санкт-Петербурзі, оскільки він всіляко намагався допомагати своїм співвітчизникам у просуванні в державній службі. В листі до свого батька 1779 року він писав, що вважає своїм обов’язком перед рідною землею допомагати українцям і хвалився, що до остаточної ліквідації автономії зумів допомогти 20 українським урядовцям отримати російські ранги [236, с. 240].

Олександр Безбородько вважав Гетьманщину своєю рідною землею, але її майбутнє пов’язував тільки з Російською імперією. Навіть в своїх працях він висловлював думку, що українці є підгрупою російської нації і тому інтеграція необхідний процес для возз’єднання, в результаті якого українці отримали чимало переваг і окрім титулів, посад, земель та багатств, будучи частиною Російської імперії отримали ще й гарантію безпеки і можливості подолати своїх ворогів. Основними ворогами для Безбородька були поляки та турки і боротьбу з ними він вважав куди важливішою справою, аніж збереження української державності. В своєму історичному трактаті 1776 р. він перераховував всі напади татар, вболіваючи за численні лиха, заподіяні “Росії, зокрема Малоросії”, і радив діяти, як Іван IV в Казані й Астрахані, - завойовувати та включати татарські землі в імперію. Так само він твердив, що Польща впродовж сторіч переслідувала православне “російське” населення Правобережної України та Білорусії.

Після перемоги Російської імперії у війні з Туреччиною в 1774 р. та поділу Польщі, представники асиміляторського напрямку розвитку українського суспільства отримали додатковий аргумент проти автономістів, оскільки два споконвічних ворога населення України були знищені силами імперії. Так само як і Безбородько, чимало представників козацької еліти, з одного боку, поважали і глибоко цінували минуле Г етьманщини й відокремлювали себе від росіян, але, з другого боку, робили все можливе, щоб швидше злитися з російським суспільством задля отримання всіх благ від служби імперії.

Хоча тоді, коли одні мали велику прив’язаність до минулого й традицій Гетьманщини і всіляко допомагали своїм співвітчизникам, інші просто зневажали своє походження і прагнули, щоб про нього забули, як, наприклад, князь Віктор Кочубей. Він писав у своєму листі до князя Н. Г. Рєпіна: “Хоча я за походженням і хохол, однак я більше росіянин, ніж хто інший, і за моїми принципами, і за моїм станом, і за моїми звичками. Моє звання і займаний мною пост ставлять мене вище всяких дрібних поглядів, я дивлюсь на справи ваших губерній з точки зору спільних інтересів нашої країни. Мікроскопічні види не моя справа” [236, с. 243].

В українській історіографії прихильників асиміляторських поглядів часто називають колабораціоністами або ж за прикладом російської історіографії - “малоросами”. Але варто зазначити, що в той період не існувало такого поняття, як “українська нація”, тому й говорити про зраду національних інтересів важко, хоча певною мірою так воно й було. Багато хто з асимілятор поєднував свою відданість імперській владі та бажання отримання статусу російського дворянина разом з лояльністю до історії Гетьманщини та її традицій.

Асимілятори не були зацікавлені у поверненні автономних прав Гетьманщини і всіляко підтримували адміністрацію Російської імперії, хоча й зберігали українську ідентичність. Коли українська еліта приходила на державну службу в Петербург, вона приносила з собою і український спосіб мислення. За твердженням Девіда Сондерса, питання про національну ідентичність українців почало підніматись саме тоді, коли козацька еліта намагалася знайти своє місце в Російській імперії. Намагаючись поширити рамки цієї ідентичності, українці ввели росіян у ширший слов’янський світ і, певною мірою, підготували ґрунт для слов’янофільства. Отже, з точки зору Сондерса, ряд українських асиміляторів мав важливий вплив на розвиток російської політичної думки і, в кінцевому результаті, на розвиток російського націоналізму [322, с. 23-35].

Значна частина української козацької еліти, за вдалого посередництва П. Рум’янцева-Задунайського, вирішила не опиратися імперському наступу, а адаптуватись до нових умов та пристосовуватись до новостворюваної російської імперської культури. Разом з тим усе ще й досі у свідомості українців був глибоко вкорінений міф про віру в царя та традиція лояльної служби управителю. Були, звичайно, нечисленні винятки, як, наприклад, В. Капніст та деякі спроби заколотів, проте навіть в опозиційній анонімній літературі висловлювались сподівання, що прийде справедливий управитель, який своєю волею відновить втрачені “права і привілеї”. Оскільки навіть козацька еліта не бачила ніякої альтернативи відданій службі імператриці, то навіть найбільші опозиціонери та борці за широку автономію не могли нічого кращого придумати, аніж прийняти нав’язану імперську систему і грати вже за її правилами.

Завдяки хорошим зв’язками П. Рум’янцева з представниками української еліти, вже в 70-х рр. XVIII ст. на рівні центральних органів влади губернського управління переважна більшість чиновників були українцями. А в 1785 році з 35-ти чиновників вищих ланок управління Малоросії 31 був українцем. Також українці майже повністю утримували владу на рівні повітів. У 1785 році серед повітових суддів, повітових предводителів дворянства та засідателів повітових суддів не було ніяких іноземців, а всі посади займали українці [265, с. 14]. У 1784 році двоє росіян було серед земських ісправників (усього їх було 11). Проте якщо в середній ланці монополію на владу зберігали українці, як тоді їх називали “природні малоросіяни”, то вища ланка у своїй основі складалася з росіян.

Отож, цілий ряд чинників зумовлював асиміляторство як привабливу позицію, яка гарантувала українській еліті відчуття свободи в межах імперської державної ідеології та права на власність. Тому не дивно, що асиміляторський шлях обрала переважна більшість українського дворянства. Це, у свою чергу, зумовило появу феномену подвійної ідентичності української еліти другої половини XVIII ст.

Негативними наслідками феномену такої подвійної ідентичності для українського націогенезу стала криза легітимності, спричинена занепадом ідентичності та пригальмуванням процесу консолідації української нації, що зумовило пізній перехід у політичну фазу націогенезу.

4.2.