Формування світогляду П. Рум’янцева щодо розвитку Гетьманщини та його взаємини з Катериною ІІ

Після ліквідації гетьманства Катерина ІІ передала управління Гетьманщиною Малоросійській колегії та генерал-губернатору П. Рум’янцеву. До Малоросійської колегії входило вісім членів, з яких четверо були українцями і четверо росіянами, а саме: генерал-майор Яків Брант (Якоб фон Брант), полковник князь Платон Мещерський, полковник Осип Хвостов, радник колегії Дмитро Натальїн, генеральний обозний Семен Кочубей, генеральний писар Василь Туманський, генеральний осавул Іван Жоравка та генеральний хорунжий Данило Апостол.

представниками [178, с. 738-740].

Президентом колегії був призначений граф П.О. Рум’янцев, який протягом наступних 30-ти років управляв землями Лівобережної України. Новопризначений президент Малоросійської колегії Петро Олександрович Рум’янцев народився в Москві 4-го лютого 1725 р. напередодні смерті Петра І, в честь якого і був названий. Його батько Олександр Іванович був відомим дипломатом і полководцем за часів Петра І, Анни Іоанівни та Єлизавети Петрівни. Він походив з бідної дворянської сім’ї і пройшов усі стадії військової служби - від солдата Петра І до генерал-аншефа і графа при Єлизаветі Петрівні. Чимало дипломатичних місій довіряв Олександру Рум’янцеву Петро І. Так, наприклад, йому було доручено повернути в Росію царевича Олексія, який у 1716 році, через конфлікт з батьком, втік у Європу і вів там перемовини з правителем Австрії щодо можливого захоплення влади в Російській імперії після смерті Петра І. Місія була надзвичайно складною і вимагала неабиякого дипломатичного хисту, та все ж Олександр Рум’янцев виконав її успішно і повернув молодого царевича на батьківщину. 1724 року його призначили надзвичайним послом у Персію, а згодом у Туреччину [256, с. 6]. Олександр Рум’янцев був одружений з Марією Андріївною Матвєєвою, яка була внучкою відомого боярина Артемона Сергійовича Матвєєва, а засватав їх сам Петро І.

У 1738 р. Олександр Рум’янцев був призначений управителем Малоросії і перебував на цій посаді до 1740 р. Одним з основних його завдань на цій посаді була підтримка православної церкви на території України. В цей же час малолітній Петро Рум’янцев мав змогу познайомитись з українським побутом і добре вивчив українські землі, тобто ще з дитинства у нього було сформоване уявлення про українців та їхній менталітет [238, с. 23].

У сім’ї Петро Рум’янцев був третьою дитиною, у зв’язку з тим, що більшу частину свого життя батько провів у дипломатичних поїздках або ж у війнах, то освітою юнака займалась в основному матір, яка мала хорошу освіту, оскільки її батько, будучи надзвичайним послом у ряді західноєвропейських країн, забезпечував для доньки найкращих учителів, а ще він мав чималу бібліотеку. Артемон Матвєєв також служив в Україні і був прихильником дружніх стосунків з козацькою старшиною. В період визвольної війни в Україні він стояв на позиціях приєднання України до Московії. Саме Матвєєв доклав зусиль до приєднання Києва у XVII ст. до підлеглих Московії міст України. Мати часто розповідала сину про діяння свого батька і тим самим виховувала в нього надзвичайну повагу до свого діда [256, с. 11].

Братів у Петра Рум’янцева не було. Його старша сестра Катерина, народилась у листопаді 1721 року, а Дарина - 1723-го. Також була і молодша сестра - Парасковія, з якою Петро Олександрович був особливо близький, вона народилася 1729 року [256, с. 12].

Вперше Петро Рум’янцев побачив свого батька, коли йому виповнилось 5 років, і згодом після цього їхню сім’ю примусово виселила з Петербурга імператриця Анна Іоанівна, оскільки Олександр Рум’янцев мав необережність відмовитись від запропонованої царицею посади керуючого державними прибутками. Спершу вона навіть засудила підлеглого до смертної кари, проте згодом замінила її на переселення в Казанську губернію, а ще через деякий час і взагалі помилувала його.

1736-го року Олександр Рум’янцев був призначений управителем Малоросії і разом з сім’єю переїхав жити на Лівобережну Україну.

У 6 років Петра Рум’янцева записали до лейб-гвардії в Преображенський полк, проте числився в ньому він тільки формально, а сам продовжував жити в батьківському домі, що було тоді звичною практикою для дітей дворян. Тим часом, молодий Рум’янцев опановував основи наук, а його наставником став випускник Чернігівського колегіуму - Тимофій Сенютович [256, с. 14].

Тривала відсутність батька сильно позначилась на характері Петра Рум’янцева. За словами автора твору “Рум’янцев в Петербурзі” Г. Меєровича, він мав запальний темперамент і був неслухняним та надміру енергійним, тож матері було все важче контролювати дисципліну сина. Вже в 14 років за волею батька Петро Олександрович був направлений у російське посольство в Берліні, де повинен був отримати дипломатичну освіту і вивчити іноземні мови. Сама імператриця переймалась його освітою, маючи на меті виховати майбутнього дипломата Російської імперії. У своєму листі російському дипломату в Берліні барону Бракелю вона писала: “...щоб ви його в своїй канцелярії для навчання письма і інших наук утримували, щоб він добре вивчив іноземні мови, а також інші потрібні йому науки від хороших вчителів. щоб він зміг в нашій службі бути використаний з користю”. Крім того, з царської казни на його навчання було визначено виплачувати стипендію 400 рублів на рік [256, с. 5].

Прибув Петро Рум’янцев у Берлін 29 вересня 1739 року, проте покладених на нього надій він не виправдав. Його наставник за кордоном барон Бракель неодноразово у своїх листах скаржився на важкий характер Рум’янцева і постійно повідомляв про його розгульний спосіб життя в Берліні. Він писав, що Петро не мав ніякого бажання вчитися, а постійно витрачав стипендію на веселощі, а коли закінчувалась стипендія, часто брав гроші в борг і рідко їх повертав.

Першим досвідом у військовій справі Петра Рум’янцева стала російсько - шведська війна 1741 - 1743 рр., після якої він отримав чин капітана і був відправлений батьком у Петербург, щоб сповістити імператрицю про Абідоську мирну угоду. Імператриця Єлизавета Петрівна, отримавши радісну звістку, одразу ж нагородила Петра Рум’янцева чином полковника і наказала зробити його командиром Воронезького піхотного полку.

У 1744 році Олександр Рум‘янцев отримав від імператриці графський диплом для себе і всіх нащадків. Так молодий Петро Рум‘янцев став ще й графом, але він і надалі вів достатньо вільний спосіб життя. Зокрема, А. Борсуков наводить такий приклад: “Рум’янцев одного разу навчав цілий батальйон перед будинком одного ревнивого чоловіка в костюмі нашого праотця Адама” [146, с. 8]. Розлючений діями свого сина Олександр Рум’янцев навіть говорив про зречення від нього, якщо той не припинить безглуздих дій.

Поведінка молодого графа змінилася тільки після того, як він одружився в 1748 році з дочкою фельдмаршала Голіцина - Катериною, яка була старша від нього на 11 років. П. Рум’янцев став більш стриманий і виважений, у їхньому шлюбі народилося три сини: Михайло, Микола і Сергій [247, с. 374-376]. У 1749 році помер Олександр Рум’янцев, і Петро як старший син став нащадком усієї спадщини родини.

Слава до Петра Рум’янцева прийшла у ході Семирічної війни (1756 - 1763 рр.). У 1758 р. про нього говорили як про командира, здатного вийти переможцем із найскладнішого воєнного становища. Він командував кавалерією у битві при Гросс-Егерсдорфі і виграв її, чим викликав заздрість фельдмаршала О. Б. Бутурліна і шанобливе ставлення до себе з боку Петра III. Під час цієї війни граф отримав чин генерал-майора, а вже перед її закінченням був нагороджений орденом Олександра Невського. Існує думка, що імператор навіть планував поставити Рум’янцева на чолі війська в поході на Данію, проте всі плани були розбиті після перевороту, внаслідок якого замість Петра ІІІ до влади прийшла Катерина ІІ.

Прихід до влади Катерини ІІ суттєво змінив позиції провідних владних діячів у Російській імперії. Оскільки нова імператриця вступила на престол шляхом двірцевого перевороту, то це неодмінно вело до усунення від влади прибічників скинутого Петра ІІІ. П. Рум’янцев вважав, що його військовій кар’єрі настав кінець, і вирішив подати у відставку. Імператриця майже одразу віддала наказ Рум’янцеву передати командування підпорядкованим йому військовим корпусом генерал-аншефу П. Паніну, а самому негайно прибути в імператорський палац [108]. Рум’янцев виконав наказ і у своїй відповіді імператриці вказав, що негайно прибуде до її імператорського двору [101]. Проте, як бачимо з подальшого листування, П. Рум’янцев не спішив повертатися до Петербурга і згодом повідомив Катерину ІІ, що він захворів і попросив її дати йому можливість залишитись у Європі для лікування. Імператриця не заперечувала і дала можливість Рум’янцеву ще певний час залишитись у Європі, пройти курс лікування і вже потім прибути до імператорського двору [34].

Збереглися історичні перекази і плітки, що мати Рум’янцева Марія була однією з коханок царя Петра І і, щоб приховати гріх і вагітність, її поспіхом видали заміж за денщика царя. Після народження дитини той отримав ім’я Петро на честь царя, а його хрещеною матір’ю стала дружина Петра, імператриця Катерина II [144, с. 83]. Ці чутки були досить поширені при імператорському дворі, а тому не могли не викликати занепокоєння в Катерини II, оскільки П. Рум’янцев на підставі цих чуток міг легко очолити заколот проти неї.

Ймовірно, П. Рум’янцев побоювався нової імператриці через своє прихильне ставлення до скинутого Петра III, тому згодом вирішив піти у відставку, але Катерина II не прийняла її. Через деякий час генерал знову попросився у відставку, і знову цариця не прийняла її. Рум’янцев не бажав служити Катерині II, натомість сама імператриця проявляла у відносинах з генералом добродушність. Ймовірно, вона не хотіла налаштовувати проти себе Рум’янцева, який мав хороші зв’язки при дворі, до того ж вона цінувала його як вмілого командувача військами. Тому у відповідь на його прохання про відставку вона написала дуже дипломатичного листа, в якому пояснила, що йому нічого не загрожує через його прихильне ставлення до Петра III, а натомість він буде удостоєний тієї пошани, на яку заслуговує. Після цього П. Рум’янцев вирішив продовжити службу і вже згодом отримав у своє командування Естляндську дивізію [ 174, арк. 43].

З листа молодого генерала до матері помітно, що П. Рум’янцев не був задоволений своїм новим призначенням і тому згодом подав у відставку, проте через деякий час усе ж таки вирішив повернутися в імператорський палац. Прусський посол граф Сольмс у своєму листі від 1 червня 1764 р. писав, що повернення Рум’янцева до палацу всіх здивувало, оскільки Петро завжди себе називав людиною, яка впала в немилість імператриці [221, c. 87]. Але завдяки протекції братів Орлових, які представили молодого генерала імператриці в хорошому світлі, він зумів відновити довіру до себе. Ще однією з імовірних причин милості імператриці до Рум’янцева був факт, що його сестра Парасковія, дружина графа А. Я. Брюса, була статс-дамою і близькою подругою Катерини ІІ. Сольмс у своєму листі пише, що імператриця викликала П. Рум’янцева до свого палацу за місто, де він гостював декілька днів, і врешті - решт, вона попросила, щоб той показав їй військові маневри своєї дивізії. Побачене Катерині ІІ дуже сподобалось і таким чином граф Рум’янцев домігся прихильного ставлення до себе імператриці. Вже згодом Катерина ІІ призначила 37-річного генерала своїм намісником у Малоросії та президентом новоствореної Другої Малоросійської колегії [236, с. 132].

Оцінюючи П. О. Рум’янцева, сучасники відзначали його швидкий і глибокий розум, і хоча граф не зумів отримати належної освіти, через свою палку натуру, за їхніми словами, він був людиною розумною. У зрілому віці він все менше уваги приділяв розвагам, а більше вів відокремлений спосіб життя і багато часу відводив читанню книг. Д. Бантиш-Каменський писав, що навіть під шумом воєнних пострілів він читав книги і, вказуючи на них, казав: “Це мої вчителі” [182, с. 241-244]. Катерина ІІ у своїй характеристиці П. Рум’янцева казала: “Хоробрий розумом, а не серцем”. З історичних джерел можна побачити, що характер графа був досить складним, його особливою прикметою було честолюбство, особливо у військовій справі. Він не любив людей, які могли його затьмарити у цій сфері. Люблячи і цінуючи Г. О. Потьомкіна, коли той був молодим і не мав близьких стосунків з Катериною, П. Рум’янцев зненавидів його, коли останнього призначили головнокомандувачем у другій турецькій війні.

Влада П. Рум’янцева на території Гетьманщини була фактично прирівняна до влади гетьмана, вона обмежувалась хіба що так званими “Установами для управління губерній” [134, с. 114]. В своїй діяльності П. Рум’янцев мав слідувати інструкціям імператриці Катерини ІІ, згідно з якими він повинен був різними способами сприяти інтеграції української адміністративної системи в загальноросійську і при цьому обережно й систематично нищити українські національні права та вольності [ 39].

Існує думка, що призначення П. Рум’янцева головою Малоросійської колегії було свого роду засланням, способом позбутися небезпечного графа при дворі. Катерина підозріло ставилася до нього через колишні зв’язки з Петром ІІІ. А чутки про те, що граф П. Рум’янцев був незаконним сином Петра, викликали ще більше незадоволення в імператриці, оскільки він у будь-який момент міг стати ключовою фігурою заколоту з метою усунення імператриці від влади. Всі ці фактори робили перебування Рум’янцева при дворі небезпечним для Катерини ІІ. Саме тому вона навмисне відправила П. Рум’янцева на периферію, щоб він не становив загрози її

пануванню [218, с. 59].

З приходом до влади Катерини ІІ в Російській імперії розпочалися масштабні реформи державного управління, і одним з основних процесів було становлення моделі губернського та повітового управління, тому спершу важливо визначити, якими повноваженнями та функціями був наділений П. Рум’янцев, щоб краще зрозуміти його діяльність на посаді генерал - губернатора Малоросії.

У 1764 році були прийняті “Настанови губернаторам”, які й визначили напрями реформаторської діяльності Катерини ІІ в галузі місцевого управління. Відповідно до цього нормативного акта, можна простежити, що імператриця прагнула посилити принцип єдиноначальності в губерніях шляхом підпорядкування одному урядовцю всіх органів місцевої влади. “Настанова губернаторам” визначала правовий статус П. Рум’янцева і його місце в системі органів влади імперії. Відповідно до цієї “Настанови”, губернатор називався головним посадовцем губернії і, будучи “повіреною особою” монарха, у своїй діяльності підпорядковувався йому та Сенату: “у всьому, як хазяїн своєї губернії, звітувати і відповідати повинен і незнанням або непроглядністю відговорюватися не може” [149, c.467-486].

П. Рум’янцеву підпорядковувались губернська канцелярія і всі місцеві цивільні установи. Одержуючи від них рапорти і повідомлення про “посади і порядки”, він повинен був, “утримуючи в непорушному збереженні закони і узаконення”, керувати діяльністю “присутсвенних” місць, контролювати виконання розпоряджень імператора та уряду чиновниками, стежити, щоб вони “справно” виконували свої посадові обов’язки і про “благо загальне піклувалися, дотримувалися законів і правосуддя”. До його повноважень також входили боротьба із порушенням законів на ввіреній йому території, організація робіт із подолання наслідків стихійних лих, протидія “несподівано обдуреному народу”, інформування уряду про стан справ у губернії та ін. Разом з тим імператриця визначила, що губернатор зобов’язаний був кожні три роки об’їжджати губернію і надавати звіти про ситуацію на ввіреній його керівництву території [149, c.466].

Відповідно до настанови, у підпорядкування губернатора не входили дислоковані на території губернії військові підрозділи, окрім гарнізонних. Але у випадках “потрібних, які стосувалися служби”, губернатор та командири військових частин повинні були знаходити компроміси, діяти спільно і “чинити взаємну один другому допомогу”. Правда оскільки П. Рум’янцев був сам військовий, то в нього з цим проблем не виникало, а в періоди війни він і сам ставав на чолі війська Російської імперії.

Із центральних урядових структур П. Рум’янцев постійно отримував безліч різних документів. Спираючись на положення “Настанови губернаторам”, він міг мати одного секретаря і декількох канцелярських службовців для ведення листування. Першочергово для цього не вводилися нові штатні одиниці, а основним місцем служби помічників губернатора була канцелярія губернського правління, але вже в майбутньому вони були оформлені в самостійну канцелярію губернатора як окрему установу, яка вела губернаторське листування і діловодство.

У “Настанові губернаторам” регламентувалася діяльність канцелярії губернського правління, що функціонувала безпосередньо під патронажем губернатора, який “розподіляв... справи чиновникам в особливий нагляд і піклування і ... у випадку зволікання при розгляді справ, до швидкого вирішення примушує, ... і при розбіжності думок. долучається і сам до розгляду тієї справи і вирішує її на підставі законів.”. Губернатор повинен був здійснювати адміністративні функції та нагляд за діяльністю судових органів, стежити, “щоб провадження по справах відбувалися з добрим успіхом і у бажаному порядку”, “щоб кожен. виконував із дбанням свою посаду, дотримуючись непорушно указів та законів., щоб правосуддя й істина у всіх судових підпорядкованих йому місцях була.”. Однією із статей “Настанови губернаторам” П. Рум’янцев отримував право усувати з посади чиновників, які зловживали своєю владою або недбайливо ставилися до своїх обов’язків, передаючи їх справи “до належного засудження в юстицію” [149, c. 483].

Одразу ж після свого призначення генерал-губернатором П. Рум’янцев отримав інструкцію, в якій імператриця виклала детальний план дій щодо управління українськими землями у складі Російської імперії. У жовтні 1764 р. вона наказала своєму секретареві Олсуф’єву розробити, на підставі своїх власних зауважень, інструкції для майбутнього генерал-губернатора Малоросії. У своєму листі до Олсуф’єва імператриця зазначала, що українські землі є плодовитими і багатими, але не зважаючи на це, імператорська казна останнім часом не отримувала ніяких прибутків від цих земель. Катерина також жорстко критикувала адміністративну та судову системи Гетьманщини. Недопустимим вона вважала злиття військової й адміністративної влади, а також наявність незрозумілих іноземних законів, які сприяли непорядкам і зловживанням. Імператриця говорила про Гетьманщину наступне: “.там вкоренилося багато безпорядків, безглузде злиття управління військового і цивільного, від незрозумілості чужих законів і прав: суди і розправи, безкінечні несправедливості і утиски, самостійне узаконення деяких видуманих привілеїв і свобод, а справжніх часте зловживання, що є дуже шкідливо як для людей, так і для володарів” [141, с. 189].

В інструкції імператриця доручала Рум’янцеву звернути особливу увагу на заборону переходу селян з місця на місце і проведення нової ревізії. Основним же завданням Рум’янцева мало стати ”згладження того антагонізму, який існує між двома народами” [152, с. 380].

Ще після того, як Катерина ІІ змусила К. Розумовського подати у відставку, вона наказала новопризначеному генеральному прокурору князю О. В’яземському керуватися принципами адміністративної централізації та русифікації стосовно західних територій, що мали самоврядування: “Малоросія, Ліфляндія та Естляндія є провінціями, які користаються і управляються наданими їм привілеями, несподіване відторгнення від них було б неправильним, але ж і назвати їх чужоземними і поводитись з ними, як з чужоземними, є більше, аніж помилка. Ці провінції, а також Смоленську, потрібно найлегшим способом привести до того, щоб вони зрусифікувались і перестали б дивитись, як вовки до лісу. Це буде легко зробити, якщо розумні люди будуть вибрані начальниками в тих провінціях, якщо ж в Малоросії гетьмана не буде, то потрібно буде старатися, щоб час та імена гетьманів зникли” [175, с. 345-348].

Інтеграція Гетьманщини в імперські структури була основною метою імператриці, але при цьому вона не хотіла застосовувати силових методів, а діяла помірковано, намагаючись не провокувати опір місцевого населення. Саме тому важливим моментом при створенні Малоросійської колегії було включення до неї 4 представників української шляхти, при цьому Катерина підкреслювала спадкоємність адміністративної політики [236, с. 97].

Імператриця добре знала про антиросійські настрої, які були поширені серед українського населення, а особливо козацької старшини і прагнула змінити це невдоволення на прихильність і любов. В інструкції Рум’янцеву вона писала, що “час самий собою відкриє очі народу і доведе, наскільки йому буде легше і веселіше, коли буде влаштований кращий в усьому порядок, він побачить себе позбавленим від багатьох маленьких тиранів, які його мучили, але і сьогоднішній час різними способами може вам посприяти... і ви заручитесь великою довірою з боку народу” [148, с. 376-378].

У своїх настановах новопризначеному генерал-губернатору Катерина ІІ виклала чимало просвітницьких пропозицій. Більшість порушених нею питань стосувалися розвитку господарства. Імператриця виступала за глибоке дослідження Гетьманщини, що визначало б кількість населення, врожайність, рівень і природу торгівлі, природні ресурси і наявний капітал. Катерина ІІ вказувала на необхідність складення детальної карти Гетьманщини, а при переписі вона вимагала також ведення окремої статистики щодо незаконно народжених, чисельності духовенства, рівня злочинності, обрахування кількості людей, убитих у бійках, кількості крадіжок тощо. Проте у своїй настанові Катерина не наводила конкретних шляхів досягнення поставлених нею завдань. Окремо імператриця вимагала зіставлення результатів попередніх переписів і виявлення достовірності обвинувачень К. Розумовського з боку Г. Теплова. Окрім того, вона говорила про необхідність заборони вільного переходу селян з одного двору в інший, розподілу військового та адміністративного управління, оскільки це породжувало ряд непорозумінь щодо розкрадання казни і земель. Імператриця радила “вміло викручуватися” і “мати і вовчі зуби і лисячий хвіст” [148, с. 380-381].

У настановах Катерина ІІ виклала інструкції щодо торгівлі і ремісництва, а саме вказувала, що вивезення товарів повинно перевищувати рівень ввезення, також рекомендувалось замінити бартером грошову торгівлю з Туреччиною, а торгівлю сіллю зробити державною. Крім того, імператриця вказувала на необхідність оволодіння новими технологіями, для цього рекомендувалося найняти іноземця-техніка.

Велику увагу імператриця зосередила на духовенстві. Вона говорила про необхідність суворого контролю за церковнослужителями, які часто виходять за рамки своїх повноважень, посягаючи і на світську владу, а також, використовуючи своє становище, збагачуються і чинять далеко не в рамках “Закону Божого”. Ще більше занепокоєння в Катерини ІІ викликає великий вплив на священиків католицької церкви: “...відомо, що ті, хто навчається богослов’ю і відносить себе до чинів духовних, як в закордонних польських, так і в самих малоросійських училищах, за розбещеними правилами римського духовенства, заражаються багатьма ненаситного владолюбства началами, якими шкідливими наслідками наповнена історія

європейська” [148, с. 376-380].

Катерина також запропонувала ряд програм для покращення громадського добробуту. Вона рекомендувала утворити по всіх містах магістрати, як це було прийнято в Європі. Магістратські чиновники мали виконувати різноманітні поліцейські та управлінські функції: підтримувати належний порядок, дбати про житлове господарство та добробут міського населення. Кожному регіону наказувалося встановити відповідну кількість лікарів і аптекарів, щоб вживати різних заходів проти розповсюдження інфекційних захворювань. Звичайно, багато ідей імператриці були нездійсненними, та все ж вони відображали оптимістичну віру Катерини в те, що належне регулювання та просвітницьке правління могли значною мірою стимулювати економічний розвиток імперії та підняти добробут населення [236, с. 99].

У веденні зовнішньої політики імператриця рекомендувала вжити заходів для особливого зосередження на відносинах із сусідніми державами, зокрема

Туреччиною та Польщею. А щодо внутрішньої політики, то тут Катерину ІІ особливо тривожили стосунки між українцями та росіянами, які часто мали досить виражений ворожий характер. Вона говорила, що жителі Г етьманщини вороже ставляться до росіян, які, в свою чергу, дивляться на них з презирством, при цьому імператриця рекомендує більш уважно стежити за українською старшиною, адже саме вона, на думку цариці, підбурює народ до цієї ненависті.

Катерина ІІ висловила довіру до генерал-губернатора Рум’янцева в останньому, 20-му пункті, і зобов’язала його не розголошувати зміст даної інструкції [175, с. 123].

Загалом програма імператриці закликала до поступової інтеграції Гетьманщини в імперію, максимального збільшення внесків в імператорську скарбницю, стимуляції економічного зростання і, водночас, до згоди між українцями і росіянами. За словами Катерини, подібне єднання відбудеться, коли українське населення усвідомить усі переваги імперського правління над “неправильним” урядуванням попередньої адміністрації.

Протягом останніх років гетьманування К. Розумовського, з надзвичайною швидкістю величезні обшири державних земель, на яких мешкали вільні селяни, переходили до старшини, а це перетворювало її в привілейований заможний стан людності; одночасно з тим вільні селяни перетворювались на залежних від землевласників. Це був крок до закріпачення селянства. Мобілізація земельної власності провадилася так швидко, що кадастри, укладені 1729 р. - “Генеральні слідства про маєтності в полках” вже не відповідали дійсному станові, внаслідок чого доводилося укладати час від часу додаткові [276, с. 484].

Імператриця добре враховувала досвід попередньої Малоросійської колегії, тому у своїх настановах Рум’янцеву рекомендувала йому поводитися з українським населенням по справедливості і не утискати їх права. Катерина ІІ стверджувала, що коли “найкращий з усіх порядків буде встановлений”, українське населення, звільнене від утисків старшини, висловить свою вдячність імперській владі [148, с. 384].

П. Рум’янцев на посаді генерал-губернатора володів широкими правами, його влада в адміністративному плані була абсолютно незалежною від колегії, але він перебував у підпорядкуванні Сенату та імператриці [ 17]. Малоросійська колегія призначалась, як звичайна губернська канцелярія і повністю залежала від Рум’янцева. Така форма була притаманна і діяльності попередньої колегії, проте зросла кількість її членів, був змінений порядок засідань, а також, що не менш важливо, українські і російські члени колегії були зрівняні в правах. Генерал-губернатор отримав значно більші повноваження і можна навіть сказати, що його влада була фактично рівноправною владі

гетьмана [288, с. 176].

Разом з посадою генерал-губернатора П. Рум’янцев отримав грошову винагороду, а також с. Кучерівка разом з навколишніми хуторами та селами і с. Середина Буда. Згодом у 1770 році Катерина подарувала Рум’янцеву села Кошелівка Велика, Володкова Дівиця в Ніжинському полку, села Чолхів, Старі і Нові Щербаничі, Синій Колодязь, Замишев і Чортовичі в Стародубському полку, з Чернігівського полку П. Рум’янцев отримав села Розлети і Бужанку, в Переяславському - села Циблі, Городище, Бірлівка і хутір Демки. Ще через 5 років, у 1775 р. П. Рум’янцев отримав нові земельні володіння, а саме села Литвиновичі, Райгородок, Царівка, Сохачі, Рожнівка і Максимівка, Парафіївка, Вергуни, Чоботки, Ясенки, Капустинці, а також Топальську волость [167, с. 249].

Уже через сорок днів після свого приїзду в Гетьманщину П. Рум’янцев подав Катерині ІІ змістовну програму реформ. Ця програма ґрунтувалася на інструкціях імператриці, зауваженнях Теплова і на власних міркуваннях. У програмі реформ Рум’янцева особливо помітним є вплив зауважень не тільки імператриці, а й Г. Теплова, який окрім того, що виклав у своїй записці, ще й особисто зустрівся з генерал-губернатором одразу ж після його призначення і передав Рум’янцеву свої критичні зауваження щодо ситуації в Гетьманщині. У своєму меморандумі про реформи й пізніше у відповіді Катерині Рум’янцев повторював тепловські звинувачення гетьманського уряду в адміністративній некомпетентності, утисках з боку старшини, в корупції й зокрема у масовому привласненні державних земель і навіть міст [144, с. 102].

У своїй програмі Рум’янцев в основному дублював накази з настанов, даних йому імператрицею. Саме тому його заклики відбудувати міста, розвивати промисловість, створювати міську поліцію, заохочувати торгівлю, сприяти розвитку сільського господарства і лісництва, раціоналізувати і збільшувати державні прибутки без жодних застережень були схвалені царицею. Разом з цим П. Рум’янцев склав список із власними пропозиціями, як от: організація поштової служби, реорганізація української артилерії, виробництво пороху, призначення чиновникам замість земельних наділів сталої платні, створення військової академії, навчального закладу для благородних дівиць і двох університетів, заснування державного шпиталю, реорганізацію системи судочинства, секуляризацію майна української церкви. Незважаючи на те, що багато з цих пропозицій були досить слушними і повною мірою відповідали духу просвітницького абсолютизму, Катерина більшість із них відкинула або передала на розгляд інших комісій, а підтримала лише пропозицію про організацію поштової служби [220, с. 9-21]. Окрім того, Рум’янцев запропонував перевірити земельні володіння та повернути всі колишні царські землі державі. Однак у своїй відповіді Катерина ІІ наказала генерал-губернаторові не чіпати земельних наділів, право на які було затверджено царями.

Важко відповісти, чому імператриця відкинула вищезгадані пропозиції. Можливо, вона була проти такої ініціативності з боку Рум’янцева, а можливо, просто проти якихось радикальних або раптових змін. Тим паче, що Катерина хотіла пересвідчитись у тому, що нову програму можна фінансувати з місцевих джерел, не зазіхаючи на імперську скарбницю. І все ж схвалені Катериною пункти в поєднанні з її наказами вручали Рум’янцеву мандат на початок цілої низки масштабних реформ.

Отже, в 60-х рр. XVIII ст. гетьманське управління та українська автономія були замінені на кероване намісництво та підпорядкування централізованій владі Російської імперії. Ця зміна відбулась після приходу до влади Катерини ІІ і була спричинена рядом факторів, аналіз яких показує, що у своїй більшості вони були сфабриковані або навмисно нав’язані для легітимізації усунення від влади гетьмана К. Розумовського. Підтвердженням цього є і часті висловлювання імператриці з твердженнями, що українська автономія є перешкодою в зміцненні могутності Російської імперії.

Попри чисельні твердження про те, що Катерина ІІ призначила П. Рум’янцева управителем Малоросії задля убезпечення від можливого бунту військово командувача в Петербурзі проти влади цариці, найбільш імовірною все ж є версія, що для контролю українських земель та повної ліквідації автономії Гетьманату імператриці потрібна була людина, яка діяла б по військовому рішуче, а також добре знала місцеві звичаї і могла легко знайти спільну мову з козацькою елітою. Тож П. Рум’янцев ідеально підходив для поставленого Катериною завдання, крім того, Лівобережна Україна для імперії були надзвичайно важливі і призначати їх управителем людину з бажанням усунення її ролі при дворі було б безглуздям.

П. Рум’янцев на посаді генерал-губернатора отримав фактично необмежені повноваження і можна сказати, його влада була рівноправною владі гетьмана. В той же час, Малоросійська колегія, яка створювалась як представницький орган, була лише елементом вдаваної демократії і мала створити ілюзію, що українці мають вплив на прийняття рішень, проте насправді, вона не вирішувала ніяких важливих питань, а в своїй діяльності повністю залежала від П. Рум’янцева-Задунайського.

В основі своєї діяльності генерал-губернатор використовував інструкції Катерини ІІ, а першорядним його завданням стало знищення автономії українських земель. П. Рум’янцев мав свої погляди на розвиток відданих у його управління земель, зокрема щодо розвитку освіти та способів комунікації, проте перше суперечило визначеному імператрицею курсу на асиміляцію, і тому цю пропозицію генерал-губернатора було відхилено, так само як і безліч інших, а схваленою імператрицею була лише його пропозиція щодо запровадження поштового зв’язку. Призначення на посаду генерал-губернатора Малоросії не адміністратора, а військового генерала П. Рум’янцева тільки підтвердило бажання імператриці мати вірного виконавця її наказів, через якого можна було б повністю підпорядкувати землі Лівобережної України своїй владі.