ВИСНОВКИ

У 60-х рр. XVIII ст. на зміну лояльній політиці цариці Єлизавети Петрівни щодо України прийшла жорстка централізована влада Катерини ІІ. Цей період став визначальним у протистоянні двох політичних систем - України-Г етьманщини та Російської імперії.

Задля виконання цієї мети імператриця призначила генерал-губернатором Малоросії військового командира П.О. Рум’янцева. Він походив з відомої дворянської родини. Його батько Олександр був денщиком імператора Петра І. Мати Петра - Марія Матвєєва була онукою відомого російського дипломата Артамона Матвєєва.

Встановлено, що вибір П. Рум’янцева для цієї посади не був випадковим, оскільки в другій половині 30-х рр. XVIII ст. його батько - Олександр Рум’янцев був призначений керівником Правління гетьманського уряду, і майбутній генерал-губернатор виріс на території України. Завдяки цьому він добре знав звичаї українців, тутешню культуру та особливості взаємодії з місцевим населенням. Ще його батько свого часу налагодив хороші контакти з місцевою елітою, тому для самого Петра не було проблемою ввійти до неї в довіру, і власне цю здатність він з успіхом використовував для досягнення поставлених перед ним завдань. Разом з цим, з призначенням П. Рум’янцева управителем периферії Російської імперії імператриця усувала ймовірну загрозу для свого правління в Петербурзі, оскільки при дворі ходили чутки, що нібито Петро Рум’янцев був позашлюбним сином імператора Петра І і в будь - який момент міг очолити заколот проти імператриці. Проте ця версія малоймовірна, оскільки сам Рум’янцев не мав ніколи амбіцій очолити імперію, а найбільше його цікавило просування у військовій кар’єрі. Хоча сам

Рум’янцев був прибічником скинутого Катериною Петра ІІІ, після свого призначення генерал-губернатором він перетворився на вірного слугу цариці.

В результаті дослідження ми дійшли висновку, що погляди П. Рум’янцева щодо управління Лівобережжям формувалися під впливом власних знань про Україну, які він отримав у період свого дитинства, навчання в Німеччині, перебування в різних країнах Європи на прикладі їхнього розвитку, військової підготовки, яка сформувала підхід до роботи генерал-губернатора (покора, системність, педантичність) та детального статистичного вивчення відданих під його управління земель (“Рум’янцевський опис”).

У своїй діяльності П. Рум’янцев був зобов’язаний діяти в рамках російської політичної традиції з прагненням до зміцнення абсолютистської влади російського імператора, наміченого імперського курсу у зовнішній політиці та власне завдяки геополітичному розташуванню, оскільки основна зовнішня політика Російської імперії була спрямована на південь та на Європу, шлях до якої пролягав через Україну. Власне одним з основних чинників була боязнь не упустити Лівобережну Україну з-під політичного впливу Російської імперії.

Як показало дослідження особистості П. Рум’янцева, значним фактором, який впливав на його діяльність, було прагнення подальшого просування у військовій службі. Він намагався вислужуватися перед імператрицею для того, щоб вона йому давала можливість очолювати військові кампанії, а відтак, коли в ході російсько -турецької війни 1777-1778 рр. він не отримав належного просування по військовій службі, його запал до адміністративної роботи повністю згас, і вже у 17 80-х рр. він майже не проявляв ніякої активності.

Після призначення генерал-губернатором Малоросії, П. Рум’янцев приступив до виконання поставленого перед ним завдання: уніфікації всіх владних структур Гетьманщини з імперськими та знищення різниці між українцями й росіянами в соціальному та культурному плані. На місці гетьманської форми правління було створено перехідну форму правління Лівобережною Україною, яка до моменту повної інкорпорації краю повинна була враховувати особливості організації суспільно-політичного життя Гетьманщини.

Задля досягнення поставлених завдань було створено Малоросійську колегію, статус якої визначався як звичайної губернської канцелярії. Така форма була притаманна і діяльності попередніх колегій, проте зросла кількість її членів, був змінений порядок засідань, а також українські і російські члени колегії були зрівняні в правах. Разом з цим П. Рум’янцев на посаді генерал- губернатора отримав значно більші повноваження і можна навіть стверджувати, що його влада була фактично рівнозначною владі гетьмана. В результаті проведених реформ він отримав можливість втручатися в будь-які справи, які відбувалися на підконтрольних йому територіях.

Як показало дослідження діяльності П. Рум’янцева, Малоросійська колегія, яка створювалась як представницький орган, була лише елементом вдаваної демократії і повинна була створити ілюзію, що українці мають вплив на прийняття рішень. Проте насправді вона не вирішувала ніяких важливих питань, а в своїй діяльності повністю залежала від П. Рум’янцева- Задунайського. В результаті адміністративної реформи 1786 -го року Малоросійська колегія взагалі була ліквідована.

Отже, суть більшості реформ, які здійснював П. Рум’янцев, зводились до інтеграції Гетьманщини в імперські структури, в першу чергу, для експлуатації її ресурсів. Методи реалізації цієї політики полягали у використанні соціальних суперечностей, поєднанні сили та лавірування, налагодження таємного нагляду за провідними верствами українського суспільства, нейтралізації їх політичного потенціалу, тривалості у часі і непомітності змін для населення.

Для легітимізації своїх дій російські урядові кола вдавались до власного трактування розвитку українських земель, згідно з яким український народ та його землі розглядались як російські і були відмежовані у минулому через слабкість київських великих князів. Враховуючи досвід попередніх Малоросійських колегій, Рум’янцев поводився з українським населенням досить обережно і намагався не утискати їхні права.

В результаті діяльності П. Рум’янцева значної зміни зазнала суспільно - політична та соціально-економічна ситуація в Гетьманщині. До його призначення генерал-губернатором у Гетьманщині не було чіткого поділу повноважень між різними гілками влади, через це система управління не могла якісно функціонувати. Завдяки реформам П. Рум’янцева вдалося виокремити з повноважень місцевих адміністрацій військову, адміністративну та судову владу. Оскільки в період гетьманства Розумовського за судами не було майже ніякого нагляду, то Рум’янцев у ході реформ наділив очолювану ним Малоросійську колегію повноваженням розгляду апеляцій, тим самим фактично підпорядкував своєму управлінню всю судову систему. Разом з тим йому вдалося скоротити процес розгляду судових справ, змінити порядок проведення допитів у земських і гродських судах, а для захисту відповідачів почали призначатися державні адвокати. Внаслідок реформи Рум’янцева козацька старшина втратила значний контроль над судовою системою.

Завдяки “Рум’янцевському опису”, генерал-губернатору вдалося збільшити надходження податків у царську скарбницю, а також налагоджено всю податкову систему. Зібрані Рум’янцевим статистичні відомості з підпорядкованих йому земель дали змогу краще зрозуміти соціально- економічний стан Гетьманщини. Спираючись на ці дані, генерал-губернатор планував свої реформи. Внаслідок управлінської реформи П. Рум’янцев отримав достатньо повноважень для того, щоб самостійно скасовувати розпорядження губернаторів, затверджувати кримінальні вироки, вводити на підвладній йому території надзвичайні заходи, командувати місцевими гарнізонами і військами, здійснювати нагляд за управлінням і судом, становими організаціями. В його компетенції були всі фінансові питання у підпорядкованих йому губерніях.

У ході реформ Рум’янцева, адміністративна система Гетьманщини була уніфікована з імперською і замість полків та сотень були створені три намісництва: Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське. Щоб покращити ефективність роботи державних службовців, генерал-губернатор завжди заохочував їх матеріально, а також стежив, щоб найкращі службовці мали змогу просуватися по службі і отримували ранги та звання. Разом з тим за їхньою роботою встановлювався більш суворий нагляд. Задля налагодження комунікації, з ініціативи П. Рум’янцева в Лівобережній Україні була запроваджена поштова система.

Внаслідок секуляризації церковних земель, православна церква Гетьманщини повністю перейшла в залежність від російської православної церкви і втратила всі свої автономні права. Владу над єпархіями церкви отримали цивільний уряд та Синод. Також церква була позбавлена джерел свого прибутку, а ігумени, єпископи та монахи фактично були перетворені на державних службовців. Священики стали залежними від влади єпископа і місцевої адміністрації.

Не вдалося П. Рум’янцеву повністю реалізувати плани щодо освітньої реформи. Незважаючи на постійні прохання з боку української еліти та готовності самого Рум’янцева, він не зумів відкрити на Лівобережжі університет, оскільки підвищення рівня освіти українців не було в інтересах Катерини ІІ. Натомість імператрицею було запропоновано представникам еліти віддавати своїх дітей на навчання до освітніх установ, що розташовувались у російських містах. Це, у свою чергу, тільки сприяло русифікації та асиміляції українців.

У результаті реформ П. Рум’янцева були ліквідовані українська адміністративна, фінансова та судова системи. Козацькі військові формування були розпущені, на населення розповсюдилась імперська військова повинність, заборонялося українське книгодрукування, українська православна церква перейшла в повну залежність від імперської влади, а через скасування права селян переходу з місця на місце генерал-губернатором було проведено остаточне закріпачення українських селян Лівобережжя.

Нам вдалось з’ясувати, що хоча у своїй діяльності Петро Рум’янцев дотримувався настанов та інструкцій імперського уряду та Катерини ІІ, все ж реалізацією всіх реформ та завдань займався без жорсткого контролю і про здійснені ним заходи повідомляв у листуванні. Завдяки налагодженим зв’язкам з представниками української еліти, генерал-губернатор зумів повністю інкорпорувати всі владні структури Гетьманщини до централізованої системи управління Російської імперії, а також, значною мірою, змінив соціальну структуру українського населення, що частково знищило українську ідентичність та призвело до асиміляції з російським народом. Враховуючи автономістичні настрої частини еліти Гетьманщини та намагаючись не допустити у ході перетворень розвалу механізмів управління краєм, П. Рум’янцев обрав шлях позитивного заперечення політичної системи Гетьманщини і збирався не стільки руйнувати її, скільки підпорядковувати своїй владі.

Намагаючись не допустити створення сприятливих умов для формування політичної опозиції в Україні, П. Рум’янцев нейтралізував опір провідних генеральних старшин або ж перетягнув їх на свій бік. У цьому плані генерал - губернатор використовував Малоросійську колегію, яка мала в суспільно - політичних умовах Г етьманщини створити видимість широкої участі старшини в управлінні. Насправді ж, завдяки порядку винесення рішень та наявності прокурорського нагляду за роботою комісії, участь української старшини зводилась до мінімуму.

У другій половині XVIII ст. ідейно-політична орієнтація української еліти мала два полярні спрямування: асиміляторство та традиціоналізм. Асиміляторська позиція поширювалась у міру проходження процесу інституціональної русифікації, яка, маючи глибинні традиції та сприятливо стимульовані умови кооптації неросійської еліти в імперську етносоціальну структуру, виражалась переважно в служилому пристосуванні. Традиціоналізм же був однорідною системною ідеологією як за носіями, так і за характером та значенням. Він проявлявся в корпоративній ідеології козацько-старшинської верхівки, спрямованої на захист своїх станових прав, свобод, привілеїв та ототожнюваних з ними політико-адміністративних інститутів. П. Рум’янцев негативно ставився до ідей традиціоналістів і намагався їх ізолювати в соціальному плані, хоча з окремими представниками цього напрямку підтримував досить дружні стосунки і намагався перетягнути їх на свій бік. У той же час генерал-губернатор всіляко підтримував асиміляторів, заохочуючи їх посадами та матеріальними благами.

Досліджуючи діяльність П. Рум’янцева, ми з’ясували, що він використовував внутрішні суперечності всередині української еліти і поглибив його, запровадивши систему підкупів і преференцій. Представників козацької еліти, які виступали за поглиблення зв’язків з Російською імперією, він просував по службі та обдаровував матеріальними благами, в той же час тих хто виступав за відновлення автономних прав Гетьманщини, він, по суті, ізолював, обмежуючи їм доступ до державної служби, а подекуди й зовсім позбавляв волі.

Особливо гостро ідеї про відновлення давніх козацьких прав звучали під час роботи “Комісії для складання нового положення”. Реакція П. Рум’янцева була миттєва: всіх, хто поширював такі ідеї, він відправив до в’язниці, а окремих опозиціонерів і зовсім засудив до смертної кари.

Активно залучаючи представників козацької старшини на імперську службу, вже у 1780-х рр. майже всі чиновники середньої ланки та більшість вищої були українцями. Ще більше похитнулася позиція автономістів у 1785 році, коли українське шляхетство було зрівняно в правах з російським дворянством, про що довго клопотав і генерал-губернатор. Тоді українській еліті був поданий чіткий сигнал, що вірно служачи імперії, вони отримують посади та привілеї, а виступаючи за відновлення прав і свобод - смерть і в’язницю. Більшість, на жаль, обрала перший варіант.

Як наслідок, імперська влада отримала верх у проведенні своєї інтеграційної політики, оскільки реакція українців на всі ці процеси більше нагадувала тиху покору. П. Рум’янцев, залучаючи українську шляхту до імперської служби, зробив її смиренною. Імперська кооптація української еліти була настільки успішною, що самі українці фактично виступили реалізаторами впровадження в Гетьманщині імперських інституцій. Традиціоналісти, у свою чергу, не становили однорідної структури й не були об’єднані в якусь організацію чи рух, а залишалися дуже різнорідними і мали різні цілі та погляди на відновлення традиційних свобод. Їх позиції хіба що підсилювались тривалим відстоюванням визнання рангів козацької старшини і шляхти як таких, що надавали рівнозначні російському дворянству права.

Таким чином, за більш ніж 30-річне перебування на посаді генерал - губернатора Малоросії П. Рум’янцев зумів повністю інкорпорувати всі владні структури Гетьманщини в загальноросійську систему управління, а також асимілювати значну частину української еліти, проте повністю придушити прагнення українців до відновлення автономних прав йому так і не вдалось.