Саморегуляція в медицині, валеології, психології

Саморегуляція як функція суспільства почала досліджуватися науковцями лише останнім часом. Проте, як властивість, складова особистості вона досліджена вже давно і різними науками, зокрема медициною, валеологією та психологією.

У медицині саморегуляцію особистості розуміють як певну властивість організму, що може контролювати дії індивіда і підтримувати гомеостаз системи. Це стосується східної (нетрадиційної) медицини, де в курсах лікування використовують саморегуляцію власної працездатності. У західній науці такий підхід почав використовуватися на початку 30-х років ХХ століття, коли вийшла книга німецького психіатра Й. Г. Шульца “Аутогенне тренування”, в якій автор на основі зібраного в Індії матеріалу та власного досвіду з вивчення йоги і допомоги хворим, розробив методику аутогенного тренування, яка включала хворих у процес власного лікування.

Серед представників цього напрямку слід назвати А. Алексеева, В. Антонова, О. Баликіну та інших, які вважають саморегуляцію - зокрема психічну - управлінням власним здоров'ям, функціонуванням та працездатністю, емоціями, зокрема у взаємодії з іншими людьми.

А. Степанов, наприклад, вважає, що для підтримання гомеостазу системи, тобто динамічної стабільності життево важливих функцій і параметрів системи, у тому числі й організму людини, необхідна структура управління матеріальними об'єктами (гомеостат), що має прямі, зворотні, перехресні зв'язки¹. Саме завдяки гомеостату здійснюється саморегуляція людського організму, його реакція на зовнішні впливи та внутрішні зміни.

Подібне визначення саморегуляції надає і валеологія, що використовує його для характеристики властивостей організму при виконанні ним певних навантажень (вправ). Наприклад, А. Семенцов вважає людину саморегулятивною екологічною системою, якій саморегуляція допомагає при лікуванні організму та при дотриманні правил здорового способу життя, а В.Ченегів розглядає функціональну систему антигравітації як вроджений механізм саморегуляції.

У психології поняття саморегуляції також має кілька визначень. Так, В. Іванніков розглядає саморегуляцію як допомогу в проблемі підходу до аналізу волі через “аналіз регуляції виконавчої частини дії і різних психічних процесів”^{[73] [74].}

На думку Л. Буєвої, з якою погоджується Л. Коган, саморегуляція - “це переведення індивідом усередину зовнішніх регулятивних систем”¹, тобто це “норми, принципи, зразки поведінки, ціннісні орієнтації тощо, що засвоюються людиною, перетворюючись для неї в норми її внутрішньої саморегуляції, входять в її побут, у звички, в культуру”^{[75] [76]. Тобто саморегуляція по відношенню до індивіда виконує роль механізмів адаптації, що поєднуються з механізмами самореалізації особистості. Цієї точки зору дотримується і Є. Гаврилін та І. Мірошник[77].}

На думку Є. Тітова^[78], якщо психічні впливи у людини виконують певну регулятивну функцію, тобто виступають психічною саморегуляцією, то тоді їх можна розглядати як певну форму психічного впливу.

Подібної до них точки зору дотримується і В. Хмелько, який у своїй роботі “Социальная направленность личности” вказує, що “специфіка саморегуляції полягає у тому, що вона - такий вторинний процес, який за способом свого здійснення є взаємодією між собою первинних процесів, що складають дану систему, а за формою прояву - процесом підвищення рівня взаємної відносної впорядкованості цих первинних процесів”^[79].

При цьому під вторинними процесами він розуміє процес зміни процесів. Стосовно особистості саморегуляція, виступаючи як система життєдіяльності людини, може існувати тільки тоді, коли вона забезпечує, з одного боку, пристосування внутрішніх процесів до зовнішніх умов, а з другого - пристосування зовнішніх процесів поведінки, взаємодії з середовищем до стану внутрішніх умов, внутрішніх процесів в організмі^[80].

Свою теорію В. Хмелько будує на концепції Л. Виготського, який вважає, що “саморегуляція соціальної життєдіяльності людини може бути адекватною цій життєдіяльності тільки здійснюючись соціальними ж засобами, що виробляються людьми, а не природою”^[81]. Таку саморегуляцію він називає “автостимуляція”, тобто створення й використання штучних стимулів-засобів і визначення за їх допомогою власної поведінки.

Як Л. Виготський, так і В. Хмелько виділяють основні засоби саморегуляції соціальної поведінки людини - це, на їх думку, ті або інші знаки, знакові системи, і перш за все мовні, навіть ті, що не промовляються вголос. Саме знакові системи виконують функцію зв'язку з іншими людьми і впливають на їхню поведінку¹.

У психології існує також погляд, згідно з яким саморегуляція виступає як внутрішня регуляція поведінки людини. При цьому поняття “регуляція” використовується в широкому розумінні як “впорядкування, організація і детермінація доцільних процесів, тобто як зовнішня регуляція і внутрішня саморегуляція поведінки”^{[82] [83].}

Близька до названої концепції і теорія Б. Зейгарник, яка визначила саморегуляцію як свідоме управління своєю поведінкою, засноване на рефлексивній позиції по відношенню до себе і своєї діяльності^[84]. Визначаючи психологічний зміст поняття “саморегуляція” з позиції теорії діяльності, вона розрізняє два її рівні: 1) операційно-технічний, пов'язаний зі свідомою організацією дії за допомогою засобів, спрямованих на її оптимізацію; 2) мотиваційний, пов'язаний з організацією загальної спрямованості діяльності за допомогою свідомого управління своєю мотиваційно-потребовою сферою^[85].

Саме другий рівень і досліджує Б. Зейгарник у співпраці з А. Холмогоровою та Е. Мазур. На їх думку, на мотиваційному рівні саморегуляції можна виокремити дві її форми: саморегуляцію як вольову поведінку і саморегуляцію як одну зі складових діяльності переживання^[86]. При цьому основна відмінність саморегуляції від волі, яка також виконує функцію управління мотиваційною сферою, полягає в тому, що саморегуляція спрямована на гармонізацію мотиваційної сфери, усунення внутрішніх конфліктів та суперечок на основі свідомої перебудови і породження нових смислів, в той час як воля спрямована, перш за все, на подолання перепон на шляху досягнення мети.

Виділяючи два механізми саморегуляції, - рефлексію та смислове зв’язування - Б. Зейгарник та її співавтори, спираючись на роботи Н. Алєксєєва, визначають рефлексію як оберненість суб’єкта на себе і свою діяльність. На їх думку, рефлексія є універсальним механізмом процесу саморегуляції, який зупиняє (фіксує) процес діяльності, відчужує і об’єктивує його, що і робить можливим усвідомлений вплив на цей процес¹.

Другий механізм саморегуляції - смислове зв’язування як складова переживання є одночасно і механізмом саморегуляції як вольової поведінки. Але у другому випадку воно полягає скоріше в посиленні вже існуючих смислів шляхом їх ув’язування з іншими мотивами і цінностями, в той час як у першому випадку відбувається формування нової смислової системи^{[87] [88].}

Перший рівень саморегуляції - операційно-технічний, пов’язаний зі свідомою організацією дії за допомогою засобів, спрямованих на її оптимізацію, виділений Б. Зейгарник, досліджує О. Конопкін на прикладі сенсомоторної діяльності. У своїх роботах він зазначає, що “саморегуляція як загальнобіологічне поняття пов’язана з широким колом біокібернетичних проблем доцільного функціонування живих систем різного рівня організації і складності”^[89].

Особливу увагу стосовно пояснення саморегуляції з точки зору психології привертають теорії, що вивчають людей з психічними відхиленнями та захворюваннями. Наприклад, І. Сапарова, вивчаючи особливості смислової регуляції при іпохондричних станах різного генезису, наводить таке її визначення: “Смислова регуляція, що розуміється як довільний, усвідомлений процес, опосередкований вершинними

утвореннями особистості, повинна найбільш повно проявлятися при вирішенні людських життєвих труднощів, суперечностей (у зазначеному випадку - хвороби)”^[90]. Наводячи визначення смислової регуляції, вона використовує і поняття саморегуляції, що в її розумінні є тотожними.

Базуючись на дослідженнях Б. Зейгарник, один із її співавторів Е. Мазур разом з В. Гельфандом та П. Качаловим вивчали смислову регуляцію негативних переживань, зокрема у потерпілих від землетрусу у Вірменії¹. На їх думку, “процеси саморегуляції беруть участь не тільки під час переробки негативних переживань, але й у пошуку виходу з критичних життєвих ситуацій, що потребує формування нових життєвих змістів замість втрачених”^{[91] [92].}

Таким чином, у психології саморегуляція має кілька визначень: 1) це процеси адаптації людини до навколишнього оточення; 2) це вторинні процеси, тобто процеси зміни процесів, які по відношенню до людини виступають системою її життєдіяльності; 3) це внутрішня регуляція поведінки людини, або свідоме управління нею своєю поведінкою.

Поєднання психологічних і соціальних основ розуміння “саморегуляції” можна знайти у теорії П. Куусі, який розглядає поведінкові зміни людини у суспільстві. На його думку, людина - це частина двох саморегулятивних систем: системи природи (біологічна еволюція) і системи культури (культурна еволюція). “Наш розвиток є наслідком саморегулювання цих систем. Завдяки саморегуляції біологічної системи наш розвиток перебігав у тісних рамках загальних для нас основних функцій. Завдяки саморегуляції культурної системи, він ішов у руслі законів культурної еволюції і власних наших поведінкових властивостей, притаманних нам як біологічному виду”^[93].

Слід зауважити, що концепція П. Куусі базується, як наголошує він сам, на антропологічній літературі, тому людина виступає у нього, перш за все, як біологічна система з притаманними їй функціями, і залежно від цього вона створює свої поведінкові механізми у суспільстві. Саморегуляція при цьому виступає як адаптація людини до суспільства. На нашу думку, саморегуляція - це не лише адаптація людини до суспільства, але, виходячи з розглянутих вище теорій, і реакція суспільства на зміни в навколишньому оточенні та всередині нього самого.

Ще одним напрямком психології, що використовує поняття саморегуляції, є бізнес-психологія, яка пов'язує його з медициною і розглядає як одну з властивостей організму в бізнес-тренінгах (наприклад, роботи О. Зав'язкіна^[94]). Особливо такі курси стали популярними наприкінці ХХ - на початку ХХІ століття, свідченням чого є велика кількість рекламних оголошень про такі курси, що з'являються як у засобах масової інформації, так і в Інтернеті.

Узагальнюючи, можна зробити висновок, що саморегуляція у психології, медицині та валеології розглядається як: 1) певна властивість (функція) організму індивіда, що полягає в упорядкуванні процесів змін в системі (людині) при адаптації як до навколишнього середовища (зовнішні впливи), так і до змін в результаті внутрішніх впливів, а також забезпечує системі здатність до еволюції у результаті пристосування до нових умов; 2) внутрішня регуляція поведінки людини, або свідоме управління своєю поведінкою. Тепер спробуємо визначити особливості саморегуляції соціальних систем.

1.4.