БОРОТЬБА ІЗ СХОЛАСТИКОЮ В МЕДИЦИНІ. ПАДУАНСЬКА ШКОЛА

У надрах феодалізму в цехових об’єднаннях купців та ремісників поступово складався і зростав новий клас — буржуазія, для якого феодальний лад з його обмеженнями, пануванням в усіх галузях життя богослов’я і сухої схоластики в школах був тяжкими путами.

Боротьба з феодалізмом, засиллям церкви відбувалася в різних країнах по-різному і в різні часи. Вихідним моментом усіх цих процесів був розвиток продуктивних сил. Найсприятливіші умови для переходу від феодалізму до капіталізму створилися в країнах Західної Європи. Ці держави не зазнали в минулому численних нападів, які спустошили країни Азії, Східної Європи, були розташовані близько до морських шляхів світової торгівлі. Народи Русі захистили Захід від кочівників. Ці історичні обставини сприяли успішному розвиткові в Західній Європі ремесел, зростанню міст і торгівлі. Зростання торговельних і промислових центрів супроводилось класовими конфліктами, селянськими війнами, повстаннями ремісників, які протягом XV— XVII ст. розхитували в цих країнах феодальний лад. Оскільки в середні віки єдиною ідеологією була релігія, то всі ці соціальні рухи, спрямовані проти паралізуючого впливу церкви, оцінювались як єресь.

Зародження нових соціальних відносин супроводилось і змінами в ідеології. Загальним і характерним для цієї епохи було прагнення до пізнання законів природи, людини, до розвитку філософії, художньої літератури, мистецтва та інших галузей знання, які знову, як за античних часів, починають займати належне місце в житті людства. Оскільки для цих часів характерне захоплення працями античних греків і римлян, які були в середні віки частково забуті, а головне, зневажалися, а то й заборонялися, в історії цей період називається Відродженням.

Потреби виробництва, що дедалі зростало, зумовили розвиток техніки, механіки та інших точних наук. Великому поширенню знань у масах сприяв початок в Європі книгодрукування, що зробило книжку набагато доступнішою.

Перша друкована книжка медичного змісту вийшла в Німеччині в 1456 р. латинською мовою. В ній зазначалися дні місяця, коли вважалося корисним робити кровопускання та приймати проносні. З наукових книжок першим було надруковано Канон Ібн-Сіни (1476 р.), в 1478 р.^ - праці Цельса, в 1490 р.— праці Галена. Твори Гіппократа надруковано латинською мовою в 1525 р., грецькою — в 1526 р. Серед слов’янських народів перші почали книгодрукування чехи: в 1475 р. було надруковано Євангеліє. На нашій батьківщині перші друковані книжки також були релігійного змісту — Псалтир, по якому вчили читати в школах, і Біблія. Переклав їх і надрукував у Празі в 1517 р. «в лікарських науках доктор» Георгій Франціей Скорина, родом з міста Полоцька. Докладніше про нього скажемо далі.

Передові діячі перехідного періоду, борючись проти всесильної офіційної церкви і схоластики, використали культурну спадщину античної давнини, особливо античної Греції. Звідси — термін Відродження (Ренесанс по-італійському II Rinascimento) — досить неточне позначення, що збереглося в науковій літературі до наших днів. Насправді культура пізнього середньовіччя, що різко відрізнялася за історичними умовами свого виникнення й формування від умов античного світу, ніяк не могла бути простим відтворенням античності. Однак діячі епохи були щиро впевнені, що переживають і здійснюють відродження. В галузі медицини Західна Європа прийняла крім спадщини античної медицини також спадщину передової медицини народів Сходу, що стало відомим у Європі завдяки діяльності арабістів, перекладачів з арабської мови на латинську (Герарда Кремонського, Костянтина Африканського та ін.).

У соціалістичних утопіях епохи Відродження — «Утопії» Томаса Мора (1476—1535), «Місті Сонця» Томмазо Кампанелли (1568—1633), «Новій Атлантиді» Френсіса Бекона (1561—1626) і ряді інших порушувалися також питання медицини і лікареві відводилося велике місце у проблемах особистого і громадського життя.

Як уже зазначалося, навчання медицини на медичних факультетах майже в усіх тогочасних університетах Європи зводилось до вивчення Канону Ібн-Сіни, коментарів до творів Гіппократа, Галена. У багатьох університетах, включаючи і Краків-

'Енгельс Ф. Діалектика природи // Маркс К., Енгельс Ф. Твори,— Т. 20 — С. 326—327, ський, окремо викладалась астрологія, яка намагалася встановити вплив небесних світил на здоров’я людини, показати, як залежно від положення їх можна дати прогноз захворювання у людини, передбачити хід подій у житті окремих міст і навіть цілої країни. Вміння складати такі гороскопи входило в коло знань кожного тогочасного дипломованого доктора медицини. Викладання фармації було пов’язане з алхімією, яка шукала «філософський камінь» для перетворення звичайних металів у золото і засобів повертати людям похилого віку молодість. Своїх клінік для навчання студентів університети в переважній більшості не мали. Така відірваність від життя не могла не викликати протесту серед самих лікарів, які по закінченні школи ще довго відчували свою цілковиту безпорадність біля ліжка хворих.

Приймання родів. Астрологи складають для новонародженого гороскоп. XV ст. (Франкфуртський музей).

У XV ст. в Європі було вже близько 40 університетів. Най- передовішими щодо рівня розвитку науки були університети Північної Італії, у великих містах якої, зокрема в місті-респуб- ліці Венеції, у політико-економічному житті найраніше почали розвиватися нові капіталістичні відносини. Науковим центром Венеціанської республіки був університет у м. Падуї, вчені якого зробили великі відкриття в різних галузях науки, зокрема й медицини, у відповідь на вимоги, які постали в зв’язку з бурхливим розвитком торгівлі і молодої мануфактурної промисловості республіки. Це стало можливим тільки внаслідок відносної незалежності цього університету від церкви. Атмосферу вільнодумності в роботі університету намагався створити вже один з перших його керівників П’єтро Абано (1250—1316). Він був великим знавцем класичної літератури, відвідав Константинополь спеціально для докладного ознайомлення в оригіналах з працями Гіппократа, Галена, Арістотеля. У Падуанському університеті він виступав проти суто схоластичного навчання, ввівши практичний елемент у викладанні своїх лекцій. Як учений, викладач, практичний лікар, Абано користувався великою популярністю, його завжди оточувало ціле гроно учнів. У своїй праці «Consiliator controversarum quae inter philosophos et medicos versantur» («Порадник для філософсько-медичних диспутів») він рекомендував теми, незвичні для тих часів: «Чи є ме-

дицина наукою?»; «Чи слід лікареві бути діалектиком?»; «Чи можна вважати, що природа сучасної людини слабша порівняно з природою античних людей?».

Абано вважали найдосвідченішим терапевтом; його запрошували на консиліум у Рим до хворого папи римського, до короля Франції, але це не перешкодило могутній інквізиції ув’язнити його, обвинувативши у висловлюваннях проти догматів церкви. Під час процесу Абано помер, труп його вірні учні викрали; інквізиція спалила на площі з відповідним прокляттям лише його зображення.

Дослідний метод у науці, фізиці, механіці

Передові мислителі епохи Відродження прагнули до пізнання дійсності на основі досліду, відмовляючись від сліпого підкорення авторитетам.

В 1495 р. виходить капітальна праця Джованні Піко (1462—1494) з 12 книг—«Disputationes adversus astrolbgos» («Заперечення астрології»), в якій подається глибоко обгрунтована нищівна критика ятроматематики, доводиться вся безпідставність науки про гороскоп. У ці ж часи засновник Платонівської академії у Флоренції Марсіліо Фічіно (1453—1499) в праці «De abditidis morborum causis» («Приховані причини хвороб») доводить всю важливість і необхідність не тільки пильних спостережень біля ліжка хворих, а й перевірки і зіставлення симптомів, які спостерігалися за життя, із змінами в органах померлих. У його праці вперше наводяться результати 20 аутопсій.

Особливо гостро цей протест виявився в діяльності Пара- цельса. Сучасники порівнювали його з Лютером, що дуже ображало Парацельса. «Altcrius non sit, qui suus esse posset (Нема потреби йтй за другого, коли можеш бути самим собою)»,— казав він. Парацельс — справжнє ім’я Філіпп Ауреол Теофраст Бомбаст фон Гогенгейм (1493—1541)—був сином швейцарського лікаря-хіміка. Медичну освіту здобув у Феррарі (Італія); по закінченні навчання, як було тоді прийнято серед учених, він узяв собі латинізоване ім’я Para-Celsus — подібний до Цельса. Розчарувавшись у медицині давніх греків і арабській медицині, він шукає нових знань в університетах і у лікарів-практиків Англії, Франції, Німеччини, Польщі. Маючи вже авторитет видатного лікаря-новатора, він повертається до Базеля, де дістає посаду міського лікаря з правом читання лекцій.

Про початок свого курсу він повідомив надрукованим німецькою мовою оголошенням: «У наш час мало хто має щастя успішно займатись лікарським мистецтвом. Дехто бажає очистити його від внесених варварами грубих помилок: надто боязкі, вони, як за оракула, тримаються за імена Гіппократа, Галена, Авіценни. Не красномовство і знання мов, не вивчення книг і прикрашення титулами творить лікаря, а лише пізнання таємниць природи. Щоденно по дві години читатимуться лекції на основі власних праць з практичної і теоретичної медицини, а не з крихіток Гіппократа і Галена, грунтуючись на власному досвіді, здобутому у найвищої вчительки — природи...»

Курс лекцій Парацельса був розрахований на два семестри.

Основним девізом його було: «Summa docet experientia (Всьому вчить досвід)». Для правильного розуміння походження хвороб і успішного лікування потрібно, вважав він, докладно вивчати не старі книжки, а природні речі. «Яка користь сьогодні нам від дощу, який випав тисячу років тому».

Античне вчення про те, що тіло складається з чотирьох соків — крові, слизу, чорної і жовтої жовчі, він вважав марнослів’ям. Людина, за Парацельсом, створена із землі, і тіло її побудоване з тих самих складових частин, що й грунт. Усі процеси в організмі мають хімічний характер. Дотримуючись такого погляду, Парацельс почав у медичній практиці широко застосовувати мідь, залізо, олово, миш’як, сурму, мінеральні води.

Парацельс звертав особливу увагу на дозування призначуваної хворому лікувальної речовини. «Все є отрута,— вчив він,— ніщо не позбавлене отруйності. Лише доза робить отруту непомітною». Рівень тогочасних знань не давав змоги навіть бунтівному розумові Парацельса повністю звільнитися від містики. Основу життєвих процесів, відмінність живої природи від мертвої він вбачав у дії вищих сил — археїв. Парацельс написав капітальні праці з хірургії, тісно пов’язуючи цей розділ медицини з терапією. У справі лікування ран він був прибічником Гуго Бургоньйона.

«Тримай рану в чистоті і бережи від ворогів, які можуть потрапити іззовні, так виліковуються всі рани». Заперечуючи проти різкого поділу на лікарів і хірургів, що існував тоді, Парацельс демонстративно називав себе доктором обох медицин — Doctor utriusque medicinae: «і та й друга виходять з одного знання». Парацельс приділяв увагу хворобам, пов’язаним з різними професіями, описав хвороби гірників, ливарників, а також ковалів, рибалок, воїнів та ін.

Сифіліс Парацельс розглядав як поєднання прокази із сапом, лікував його втиранням ртуті, а не настоєм гваякового дерева, як було прийнято.

Парацельс, займаючись дослідженнями хімічного порядку, провадив досліди і на тваринах. Він помітив анестезуючу дію суміші сірчаної кислоти з алкоголем. Про цю суміш, названу Фробеном у 1734 р. ефіром, він писав: «Вона приємна на смак, кури п’ють її охоче і потім впадають у глибокий сон; через певний час вони просинаються без будь-яких хворобливих змін». Цю суміш Парацельс рекомендував призначати хворим при сильних больових відчуттях. О. І. Герцен в «Листах про вивчення природи» відзначає Парацельса як першого в історії професора хімії.

Парацельс засуджував галенізм у медицині, заявляв у лекціях, що праці Галена «гідні спалення». Будучи протягом недовгого часу міським лікарем Базеля, він боровся із зловживаннями аптекарів і лікарів, за що його було вигнано з міста. Зазнавав він переслідувань і в багатьох інших місцях. Багато подорожуючи, він побував майже у всіх європейських країнах, знайомлячись з місцевою медициною, читаючи лекції, проводячи диспути. Зокрема, у Вільні (нині Вільнюс) він провів довгий і

Френсіс Бекон (1561—1626)

Рене Декарт (1596—1650)

Анрі Леруа (1598—1679)

пристрасний диспут «з видатним місцевим лікарем». Гадають, що то був Ф. Скорина, відомий учений і лікар, білорус за походженням, який на той час перебував у Вільні. «Лікар багато подорожувати повинен,— писав Парацельс,— що не країна, то сторінка науки. І так слід сторінки ці перегортати». Пристрасний, гострий на слово і вчинки, Парацельс мав багато ворогів серед прибічників схоластичної школи. Все життя його проходило бурхливо, в боротьбі. Він один з перших обстоював погляд, що лише вивчення природи, досвід біля ліжка хворих і експеримент можуть зумовити прогрес медицини. Парацельс вимагав від лікаря високих моральних якостей і був противником характерного для тих часів погляду на медицину як на ремесло, предмет торгівлі. «Лікар не сміє,— зазначав він,— бути лицеміром, старою бабою, мучителем, катом або прислужником ката, брехуном, легковажним... Лікар повинен удень і вночі думати про свого хворого, щоденно спостерігати його, всі свої думки й гадки спрямовувати на те, як найкраще його лікувати».

Медичні факультети, особливо в Лейпцігу, Відні, виступали проти поширення ідей Парацельса, обвинувачуючи його навіть у магії, що дуже утруднювало друкування його праць, та, незважаючи на це, вони мали великий успіх. Надруковану в 1529 р. в Нюрнберзі його працю про хірургію та лікування сифілісу було перевидано вже на другий рік. Надрукована з великими труднощами в Аугсбурзі в 1536 р. «Велика хірургія» другим виданням вийшла через два роки. Такий же успіх мали інші праці, в яких Парацельс доводив необхідність зв’язку медицини з природничими науками, передусім з хімією. Свої праці він друкував не латинською мовою, як це було прийнято в ті часи для медичних праць, а німецькою. Помер Парацельс в Зальцбургу на 48-му році життя. Лише до 1600 р. було надруковано близько 200 праць Парацельса, незважаючи на те що католицька церква включила їх до індексу єретичних книг.

V XV—XVI ст. праці багатьох учених з різних галузей науки показали, що не можна задовольнятися тим, що дали великі авторитети античного світу; лише наполегливе вивчення природи, пильні спостереження допомагають розгадати закони природи і дають змогу застосувати її сили на користь людини. Філософське обгрунтування цього дав англійський учений Френсіс Бекон.

Френсіс Бекон (1561—1626)—видатний учений, філософ і політичний діяч. Бін був короткий час лорд-канцлером Англії. Бекон вивчав медицину, проводив експерименти на тваринах. У своїх працях він обстоював думку, що знання є сила (Knowledge is power), а воно неможливе без знання причин (vere scire est per causas scire). Бекон справив великий вплив на формування світогляду багатьох учених, у тому числі свого друга Уільяма Гарвея.

Функції організму, за Беконом, можна правильно зрозуміти, осягнути лише за допомогою експериментів на тваринах. Потрібно порівнювати будову тварин з будовою людини, організм здорової людини з організмом хворої.

Інакше кажучи, Бекона можна розглядати як родоначальника матеріалізму в Англії і сучасної експериментальної науки. Не випадково один з основних своїх творів Бекон назвав на противагу «Органону» Арістотеля — «Новий Органон»: якщо філософія Арістотеля — вихолощена схоластикою — була основою і вихідним пунктом наукової діяльності у попереднє тисячоліття, то філософія Бекона слугувала передовій науці епохи Відродження і наступних століть. Наука, за виразом Бекона, «має бути діяльною і слугувати могутності людського роду», повинна оволодіти якомога більшою кількістю таємниць природи, досі ще прихованих від людини. Не бувши лікарем за професією, Бекон виявляв великий інтерес до медицини, висунув і обгрунтував завдання дальшого її розвитку. Попередню медицину, як і сучасну йому, Бекон різко засуджував: «Ми бачимо в ній багато повторень, але мало істинних нових відкриттів». У своїй класифікації він поділяв медицину на три частини, відповідно до трьох її завдань: «Перше полягає у збереженні здоров’я, друге — у виліковуванні хвороб, третє — у подовженні тривалості життя». Досягнення довголіття він вважав «найблагороднішим завданням медицини». У своєму творі «Про гідність і силу наук» (De dignitate et augmentate scientiarum) Бекон передбачливо поставив перед медициною ряд основних завдань. Так, вважаючи недостатньою існуючу описову анатомію, він зазначав: «Слід би в анатомічних дослідженнях ретельно спостерігати за слідами хвороб і результатами їх, за ураженнями і пошкодженнями, які вони спричинюють у внутрішніх частинах. Тим часом цим нехтують». Якщо говорити сучасною мовою, він ставив завдання розробки патологічної анатомії. Бекон вважав за необхідне у процесі лікування хвороб «ретельно записувати все, що відбувається з хворим», і об’єднувати

історії хвороби окремих хворих у «медичні описи, які треба докладно складати й обговорювати», тобто, іншими словами, створювати клінічні порадники.

Причини відсутності прогресу в терапії Бекон вбачав у тому, що лікарі визнавали багато хвороб інкурабельними, не бажали поповнювати арсенал лікувальних засобів, вишукувати їх. Він покладав великі надії на хімію, що, на його думку, повинна дати людству особливо цінні лікувальні засоби, вважав перспективними методи лікування за допомогою дієтетики, лікування мінеральними водами і гімнастикою.

Обурюючись проведенням операцій, болісних для хворого, він вимагав розробки й запровадження ефективного знеболювання. У цих вимогах Бекона, по суті, можна вбачати продуману програму наукової роботи в медицині на кілька століть уперед аж до нашого часу.

Можливості майбутньої медичної науки Бекон з дивною прозорливістю показав у фантастичному оповіданні «Nova Atlantis» («Нова Атлантида»), яке він не встиг закінчити. В ньому розповідається про далекий острів в океані, до якого випадково допливають його сучасники. Перш ніж дозволити їм вийти на острів, їх піддають спеціальним заходам, щоб уберегти мешканців острова від можливості занесення епідемічних захворювань. На острові прибульці побачили багато добре обладнаних громадських дослідних, лікувальних установ. В одних провадились досліди над тваринами; за бажанням могли змінювати їх розмір, робити їх багатоплідними й безплідними; в інших установах виготовляли ліки, штучні мінеральні лікувальні води. Прибульці були вражені, побачивши в лікарнях людей, в яких оперативно було видалено важливі органи; раптово померлих уміли оживляти; поживні речовини виробляли такої якості і концентрації, що вже невелика кількість їх робила людину ситою.

Зазначимо, що науково-дослідних громадських закладів у ті часи ще не мала жодна країна. Думку про те, що такі установи потрібні для прогресу науки, в популярній формі вперше висловлено в «Nova Atlantis».

Одночасно з Ф. Беконом гаряче виступав за необхідність докорінних змін у вивченні медицини відомий французький філософ і вчений Рене Декарт (1596—1650). «Медицина,— писав він,— могла б дати багато обгрунтованих вказівок як для лікування хвороб та запобігання їм, так і для сповільнення процесу старіння, якби вона достатньою мірою займалася вивченням природи нашого тіла». Вивчаючи протягом багатьох років за допомогою експериментів будову і функції організмів, Декарт дійшов висновку, що тварина побудована за принципом автомата, який діє за законами механіки: «Тіло живої людини відрізняється від мертвої так само, як заведений годинник від зламаного». Декарт уперше розробив схему безумовного рефлексу. Дотримуючись погляду, що і в організмі людини все діється лише за законами механіки, він відрізняв людину від тварини лише тим, що вона має душу, яка керує організмом через шишкоподібне тіло. Основу пізнання він вбачав у свідомості свого існування: «Cogito — ergo sum (Я мислю — отже існую)». Незважаючи на дуалізм Декарта і суто механістичне розуміння життєвих процесів, його праці з фізіології, як і з математики, фізики, астрономії, мали велике значення для розвитку матеріалістичних поглядів у сучасну йому епоху і в наступних поколіннях. Він вірившу могутність людського розуму. «Не слід ставити людському розумові будь-які межі»,— казав він. Переслідуваний за свої матеріалістичні погляди, Декарт покинув Францію і 20 років прожйв у Голландії. Цю країну він також змушений був залишити, щоб уникнути смертної кари, якої вимагали для нього університетські богослови м. Лейдена за його трактат «Про людину». Переїхав він у 1649 р. до Стокгольма, де через рік помер.

його найближчий учень лікар Анрі Леруа, більш відомий у літературі під ім’ям Регіуса (Regius Henricus, 1598—1679), у своїх матеріалістичних поглядах пішов далі від свого вчителя. Він не поділяв погляду Декарта про те, що основою нашого пізнання є свідомість свого існування, не визнавав наявності в людині душі, «природжених ідей». За його атеїстичні погляди Леруа було оголошено єретиком і він зазнав переслідувань. Карл Маркс вважає Леруа засновником французького механістичного матеріалізму, представники якого відіграли велику позитивну роль у боротьбі з ідеалізмом напередодні. Французької буржуазної революції кінця XVIII ст. і в наступні часи.

Вивчення будови організму і життєвих процесів

Культура пізнього середньовіччя — епохи Відродження — в центр уваги ставила людину. В цьому полягала основна відмінність Studia humana — тодішнього гуманізму від Studia Di- vina — богослов’я. Положення відродженої античної філософії «пізнай самого себе» (gnoti se auton) тлумачилося як пізнання передусім фізичної природи людини. Анатомією займалися не тільки лікарі, а й люди, за родом діяльності далекі від медицини. Таким був геніальний художник Леонардо да Вінчі (1452— 1519), цей універсальний розум епохи: мислитель, технік, анатом, видатний маляр. Леонардо да Вінчі разом з лікарем Торре з Павії протягом десятків років анатомував трупи і зробив багато точних анатомічних зарисовок. На жаль, його анатомічні трактати стали широковідомі лише через 150 років після смерті автора і тому не мали впливу на прогрес анатомічної науки.

В Падуанському університеті було здійснено видатні дослідження з анатомії і фізіології людини. Ці дисципліни в ті часи ще не були відокремлені.

Протягом багатьох сторіч після Галена фактично нічого нового в анатомії не було відкрито. Церква суворо забороняла

Падуанський університет. XVI ст.

професорам-ченцям, які здебільшого були викладачами анатомії, робити розтини людських трупів; перші легальні розтини для навчання в університетах (найчастіше один раз на рік) почали робити більш як через тисячу років після Г алена (XIII ст.) В підручнику анатомії, складеному професором Мондіно де Людці в Болоньї, яким користувались в університетах протягом 200 років, анатомія подавалася за Галеном; лише в 1520 р. Олександр Ахіліні в новому виданні праці Мондіно описав клубово-сліпокишковий клапан та в слуховому апараті молоточок з коваделком. В 1529 р. Бенердіно де Карпі в новому виданні Мондіно висловив сумнів щодо можливості безпосереднього переходу крові з одного шлуночка серця в другий, як учив Гален.

Серед анатомів Падуанської школи перше місце належить Андреасу Везалію, праці якого становлять цілу епоху в анатомічній науці.

Андреас Везалій (справжнє прізвище Віттінгс, 1514—1564) — родом з Брюсселя, вивчав медицину в Монпелье, Парижі, досконально володів грецькою, латинською і арабською мовами. З перших років навчання на медичному факультеті виявив виняткову пристрасть до вивчення анатомії. Не задовольняючись лекціями своїх учителів, які викладали її за Галеном, Везалій, під загрозою смертної кари, викопував з товаришами потайки на кладовищі свіжі трупи і знімав повішених злочинців за сті- [18] [19]

Ібн Сіна (Авіценна) (980—1037)

Парацельс

(1493—1541)

Андреас Везалій (1514—1564)

нами міста, переховував їх у себе в приміщенні і вивчав на них анатомію. Маючи 23 роки, він поїхав у Падую, де був у ті часи найкраще обладнаний анатомічний театр, блискуче провів там ряд диспутів, виявив великі знання з анатомії і невдовзі (у віці 25 років) дістав звання професора анатомії цієї відомої школи. Везалій, досліджуючи людські трупи, виправив усю тогочасну анатомію, відзначив близько 200 істотних помилок Галена. Він переконливо спростував твердження Галена, що правий шлуночок серця у дорослих сполучається з лівим. Везалій критикував помилки Галена спочатку дуже обережно, у формі шанобливих «коментарів». Та, зібравши свої анатомічні дослідження і систематизувавши їх, він опублікував у 1543 р. великий твір «De hu- mani corporis fabrica, libri septem» («Будова людського тіла, в семи частинах»), який прекрасно ілюстрував художник Каль- кар — учень Леонардо да Вінчі та Тіціана. У І книзі описано скелет, II — зв’язки та м’язи, III — судини, IV — нерви, V — нутрощі, VI — серце, органи дихання, VII — мозок.

Праця Везалія, за визначенням І. П. Павлова у його передмові до російського видання трактату Везалія (М., 1950),— «це перша анатомія людини, яка не просто повторює вказівки й думки стародавніх авторитетів, а спирається на роботу вільного дослідницького розуму». 1555 р. вийшло друге видання твору Везалія, доповнене й перероблене ним і набагато краще надруковане.

Праця Везалія стала об’єктом шаленої критики прибічників Галена, які вважали авторитет Галена непорушним. Учитель Везалія в Парижі Жак Дюбуа Сільвій прилюдно прокляв свого учня, спалив його книгу, обізвавши його не Везалієм, а Везану- сом (vesanus — божевільний). Доля Везалія була сумна. За намовою заздрісників його звинуватили в анатомуванні ще живої людини, і він змушений був їхати замолювати свій гріх над «гробом господнім» в Єрусалимі. На зворотному шляху кора- бель розбився, Везалій опинився на безлюдному острові Занте, де помер від голоду й хвороби. Тут пізніше йому було встановлено пам’ятник.

Малюнок скелета з атласу Везалія.

Везалій перший дав опис тіла людини, побудований на докладному дослідженні людських трупів; він перший розробив у деталях правильну методику секції, і його справедливо вважають творцем анатомії як науки.

На численних рисунках людське тіло ніде не зображено у Везалія непорушним, в лежачому положенні, а всюди динамічно, у русі. Рисунки до лекцій Везалія свідчать, що лекції його супроводжувалися порівняльними демонстраціями, з живим натурщиком, зі скелетом. Везалій був новатором не лише у вивченні, а й у викладанні анатомії. Його лекції, так само як і рисунки в його книзі, давали уявлення не тільки про будову, але частково і про функції організму. Вони характерні для епохи Відродження, її життєствердного оптимізму, що знаходило свій вияв не тільки в художній літературі, але навіть і в анатомічному атласі. Для учнів Везалій опублікував скорочений виклад великої праці — «Епітоме» (щось на зразок конспекту або узагальнених висновків). Книга ця перекладалася у XVIII ст. в Москві Єпіфанієм Славинецьким — «Врачевская анатомия».

Роботу Везалія щодо дальшого вивчення будови людського організму продовжували багато видатних учених, переважно італійських. Габріель Фаллопій (1523—1562) описав анатомію зубного апарату, слухового органа, статевих органів (фаллопіє- ві труби).

Бартоломео Євстахій (1510—1574) докладно описав нирки, орган слуху (евстахіева труба). З Падуанського університету вийшла праця Ієроніма Фабріція (1537—1619), який описав венозні клапани. Він помітив, що вени відкриваються в бік серця,

але не дав цьому пояснення. Професор цього ж університету Ре- альдо Коломбо (1516—1559), безпосередній учень і наступник Везалія по кафедрі, залишив опис малого кола кровообігу.

У праці «De re anatomica», надрукованій у Венеції в 1559 р., він підтвердив, що «кров прибуває легеневою артерією до легенів, де вона розріджується, потім, поєднавшись з повітрям, вона іде до лівого шлуночка серця через легеневу вену; це явище досі ще ніким не було помічене, хоч і доступне для спостереження всім». Центром кровообігу Коломбо вважав, за Галеном, не серце, а печінку.

Одночасно з ним в Іспанії цілком самостійно описав мале коло кровообігу доктор Мігель Сервет (1509 (1511) —1553). Сер- вета було визнано єретиком і спалено (1553) у Швейцарії разом з його працею богословського змісту.

Сервет спростував погляд Галена щодо просочування крові з лівої половини серця у праву через невеликі отвори, які нібито є у перетинці між передсердями, і вперше дав правильну уяву про рух крові з правого шлуночка серця до легень по гілках легеневої артерії і від них по гілках легеневих вен у ліве передсердя. Вій вважав, що в легенях відбувається видалення з крові «сажі» і насичення Її «свіжим повітрям», внаслідок чого утворюється «життєвий дух», що є джерелом усіх рухів організму.

Отже, на кінець XVI ст. було нагромаджено досить даних, щоб правильно описати рух крові. Везалій довів, що в післяут- робиому житті шлуночки серця не сполучаються між собою, як вважали (за Галеном) протягом тисячоліть. Фабріцій описав венозні клапани. Коломбо і Сервет описали мале коло кровообігу. Дальші правильні висновки зробив і перевірив в експерименті учень тієї ж Падуанської школи англієць Уїльям Гарвей, який відкрив велике коло кровообігу.

Уїльям Гарвей (1578—1657) народився в Фолькстоні в Англії, вивчав медицину в Кембріджі, закінчив медичну освіту в Падуанському університеті. Під керівництвом свого вчителя Фабріція, який описав венозні клапани і вивчав розвиток курчати в яйці, Гарвей почав досліджувати кровообіг. Повернувшись в Англію, він працював у Лондоні в госпіталі св. Варфоломея, викладав анатомію, хірургію, пізніше був двірським королівським медиком. Свої висновки про кровообіг Гарвей зробив лише після багатолітніх сумлінних досліджень. Уже в 1605 р. в доповіді колегії лікарів у Лондоні він виклав основи свого розуміння кровообігу в організмі, але ще протягом 23 років усіма доступними йому засобами перевіряв свої положення і лише в 1628 р. опублікував свою працю «Exercitatio anatomica de motu cordis et sanguinis in animalibus» («Анатомічні дослідження руху серця і крові у тварин»),

Гарвей описує роботу серця як м’язового насоса з клапанами. Висновки про кровообіг він сформулював так: «Отже, кров тече по артеріях з центра на периферію, а по венах від периферії до центра у великій кількості. Ця кількість крові більша від того, що могла б дати їжа, а також від того, що потрібно для

живлення тіла. Отже, треба зробити висновок, що у тварин кров перебуває в коловому і постійному русі. І, звичайно, рух серця і діяльність, що виявляється як пульс,— одне й те саме».

Одночасно Гарвей пояснив справжнє значення систоли й діастоли, які до того розуміли неправильно (зокрема, Гален). Тісно пов’язаний у науковій праці зі своїм співвітчизником Ф. Беконом і поділяючи його погляди на роль досліду у вивченні природи, Гарвей писав: «...анатоми повинні вчитися І вчити не по книгах, а препаруванням, не за догматами ученості, а у майстерні природи». І. П. Павлов підкреслював, що Гарвей відкрив одну з найважливіших функцій природи і тим самим заклав основи нової галузі людського знання — фізіології тварин. Енгельс у «Діалектиці природи» твердить, що Гарвей завдяки відкриттю кровообігу робить науку з фізіології (людини, а також тварин).

Гарвей ще не мав можливості користуватися мікроскопом і тому не міг простежити переходу крові з артерій у вени, він не знав про існування капілярів, які були описані лише через 4 роки після його смерті професором Болонського університету Марчелло Мальпігі. Праця Гарвея, незважаючи на її виняткову наукову обгрунтованість, що було рідкісним явищем для медичних книг тих часів, стала об’єктом злісної критики в Англії і Франції. Консерватори, противники Гарвея, проголосили: «Маїїеш cum Galeno erare, quam cum Harveio circulare (Воліємо краще помилятися з Галеном, ніж визнавати циркуляцію (крові) за Гарвеєм). Не раз були спроби взагалі заперечувати відкриття кровообігу Гарвеєм. Приписували його римському професорові Андрію Цезальпіно та Джордано Бруно, якого спалила інквізиція. У працях цих учених справді є згадка про коловий рух крові в організмі, але без будь-яких обгрунтувань, на які така багата епохальна для науки праця Уїльяма Гарвея. Академія наук СРСР видала в 1948 р. цю працю Гарвея російською мовою.

Андрій Цезальпіно (1519—1603) не вивчав праць Коломбо і Сервета, але описав мале коло кровообігу і висловив думку про можливість великого кола кровообігу, але нечітко (1569 р.). В Італії Цезальпіно поставлено пам’ятник як творцеві вчення про кровообіг.

Уїльяму Гарвею належить також видатна праця під назвою «De generatione animalium («Дослідження розвитку тварин»).

У цій праці, якій Гарвей віддав понад 20 років'життя, на підставі численних спостережень, які він робив неозброєним оком, Гарвей спростував уявлення, що збереглося від глибокої давнини, про самозародження тварин (generatio aequivocu) з мулу, грязі, піску тощо і висловив сміливу для тих часів думку, що всі тварини походять з яйця — «omnia ех оѵо». У своєму ембріональному періоді вони проходять різні ступені розвитку — від найпростіших до складних. «Кожна тварина,— писав він,— під час формування проходить різні ступені, стаючи по черзі то яйцем, то черв’яком, то зародком, наближаючись у кожній наступній фазі до досконалості, довершеності». Як бачимо, біоге- нетичний закон, сформульований у XIX ст. Геккелем і Мюллером, за яким тварини в своему онтогенезі повторюють філогенез, у загальних рисах було висловлено ще Гарвеєм.

Незважаючи на всі ці відкриття в галузях анатомії і фізіології, які були підтверджені секціями на трупах і живих тваринах, віра в безпомилковість античних учених була настільки велика, що навіть безпосереднє спостереження фактів, якщо вони суперечили положенням цих визначних авторитетів, багатьма професорами університетів не бралось до уваги. Галілео Галілей (1564—1642), який був професором Падуанського університету, у своїй праці «Діалог про дві найголовніші системи світу» розповідає про одного такого професора-схоласта, який, будучи присутнім на секції анатомом тварини і побачивши, що нерви виходять з мозку, а не з серця, як про це пише Арістотель, із запалом вимовив: «Ви мені показали це так ясно й відчутно, що якби текст Арістотеля не говорив протилежне,— а там прямо сказано, що нерви зосереджуються в серці,— то слід було б визнати це за істину».

Ятрофізики. Початок вивчення тонкої будови організму

У Падуанському університеті було покладено початок напряму в медицині, який розглядав процеси в організмі з погляду фізики, головним чином механіки. Прибічники такого напряму в історії медицини дістали назву ятрофізиків. Як відомо, серед представників цієї школи був такий видатний учений, як Галілео Галілей. Незважаючи на всю помилковість поглядів ятрофізиків з позиції сучасності, в історії медицини цей напрям відіграв велику прогресивну роль: у прагненні в усьому бачити закони фізики знаходимо бажання звільнити науку про людину від таємничих «життєвих сил», «археїв», «всесвітньої душі», чим пояснювали особливості функцій людського організму прибічники ідеалістичних напрямів.

Один з учнів Галілея лікар Санторіо-Санторіні (1561—1636) протягом 10 років провадив над собою та іншими особами досліди, щоденно вимірюючи все, що кожен приймав і виділяв. Для проведення таких дослідів йому довелося самому і з допомогою механіків виготовити цілий ряд приладів. У медичній науці це були перші спроби вивчення обміну речовин у людському організмі. Внаслідок своїх дослідів він дійшов висновку, що, оскільки між речовинами, спожитими організмом і виділеними, включаючи і зміни у масі, немає відповідності, можна говорити про випаровування речовин шкірою та легенями — perspiratio insensibilis. Грунтуючись на цих спостереженнях, він вважав, що захворювання виникають в разі порушення цього процесу. Для лікування хвороб він рекомендував потогінні засоби, купелі.

Про наслідки своїх десятирічних досліджень Санторіні з винятковим успіхом доповів у 1612 р. на вступній лекції з нагоди

Доктор медицини дає пораду, розглядаючи сечу хворого. XV ст. (Національна бібліотека в Брюсселі).

отримання кафедри в Падуанському університеті. 1614 р. вийшла у світ його праця «Ars de statica medicina» («Наука про стан медицини»). Протягом наступних 20 років він не припиняв своїх спостережень і експериментів. Санторіні один з перших висловив думку, що в живому організмі весь час відбувається процес оновлення. Особливо інтенсивне воно в дітей і юнаків, про що свідчить еластичність їхніх тканин; з віком вони робляться щільними, твердуватими і дедалі менш здатними до оновлення; з припиненням цього процесу настає смерть.

Основні життєві функції організму Санторіні, під впливом свого вчителя Галілея, пояснював законами фізики: теплота тіла, на його думку, є наслідком тертя між собою частинок крові, всмоктування їжі відбувається внаслідок скорочення й розслаблення кишок.

Санторіні запропонував багато різних інструментів: трокар для пункцій порожнин, термоскоп для вимірювання температури (до Галілея), пульсограф для вивчення пульсу та ін.

Великий вплив на сучасників мали праці відомого представника ятрофізиків Джованні Бореллі (1608—1679), професора з м. Пізи. Він також був учнем Галілея. У своєму трактаті «De motu animalium» («Про рух тварин») він розглядав людський організм як машину, рухи кінцівок уподібнював дії важеля, обчислював математично силу серця тощо. Щоб перевірити правильність усталеного погляду, що серце є джерелом теплоутворення, Д. Бореллі на живих тваринах визначав температуру в різних органах. Його недосконалий ще термометр показав у серці, легенях, печінці і кишках однакову температуру — 40°. Звідси він зробив висновок, що серце не є основним джерелом теплоутворення.

Уперше використав для наукової роботи мікроскоп англійський ботанік Роберт Гук. Розглядаючи зрізи кори коркового дерева за допомогою вдосконаленого Янсеном мікроскопа, він помітив клітинну її будову і вперше назвав складову частину рослини celulla — клітина (1660 р.). Талановитий самоук Антоні Левенгук (1632—1723) за допомогою зробленого ним мікроскопа перший описав і зарисував будову кісток, м’язів, шкіри, багатьох органів і тканин, дав перші зображення кісткових тілець, науково описаних через 200 років, уперше описав мікроорганізми, виявлені ним у мулистій воді і в зубному нальоті (1676 р.). Левенгук дав також перші зарисовки сперматозоїдів різних тварин, описав їхні рухи. Ним описано й зарисовано кров’яні тільця. Як самоук, що не здобув закінченої офіційної освіти, Левенгук не володів обов’язковою тоді латинською мовою і писав рідною голландською. У 1686 р. збірка його «послань» (листів ученим, зокрема Королівському Товариству — Royal Society — академії наук Англії, з повідомленнями про свої роботи і про те, що виявлено ним) вийшла під загальною назвою «Відкриття таємниці природи» — «Arcana naturae detecte».

Широко використовував мікроскоп для вивчення тонкої будови організму учень професора Бореллі професор Болонського університету Марчелло Мальпігі (1628—1694). Він описав капіляри, які вивчав на сечовому міхурі жаби. Мальпігі вивчав тонку будову шкіри (мальпігієві сосочки), будову залоз, легенів, селезінки. Вивчаючи слідом за Фабріцієм розвиток ембріо- на в яйці курки, він за допомогою збільшувальних приладів зміг простежити розвиток у курчати мозку, хребта.

Відкриття лімфатичних судин належить професорові з Павії Каспару Азеллі (1585—1626). Праця з описом їх вийшла в світ у 1622 р. До праці Азеллі лімфатичні судини вважалися розгалуженням нервів.

Дальше вивчення лімфатичної системи продовжував професор з Монпелье Пекета. Він у 1667 р. описав ductus thoracicus, який до нього вважали веною.