З. Вивчення питань психології творчості українськими вченими

У Західній Україні дорадянської доби проблемами психології твор­чості займались І.Франко, С.Балей, Г.Костельник, Я.Ярема. У своїх ро­ботах вони використовували найновіші досягнення асоціативної експе­риментальної психології (В.Вундта, Г.Еббінгауза, Г.Мюллера.

В Україні останньої чверті ХХ - на початку ХХІ століття психологі­чні питання творчості досліджували Володимир Андрійович Роменець, Валентин Олексійович Моляко, Віктор Васильович Клименко та їх нау­кові школи.

Український психолог В.А.Роменець розробив учення про природу і механізми творчості людини, розкрите у працях «Фантазія, пізнання, творчість» (1965), «Психологія творчості» (1971, 2001), «Виховання творчих здібностей у студентів» (1973). Вчення охоплює три складо­вих: загальну, генетичну, прикладну психологію творчості. У загальній частині вчений виступає проти інтелектуалізації творчості, її ототож­нення із мисленням. Автор зауважує, що, з одного боку, спостерігається недостатнє розрізнення творчого мислення із фантазією та інтуїцією. З другого, поняття творчості слід розширити до космічних явищ, до спо­собу розвитку Всесвіту. Дослідник вирішує питання про психологічний механізм творчості, яким вважає трансдукцію- перехід із суб’єктивно- психічної системи (від задуму) до матеріально-речової (втіленого у пе­вному предметі задуму). Цей перехід автор розкриває як вчинок особи­стості. Подає уявлення про структуру творчого процесу, вирізняючи в ньому чотири фази. Свою теорію В.А.Роменець називає трансдуктив- ною і визначає головним завданням психології творчості розкриття умов, за яких здійснюється подолання протилежностей теоретичної та практичної діяльності на засадах оригінальності та комунікації.

У генетичній психології творчості В.А.Роменець розробляє модель розгортання творчих можливостей людини від раннього дитинства до її переходу у стан зрілої особистості.

Прикладна психологія творчості покликана вирішувати проблеми конкретної людини, надавати допомогу щодо того, як слід діяти, щоб здійснити свій творчий потенціал найповніше, як розвинути свої творчі здібності.

В.О. Моляко розробляє проблеми психології творчості, прямо пов’язані з педагогічною практикою (робота «Решение школьниками творческих задач»). Учений досліджує творчість, насамперед, як процес розв’язання творчих задач. Подає стадії цього процесу, окремо вивчає кожну з них, зокрема етап розуміння задачі, етап створення задуму. Ав­тор розробив ефективну методику навчання школярів розв’язанню тво­рчих задач - КАРУС, що являє собою скорочення від російськомовних слів «комбінування, аналогізування, реконструювання, універсалізу- вання, випадкові підстановки».

Теорія творчості В.В.Клименка розкриваємеханізми творчості в єд­ності основних функцій психіки: відображувальної, проектувальної та матеріалізуючої (опредметнюючої). Виступаючи в єдності, вони зумов­люють появу відкриттів, винаходів, художніх образів. Досліджується структура механізму творчості та його онтогенетичний розвиток. Голо­вними компонентами механізму творчості у працях В.В.Клименка ви­ступають такі психічні утворення:

— Почуття, функціями яких є порівняння та оцінювання предметів;

— Уява, необхідна для побудови образу неіснуючого;

— Мислення, призначене для відображення неіснуючого (відсут­нього у ситуації);

— Енергопотенціал - дає можливість дій (мотиви, воля);

— Психомоторика - необхідна при матеріалізації образів (В.В.Клименко, 1998).

Важливу роль у теорії творчості В.В.Клименка відіграє поняття гар­монії між усіма складовими механізму творчості. За ознакою гармоній­ності він вирізняє п’ятнадцять типів творчої індивідуальності, які об’єднані у три групи:

1. Однодіючі, якщо домінує одна зі складових механізму творчості (мислення, почуття, уява);

2. Дводіючі, якщо добре виражені два компоненти, але один з них провідний;

3. Тридіючі (гармонійні), якщо однаково добре розвинені всі три механізми творчості, а їх використання регулюється залежно від особ­ливостей задачі.

4.