Основні напрями психології початку ХХ ст.

До основних напрямів психології початку ХХ ст. слід віднести пси­хологію поведінки та психологію дії.

1.1. психологія поведінки (біхевіоризм, психоаналіз, гештальтп­сихологія)

Розвиток психології на початку ХХ століття був спрямований на ус­унення недоліків, характерних для пануючої у ХІХ столітті психології свідомості.

Психоаналіз виникає у відповідь на проголошення у ХІХ столітті свідомості головним предметом психології і переносить центр уваги на підсвідомі складові психіки людини як провідні чинники її поведінки у суспільстві. Представники психології поведінки підкреслюють антаго­нізм соціального і біологічного у психіці людини.

Основоположниками й чільними представниками біхевіоризму були Едвард Торндайк (1874-1949 рр.), Джон Уотсон (1878-1958 рр.), Вільям Мак-Дугалл (1871-1938 рр.), К.Лешлі (1890-1958 рр.). Провідною тезою біхевіоризму було твердження про те, що психологія повинна займа­тись вивченням лише того, що можна сприймати у поведінці людини. Свідомість, суб’єктивне слід виключити з психологічного лексикону. Висновки, зроблені при дослідженнях поведінки тварин, автоматично і безпідставно переносились на поведінку людини.

У 30-ті рр., коли навіть після численних експериментів біхевіорис- там не вдалось встановити однозначного зв’язку між S та R, а відтак і передбачати реакцію людини на зовнішній вплив, була поставлена за­дача вивчення того, що відбувається між S та R за допомогою об’єктивних методів (Едвард Толмен). Було запроваджене поняття проміжних змінних, якими виступали потреби, мотиви людини, сприй­няття нею ситуації тощо. У працях біхевіористів так і не розкрито сут­ність поведінки в цілому. Цю прогалину намагається подолати гешта­льтпсихологія. Біхевіоризм мав великий вплив на американську психологію, став теоретичною основою поширених сьогодні програм научіння - тренінгів.

Гештальтпсихологія, або структурна психологія, розроблялась у працях М.Вертхеймера (1880-1943 рр.), В.Келера (1887-1967 рр.), К. Левіна (1890-1947 рр.). Провідним положеннямгештальтпсихології є твердження про те, що організм і середовище утворюють цілісність - гештальт (від нім. Gestalt - форма, фігура), який фіксує єдність організ­му і середовища. Відношення між ними будуються за принципом взає- мовідповідності (ізоморфізму). Відтак психіку необхідно вивчати як ці­лісну структуру, властивості якої не випливають з властивостей окре­мих психічних явищ. Подібно до цього такі окремі речовини як калій, вуглець та нітроген не є отруйними, а у їх поєднанні з’являється нова якість - вони утворюють сильну отруту, відому як ціаністий калій.

.Психоанацзвідзначаєтьсяабсолютизацією антагонізму між біологіч­ним та соціальним в особистості людини. В особистості поєднані супе­речливі складові: соціальна персона і світ інтимних переживань. Супе­речності особистості є джерелом її невротичних порушень. Як правило психоаналітичні теорії складаються з двох змістових частин: тлумачен­ня причин психічних порушень особистості (неврозів) та обґрунтування відповідного методу їх лікування. Психоаналіз мав значний вплив не лише на психологію й психотерапію, але й загалом на культурну ситуа­цію XX ст.

Зигмунд Фрейд (1856-1939 рр.) у початковому варіанті психоаналі­зу - фрейдизмі — вперше привернув увагу психологів до сфери мотива­ції особистості, зокрема її несвідомих складових, які назвав інстинкта­ми, вважаючи їх вродженими і спільними з тваринними предками. Поведінку людини пояснював дією підсвідомих некерованих інстинк­тів, головними з яких вважав інстинкт життя та інстинкт смерті. Вро­джене прагнення людини до задоволення цих інстинктів знаходиться у суперечності із суспільними нормами. Внаслідок такої суперечності виникає внутрішній конфлікт, який або розв’язується за допомогою су­блімації (спрямування інстинктивної енергії людини на творчість, дія­льність тощо), або призводить до захворювань - неврозів.

У структурі особистості вирізнив три компоненти: Id (латинський займенник Воно), що позначає вроджені біологічні потреби людини, Ego (латинський займенник Я), що становить зону конфлікту між біо­логічним (Воно) та соціальним (зверх Я), Superego (з латин.

Психоаналітична терапія спрямована на вивчення несвідомого з метою його усвідомлення та посилення Его. Основні методи психоаналітичної терапії - метод вільних асоціацій, аналіз сновидінь, аналіз переносу.

Послідовники Фрейда (К.Юнг, А.Адлер, К.Хорні) виступили проти біологізації людини, намагались соціалізувати його вчення. Вирішити цю задачу їм так і не вдалось, бо соціальні якості індивіда (механізми розвитку особистості, соціальні потреби у спілкуванні, перевазі, прес­тижі) вважали вродженими, хоча і відмінними від тварин.

Карл Юнг (1875-1961 рр.) - швейцарський психіатр і психолог - відомий як засновник аналітичної психології. Якщо З.Фрейд говорив про вирішальний вплив на особистість дитячих переживань, то Юнг звернувся до дитинства людського роду. На основі аналізу результатів численних експериментів, давніх міфів, казок, звичаїв, ритуалів тощо Юнг запровадив поняття колективного несвідомого,що виникає в ре­зультаті еволюції людства й являє собою накопичений ним досвід у фо­рмі архетипів. Архетипи слугують формами сприймання й осмислення дійсності. Якщо людина не усвідомлює архетипи, то це призводить до руйнування Его. Розвиток особистості - індивідуація — полягає у збли­женні свідомості й несвідомого.

Альфред Адлер (1870-1937 рр.) - австрійський психолог і психіатр, у своїх працях робив акцент на творчій активності людини, яка сама (а не біологічні чи соціальні чинники) визначає поведінку (індивідуальна психологія). Цим пом’якшується протилежність між біологічним і соці­альним, людина вибірково до них ставиться і здатна до компенсації.

Карен Хорні (1885-1952 рр.) - психоаналітик, яскрава представни­ця неофрейдизму, працювала у США, куди переїхала з Німеччини. Її вважають однією з ключових постатей у галузі жіночої психології. У своїй теорії особистості доводила, що провідною потребою дитини є потреба у безпеці, її незадоволення викликає появу базальної тривоги - почуття самотності й безпомічності, що врешті призводить до неврозів.

Соціометрія. Цей теоретичний і прикладний напрям виникає у 30-і рр. завдяки працям учня З.Фрейда психіатра і соціологаДжекоба Мо­рено (1892-1974 рр.). У них досліджуються міжособистісні взаємини в малих групах - «соціальний атом» - сукупність взаємин окремого інди­віда, взятих у готовому вигляді. Три базових поняття соціометрії: «со- ціус» - товариш; «метрум» вимірювання; «драма» - дія. Індивід розк­ривається через те, кого і за що він обрав, а також, хто і за що його обрав.

1.2. психологія дії (Ж.Піаже, А.Валлон)

У теоріях психології поведінки початку ХХ століття людина вивча­лась поза своєю діяльністю, як абстрактна істота. Перехідною формою до психології діяльності була психологія дії.

Дія має суб’єктивні й об’єктивні виміри. Об’єктивний - первинний і провідний. Психічне не існує поза дією і тому прямо не визначається ані спадковістю, ані середовищем. Суперечність між внутрішнім і зов­нішнім аспектом дій - основа психологічної причинності.

Жан Піаже (1896-1980 рр.) - швейцарський психолог -створив психологічну теорію інтелектуального та морального розвитку дитини. Розглядає як з матеріальної дії (розділення предметів) виникають інте­лектуальні операції (класифікація). Тобто інтелекту передує дія, класу - класифікація.

В інтелектуальному розвитку вирізнив чотири стадії:

— Сенсомоторна (до 2-х р.) - у дитини утворюються психічні зв’язки між сприйманням і діями з об’єктом.

— Доопераційна (до 7-8 р.) - дитина усвідомлює схеми рухів, які ще не є засобами її мислення.

— Конкретних операцій (до 11-12 р.) - інтелектуальні операції здій­снюються стосовно наочно представлених об’єктів; засвоєння переходу від дії до операції.

— Формальних операцій (до 13-15 р.) - дитина користується розу­мовими кальками зі схем рухів (навичок) стосовно абстрактних об’єктів; засвоєння переходу як від дії до операції, так і від операції до дії (оборотність).

Щодо морального розвитку Ж.Піаже вважав, що він відбувається у процесі взаємин з оточуючими, які можуть розгортатись у двох формах: примушення і співпраці.

Анрі Валлон (1879-1962 рр.) - французький психолог, досліджував переходи ситуаційного інтелекту дій і предметів до абстрактного інте­лекту уявлень і символів. У цьому процесі важливу роль надавав наслі­дуванню, прямо не орієнтованому на виконання дії з певним предме­том. Дія в цьому випадку - розумовий засіб, виконується спеціальними зображувальними рухами. При цьому діяльність не спрямована на змі­ну зовнішнього світу, а на перетворення самого суб’єкта.

Заперечував протиставлення біологічного та соціального, доводив, що психічне становить органічну єдність цих чинників. Людина форму­ється не просто в середовищі, а в соціальному середовищі.

2.