Співвідношення саморегуляції з самоорганізацією та управлінням

Термін “саморегуляція” використовується сьогодні у різних значеннях: як функція систем різного типу, зокрема біологічних і соціальних; як життєві сили організму, що впливають на його функціонування та розвиток; як синонім терміну “самоорганізація”, “управління” тощо.

Всі перераховані терміни мають відношення до системи як цілісного об'єкту, що складається з елементів, які перебувають у взаємних відносинах. Відносини між елементами формують структуру системи¹. Як відомо, системи класифікуються за різними критеріями. Наприклад, виокремлюють статичні (відносно стійкі до змін) і динамічні (структура змінюється з часом) системи; за взаємовідносинами з середовищем виділяють закриті і відкриті системи тощо. Саме по відношенню до відкритих динамічних систем і вживають поняття “саморегуляції”, “самоорганізації” та “управління”.

Формування та функціонування відкритих динамічних систем забезпечується процесами самоорганізації, що відбуваються в них. Самоорганізацію можна визначити і як функцію системи, і як її характеристику. Підтвердженням цьому є неоднозначність її тлумачення в науковій літературі. Так, В. Аршинов, відомий послідовними синергетичними розвідками, стверджує, що під самоорганізацією розуміють процеси виникнення просторово- часових структур у складних нелінійних системах, що знаходяться в далеких від рівноваги станах, поблизу особливих критичних точок (так званих точок біфуркації), де поведінка системи стає непостійною, а її структура - нестійкою і тому вона під впливом найнезначніших впливів може різко змінити свій стан^{[38] [39]. Одразу зауважимо, що ми не поділяємо жодного з визначень самоорганізації, які ядром цього процесу представляють формування нових структур.}

Також ми не вважаємо за можливе визначати “деякий процес як процес самоорганізації, якщо в ході нього система виходить зі стану термодинамічної рівноваги за умови “експорту ентропії” і приходить до порівняно більш упорядкованого за початковий молекулярного стану”^{[40] [41]. Це дійсно є необхідною передумовою самоорганізації, але не вичерпує спектру її сутнісних рис. Із наведеною ідеєю пов'язана і дефініція самоорганізації як внутрішньо спричиненого процесу переходу системи від стану рівноваги до утворення більш складних упорядкованих структур[42], яка, на нашу думку, також звужує розуміння самоорганізації до її окремої умови.}

Разом із тим, у цьому і деяких інших визначеннях досить обґрунтовано підкреслюється, що джерело самоорганізаційних процесів знаходиться у внутрішньому середовищі системи, наприклад, “самоорганізація - це прояв структур у системі, яка не зазнає жодних цілеспрямованих зовнішніх впливів (під цілеспрямованим тут розуміється вплив, що нав'язує системі ту структуру, яка в ній створюється)”^[43]. І це дійсно слід визнати конструктивною і необхідною складовою дефініцій самоорганізації, тільки некоректно заявляти, що

самоорганізовувана система “не зазнає жодних цілеспрямованих зовнішніх впливів”: самоорганізація відбувається при обов'язковій взаємодії із зовнішнім середовищем, але водночас відносно автономно від неї.

Цікавим є внесення до визначення самоорганізації ідеї про імовірнісний характер зв'язків між елементами системи, яка самоорганізується, наприклад: “самоорганізація - це процес, в якому створюється і відтворюється система, якій притаманний високий рівень складності і велика кількість елементів, зв'язки між котрими мають не жорсткий, а імовірнісний характер”^[44].

В. Романов, намагаючись узагальнити кілька дефініцій, пропонує розуміти самоорганізацію як процес виникнення нової системи чи відтворення її на основі елементів попередньої системи, що відбувається в моменти нестійкості і високої чутливості системи до будь-яких впливів. При цьому підкреслюється, що зі стану нестійкості система має кілька варіантів виходу, які вона знаходить сама, без програмування ззовні і що новоутворена система характеризується вищим рівнем складності та активності¹.

На нашу думку, наведені визначення мають значний недолік - деякі їх складові необґрунтовано віднесені до характеристик процесу самоорганізації. Зокрема, наприклад, зовсім незрозуміло, чому зміст цього процесу зводиться до виникнення нової системи, чому самоорганізація відбувається тільки в періоди нестійкості (ясно, що в ці періоди вона яскравіше проявляється, але й на етапах відносної стабільності система також самоорганізується); некоректний вираз “прояви структур у системі”, адже структура в системі одна і є формою взаємозв’язку її елементів; є й інші неузгодженості.

Для уникнення таких “надуманих” дефініцій варто, перш за все, звернутися до словників. Так, у філософському словнику за редакцією В. Шинкарука пропонується розуміння самоорганізації як здатності системи самостійно підтримувати, відтворювати чи вдосконалювати рівень своєї організації при зміні зовнішніх і внутрішніх умов її існування, діяльності з урахуванням минулого досвіду, спрямованої на збереження її цілісності, підвищення стійкості, забезпечення нормального функціонування або розвитку^{[45] [46].}

Зважаючи на виокремлені позитиви й негативи, визначальними ідеями, які треба врахувати при визначенні сутності самоорганізації, є такі специфічні риси цього процесу: 1) внутрішнє джерело і забезпеченість процесу ресурсами й силами самої системи без зовнішнього втручання; 2) періодичне виникнення локальних впорядкованостей; 3) масштабність

самоорганізаційного процесу, тобто охоплення ним всієї системи і здатність змінювати її якісний стан.

самовпорядкування цілісності системи¹.

Отже, в літературі самоорганізацію часто ототожнюють з саморегуляцією. Проте, якщо самоорганізацію можна визначити як здатність системи, її характеристику, то саморегуляція є функцією системи, що забезпечує самоорганізацію останньої. Тобто саморегуляція є функцією, що допомагає системі реагувати на зміни в ній з метою забезпечення її нормального функціонування або розвитку.

Саморегуляція, на відміну від самоорганізації, не так детально досліджена у літературі. Більшість робіт присвячена дослідженню саморегуляції на рівні людської особистості (біологічна система). Лише в останні кілька років з’явилися роботи, що аналізують це поняття або ж дотично його вивчають на рівні соціальної системи. Крім того, в літературі досить часто поняття саморегуляції ототожнюється або ж підміняється поняттями регуляції, управління. Тому ми вважаємо за доцільне проаналізувати цей термін детально.

Почнемо з етимології цього слова. У словнику іноземних слів поняття “саморегуляція” не зустрічається, як не зустрічається і термін “регуляція”, але можна знайти однокореневі слова, а саме “регулювати”, “регулятивний”, “регулятор”^{[47] [48].}

Термін “регулювати” походить від латинського “regulare” і означає: по-перше, підкорення певному порядку, правилу, упорядковування; по-друге, встановлення вірної, необхідної для роботи взаємодії частин механізму, приладу, апарата тощо; по- третє, робити будь-що для отримання потрібних показників, досягнення потрібного ступеня чого-небудь^[49].

Слово “регулятивний” походить від латинського кореня й означає “той, що направляє, вносить порядок, планомірність у будь-що”.

Основу слова “регулятор” також складає латинський корінь “regulare”, тобто приводити до ладу, налагоджувати.

За аналогією з однокореневими поняттями “регуляція” вірогідно може означати процес упорядкування, підтримання стабільності та взаємодії частин цілого, а “саморегуляцію” у цьому випадку можна розглядати як внутрішній тотожний регуляції процес (від лат. ргосеєзиз - походження, просування), тобто як сукупність подій, станів змін, що має певну цілісність і направленість^{[50] [51] розвитку об'єкта в їх взаємозв'язках та взаємопереходах від попереднього до наступного[52].}

Отже, наш аналіз виводить нас на ідею застосування терміна “саморегуляція” у значенні надання певного порядку процесам функціонування системи. Під терміном “саморегуляція” ми розуміємо самовпорядкування процесу функціонування системи за рахунок самоорганізаційних можливостей, тобто атрибутивних властивостей, притаманних самій цій системі.

У процесі функціонування відкриті динамічні системи поступово ускладнюють свою структуру, що призводить до появи підсистем. Як зазначають деякі дослідники^[53], таких підсистем може бути кілька, що пояснює появу кількох типів так званих саморегулятивних систем, тобто систем, які мають функцію саморегуляції. До саморегулятивних систем належать системи амерного, димерного та тримерного типів.

Найпростіший тип саморегулятивної системи - амерний (від грец.: а - без + meros- частина), для якого характерний збіг процесів, що упорядковуються^[54]. Ця саморегулятивна система не має якісно відмінних протилежних частин чи підсистем. По відношенню до кожного з процесів системи ця форма саморегуляції є загальною.

З точки зору відносин кожного процесу зі всіма іншими вона є взаємною. Для цієї форми характерним є те, що складний механізм саморегуляції стихійно складається на основі кооперації в неоднорідних, нерівноважних системах, де продукти одних процесів є ресурсами для інших і навпаки.

На нашу думку, в соціальних системах, у тому числі й у суспільстві, такий механізм складається при взаємодії “суспільство - природа”, де на основі суспільного поділу праці відбувається поступове зняття обмеження на використання природних ресурсів, що призводить до поступового витрачання ресурсів у системі швидше, ніж вони надходять туди з навколишнього середовища. Між ними виникають відносини конкуренції, оскільки в одні процеси дані ресурси втягуються швидше, ніж інші, то останні гальмуються і, в кінцевому підсумку, зникають (“вимирають”), а в системі залишаються тільки процеси першого виду. Між ними та витрачанням ресурсів, що потрапляють у систему, встановлюється негативний (стабілізуючий) зворотний зв'язок, і ці процеси починають стабільно відтворюватися стаціонарно. Таке відтворення процесів певних видів у ході обміну ресурсами поступово видозмінює систему за рахунок формування механізмів відтворення процесів та його змінення.

Таким чином, утворюється видозмінений стан саморегулятивної системи, за якого відтворення будь-якого елемента системи означає, що на початку (на “вході”) і в кінці (на “виході”) кожного циклу цього процесу цей елемент виявляється в одному і тому ж стані. А оскільки інші види елементів при цьому перетворюються, то така саморегулятивна система являє собою димерний тип саморегулятивних систем, тобто складається з двох частин. Система при цьому ділиться на дві підсистеми - регулюючу та регульовану^[55].

Роздвоєна саморегулятивна система з'являється кожного разу, коли якісно різні процеси реалізуються через дію одних і тих же, але різних елементів, тобто через процесну й субстратну структуру системи, які збігаються, а їх протилежність, відповідно, знімається. Виникає об'єктивна необхідність в іншому поділі єдності на протилежності.

Формою реалізації цієї необхідності стає роздвоєння протилежних моментів єдності процесу саморегуляції на активний (той, що визначає) і пасивний (той, що визначається), що призводить до встановлення відносин координації. Але роздвоєння на такі протилежності означає впорядкування процесів не лише за принципом координації, а і за принципом субординації¹. Цей принцип є динамічною формою саморегулятивних систем.

Найпростішою формою субординації є поділ процесів, що визначають, і процесів, що визначаються, між різними елементами системи, що означає не просто диференціацію останніх на регулюючі та регульовані, а поділ, за якого перші починають віддавати команди другим, а другі починають віддавати першим ресурси. Формується протиріччя між регулюючою та регульованою підсистемами, завдяки чому система набуває “вертикального” виміру^{[56] [57]. Саме димерний тип саморегулятивних систем складається у суспільстві, що забезпечує створення різних типів управління.}

Третім типом саморегулятивних систем є система, що ділиться на три підсистеми: регулюючу, регульовану та регулюючу-регульовану^[58]. Звідси і її назва - тримерний (трьохчастинний) тип саморегулятивних систем. Залежно від пропорцій між її компонентами ця форма може мати істотно різні і навіть протилежні модифікації. Наприклад, в одній із систем більшість елементів є регульованими, а меншість - регулюючими, в інших системах може бути навпаки.

Представники синергетики звертають увагу і на засоби, що існують в саморегулятивних системах для виконання функції саморегуляції (регуляції). Це речовина, енергія та інформація. На рівні біологічних саморегулятивних систем основну роль відіграє речовина та енергія, а допоміжну - інформація (генний рівень), що забезпечує оптимальне реагування на зовнішні та внутрішні зміни в системі; на рівні соціальних саморегулятивних систем відбувається зміна пріоритетів - тут основну роль відіграє інформація, а речовина та енергія виконують функції допоміжних засобів.

Така точка зору дає можливість говорити про створення повної картини дії саморегулятивних систем, де однією з функцій виступає саморегуляція (регуляція), що забезпечує здатність системи до реагування на зміни під дією зовнішніх та внутрішніх впливів та збереження стабільності системи під дією таких впливів. Але при майже повній подібності саморегуляції з регуляцією постає проблема пошуку кордону при розмежуванні цих понять, затушовується проблема їх взаємозв'язку і взаємопереходу між основними типами регуляції та саморегуляції, а процес їх становлення подекуди залишається незрозумілим¹.

Найбільш загальними формами саморегуляції у цьому контексті є такі: регулювання, управління, керівництво^{[59] [60].}

Якщо розглянути ці форми, то можна зазначити, що регулювання притаманне, насамперед, біологічним системам, оскільки складається на основі енергетичних і речовинних впливів і має досить просту структуру - регулююча і регульована підсистеми.

Стосовно управління та керівництва як форм саморегуляції у науковій літературі відбувається ототожнення понять саморегуляції з регуляцією та управлінням, спричиняючи певну плутанину при поясненні процесів, функцій, механізмів у складних відкритих динамічних системах. Особливо це стосується соціальних систем, стосовно яких науковці вживають ці терміни, інколи не замислюючись про їх зміст.

Більшість вчених, наприклад, В. Мазур, В. Королько та інші сьогодні при побудові повної картини функціонування та розвитку саморегулятивних систем ототожнюють саморегуляцію з поняттям “регуляції”, уточнюючи лише те, що саморегуляція неможлива на рівні зовнішньої регуляції, а можлива лише на рівнях внутрішньої та змішаної регуляції, тобто є аналогом регуляції при розгляді системи зсередини^[61]. При цьому регуляцію визначають як процеси упорядкування процесу або процесів^[62] у системі для збереження її функціонування та розвитку, а поняття “саморегуляція” пояснюється через аналіз соціальної регуляції в її відповідності до більш часткових процесів, що є складовими загального регуляційного процесу^[63].

Така подібність внутрішньої та змішаної регуляції з саморегуляцією дає можливість говорити при подальшому, більш детальному, розгляді про тотожні механізми їх дії - прямий та зворотний зв'язки, про їх тотожні форми існування в різних системах - регулювання (саморегулювання) на біологічному рівні розвитку матерії, а також управління (самоуправління) та керівництво на соціальному рівні розвитку матерії. При цьому як форма регуляції (саморегуляції) розглядається управління, що існує лише в соціальних системах, дає можливість визначитися з напрямками цілеспрямованого регулювання, притаманного державі і проявляється в теоріях управління.

Це можна простежити і в теоріях, які склалися за час існування управлінської думки та теорії управління.

Специфікою майже всіх теорій є те, що зростає диференціація вивчення форм саморегуляції, зокрема, досліджуються її окремі складові, що формує різні підходи в науці.

Звернемося до підходів, наведених Н. Крохмаль^[64]. Сьогодні на практиці існує та пробиває собі шлях так званий “модельний” підхід, який сформувався внаслідок дослідження коеволюції в системі “суспільство-природа” на засадах глобального відтворення, що здійснювалось під егідою Римського клубу (Дж. Форрестер, Д. Медоуз, М. Месерович, Е. Пестель, Е. Ласло, А. Печчеї та інші). Позитивним моментом цих праць було безумовне визнання ролі соціального фактора в коеволюційних процесах, а також виявлення умов коеволюції (концепція “нульового зростання”, а пізніше - “органічного зростання”, “Новий Гуманізм Печчеї”).

Напрямком, який послідовно вивчає впорядкування соціального процесу, є менеджмент або, точніше, теорія управління та її підгалузь - управління соціальними процесами. Саме тут розглядають саморегуляцію, управління та регуляцію як окремі компоненти єдиної системи. Найбільш дослідженим процесом є управління, у вивченні якого можна виділити три підходи: менеджмент, “кібернетичний” та близький до нього синергетичний.

Менеджмент у всіх своїх проявах розглядає управління як мистецтво вирішення соціально-психологічних та економічних проблем, які виникають в організації. Саме такої позиції дотримується більшість вчених при розгляді управління. Але менеджмент дає найбільш вузьке визначення цього явища. В загальному вигляді управління є тут певним типом взаємодії, що існує між двома суб’єктами, один з яких постає саме як суб'єкт управління, а інший - як об’єкт управління. При цьому управління відіграє координаційну роль, яка формує й приводить у дію ресурси даної організації для досягнення поставлених цілей.

Спираючись на дослідження О. Віханського та А. Наумова¹, усі вчення цього підходу можна розділити на “одномірні” та “синтетичні”. “Одномірні” вчення спочатку були спрямовані на пошук шляхів підвищення продуктивності праці, ефективності вирішення виробничих питань (наприклад, теорія “наукового управління” Ф. У. Тейлора про механістичне розуміння людини, її місця в організації й сутності її діяльності)^{[65] [66].}

У 20-30-х рр. ХХ ст. в “одномірних” теоріях змінюється розуміння управління. Його характерною рисою стає вивчення відносин між людьми, можливість впливати на них на основі психічної саморегуляції для досягнення ефективних результатів. Засновником цієї теорії був Е. Мейо, який розглядав людину як соціальну істоту, робота якої залежить від соціальних умов, в яких вона перебуває та від відносин між самими людьми у процесі виробництва.

Це започаткувало розвиток так званих біхевіористських теорій менеджменту, які розглядали управління і роль людини у ньому крізь призму не тільки економічних, але й соціальних інтересів (В. Д. Скотт), через лідерство, а не посадову владу (М. П. Фоллет), через “піраміду потреб” (А. Маслоу). Їм протистояли теорії, які базувалися на принципі: людиною потрібно управляти. Це теорія “Х” і “Y” (Д. МакГрегор), яка базується на американському досвіді управління і характеризується ефективністю управління без вияву ініціативи та слабким використанням інтелектуального потенціалу людини, та теорія “Z” У. Оучі, яку він розробив у 1981 р. на основі японського досвіду управління і яка доповнює теорію Д. МакГрегора.

У. Оучі^[67] формулює основні правила керівництва людьми, спираючись на які, можна забезпечити ефективне управління: групове прийняття рішень, індивідуальна відповідальність, довгострокове наймання кадрів, повільна оцінка кадрів та їх помірне просування, невизначений, неформальний контроль чіткими й формалізованими методами, неспеціалізована кар'єра, всебічна турбота про робітників.

Серед “одномірних” вчень в історії менеджменту особливу увагу привертають теорії адміністрування А. Файоля¹, котрий уперше описав такий вид діяльності, як управління, притаманний організації, яка розглядається як єдиний організм. Він виокремлює п'ять обов'язкових функцій управління: планування, організацію, розпорядження, координацію, контроль. Також ним виділяється чотирнадцять принципів управління: 1) поділ праці; 2) влада; 3) дисципліна; 4) єдність розпорядження; 5) єдність керівництва; 6) підпорядкування індивідуальних інтересів загальним; 7) нагородження персоналу; 8) централізація; 9) ланцюг взаємодії; 10) порядок; І1) рівність; 12) стабільність персоналу; 13) ініціатива; 14) корпоративний дух.

У цьому ж контексті привертає увагу й інше вчення - теорія М. Вебера^{[68] [69] про бюрократичну систему, яка повинна забезпечувати швидкість, точність, порядок, певність, безперервність і передбачуваність управління.}

Якщо кожна з одномірних теорій акцентує увагу на якомусь одному факторі управління виробництвом, то “синтетичні” концепції розглядають управління як багатопланове, комплексне явище, що змінюється і має багато зв'язків із зовнішнім та внутрішнім оточенням організації. Ці вчення засновані на системному підході до організації, на її багатомірності, на факторах, що впливають прямо та опосередковано на її функціонування. Їх особливістю також є те, що вони виходять із так званого системного ефекту, котрий проявляється в тому, що ціле завжди якісно відмінне від частин, які його складають.

У 50-х рр. ХХ ст. П. Друкер^[70] розробив концепцію управління за цілями, основним положенням якої була думка про те, що управління повинне починатися з вироблення цілей, потім переходити до формування функцій, системи взаємодії й процесу.

Серед “синтетичних” вчень про управління помітне місце посідають ситуаційні теорії. Їх суть полягає у тому, що результати одних і тих же управлінських дій у різних умовах можуть відрізнятися один від одного. Але в них обов’язково виділяють чотири особливості: по-перше, управління має здійснювати аналіз ситуації з точки зору вимог цієї ситуації до організації; по-друге, потрібно виробити відповідний підхід до здійснення управління, який би найбільш адекватно відповідав вимогам, що висуваються до організації ситуацією; по-третє, управління має створювати потенціал і необхідну гнучкість для переходу до управлінського стилю, відповідного ситуації; по- четверте, управління має провести відповідні зміни, що дозволяють пристосуватися до ситуації.

У 80-х рр. ХХ ст. популярності серед системних концепцій управління набула теорія “7-С” (в англійській мові всі складові починаються з “С”), яку розробили Е. Атос, Р. Паскаль, Т. Пітер, Р. Уотерман. Ключовими моментами її є стратегія, структура, система, штат, стиль, кваліфікація, поділ цінностей.

Загалом, можна зробити висновок: хоча теорії менеджменту і розглядають управління організацією, однак вони одночасно виражають сутність процесу управління загалом, що полягає у виникненні потреб, їх задоволенні через постановку цілей та моделювання ситуації з вибору шляхів її вирішення.

В основі другого напрямку дослідження управління лежить “кібернетичний” підхід, який орієнтується на виявлення й аналіз зворотних зв’язків і каналів управління у об’єктів, що вивчаються.

Початком такого вивчення саморегуляції в технічних системах стали 40-ві рр. ХІХ ст., коли незалежно один від одного російський інженер І. Вишеградський та знаменитий англійський фізик Дж. Максвелл розробили теорію регулятора Уатта (автоматичного пристрою, який регулює оберти парової машини). Їх основним досягненням було формулювання принципів розрахунку параметрів регулятора в системі “парова машина - регулятор”, які забезпечували стійке функціонування всієї системи^[71].

Саме ці роботи започаткували низку досліджень, які ще наприкінці ХІХ ст. дозволили створити науковий фундамент проектування механізмів управління складними технічними системами (принцип Ле Шательє-Брауна) на основі принципу зворотного зв'язку, який, як стало відомо пізніше, існує у всіх саморегулятивних системах. Спочатку сутністю цього принципу було коригування системи залежно від характеру та величини непередбачених зовнішніх впливів.

Але вже у ХХ ст., особливо у післявоєнні (50-ті) роки розуміння зворотного зв'язку змінилося. Тепер - це вплив, що управляє і який розглядають у вигляді лінійної функції відхилень від передбаченого режиму, який до того ж вважається стаціонарним.

Під зворотним зв'язком тепер розуміють таку “підсистему системи управління”, яка здатна вносити зміни у програму досягнення мети управління залежно від змін у непередбаченому зовнішньому оточенні. Зворотний зв'язок, що був орієнтований одразу ж на досягнення кінцевої мети, вже не є рефлективним - він пов'язує реакцію системи із зовнішнім впливом складних алгоритмів.

Система при цьому діє за принципом вибору, віддачі наказів, отримання інформації про виконання. Виокремлюють і механізми, що визначають зміни відповідності, які є реакцією на зовнішній вплив. Ці механізми бувають двоякі: механізми на основі негативного зворотного зв'язку, які діють для підтримання стабільності системи, тобто компенсують зовнішній вплив, та механізми на основі позитивного зворотного зв'язку, що погіршують стабільність системи. Серед прибічників цього підходу можна назвати Н. Вінера, М. Моісеєва, М. Піттнера, М. Сєтрова та інших дослідників.

Третій підхід до вивчення управління представлений ученими (В. Келасьєв, І. Пригожин, І. Стенгерс та інші), які є прибічниками синергетики. Вони розглядають соціальні системи, в яких управління зводиться до підвищення здатності цих систем до самоорганізації, тобто до підтримання стабільності системи. Саме ця група поєднує в собі найбільш широкі визначення управління, які включають також поняття зворотного зв'язку. Зауваження про наявність зворотного зв'язку у процесах саморегуляції надзвичайно важливе, щоб системно висвітлити саме властивість соціальних систем до “само”-відтворення, організації та регуляції.

Таким чином, проаналізувавши наведені вище теорії, можна зробити висновок про розмаїття у визначенні поняття

“саморегуляції”. У суспільних науках вона визначається як: 1) підсистема саморегулятивної системи, що відповідає за взаємодію неоднорідних елементів, які функціонують і розвиваються; 2) властивість (функція) складної

самоорганізованої системи, що відповідає за здатність системи реагувати на певні зовнішні та внутрішні зміни, а також упорядковувати при цьому всі процеси всередині системи для її оптимального функціонування та еволюції.

Узагальнюючи всі подані вище підходи до вивчення саморегуляції та пов’язаних з нею регуляції та управління, можна зробити висновок, що в них саморегуляція ототожнюється з регуляцією і є процесом, що полягає в здатності системи реагувати на зовнішні впливи через стихійні (спонтанні) процеси всередині системи, а управління - це форма регуляції, що існує лише у суспільстві та полягає в його свідомих, цілеспрямованих формах пристосування до зовнішніх та внутрішніх умов існування соціальної спільноти.

Є ще одна плутанина: “управління” у науковій літературі часто також ототожнюють із поняттям керівництва. Особливо це стосується українських науковців, оскільки українською мовою у більшості випадків російськомовний термін “управление” перекладається як керівництво, а не як “управління”. Таким же чином перекладається і російськомовний термін “руководство”. Хоча, на наш погляд, це дві форми саморегуляції, як вже зазначалося вище, які мають спільні моменти. Як зазначають В. Мазур, В. Королько та інші^[72], по-перше, дія, управління і керівництво здійснюються в соціальних системах; по-друге, як управління, так і керівництво являють собою види суб’єкт- об’єктних відносин, в яких і суб’єкт, і об’єкт - це люди, і в них реалізується цілепокладання. Суб’єктами управління можуть бути не тільки люди, але й предмети, явища. На відміну від управління, керівництво завжди виражає дію суб’єкта за усвідомленою програмою для досягнення мети. Суб’єктом керівництва можуть були тільки люди. Тому керівництво є більш вузьким поняттям. Воно є свідомим управлінням людьми як суб’єктами діяльності. Керівництво, перш за все, носить політичний характер і здійснюється як політичне управління, що має чітко окреслену сферу дії і є вищим рівнем свідомого управління.

Отже, підбиваючи підсумки аналізу співвідношення саморегуляції з самоорганізацією та управлінням, слід зазначити, що, по-перше, ці поняття притаманні складним, динамічним, відкритим системам, що у ході свого функціонування та розвитку ускладнюють свою структуру, утворюють нові форми тощо.

По-друге, вихідним поняттям є термін “самоорганізація”, що розуміється як здатність системи самостійно підтримувати, відтворювати чи вдосконалювати рівень своєї організації при зміні зовнішніх і внутрішніх умов її існування, діяльності з урахуванням минулого досвіду, спрямованої на збереження її цілісності, підвищення стійкості, забезпечення нормального функціонування або розвитку.

По-третє, саморегуляція виступає функцією складних динамічних відкритих систем, яка забезпечує упорядкування самоорганізаційних можливостей системи у часі та просторі.

По-четверте, управління є однією з форм саморегуляції, що притаманна лише соціальним системам, забезпечує функцію саморегуляції на основі двох підсистем: тієї, що управляє, і тієї, якою управляють.

З’ясувавши співвідношення між самоорганізацією, саморегуляцією та управлінням, нам необхідно проаналізувати відмінності у дослідженні саморегуляції в різних науках для подальшого з’ясування її специфіки у соціальних системах.

1.3.