Основні напрями реформування судової влади як фактор посилення якості функціонування МЕХАНІЗМУ ДІЇ ПРИЙНЯТИХ ЗАКОНІВ

Необхідність реформування судової влади постала в роки радянської “перебудови”, але до прийняття Декларації про державний суверенітет України (16 липня 1990 року), яка закріпила принцип поділу влади й формально виділила судову владу в самостійну гілку, практичного втілення в Україні не мала.

Надзвичайно актуальним таке реформування є сьогодні, коли вітчизняне правосуддя опинилося перед реальною загрозою знищення його засад, а Україна як держава та українське суспільство - перед загрозою втрати своєї правової основи, якою є судова система.

Особливо небезпечним для правосуддя є ігнорування високими посадовими особами держави та органами державної влади, політичними діячами правових принципів, які забезпечують самостійність та неупередженість суду, незалежність суддів. В Україні набуває системного характеру і стає звичною практикою надання оцінки рішенням судів некомпетентними суб’єктами, ігнорування судових рішень, які набрали законної сили. Такі дії стимулюють поширення в суспільстві неповаги до суду та його рішень, підривають правові засади діяльності судових органів, а, отже, і самої державності. Відбувається правова девальвація судових рішень, вони втрачають свою юридичну силу, обов’язковість, суспільне визнання. За таких обставин в очах громадськості суд перестає бути правовою інстанцією встановлення істини, надійним суб’єктом захисту прав і свобод громадян, органом правосуддя. Офіційна вказівка некомпетентного суб’єкта про те, яке саме рішення мав ухвалити суд, є втручанням у здійснення правосуддя і тиском на суддів, зокрема тих, які розглядатимуть цю справу в апеляційному та касаційному порядку.

Головною метою судово-правової реформи і формування незалежної судової влади є необхідність перебудови судової системи, створення нового законодавства та вдосконалення форм судочинства. У ході реформи необхідно здійснити низку дій:

- шляхом ефективного розмежування повноважень гарантувати самостійність і незалежність судових органів від впливу законодавчої і виконавчої влади;

- реалізувати демократичні ідеї правосуддя, вироблені світовою наукою і практикою;

- створити систему законодавства про судоустрій, яке б забезпечило незалежність судової влади;

- поступово здійснити ефективну і зрозумілу спеціалізацію судів;

- максимально “наблизити” суди до населення;

- збалансувати судову систему України і чітко визначити компетенцію різних ланок судової системи;

- відмовитися від існуючої практики призначення суддів на адміністративні посади;

- гарантувати право громадянина на розгляд його справи компетентним незалежним і неупередженим судом.

Вказані напрямки реформування судової гілки влади повинні мати під собою фундаментальний базис, міцну основу у вигляді конкретних принципів реформування. Проаналізувавши принципи, проголошені в Концепції судово-правової реформи, вважаємо, що вони потребують певного оновлення, тому пропонуємо їх модифікований варіант:

- створення судочинства, яке максимально гарантувало б право на судовий захист, рівність громадян перед законом, створило б умови для дійсної змагальності і реалізації презумпції невинуватості;

- відповідність нормативних актів з питань діяльності судів і органів юстиції вимогам міжнародних договорів, ратифікованих Україною;

- радикальне реформування матеріального і процесуального законодавства, його деідеологізація і наповнення гуманістичним змістом;

- реформування системи кримінальних покарань;

- диференціювання форм судочинства;

- перевірка законності і обґрунтованості судових рішень в апеляційному і касаційному порядку за винятковими та нововиявленими обставинами.

Результат реформування системи судів повинен максимально задовольняти потреби правосуддя. Україна має унікальну можливість, щоб сповна використати потенціал судової реформи і створити таку систему судів, яка б виступала однією з гарантій ефективного судового захисту.

Актуальним завданням є впровадження принципів спеціалізації, територіальності та інстанційності судової влади. Усі інші принципи переважно вичерпали своє методологічне значення і перейшли у категорію властивостей, рис, які характеризують сучасну систему судів.

Принцип спеціалізації доцільно розглядати як вимогу про розподіл судової юрисдикції між різними судами за єдиним критерієм, який поєднує галузь матеріального права і вид судочинства. Таке розуміння дає можливість виділити наявність

щонайменше конституційної, кримінальної, цивільної та

адміністративної юрисдикцій.

Принцип територіальності можна інтерпретувати як вимогу, спрямовану на забезпечення наближеності судів до людей. Необхідність посилення гарантій незалежності суддів зумовлює недоцільність ототожнення цього принципу із адміністративно- територіальним устроєм країни, як це зроблено у Законі України “Про судоустрій України”.

Принцип інстанційності є вимогою забезпечити розумні можливості щодо оскарження (перегляду) судових рішень у суді вищого рівня. При цьому суд однієї ланки не повинен виконувати функції більш як однієї інстанції.

Втілення цих принципів у систему судів України вимагає розробки та обґрунтування конкретних заходів, а також реалізації їх на законодавчому рівні, насамперед, у Законі України “Про судоустрій України” та усіх процесуальних кодексах.

Європейською хартією про закон про статус суддів від 10 липня 1998 року ^[726], забезпечення професіоналізму,

незалежності та неупередженості суддів визнано метою законодавства про статус суддів, і на таке забезпечення теж повинна бути спрямована судова реформа.

Професіоналізм вимагає від професійного судді високого рівня фахової підготовки, достатнього для справедливого розгляду і вирішення правових спорів. Жоден інший державний орган не наділений повноваженням остаточно вирішувати питання, які віднесені до юрисдикції судів, тому судді повинні виявляти глибокі фахові знання, які б не похитнули впевненості у їхній здатності правильно застосувати правові норми і вирішувати судові справи.

На забезпечення високого професійного рівня спрямована спеціалізація суддів, яка дає змогу їм акцентувати особливу увагу на окремій сфері правовідносин і поглиблювати свої знання у ній, особливо не відволікаючись на вирішення питань з іншої сфери правовідносин. Водночас спеціалізація не повинна звужувати світогляд судді. Рівень його підготовки повинен давати можливість розв’язати будь-яке правове питання. Однак, однією з переваг спеціалізації є те, що суддя, який спеціалізується у відповідній сфері правовідносин, для вирішення відповідного питання витрачає значно менше часу, а відтак, з одного боку, зростає продуктивність його роботи, а з другого - оперативність відновлення та захисту порушених, невизнаних чи оспорюваних прав осіб.

Професіоналізм вимагає від судді не лише ґрунтовного рівня фахової підготовки, а й високих моральних якостей і бездоганної поведінки, що заслуговувала б на повагу та викликала довіру учасників процесу.

Вимога професіоналізму реалізується через систему добору і кар'єрного зростання суддів, їх навчання, підвищення кваліфікації, а також забезпечується механізмом професійної, насамперед дисциплінарної, відповідальності.

Незалежність суддів проявляється на двох рівнях - інституційному та індивідуальному. На інституційному рівні її необхідно розглядати як незалежність судової влади, тобто спроможність суддів здійснювати правосуддя, не піддаючись будь-якому втручанню, насамперед, з боку інших гілок влади. Незалежність судової влади від законодавчої і виконавчої гілок влади є проявом дії принципу розподілу влади. Без реальної незалежності наврядчи можна говорити про наявність у державі судової влади як такої. Незалежність суддів на індивідуальному рівні проявляється у тому, що судді вирішують судові справи відповідно до їхньої власної оцінки доказів, права і справедливості без примусу, підкупу, втручання, погроз з боку влади або окремих громадян^[727].

При аналізі вимоги незалежності суддів можна виділити два її аспекти: зовнішній і внутрішній. Зовнішній аспект полягає у такому становищі судів, яке забезпечує здійснення ними правосуддя незалежно від впливу з боку будь-яких державних органів, недержавних інституцій, посадових осіб чи окремих громадян. Внутрішній аспект незалежності суддів зводиться до свободи від втручання у їхню діяльність інституцій судової влади, інших суддів. Особливістю судової влади має бути відсутність відносин підпорядкування, субординації одних суддів іншим.

Рівень гарантій незалежності суддів, як і професіоналізм суддів, також залежить від системи добору та кар'єрного зростання суддів, системи відповідальності, передусім дисциплінарної. Особливість полягає у тому, що вразливі місця процедури заняття посади судді, проходження суддівської служби та притягнення суддів до відповідальності, а також зловживання осіб, які можуть впливати на прийняття рішень у цих питаннях, несуть потенційну загрозу для незалежності суддів.

Велике значення для незалежного і неупередженого здійснення правосуддя має законодавче врегулювання оплати праці суддів. Наприклад, у США заборона зменшення заробітку суддів під час перебування на посаді піднесена на рівень конституційної норми як важлива гарантія їхньої незалежності. Згідно Рекомендації № (94) 12 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам “Незалежність, дієвість та роль суддів” від 13 жовтня 1994 року^[728], оплата праці суддів повинна гарантуватися законом. Тобто не уряд чи президент повинні регулювати рівень заробітку суддів, як це практикується в Україні, а парламент через прийняття відповідного закону.

Законодавчі гарантії матеріального забезпечення суддів в Україні не сприяють незалежності суддів. Система оплати праці суддів, за якої заробіток судді залежить від Президента України і Кабінету Міністрів України у зв'язку з відсутністю відповідного законодавчого регулювання, свідчить про значну залежність суддів від глави держави й уряду. Щоб ця залежність не проявлялася так очевидно, окремі акти, які стосуються заробітку суддів, раніше публікувалися з позначкою “Опублікуванню не підлягає” або “Текст не для друку”.

Неупередженість означає, що судді повинні бути вільні від особистих прихильностей чи упереджень. Це стандарт їхньої поведінки. Лише конкретні факти у справі, встановлені на підставі доказів, можуть лягти в основу законного та обгрунтованого рішення (вироку, постанови) у справі, а не особисті уподобання чи неприязнь судді до учасників справи. Наявність упередженості завжди тягне за собою порушення рівності сторін перед судом і повинна перешкоджати судді брати участь у розгляді конкретної справи. Європейський суд з прав людини звертає увагу й на інший аспект вимоги неупередженості. Судді повинні бути об'єктивно безсторонніми, тобто мають гарантовано виключатися будь-які обґрунтовані сумніви щодо цього. Цей аспект висуває додаткові обмеження для суддів щодо участі у політичному житті держави та будь-якій іншій діяльності, оскільки це може викликати підозру в особистій зацікавленності судді при вирішенні справ^[729].

Вимоги незалежності і неупередженості суддів діалектично взаємопов’язані. Незалежність суддів є важливою передумовою їхньої неупередженості. Залежні судді не можуть бути неупередженими. Залежність суддів можна розглядати як відносно постійні взаємостосунки суддів з особами, які мають важелі впливу на суддів і можуть використовувати ці важелі для того, щоб домагатися вигідних для них результатів вирішення справ поза процедурою здійснення судочинства. Це явище об’єктивне і, як правило, незалежне від самих суддів, пов’язане з недостатністю гарантій їхньої діяльності. Відносини залежності зберігаються, аж поки не буде вироблено механізмів, які б усували можливості незаконного впливу на суддів або забезпечували їхню стійкість і непіддатливість. Упередженість судді може бути обумовлена тиском на суддю через використання щодо нього важелів впливу і виявляється лише при розгляді і вирішенні конкретних справ. Упередженість переважно полягає в особистій, прямій чи опосередкованій зацікавленості судді у результатах судового розгляду.

Професійний добір і кар’єра суддів. Світова практика знає різні способи заняття суддею посади: починаючи від призначення монархом чи президентом і закінчуючи обранням населенням. Так, наприклад, у Великій Британії судді вищих судів призначаються королем чи королевою, а всі інші - лордом- канцлером, у Австралії судді вищих суддів призначаються президентом, у Бельгії, Данії та Норвегії судді призначаються за поданням Міністра юстиції, в Іспанії - за поданням Генеральної ради судової влади, в Італії - за поданням міністра юстиції, у Німеччині - за поданням відповідних міністрів, у Франції - за рекомендацією Вищої ради магістратури або за поданням міністра юстиції з позитивним висновком Вищої ради магістратури, на Мальті - за поданням прем'єр-міністра, в Японії - Кабінетом міністрів на основі списку, складеного Верховним судом. У Швейцарії судді обираються у різний спосіб: або населенням, або радами кантонів, або ж призначаються судами вищого рівня. Обрання суддів населенням в ході виборчих кампаній здійснюється й у деяких штатах США. Ця система надає процесу обрання суддів найвищої легітимності, оскільки йде безпосередньо від людей. Однак, система обрання суддів населенням, попри її зовнішню демократичність, є предметом справедливої критики, бо на перший план нерідко виходять інтереси конкуруючих політичних партій, які стоять за кандидатами, а не професійні та особисті якості. Більш за те, суддя може відчути спокусу прийняти рішення, яке задовольнить його електорат.

В Україні перше призначення на посаду судді (крім судді Конституційного Суду України) здійснюється Президентом на п'ять років, а після закінчення цього строку суддя обирається безстроково парламентом. Відповідальність за добір суддів покладається на систему кваліфікаційних комісій суддів і Вищу раду юстиції. Кваліфікаційні комісії суддів здійснюють первинний відбір на посаду судді шляхом перевірки відповідності претендентів кваліфікаційним вимогам та проведення кваліфікаційної атестації у формі кваліфікаційного іспиту. Вища рада юстиції проводить співбесіду з рекомендованими на посаду судді претендентами і за її результатами вносить подання Президенту України про призначення на посаду судді.

Такий порядок, за умови поваги до незалежності суддів, загалом не створює загрози для незалежності суддів, оскільки безстрокове заняття посади суддею не залежить від волі Президента України, який здійснює перше призначення, тому суддя після призначення чи обрання перестає бути залежним від органу, що його призначив чи обрав. До того ж, у цьому процесі задіяні незалежні колегіальні органи - кваліфікаційні комісії суддів, Вища рада юстиції. На жаль, практика показує, що навіть колегіальність цих органів не завжди може забезпечити їхню незалежність, зокрема від впливу політико-фінансових угруповань.

Фаховий і моральний рівень багатьох суддів останнім часом викликає все більше нарікань. Часто це пов'язують з обранням суддів безстроково, тому кажуть, що цей інститут в українських реаліях себе не виправдав. Під час підготовки конституційної реформи, яка була ініційована Президентом України у 2002 році, законопроекти про внесення змін до Конституції України (№ 4105 від 4 вересня 2О0З р., № 4180 від 19 вересня 2о0з р., № 3207­1 від 1 липня 2003 р.) передбачили заміну безстрокового обрання суддів на обрання їх на десятирічний строк. У своїх висновках до законопроектів про внесення змін до Конституції Конституційний Суд України обережно зауважив, що періодичне строкове переобрання суддів може призвести до зниження рівня гарантованої Конституцією України незалежності суддів. Більш категоричними у своїх судженнях були судді Конституційного Суду Віктор Скомороха і Володимир Вознюк, які висловили окремі думки з цього приводу. Так, наприклад, суддя Конституційного Суду України Віктор Скомороха зазначив, що “Передбачене чинною Конституцією України обрання суддів безстроково є однією з конституційних гарантій їх незалежності, якою забезпечуються права людини і громадянина на судовий захист.... Згідно частини другої статті 64 Конституції України, права на судовий захист не можуть бути обмежені за будь-яких умов.... Запропоновані зміни... порушують гарантії незалежності суддів, а отже - обмежують конституційні гарантії захисту прав і свобод людини і громадянина і не відповідають вимогам статті 157 Конституції України”¹.

Європейська комісія “За Демократію через Право” (Венеціанська комісія) у своїх висновках наполегливо рекомендувала вилучити норму щодо обрання суддів строком на десять років з правом повторного обрання, оскільки вона “може розглядатись як загроза незалежності та неупередженості суддів” і “суперечить принципам вільного та демократичного правління та Європейській конвенції з прав людини”. За таких висновків положення про обрання суддів на визначений термін були вилучені і в Законі України “Про внесення змін до Конституції України”^{[730] [731] вони відсутні. Однак, під час виборчої кампанії усі політичні сили, які потрапили до парламенту, задекларували про необхідність переходу до виборності суддів громадою, у тому числі на певний термін[732]. Ця ідея частково втілена у проекті Закону України “Про внесення змін до Конституції України” (№ 8526 від 1 грудня 2005 р.), у якому було запропоновано після завершення п’ятирічного строку першого призначення судді надати право громадянам обирати суддів місцевих загальних судів строком на 10 років, всі інші судді обираються Верховною Радою України теж на 10 років. Лише після досягнення суддівського стажу 15 років суддя обирається Верховною Радою України безстроково. Однак обрання суддів громадою політизує процес заняття суддівської посади. Суддя стане заручником тих, хто організує і профінансує виборчу кампанію, а також населення, бо боятиметься ухвалення “непопулярних” рішень. Тому, на наш погляд, така система формування суддівського корпусу лише послабить гарантії незалежності суддів.}

Але існуюча система добору суддів також не позбавлена багатьох проблем. Ці проблеми пов'язані не стільки з тим, хто і як призначає на посади суддів, скільки з тим, як добираються претенденти на посаду судді. Проходження шляху від кандидата до судді ще й досі суттєво залежить від окремих посадових осіб, які залучені на певних етапах до процесу добору суддів. Розпливчастість положень законодавства допускає широкі можливості для зловживань. Процедура добору кандидатів на посаду судді є недосконалою та непрозорою^[733].

Ще не так давно Міністерство юстиції України та його територіальні управління були наділені повноваженням здійснювати добір суддів та готувати за рекомендаціями кваліфікаційних комісій матеріали щодо призначення чи обрання суддів. Посилаючись на вказане повноваження, чиновники цих органів нерідко проводили додаткові співбесіди з претендентами на посаду судді та не пересилали документи до Вищої ради юстиції для внесення подання про призначення.

Кандидати, які успішно склали кваліфікаційний іспит, але за браком вакантних посад не були призначені, зараховувалися до кадрового резерву. Практика пішла тим шляхом, що у разі появи вакансії вибір претендента на посаду з кадрового резерву здійснювали начальники управлінь юстиції обласного рівня спільно з головами апеляційних судів. Непрозорість такого відбору зумовлювала широкі можливості для зловживань з боку цих посадових осіб. Іноді голови апеляційних судів відмовлялися вносити до кваліфікаційних комісій подання щодо обрання безстроково суддів після закінчення п‘яти років, на які останні були призначені вперше. У результаті такі судді не могли продовжувати здійснювати свої повноваження.

Ці недоліки не усунуті повною мірою і у новому Законі України “Про судоустрій України” 2002 року¹. Чимало його положень також допускають неоднозначне тлумачення та застосування, що на практиці робить процес добору суддів непрозорим. У процесі добору суддів так чи інакше задіяні, крім кваліфікаційних комісій суддів і Вищої ради юстиції, державна судова адміністрація, голови судів, Секретаріат Президента України. Крім того, Указом Президента України “Про деякі питання організації діяльності Ради національної безпеки і оборони України” від 8 лютого 2005 р.^{[734] [735]}, в обхід встановленої законом процедури добору суддів, секретареві Ради національної безпеки і оборони України надане право відповідно до актів і письмових доручень Президента України або на виконання рішень Ради подавати на розгляд Президентові пропозиції щодо кандидатур на посади суддів. Щоправда, згодом після нищівної критики цей Указ втратив чинність.

Законом України “Про судоустрій України”^[736] повноваження з підготовки матеріалів про призначення та обрання суддів передано від Міністерства юстиції України державній судовій адміністрації (пункт 4 частини першої ст. 126). Державна судова адміністрація виступає посередником на кожному етапі проходження таких матеріалів. Лише повага до суддівської незалежності з боку державної судової адміністрації може запобігти повторенню практики гальмування проходження матеріалів.

Роль голів судів у процесі добору і кар'єри суддів залишається суттєвою, а подекуди й вирішальною (є навіть пропозиції ще більше підвищити роль голів судів у процесі добору суддів^[737], однак, на наш погляд, реалізація таких пропозицій ставить під загрозу прозорість добору на посаду судді і створює можливості для корупції). З 2002 року частина їхніх функцій передана від голів апеляційних судів до голів судів вищого рівня. Так, Голова Верховного Суду України вносить подання про призначення та обрання суддів, вносить подання до відповідної кваліфікаційної комісії про надання висновку щодо можливості обрання або призначення суддів на посади” (пункт 6 частини першої ст. 50 Закону України “Про судоустрій України”), а голови вищих спеціалізованих судів вносять “подання про призначення та обрання безстроково суддів” (пункт 9 частини першої ст. 41 Закону України “Про судоустрій України”¹) відповідних спеціалізованих судів. Це дає підстави сподіватися, що кількість зловживань при цьому мінімізована, оскільки статус Голови Верховного Суду та голів спеціалізованих судів є дуже високим, щоб допускати дії, які можуть зашкодити їхній репутації.

Прогалини у Законі України “Про судоустрій України” зумовили прийняття у березні 2004 року Закону “Про порядок обрання на посаду та звільнення з посади професійного судді Верховною Радою України”^{[738] [739], котрий врегулював низку питань, пов’язаних з участю парламенту у формуванні суддівського корпусу. Зокрема, було встановлено, що рекомендацію щодо обрання судді безстроково вносить лише Вища кваліфікаційна комісія суддів України. Інших принципових новацій у Законі не запроваджено. У ньому лише було законодавчо оформлено практику, яка уже склалася. На жаль, для обрання суддів до судів вищого рівня, як і раніше, конкурсу не передбачено - подання до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України щодо конкретного судді вносить Голова Верховного Суду України або голова відповідного вищого спеціалізованого суду.}

Через непрозорість процесу заняття посади судді вимога про конкурс практично не працює і при першому призначенні. Бажаючих працювати суддею виявляється значно менше, ніж вакантних посад, тому чимало місцевих судів у таких районах недоукомплектовані. На початку 2006 року залишалися вакантними 1239 посад суддів у судах загальної юрисдикції (всього штатних посад майже вісім тисяч: станом на 15 вересня 2006 р. - 7 931). Така ситуація виникла після збільшення у 2001 році суддівських посад на третину. У великих містах спостерігається протилежна тенденція - бажаючих працювати суддею дуже багато. Але й тут конкурсу як такого нема. У кожній галузі існує своя практика відбору претендентів на суддівські посади. Кваліфікаційні комісії суддів застосовують різні підходи до відбору суддів. Це посилює суб’єктивний чинник, який збільшує ймовірність підбору “свого” судді і знижує роль об’єктивних критеріїв придатності особи до суддівської діяльності¹. На практиці кандидата на посаду судді підбирає голова суду разом з територіальним управлінням державної судової адміністрації^{[740] [741]. Ця практика закріплюється й низкою підзаконних актів[742], легітимність видання яких викликає великі сумніви, оскільки питання статусу суддів пунктом 14 ч. 1 ст. 92 Конституції України[743] віднесені до предмету регулювання виключно законом.}

Все це засвідчує, що сучасний рівень суддівського корпусу, який нерідко викликає справедливу критику, значною мірою обумовлений недосконалою процедурою добору суддів.

Кар'єра суддів може відбуватися у три способи: через перехід до суду вищого рівня, через заняття адміністративної посади судді або через підвищення у кваліфікаційному класі. Від усіх цих чинників залежить і оплата праці судді. На жаль, існуючі процедури переходу до суду вищого рівня, заняття адміністративної посади та підвищення у кваліфікаційному класі не гарантують об’єктивного врахування професійного рівня судді. Для обрання до суду вищого рівня чи призначення на адміністративну посаду конкурс не проводиться. Присвоєння кваліфікаційних класів сьогодні є суто формальною процедурою. Підвищення кваліфікаційного класу більше пов’язано з вислугою років, ніж зі знаннями і професіоналізмом судді. За таких умов суддя у більшості випадків не зацікавлений удосконалювати свій фаховий рівень. Та й кар’єрне зростання судді більше пов’язане з переходом до судів вищого рівня, тобто судді зробити кар’єру в межах одного суду практично не можливо.

Для прискорення реформи судової системи в українському суспільстві не створено необхідних політичних, економічних та інших передумов. Немає реальної багатопартійної системи, здатної забезпечити проведення відповідної державної політики. В громадянському суспільстві ще не накопичилася критична маса політичних, інтелектуальних, соціальних та інших сил, зацікавлених у реформуванні судової системи. Відсутність реальної економічної реформи знижує рівень матеріально- технічного та фінансового забезпечення судової влади.

Згідно Конституції України, народ є джерелом влади, в тому числі й судової. Але безпосередньо народ не обирає суддів - це справа Верховної Ради та Президента України як повноважних представників народу. Народ може безпосередньо впливати на судову владу завдяки всеукраїнському референдуму, за винятком питань амністії. Але на це потрібна ініціатива Верховної Ради або Президента відповідно до їхніх повноважень або ініціатива 3 млн. громадян, які мають право голосу. Поки що Президент і Верховна Рада, діючи від імені народу, формально забезпечують його інтереси в діяльності судової влади.

Народ здебільшого сприймає судову владу досить критично, згадуючи як роль її репресивної машини в радянський період, так і стикаючись з нею особисто. Тільки постійна справедливість, законність, об’єктивність судових рішень допоможе судовій владі відвоювати довіру народу.

Особлива роль у становленні демократичної судової влади в Україні належить політичним партіям.

Судова влада буде далека від проблем народу, якщо різні елементи громадянського суспільства - партії, громадські організації, органи місцевого самоврядування, засоби масової інформації, навчальні та наукові установи, заклади культури тощо не порушуватимуть питання про реалізацію судово-правової реформи в Україні, про підвищення рівня правової культури народу.

Судова система може вважатися конституційною, коли вона побудована таким чином, що професійні судді не можуть належати до політичних партій. Цей принцип забезпечує незалежність суддів від втручання партійно-політичних органів і підпорядкування суддів тільки законові. Враховуючи радянське минуле, коли партійні органи через суддів-членів партії безпосередньо втручалися в діяльність судів, несумісність між посадою судді та його партійністю, коли суддя, який є членом політичної партії, повинен вийти з неї або подати у відставку, є виправданою.

Водночас політичні партії не позбавлені можливості впливу на державну політику в галузі юстиції, об'єктом якої є судова система. Щоправда, ставляться вони до цієї політики по-різному.

У розвиток демократичних засад судової влади роблять внесок і громадські організації. Конституція України надає можливість суддям брати участь у діяльності громадських організацій, крім профспілкових (ст. 127). Вони можуть створювати регіональні та всеукраїнські організації суддів, входити до складу інших громадських організацій (об'єднань юристів, наукових товариств тощо). На відміну від політичних партій громадські організації зорієнтовані на задоволення духовних, соціальних та інших потреб своїх членів. Але це не заважає їм також впливати на державну політику в галузі юстиції.

Певна частина громадських організацій (правозахисників, юристів, адвокатів та ін.) намагається впливати на цю політику цілеспрямованою діяльністю в галузі юстиції. Вони проводять конференції, семінари тощо, на яких формують громадську думку з актуальних питань судової системи, підвищують правову та етичну культуру суддів. Деякі незалежні громадські організації активно виступають на захист прав людини, використовують судові процеси задля обмеження чиновницького свавілля тощо. Але ці організації не задають (за нинішніх умов і не можуть задавати) тон у державній політиці в галузі юстиції, наприклад, у перетворенні судів на справжні органи правового захисту. Сам правозахисний рух, започаткований в Україні ще в 60-70-ті рр. опозиційно налаштованими до радянської влади групами інтелігенції, ще не став помітним явищем суспільного життя, хоча має широку соціальну базу та стає дедалі організованішим. Сьогодні він поповнюється силами різного громадського спрямування, які ставлять за мету захист нової Конституції України, закріплених у ній прав і свобод громадян, інших демократичних інститутів. Цілком імовірно, що в Україні з часом сформується організація на зразок японської Народної ліги захисту Конституції, яка може об'єднати різні політичні та громадські сили, зацікавлені в непорушності положень Конституції України.

Важливим інструментом демократизації судової влади є засоби масової інформації, які формують на різних рівнях суспільної ієрархії громадську думку про цю владу.

Донедавна ЗМІ прославляли демократизм радянської судової системи, будучи знаряддям політичної пропаганди правлячої партії. Нині вони стали незалежними від політики окремої партії і самостійно здійснюють покладені на них суспільні функції, в тому числі щодо судової влади.

Але водночас відбувається різка зміна у відносинах між засобами масової інформації та судовою владою. Кілька десятків судових процесів (у загальних та арбітражних судах) проти ЗМІ - переважно за образу честі й гідності - засвідчили, що судова влада не завжди є гарантом свободи слова.

Крім того, якщо раніше на підставі опублікованих у пресі критичних статей про суддів їх могли виключити з партії та звільнити з роботи, то тепер така критика практично не діє. Більш за те, за першої ж нагоди засобам інформації нагадують про їхню “негідну” поведінку. Несприйняття судовою владою об’єктивної критики з боку ЗМІ - серйозна перешкода на шляху її демократизації. Президент України, Верховна Рада, Вища рада юстиції, прокуратура, податкова адміністрація майже не реагують на критичні матеріали про діяльність судів і суддів. Українські засоби масової інформації ще не стали достатньо незалежними й авторитетними, тому вони не можуть ефективно впливати на судову владу, на добір у ній кадрів, на неформальні корпоративні традиції та звичаї тощо. Тобто справжньої четвертої влади в Україні ще немає.

З другого боку, ЗМІ, висвітлюючи діяльність судової влади, дещо звужують тематику матеріалів. Здебільшого вони обмежуються судовою, точніше судово-кримінальною хронікою та господарськими справами (передусім у справах про банкрутство, рейдерські атаки тощо). Тим часом повз їхню увагу майже повністю проходить судовий розгляд адміністративних, цивільних та інших справ. Як і у радянські часи, завдяки засобам масової інформації громадськість пов’язує судову діяльність головним чином із боротьбою проти криміналу. Це стереотип, сформований старою ідеологією, яка використовувала такого роду інформації, щоб залякувати населення репресіями. Нині набагато більшої уваги заслуговує діяльність суду у сфері приватного права, висвітлення якої дозволить формувати в громадян уявлення про право власності, честь і гідність людини, свободу підприємницької діяльності, сімейні взаємостосунки тощо.

Засоби масової інформації як “четверта влада” повинні не просто бути на одному рівні з судовою владою, а й бути її “громадським суддею”. Від цього виграють усі: і народ, і судді, і засоби масової інформації.

Звичайно, проведений вище аналіз суспільно-політичних аспектів становлення демократичної судової влади далеко не повний. Але й такий аналіз дає змогу стверджувати, що судова влада ще не стала гарантом вільного розвитку українського суспільства. А отже, народ ще не може ефективно користуватися наданими йому Конституцією та законами правами й свободами. Такий суспільний стан судової влади, характерний для перехідного періоду, може змінитися лише за умови активної ролі громадянського суспільства. Тільки тоді може утвердитися сильна й ефективна судова влада, що стоїть на сторожі Конституції та законів, є одним із гарантів свободи і громадянського суспільства.

На нашу думку, актуальними завданнями сьогодення стосовно зміцнення судової влади та підвищення ефективності її праці слід вважати створення системи апеляційних судів, що сприятиме підвищенню професійного рівня при розгляді відповідних судових справ; перебудова відповідно до Конституції України діяльності судів загальної юрисдикції; вдосконалення системи підготовки суддів тощо.

Конституція України вимагає реформування судово-правової системи в Україні. Основним завданням цієї реформи має бути створення механізму ефективного захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина, інтересів суспільства і держави, підтримання режиму законності та правопорядку в державі, адже Конституція проголошує (ч. 2 ст. 124), що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, які виникають у державі. Це положення істотно розширює юрисдикцію судів і свідчить про те, що немає обмежень у зверненні зацікавлених осіб за судовим захистом своїх конституційних прав і свобод. Водночас виникає необхідність розмежування правовідносин між судами загальної юрисдикції за видами судочинства - цивільного, кримінального, адміністративного.

Конституція передбачила функціонування в Україні єдиної системи судів загальної юрисдикції, визначила побудову її за принципами територіальності і спеціалізації, створення вищих спеціалізованих судів та апеляційних судів, запровадила інститут присяжних.

Концептуальним для розроблення законодавства про судову владу у відповідності з Конституцією є питання структурування судової системи.

Розділ VIII Конституції “Правосуддя” не визначає судової системи держави, а лише вказує найвищий орган у системі судів загальної юрисдикції - Верховний Суд України, наявність місцевих судів і вищих спеціалізованих судів та принципи побудови судової системи - територіальність і спеціалізацію. Отже, судова система буде багаторівневим утворенням і складатиметься з судів різних ланок - від місцевих судів до Верховного Суду. Оскільки Конституційний Суд України відокремлений від системи судів загальної юрисдикції (ст. 125, 147 Конституції), він є органом конституційної юрисдикції і діє самостійно.

Але норми Конституції не дають відповіді на запитання, що таке “місцеві суди” і які ланки судової системи до них належатимуть; чи означає принцип територіальності, що у побудові судової системи будуть дотримуватись адміністративно- територіального поділу; чи означає принцип спеціалізації судів, що вся система судів загальної юрисдикції складатиметься лише з галузевих судів - кримінального, цивільного, адміністративного тощо.

На наш погляд, визначення у ст. 125 Конституції принципу спеціалізації судів не дає підстав для висновку, що в Україні інших судів, крім спеціалізованих, не буде. Суцільна спеціалізація судів наврядчи й потрібна. Враховуючи досвід власної судової системи і соціально-економічну ситуацію в Україні, у побудові судової системи України має бути поєднано створення окремих спеціалізованих судів із запровадженням внутрішньої спеціалізації в судових ланках.

В колишньому Радянському Союзі суд розглядався тільки як орган, покликаний охороняти від неправомірних дій державу, соціалістичне суспільство, відповідальності ж держави перед своїми громадянами не надавалося належного значення. Прерогативи суду були обмежені точним застосуванням закону, він не мав права усунути навіть цілком очевидні недоліки нормативних актів, зокрема у сфері прав і свобод особи. Нинішня ж Конституція України визначила, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави.

Історією людства доведено, що рівень демократії в суспільстві визначається місцем суду в системі органів державної влади та його роллю в захисті прав і свобод людини та громадянина. Саме суд покликаний забезпечувати ефективне поновлення прав і свобод людини. Згадаємо положення Загальної декларації прав людини. Згідно з нею, для визначення прав і обов’язків людини, встановлення обґрунтованості пред’явленого обвинувачення кожна людина має право на розгляд її справи компетентним, незалежним і неупередженим судом у встановленому законом порядку.

У Конституції України передбачено, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, які виникають у державі. Тому немає жодних обмежень у зверненні зацікавлених осіб за судовим захистом прав і свобод.

Оскільки, згідно з Конституцією, правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, на практиці може виникнути потреба в розмежуванні повноважень Конституційного Суду та судів загальної юрисдикції. У зв’язку з цим Пленум Верховного Суду України зазначив, що суди загальної юрисдикції не вправі, застосовуючи Конституцію як акт прямої дії, визнавати неконституційними закони або правові акти, перераховані у ст. 150, оскільки це належить виключно до компетенції Конституційного Суду. Разом з тим будь-який суд загальної юрисдикції має право на підставі ст. 144 Конституції визнати неконституційними або такими, що не відповідають законам України, рішення органів місцевого самоврядування, а також на підставі ст. 124 Конституції - акти органів державної виконавчої влади: міністерств, інших центральних відомств, місцевих державних адміністрацій тощо. Звернення до Конституційного Суду в такому разі не вимагається.

Особливу увагу судів звернуто на те, що судові рішення мають ґрунтуватися на Конституції України, а також на чинному законодавстві, яке не суперечить їй.

Серйозною проблемою на шляху розбудови владної судової системи є те, що організаційним забезпеченням діяльності судів наразі займається виконавча гілка влади. Ця норма знаходиться в гострому протиріччі з принципом розподілу влади. За рекомендаціями ООН та Ради Європи виконавча влада не вправі вирішувати, надати судам чи не надати, поставити чи не поставити обладнання, технічні та транспортні засоби, так само як і добирати для них кадри та підвищувати їх кваліфікацію, розв’язувати інші питання діяльності судових органів.

Всі ці питання повинні належати до компетенції відповідного незалежного органу, який звітував би про свою діяльність лише перед Радою суддів України.

Наразі на рівні ООН, Ради Європи та інших міждержавних структур все частіше наголошується, що незалежність судів і суддів при здійсненні правосуддя - одна з основних ознак правової держави. Але в нашій країні - і на рівні обивателів, і на рівні високопоставлених представників владних структур - незалежність суддів нерідко трактується як пільга для них. Між тим вона є невід’ємною ознакою демократії, а отже пільгою не суддів, а суспільства.

У багатьох країнах світу зростає розуміння того, що принцип незалежності суддів повинен захищатись ООН. Потрібно створити спеціальну міжнародну організацію, яка б формувала відповідну громадську думку і належне ставлення до цього питання з боку виконавчої влади.

Підсумовуючи наведене, можна зробити висновок про те, що висвітлюється органічний зв’язок між теоретичними проблемами судової влади, які знайшли відображення в дослідженні, і практичними проблемами реформи. З цього випливає її характеристика як системи заходів, спрямованих на забезпечення і підвищення владності судової системи.

Виходячи з наведеного, ми пропонуємо чотири напрями здійснення судово-правової реформи:

1) удосконалення нормативно-правового забезпечення

судової системи;

2) зміна порядку призначення суддів на адміністративні посади;

3) визначення і реалізація комплексу заходів щодо легітимації судової влади;

4) розбудова комплексної безперервно діючої системи кадрового, фінансового та інформаційного забезпечення судової влади.