5.1. Евристична модель функціонування саморегуляції СОЦІАЛЬНОГО ОРГАНІЗМУ КРАЇНИ

На практиці виявляється, що саморегуляція є найбільш складним видом вертикальної взаємодії суб'єктів або структур між собою. Під загальним визначенням поняття “регуляція” (регулятивний процес) ми розуміємо упорядкування соціальних процесів.

Регуляція, будучи процесом вторинним, завжди здійснюється відносно певних первинних процесів і значною мірою залежить від природи цих первинних процесів, а також від специфічної різноманітності видів упорядковуючих взаємодій, характерних для певного рівня організації універсуму, в цьому випадку для його соціальної (розумної) форми саморуху. На всіх цих рівнях саморегулятивні системи можуть існувати в специфічних структурних формах, але цей момент доцільно розглянути спеціально.

Сутність регуляції у загальному вигляді зводиться до локалізації соціальних процесів, що впорядковуються відносно один одного в просторі й циклізуються в часі. Також до цього слід ще додати оцінку і переоцінку цінності соціальних явищ. У такому випадку регуляція виявляється процесом формування відносин не тільки між процесами, але і між тими предметами, змінами, чиїми ці процеси будуть. Завдяки цьому, коли об'єкти, що впорядковуються, знаходяться в стані руху, його регуляція постає одночасно і як процес породження й самоорганізації розуму, і як процес організації продуктів останнього.

Інакше кажучи, процес організації активних об'єктів є процес регуляції їхньої активності, і регуляція, таким чином, є невід'ємною складовою процесу організації. Упорядкування предметів, їх властивостей і відносин без упорядкування відповідних процесів неможливе.

Отже, організаційні відносини відіграють таку ж якісно нову роль в саморусі соціального організму, яку відіграє розум або діяльність при саморозгортанні людиною суб'єктивного образу універсуму. На поверхню нашого життя виступає управлінська інформація, виникають нові процеси саморегуляції і їх продукти.

Зміна станів соціального процесу створює певний тип суспільства, що історично склався і має саме лише йому притаманний термін буття у просторі і часі. Чим більша узгодженість його елементів, більша їх диференційованість, тим більш високоорганізованим є суспільство і, вірогідніше, довшим стає просторово-часовий інтервал його існування. Узгодженість же, гармонійність організації соціальної системи, якою є суспільство, обумовлюється дією властивості відображення. На його основі створюється структурна відповідність елементів

суспільства, яка для свого оптимального функціонування, а також подальшого розвитку формує та розгортає механізми саморегуляції, засновані, передусім, на інформаційних впливах. Вони регулюють відносини не тільки між елементами системи, але й створюють функціональні відносини з навколишнім середовищем. Це проявляється у характері взаємодії відносин системи із середовищем. Якщо змінюється один із факторів середовища, то в результаті відображення виникає відповідність між структурою взаємодії, що змінилася певним чином, і структурою системи. Особливості фактора зовнішнього середовища, що впливають на систему, опосередковано відтворюються в певних змінах способу взаємодії елементів системи, що відображає (у нашому випадку, суспільства).

Зі становленням суспільства з’являються процеси, спрямовані на його стабілізацію й розвиток до більш високого рівня. Тому воно починає відображати в оточуюче його середовище інформацію у вигляді сигналів про свій стан. Вступає в дію процес рефлексії. Завдяки властивості відображення і пов’язаним з нею процесам перетворення інформації структури системи в ході розвитку матерії стають все більш упорядкованими, більш диференційованими і відповідними структурі зовнішнього середовища. Чим складніша система саморегуляції, що відображає вплив, тим більше інформації має система, тим вищий рівень у ній негентропійних процесів (зменшення невпорядкованості), що обумовлюють прогресивний розвиток системи і тим, власне, сама система є складнішою. При цьому здатність системи накопичувати інформацію є відображенням рівня її організованості.

Оскільки кожна саморегулятивна система, у тому числі й суспільство, розвивається не ізольовано, а в системі кругообігу і диференціації руху матерії від простих до складних її форм, в її структурі чи в поступовому ряді структур повинен відповідно відображатися процес диференціації руху, як у деталях, так і цілому. Спочатку відображаються більш загальні риси, а потім, у процесі тривалої й неодноразової взаємодії з одними і тими самими факторами середовища, і більш специфічні, які можна назвати “слідами”.

Суспільство як саморегулятивна система на основі “слідів” може самовдосконалювати свою структуру у відповідності із змінами характеру взаємодії із середовищем та зі своїми внутрішніми змінами.

В силу того, що структура суспільства є цілим і всі її частини й елементи взаємопов’язані, взаємодіють і взаємовідображають один одного, “слід”, локалізований у певній ланці такої структури, відтворюється у відповідних змінах усіх інших її ланок, і тому вся структура загалом виявляється перебудованою у зв’язку з характером взаємодії суспільства, що змінюється, з навколишнім середовищем.

Кожен елемент суспільства, випробовуючи на собі (безпосередньо або опосередковано) вплив факторів навколишнього середовища або зміни всередині нього, відповідає на них своєрідною дією (протидією). Ця протидія елементів у системі зв’язків цієї системи є дією по відношенню до інших елементів, є функцією цих елементів. Сукупність усіх протидій, синтез їх у єдиний процес взаємодії є структурою системи. Оскільки основною, визначальною частиною функції (протидії) є процес відображення, то тут відображення відіграє визначальну роль при формуванні функцій системи.

Для кожного стану суспільства за відносно однорідних умов середовища характерна відносно постійна форма відображення впливів. Вона обумовлює певний і постійний характер його функціонування в цій конкретній системі зв’язку. Постійний характер функцій елементів системи сприяє стійкості структури системи.

Функція як протидія елементу в рамках системи є частиною її структури як специфічної взаємодії всіх її елементів між собою. Формування й специфіка функцій кожного з елементів системи обумовлює формування й характер структурної цілісності системи.

Функція - специфічний орган у структурі цілого. Функції, визначаючись природою частин, змінюються під впливом структури соціальної системи, набуваючи нових характеристик. Структура такої системи складається під впливом певних факторів навколишнього середовища. Зміни характеру взаємодії системи із середовищем, вплив цього середовища “записуються” в особливих змінах структури системи (за що відповідає саморегуляція), що означає виникнення характерної структурної відповідності між структурою впливів середовища й структурою системи. Зміна структури системи призводить до зміни функцій, що викликає специфічні зміни у структурі частин - виникають відповідні відносини між структурою системи, що змінилася особливим чином, і структурою частин цієї системи. Остання, передусім, визначає нову функцію частин, що змінились.

Але не тільки зміни функцій викликають зміни у структурі соціальної системи. Такі самі зміни може викликати і дисфункція, яка означає порушення, що відбуваються в системі, що ведуть до знищення цієї системи.

Сутність організації соціальних систем (суспільства), на думку М. Сєтрова^[440], яку підтримуємо і ми, розкривається через п'ять принципів: сумісництва функцій, актуалізації функцій,

зосередженості функцій, лабілізації функцій, нейтралізації дисфункцій. Ступінь організованості суспільства, відповідно, залежить від того, наскільки повно актуалізовані й зосереджені функції елементів системи. Оскільки ступінь функціональності всіх властивостей елементів відображає ступінь організованості системи, то при встановленні співвідношення між актуальними (діючими) функціями однорідних елементів і їх властивостями, що не функціонують, ступінь актуалізації функцій може бути формалізованим математично.

У цьому випадку будь-яка система у плані її організованості може бути чисельно визначена. Тому принцип актуалізації функцій, який слугує збереженню цієї системи й виконанню її основної функції, відображає кількісну сторону організації, необхідність різноманітності властивостей і їх функціоналізації для збереження системи у складних (завжди відносно складних) умовах існування.

Отже, принцип актуалізації функцій суспільства можна розглядати як безперервний процес становлення функцій його елементів і структури. При цьому актуалізація відображає процесуальний характер організації, а функція означає певне співвідношення частини з цілим, елемента до системи, виражає направленість і стійкість цього процесу (збереження системи і її функції). Цей принцип тим самим відображає динамічну сторону організації, необхідність її змін в інтересах збереження цілісності, тобто існування системи.

Але кожна нова функція суспільства, що відповідає структурі нового рівня, завжди залишається частиною функції, що вже наявна і є більш загальною.

Цей принцип відображає необхідність узгодження самих функцій, вказуючи при цьому, у чому сутність цього узгодження: вони всі повинні бути спрямовані на підтримання основної функції більш загального характеру, тобто функції окремих елементів або підсистем системи повинні бути зосереджені на виконанні (підтриманні) основної функції суспільства. Звідси випливає, що принцип зосередження функцій відображає необхідність регуляційної сторони організації систем.

Принцип актуалізації й принцип зосередження функцій відтворюють ступінь організованості системи незалежно від її складності, тому вони необхідні для вивчення властивостей суспільства.

Але сам ступінь організованості залежить від того, наскільки повно актуалізовані й зосереджені функції елементів системи. Самі ж принципи актуалізації й зосередження функцій нічого не говорять про те, які умови визначають перетворення властивостей елементів у функції. Здається, що з погляду цих принципів найбільший шанс бути більш організованою може мати найменш складна система (менша кількість властивостей краще узгоджує і “зосереджує”). Але в середовищі, що ускладнюється, шансів вижити (або виконати основну функцію) буде більше у тієї системи, у якої більша кількість “приватних” функцій, а отже, більше елементів, що володіють цими функціями, тобто у більш складної системи.

Оскільки таке ускладнення суперечить принципові актуалізації і зосередженості функцій, то система (така тенденція у розвитку живого) робить “стрибок” і переходить на новий рівень складності через збільшення кількості самих систем, що входять у систему більш високого порядку. Цим досягається різноманітність “підфункцій”.

Підняття на кожен новий рівень ускладнює систему не тільки в “горизонтальному”, але й у “вертикальному” розрізі. Це робить структуру менш рухливою, більш стійкою, а рухливість (лабільність) функцій, можливість їх заміни при незмінності структури збільшується. Тому відповідність стійкості структури й рухливості, лабільності функцій найбільш повно відображає дійсну висоту організації, що і є основним змістом принципу лабілізації функцій. Співвідношення стійкості структури, що виражається через її загальну складність (кількість “горизонтальних” зв'язків і “вертикальних” залежностей) до рухливості (лабільності) її функцій саме і буде математичною формулою принципу лабілізації функцій і висоти організації системи.

Тому якщо принципи актуалізації і зосередження функцій відображають можливість і необхідність функціоналізації властивостей і регуляції функцій, що виникли для розвитку й збереження організації, то зміни відповідності стійкості структури і рухливості (лабільності) її функцій відображають спрямованість процесів організації на її підвищення, підняття на новий рівень.

Стійкість структури як результат інтегрованості її елементів, об'єднаних корелятивними зв'язками, створює умови для лабілізації її функцій, їх поліфункціональності, що відображає підвищення її організованості.

Наступний принцип - це принцип сумісності функцій, який відображає необхідність виникнення однорідних (завжди відносно однорідних) елементів навіть у найпростішої системи і їх взаємодій як сам факт їх сумісництва, тобто як структурний аспект організації, що проявляється в організації живого як процес полімеризації, зростання кількості пов'язаних один з одним однорідних компонентів. Тут функціональний момент виражений ще слабко, хоча вже й констатує незаперечність того, що для виникнення організації необхідна наявність здатних до взаємодії елементів.

Застосування принципу сумісності дає змогу формувати суспільство з таких елементів (підсистем), які, з одного боку, сумісні між собою як однопорядкові елементи; а з другого - кожен з цих елементів повинен бути сумісним із самою системою загалом, що призводить до відбору саме тих елементів, які зберігають стабільність системи і не дають можливості їй самознищитися. Це, по суті, і є основна умова виникнення та існування організації. Принцип сумісництва використовується як критерій загальної придатності тієї чи іншої групи об'єктів (елементів) для організації з них системи.

Отже, критерієм наявності процесу організації, що дає можливість відрізнити реальну систему від формальної, організацію від агрегату і разом з тим відображає ступінь загальної організованості через кількісні співвідношення наявних властивостей об'єкта і актуалізованих функцій його компонентів, є принцип актуалізації функцій. А принцип зосередженості функцій відображає мету будь-якої регуляції і є критерієм зарегульованості системи (через співвідношення загальної кількості функцій до кількості центрів їх зосередженості); найбільша зарегульованість системи при даній кількості функцій буде в тому випадку, коли кількість центрів зосередженості, тобто функцій системи як цілого, дорівнюватиме одиниці.

Шляхом актуалізації функцій система набуває організованості і в ній розгортаються процеси, спрямовані на збереження рівноваги, яка може змінюватися при будь-якому впливові. З функціонального погляду це означає, що при внутрішньому або зовнішньому впливах на соціальну систему деякі її елементи чи підсистеми набувають дисфункціональних властивостей, і з метою самозбереження система прагне нейтралізувати ці дисфункції. Щоб нейтралізувати ці дисфункції, використовують загальний механізм регуляції, а це означає, що регуляція має організаційний характер. Такий спосіб підтримання організації було названо принципом нейтралізації дисфункцій.

Будь-яка саморегулятивна система характеризується структурою - специфічною взаємодією її частин, які особливим чином функціонують. Процес взаємодії системи з навколишнім середовищем також характеризується певною структурою, причому функція цієї системи, що являє собою її протидію певному впливу факторів середовища, є частиною структури більш складної й загальної, і виникнення структур більш високих порядків обумовлене функціонуванням менш організованих структур. Тому структура менш організованої системи здійснює певний вплив на характер структури більш загальної й складної, що включає її, бо зміна функції, що супроводжує зміни структури, яка їй підпорядкована, є зміною частини цієї більш складної структури. Здійснюється цей вплив за допомогою функції підпорядкованої структури, за допомогою процесу відображення.

Позначенням змісту процесу відображення є інформація, тобто все, що проходить у матеріальній системі, що відображає, йде через інформацію.

Інформація, що відповідає менш складній системі, буде відрізнятися від інформації, що відповідає складнішій системі, тим, що вона несе в собі менше змісту і відрізняється меншою цінністю для системи, що отримує інформацію, тому і викликає у системи відносно невеликі власні коливання. Форма передачі такої інформації також виявляється простішою. З розвитком системи з'являється більше можливостей для взаємодії із системами навколишнього середовища. Процеси відображення, що проходять у них, набувають нових рис, й інформація, що посилається цими системами у процесах відображення, стає за своїм змістом багатшою, різноманітнішою.

Процес відображення системи - результат великої кількості процесів відображення, що взаємодіють, здійснюються в її частинах і елементах. Й інформація, яку видає система, є результатом синтезу всієї інформації, що потрапляє від різних ланок різних рівнів організації системи.

Інформація, що посилається системою, яка відображає, до системи, яка відображається, передається за допомогою всіх тих матеріальних утворень, які є проміжними ланками цього ланцюга спричинення. Відповідна дія системи, що відображає, на систему, що відображається, також є завжди лише опосередкованою, бо система, що відображає, безпосередньо відповідає на вплив ланки причинного ланцюга, що примикає до неї, в якому вона є кінцевим наслідком.

Система, що відображає, реагує у відповідь на отриману інформацію характерним для неї чином, в напрямку, “заданому” за допомогою інформації системи, що відображається. Ця специфічність відповідної реакції при відображенні дає змогу говорити про систему, яка відображається, як про регульовану систему.

Будь-яка ланка системи передачі інформації функціонує лише тому, що для всіх об'єктів матеріального світу характерна властивість відображення. Система, що відображає, посилає інформацію про процес відображення, що відбувається в ній, за допомогою певних сигналів. Процес при цьому тільки в тому випадку може бути сигналом, якщо він у своїй структурі відображає особливості структури, що його послала. Водночас між системами, тією, що відображає, і, тією, яка відображається, інформація передається за допомогою багатьох сигналів, і якщо б між ними не було відображення, тобто якщо б між ними не проходив процес послідовного формування відповідних структур, не могла б відбутися і сама взаємодія системи.

Сигнал як матеріальний носій інформації виконує свою функцію сигналу лише в певним чином організованій системі, бо відповідність, що існує між їх структурами, є умовою, за якої сигнал лише і може взаємодіяти з іншими елементами цієї системи і тим самим передавати системі, що відображає, інформацію, яка в ній зберігається.

Існування у природі спільності структур пов'язане також із тією обставиною, що сигнали, які несуть інформацію від однієї системи до іншої у процесі відображення, є безпосереднім фактором управління останньою. Кожен сигнал, що являє собою той чи інший матеріальний об'єкт або процес, закарбовує у своїй структурі (безпосередньо або опосередковано) особливості системи, що його послала. Між структурою цієї системи і структурою сигналу виникає специфічна відповідність. Потім сигнал, досягши системи, яка підлягає впливові, вступає з нею у взаємодію. Між ними також формуються відносини структурної відповідності. Структура системи, що відображає, стає подібною до структури сигналу, а через неї і до структури системи, що впливає. Зміни структури цієї системи змінюють певною мірою і в певному напрямку її природу, характер взаємодії з навколишнім середовищем.

Рівень організації сигналу визначається рівнем організації системи, в якій він виникає. Водночас, щоб сигнал, який виник у системі, що відображає, міг бути сприйнятий і використаний системою, що відображається, організація останньої повинна бути пристосована до його сприйняття. Здатність системи сприймати той чи інший сигнал виробляється у процесі взаємодії із середовищем, в результаті встановлення структурної відповідності між нею та середовищем. Властивості такої системи дають можливість реалізувати певні властивості сигналу, що надійшов.

Таким чином, відображення відіграє особливу роль у процесі формування суспільства як певного стану соціального процесу. Паралельно оформленню суспільства як саморегулятивної системи проходить і вибір її форми, яка б адекватно оцінювала та регулювала всі зміни, що відбуваються в ній. Тому чим складнішою стає структура суспільства, тим складніші процеси саморегуляції будуть відбуватися в ній для підтримання гомеостазису, що спонукає створення відповідного механізму саморегуляції і на його основі створення системи саморегуляції, що відповідає сформованому стану суспільства.

У суспільстві, як вже зазначалося, діють дві з трьох форм саморегулятивних систем - димерна та тримерна. Система ж саморегуляції, що склалася у суспільстві на основі цих форм, включає в себе такі компоненти: по-перше, певний стан суспільства (зокрема соціальний організм країни), що є результатом змін соціального процесу з відповідними елементами, сферами, системою соціального контролю; по­друге, саморегулятивний комплекс, що складається з регулятора (морфологічного органа, “Абсолюту”), що включає в себе соціальні норми і соціальні інститути і відповідає за збір, переробку, зберігання і, головне, осмислення отриманої інформації, а також містить у собі критерій відбору інформації, яка надходить до саморегулятивного комплексу. Крім цього, до складу системи саморегуляції входять два взаємопов’язані процеси - рефлексія, яка є результатом життєдіяльності суспільства і виражається у формуванні та актуалізації певних потреб людей, за допомогою якої відбувається передача інформації про ці потреби від регульованої до регулюючої системи; і управління, що є “процесом-відповіддю” на рефлексію суспільства, за допомогою якого йде зворотний процес, котрий забезпечує задоволення актуалізованих потреб людей від регулюючої до регульованої системи.

Суспільство як компонент системи саморегуляції відбиває стан соціального процесу на певному етапі його розвитку. Суспільство не монолітне і включає через себе до системи саморегуляції такі складові: соціальні спільноти і систему соціального контролю.

Соціальні спільноти є носіями колективної пам'яті. Вони визначаються як сукупність індивідів, що взаємодіють між собою певним чином на основі очікувань, які поділяються кожним членом групи по відношенню до інших¹. Вони створюють соціальні норми та дотримуються їх.

Люди, соціальні групи, спільноти, з яких складається суспільство, виробляють потреби, які задовольняються через діяльність. Саме функцію реалізації та досягнення поставлених цілей і виконує суспільство в системі саморегуляції.

Соціальний контроль як складова суспільства - це спосіб саморегуляції соціальної системи, що забезпечує впорядковану взаємодію її компонентів (індивідів, груп, спільнот) на основі нормативного регулювання^{[441] [442], і є сукупністю засобів, за допомогою яких суспільство гарантує конформну поведінку її членів по відношенню до рольових вимог та очікувань. Саме соціальний контроль здійснює функцію перевірки правильності прийняття лінії поведінки саморегулятивної системи, що виробляється як реакція на процеси зовнішніх або внутрішніх змін і включає в себе сукупність норм та цінностей, що мають по відношенню до індивіда примусову силу, а також санкції, які застосовуються з метою здійснення цих норм та цінностей.}

Спрямованість і зміст соціального контролю, способи і форми його існування залежать від сукупності особливостей суспільства на певному етапі розвитку.

Соціальний контроль в процесі свого функціонування в певній системі сам виступає як складно організована, ієрархізована система, що має ряд компонентів. На думку Є. Бабосова^[443], до них відносяться:

1) індивідуальна дія (вчинок), що проявляється в процесі активної взаємодії індивіда з соціальним середовищем;

2) певна (підтримка, осудження тощо) реакція соціального оточення на індивідуальну дію у відповідності з об'єктивно існуючою (в культурі, моралі, праві тощо) соціальною шкалою оцінок;

3) система ідеалів, цінностей, норм та зразків поведінки;

4) категоризація (тобто віднесення до певного виду) індивідуального вчинку і відповідна його оцінка оточуючим середовищем;

5) суспільна свідомість та громадська думка;

6) соціальні санкції, що застосовуються суспільством або групою;

7) власна, індивідуальна шкала оцінок, притаманна окремій особистості і автономна по відношенню до соціальної шкали оцінок;

8) індивідуальна самокатегоризація індивіда, що складається з соціальної ідентифікації особистості, тобто притаманного їй почуття спільності з певними соціальними групами, та процесу прийняття (виконання) соціальної ролі;

9) індивідуальна самооцінка та самовизначення, що обумовлюють індивідуальну поведінку особистості.

Соціальний контроль виконує функцію коригування поведінки окремих індивідів і соціальних груп у суспільстві за допомогою притаманних лише йому форм: через соціалізацію, груповий тиск та примус, які на різних рівнях функціонування системи саморегуляції забезпечують виконання “наказів” саморегулятивного комплексу.

Уся інформація, яка є в суспільстві, у вигляді сигналів надсилається до саморегулятивного комплексу, який через соціальні норми та соціальні інститути відповідає за збір, зберігання, переробку й осмислення отриманої інформації про суспільство та його навколишнє оточення. Вчені називають його по-різному: регулятором¹, “Абсолютом”^{[444] [445], морфологічним органом[446]. На нашу думку, коректним буде вживати все ж таки назву “саморегулятивний комплекс”, оскільки це поняття адекватно відображає сутність зазначеного явища.}

Соціальні норми, будучи складовою саморегулятивного комплексу, розуміються як зразок, правило, принцип діяльності, що визнані саморегулятивною системою і задані для виконання її складовими. Вони відображають умови існування суспільства і виражають його потреби.

Соціальні норми формуються двояко: перший шлях формування - це шлях стихійного виникнення норм у процесі будь-якої діяльності; другий шлях - це свідома розробка та формулювання тих чи інших нормативних установок.

Функціонування соціальних норм включає в себе рівні раціонального та емоційного відображення і ставлення з боку суб'єкта їх реалізації, коли вони виступають як мотиви соціальної поведінки людей. У ході формування та відображення соціальних норм виділяють два механізми їх функціонування: перший потребує обов'язкової попередньої оцінки фактів, що визначають вибір поведінки; другий характеризує ситуації, коли на емоційному рівні спостерігається відсутність пошуку варіанта поведінки і ним виступає звична, стереотипна форма поведінки, що сформувалася в свідомості людей.

При цьому стереотипність поведінки - це не просто механічний автоматизм, а складна форма поведінки людини, в змісті якої проявляються її ціннісні орієнтації й установки як соціального, так і особистого ставлення до дійсності, тим самим закріплюються своєрідні навички діяти певним чином в певних ситуаціях.

Функціонування соціальних норм спрямоване на самозбереження та самовідтворення соціального процесу, причому механізм норм працює виключно через свідомість людей. Тому їх можна представити як засоби збереження системи, відтворення системності в суспільних відносинах, що вироблені власне системою в ході еволюції для захисту від самознищення, саморозпаду, викликаних не тільки зовнішніми, а й внутрішніми факторами.

За механізмами формування та функціонування виділяють два класи соціальних норм.

Перший - клас директивних норм, що включає норми, поява, функціонування та розвиток яких повністю пов'язані зі свідомістю та волею людей. Ці норми за часом функціонування бувають довгостроковими (наприклад, конституційні положення), середньостроковими й короткостроковими (наприклад, інструкції, директиви тощо).

Окремим класом директивних норм є норми, дія яких забезпечується спеціальними апаратами управління й організації. Це клас інституціональних норм, до якого належать юридичні кодекси, державні закони, видані відповідними установами циркуляри тощо.

Другий - клас соціальних норм, котрі формуються і функціонують спонтанно (традиційно) і виникають без спеціального втручання влади, служб. За часом функціонування вони поділяються на довготривалі (наприклад, традиції, звичаї), середньотривалі та короткотривалі.

Отже, з наведеної вище класифікації видно, що соціальні норми не тільки відображають дійсність, а й впливають на неї. При цьому особливість цього впливу полягає в тому, що соціальна норма не тільки відображає потреби суспільства в своїх вимогах, а й створює уявну модель дій людей і містить в собі засоби соціальної оцінки та соціального контролю за реалізацією цих вимог.

Говорячи про функції соціальних норм в системі саморегуляції, слід зазначити, що вони тісно пов'язані з соціальною структурою суспільства. Передусім, соціальні норми використовуються суспільством і групами як засоби регламентації, підтримки, забезпечення, оцінки, контролю, регулювання зв'язків та відносин соціальних груп, спільнот, як засоби включення людини в соціальну структуру суспільства.

Для підтримання та забезпечення соціальної структури суспільства соціальні норми включаються в систему соціального контролю, його нормативно-ціннісну структуру, в інституціональні нормативні системи всіх інститутів суспільства.

Особливою функцією соціальних норм є функція відображення та захисту ідеалу, що забезпечує здатність людини чи суспільства загалом протистояти руйнівним тенденціям та виробити, зберегти й реалізувати на практиці вищі моральні та суспільні ідеали.

Шляхами закріплення соціальних норм є процеси соціалізації особистості, а також інституціалізація через соціальні інститути та відповідні форми соціального контролю.

Для досягнення мети дослідження доцільним є вірне визначення категорії “соціальний інститут”.

Соціальні інститути (від лат. institutus - встановлення, заснування, звичай) є елементами соціальної структури, історичної форми організації і регулювання суспільного життя. Під соціальним інститутом мають на увазі певну сукупність закладів, що відповідають соціальній структурі суспільства; сукупність соціальних норм і культурних зразків, що визначають певні стійкі форми соціальної поведінки і дії; систему поведінки у відповідності з цими нормами¹.

Соціальний інститут у загальному вигляді складається з соціальних установок, тобто комплексу певних соціальних (правових, моральних тощо) норм, що обумовлюють і регулюють діяльність людини в різних сферах життя суспільства і визначають види інститутів (економічних, політичних, інститутів шлюбу та сім'ї, виховних, у сфері культури), з соціальних утворень, закладів, тобто певним чином організованих об'єднань людей, тієї чи іншої структури, що існує у суспільстві, зі стійкого типу соціальної поведінки, що виражається в певній системі соціальних дій, процедурі, механізмі.

Як зазначає В. Биченков, існують різні уявлення про соціальні інститути^{[447] [448]. Соціальний інститут має, з погляду людини, безособистісний характер соціальної сили, з другого боку, його можна розглядати як акумуляцію минулої діяльності людей значного ступеня, або ж він виступає як здатність діяти у суспільстві та через людей. Ще одним проявом соціального інституту є спосіб санкціонування влади, тобто наділення владними повноваженнями посадових осіб у сучасних соціальних системах.}

У суспільстві формується певний образ сприйняття соціальних інститутів через три логічно послідовні стадії - об'єктивацію, одухотворення й обоготворення, на яких вони наділяються, відповідно, якостями речі, життєвості та надприродності. Причому перехід від однієї стадії до іншої супроводжується поступовим розривом між реальними соціальними фактами та їх образним віддзеркаленням. Так, у мовних структурах формуються і функціонують норми, у відповідності з якими терміни, що визначають соціальні інститути, мають найчастіше абстрактний зміст, співвідносяться з поняттями, що, навпаки, фіксують вельми конкретні людські дії. Ці норми та утворені на їх основі вирази сприймаються природно і не викликають у людей дискомфорту та внутрішнього протесту^[449].

Однак, на думку С. Войтовича, не кожна норма та цінність в процесі інституціоналізації перетвориться на соціальний інститут.

Так, “будь-які дії людини, здійснювані з певною метою, стають, на думку П. Бергера і Т. Лукмана, зразком поведінки, звичкою. Цей процес і є підґрунтям або передумовою процесу інституціоналізації”¹.

Для формування ж соціального інституту в процесі інституціоналізації потрібно кілька умов (або рис). По-перше, це історичність, що вирізняє його з-поміж інших суспільних утворень.

По-друге, це “форма поведінки індивідів, організованих у систему взаємодії кожного окремого індивіда з усіма іншими”^{[450] [451], тому для наступних поколінь суспільні інститути виступають вже як чинники регуляції поведінки, створені попередніми поколіннями.}

По-третє, соціальний інститут є “сукупність матеріальних засобів, соціально закріплених і легітимних санкцій, конституйований порядок виконання тих чи інших дій, вчинків”^[452].

По-четверте, соціальний інститут забезпечує спільну, асоційовану діяльність організованої групи людей з чітко визначеними статусами і ролями.

Характер соціального інституту визначається суспільними відносинами та способом виробництва. На ранніх стадіях розвитку людства (до появи держави) соціальні інститути проявляються у суспільстві через звичаї, традиції, форми спорідненості, а з появою держави - через право.

За характером організації соціальні інститути поділяються на формальні та неформальні. Формальні інститути (наприклад, держава, суд, армія, школа та інші) засновані на суворо встановлених розпорядженнях (право, статут, посадові інструкції та інше) та здійснюють управлінські й контрольні функції на основі суворо встановлених санкцій.

Неформальні соціальні інститути (наприклад, певні соціальні групи тощо) не мають строго встановлених та фіксованих в законодавчих актах та нормативних документах цілей, методів, засобів діяльності у певних ситуаціях, але також виконують управлінські й контрольні функції. Соціальний контроль тут здійснюється за допомогою норм, зафіксованих у суспільній свідомості, традиціях, звичаях, тобто на основі неформальних санкцій.

Функції соціальних інститутів залежать від сфери їх діяльності. Так, соціальні інститути виконують функцію стимуляції дій суб'єктів, що повинна узгоджуватися зі стандартами поведінки, тобто контролюють поведінку індивідів. Також певні соціальні інститути виконують визначені для них функції: так, інститути сім'ї виконують функцію відтворення членів суспільства; політичні інститути (держава, партії, профспілки, громадські організації) - функції відтворення і збереження моральних, правових, ідеологічних цінностей, підтримання соціально- класової структури суспільства; соціально-культурні та виховні - функції соціалізації індивідів через засвоєння закріплених у свідомості, в нормах права стійких соціокультурних стандартів поведінки тощо^[453].

Оскільки розвиток саморегулятивної системи завжди проходить на основі накопиченого досвіду, то речовинні, енергетичні й інформаційні впливи і є саме тими видами пам'яті, які зберігають і передають досвід послідовникам системи. Особлива увага в аналізі при цьому приділяється інформації.

Вважається, що інформаційні процеси за своєю суттю є енергетичними процесами, хоча й мають специфічний характер. Ця специфіка пов'язана з властивостями об'єктів відображати зовнішні впливи, і в силу цього вони потребують особливого позначення, яким є поняття інформації.

Інформація - це відомості, певні дані про особливості саморегулятивної системи, її зміни, що виникають у відповідь на вплив інших систем або навколишнього оточення. Вона завжди виступає у вигляді сигналів тих чи інших матеріальних предметів або процесів, складаючи їх зміст. Але будь-який інформаційний вплив є організаційно ефективним тільки в певному діапазоні його інтенсивності (природно, для кожного якісно певного виду систем і впливів). Тут проявляються загальні закони діалектики - перехід кількості в якість і заперечення заперечення.

Досить інтенсивності впливу перевищити певні граничні значення (що визначаються інтенсивністю “фонового шуму” у середовищі чи межею сприйняття системи, що випробовує на собі цей вплив), і структурний результат досягається практично незалежно від збільшення інтенсивності впливу - він стає власне інформаційним. Інформація є мірою активності відображення, точніше вона є змістом процесу відображення; мірилом же його якості є не просто інформація, а кількість інформації або її цінність.

У процесі відображення між структурою сигналу і структурою системи, що відображає (суспільством), виникають специфічні відносини: структура сигналу під дією різних впливів змінюється. Сигнал при цьому стає матеріальним носієм інформації, енергетичним впливом, здатним переводити систему, що сприймає, в якісно новий стан стрибком. Інформація у цьому випадку є співвідношенням якісної і кількісної відповідності між енергією впливів і енергією відображення, що визначають сигнальний характер енергетичного впливу.

В міру свого розвитку системи отримують більше можливостей для взаємодії із системами навколишнього середовища. Процеси відображення, що проходять у них, набувають нових рис, і інформація, що посилається цими системами у процесах відображення, стає за своїм змістом більш різноманітною, якісною, змістовною.

А. Колмогоров виявив зв'язок між послідовністю рівнів будови матерії й кількістю інформації, яку передає їх математичний опис¹. Підтримуючи висновок про наявність такої залежності, І. Акчурін^{[454] [455] пише, що зростання інформаційної ємності об'єктів, пов'язаної з властивостями простору, йде стрибкоподібно при переході на більш глибокі рівні матерії. Останній факт, на думку І. Акчуріна, пов'язаний з тим, що рух на рівні мікросвіту здійснюється за участю таких елементарних об'єктів, які можуть акумулювати більшу кількість інформації, ніж макроскопічні тіла.}

Для живих систем сигнальний характер відображення впливів зовнішнього середовища є фундаментальним проявом активності живого, внаслідок чого жива природа набуває здатності домінувати над неорганічними об'єктами. Там, де нежива система з неминучістю руйнується силами інших об'єктів, що протистоять їй, жива здатна уникати цього завдяки отриманим сигналам (наприклад, ухиляючись від взаємодії з небезпечними для її існування явищами).

Яке б явище взаємодії ми не вивчали, всюди спостерігається, що дія однієї системи на іншу передається за допомогою проміжних структур, котрі є сигналами, які несуть цю інформацію.

Але передача впливу - інформації від регулюючої до регульованої системи - не була б можливою, якби матерія у всіх формах свого прояву не відрізнялася б властивістю структурності. Саме завдяки тому, що будь-який, як завгодно дискретний, матеріальний об'єкт має специфічну структуру, матерія - загальну властивість до відображення.

Цікавим є і генетичний механізм передачі інформації, який уже зіграв свою роль - він сформував організм (елемент), який може функціонувати як “база даних”, тобто орган, у якому зберігається та переосмислюється інформація. Таким органом і став саморегулятивний комплекс з регулятором. Після свого утворення він уже сам починає далі забезпечувати власний гомеостазис за допомогою закладеної у нього системи управління зовнішніми й внутрішніми подразниками (сигналами) і формуючи свої реакції поведінки. В цих умовах ми вже маємо право говорити про властивість інформації, яка отримується, або точніше, яка сприймається, про її значення для підтримання гомеостазису і, зокрема, оцінити по-іншому здатність системи виділяти корисний сигнал на фоні перешкод.

Система саморегуляції формує і власні механізми дії, що функціонують на основі речовинно-енергетичних, а головне, інформаційних впливів.

На перших етапах функціонування та розвитку - це потреби, що задовольняються через діяльність на основі речовинно- енергетичних впливів, а з ускладненням структури системи речовинно-енергетичні впливи відходять на допоміжні позиції, а основне місце займають інформаційні впливи, в основі яких лежить певний смисл, що і задовольняє потреби.

Потреби лежать в основі механізмів саморегуляції соціального процесу. Вони визначаються як “нужда або нестача чогось необхідного для підтримання життєдіяльності й розвитку організму людини, людської особистості, соціальної групи, суспільства загалом; внутрішній збудник активності”^[456] та залежать від рівня розвитку суспільства, від умов його існування. Можна виділити вітальні, зумовлені обміном речовин, та соціальні потреби, притаманні суб'єкту як необхідність у певних умовах його життєдіяльності, що виражаються в потребах суспільства, соціальної групи чи індивіда. Ці соціальні потреби усвідомлюються людиною у формі бажань, цілей, мотивів дії, оцінки нею свого суспільного становища і т.ін. та виражають ставлення суспільства, групи чи людської особистості до середовища свого існування, але фіксують не будь-яке ставлення до нього, а тільки необхідність. З цього приводу В. Тугарінов пише: “Поняття необхідності має два смисли: смисл неминучості та смисл потреби”¹. Тому потреби суспільства - це форма вираження законів суспільства, суспільної необхідності.

Соціальні потреби, залежно від системи відносин, в яку вони включаються для вивчення, мають різну класифікацію: за сферами діяльності (праці, пізнання, спілкування, реакції, організаційні); за об'єктом потреб (матеріальні, духовні)^{[457] [458]; за їх функціональною роллю (самозбереження та забезпечення розвитку, первинні та вторинні, центральні та периферійні, стійкі та ситуативні); за суб'єктом потреб (індивідуальні, групові, колективні, суспільні)[459].}

Як продукт історико-культурного розвитку суб'єкта, потреби виражають залежність цього суб'єкта від світу, демонструють той чи інший ступінь свободи у ньому, завжди детермінований факторами соціального порядку.

Склад, структура та ієрархія потреб змінюються залежно від рівня розвитку людини та суспільства, ступеня задоволення тих чи інших потреб, вирішення завдань, які ставить перед собою суспільство в різні історичні епохи. Залишаючись такими ж, як і раніше, по важливості (функціональною структурою людської діяльності), вони зміщуються в ієрархії актуальних цілей і завдань практичної діяльності, поступаючись місцем невирішеним завданням практичної діяльності, незадоволеним потребам, недосягнутим рівням розвитку (актуальна структура людської діяльності).

Усвідомлені суспільством потреби виступають як інтереси. У взаємозв'язку необхідності потреб та інтересів проявляється послідовний ланцюг дії об'єктивних закономірностей: необхідність притаманна всім явищам матеріального світу, потреби - усім живим системам, інтереси - тільки соціальним системам.

Змістом інтересів як складової системи саморегуляції є залежність між необхідністю задоволення потреб та можливістю їх задоволення через цілеспрямовану діяльність. Ця сутність, на думку В. Сіренко, визначається тим, що “цей феномен притаманний тільки людині й формам її організації (соціумам), де обов’язковим атрибутом є свідомість як властивість людини, що визначає варіантність її поведінки”¹.

Спільним між потребою та інтересом є те, що вони є вузловими елементами механізму дії законів суспільства, є компонентами й об’єктивною основою соціального завдання, визначають його природу, структуру, головні характеристики. І потреба, й інтерес є вираженням зв’язку суб’єкта з оточуючим середовищем (природою, суспільством, іншими суб’єктами).

Але на відміну від потреби, що є компонентом біологічної та соціальної систем і виступає як фактор діяльності організму взагалі, інтерес є компонентом лише соціальних систем і розглядається як фактор життєдіяльності соціального організму, вихідним пунктом якої є трудова діяльність.

Інтерес не є безпосереднім регулятором діяльності людини, але він є більш безпосереднім рушієм процесів і як усвідомлена потреба виявляється безпосередньою причиною людської діяльності. Тому інтереси різних суспільних груп визначають певною мірою напрямок розвитку саморегуляції.

Актуалізація потреб призводить до формування цілей і завдань як засобу створення програми з їх задоволення та отримання результату, що забезпечує система саморегуляції.

Ступінь задоволення основних потреб є однією зі складових “змінної”, котра дає актуальну форму і структуру діяльності. Ця категорія є “специфічно людською формою активного ставлення до навколишнього світу, змістом якої є доцільні зміни й перетворення в інтересах людей”^{[460] [461]. Вона містить у собі мету, засіб, результат та сам процес діяльності, в основі якої лежать дві протилежності - виробництво та життєва активність. Саме через діяльність проходить процес саморегуляції.}

У ході діяльності із задоволення певних потреб формуються нові або беруть участь вже створені соціальні інститути, що координують напрям діяльності та власне процес діяльності.

Отже, в основі задоволення вітальних потреб лежать речовинно-енергетичні впливи, а соціальні потреби задовольняються на основі інформаційних впливів, що мають дещо іншу будову.

Інформація про актуалізовані потреби надходить до саморегулятивного комплексу, у якому проходять процеси зіставлення отриманої через сигнали від суспільства інформації, з наявною інформацією, яка допомагає визначити ступінь загрози системі від навколишнього середовища чи внутрішніх змін. Основною властивістю цього комплексу є своєрідна, нелогічна оцінна розумність, що зберігає систему. Він починає своїм змістом визначати те, що відбувається в системі.

На нашу думку, саморегулятивний комплекс (що за своєю сутністю подібний до “Абсолюту”, який описує Келасьєв^[462]) може бути двох типів - “добре” або “погано”. “Абсолют” “добре” потребує необхідності самозмін і передбачає своїм змістом його направленість - уводиться у склад системи все, що веде до підтримання її гомеостазу. Це через перетворення, рух, дії вноситься в систему для підтримання її як зацього. В цій формі система усвідомлює свої потреби.

Зміст “Абсолюту” “погано” буде прагнути вивести за межі системи те, що руйнує її. Цей “Абсолют” передбачає зниження тих змін, які неприйнятні для існування системи, і прагне вивести з неї все, що знищує її. Через таке виведення і досягається функція підтримання й збереження системи.

Поєднання цих двох типів дає принципово нову властивість саморегулятивному комплексу - оцінне самовідображення. Завдяки йому система починає не тільки відображати, “усвідомлювати” факт свого існування, але й трактувати його з позицій “добре” і “погано”. Це свідчить про те, що система стає рефлексуючою.

Саморегулятивний комплекс складається з кількох прошарків. Рівень нижнього прошарку - це елементи, зв'язки, певна динаміка, що утворює систему. Те, що тут проходить, відображається як типи (“добре” чи “погано”), які відображають стан, коли системі щось потрібно. Ці типи формують потребу в самозміні. Вони вимагають приєднання до себе можливостей системи. Типи “добре” і “погано” виражають саму необхідність, потребу самозмін (але засобів досягнення цієї потреби в них ще немає).

Рівень другий - це можливості, що виступають конкретним засобом досягнення цієї потреби. Тип саморегулятивного комплексу повинен поєднуватися з можливостями (він - чисте спонукання). Зв'язок типів саморегулятивного комплексу й можливостей системи віднаходиться автоматично: він є простою реалізацією об'єктивних відносин передбаченості між цими типами і цими можливостями. Саморегулятивний комплекс, таким чином, в силу свого змісту володіє правом впливу на всі можливості системи.

Об'єднання властивостей потреби, необхідності самозмін, що проходять в результаті зворотного впливу смислу породжених системних ефектів на можливості системи і подані у двох указаних типах з можливостями системи, породжує саморегулятивний комплекс (у цьому розумінні представлена як спонукаюча, так і власне виконавча ланка активності).

За рахунок свого змісту саморегулятивний комплекс виходить на роль ланки управління можливостями системи. Сформувавшись, він здійснює вплив на всі можливості, що має система, стверджуючи примат цілісності над усім, що відбувається в ній.

Він визначає поведінку системи, тобто перехід смислу його типів в можливості системи, що приводить до змін, які відбуваються всередині неї (перетворення властивостей, відображених об'єктів, узагальнення інформації, що має система у своєму розпорядженні, виявлення чого-небудь в пам'яті, руху, контакти із середовищем тощо).

Зміна з моменту появи впливу саморегулятивного комплексу стає системі потрібною, оскільки ним “усвідомлюється” потреба в самозмінах. Усвідомлена необхідність самозмін починає “гнати” процеси у зворотному напрямку - від властивості необхідності до прояву можливостей, властивостей системи.

Але саморегулятивним комплексом “вихоплюються” тільки ті з можливостей, що є в системі, і ті, які відповідають його смислу і загальній ситуації в самій системі.

Властивості самовідображення, поєднані зі смислом його типів, призводять до того, що система може здійснювати будь-які акти довільної поведінки, призупинки, затримки власного розвитку, осмислення власного існування, дії з комфортизації середовища, “замислюватися” над проблемою власного існування, для чого їй потрібно буде реалізувати всі функції, які вона має у своєму розпорядженні.

Саморегулятивний комплекс, який оцінює всю динаміку зв'язків системи з позицій “добре” або “погано”, з погляду підтримання заданості розвитку системи надбудовується над нею. Він починає здійснювати зворотний вплив на систему, використовуючи при цьому будь-яку можливість. Він формує комплекси, функціонування яких спрямоване на самозбереження системи. Їх функціонування, викликане необхідністю збереження системи, здатне її розвивати.

Усі ці зміни відбуваються через перетворення інформації в саморегулятивному комплексі для власного використання. Цей процес відбувається поступово і полягає в наступному. Сигналу, який отримує саморегулятивний комплекс, надається власне “ім'я”, тобто з об'єктивної реальності він переводиться в суб'єктивну. Далі йде перетворення початкової (“пойменованої”) інформації про середовище в засіб збереження системи через її трансформацію в більш повний образ, який би орієнтував систему в навколишньому середовищі. З його появою з початкової, тільки “пойменованої”, і тому ще “смутної” інформації про оточуюче середовище або зміни всередині суспільства в системі починає формуватися більш-менш “зрозумілий” для неї самої образ середовища. З'являються виражені мовою її можливостей (рух, дії) уявлення про те, що щось “далеко”, а щось “близько”, світ предметів, дистанцій, образів середовища, котрі відображаються. Цей умовний образ середовища неминуче буде формуватися саме рухами, діями, які відновлюються. В результаті такі умовні образи і можуть виконувати функцію орієнтування системи в середовищі і тим самим сприяти збереженню, підтриманню стабільності^[463].

Умовні образи середовища, які формуються в саморегулятивному комплексі, змінюються за необхідності з часом, що призводить до появи нових образів системи. Це може відбуватися і при якісних змінах в горизонтальних структурах системи, і при змінах в її вертикальних структурах.

Крім зазначених компонентів, до системи саморегуляції входять процеси рефлексії та управління, що є актами відображення, в яких імпульс, який посилає суспільство у вигляді сигналу про свій стан, проходить подвійний шлях - від суспільства як системи, що відображає, у вигляді рефлексу як процесу відображення процесів, що відбуваються в суспільстві, до саморегулятивного комплексу, в якому відбувається осмислення одержаної інформації, проходить її відбір, в результаті якого виокремлюється та інформація, яка необхідна для узгодження подальших дій системи щодо свого розвитку, і на її основі ґрунтується вибір відповіді у вигляді команд, що застосовуються через процес управління, який несе у зворотному напрямку інформацію про подальші дії.

Інформація, яка не була використана в результаті відбору відповіді, залишається в “базі даних” саморегулятивного комплексу і може бути використана за необхідності.

Так починається дія механізму саморегуляції, спрямованого на вдосконалення процесу пристосування системи до умов середовища, які змінюються. Основним способом такого пристосування, як уже було наголошено раніше, є спосіб зворотного зв'язку.

Нагадаємо, що негативний зворотний зв'язок розуміється як зв'язок, за якого “здійснення на систему певного впливу викликає протидію, що відновлює первісний стан усієї системи або її частини”^[464]. Негативний зворотний зв'язок немовби застерігає систему, її цілісність від впливу середовища або внутрішніх змін, зберігаючи між елементами системи “дане ціле - зовнішнє середовище” специфічну гармонію.

Зворотний зв'язок може бути і позитивним. При цьому здійснений вплив підтримується, і система прагне відійти від свого первісного стану. Позитивний зворотний зв'язок направляє протидію системи, що відображає, відповідно до змін у зовнішньому середовищі або в самій системі. Чим складніша система, чим більш вона диференційована, тим більш адекватно вона відображає вплив середовища або зміни в собі.

Зворотний процес рефлексії, який несе в собі відповідь на сигнал, отриманий саморегулятивним комплексом, називають процесом управління.

Управління можна інтерпретувати як вираження у зовнішнє соціальне середовище суб'єкта, що управляє, прообразу такого його майбутнього стану, який уявляється цьому суб'єктові, оптимального у цих умовах. Послідовно втілюючи цей прообраз в середовище, суб'єкт управління прагне привести його в максимальну відповідність із прообразом: якщо це вдається, мету управлінської акції можна вважати досягнутою¹. Саме у цьому і полягає сутність процесу управління як відповіді на процес рефлексії.

Для управління характерне те, що суб'єкт прагне оволодіти об'єктивними процесами тією мірою, якою йому вдається справитися з цим завданням і здійснити поставлені цілі, він на основі пізнання об'єктом закономірностей змінює об'єктивну дійсність і створює якісно нову ситуацію. Передумовою формування подібних відносин між суб'єктом і об'єктом управління є здатність людини свідомо формувати своє ставлення до світу, суспільства, а також до самої себе, усвідомлювати специфіку свого “я” і цілеспрямовано розвивати свої відносини з навколишнім середовищем. При цьому вона не задовольняється досягнутим станом, а орієнтується на майбутнє. Ця характерна риса проявляється вже на стадії розробки мети^{[465] [466].}

Тому управління можна вважати способом свідомого регулювання відносин між людьми, що характеризується сукупністю їх потреб і прагнень і пошуком забезпечення життєдіяльності даної природи. Якщо в основі цього пошуку лежать свідомі фактори, засновані на пізнанні закономірностей суспільних процесів, людського досвіду, типізації відносин, здійснюється свідоме соціальне управління. Якщо цей пошук ведеться на основі соціально-психологічного пристосування до конкретної соціальної ситуації, то здійснюються процеси саморегуляції. Хоча назвати ці процеси саморегуляцією не зовсім коректно, і це не відповідає дійсності, оскільки процеси соціально- психологічного пристосування теж відносяться до управління, але до його нижчої форми - стихійного управління.

Управління в саморегулятивній системі означає таку, більш вищу форму направленої саморегуляції, в якій здійснюються - при збереженні субстратної структури даної системи - адаптивні зміни у структурі процесів її відтворення, функціонування. Тому регулювання можна охарактеризувати як направлену регуляцію першого порядку, первинне направлене впорядкування будь-яких процесів (наприклад, відтворюючих), а управління як уже вторинне, опосередковано направлене впорядкування (регуляція другого порядку).

А безпосередньо воно є направленою регуляцією процесів регулювання, тобто, умовно кажучи, “регулювання регулювання”¹. Умовність цього виразу пов'язана, передусім, з тим, що регулювання здійснюється тільки через субстанціональний (речовинно-енергетичний) вплив, а управління - безпосередньо через впливи інформаційні і лише опосередковано - через впливи субстанціональні, регулюючі.

Визначальна підсистема саморегульованої системи, щоб бути підсистемою, що управляє, повинна бути здатною хоча б до одного виду випереджаючого, зондуючого впливу на певну підсистему і мати “орган”, що реагує на зворотний випереджаючий вплив - залежно від його параметрів - хоча б двома різними варіантами інформаційних регулятивних впливів (за принципом “якщо..., то...”). Механізм направленої саморегуляції, що володіє цими властивостями, вже є елементарним механізмом управління.

Будь-який складніший механізм управління включає в себе як найпростіші неподільні далі одиниці - елементарні осередки підсистеми, яка управляє.

Спираючись на класифікацію, запропоновану В. Мазуром, В. Королько та іншими вченими^{[467] [468], можна виділити три основні різновиди управлінських впливів.}

Першим видом управлінських впливів є прогресивне управління (організація) - процес такої зміни взаємозв'язку елементів системи, за якого посилюється функціональний характер властивостей цих елементів. При цьому збільшується ступінь організації елементів системи.

Другим видом управлінських впливів є регуляція - процес такої зміни взаємозв'язку елементів системи, за якого підтримується функціональний характер якостей цих елементів (процес змін спрямовується на збереження системи в первісному стані).

До третього типу відносять регресивне управління - процес такої зміни взаємозв’язку елементів системи, за якого послаблюється функціональний характер цих елементів.

Для тих випадків, коли управлінський вплив, спрямований на послаблення, підтримання чи посилення функціонального характеру властивостей елементів, виходить із самої системи і не є зовнішнім по відношенню до неї, можна запропонувати наступні визначення цього впливу^[469].

Самоуправління - це процес такої зміни взаємозв’язку елементів системи, за якого зменшується, підтримується чи посилюється функціональний характер властивостей цих елементів.

Прогресивне самоуправління (самоорганізація) - це процес такої зміни взаємозв’язку елементів системи, за якого посилюється функціональний характер цих елементів.

Саморегуляція - це процес такої довільної зміни взаємозв’язку елементів системи, за якого підтримується функціональний характер властивостей цих елементів.

Регресивне самоуправління - це процес такої довільної зміни взаємозв’язку елементів системи, за якого послаблюється функціональний характер цих елементів.

З цих визначень можна зробити висновок про те, що роль управління полягає в упорядкуванні зв’язків в системі, які за своїм характером можуть бути трьох типів - речовинні, енергетичні, інформаційні. Завдяки їм управління є процесами, що відбуваються на основі відображення.

Процеси відображення й управління пов’язані між собою як зміст і форма одного й того самого явища. Без відображення не будуть існувати процеси управління як явища впорядкування й удосконалення структури системи, що відображає, під впливом системи, що відображається.

Система, що відображає, по відношенню до системи, яка відображається, є системою, що управляє, оскільки вона посилає їй інформацію і є фактором управління. Система, що відображає, у відповідь реагує на отриману інформацію характерним для неї чином, в напрямку, який “задано” завдяки інформації системи, що відображається. Ця специфічність відповідної реакції при відображенні дає змогу говорити про систему, що відображається, як про систему, що управляється.

Оскільки система, що управляє, є фактором управління, то в ній інформація про стан системи й стан навколишнього середовища переробляється й оцінюється. На основі аналізу, що проводиться, приймається певне рішення. Тому головною метою системи, що управляє, є забезпечення цілеспрямованої діяльності системи, її збереження й розвиток для задоволення потреб, що зростають. Потік управлінської інформації, що створює ця система, організує спільну роботу всіх підсистем, забезпечує їх управлінською інформацією, виконуючи завдання зосередження функцій.

У суспільстві повинен існувати кодекс управління і повинні виконуватися закони управління суспільством (закони самоорганізації в тому числі). Наприклад, закон сумісництва: для забезпечення нормального існування суспільства в рамках окремого організму енергія регулювання повинна бути сильнішою від енергії наростання загрозливої інформації.

Сумісництво при цьому розуміється як взаємодія, яка забезпечує збереження як самої системи, так і її елементів. Вищою формою сумісництва є відповідність. Під відповідністю розуміється такий стан елементів системи, який забезпечує розвиток як суспільства загалом, так і його елементів.

У суспільстві за певних умов принцип відповідності отримує статус закону. Прикладом закону відповідності є закони відповідності продуктивних сил та виробничих відносин, базису та надбудови, об’єктивного та суб’єктивного, суспільного буття та суспільної свідомості тощо. Існують і види відповідності: функціональний, що забезпечує відповідність між окремими елементами системи, та додатковий, який означає відповідність між елементами і системою загалом і між окремими стадіями розвитку системи.

Насправді будь-які зовнішні впливи, будь-яка інформація в нашому суспільстві обов’язково регулюються, але регулюються, виходячи із суб’єктивних інтересів.

Отже, система саморегуляції, що існує в саморегулятивних системах, має свої елементи та структуру. До системи саморегуляції входить суспільство (соціальний процес) із соціальними спільнотами, сферами життя та соціальним контролем, саморегулятивний комплекс, що складається з соціальних норм, соціальних інститутів та регулятора і контролює переробку інформації, створює образ для більш чіткого й повного розуміння відповідної дії, процес рефлексії, що базується на процесі відображення і за допомогою якого система надсилає інформацію про свій стан до саморегулятивного комплексу, а відповідна дія проходить через процес управління (в основі якого також лежить загальна властивість матерії - відображення), який несе в собі інформацію про рішення системи, що управляє, для системи, яка управляється, тобто для суспільства.

Звертаючись до функціонального аналізу системи саморегуляції, передусім, слід виокремити два види її діяльності, а саме: внутрішню та зовнішню. При цьому зауважимо, що внутрішня діяльність такої системи спрямована на себе або на суб'єкти організаційних відносин, а зовнішня, навпаки, - на об'єкти, що знаходяться на боці об'єкта. Перші ми можемо класифікувати як життєдіяльність системи саморегуляції, а другі - як функції, що вона має забезпечити у структуру цілого - соціальний організм країни, наприклад.

Для нас важливо дослідити зовнішню діяльність системи саморегуляції соціального процесу, оскільки саме завдяки їй ми можемо встановити форми саморегуляції у ході культурно- історичної еволюції суспільства.

Відомо, що зовнішня діяльність у теорії самоорганізації розглядається як система функцій.

Зовнішня діяльність системи саморегуляції, що виступає функціями цієї системи, постачає у зовнішнє середовище директивну інформацію про стан та заходи системи, пов'язані зі змінами у суспільстві. Функції системи саморегуляції носять подвійний характер: з одного боку, вони завдяки саморегуляції ведуть через цілепокладання до регуляції (управління) суспільства, а з другого - навпаки, від регуляції через стихійність та відсутність цілепокладання ведуть знову до саморегуляції.

Серед функцій системи саморегуляції, по-перше, треба назвати гносеологічну (аналітичну), тобто функцію аналізу середовища як внутрішнього, так і зовнішнього. Зміни, що відбуваються у суспільстві, постійно аналізуються системою саморегуляції. Наприклад, будь-яка зміна у країні (дія саморегуляції) спонукає державні органи влади до реагування на неї (регуляція) через прийняття рішень стосовно ситуації, що склалася (через цілепокладання). З другого боку, відсутність адекватної реакції державних органів влади стосовно відповідної ситуації (регуляції) призводить до формування стихійної реакції суспільства на неї (саморегуляції).

Нерозривно з аналітичною функцією системи саморегуляції пов'язана аксиологічна функція, що виявляється у формуванні пріоритетів функціонування та розвитку суспільства з урахуванням його ціннісних орієнтацій. Ціннісні орієнтири для системи саморегуляції є однією зі складових, що формують “базу даних” цієї системи, тобто при реагуванні суспільства на будь-які зміни у представників різних соціальних спільнот відбуваються оцінювання змін і формування відповідної реакції на них, що передається як груповий досвід.

Безпосередньо за “діяльність” системи саморегуляції відповідає праксиологічна функція, що забезпечує її активність при реагуванні на зміни. Ця діяльність на основі аналізу середовища характеризується пошуком та підбором варіантів відповідної реакції на зміни, підбором відповідних технологій та їх використання. Фактично ця функція відповідає за втілення в життя моделі поведінки суспільства, створеної на основі проаналізованої інформації.

При створенні моделі поведінки системи вступає в дію прогностична функція, за допомогою якої передбачаються можливі наслідки та результати реагування як безпосередні, так і ті, що виявляться згодом.

Тож діяльність людини з регулювання соціального життя чиниться за допомогою семантичного інструментарію, що вкладається у специфічний інструментарій саморегуляції - носіїв інформації, наприклад, законів, постанов, команд, наказів, семантичний тиск на особистість або населення країни загалом, на який справедливо вказує П. Штомпка. І робить людина це шляхом створення постійного інтелектуального напруження та спрямованого обмеження завдяки обмеженням у використанні інформації.

Підводячи підсумки, слід зазначити, що, по-перше, морфологічний аналіз підтвердив наше бачення семантичної природи системи саморегуляції соціального організму країни, повною мірою використав ідею інформаційної форми існування цього явища.

По-друге, у процесі функціонального аналізу встановлено два види діяльності системи саморегуляції соціального процесу, а саме внутрішній (життєдіяльність системи саморегуляції), що спрямований на себе або на суб'єктів організаційних відносин, і зовнішній (функції системи саморегуляції), що направлений на об'єкти, котрі знаходяться на боці об'єкта.

По-третє, структурно-функціональний аналіз виявляє два варіанти формалізації та класифікації систем саморегуляції соціального процесу. Більш глибоким має стати онтологічний аналіз, здатний розкрити історичні форми систем саморегуляції соціального організму країни, оскільки він знімає у філософському сенсі попередні класифікації.

Аналіз історичних форм передбачає системний підхід до явища самореалізації соціального організму країни, у ході якого повинні бути зафіксовані та типологізовані морфологічні та функціональні властивості.

При цьому є ще одна специфіка аналізу цього явища. Його сутність полягає у тому, що треба досягти сумісництва того, що вносить у історичний портрет саморегуляції соціального прогресу підстава, тобто смислогенез, а з другого - розібратися у різноманітті рис та відтінків форм, які з'являються під впливом середовища, в якому він протікає.

Це видно з історії розвитку суспільства, коли у процесах антропосоціогенезу, етно- та расогенезу було закладено основну його функцію - збереження життя людства, що стало наповненням категорії змісту соціального життя. Вираження ця основа знайшла у найрізноманітніших формах історичного розвитку соціального процесу: від первісних спільнот людей, де у синкретичній формі зародилися різні сфери життя суспільства, поступово сформувалася суспільна свідомість, через створення держави та зміни її форм як основного виразника інтересів різних верст населення до поступового об'єднання людей у наддержавні утворення, що на якісно новому рівні підтримують збереження життя людства. Цей поступальний рух відбувався як на рівні окремої людини, соціальних спільнот, окремих держав, так і усього суспільства загалом.

Морфологічний аналіз чітко доводить, що смислогенез охоплює мікро-, макро- та мегарівні руху універсуму, тому починати тут треба з висвітлення організаційних рівнів у системі саморегуляції соціального процесу. Визрівання системи саморегуляції соціального процесу в історичному розвитку поступово “піднімається” від мікрорівня до макрорівня, а далі невпинно рухається у бік мегарівня.

Система саморегуляції у суспільстві діє, передусім, на основі інформаційних впливів. Суспільство як об'єкт, в якому діє саморегуляція, переходить від розвитку шляхом природного добору до розвитку шляхом соціальних перетворень. З появою спільнот людиноподібних мавп починають формуватися сфери суспільства, соціальні інститути і зароджується протиріччя між духовною та матеріальною сторонами буття. Вимальовуються два напрямки розвитку - матеріальний та духовний, які розвиваються за своїми критеріями і мають свої особливості.

Критерієм матеріального розвитку суспільства можна вважати суспільний поділ праці. Одразу треба зазначити, що перший поділ праці відбувся ще на рівні біологічної форми розвитку - це статево-віковий поділ. В еволюції суспільства можна виділити чотири етапи розвитку матеріального напрямку за вказаним критерієм. Перший етап пов'язаний з “неолітичною революцією”, тобто з переходом від привласнюючого до відтворюючого господарства, з появою землеробства та скотарства. Другий етап починається з виділенням ремесла із сільського господарства. Виділення ремесла і його поширення призводить до створення умов, що сприяють розвитку виробничих відносин. Третій - це поява мануфактурного виробництва, що веде до створення широкої основи для швидкого розвитку матеріального виробництва. Четвертий починається з появою електронно-обчислювальних машин і останніми десятиліттями набирає дуже швидких темпів розвитку, що видно на прикладі швидких змін у створенні комп'ютерних технологій, їх розповсюдженні.

Критерієм духовного напрямку можна вважати спосіб збереження інформації і на основі цього виділяється теж чотири етапи в розвитку суспільства. Перший можна пов'язати з появою мови, як одного з основних чинників остаточного переходу від біологічної до соціальної еволюції, коли в усній формі передавалася інформація від покоління до покоління. Про другий етап можна говорити вже після появи писемності, що давало можливість охоплювати, зберігати більше інформації. Третій етап розпочинається з появою друкарства, коли книги стають доступними для широких прошарків населення. Четвертий - це створення глобальних комп'ютерних мереж, за допомогою яких стало можливим спілкування на якісно новому рівні.

Система саморегуляції “надбудовується” над суспільством,

тому із змінами в суспільстві відбуваються і зміни в системі саморегуляції. Її елементи реагують на зміни, які тільки зароджуються в суспільстві, і відразу ж відбувається його перебудова. Оскільки у суспільстві виділено чотири якісно відмінні етапи розвитку як у матеріальній, так і в духовній сфері, то і система саморегуляції змінювала також свою структурність. Механізм переходу суспільства від однієї до іншої форми розвитку було описано вище. Зараз же зазначимо, що зміни вертикальності структури суспільства проявились у виділенні трьох великих рівнів розвитку, що характеризують процеси смислогенезу, а точніше створення форм закріплення та передачі смислу. Перший рівень формується із зародженням людства і триває до появи перших держав, що фактично є періодом первіснообщинного ладу в історії людства, коли в основі смислогенезу лежав здоровий глузд. Його прояви знаходимо в звичаях, традиціях, ритуалах, архетипах тощо, які стали виявами формування у первісних людей соціальних норм, насамперед, архаїчних “першонорм” (мононорм) - заборони інцесту, табу, таліону до зародження релігійних, моральних, ідеологічних норм та норм моральності. Таким чином, у першому періоді розвитку людства закріплення та передача смислу відбуваються в усній формі за допомогою усної мови. Це архетипний рівень системи саморегуляції.

Поступово з переходом до періоду створення та розвитку держав (формування соціального організму країни) здоровий глузд закріплюється в нормативних актах, якими, передусім, стали юридичні закони, що є нормами права. Поряд з ними у державі остаточно сформувалися та виділилися окремо релігійні, моральні норми та норми моральності. Ідеологічні норми нерозривно пов'язані з нормами права і державним управлінням. Отже, з появою держав відбувається перехід до письмового закріплення та передачі смислу у поєднанні з їх усною формалізацією (мовою). Це нормативний рівень системи саморегуляції.

З початком ХХ ст. історичний розвиток суспільства знову привів до поодиноких, а поступово на середину століття і до глобальних змін у смислогенезі. Форми закріплення та передача смислу тут переходять на якісно новий рівень: смисл стає не частиною мови, а частиною так званих “концептуальних систем носіїв мови” (Р. Павільоніс), притаманних окремим суб'єктам пізнання, і є системами інформації, що включають знання і думки про дійсність і можливий стан світу^[470]. Це семантичний рівень системи саморегуляції.

Треба зазначити, що становлення структурних рівнів системи саморегуляції соціального процесу збігається з рухом світової спільноти щаблями цивілізаційного оформлення свого існування. Інакше кажучи, рівні у структурі системи саморегуляції формуються відповідно до типу цивілізаційного розвитку. Одночасно можна зробити висновок, що з настанням інформаційної цивілізації система саморегуляції вступає в нову фазу.

Соціальний організм країни склався на основі архетипного, тобто давнього, рівня системи саморегуляції, що має два підрівні: перший - підрівень привласнюючого господарства та другий - підрівень відтворюючого господарства.

Об'єктом цього рівня, який зазнавав ще істотні впливи речовинно-енергетичних механізмів саморегуляції, а також інформаційних впливів, були соціальні утворення предків Homo sapiens, які почали формувати суспільство як таке.

Архетипний рівень системи саморегуляції формується на основі кількох процесів. Передусім, це процес

антропосоціогенезу, тобто процес еволюції людини, що відбувався паралельно з процесом становлення людського суспільства. Процес антропосоціогенезу можна вважати вихідною точкою для формування суспільства та системи саморегуляції в ньому. Саме завдяки йому і під його впливом з'явилися перші історичні форми системи саморегуляції.

Еволюція форм людини до її сучасного вигляду у різних частинах світу під дією географічних та природних умов спричинила появу інших процесів, які вже можна вважати факторами, що безпосередньо вплинули на формування різноманіття історичних форм архетипного рівня. Це - расогенез, тобто процес утворення рас, етногенез (процес утворення етносів) та процес формування мовних сімей. Завдяки дії цих процесів у суспільстві сформувалися різні культурно-господарські типи, за якими можна поділити історичні форми архетипного рівня. Наразі дія цих процесів не має вже такого впливу, як колись, хоч і нині процеси расо- та етногенезу відіграють значну роль. Ця роль полягає вже не в утворенні нових рас та етносів, а в “асиміляції” різних рас та етносів, їх злитті, що приводить до появи нащадків, нових расо-етнічних груп. На перший погляд, це не має великого значення для формування нових історичних форм, але змішання різних культур, менталітетів тощо приводить до формування у суспільстві нових соціальних норм, які відображають сучасний стан функціонування та розвитку суспільства.

Отже, формування архетипного рівня системи саморегуляції починається з процесу антропосоціогенезу, який у поєднанні з процесами расо- та етногенезу, а також процесом формування мовних сімей спричинив появу історичних форм, які, з одного боку, були на всій території ойкумени однаковими, а з другого, мали значні відмінності залежно від географічних, кліматичних умов, що вплинули на їх утворення.

Для архетипного рівня характерне виникнення перших соціальних утворень - родів, племен, общин та формування соціальних інститутів - вождів племен, рад старійшин, які займали в цей час провідні позиції у спільнотах. Саме вони замінюють водночас власне політичні утворення, що дає можливість стверджувати наявність певного етнополітичного синкретизму. Їх можна визначити як суб'єкт архетипного рівня системи саморегуляції.

В економічній сфері відбувся перший значний поділ праці (“неолітична революція”), що призводить до переходу від привласнюючого до відтворюючого господарства. З цим пов'язаний також перехід від егалітарного суспільства, в якому не існує соціального та майнового розшарування, через зародження соціальних прошарків, що проявилося у створенні інституту вождів, шаманів тощо до формування ранжованого, а потім - і до ієрархічного суспільства. У духовній сфері йде зародження культури, поява первісних форм релігії - магії, нагуалізму, тотемізму, фетишизму, шаманізму. Проявом цих явищ можна вважати “свободу волі”, що ототожнювалася в цей час із “свободою волі” всієї спільноти, а не окремого індивіда.

З початком становлення людської спільноти стихійно починають формуватись і різні варіанти спільного життя людей. Паралельно з ними формуються їх словесно-знакові відображення, частина яких згодом зникає, не витримавши перевірки часом у результаті практики. Залишалися тільки ті форми спільної діяльності та їх словесно-знакові відображення, які забезпечували ефективне функціонування спільноти та її стабільність і подальший розвиток. Ці форми стали нормами спільнот, які вижили. Вони фіксувалися у словесній формі, яка передавалася від покоління до покоління як заповіді предків, що базувалися на їх авторитеті. Авторитетом же у первісному суспільстві користувалися старійшини, тобто ті люди, які доживали до похилого віку, і тому ставали хранителями звичаїв і традицій - носіями інформації, особливо нормативної, що вироблялася спільнотою.

Оскільки старійшини виконували функцію інформаційного забезпечення спільноти, то можна сказати, що вони виступали і як носії регулятивної функції. Вони задовольняли через цю функцію потреби всіх членів спільноти в нормативній інформації, яка вказувала на цілі, засоби, форми дій, а діяльність при цьому здійснювалась окремо кожним членом спільноти самостійно й добровільно в силу внутрішньої потреби. На основі цього механізму починає формуватися саморегулятивний комплекс.

Як уже було зазначено вище, соціальна сфера архетипного рівня саморегуляції характеризується зародженням соціальних прошарків, що проявилося у створенні інституту вождів, шаманів тощо. Вожді як “лідери” соціальних спільнот спиралися у своїй владі або на генеалогічну спорідненість (спадкові вожді), або на звичаї (виборні правителі племен). В їх завдання входили раціональний поділ ресурсів життєзабезпечення (вода, пасовища, місця для ловлі риби тощо), координація перекочувань, охорона стійбищ, вирішення внутрішніх конфліктів між клановими групами чи окремими індивідами. Вони також могли виконувати функцію зв'язку між людьми та силами природи, що обоготворялися. І вождям, і жерцям приписувалися надприродні здібності (харизма), які, як вважалося, надавали їм можливість виводити спільноти з кризових ситуацій.

Система саморегуляції на архетипному рівні має димерну основу: соціальні спільноти виступають у вигляді регульованої системи, а інститут старійшин, вождів, шаманів виступає регулюючою системою відносин в даному суспільстві.

Історично можна виділити кілька форм саморегуляції архетипного рівня. Їх утворення залежить від наявності або відсутності цілепокладання та спонтанності або свідомого створення форми. Тому історичні форми системи саморегуляції можуть з'являтися в різних сферах життя суспільства.

Історичним формам архетипного рівня притаманний синкретизм, що виявилось у поєднанні окремими формами економічного, соціального, політичного та духовного напрямків розвитку суспільства. Для цього рівня можна виділити сім'ю (парну або первісноегалітарну, патріархальну та моногамну), рід (материнський та батьківський (патріархальний), фратрію, плем'я, об'єднання (союз) племен, які у своїй більшості характеризувалися регулюванням соціальних відносин на основі кровно-споріднених зв'язків, та общину (праобщину, ранньородову, пізньородову, сусідсько-територіальну), що характеризує, перш за все, економічні відносини в суспільстві. Особливістю виникнення цих історичних форм є те, що всі вони не є окремими утвореннями, а постійно переплітаються між собою і проявляються одна в одній, що спричиняє труднощі при окремій їх характеристиці.

Відмирання первіснообщинного ладу призвело до формування держави (соціального організму країни) і переходу до другого - нормативного рівня системи саморегуляції, про що йшлося вище. Цей рівень формувався у суспільстві з ІІІ тис. до н.е. й існує сьогодні. Але вже з середини ХХ ст. у суспільстві формується третій рівень системи саморегуляції - семантичний (смисловий), що має кардинально інші основи для подальшого розвитку соціального організму країни.

Таким чином, система саморегуляції формує у процесі свого розвитку три рівні - архетипний, нормативний, семантичний, критерієм поділу яких є форма закріплення та передачі смислу в нормах: неформальні смисли, збагатившись формальним змістом (легітимним) в повній відповідності із законом заперечення заперечення, знову перетворюються на неформальні смисли, що проявляються в загальнолюдських нормах, релігійних принципах. Для цих типів характерне утворення історичних форм на основі певних норм, що зникають з переходом до нового типу системи саморегуляції або поступово трансформуються, змінюючи свою форму, але залишаючи свій зміст.

Отже, можна зробити узагальнюючий висновок про те, що, по-перше, онтологічний аналіз дійсно вивів нас на найбільш доступну нам глибину теоретичного аналізу і дав можливість запропонувати класифікацію історичних форм саморегуляції на рівні смислогенезу. При цьому нами закономірно виділені три рівні системи саморегуляції, а саме: архетипний, нормативний та семантичний.

По-друге, відповідно до рівнів існування смислів система саморегуляції здійснює специфічний алгоритм організаційного впорядкування відносин у громадянському суспільстві, а саме: на архетипному рівні - регулювання; на нормативному рівні - управління; на семантичному рівні - керівництво.

По-третє, кожен з трьох поданих рівнів має загальною властивістю те, що він по-своєму впливає на зменшення ентропії соціального процесу, а різняться вони тим, що засоби при цьому використовують різні: архетипний - символіку, міфи; нормативний - норми моралі та права, а семантичний - ідеали як смислові одиниці, що втілюють ідеї у конкретному образі.

По-четверте, історичні форми саморегуляції соціального процесу подано як інтеграцію морфологічних та функціональних властивостей даної системи, що часуються з майбутнього, діють у сьогоденні і відходять у минуле. При цьому стало ясно, що є сенс звернути більшу увагу на ідеї синархії, які розробляються езотеричною філософією, що посилається на початкове існування певної ієрархії організаційних рівнів та форм.

По-п'яте, у ході аналізу з'ясувалося, що існують суперечності між рівнями системи саморегуляції та організаційними утвореннями, які формуються та діють як суб'єкт процесу саморегуляції, відсутній збіг у цих рівнях. Перші є сенс називати соціальними інститутами, тобто такими утвореннями, що регулюють нашу поведінку у ході культурно-історичного процесу за рахунок смислів, а другі - організаційними утвореннями, носіями яких є люди, що виступають агентами саморегулятивних впливів. Історичні форми саморегуляції соціального процесу якраз і є поєднанням тих й інших у суб'єкт регулятивних відносин.

По-шосте, історичні форми саморегуляції соціального організму країни проходить у онтогенезі кожен соціальний організм. Соціальний організм країни фактично змушений на кожному новому етапі розвитку відбирати елементи та форму системи саморегуляції з того, що світова спільнота вже пережила і свого часу викинула у зовнішнє середовище.

5.2.