Тяжкі часи 1790—1835 pp,

Смерть Йосифа II. була великим нещастєм для Австрії, а особливо для підданого селянства.

Патент про знесене панщини, виданий д. ІО.лютого 1789 p. мав війти в житє тілько від 1.

' ч,

’) Griinbcrg, там-же f. 348,

того, що стратила пі а Йосифом, але на скріплене й розширене своєї власти.

Леопольд II. скоро прибув до Відня, велїв зараз по всїх края^поскли- кати шляхетські сойми, котрих Йосиф U. не скликав нїколи. Ti сойми мали висловити бажаня „країв“, повибирати депутації і прислати їх до Відня для спільної наради з цїсарем. I хоч цїсар виразно наказав, аби сойми^й депутації заняли ся тілько справою Йосифінського ґрунтового податку та зміни панщизняних відносин, то шляхта на тім не стала, а висловила таку купу своїх сердечних бажань у всїх питанях державного житя, що коли би цїсар був захотїв усе те сповнити, був би мусїв пересипати цїлу Австрію що до одної цеголки і завернути історію в зад не о 40, але о 100 або й більше лїт. B панщизняних справах вони жадали скасованя всїх Йоси- фових змін і регуляцій і задержаня панщини в такім розмірі, як була за Марії Тереси. Нїхто крім панів не смів би no- сїдати млинів, броварів і шинків; панам мало бути вільно бити підданих буками як до вподоби, тілько число буків мало ■ бути записане в протоколї; панаммало бути вільно викидати з ґрунту таких підданих, котрі на панське жадане не

захочуть ізикупити ся з панщини; ґрунти по безпотомних підданих мали переходити на власність панів, а не,· як приписав був Йосиф, на власністьдержави; такси, які доси побирала держава при перенесеню підданської власности з батька на сина, гроші, які давала дер- 1 жава підданим за форшпани, такси за шлюбні дозволи й ті, які побирано від підданих при увільненю з.

Cero новому цїсареви було таки за богато. Він знїс остатнїй патент свойого брата з 10. лютого 1789 p. і більше

нїчого. Bd инші жаданя шляхетних ли?

царів бука й нагайки він кинув під стіл. Тай той патент цїсар знїс не радо; він бояв ся, що селяни почнуть бунтувати ся, особливо в краях більше розвитих, як у Чехії таМоравії. Селянство справдї починало декуди бурити ся і грозити, так що й панам зробило ся страшно, ij чеський сойм, домагаючи ся скасованя Иосифінських установ, заявив виразно, що сам уложить і піддасть цїсареви під розвагу свій власний, справедливійший плян переміни панщини¹)*

Цїсар узяв їх за слово і в патентї з 9. мая 1790 p. висловив бажанє, аби дїдичі старали ся як найбільше підданих увільнювати від панщини за добровільним окупом. Ta цїсар не вірив шляхтї, і хоча в тім патентї запевнював ЇЇ, що панщизняну роботу признає першим і головним обовязком підданих, то рівночасно тайним циркуляром наказав урядам, аби в кождім разї, скоротілько піддані зажадають викупу панщини, уряд зараз переводив такий викуп навіть проти панської волї. Шляхта в крик f Почала нарікати на дволичне поступу- ванє уряду. Уряд пробував зацитькувати її, але далї робив своє. A коли

по деяких селах селяни починали бурити ся і шляхта зажадала проти них війська, упімнув її цїсар делїкатно, що „треба троха попустити хлопам, хоч би й з маленьким посвяченєм своїх інтересів. тим більше, що при теперішнїх відносинах держава не може дати дїдичам достаточної військової помочи“.

Розумієть ся, шляхта й не думала про такий плян, і тілько просила цї- саря, аби не рушати більше тої дра- зливої й небезпечної справи, тим більше, що й так революційні думки ширять ся по краю і грозять усему громадському порядкови. Цїсар Леопольд думав було взяти ся сам до сеї справи, та й його постигла передчасна смерть д. 28. лю- гого 1792 p. Його наступник Франц II. (пізнїйше цїсар австрійський Франц I.) не мав у собі навіть стілько поступового духа, що Леопольд. B найвисших ві- деньських урядах ї в соймах тягли ся ще цїлих 6 лїт безхосенні балаканя про поправу долї підданих, аж поки й ті не

M Grtinborg_t там-же I₁ стр. 354, 355.

скінчили ся виданєм патенту з 1. вересня 1798 p., котрим позволяло ся викупу- ванс панщини, але тілько за добровільною згодою дїдича й підданого та за затвердженєм циркулярного уряду. Ce було остатнє слово австрійського пан- щизняного праводавства аж до самого 1846 року.¹)

Від тепер настали тяжкі часи. Австрія запутала ся в довголїтнї та кро- ваві війни з Францією, потерпіла страшенні страти людьми й грішми, дійшла в 1811 p. до великого банкротства і довго ще потому не могла отямити ся. По упадку французького цїсаря Hano- лєона в 1815 p. Австрія приступила до так званого Святого союза держав, що мав головно на метї здусити всякий свобідний рух, усяке самостійне народне житє в Европі. Розумієть ся, що про гіідношенс селянства, про свободи для підданих тут не могло бути анї мови.

Тому, що справа державного банкротства в Австрії мало кому тепер відома докладно, хоч мала велике значінє для розвою економічних відносин також у Галичині, то не від річи буде сказати про неї кілька слів. Паперові

гроші заведено в Австрії у-перве за часів Марії Тереси, і то на сам перед так зв. платні облігації по 25 і по 100 рин- ських, котрих у червнї 1761 p. видано на 7 мілїонів, а в маю 1762 p.

25, 10 і 5 p. і оголошено, що державні каси приймають половину всякої вплати тими паперами, а другу половину металевими грішми. При посеред- нїх податках, акцизах, митах, цлах можна було тілько третю часть платити | банкоцетлями. Примусового курсу тї папери не мали, т. e. цїсарська каса не могла нїкого силувати, аби при виплатї брав банкоцетлї. Ta про те вони йшли, нарід брав їх радо і були навіть такі роки, коли їх курс був крихітку (на l-2⁰/) висший від металевої монети.

Ta ось від 1771 p. уряд почав друкувати' тих паперів чим раз більше. Настала семилїтня війна з Прусами, гроший треба було богато, найбогатший край

— Чехія — був^дуже знищений війною. Під панованем Иосифа II. показуєть ся в державнім буджетї недобір. B 1784 — 1786 pp. він виносив ще ледво по 4мі- лїони річно, в 1787—1790 ужегіересїчно по 20 мілїонів. Приходило ся рік річно видавати більше й більипе паперових гроший. При вступленю Иосифа II. на панованє всїх банкоцетлїв у обігу було несповна 6,800.000; при його смерти звиш 28 мілїонів. Инші державні довги зросли за той час майже о 121 мілїонів p. Ta ось за панованя Франца L настали довголїтнї, нещасливі для Австрії війни з Французами. Банкоцетлїв видавано чим раз більше. Ще в роках 1793—1798 вони стояли в рівній цїнї з металевою монетою, хоча замісь

26,700.0 їх пущено в обіг 91,860.000 p., хоча державні довги з 390 мілїонів зросли аж на 572 мілїони; самого проценту від тих довгів треба було річно замісь 16 аж 25 мілїонів, а недобір у державнім буджетї з 28,600.000 зміг ся на 56,666.000 p. Ha саме військо видано в роках 1793—1798 звиш 534 мілїони, то значить видавано пересїчно в роцї 89 міл., а всї державні доходи давали річно ледво 75 мілїонів p., так що на саме військо треба було в тих

роках видати о 83 мілїони більше, нїж виносив увесь державний дохід.

Ta далї прийшло далеко гірше,

B 1799 p. видано нових банкоцетлїв майже на 148 мілїонів. A що ще від ! 1791 p. каси нераз не хотїли давати за них металевих гроший (бо не мали), то їх торгова цїна почала падати. Патен- • том із 15. мая 1800 p. заведено ще нові, дрібнїйші банкоцетлї по 1 і 2 ринські, і се ще погіршило справу, бо при кінцї того року було вже в обігу

337,170.0 p. банкоцетлїв, а за 100 p. сріблом треба було дати 128 p. паперами. B роках 1803 — 1805 був спокій, то й відносини не погіршили ся значно, часть банкоцетлїв винято з обігу і спалено, але вже з початком 1805 p. їх було в обігу знов 337 мілїонів p. Війну 1805 p. вела Австрія переважно за англійські гроші, та про те число банкоцетлїв зросло таки о 40 мілїонів, а їх вартість падала все низше, так що в по- ловинї 1806 p. за 100 p. сріблом платили 160 p. банкоцетлями. По скінченю війни почали ся в найвисших цїсарських урядах горячі наради над направою лиха, та вони не довели нї до чого

путнього. Деякі урядники радили по просту знизити вартість банкоцетлїв, як то кажуть, з іменної на торгову, се значить: хто доси мав банкоцетлїв на 160 p. іменної вартости, від тепер мав би силою цісарського розпорядженя тілько 100. Цїсар не пристав на се, ба- чучи в тім просте шахрайство, а згодив ся радше на заведене деяких нових і підвисшенє старих податків. Ta краї були виссані, податки впливали слабо, а потреби державні росли страшенно. Прийшли по війнї нові втрати; з початком 1810 року було банкоцетлїв у обігу близько 900 мілїонів, а за 100p, сріблом треба було дати 400 p. паперами. 1 знов почали високі урядники ріддавати цїсареви думку — зменшити номінальну вартість тих паперів до торгової, то значить заявити патентом, що від тепер 400 p. банкоцетлями варті тілько 100 p, і викупити їх зараз по такій цїнї за нові — також паперові гроші. Цїсар Франц противив ся сему, та в кінцї мусїв уступити. Д. 26. лютого 1810 p. видано цїсарський патент, котрим установлено вартість 300 p.

Ч. 155. 6

•

також паперовими грішми, ило звали ся по нїмецьки ,,ATiplosungschoine^u, аунас були названі по просту „шайними“. Аби не пускати металевих гроший із краю, заборонено привозити з заграницї каву, а властиво наложено високе цло 60 p. на кождий сотнар, заборонено спро- | ваджувати заграничні вина, закуповувано металеву монету на біржі. Ta все се не помагало нїчого. Аби для „шай- них“ паперів забезпечити лїпший курс, і постановлено сконфіскувати церковні маєтки, позабирано з церков мало що не все срібло й золото, та тим попасли ся головно жидівські гандлярі й спекулянти, а скарб дістав дуже малу запомогу. Ha державні потреби приходило ся видавати все нові банкоцетлї; в половинї 1810 p. було їх усїх на

1.049,502.0 p., а з сего 978 мілїонів у обігу. Задумано продавати на лїціта- ції великі духовні добра, що були оцї- нені на 300 мілїонів вартости, та духовні мали при цїсарськім дворі сильних прихильників і не допустили до сего. Найвисші урядники тратили голову в тих вічних клопотах і бояли ся вибуху кровавої революції. Пробувано ще разобтяжити людність і заведено новий так званий маєтковий податок (па-

тент із 8. вересня 1811 p.), та й се не помагало. Вартість банкоцетлїв падала страшенно: в червнї 1810 p, за 100 p. сріблом платили 396, у липнї 406, у серпнї 449, у вереснУ 490, у листопаді 961 p. банкоцетлями. Уряд силкував ся запомогти лиху вибиваючи як найбільше дрібної мідяної монети, та про те лихо невменшало ся. Всїкупцї, промисловцї, рільники не мали спромоги сповнювати своїх грошевих зобовязань і д. 11. грудня 1810 p. мусївурядустановити мораторію (проволоку) для всяких виплат, щомали бути доконані срібною чи золотою монетою. I се не помогло. B початку18И р. бан- коцетлївуобігубуло звиш 1060 мілїонів p., а за 100 p. сріблом треба було дати 1200 p. паперами. Д. 20. лютого видано новий патент, котрим постановлено, що від тепер банкоцетлї мають мати тілько пяту часть тої вартости, яка написана на них; вони мають бутивобігутілько до ЗіГсїчня 1812 p. і повинні бути до того часу виміняні за нові „шайні“ банкноти по 500 за 100. Податки і всякі виплати можна сплачувати банкоцетлями, але в скількости пять раз більшій (отже хто мав платити 20 p., мусїв датиІООр. банкоцетлями). Так само зменшено вартість дрібної монети: 30 кр. мідяків

мали мати вартість 6 кр., 15-крейцарові — 3 кр. Проценти, які мав платити уряя від облігацій, зменшено на половину. Отсе було те памятне в історії австрійське державне банкротство, котрого наслідки почуваємо ще й доси, бо позатягані тодї величезні довги ще й доси не сплачені, а хронічний недобір у державнім буджетї ледво в остатніх роках мин. віку, з крайнім нагіруженєм податкової сили всеї людности удало ся усунути, тай то, здасть ся, не наддовго.¹)

Правда, більша часть Иосифових приписів лишила ся нескасована, але лишила ся на папері. Пани не дбали про них і поводили ся з підданими по старому, по старопольськи. Бачимо се найліпше з губернїяльного розпоря- дженя з 2. січня 1802 p., в котрім виказано богато надужить панів над підданими, чи то таких, що вже давно, за Иосифа II. і неразпотому бували забо- ронювані (на приклад, аби дідичі самовільно не ділили підданських грунтів і на однім „цілім*¹ ґрунтїнеосаджували двох або більше підданих, аби піддан-

M Adolf Hear, Die Ktnanzen Oesterreiehs іrT XIX. Jahrliiindert. Ргак 1877, розд. 2. Das StaalsbanKerntt стор. TT 85,

ських ґрунтів не прилучували до своїх домінїяльних, аби не силували підданих * до більшої панщини по над ту, яка приписана в інвентаріях, аби в нових інвентаріях не накладали на підданих більших тягарів, нїж були в старих, аби не визичували своїх підданих на роботу нїкому иншому), ЧИ TO нових, що були надуживанєм виданих уже законів, н. пр. аби дїдичі не силували підданих до викупу панщини без відома окружної власти і то до некорисного для підданих, аби запомогу дану підданому в часї голоду або переднівку не обраховували собі на роботизну і не велїли її потому відробляти, і так само аби не казали собі відробляти „довгів за борговані напитки", а властиво тої горівки, яку самі пани самовільно накидали підданим.¹)^

B Иосифінських приписах не було анї мови про те, аби пан мав право карати підданого на тїлї. Тілько за Леопольда, циркуляром із 31. марта 1790 p. сказано було, що ц и p к у л я p н а в л a c т ь у разї опору підданих супроти власти має право карати підданого бу’) I. Заневич, Знесенє панщини в Гл- личинї, дир. Житє і Слово IV, 276 -280

ками. Аж патентом із 2. цвітня 1802, а потім із 3. серпня 1803 p. позволено j й дїдичам карати підданих на тїлї, але при тім наказано їм, аби на кожду тї- лесну кару жадали дозволу з циркулу і надто постарали ся о свідоцтво лї- каря, що підданий здоров і може при- ' суджену йому кару витримати.¹) Ta нема що й говорити про те, що анї за Йо- сифових часів анї гизнїйше пани анї на хвилю не могли обійти ся без „букового закона" і що про дозвіл власти, записуване розданих кіїв або лїкарські свідоцтва їм нїколи й не снило ся. Правда, підданим надано за те патентом із 1806 p. право в разї побитя йти зі скаргою не до пана, але просто до циркулу. Ta_jLuo з того! Шляхтапокли- кала ся на Йосифів придворний декрет із 20. падолиста 1781 p., в котрідд нїби то була встановлена кара 1 ринського відень- ської валюти (40 кр.) за одного бука,-) і в ’ найгіршім разї платила т, зв. „прегравації,, т. є кару наложену за утискане підда-

’) M. Dnlaeki V. Ostro\v. Lexieon Her po!ltisrlimi Grsetzo Tiir Galizicn iiinl Biiku\\ina, Wien 1842, і. 292—293,

0 Ів. Заневичнаведеиа книжка, а також Жите і Слово IV, 280.

них, а підданих била до схочу. Найбільша часть тих надужить не доходила до відомости уряду; наш селянин привик уже був до панських та економських буків так, як до щоденного хлїба. Тілько при надзвичайних випадках йому вдавало ся заносити скаргу і доходити свого права до тої міри, що дїдича засуджували на кару за „преґравацію“ і на заплату селянинови за шкоду та за біль. Ta й тих надзвичайних випадків мусїло бути дуже богато, коли до кінця 1829 року самих кар за кривджене підданих набрало ся 84.818 ринських, а відплат пошкодованим 122.262 p., разом 264.073 ринських.¹) A зваживши високу цїну гро- ший у тих часах мусимо сказати, що за яких 40 літ галицькі -пани заплатили за бите й кривджене підданих, доказане їм урядово, свідками, більше як мілїон ринських на наші гроші. Народо- любцї були, нема що казати!

Ta найбільшим нещастєм, яке лишили ті часи в спадку потомкам, було заведене грунтового податку в 1821

') Karl FTOt*iiiski, Graehiclito iiiul In- siruetbn Cibor die Kntstehmg' Gebahimg und zu orfolgende Auflosung cIes GemeiiidespeifherfondP in Galizien, рукопис бібл. Оссол. 2866.

роцї. Про зміну старого, недостаточного оподаткованя, при котрому весь тягар лягав на притиснених і без того підданих, а панські грунти були майже вільні від податку, говорено в Віднї в най- висших урядових кругахіще від 1806 p. Ще в тім роцї велїв цїсар Франц вибрати окрему придворну комісію для регуляції податку, і поручив їй виро- % бити плян оподаткованя справедливий і одностайний для всїх країв австрійської держави. Ta наради сеї комісії йшли дуже помалу, раз через ненастанні війни, а по друге й через те, що її члени не могли погодити ся між собою. Ледво в 1813 роцї комісія згодила ся на те, що замісь дотеперішньої контрі- буції треба запровадити грунтовий податок, до котрого би належали: податок від грунтів, податок від панщини і податок від домів. Був тут хоч невеличкий, а все таки поступ, бо очевидно ходило вже о оподатковане не самих підданих, але також і панів та висшого духовенства. Але яким способом вимірювати сей податок, чи від чистого, чи від гуртового доходу, про се ще довгі лїта раджено в комісії, і тілько на за- сїданю 16. цвітня 1816 p. комісія згодила ся на заведене постійного катастру

на взір того, який був заведений у Me- діолянї в Італії. Ta се була дуже коштовна річ; уже тодї обчислено, що заведене такого катастру (т. є. поміру всїх ґрунтів і записаня їх у відповідні ґрунтові книги) коштувало би для цї- лої монархії звиш 10 мілїонів ринських, а в касї державній у тих часах була величезна посуха. Для того розложено сю працю на 20 лїт і ці'сар велїв роз-

**·· m '

почати п в полудневих краях: Тиролю, Країнї й Дальмації. Галичина мусїла на такий катастер чекати ще цїлихЗОлїт!¹)

Ta про те 1819 p. заведено в Галичині' ґрунтовий податок, але на ста-

Г¥ · ···« ·

рих основах. Домінп мали подати самі податковим властям, який дохід приносять їх і підданські ґрунти. B поученю до податкових урядів наказано, що де буде поданий^низший гуртовий дохід, нїж за часів Йосифа, там треба вимірювати податок від того низшого доходу. 3 того вийшло таке, що пани подавали свій дохід із грунтів далеко низшим, як був справдї, і навіть як був перед 35 роками за часів Йосифа, далї повтягали і пооподатковували як пан

ські богато ґрунтів рустікальних, особливо в Сяніцкім, Стрийськім, Станїсла- вівськім і Коломийськім округах, а в кінцї затаїли від оподаткованя більше як мі- лїон своїх власних ґрунтів.¹) От тим то не диво, що грунтовий податок у Галичині від його настаня в p. 1819 був дуже малий і з року на рікусезменшав ся. Коли в 1821—25 p. він виносив _ч 3,800.000 p., то в роках 1826—1835 розписано вже лиш по 3,140,000 p., а в 1836—1848 лиш по 2,800.000 річно.²)

Ta найгірше для наших селян у тій регуляції було те, що пани повтягали богато рустікальних грунтів до своїх. Усе те повписувано в нові інвентарії і в панську табулю. A що пізнїйше, при скасованю панщини, власне ті інвентарії з 1819 року були приняті за основу для означеня, котрі ґрунти мають належати до селян, а котрі до панів, то

к. ,

^]) A. I)f*rr. там-же 28—29.

'-) A. Heer, там-жє 29. Варто завважити, що вже й перед тим східня Галичина була більше обтяжена, нїж західня. Коло 1800 року весь податок, який платили пани й піддані, т. зв. домінїкальниЙ і рустікальиий, виносив у СХІД- ічїй Галичині 1,145.000 p., а в західній тілько 972.000 p. див. A. Beer, Oir Fmanzeu Oester- reichs tin XIX. Jahrh. 9,

з сего вийшло страшенне нещастє для краю, вийшло більше як 32.000 так званих сервітутових процесів за лїси та пасовиска. Селяни покликали ся при тім звичайно на старші, Йосифінські інвен- тарії, де пустки, пізнїйше зарослі лїсами, і пасовиска були записані як хлопські або громадські, а пани стояли на інвен- тарїях з 1819 року — і вигравали справи та руйнували цїлі села.

Зрештою на наслїдки сеї нової установи не треба було чекати аж так довго. Вони дали себе почути зараз численними скаргами підданих на панів за те, що ті замінюють їм їх добрі грунти за свої невжитки, або й зовсім відбирають їм грунти. Уряд мусїв роз- порядженями з 26. мая 1825 і з 3. липня 1825 p. пригадувати панам давиїйші приписи що до заміни й подїлу підданських грунтів, тай то з тим додатком, що доля підданих від часу переходу Галичини під Австрію і доси помимо всяких заборон супроти панських наду- жить майже зовсїм не поліпшила ся¹)· Зрештою закони наказували, що коли пан відібрав підданому не весь грунт,

M М. Ur