Концепція, моделі, алгоритми геоекологічного дослідження регіональних природоохоронних систем

Термін „конструктивний” трактується як такий, що належить до конструкції і в якого є можливість лягти в основу чогось (С.І. Ожегов, 1986). У цьому первинному розумінні терміну мова йшла про організацію певного об’єкта з допомогою конструктивних елементів, про придатність або пов’язаність їх з конструюванням.

розробку теоретичних та методичних засад наукового прогнозування наслідків зростаючого впливу діяльності суспільства на навколишнє середовище;

створення загальної теорії цілеспрямованого перетворення природи і регіональних конструктивно-перетворюючих моделей оптимізації середовища;

розробки наукової теорії на основі вивчення обміну речовиною, енергією і інформацією раціональних природно-технічних систем і створення оптимальних моделей таких систем в якості форми територіальної організації виробничих сил суспільства.

У своїй наступній праці разом з А.А. Мінцем І.П. Герасимов обґрунтовує напрямки оптимізації територіальної організації виробництва і навколишнього середовища шляхом деконцентрацїї виробничих сил і їх відносно рівномірного розміщення на більшій частині освоєних і частково резервних територій країни з метою розосередження основних джерел забруднення; докорінної перебудови розміщення окремих найбільш брудних виробництв з їх винесенням за межі основних районів заселення; резервування територій з оптимальним станом навколишнього середовища для життєдіяльності населення і рекреаційного використання.

Таким чином, конструктивно-географічний підхід передбачає створення таких схем (конструктів) природно-господарських систем, які б відповідали критеріям доцільності та оптимальності.

Як зауважує О.І. Шаблій, об’єктом науки є певний фрагмент реальності - предметної чи духовної, на який спрямована її увага та який опосередкований системою понять і категорій, а також методами дослідження. На думку В.М. Петліна, об’єктом дослідження конструктивної географії виступає конструкт - логічне або інтелектуальне утворення, яке розкриває відношення між певними об’єктами або подіями на основі знання про їх організацію. Конструкт є модельним утворенням, яке відображає закономірності просторово- часової організації певного об’єкта і з допомогою якого здійснюється оцінка вірності знань про певні властивості, процеси, явища, що з ним відбуваються в реальності. Стосовно об’єкта дисертаційного дослідження, то ним виступає регіональна система охорони природи як структуроване і впорядковане утворення. Стосовно конструктивно-географічного напряму досліджень об’єкта це означає, що він спрямований на виявлення просторово-часових закономірностей його організації.

Теоретико-методологічні засади досліджень екомереж

Поняття „організація системи” - це розуміння її структури (сукупності зв’язків і відносин між елементами) і функціонування у відповідності з цією структурою. В.С. Преображенський поняття „організація” тлумачить як внутрішню впорядкованість, узгодженість, взаємодію частин цілого, зумовлених його будовою.

Концепція оптимальної організації території сьогодні є найактуальнішою у конструктивно-географічних дослідженнях. Пошук шляхів її реалізації М.Д. Гродзинський (1993) вбачає у розробці пріоритетів і критеріїв ландшафтно-екологічної оптимальності території. Під територіально-екологічною оптимізацією розуміють підтримання екологічної рівноваги в регіоні з допомогою раціонального співвідношення перетворених і збережених ландшафтів, органічного поєднання виробничих, соціальних та екологічних функцій господарських систем, створення належних геопросторових умов життєдіяльності населення. В кожному конкретному районі це співвідношення має свої певні еколого-соціально- економічні особливості, оптимізація яких є цілеспрямованою перспективою розвитку. Головним завданням територіально-екологічної оптимізації є виважене поєднання виробничих, природовідновних та соціальних функцій геосистем в інтересах досягнення належних просторово-екологічних умов життєдіяльності населення. Оптимально організована територія повинна бути високопродуктивною, малоконфліктною, естетично привабливою, екологічно надійною і стабільною.

Цілеспрямовані наукові розробки схем оптимальної організації території розпочались в Європі з 60-х років в лоні ландшафтно-екологічних досліджень. Це були “ландшафтні плани” у ФРН, “ландшафтно-екологічні плани” у Чехословаччині, “територіальні комплексні схеми охорони природи “в CPCP.

Ландшафтно-екологічна оптимізація території виступає одним із напрямків територіально-екологічної оптимізації. Її досягнення передбачає визначення і реалізацію ландшафтно-екологічних пріоритетів, серед яких найважливішими є природоохоронний, антропоекологічний, виробничий, естетичний, рекреаційний тощо.

В основу ландшафтно-екологічної оптимізації закладають ідею концепції збалансованого пропорційно узгодженого розвитку, яка передбачає:

- орієнтацію виробництва на місцеву сировинно-ресурсну базу;

- запровадження завершених енерговиробничих циклів, орієнтованих на виробництво повноцінної готової продукції;

- максимальне використання і відродження традиційних видів природокористування;

- оптимізацію структури землекористування;

- реалізацію комплексу природоохоронних і природовідтворювальних заходів;

- створення умов просторово-комфортної життєдіяльності населення;

- екологізацію виробничих процесів, господарської діяльності;

- збалансований (пропорційний) розвиток природної, соціальної, економічної підсистем.

Першим етапом оптимізації є визначення ландшафтно-екологічних пріоритетів розвитку регіону на основі ранжування видів функцій у порядку їх значущості для даного регіону з урахуванням сучасної еколого-географічної ситуації в ньому, специфіки його господарської ролі в масштабах країни та природновідновної ролі у природних територіальних комплексах вищих рангів. Вважають, що за умов глобальної екологічної кризи найвищим пріоритетом

Прикладна екологія будь-якого регіону є анропоекологічні функції, які забезпечують створення комфортних і гігієнічно стабільних умов середовища життєдіяльності людей та природоохоронні функції, які відповідають за збереження біорізноманіття.

При оптимізацїї геосистем будь-якого рівня саме ці функції мають бути цільовими.

Пріоритет другого порядку слід визначати за функцією, згідно з якою геосистема має найвищий природний потенціал. При однаково сприятливих природних умовах для виконання декількох функцій пріоритет віддається тій із них, яка пов'язана з меншим екологічним ризиком або надто важлива з екологічної точки зору.

Таким чином, пріоритетність функцій визначається як ієрархія цілей оптимізацїї. Функціями першого порядку є природоохоронна та антропоекологічна, другого - ті, що мають найвищий природний потенціал, третього - функції, що сприяють реалізації функцій другого порядку.

Ідея створення регіональної системи природоохоронних територій (РСПТ) заходу України належить науковцям Львівського університету і задекларована у наукових працях Я. Кравчука, Р. Гнатюк, Ю. Зінька, В. Брусака, опублікованих впродовж 1994-1999 років. Концептуальною базою побудови такої регіональної системи виступають базові заповідні території значних площ і високого рангу заповідності (природні і біосферні заповідники, національні та регіональні ландшафтні парки), ув’язані в єдині природоохоронні пояси за геоморфологічно-ландшафтними критеріями. У праці “Перспективи формування природоохоронної системи Поділля” ними запропонована система природоохоронних поясів (Розтоцько-Гологоро-Кременецький, Товтровий, Дністровський), які об’єднують у єдину мережу наявні і перспективні заповідні території Західного і частини Північного Поділля. На думку цих авторів, створення регіональних систем природоохоронних територій сприятиме покращанню ландшафтної репрезентативності території, комплексного рекреаційного (екотуристичного) її освоєння.

Формуванню регіональних еколого-стабілізаційних систем (PEC) - як впорядкованої єдності природних комплексів, орієнтованої на підтримання екологічної рівноваги у навколишньому середовищі, присвячені праці Л.П.

При геоекологічному дослідженні природоохоронних систем, зокрема екомереж окреслюються дві основні змістовні складові - екосередовищна й антропічна. Перша має зміст традиційного природничого окреслення, оскільки завдання збереження та відновлення природних комплексів є енвайронменталіським за його природничою змістовністю; друга - гуманістична складова - поки що опрацьована слабо, однак вона є наскрізною у такого роду дослідженнях завдяки їх суспільній мотиваційності, соціальній спрямованості. Таке трактування географічних досліджень природоохоронних систем надає їм два головні відтінки: природничо-географічний та гуманістично-географічний (антропо-географічний), які органічно поєднуватимуться в конструктивно-географічному підході. Вивчення ландшафтних складових природоохоронних мереж, екомереж є природничим об’єктно і предметно, бо вивчаються природні у своїй основі земні об’єкти і напрацьовуються адекватні їм наукові знання. Гуманістичність екомереж проявляється в їх соціально-екологічній, суспільній ролі і значимості як середовища життєдіяльності людини, з його просторовим психолого-екологічним комфортом.

При необхідності міждисциплінарного опрацювання питання формування природоохоронних систем роль географії у розбудові теоретичних і прикладних аспектів реалізації даного завдання є визначальною. Природничо-географічний, ландшафтознавчий Теоретико-методологічні засади досліджень екомереж аспект формування таких систем є провідним, оскільки ландшафтні комплекси є первинними їх складовими, а їх функціонування відбувається у ландшафтному середовищі.

Ландшафтознавчим аспектам формування перспективних екомереж присвячено ряд наукових праць. Зокрема, поняттєво-термінологічні питання висвітлені у працях, розширене трактування ландшафтного різноманіття відображено М.Д. Гродзинським, П.Г. Шищенком, М.А.Голубцем, ландшафтознавчі аспекти створення національної екомережі містяться у працях, проблеми розвитку природоохоронного та конструктивного ландшафтознавства, ландшафтної репрезентативності об’єктів екомережі, ландшафтно-геохімічних передумов формування екомережі, ландшафтного обгрунтування створення екомереж у транскордонних регіонах, оцінювання антропогенної перетвореності ландшафтів перспективних екомереж.

Зокрема Ю.Н. Фаріон, В.М. Чехній наголошують на доцільності акцентування уваги при ландшафтознавчому розгляді категорії екомережі і таких її особливостей:

визнанні різнорангових ландшафтних комплексів первинними елементами екомережі; біоцентрично-мережевій структурі екомереж, головним чинником формування якої є біотичні зв’язки між ландшафтами;

наявності функціональних зв’язків обміну речовиною, енергією, інформацією як визначальною ознакою системного утворення:

визнання міграційних основним типом функціональних зв’язків, що забезпечують її функціональну цілісність;

поліфункціональному змісті екомереж; просторово-функціональній динаміці і розвитку;

керованості людиною.

Геоекологічні аспекти концепції екомережі витікають із об’єктно-суб’єктної сутності географічного підходу. Географи, які вивчають ландшафтну сферу Землі, в якій живе і розвивається людство, в основу концепції екомережі закладають ландшафтний підхід. Сутність його полягатиме в тому, що в концепції екомережі повинні бути в першу чергу відпрацьовані її ландшафтознавчі пріоритети, які у значній мірі є базовими інтегральними для подальшої розробки на їх основі галузевих наукових аспектів.

Розвиток географічних аспектів ландшафтного різноманіття передбачає багатогранне трактування категорії “ландшафт”. Як зазначає П.Г. Шищенко, найважливішим інструментом пізнання і дослідження просторово-часової системно-ієрархічної організації складових географічної оболонки виступає ландшафтний аналіз і синтез. При цьому увага акцентується на уявленні про ландшафт як просторово-часову систему, що розвивається і проектується, зазнаючи антропогенних перетворень, тобто проектний аспект ландшафтного аналізу і синтезу може бути успішно застосованим по відношенню до концепції екомереж та увійти до складу її географічних складових. Розробка схем регіональних чи національної екомереж є прикладом просторового конструювання і проектування і саме тому за допомогою ландшафтного аналізу і синтезу з’являється можливість реалізації таких цілей проектного аналізу і синтезу: 1) оптимального перетворення ландшафту і використання його природних ресурсів; 2) конструювання оптимальної структурно-функціональної організації регіону. Ці дві головні цілі адекватно відображають етапність реалізації географічних складових оптимізацїї природокористування. Такі властивості ландшафту як цілісність, стійкість, біологічна продуктивність визначатимуть естетичність, екологічність і функціональну адекватність ландшафтів.

Однак постає питання адекватного включення до екомереж всієї палітри ландшафтного різноманіття регіону, відповідності екомережі ландшафтній структурі території. Збереження і відтворення всього ландшафтного різноманіття регіону є одним з основних критеріїв репрезентативності екомереж. В основу виділення просторових структур схеми екомережі необхідно покласти ландшафтну карту території і схему ландшафтного районування, за допомогою яких виділяються головні структурні елементи екомережі (з урахуванням ландшафтного різноманіття території). Які критерії є визначальними при оцінюванні ландшафтного різноманіття? У легенді ландшафтної карти України, яка розміщена у підручнику з фізичної географії наведено 101 різновид рівнинних ландшафтів та ЗО

Прикладна екологія різновидів гірських ландшафтів. Згідно зі схемою фізико-географічного районування, територія України поділена на 229 фізико-географічні райони; 47 фізико-географічні області, 11 фізико-географічні краї, три підзони та чотири природні зони, дві фізико-географічні країни. Територія Поділля розташована у трьох фізико-географічних зонах, трьох краях, тринадцяти фізико-географічних областях, тридцяти шести фізико-географічних районах, що зумовлює її ландшафтне різноманіття.

Головними структурними елементами перспективних екомереж виступатимуть території та об’єкти природно-заповідного фонду, а їх територіальна структура наповнює основу територіальної структури перспективних екомереж. Власне тому обґрунтоване забезпечення виділів фізико-географічного районування заповідними об’єктами певних рангів, які б відповідали визначальним зональним та азональним регіональним рисам природи, як зазначає В.М. Пащенко, має бути визначено сутнісно і генетично, за системою характерних показників. Це означає, що певному рангу фізико-географічних таксонів відповідатиме певний ранг заповідних територій, зокрема біосферний заповідник - природній зоні, підзоні; фізико-географічній гірській країні; природний заповідник, національний природний парк - фізико-географічному краю, фізико-географічній області чи декільком областям; заказник, регіональний ландшафтний парк - фізико-географічному району, районам; пам’ятка природи, заповідне урочище - ландшафту і його морфологічним одиницям: місцевостям, урочищам. Такий поділ можна вважати умовним, однак він даватиме можливість репрезентувати заповідними об’єктами ландшафтні структури території і тим самим забезпечувати збереження ландшафтного різноманіття регіону (рис. 2.5).

Важливою геоекологічною рисою екомережі виступає її ландшафтно-ценотичне наповнення, яке відповідало б ценотичному різноманіттю території на рівні ключових, сполучних, буферних та відновлювальних територій. Ценотична значимість заповідних територій, а відтак й екомереж може бути оцінена за двома параметрами: наявністю в них типових угруповань, наявністю в них рідкісних угруповань. Водночас важливим критерієм оцінки екомережі виступає її ландшафтно-ценотична репрезентативність - охоплення мережею різноманіття природної рослинності регіону. Як зазначає Т.Л. Андрієнко (2003), ценотичне різноманіття України не репрезентовано належним чином у заповідних територіях та об’єктах з багатьох причин, одна з яких - історична.

Рис. 2.5. Відповідність заповідних категорій певним таксонам фізико-географічного районування

Сучасні екологічні спостереження та оцінки показують, що збереження генофонду будь- якого регіону, його ландшафтного багатства можливе за умови 10-15% заповідності його Теоретико-методологічні засади досліджень екомереж території і залучення у структуру регіональної екомережі 40-60% загальної території. Згідно з програмою формування національної екомережі, до її складу передбачено включити 37% природних угідь, 10,5% яких представлятимуть заповідні території. Для території України ці показники дотримано, однак навіть побіжний аналіз заповідності і структури земельного фонду свідчить про серйозні проблеми з організацією екомереж у Вінницькій, Черкаській, Кіровоградській, Полтавській, Дніпропетровській, Миколаївській, Запорізькій, Донецькій, Харківській та Луганській областях.

О.Г. Топчієв (2008) наголошує на необхідності розробки методичних схем та конкретних методик формування екомереж, адаптованих до різних природних і соціально- економічних умов регіонів. Безумовно, що особливості природних і соціально-еколого- економічних умов диктують індивідуальні вимоги до підходів, стартових параметрів формування структурних елементів екомереж. Так, частка природних ядер буде відмінною у різних ландшафтних зонах України і корелюватиме з часткою збереженої природної рослинності, часткою заповідних територій. Відповідно різною буде структура природної рослинності ландшафтних зон у складі екомережі. Водночас функції екокоридорів у гірських і горбогірних районах, лісовій зоні виконуватимуть лісові ландшафти, в той час як в умовах степових ландшафтів екокоридори проходитимуть долинами річок, озер, морських узбереж.

Проектування екомереж передбачає збереження та охорону не тільки заповідних ландшафтів, воно сприятиме впорядкуванню антропогенних навантажень на всю ландшафтну структуру регіону. Зокрема, формуватиметься так званий екологічний каркас території, який виконуватиме важливі еколого-стабілізаційні функції, забезпечуватиме оптимізацію структури земельного фонду, покращання комфортності, санітарно-гігієнічних умов життєдіяльності людей. Актуальність конструювання такого каркасу є особливо значущою для ряду областей лісостепової та степової зон України з високою часткою змінених та окультурених ландшафтів. Географічні принципи організації культурного ландшафту задекларовані А.Г. Ісаченком. їх можна представити в такому вигляді:

• культурний ландшафт не повинен бути одноманітним, у ньому немає місця для антропогенних пустирів;

• із всіх видів використання земель пріоритет необхідно надавати зеленому покриву;

• у проектах організації території обов’язкове місце належить охоронним територіям, раціональна планувальна структура повинна супроводжуватись зовнішнім благоустроєм ландшафту;

• раціональне розміщення угідь, правильний режим їх використання і збереження необхідно поєднувати з заходами нарощування їх потенціалу.

При організації культурного ландшафту важливо отримати довгострокові і стійкі зміни природних функцій ландшафту на значних площах. Цього можна досягти шляхом регулювання цих функцій. Ще А.І. Воєйков вказував два головних природних „важелі” впливу на природу з метою отримання найбільшого господарського ефекту. На них спирався В.В. Докучаев у своїх планах перетворення природи степів. Це рослинний покрив і стік, бо вони є найбільш зручними „входами” у геосистему і виходами з неї, відносно легко піддаються штучному регулюванню і тісно пов’язані зі всіма її функціональними ланками (рис.2.6).

Рослинність у природній системі виконує функцію постійного стабілізатора і тим самим сприяє посиленню внутрішньоландшафтного колообігу, утриманню речовин у ландшафті. Водночас регулювання стоку впливає на гравігенне перенесення твердого матеріалу, випаровування, водну міграцію хімічних елементів, ґрунтоутворення, функціонування біоти, біологічну продуктивність.

Наповнення концепції екомереж географічним змістом передбачає розробку методологічних принципів і методичних підходів до виваженої та екологічно безпечної ландшафтно-екологічної організації території.

Крім встановлення ландшафтно-екологічних пріоритетів, оптимізація геосистем має передбачати визначення тих її станів, які є для неї оптимальними у природному та

суспільному відношеннях.

Рис.2.6. Схема регулювання функцій ландшафту за допомогою біоти і стоку (за О.Г.Ісаченко)

М.Д.Гродзинський (2008) вважає, що оптимальна ландшафтно-екологічна організація території зводиться до обґрунтування такої територіальної диференціації функцій (взаєморозташування угідь), за якої максимально повно реалізуються природні потенціали геосистем, виключаються ймовірні ризики, невідповідності між природними задатками та їх функціональним використанням.

Екологічна роль і значення екомережі полягає у створенні цілісної системи збереження і відтворення природного різноманіття, середовищ існування організмів, підтримання природної рівноваги та екологічної місткості територій. Її суспільна роль полягає у покращанні природних умов життєдіяльності людей, збільшенні продуктивності природних ресурсів, збереженні історично-культурної спадщини, створенні підвалин екологічно збалансованого розвитку території.

На досягнення збалансованого розвитку, забезпечення комфортних природних умов життєдіяльності спрямована Загальнодержавна програма формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 роки і розроблені на її основі місцеві програми формування регіональних екологічних мереж. Програмами передбачено впорядкування природокористування і природозаповідання, розбудову цілеспрямованих форм організації території, оптимізацію ландшафтно-екологічної структури господарювання і життєдіяльності.

Важливими завданнями стратегії збереження біорізноманіття є:

1) призупинення процесу деградації ключових ландшафтних систем та зміцнення їх цілісності.;

2) зменшення загроз біорізноманіттю;

3) формування розуміння суспільством ролі біорізноманіття в його житті.

В європейському контексті є розуміння того, що збереження природної спадщини - це одна з основних засад забезпечення сталого розвитку в регіоні. Універсальним підходом до збереження біорізноманіття є розвиток екологічних мереж. Реалізація концепції екомереж передбачає наукове обґрунтування та вирішення низки взаємопов’язаних завдань у певній послідовності (за таким алгоритмом):

• розробку екологічних критеріїв та рекомендацій, на основі яких має бути створена екомережа;

• створення схеми національної екомережі з дотриманням міжнародних вимог і забезпеченням її сумісності з аналогічними мережами сусідніх країн;

• оптимізацію мережі територій та об'єктів природно-заповідного фонду як головних вузлових елементів екомережі;

• створення регіональних екомереж,

• здійснення спеціальних заходів для забезпечення міграції тварин і рослин в місцях перетину природних і транспортних коридорів;

Теоретико-методологічні засади досліджень екомереж

• захист середовищ існування тварин під час міграції та зимівлі, створення системи їх охорони;

• здійснення заходів з запобігання негативному впливу на природні комплекси - елементи національної екомережі.

Контрольні запитання і завдання:

1. Що передбачає геоекологічний напрям дослідження екомереж?

2. Екомережа як природоохоронна система: її функціональна роль і значимість.

3. Розкрийте сутність ландшафтного різноманіття і особливостей його збереження за умов реалізації екомережевого підходу.

4. Висвітліть суспільно-екологічну роль екомережі.

Література:

1. Борейко В.Е. История заповедного дела в Украине / В.Е. Борейко - К.: КЭНЦ, 2002. - 270 с.

2. Всеєвропейська стратегія збереження біологічного та ландшафтного різноманіття. - К.: Авалон, 1998.-52 с.

3. Герасимов И.П. Конструктивная география: цели, методы, результаты / И.П. Герасимов // Известия ВГО. - M.: Наука, 1966. - № 5. - С. 5-12.

4. Герасимов И.П. Методологические проблемы экологизации современной науки / И.П. Герасимов // Общество и природная среда. - M.: Знание, 1980. - С. 66-86.

5. Герасимчук З.В. Регіональна політика сталого розвитку: методологія формування, механізми реалізації /З.В. Герасимчук - Луцьк: Надстир’я, 2001. - 528 с.

6. Голубець М.А. Біотична різноманітність і наукові підходи до її збереження / М.А. Голубець - Львів: Ліга-Прес, 2003. - 33 с.

7. Голубець М.А. Плівка життя / М.А. Голубець - Львів: “Поллі”, 1997. - 186 с.

8. Гриневецький В.Т. Поняття екомережі та основні напрями її ландшафтознавчого обгрунтування в Україні / В.Т. Гриневецький // Український географічний журнал. - K.: Видавничий дім „Академперіодика”, 2002. - №4. - С. 62-67.

9. Гродзинський М.Д. Ландшафтне різноманіття як компонента сталого розвитку / М.Д. Гродзинський, П.Г. Шищенко // Проблеми сталого розвитку України. - K.: “БМТ”, 2001. - С. 243-262.

10. Гродзинський М.Д. Пізнання ландшафту: місце і простір. [Монографія у 2-х т.] / М.Д. Гродзинський - K.: Видавничо-поліграфічний центр „Київський Університет”: Т. 1. - 2005. - 431 с. Т.2.-2005.-503 с.

11. Закон України „Про екологічну мережу України”. За станом на 24 червня 2004 p., № 1864-ΓV. // Відомості Верховної ради. № 52. - K., 2004. - С. 502.

12. Закон України „Про Загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі на 200-2015 роки” № 1989-ІП. // Відомості Верховної Ради. № 47. - K., 2000. - С. 405.

13. Исаченко А.Г. Экологический потенциал ландшафта / А.Г. Исаченко // Известия ВГО. - С.-Пб.: Наука, 1991 - Т.123. - Вып.4. - С. 395-401.

14. Катало О.О. Проблеми розбудови екомережі та вибору її територіальних елементів: українська практика та європейський досвід / О.О.Кагало // Матеріали міжнародної науково-практичної конференції [Розвиток заповідної справи в Україні і формування Пан’європейської екологічної мережі.] (м.Рахів, 11-13 листопада 2008). Ред. колег: Гамор Ф.Д. (відп. ред.) та ін. - Рахів, 2008. - С. 195-200.

15. Конвенція про охорону біологічного різноманіття // Екологія і закон. Екологічне законодавство України удвох книгах. Кн. 2. - K.: Юрінком Інтер, 1998. - С. 494-517.

16. Концепція трансєвропейських природоохоронних поясів та розбудова екологічної мережі в Україні / Ю. Зінько, Я. Кравчук, В. Брусак, В. Казаков // Україна та глобальні процеси: географічний вимір. [36. наук, праць. В 3-х т.] - Київ-Луцьк: Ред.-вид. від. „Вежа” Волин. Держ. Ун-ту ім. лесі Українки, 2000. - Т. 3. - С. 24 -27.

17. Коржик В. Екологічна мережа чи еколандшафтна мережа / В. Коржик // Україна: географічні проблеми сталого розвитку. В 4-х т. - К.:ВГЛ Обрії, 2004. - Т.2. - С. 58-60.

18. Лавров С.Б. Геоэкология: теория и некоторые вопросы практики / С.Б. Лавров // Известия ВГО. - С.-Пб.: Наука, 1989. - Т.121. - Вып. 2. - С. 119-126.

19. Методи геоекологічних досліджень. [Навчальний посібник] / за ред. М.М. Гродзинського,

П.Г. Шищенка - К.: ВЦ “Київський університет”, 1999. - 243 с.

20. Мовчан Я.І. Розбудова екомережі України / Я.І. Мовчан, Ю.Р. Шеляг-Сосонко, С.Ю. Попович - K.: Зелений світ, 1999. - 127 с.

21. Неронов В.М. Биосферные заповедники и глобальный мониторинг окружающей среды / В.М. Неронов, С.Г. Тушинский, Т.Ю. Семенова // Охрана природы и воспроизводство природных ресурсов. Т. 14. - M.: ВИНИТИ, 1983. - С. 7-123.

22. Пащенко В.М. Гуманістичність екомережі: географічний аспект / В.М.Пащенко // Український географічний журнал. - К.: Видавничий дім „Академперіодика”, 2004. - №3. - С. 29-35.

23. Петлін В.М. Конструктивне ландшафтознавство / В.М. Петлін. - Львів: Видавничий центр ЛНУ ім. Івана Франка, 2010. - 544 с.

24. Попович С.Ю. Природно-заповідна справа. [Навчальний посібник.] / С.Ю. Попович - K.: Арістей, 2007. - 480 с.

25. Природные национальные парки Украины. [П.Т. Ященко, Е.М. Гребенюк, Л.А. Тасенкевич и др.] - Львов: Вища школа, 1988. - 199 с.

26. Природоохранные геосистемы // Геоэкологические принципы проектирования природно­технических геосистем. - Москва: ИГ АН СССР, 1987. - С.246-271.

27. Приходько М.М. Регіональна екологічна мережа як фактор оптимізації ландшафтів Івано- Франківської області / М.М. Приходько // Наукові записки ТДПУ. Серія: географія. - Тернопіль: Видави, відділ ТДПУ, 2004. -№2. Частина 1. - С. 215-221.

28. Территориальные системы экологической стабильности ландшафта / А. Бучек, Я. Ларина, И. Лэв, Э. Зимова// Studiageograpliica. - 1985. -№ 88. Bmo, 1985. - С. 135-150.

29. Топчиев А.Г. Геоэкология: географические основы природопользования / А.Г. Топчиев - Одесса: “Астропринт”, 1996.-392с.

30. Україна: основні тенденції взаємодії суспільства і природи у XX столітті (географічний аспект) / За ред. Л.Г. Руденка. - K.: Академперіодика, 2005. - 320 с.

31. Фаріон Ю.М. Ландшафтознавчі аспекти створення екомережі України / Ю.М. Фаріон, В.М. Чехній // Український географічний журнал. - K.: Видавничий дім „Академперіодика”, - 2004, № 3. - С. 36-43.

32. Формування регіональних схем екомережі. Методичні рекомендації [Т. Андрієнко-Малюк, Л. Вакаренко, Є. Гребенюк та ін.] - K.: HAH України, 2004, - 76 С.

33. Царик Л.П. Географічні засади формування і розвитку регіональних природоохоронних систем: концептуальні підходи, практична реалізація. Монографія / Л.П. Царик - Тернопіль: „Підручники і посібники”, 2009. - 320 с.

34. Царик Л.П. Еколого-географічний аналіз і оцінювання території: теорія та практика / Л.П. Царик. - Тернопіль: „Навчальна книга - Богдан”, 2006. - 256 с.

35. Царик Л.П. Європейські природоохоронні домовленості і їх реалізація в Україні / Л.П. Царик // Наукові записки ТИПУ. Серія: Географія. - Тернопіль: Видави, відділ ТИПУ, 2007. - №1. - С. 155- 160.

36. Царик П.Л. Регіональна екомережа: географічні аспекти формування і розвитку (на матеріалах Тернопільської області) / П.Л. Царик - Тернопіль: Видави, відділ ТИПУ, 2005. - 172 с.

37. Шеляг-Сосонко Ю. Єдина екомережа - стратегія сталого розвитку / Ю. Шеляг-Сосонко // Рідна природа. - 2001.-№1. - С. 14-16.

38. Шищенко П.Г. Принципы и методы ландшафтного анализа в региональном проектировании / П.Г. Шищенко. - К.: Фитосоциоцентр, 1999. - 284 с.

39. Strategia wdrazania krajowej sieci ecologicznej ECONET-Polska. - Warszawa, 1998. - 272 s.

40. Zroznicowanie I prezemiany srodowiska przyrodniczo-kulturowego wyzyny krakowsko-czestochowskiej / Pod redalекології було доволі значне: забезпечення відпочинку населення і одночасне збереження навколишнього середовища; специфіка рекреаційної екології у місті, у сільській місцевості; у різних природних зонах і типах природної рослинності; економічне забезпечення рекреаційної діяльності; вплив рекреаційної діяльності на ґрунти, трав’янисту та лісову рослинність тощо. Натомість дуже мало уваги приділялось впливу рекреаційного середовища на фізіологічний стан людини.

Згідно з визначенням рекреаційної екології О.О. Бейдика (1997 рік) рекреаційна екологія це наука про взаємодію рекреанта з довкіллям, що виникла на стику двох наукових напрямів: рекреаційної географії та екології людини.

Згідно цього визначення і структуровано даний розділ: перша частина якого присвячена впливу довкілля на рекреанта, друга, навпаки, впливу рекреації на довкілля.

3.1.