Поняттєво-термінологічна система “регіональна природоохоронна мережа”

Поняттєво-термінологічною називають струнку, логічно побудовану, тісно взаємозв’язану і взаємнодоповнювальну систему понять, термінів, ознак, категорій, принципів, законів, закономірностей, аксіом, критеріїв виділення природоохоронних об’єктів, методів, методик і методологій їх вивчення, моніторингу стану та управлінських заходів, яка пояснює, дозволяє пізнавати структуру, особливості функціонування, механізми створення та обґрунтовувати рекомендації з оптимізацїї використання мережі об’єктів природно-заповідного фонду.

Теоретико-методологічні засади досліджень екомереж

Заповідна справа - це сфера наукової і практичної діяльності зі збереження природи, що базується на теоретичних положеннях багатьох наук природничого і гуманітарного напрямів. Однак, запозиченість терміну “заповідна справа” від російського “заповедное дело”, що трактується як “дело о заповедниках” внесло певну двозначність у його трактування. Зокрема, заповідну справу можна розглядати як таку, що забезпечує збереження як природної, так і культурної спадщини. Власне тому у природоохоронній галузі доцільно було б використовувати термін “природно-заповідна справа”, який у офіційних документах з’явився тільки у 2005 році. Проте і сьогодні існують різні тлумачення змісту категорії “природно-заповідна справа”, що ускладнює її використання у науковій і навчальній літературі. Її трактують як науку, яка об’єднує науковців різних напрямів для вирішення спільної групи питань, як сферу практичної діяльності у створенні природоохоронних територій, як гуманістичну ідеологію людського ставлення до природи тощо. К.М. Ситник трактує еколого-соціальне розуміння заповідної справи як сфери збереження генетичних ресурсів планети, найбільш повної репрезентативності екосистем, відображення історії формування і географічних особливостей їх поширення, що задовольняло б майбутні наукові, господарські і соціальні потреби людей.

Висловлювались пропозиції про виділення окремого наукового напряму щодо охорони природи. М.Ф. Реймерс пропонував іменувати науку про охорону природи як сепортологію, С.М. Стойко - заповідною геосозологією, С.Ю. Попович - природно-заповідною справою. Заповідна справа в науковому відношенні, - у розумінні М. Д. Гродзинського, - “являє собою не окрему науку чи науковий напрям, а комплекс наук, чиї закони, закономірності, концепції та інші положення і методи знаходять застосування при вирішенні питань, важливих для охорони природи на територіях та об’єктах природно-заповідного фонду” (Заповідна справа... с.9).

У 80-х роках XX століття заповідна геосозологія збагатилась новими термінами: “природно-заповідні території”, “природно-заповідна мережа”, “природно-заповідний фонд”, які підвели необхідність появи і терміну “природно-заповідна справа”. Природно-заповідна справа, - у трактуванні С.Ю. Поповича, - це “система наукових, правових, економічних, еколого-освітніх, культурно-виховних, созотехнологічних, організаційно-технічних та інших заходів, моральних норм і гуманістичних світоглядів, спрямованих на збереження варіабельності біорізноманіття на генетичному, видовому, популяційному, біоценотичному, біогеоценотичному, ландшафтному, біомному, біосферному рівнях організації живого, забезпечення його відтворення та можливості екологічно збалансованого гуманного використання" (Попович С.Ю., 2007).

Наукові основи заповідної справи, організації мережі заповідних об’єктів різноманітного призначення будувались на наступних принципах: біогеоценотичному, історичному, зонально-географічному, екологічному, господарському, соціальному, науково- дослідницькому, дидактичному. Єдиної загальновизнаної класифікації заповідних об’єктів живої і неживої природи, однак, не було розроблено. Один із варіантів класифікації (розроблений С.М. Стойком у 1980 р.) включав перелік критеріїв створення заповідного об’єкта: його походження, призначення, характер і ступінь заповідності, природоохоронний статус, природоохоронну, біогеоценотичну і ландшафтну оригінальність, типовість, наукове і практичне значення, загальне значення для охорони природи.

Згідно з цими критеріями у класифікації природно-заповідного фонду було виділено чотири підпорядковані заповідно-таксономічні ранги: відділ заповідних об’єктів, клас, порядок і тип.

Відділи об’єднують заповідні територіальні комплекси, однорідні за своїм походженням; класи - за функціональним і цільовим призначенням; порядки - за ознаками зонально-географічної і екосистемної спільноти; типи - за комплексом екологічних і систематичних груп рослинного і тваринного світу, а також за характерними ознаками об’єктів неживої матерії. У природно-заповідному фонді того часу виділялись такі класи наявних і потенційних заповідних об’єктів: заповідники, національні парки, резервати, заказники, пам’ятки природи, природні парки, заповідно-мисливські господарства, зони

Прикладна екологія спокою, охоронні (буферні) зони, санітарно-курортні зони, унікальні ландшафти, ландшафтно-естетичні траси, штучні природні об’єкти.

З позиції М.Ф. Реймерса заповідні об’єкти є складовими природоохоронних територій, які займають певні ділянки біосфери, вилучені людьми з інтенсивного господарського використання і спрямовані для збереження екологічної рівноваги, підтримання середовища життєдіяльності, охорони природних ресурсів, цінних природних і штучних об’єктів і явищ, що мають історичне, господарське та естетичне значення (тобто для нетрадиційних особливо важливих еколого-соціально-екологічних цілей). У відповідності з підходом М.Ф. Реймерса статус природоохоронних територій мають чотири основні категорії: заповідні, об’єктозахисні, ресурсозахисні та середовищетвірні (середовищезахисні). До заповідних природоохоронних територій належать всі великі за площами та ефективні за формами охорони біосферні і природні заповідники, резервати з заповідним режимом.

Природоохоронні об’єктозахисні території створюються з метою збереження і правильної експлуатації інженерних, будівельно-архітектурних та інших об’єктів (захисні смуги вздовж шосейних та залізничних шляхів, мостів, ділянки природи навколо пам’яток культури тощо).

Природоохоронні ресурсозахисні території створюються з метою часткової охорони природного комплексу для збереження одного або декількох видів природних ресурсів. До них належать заказники, лісомисливські господарства, схилозахисні, полезахисні, водоохоронні ліси, рибоохоронна рослинність та інша рослинність разом з територією, яку вона займає.

Природоохоронні середовищезахисні території забезпечують підтримку відносно збалансованого режиму, екологічної рівноваги природного середовища. До них належать зелені зони населених пунктів, курортні зони, природні національні та регіональні ландшафтні парки, а також всі інші природоохоронні території, орієнтовані на відпочинок і відновлення здоров’я людей, покращання середовища населених місць та умов ведення господарства.

Стаття 61 Закону України “Про охорону навколишнього природного середовища” засвідчує, що територією чи об’єктом природно-заповідного фонду (ПЗФ) оголошуються ділянки суші та водного простору, природні комплекси, які мають особливу екологічну, наукову, естетичну і народногосподарську цінність і призначені для збереження природної різноманітності, генофонду видів рослин і тварин, підтримання загального екологічного балансу та фонового моніторингу навколишнього природного середовища і вилучаються з господарського використання повністю чи частково. Заповідний фонд був єдиним об’єктом державної охорони, управління і використання, наділений певним змістом і займав особливе місце серед чисельних категорій інших охоронних територій.

На рис. 2.2. відображена схема взаємозв’язків цілей створення територій з особливою охороною, сутність яких пов’язана з реалізацією двох основних функцій: ресурсоохоронних і середовищетвірних, на які накладаються заповідні, об’єкто-захисні, рекреаційні.

Таким чином, природоохоронна територія розглядається як частина суші (акваторії) повністю чи частково, довготривало чи тимчасово вилучена з інтенсивного господарського використання і скерована для збереження екологічної рівноваги, підтримання середовища життєдіяльності людей, цінних природних і штучних об’єктів та явищ, що мають історичне, господарське і естетичне значення.

За визначенням комісії МСОП, природоохоронна територія - це ділянка земної поверхні або водного простору, спеціально визначена для збереження біорізноманіття, природних і пов’язаних з ними культурних ресурсів, природоохоронний режим на якій забезпечується законодавчими та іншими ефективними засобами. Відмінність у трактуванні категорій полягає у тому, що у першому визначенні вона скерована для підтримання екологічної рівноваги, збереження середовища життєдіяльності людей, цінних природних і штучних об’єктів та явищ, що мають історичне, господарське і естетичне значення. У другому - вона є спеціально визначеною для збереження біорізноманіття, природних і пов’язаних з ними культурних ресурсів. Таким чином, у зміст категорії “природоохоронна територія” за

Теоретико-методологічні засади досліджень екомереж

М.Ф. Реймерсом входить таке поняття як “природно-заповідна територія”. У другому випадку такий аналог провести можна доволі умовно. В такий спосіб категорія “природоохоронна територія” має частково розбіжне тлумачення. За визначенням М.Ф. Реймерса, це територія (акваторія), яка повністю чи частково, довготривало чи короткочасно вилучена з інтенсивного господарського використання. За визначенням комісії МСОП, природоохоронний режим на ній забезпечується законодавчими та іншими ефективними засобами.

Однак категорія “природоохоронна територія” за своїм змістом є складовою категорії “природоохоронна мережа”. Крім того, природоохоронна мережа передбачає входження до неї й інших охоронних територій, які не входять до складу природно-заповідного фонду. Це так звані охоронні території об’єктів інших груп - зелені зони міст, ліси першої групи,

Р. - ресурсоохоронні території;

3. - заповідно-еталонні охоронні території;

Рц. - частина середовищетвірних і ресурсоохоронних територій, що виділяються для цілей рекреації;

П.-І. - частина середовшцетвірних і

ресурсоохоронних територій, що виділяється для забезпечення пізнавально-інформаційних цілей;

С.

Об. - об’єкто-захисні охоронні природні і природно-антропогенні території;

Г. - ділянки спеціального збереження генофонду.

Рис.2.2. Схема взаємодії цілей створення

охоронних територій

Таким чином, природоохоронну мережу можна розглядати як сукупність природоохоронних територій різного функціонального призначення.

Дуже часто у літературі термін “мережа” ототожнюється з терміном “система”. На думку С.Ю. Поповича, ці терміни є близькими за змістом, О.В. Яблоков та М.Ф. Реймерс ці терміни протиставляють, А.Ж. Меллума вважає, що цілеспрямована діяльність з охорони природних об’єктів - їх виявлення, збереження, облік, управління діями - все це надає сукупності природно-заповідних територій системних властивостей.

Разом з тим, на момент розробки екологічно оптимальних структур території регіонів наприкінці 80-х років минулого століття природоохоронні території входили до складу комплексних утворень, змодельованих на схемах, планах і прогнозах та передбачених для запровадження у практику господарювання. Зокрема велась наукова розробка схем природних каркасів досліджуваних територій складовими яких були ранговані за ступенем екологічного значення природні ділянки у формі просторової мережі, нерозривний зв’язок яких створює передумови для досягнення природної екологічної рівноваги. Водночас природоохоронними системами їх іменувати вбачалось завчасно, оскільки система передбачає таке поєднання природоохоронних територій, за якого досягатиметься принципово нове якісне ціле - забезпечення підтримання екологічного балансу, рівноваги, збереження і відновлення біорізноманітності в межах певного регіону тощо.

З прийняттям конференцією OOH з навколишнього середовища і розвитку Міжнародної стратегії сталого розвитку активізуються наукові дослідження узгодженого збалансованого невиснажливого розвитку, в якому екологічна складова є невід’ємною його частиною. Однією з головних передумов сталого еколого-соціально-економічного розвитку є формування так званих природних каркасів екологічної безпеки регіонів, під якими розуміють територіальну поєднану систему природних та природно-антропогенних територій

Прикладна екологія середовищетвірного і природоохоронного призначення, що забезпечують динамічну стійкість і сприятливе середовище життєдіяльності соціуму з метою збереження загальної структури ландшафтно- культурної організації середовища.

На цьому ж форумі прийнята Міжнародна конвенція про охорону біорізноманіття, яка є основою еволюції і функціонування біосфери, сталого забезпечення потреб населення.

На думку М.А. Голубця, біорізноманітність - це одна з найхарактерніших рис живого. Її повне пізнання неможливе, оскільки вона динамічна, мінлива, зумовлена боротьбою за існування, дією природного добору, мінливістю умов середовища. З позицій науковця- біолога поняття біорізноманітності охоплює всі її прояви на всіх рівнях організації і ступенях структуризацїї живого. Категорія „біорізноманітность” набула сьогодні глибокого соціального змісту, а тому є об’єктом широкої зацікавленості суспільства, наукового пізнання, глибокого вивчення. При розкритті цього поняття виділяють три основні рівні організації живого, яким відповідають три фундаментальні аспекти біорізноманітності: генетичний, видовий та екосистем ний (Голубець М.А., 2003).

Генетична біорізноманітність - це сукупність генофондів різних популяцій одного виду. Помилковою є думка, що охорона певного виду у заповідниках дає підставу на його винищення на решті території ареалу поширення. Генетичне різноманіття передбачає збереження різних популяцій даного виду на всьому ареалі його поширення. Звідси виникає необхідність створення екологічної мережі, яка є запорукою збереження генетичної біорізноманітності.

Видова біорізноманітність - це сукупність видів, що населяють територію. Втрата хоча би одного виду незворотна. Скорочення видової різноманітності відбувається сьогодні за рахунок інтенсифікації процесів вимирання видів через руйнування місць їхнього проживання.

Екосистемна (ландшафтна) біорізноманітність - це сукупність унікальних і типових лісових, лучних, болотних, степових, гірських, рівнинних, морських, річкових та інших угруповань. Кожна із екосистем є неповторною та особливою, навіть за умови її типовості для даного району.

Екосистеми є основними об’єктами природозаповідання, вони репрезентують біогеографічну особливість кожного природного регіону.

Екосистемна або ландшафтна біорізноманітність включає сукупність ландшафтних систем всіх рангів в межах певної території.

А.С. Вікторов (1996) під ландшафтним різноманіттям розуміє ’’кількість та контрастність видів природних територіальних комплексів (ПТК)”. М.Д. Гродзинський, П.Г. Шищенко (1999) вказують на чотири аспекти трактування ландшафтного різноманіття: ландшафтознавчий, антропогенний, біоцентричний і гуманістичний. Ці аспекти взаємодоповнюють один одного і не вступають у суперечність.

Геосистемне трактування ландшафтної різноманітності зводиться до визначення кількості типів ландшафтів і кількості їх контурів в межах певної території. Виявлення ареалів максимуму різноманіття територіальної структури ландшафту має особливе значення для виділення мережі природоохоронних територій. За оцінкою П.Г. Шищенка та М.Д. Гродзинського, найбільш різноманітною ландшафтною структурою відзначаються території, де межують ландшафти різних природних зон і різних тектонічних структур.

Антропічне трактування ландшафтної різноманітності побудоване на широкому розумінні цього терміна як інтегративного ландшафту, зміненого і перетвореного людською діяльністю. Сюди відносять змінені природні ландшафти, перетворені агроландшафти, штучно створені сельбищні, антропогенно-аквальні, промислові та інші геокомплекси.

Ландшафтно-екологічної оптимізацїї території можна досягти за умови гармонійного поєднання природних та антропогенних ландшафтів. Ідеальним співвідношенням природних і антропогенних складових ландшафтної структури є 60% до 40%. Пошук антропогенного оптимуму полягає в наближенні сучасної структури угідь до традиційних етнічних моделей.

Біоцентричне розуміння ландшафтної різноманітності полягає у тому, що досягнення ландшафтної різноманітності передусім необхідне для забезпечення біотичної. Цей підхід Теоретико-методологічні засади досліджень екомереж найпродуктивніше розроблений у ландшафтній екології. Згідно з ним, головна причина втрати біотичної різноманітності полягає в ізольованості окремих ділянок рослинного покриву. Його відновлення в умовах реального ландшафту можливе через поєднання окремих ділянок із збереженою природною рослинністю у цілісну мережу шляхом формування екологічних коридорів. Різноманітність ландшафтної структури з біоцентричних позицій буде ще більшою в залежності від кількості біоцентрів і біокоридорів.

Згідно з біоцентричним підходом до ландшафтної різноманітності, її збереження і відтворення можливе за умов формування цілісної екологічної мережі шляхом об’єднання в єдине ціле біоцентрів з біокоридорами.

Гуманістичне розуміння ландшафтної біорізноманітності зводиться до трактування ландшафту як природо-культурної цілісності. У такому ракурсі ландшафтне різноманіття охоплює природне, культурне і етнічне середовище.

Зусилля європейських держав у 90-х роках минулого століття було спрямовано на створення і реалізацію екологічної програми для Європи. Якщо Перша всеєвропейська конференція міністрів довкілля (Добржиш, 1991) започаткувала основи міжнародної співпраці з питань захисту навколишнього природного середовища, Друга конференція (Люцерн, 1993) поєднала природоохоронні прагнення з забезпеченням миру, стабільності і сталого суспільного розвитку у Європі, то Третя конференція „Довкілля для Європи” (Софія, 1995) ознаменувала початок нових стосунків у загальноєвропейському природоохоронному співробітництві. Нею була прийнята Всеєвропейська стратегія збереження біологічного та ландшафтного різноманіття. Ця стратегія стала новаторським та стимулюючим підходом до зупинення деградації природи, збереження та відновлення біотичного і ландшафтного різноманіття. Її реалізація розрахована на період до 2015 року і базується на Плані дій, який включає 11 напрямів діяльності, чотири з яких стосуються таких питань: формування загальноєвропейської екомережі, впровадження природозберігаючих підходів в галузях природокористування, збереження ландшафтів, підвищення обізнаності та підтримка політиків і громадськості.

Концепція екомережі виступає наступною логічною ланкою природоохоронної ідеї. Екомережа розглядається як єдина територіальна система об’єктів, що перебувають під охороною, з метою збереження всього біотичного і ландшафтного різноманіття, покращання стану навколишнього середовища в цілому. Наявні сьогодні мережі територій та об’єктів природно-заповідного фонду носять острівний локалізований характер, а тому не відповідають ідеї цілісності природи, нерозривності і взаємопов’язаності її складових. Як просторова система, екомережа передбачає включення природних біотичних та абіотичних елементів, природних геосистем та антропогенізованих ландшафтів, пов’язаних між собою функціонально і територіально, які потребують збереження та відновлення за умови невиснажливого природокористування.

Концепція екомережі є інтегруючою на даному етапі збереження природи, оскільки поєднує у єдине ціле наявні концепції і системи охорони природи. Вона випливає з ідеології нерозривної гармонійної єдності природи і людини, коли їх відносини мають рівноправний невиснажливий характер, що підкреслює універсальність єдиної екомережі та її інтегрованість до стратегії сталого розвитку. Цим визначаються основні принципи побудови екомережі, серед яких найважливішими є:

- цілісність - така взаємопов’язана єдність компонентів, за якої формується якісно нове ціле;

- єдність - територіально-функціональна, ландшафтна;

- ієрархічність - підпорядкованість екомереж нижчого рангу вищим;

- поліфункціональність - виконання природно-екологічних, соціальних і економічних завдань;

- комплементарність - біорізноманіття, функцій, середовища існування, територій;

- відповідність - співмірність існуючої природно-антропогенної будови території з ландшафтною структурою території.

Об’єктами перспективної природоохоронної системи (екомережі) є території, багаті на генетичну, видову, ландшафтну різноманітність, до яких в першу чергу відносять мережу

Прикладна екологія територій та об’єктів природно-заповідного фонду, а також території під збереженою природною рослинністю - резервні території перспективного заповідання, озера, річки, водно-болотні угіддя, ліси, степи, луки, самобутні культури землеробства та утворені ними ландшафти. Крім цього, до складу земельних угідь перспективної екомережі будуть включені території з антропогенізованою рослинністю, рекультивовані відпрацьовані та порушені землі, радіаційно забруднені території, еродовані землі, що придатні для з’єднання центрів біорізноманіття, перспективних природних ядер (рис. 2.3.).

Рівні організації природоохоронної системи:

1. - Рівень природоохоронних територій. 2. - Рівень територій та об ’єктів природно-заповідного фонду. 3. - Рівень ресурса-, середовище-, об 'єктозахисних територій.

4. - Рівень природних територій, що не охороняються. 5. - Рівень антропогенно-природних територій, що не охороняються.

Рис. 2.3. Структура і рівні організації природоохоронних систем

Згідно з матеріалами Всеєвропейської стратегії збереження біологічного та ландшафтного різноманіття, базовими елементами перспективної екомережі виступатимуть: ключові території (природні ядра або осередки), буферні території (захисні зони), сполучні території (екологічні коридори), відновлювані території та території природного розвитку, які у своїй неперервній єдності створюють екомережу.

Ключові природні території (природні ядра, ядра біорізноманіття) - це території збереження біотичного і ландшафтного різноманіття, що переважно входять до складу систем природоохоронної мережі, мають важливе біологічне та екологічне значення. Вони виступають вузловими елементами екомережі і їх площа не повинна бути меншою 500 га ( для локальних природних ядер). У природному ядрі розрізняють біоцентри - території найбільшої концентрації біорізноманіття з високим ступенем природності, рідкісності

Сполучні території (екокоридори) - лінійні елементи екомережі, що зв’язують між собою природні ядра і забезпечують надійні міграційні шляхи. Здебільшого їхні функції можуть виконувати горбогірні заліснені і залужені території, долини річок, смуги збереженої Теоретико-методологічні засади досліджень екомереж природної рослинності шириною не менше 500 м (для локальних екокоридорів).

Буферні території (захисні зони) - зовнішнє оточення природних ядер та екокоридорів охоронними смугами для їх захисту від впливу зовнішніх негативних факторів. Вони виконують функцію перехідних ландшафтів між природними і господарськи освоєними та мають статус територій з регульованим режимом заповідання.

Території відновлення (ренатуралізації) призначені для налагодження цілісних неперервних зв’язків у природних ядрах та екокоридорах. Ці функції здатні виконувати території з деградованою природною рослинністю, але із збереженим середовищем існування.

Території природного розвитку призначені для посилення ефективності екомереж. Здебільшого це природні ландшафти з наявними рідкісними ценозами, які можуть перебувати під охороною, однак не відповідають основним критеріям формування природних ядер, екокоридорів і територіально ізольовані, відірвані від екомережі.

В залежності від потенційних функціональних особливостей елементи екомереж поділяють на п’ять основних рівнів: біосферний, континентальний, національний, регіональний, локальний.

Концептуально ідея природоохоронної системи, якою є екомережі різних рангів, пов’язана з поняттями стійкості, стабільності, ємності, збалансованості, цілісності, неперервності, оптимальності, просторового комфорту життєдіяльності, гармонійності.

Історичні витоки ідеї екомережі М.Д. Гродзинський вбачає в піонерних працях Р. Мак Артура і Е. Вільсона з теорії острівної біогеографії (1967) та Дж. Дайамонда і Р. Меєма (1981), у якій розглянуті можливості застосування цієї теорії для наземних ландшафтів. Другим теоретичним джерелом концепції екомереж і коридорів є метапопуляційна стратегія охорони живої природи Р. Левінса (1970). На початку 80-х одночасно в Європі і CHlA розроблено дві близькі за змістом концепції екологічної структури ландшафту - “територіальної системи екологічної стабільності ландшафту” та “моделі екологічних плям і коридорів”, які були залучені до розробки національних схем охорони природи (Шеляг-Сосонко Ю.Р., 2003)

До широкого вживання категорії “екомережа” в науковій літературі використовувались близькі за змістом поняття. Зокрема категорії “територіальні системи екологічної стабільності ландшафту” (Бучек, Лацина, 1985), „екологічний каркас ландшафту” (Каваляускас, 1987) „регіональні системи природоохоронних територій” (Брусак, Зінько, 1998), „регіональні еколого-стабілізуючі системи” (Царик, 1999). Однак в методології новітньої екологічної географії ці категорії були проміжними ланками, поступившись місцем інтегративній концепції екомереж. Незважаючи на певну популярність серед науковців різних географічних напрямків, ідея екомережі проходить, мабуть, найвідповідальніший етап свого розвитку - наукового осмислення основних методологічних засад, розробки уніфікованих методичних підходів до проектування національних і регіональних структурних елементів, досягнення юридичної узгодженості законодавчих актів, що регламентують розбудову складових екомережі. Ідея екомережі є невід’ємною складовою концепції сталого (збалансованого) розвитку, основні положення якої законодавчо неоформлені в Україні до сьогодні. Така ситуація гальмує логічний розвиток цілого наукового напряму, оскільки ідея екомережі охоплює найважливіші сфери відносин людини і довкілля, зокрема:

• відтворення і збереження просторової і функціональної цілісності екосистем;

• збереження біотичного різноманіття на генетичному, видовому, екосистемному рівнях;

• ренатуралізацію особливо цінних деградованих екотопів і різноманіття як ланок екомережі;

• створення цілісної мережі заповідних територій різного рангу і призначення як елемента Європейської екомережі;

• збільшення площ існуючого заповідного фонду, покращання охорони природних комплексів та впорядкування категорій заповідності;

• покращання природних умов середовища життєдіяльності людей;

• збереження природно-культурної спадщини, самобутніх традицій і невиснажливих технологій господарювання;

• створення натурної моделі і полігонів для відпрацювання біологічних, екологічних, технологічних та соціальних елементів узгодженого розвитку;

• підвищення рівня виховання, освіти та інформованості населення щодо значення та охорони біотичного різноманіття, підтримки екологічної рівноваги в регіоні та їх ролі в забезпеченні узгодженого розвитку;

• посилення ролі та відповідальності місцевих громад, органів влади за збереження навколишнього середовища.

Таким чином, ідея екомережі є інтегративною, міждисциплінарною, загальнонауковою і суспільно значимою. Вона передбачає об’єднання у єдине функціональне ціле розрізнених природоохоронних територій та об’єктів, ареалів природної та антропогенізованої рослинності задля забезпечення умов існування біоти. Натомість виробничі структури мали б бути „врощеними” в організм природи, не завдаючи йому шкоди. Принципи діяльності таких об’єктів підказує сама природа, яка функціонує безвідходно, урівноважено, продуктивно. Екомережа здатна відтворити і зберегти природну основу території, яка з кожним роком зазнає все істотніших змін і перетворень. Її роль полягає у відновленні і підтриманні природної першооснови території на тлі якої фрагментарно функціонуватимуть поселенсько- господарські антропоекосистеми в режимі невиснажливого природокористування. Іноваційність методології екомережі полягає в інтеграції і узгодженні на партнерських засадах двох протилежноспрямованих тенденцій: охоронної категоричності і суворого обмеження господарської діяльності та тотальної просторової експансії при ігноруванні природних чинників суспільного розвитку.

Контрольні запитання та завдання:

1. Розкрийтте сутнісні особливості категорії мережа.

2. Які розрізняють основні рівні організації живого?

3. Розкрийте чотири аспекти трактування ландшафтного різноманіття.

4. Охарактеризуйте структуру і рівні організації природоохоронних систем.

5. Поняття екомережі та її базових елементів.

6. Які сфери відносин людини і довкілля охоплює ідея екомережі ?

2.3.