Система та гносеологічна цінність методологічного арсеналу дослідження конституційно-правового забезпечення європейської міждержавної інтеграції

При визначенні методологічного арсеналу дослідження конституційно-правового забезпечення процесів європейської міждержавної інтеграції має бути використано систему загаль- нонаукових та спеціально-наукових принципів, підходів та методів.

Вибір системи методів пізнання, основне місце серед яких посідає діалектичний метод сприйняття конституційно-правової дійсності, визначається принципами об’єктивного підходу дослідження міждержавних інтеграційних процесів. Діалектичний метод, зокрема, визначає, що будь-яке явище має свій еволюційний розвиток, в ході якого воно виникає, формується та вдосконалюється. Слід зазначити, що діалектичний принцип щодо концептуалізації розвитку, який ми цілком поділяємо, був сформульований ще у давнину (Сократ, Геракліт, Платон, Арістотель), удосконалений у Новий час, (Декарт, Спіноза, Лейбніц), найбільш розвинений у філософії Гегеля, сформульований класиками марксизму[233]. Так, В. І. Ленін зазначав, щоб правильно пізнати те чи інше явище, важливо не забувати основного історичного зв’язку, дивитися на кожне питання з точки зору того, як відоме явище в історії виникло, які головні етапи у своєму розвитку проходило, і з точки зору цього його розвитку дивитися, чим воно стало тепер[234]. Таке твердження класика не має вузького політичного змісту, а навпаки, підкреслює його універсальність.

Саме принципи діалектичної логіки, що представляють загальні закономірності розвитку, є дуже корисними з точки зору пізнання будь-якого процесу. Зокрема, йдеться про такі логічні засоби матеріалістичної діалектики, як об’єктивність, всебічність та повнота пізнання, історичний, історико-кон- кретний підходи, необхідність розгляду внутрішніх суперечностей, тенденцій тощо.

Продуктивність діалектичного методу саме на сучасному етапі розвитку науки конституційного права виявляється передусім у тому, що органічна цілісність діалектичного матеріалізму як загального методу наукового пізнання означає, що він забезпечує отримання об’єктивного знання, реалізує свої функції за однієї умови — тоді, коли застосовується у пізнанні повністю всіма своїми компонентами. Інше розуміння та неповне використання діалектичного матеріалізму позбавляє його органічної цілісності і тим самим здатність реалізувати свій методологічний потенціал. Без систематичної та системної роботи щодо приведення форми діалектичного матеріалізму у відповідність з новітніми досягненнями суспільних наук він останній може втратити довіру з боку вчених, що ми й спостерігаємо нині не тільки в юридичній науці, айв інших сферах наукового пізнання. Водночас останнім часом метод діалектики став широко використовуватися в юридичних наукових дослідженнях[236].

Виходячи з даних позицій, методологічну основу дослідження становлять принципи діалектики та положення про соціальну зумовленість конституційно-правових явищ, конкретно- історичний підхід до їх вивчення, які супроводжують весь процес дослідження конституційно-правового забезпечення міждержавної інтеграції. Адже використання цього методу дає можливість аналізувати процеси розвитку державно-правових явищ в усій їх повноті, виявляти тенденції й особливості конституційного регулювання суспільних відносин на різних етапах участі України у міждержавних інтеграційних процесах, становлення, формування, розвиток та дію механізму здійснення зовнішньої політики держави тощо.

Комплексним методом з могутнім інтегративним наповненням, який може бути використаний у дослідженні конституційно-правового механізму забезпечення міждержавної інтеграції, виступатиме системно-структурний метод, який є центральним у нашому дослідженні. Слід особливо наголосити на тому, що у вітчизняній науці теорії права та конституційного права системно-структурний метод досить поширений і використовується у більшості наукових досліджень. Його сутність в юридичній науці полягає в тому, що досліджуване явище розглядається як певна система, що включена до системи ширшого порядку виконує у ній певні функції і пов’язана з нею різними зв’язками[237]. Можна погодитися з українськими правознавцями, що цей метод є універсальним інструментом пізнавальної діяльності, незамінним у дослідженні складних динамічних цілісностей[238]. Саме системно-структурний метод має дуже високий гносеологічний потенціал, що дає змогу визначити параметри та зміст діяльності державних інституцій. За його допомогою з’ясовується фактичне співвідношення органів державної влади в системі публічної влади, розмежування компетенції між різними рівнями публічної влади, насамперед між її центральними та регіональними ланками. Але найбільшу цінність даного методу, на наш погляд, вельми вдало визначила Н. Мяловиць- ка, яка вбачає, що він дає можливість розглядати предмет конституційного права як цілісну взаємозв’язану систему, яка демонструє основоположну роль конституційних норм у регулюванні суспільних відносин[239]. Більше того, системний метод, що є складовою зазначеного комплексного методу, має значний внутрішній доктринальний потенціал, оскільки, з одного боку, забезпечує наповнення новим змістом уже існуючих правових категорій, а з іншого — сприяє формуванню нових[240], позаяк створює методологічне підґрунтя для нових конституційно-правових досліджень, передусім системних явищ, процесів і категорій у національному конституційному праві.

За своєю аксіологічною та праксеологічною сутністю системно-структурний метод інтегрує системний аналіз і структурний функціоналізм і, таким чином, дає два важливих аспекти єдиного підходу до аналізу умов функціонування та розвитку конституційно-правового механізму забезпечення міждержавної інтеграції. Системно-структурний метод на сучасному етапі набуває великого значення, передусім у дослідженні категорії «конституційно-правовий механізм забезпечення», позаяк дає змогу розробити систему знань про конституційний механізм здійснення державою зовнішньої політики, діяльність органів державної влади у зазначеній сфері, міждержавний інтеграційний процес у цілому, прогнозувати тенденції та наслідки прийнятих державних рішень у профільній сфері тощо.

До принципів системного аналізу конституційно-правового механізму забезпечення міждержавної інтеграції можна віднести:

• принцип суспільної детермінованості розвитку відповідного конституційно-правового механізму для вирішення нагальних проблем українського суспільства в політико-пра- вовій, соціально-економічній сферах життєдіяльності, досягнення європейських стандартів у цих сферах;
• структурно-функціональний принцип, орієнтований на дослідження диференційованих структурних компонентів держави та їх нормативної інтеграції, що дає змогу здійснити державні функції у сфері зовнішньої та внутрішньої політики відповідно до умов європейських інтеграційних процесів;
• функціональний принцип формування певних підходів до побудови ефективної системи політико-правових інститутів держави з метою реалізації ними повноважень у сфері європейської інтеграції;
• інституційно-структурний підхід, орієнтований на дослідження принципів організації та взаємодії національних та наднаціональних органів влади, органів центральної, регіональної влади та органів місцевого самоврядування, формування державних органів та контролю за їх діяльністю.

Відтак системно-структурний метод засвідчує, що сучасна держава, по-перше, еволюціонує в ході вирішення нагальних та системних проблем суспільства; по-друге, актуалізується діяльнісний вимір усієї системи функцій сучасної держави, при цьому рефлексується саме група її зовнішніх функцій, яка детермінує активізацію внутрішніх функцій держави в контексті забезпечення міждержавної інтеграції; по-третє, зазначений процес об’єктивно потребує введення якісно нових управлінських ресурсів.

Системно-структурний метод дає можливість виявити внутрішню та зовнішню архітектоніку, тобто структуру та основні елементи категорії конституційно-правового забезпечення, виявити елементи механізму такого забезпечення, динаміку його формування, розвитку, функціонування та вдосконалення.

Використання системно-структурного методу актуалізується саме у дослідженнях проблем правової глобалізації, а також безпосередньо інтеграційних процесів. І це невипадково. Адже, як зазначалось вище, саме глобалізація у науковій літературі розуміється та тлумачиться як процес формування і функціонування принципово нової системи відносин між державами на засадах поглибленого взаємозв’язку та взаємозалежності у всіх сферах життєдіяльності, і саме право спрямоване на формалізацію, легалізацію та забезпечення реалізації таких відносин.

Тому, з методологічної точки зору, вважаємо цілком обґрунтованим пропонувати розуміння глобалізації та міждержавної інтеграції у широкому процесуальному сенсі, який охоплює розширення та поглиблення міждержавного співробітництва, що об’єктивно детермінує зміну характеру та функцій держави. Саме такий процесуальний рівень аналізу передбачає теоретичне переосмислення проблем взаємозалежності, що знаходяться за межами окремої держави та водночас зумовлені внутрішніми та зовнішніми процесами, що пов’язані саме з нею.

Методологічна цінність системно-структурно методу дослідження конституційно-правовото механізму забезпечення міждержавної інтеграції полягає передусім у виявленні відповідної побудови органів державної влади, інших елементів політико-правової системи, діяльність яких спрямована на досягнення телеологічної домінанти міждержавної інтеграції.

Одним із перспективних методів дослідження конституційно-правового забезпечення міждержавної інтеграції виступає порівняльно-правовий, або метод конституційної компаративістики, як він визначається у науковій літературі[241]. Нині можна констатувати певний «методологічний бум» порівняльно-правових досліджень у вітчизняній юридичній науці. Більше того, поступово, але дуже активно утверджується однойменна галузь правових досліджень[242]. Деякі науковці порівняльно-правовий метод вважають головним у науці конституційного права[243].

Необхідно зазначити, що донедавна у публічному праві, й особливо конституційному, порівняльний метод був не дуже популярний. Як результат — науковий рівень порівняльного публічного права відставав від розвитку порівняльного приватного права. Таке відставання можна пояснити більшою історичністю публічного права. На думку німецького юриста X. Шульце-Філіца, на відміну від цивільного права, яке вже давно орієнтується на розвиток ситуації на міжнародному ринку і, таким чином, на вибудовування балансу економічних інтересів приватних осіб, сам предмет публічного права, який, навіть в історичному плані, зорієнтований більшою мірою на особливості окремої національної держави, ускладнює використання порівняльного методу в практичній, націленій на ухвалення рішень площині та звужує його до рівня суто теоретичних досліджень[244].

Актуалізація порівняльно-правового методу в конституційно-правових дослідженнях пояснюється й іншими обставинами. По-перше, активні процеси глобалізації та міждержавної інтеграції призводять до поступового зближення правових систем різних країн, більше того, саме конституційне право набуває статусу регіонального (у широкому, географічно-просторовому розумінні) та уособлює формування європейського конституційно-правового простору. По-друге, значно розширилися межі традиційного предмета конституційного регулювання завдяки процесу інтернаціоналізації національних правових систем. По-третє, посилило необхідність вивчення зарубіжного досвіду конституційного будівництва, зокрема в умовах міждержавної інтеграції, та ефективного його використання.

Слід зазначити, що остання обставина у вітчизняному конституційному процесі використовується не зовсім об’єктивно, скоріше із суб’єктивних позицій, відповідно до українських конституційних реалій. Тут, з одного боку, не можна не погодитися зі слушною думкою В. М. Селіванова щодо «сліпого», кон’юнктурного запозичення і перенесення на національний ґрунт світового досвіду модернізації соціальних, зокрема владних, відносин, який іноді вельми своєрідно застосовується в Україні, коли спочатку приймаються ті чи інші державні рішення, а потім вже усвідомлюється зміст і сутність цих відносин, які мають бути врегульовані. Причому, як зазначав учений, саме світовий досвід нерідко стає одним із самостійних джерел значних, непрогнозованих труднощів перехідного періоду, поглиблення кризових явищ у суспільстві[245]. З іншого боку, запозичення такого досвіду модернізації є важливим елементом більш якісної демократизації державного та суспільного життя, в тому числі правової системи.

За кордоном існують різноманітні моделі конституційно- правового регулювання політичної системи суспільства, і проблема вибору зарубіжного досвіду для впровадження не є простою. Адже кожна модель функціональна тільки в певних умовах. Отже, межі й підстави застосування іноземного досвіду в українських умовах вимагають ретельного вивчення. І в цьому контексті слід звернути увагу на досить часте та непродумане намагання впровадити у вітчизняну практику елементи різних моделей конституційно-правового регулювання, що успішно функціонують в інших країнах. Але слід мати на увазі, що елементи, які успішно функціонують в одній правовій системі, можуть виявитися неефективними у відриві від своєї системи, якщо їх еклектично поєднують з елементами, довільно запозиченими з іншої правової системи, подекуди виявляються і зовсім неприйнятними. На думку О. С. Автономова, надмірне схематичне сприйняття будь-якої моделі правового регулювання, без виявлення особливостей її генезису, динаміки функціонування і перспектив еволюції не дають можливості реалізувати таку модель на практиці. Наслідком цього є потреба в поглибленні теоретичних досліджень у галузі конституційного права, щоб отримати методичні прийоми вирішення вказаних вище завдань[246].

Саме тому при використанні певних досліджень у сфері зарубіжного права варто дотримуватися критичного аналізу. В радянський період критичний підхід до зарубіжної державності передбачав вибір найкращого, навіть ідеального різновиду державного права (саме радянського) і співставлення з ним інших, менш досконалих державно-правових систем. Незважаючи на ідеологічну зашореність такого підходу, в ньому можна виявити й позитивну складову. На думку О. В. Батанова, на основі критичного аналізу наука радянського державного зарубіжного права склалася в розгорнуту систему знань, якість та успіхи якої принаймні не поступалися зарубіжним досягненням. І тепер критичний аналіз поступився першістю аналізу порівняльному [247].

Вважаємо, що використання порівняльно-правового методу дає можливість визначити загальні тенденції становлення та розвитку конституційно-правового механізму забезпечення міждержавної інтеграції на основі порівняльного аналізу розвитку подібних механізмів забезпечення у різних європейських державах. Саме порівняльно-правовий метод дає змогу виявити не лише загальні риси розвитку систем конституційного права в умовах інтеграційних процесів, а й підкреслює унікальність, феноменологію таких систем у кожній окремо взятій державі, включаючи Україну. На думку В. JI. Федоренка, застосування методу конституційної компаративістики переконує, що системи конституційного права у різних державах світу відрізняються за рівнем своєї диференціації та диверсифікації структурних елементів. Так, для країн з усталеними традиціями національного конституціоналізму та високим рівнем розвитку правової системи загалом властиві складні, багатоаспектні системи конституційного права (Велика Британія, Франція, СІНА). Натомість для держав, у яких традиції конституціоналізму лише формуються, відповідні системи мають більш спрощену структуру й не відрізняються різно- вимірністю[248].

Саме із зазначених позицій метод конституційної компаративістики є універсальним, позаякможе бути ефективним і доречним не лише при дослідженні основних, базових інститутів конституційного права, а й пізнанні юридичних властивостей його структурних частин — норм, інститутів, підгалузей та інших елементів відповідної галузі права. Тобто цей метод залишається дійовим і для синхронного вивчення основних підсистем конституційного права. Його застосування дасть можливість порівняти одні норми й інститути конституційного права з іншими, що створить умови для виявлення критеріїв їх класифікації та подальшої систематизації, визначення національних особливостей нормативної регламентації участі європейських країн у міждержавних інтеграційних процесах тощо.

Водночас порівняльно-правовий метод у конституційно- правових дослідженнях не у всіх випадках можна ототожнювати із методом конституційної компаративістики. Порівняльно-правовий метод має ширшу сферу застосування, а в контексті нашого дослідження метод конституційної компаративістики набуває галузевої ознаки.

Врешті-решт у процесі порівняння конституційно-правових інститутів та процесів можна використовувати й інші методи дослідження. У сукупності всі методи наукового пізнання дають нам об’єктивне уявлення про ті чи інші аспекти конституційно-правової дійсності. Використання різноманітних методологічних засобів дає змогу з різних боків підійти до дослідження конституційно-правової реальності, простежити взаємний вплив та взаємодію норм конституційного, міжнародного та європейського (наднаціонального) права в межах світової або регіональної спільноти держав, вплив європейських стандартів на формування та модернізацію національного законодавства відповідно до них, здійснення національного та міжнародного правосуддя тощо.

В рамках порівняльно-правового методу широко використовується й історико-порівняльний, чи ретроспективний, метод. Можна погодитися із Д. А. Керімовим у тому, що порівняльний метод досить активно використовується не тільки для співставлення чинних, а й колишніх законодавчих систем[249]. Цілком очевидно, що порівняльно-правовий метод, як і метод конституційної компаративістики, набуває широких можливостей за умови врахування історико-порівняльного методу. В цьому сенсі Р. В. Енгібарян обґрунтовано вказує на те, що порівняльний метод доповнюється порівняльно-історичним методом, значення якого полягає передусім у тому, що він потребує співставлення національних конституційно-правових систем не тільки в статиці, тобто з точки зору досягнутого на даний момент, а й у історичній динаміці, з точки зору їх виникнення та розвитку[250]. Цей метод органічно розвиває та конкретизує попередньо згадуваний методологічний принцип історичного матеріалізму та дає змогу пізнати закономірності генези відповідних конституційних реалій та міждержавних інтеграційних процесів. Зокрема, його застосування сприяє виявленню передумов появи та формування конституційно- правового механізму забезпечення міждержавної інтеграції, класифікації та періодизації основних етапів його розвитку та вдосконалення, а також визначенню шляхів його подальшого вдосконалення та запозичення у сучасних реаліях.

У другій половині XX століття серед конституціоналістів почав активно використовуватися метод кібернетики[251], звідки і стала розвиватися синергетика, а саме багатовимірний аналіз, який достаньо детально розроблений та активно використовується у природничо-наукових, соціологічних та економічних дослідженнях. Російський учений О. М. Арбузкін визначив цей метод у конституційному праві як кластерний аналіз. На його думку, кластерний аналіз — це сукупність методів, які дають змогу класифікувати багатовимірні спостереження з виділенням групп об’єктів, що є схожими[252]. Використовуючи цей метод, О. М. Арбузкін дослідив особливості конституційно-правових інститутів багатьох держав світу. Для аналізу були виділені певні ознаки суспільного ладу держав, що дало змогу звести усі показники до єдиного агрегованого показника. Метод кластерного аналізу, незважаючи на його громіздкий характер, дає змогу точніше виявити тотожність або відмінність між тими чи іншими країнами, які згодом можуть бути рельєфно показані методами системно-функціонального та порівняльно-правового аналізу. Даний метод може використовуватися при групуванні, наприклад, європейських держав щодо їх вступу до такого міждержавного об’єднання, як Європейський Союз. За його допомогою можна виявити схожість або відмінність всередині кожної групи або між групами держав, отже, відповідно визначити загальні риси та особливості у формуванні конституційно-правового механізму забезпечення приєднання та участі країн у інтеграційних процесах.

З огляду на це використання синергетичного методу в дослідженні конституційно-правового механізму забезпечення міждержавної інтеграції займає особливе місце. Слід відзначити, що використання синергетики в процесі дослідження правових явищ є проблемою, яка має принципове значення для юридичної науки. Незважаючи на те, що синергетика спочатку формувалася як вчення про самоорганізацію в рамках природничих наук, вона швидко подолала ці межі та на сучасному етапі заявляє про себе не просто як загальнонаукова теорія, а й як нове світорозуміння. Поступово, а подекуди дуже активно ідеї синергетики вже зайняли чільне місце і справляють значний вплив у сучасних гуманітарних науках[253]. Більш як за десятирічний період свого існування даний напрям у науці зарекомендував себе як дійовий метод пізнання в різних сферах наукових досліджень. Більше того, як зазначається у літературі, синергетичне бачення об’єктів пізнання вчені розглядають як основу сучасної загальнонаукової парадигми, по суті, ототожнюючи концепції самоорганізації та посткласичної науки[254].

Не стало тут винятком і правознавство[255]. Синергетика, без перебільшення, є новим науковим напрямом, який виступає як методологічна основа для розкриття теорії самоорганізації в існуванні та функціонуванні сучасних феноменів права та держави. Аналіз сучасного стану методологічного розвитку вітчизняного правознавства свідчить, що звернення до синергетики та її актуалізація пояснюються декількома причинами. По- перше, останнім часом спостерігається певне оновлення методологічного потенціалу, який здатен дати конкретні наукові результати та забезпечити приріст знань у сфері правознавства. Використання синергетики є передусім і питанням самовизначення юридичної науки в системі гуманітарних знань, і окресленням її певної перспективи в майбутньому По-друге, за останні півстоліття право перестало сприйматися як консервативна статична матерія, навпаки, перетворилося на складну динамічну систему, що постійно оновлюється. Така система відчуває певні некеровані процеси, що постійно приводять до самоорганізації та якісного її оновлення.

Водночас, на думку І. С. Кривцової, процес «синергетиза- ції» пізнання правової реальності в сучасних умовах набуває невизначеної спрямованості, що зумовлюється, з одного боку, пізнавальною можливістю синергетики самостійно окреслювати предметні межі дослідження й визначати його методологічні основи (ефект синергетизму в організації дослідження), а з іншого — складною архітектонікою синергетичного знання, внутрішньою плюральністю синергетичного руху, що визначає різне бачення шляхів екстраполяції синергетичних моделей на правову сферу дослідження[256].

Світ і правові системи стали іншими, оновленими завдяки активним процесам глобалізації, диференціації, інтернаціоналізації, конкуренції, інформатизації та міждержавної інтеграції. В умовах такого нестабільного розвитку суспільних процесів часто-густо не спрацьовують чи стають малоефективними традиційні механізми соціального управління, правового регулювання та контролю. Більше того, телеологічно спрямоване регулювання, не засноване на розумінні специфіки закономірностей сучасних процесів, нерідко лише поглиблює проблеми, що накопичилися. Тобто актуалізація звернення вчених-правознавців до концепцій самоорганізації як світосприйняття та методологічних засад пізнання юридичних явищ зумовлена насамперед особливостями сучасної епохи.

Незважаючи на певний «синергетичний» бум в юридичних дослідженнях, деякі автори слушно відзначають певне гальмування процесу «синергетизації» пізнання правової реальності, механічне перенесення термінології синергетики у сферу правових досліджень. При цьому визначено спектр причин такого стану: а) суб’єктивні фактори (наприклад, небажання відмови від застарілих стереотипів мислення, хвороблива реакція на проникнення ідей синергетики у сферу правознавства);

б) об’єктивні чинники (скажімо, накопичення правового знання далекими одне від одного поняттями, відсутність теоретичного «сита», яке не допускало б цілковитого перенесення понятійно-термінологічного апарату синергетики у соціально- правову сферу і давало б змогу виявити власне соціальну специфіку синергетичних понять, відокремивши за змістом головне від другорядного, не загубивши при цьому істотного);

в) процесуальні причини (недотримання умов процесу «синер- гетизації», а саме: перенесення синергетичних моделей за відсутністю підстав або поза межами когнітивних можливостей синергетики[257].

Останнім часом синергетиці як методу дослідження в конституційно-правовій науці відводиться особлива роль. На думку О. С. Автономова, яку ми цілком поділяємо, синергетика методологічно відкриває принципово нові горизонти в розумінні шляхів еволюції потенційних можливостей розвитку системи категорій конституційного права як великої відкритої системи[258].

Комплекс проблем, пов’язаних із становленням засад конституційного ладу, місцевого самоврядування, громадянського суспільства, забезпечення національної безпеки, здійснення зовнішньої політики, як і багато інших проблем сучасності, є багатовимірними та багатогранними. Метод синергетики широко використовується у вивченні таких інститутів конституційного права, як адміністративно-територіальний устрій[259], місцеве самоврядування[260], розвиток і забезпечення суверенітету в складних державних утвореннях[261] тощо. Наприклад, для розгляду питання про застосування методів синергетики в системі федералізму можна звернутися до концепції М. М. Доб- риніна[262], яка, до речі, є вельми продуктивною при дослідженні міждержавних інтеграційних процесів у Європейському Союзі. На думку вченого, при використанні синергетики можна виділити такі методологічні підходи до моделювання складних соціальних систем, до яких можуть бути віднесені федеративні держави.

По-перше, принцип «згортання складного». Надскладне хаотичне середовище при синергетичному підході описується невеликим переліком фундаментальних ідей і образів. Федералізм — також надто складна і багатогранна система, тому до нього застосовується даний підхід. Велика кількість правових категорій може бути описана за допомогою простих схем, побудованих за принципом виявлення базових характеристик федеративної системи. Федералізм може бути охарактеризований як складна структура, яка саморозвивається і для якої характерні всі ознаки даного різновиду систем.

По-друге, ефект надшвидкого розвитку процесів у соціальних системах. Згідно з висновками синергетики зростання народонаселення Землі неминуче веде до загострення глобальних криз, і в цьому випадку зростає загальна і локальна нестабільність розвитку. Тому результат, досягнення якого раніше потребувало століть, нині може бути досягнутий за набагато менший часовий проміжок. Так, федералізм може за декілька десятиліть розвинутися в державі, що знала раніше в переважно унітарну форму державного устрою. Даний ефект стосується динамічних характеристик федеративних систем. Наприклад, у процесі побудови єдиної Європи, безпосередньо на момент створення Спільного ринку, ідеї федеральних штатів були популярними в 50—60-х роках XX століття, а принципи конфедерації, на думку ряду авторів[263], в Європейському Союзі почали втілюватися тільки на початку XXI століття.

По-третє, принцип коеволюції. В умовах федеральної (по- ліцентричної) організації держави даний принцип отримує різні найменування — «врахування місцевих особливостей», «субсидіарність», принцип «нижчого рівня», «децентралізація», «деволюція», «регіоналізація» тощо. В цьому контексті М. М. Добринін зазначає, що будь-які прості структури можна об’єднати в складну Щоб виникла єдина складна структура, повинна бути дотримана певна топологія, архітектура, конструкція. Структура федеративної держави повинна відрізнятися певними ознаками, індивідуальними для кожної держави. Чинником об’єднання простого в складне є «якийсь аналог хаосу»[264]. Основний принцип з’єднання частин у ціле синергетика формулює так: синтез простих еволюційних структур у складну відбувається за допомогою встановлення загального темпу їх еволюції, при цьому інтенсивність процесів у різних фрагментах складної структури може бути різна. Для теорії федералізму це означає, що життя федерації передбачає загальний темп розвитку її суб’єктів, хоча інтенсивність його може бути різна.

Шлях до інтеграції не є рівномірним, постійним і односпря- мованим. Складні системи до моменту максимального, кульмінаційного розвитку демонструють внутрішню несталість щодо малих збурень, піддаються загрозі розпаду. Синергетика виробляє рекомендації щодо розвитку процесів розпаду федерації у зворотний бік, перемиканню їх на режим відновлення зв’язків, згасання процесів у центральній частині та їх активізації на периферії структури. При об’єднанні прості структури не просто складаються при вході в складну систему, вони певним чином трансформуються, відбувається «перекриття з дефектом енергії». Це означає, що об’єднання призводить до економії, менших витрат і зусиль. Сама топологічно правильна організація складної системи, що еволюціонує, дає могутній імпульс її розвитку. Ціле розвивається швидше за його складових, адже це пов’язано з економією матеріальних і духовних витрат.

Тому праксеологічна цінність синергетики для сучасного конституційного права полягає в тому, що вона орієнтована на пошук відповідних універсальних законів еволюції і самокон- струювання складних правових систем, законів еволюції відкритих нерівноважних систем будь-якої конституційної природи. Синергетична методологія в теорії конституційного права набуває особливої актуальності у зв’язку з виникненням у конституційно-правовій реальності цілого комплексу проблем — появою складних наднаціональних утворень, міждержавних інтеграційних об’єднань, зростанням кількості нормативно-правових актів, процесом їх інтернаціоналізації, розширенням кола дії і закріпленням у них різнорідних суспільних інтересів, імплементацією міжнародних стандартів у національне законодавство, адаптацією їх положень до права Європейського Союзу тощо. Синергетична методологія в теорії конституційного права розвиває концепцію самоорганізації, підкреслюючи зростаючу небезпеку дезорганізації, збереження концепції абсолютності державного суверенітету в умовах міждержавної інтеграції тощо. Вона вказує на причини непе- редбачуваної реакції суб’єктів конституційного права при функціонуванні не тільки ординарних, а й екстраординарних правовідносин.

Особливості існування та дієвості конституційно-правового механізму забезпечення міждержавної інтеграції зумовлюють важливість прогностичного методу. Ще в радянську добу соціально-економічне передбачення основних напрямів суспільного розвитку, в тому числі правового, припускало використання спеціальних обчислювальних і логічних прийомів, що дають змогу визначити параметри функціонування окремих елементів соціальної системи в їх взаємозв’язку і взаємозалежності. Систематизоване науково обґрунтоване прогнозування розвитку правових систем на основі спеціалізованих методів здійснюється з першої половини 50-х років XX століття, хоча деякі методики прогнозування були відомі й раніше. До них належать: логічний аналіз і аналогія, екстраполяція тенденцій, опитування думки фахівців і вчених. На сучасному етапі розвитку гуманітарних наук прогнозування як метод пізнання стало передусім розглядатися як певний процес, що розвивається і конкретизується в ході його реалізації та розвитку явищ, що прогнозуються. Прогнозування пов’язують з аналізом реальності та тенденцій її розвитку, що дає можливість виходити за межі існуючого та передбачати майбутнє.

Прогнозування в науці конституційного права має суттєві відмінності від прогнозування загальної теорії права та політології. В основу цього методу покладено низку прийомів, що дають змогу здійснити науково обгрунтовані припущення щодо участі України в європейських міждержавних інтеграційних процесах та вироблення конституційно-правового механізму його забезпечення. Тим самим метод прогнозування сприяє усвідомленню державою своїх стратегічних інтересів. Таке прогнозування, на думку І. І. Лукашука, підвищує ефективність права та сприяє забезпеченню законності, стабільності тощо[265].

Прогностичний метод дослідження проблем конституційно-правового забезпечення міждержавної інтеграції спрямований не лише на формування уявлень про майбутню перспективну модель членства України у Європейському Союзі, а й сприяє своєрідному внутрішньому контролю правової системи і структури конституційного права відповідно до європейських принципів та стандартів. Зокрема, цей метод дає можливість визначити як перспективні, стабільні та ефективні інститути конституційного права, так і ті, які потребують нагальної модернізації. Відповідні знання, вміле використання зарубіжного досвіду поступово втілюються, адаптуються чи імплементуються в суттєву конституційну нормопроектну, правотворчу та правозастосовчу практику державних та судових органів.

Важливим методом дослідження проблем конституційно- правового забезпечення міждержавної інтеграції виступає формально-догматичний метод. І хоча він є одним із найдавніших у державно-правовій науці, нині став дуже популярним серед конституціоналістів та широко використовується у конституційно-правових дослідженнях. Так, у середині

XIX століття О. В. Романович-Славатинський писав, що зміст догматичного методу полягає в групуванні та коментарях чинного позитивного права, наскільки воно є витребуваним практикою та обов’язковим на час дослідження[266].

Незважаючи на давні витоки, цей метод має універсальні можливості та успішно зберігає свої позиції у сучасному правознавстві щодо пізнання правової реальності. У контексті проблематики нашого дослідження він передусім дає змогу пізнавати сутність, зміст і особливості відповідних конституційних процесів, виходячи з усталених законів формальної логіки. Так, становлення, розвиток та припинення інститутів конституційного права України відбуваються переважно логічно-послідовно, тому знання та використання законів логіки дає змогу прогнозувати становлення основних моделей формування конституційно-правового механізму забезпечення участі України у процесах міждержавної інтеграції.

Наведена характеристика методів пізнання конституційно- правового механізму забезпечення міждержавної інтеграції, його структури і юридичних характеристик може бути об’єктивно розширена як за рахунок нових методологічних прийомів і способів пізнання досліджуваного об’єкта, так і через вибіркове запозичення певних елементів нетрадиційних підходів та пост- класичної методології, які позитивно зарекомендували себе у зарубіжній конституційно-правовій доктрині, але залишаються новими для вітчизняної юридичної науки.