Аналіз підходів до дослідження природоохоронних територій, об’єктів і систем

Заповідна справа є одним із напрямків природокористування і невпинно розвивається з розвитком суспільства, змінюючи при цьому підходи і форми збереження природи, маючи за мету збереження природного різноманіття і підтримання екологічної рівноваги у навколишньому середовищі.

За період розвитку заповідної справи сформувались два основні наукові підходи до збереження природи: класичний, орієнтований на збереження окремих, ізольованих, унікальних природних комплексів, їх дослідження та охорону; та сучасний, який базується на системних засадах організації заповідних мереж та їх об’єднання в екомережі.

Наукову ідею збереження природи через її дослідження запропонував у XVII столітті відомий французький філософ Ж.-Ж. Руссо. У XVIII столітті видатний німецький вчений О. Гумбольдт, досліджуючи ліси Центральної Америки увів у наукове використання поняття “пам’ятка природи”, яким він іменував унікальні вікові дерева чи фрагменти пралісів. У XIX столітті американський природодослідник Д. Марш у своїй книзі “Людина і природа” (1864) застерігає людство від негативних наслідків стрімкого освоєння природи. У 1861 році у Франції створено перший на планеті заповідник Фонтенбло, а у 1864 р. у США - Йосемітське заповідне угруповання секвой, а згодом і перший Йєллоустонський національний парк (1872). У другій половині XIX століття створюються перші заповідні об’єкти у багатьох країнах, у тому числі і в Україні. Першими заповідними об’єктами України вважаються резерват “Пам’ятка Пеняцька”, створений у верхів’ї р. Серет у 1886 році та заповідник “Асканія-Нова”, ділянка цілинного степу якого охоронялась з 1889 року (История, 2002).

Наприкінці XIX - початку XX століть створюються наукові товариства у сфері дослідження і збереження природи, які активно пропагують наукові підходи до розвитку заповідної справи, зокрема Американське екологічне товариство, Американська асоціація сприяння науковому прогресу, Швейцарське товариство охорони природи, а також перша у Європі Державна комісія Прусїї з охорони пам’яток природи (Заповідна.., 2003).

Вагомий внесок у формування наукових засад заповідної справи внесли вчені природодослідники О. Гумбольдт, Д. Марш, В.В. Докучаев, М. Раціборський, Й.К. Пачоський, П. Саразен, Г. Конвенц, Г.О. Кожевников, В. Шафер, А.П. Семенов-Тянь- Шанський, В.І. Талієв та інші. Наукове обґрунтування завдань з охорони природи було здійснено на Першій Конференції з міжнародної охорони природи (Берн, 1913 р.), яка рекомендувала розширювати природоохоронний рух і створювати заповідні території для збереження рідкісних видів тварин і рослин у різних країнах світу.

На цьому етапі були започатковані такі основні наукові напрямки розвитку заповідної справи:

1. Дослідження природного (еволюційного) розвитку рослинного і тваринного світу.

2. Виділення у природних комплексах унікальних ділянок та явищ, розробка напрямів та методів їх збереження (Заповідна..., 2003).

Серед наукових ідей першого напрямку необхідно виділити підхід В.В. Докучаева про важливість поєднувати заповідання ділянок природних степів зі стаціонарними дослідженнями природних процесів і компонентів природи. Ці погляди поділяв відомий ботанік і зоолог Й.К. Пачоський, який першим розробив спеціальну програму діяльності степових ботанічних станцій у заповідних об’єктах. Г.О. Кожевников наголошував на можливостях вивчення природи, необхідності її збереження у недоторканості. Він чітко сформулював ідею створення заповідників, на території яких обмежувалось би господарське використання природних ресурсів. Вчений був переконаний у необхідності проведення у заповідниках безперервних фундаментальних досліджень. П. Саразен наголошує на

Теоретико-методологічні засади досліджень екомереж необхідності використання заповідних територій тільки з науковою метою. Він пропонує складання науково обґрунтованих реєстрів заповідних територій. Відомий лісознавець Г.Ф. Морозов висловив ідею щодо виділення заповідних територій з урахуванням ботаніко- географічного поділу на теренах з найбільш характерними та найпривабливішими типами рослинності.

Найвідомішими представниками другого напрямку розвитку заповідної справи були Г. Конвенц, В.І. Талієв, А.П. Семенов-Тянь-Шанський. Г. Конвенц був одним із найвидатніших діячів охорони природи у Європі. Ним заснований рух щодо охорони пам’яток природи, у 1906 році очолив Пруську Державну комісію з охорони пам’яток природи. У своїй книзі “Загроза пам’яткам природи та пропозиції для їх збереження” він наголошував на своєрідності і природній самобутності невеликих цінних природних об’єктів. Він провів аналіз існуючих загроз пам’яткам природи, запропонував реальні форми охорони пам’яток природи Німеччини, створивши значну кількість пам’яток живої і неживої природи та дійовий державний природоохоронний орган. В.І. Талієв є фундатором етико-естетичного напрямку у заповідній справі. Він був переконаним у тому, що краса природи має найвищу цінність, яка є таким самим національним духовним скарбом, як і мінеральні поклади у матеріальній сфері. А.П. Семенов-Тянь-Шанський вважав, що жива природа дає людині естетичну насолоду і вона є найбільшим музеєм, який потребує невідкладних заходів з його збереження.

Період другої половини XX століття знаменується розвитком заповідної геосозологїї, теоретичні і прикладні завдання якої викладені у фундаментальних працях Д. Еренфельда, Є.М. Лавренка, С.М. Стойка, В. Готеля, Л.К. Шапошнікова, І.П. Лаптева, В.Є. Соколова, Ю.Р. Шеляг-Сосонка, Т.Л. Андрієнко, М.Ф. Реймерса та інших. У цей час виділяються наступні напрямки формування наукових засад заповідної справи:

1. Обґрунтування шляхів збереження ділянок із типовим рослинним та тваринним світом.

2. Усвідомлення необхідності збереження біорізноманіття Землі.

3. Усвідомлення необхідності забезпечення сталого розвитку на національному і глобальному рівнях.

Створення Міжнародної спілки захисту природи у 1948 р. і її перейменування у Міжнародний союз з охорони природи і природних ресурсів (MCOП) у 1961 році дозволило координувати наукові дослідження у сфері заповідної справи. Змінився характер і масштаби завдань, які необхідно було вирішувати, що у значній мірі було продиктовано загрозою екологічної кризи, елементи прояву якої було виявлено і ця проблема широко дискутувалася на початку 60-х років XX століття.

На теренах України вчені-созологи у цей час проводять дослідження природних комплексів, що охороняються щодо їх репрезентативності природі України. Тому розпочинається створення об’єктів з частковою охороною на ділянках, де проводились певні види господарювання (сінокосіння, випас, проріджування деревостану тощо). Це дало можливість створити таку кількість нових заказників, що ця категорія стає провідною у заповідній справі і сприяє збереженню тих природних комплексів, у яких часткове господарське втручання і вплив на окремі компоненти природи є гарантом повноцінного

збереження (цілинні степи, лучна рослинність, окремі лісові культури).

У 1970 році на XVI сесії Генеральної асамблеї ЮНЕСКО була прийнята міжурядова і міждисциплінарна програма “Людина і біосфера”, якою передбачено реалізацію декількох надважливих науково-практичних напрямків: комплексне вивчення зональних екосистем; збереження і використання генетичних ресурсів; збереження природних районів і зникаючих видів тварин та рослин та ряд інших.

Проект за № 8 цієї програми отримав назву “Збереження природних районів і генетичного матеріалу, який в них знаходиться”.

Головною метою створення мережі біосферних заповідників було збереження для майбутнього використання різноманітності і комплексності біотичних угруповань рослин і тварин у природних екосистемах, а також захист генетичної різноманітності видів, від яких залежить їх подальша еволюція. Відбір території перспективного біосферного заповідника проводився з урахуванням чотирьох основних критеріїв (Неронов В.M., 1983):

1. Заповідник повинен належно репрезентувати характерні риси даного біому.

2. Заповідник мав би забезпечити максимальну репрезентативність екосистем, угруповань та організмів, характерних для даного біому.

3. Вибір репрезентативних ділянок біому найменш змінених людською діяльністю.

4. Ефективність території як природоохоронної одиниці. Територія повинна забезпечити саморегуляцію охоронних систем.

Задля виконання біосферним заповідником різноманітних завдань і забезпечення його функціональної єдності визначені структурні особливості заповідника і принципи управління структурними підрозділами. В основі заповідника знаходиться охоронне “ядро”, оточене декількома захисними “буферними” зонами, на території яких можуть бути розташовані науково-дослідні станції, центри туризму і природоохоронного просвітництва, окремі поселення (рис. 2.1.).

Умовні позначення:

1 - центральна зона або ядро;

2 і 3 - захисні зони;

4 - науково-дослідна станція;

5 - центр туризму і природоохоронної освіти;

6 - окремі будівлі і населені пункти.

Рис. 2.1. Схема типового біосферного заповідника

(резервату)

Власне тому початок 70-х років минулого століття і можна вважати часом входження категорії “природоохоронна мережа” у теоретичну і практичну площину природничої науки.

Наприкінці 70-х початку 80-х років XX століття в Україні розроблена концепція і розпочато створення мережі національних природних парків - поліфункціональних заповідних територій, які більш відповідали умовам України і задовольняли зростаючі потреби громадян у відпочинку і оздоровлені (Природні..., 1988).

У 80-х роках XX століття у країнах Центральної і Західної Європи (НДР, ЧССР, ФРН,

Теоретико-методологічні засади досліджень екомереж

Нідерландах) і США були розроблені дві концепції екологічної структури ландшафту - дуже близькі за змістом і базовими принципами. У США ця концепція отримала назву моделі „екологічних плям і коридорів”, сутність якої викладена у працях Р. Формана. У колишній Чехословаччині концепцію екологічної структури ландшафту розробили А. Бучек, И. Лацина і вона отримала назву „територіальної системи екологічної стабільності ландшафту”. Згодом у 1987 році у Литві П. Каваляускас оформив основи близької концепції, яка отримала назву „екологічного каркасу ландшафту”. Таким чином, у цей час почала реалізовуватись ідея системності збереження і відновлення природи, якій передували ґрунтовні ландшафтно- екологічні дослідження з екології ландшафту, ландшафтного планування, організації простору, формування життєвого середовища, його збереження і покращання. Мережі заповідних територій поступово трансформують у категорію “природоохоронних мереж”, у яких вирізняються природоохоронні ядра, пояси, каркаси, об’єднані у єдине функціональне ціле.

У цей час в Україні реалізовується ідея створення територіальних комплексних схем охорони природи (ТЕРКСОП), розробка яких здійснювалась у 70-i-80-i роки. При їх складанні наявність природної рослинності, її розміщення, склад, ступінь антропогенної трансформації вважався одним із найважливіших параметрів. Чільне місце при цьому відводилось розробці прогнозу і плануванні екологічно оптимальної структури території регіонів. Запровадження ТЕРКСОП у практику управління логічно продовжувало і розвивало систему практичної реалізації природоохоронних заходів, конструювання оптимальних територіальних систем і структур природокористування. Важливим моментом розробки цих схем була комплексна оцінка стану навколишнього середовища регіону і розвиток системи природоохоронних заходів із зазначенням етапів і їх фінансування, - це свого роду документи управління і контролю за реалізацією природоохоронних заходів.

У дев’яності роки у сфері збереження природи за її класичним напрямком був підведений вагомий підсумок Міжнародною конференцією з навколишнього середовища і розвитку у Ріо-де-Жанейро прийняттям Конвенції про біорізноманіття та міжнародної стратегії сталого розвитку. Як зазначалось у конвенції, біорізноманіття є основою еволюції і функціонування біосфери, а також сталого забезпечення потреб населення планети. Вона націлена на збереження генофонду та умов існування і провідну роль у їх збереженні відводила Всесвітній мережі природно-заповідних територій (Конвенція, 1998). В Україні також була сформована цілісна мережа природно-заповідних територій, яка об’єднувала 11 заповідних категорій, у рамках яких функціонувало за станом на 01.01.2006 року 7243 заповідних територій та об’єктів загальною площею 2807,1 тис. га, що становило 4,7% території України. В Україні проводиться аналіз того, у якій мірі біорізноманіття держави охоплене охороною у її природно-заповідних територіях. Науковцями встановлено, що 44% видів судинних рослин, занесених до Червоної книги України та Європейського Червоного переліку, були відсутні на території природних та заповідних зон біосферних заповідників. З метою підвищення ступеня збереженості біорізноманіття у 90-і роки спостерігалися найвищі темпи створення природних заповідників, національних природних та регіональних ландшафтних парків у тих природних регіонах, де ступінь заповідності природних угруповань був дуже низьким. Розширюються напрямки міжнародного співробітництва України у галузі природно-заповідної справи.

Сучасний науковий підхід до розвитку заповідної справи сповідує ідею провідної ролі природно-заповідних територій у розбудові екомереж, які у свою чергу виступатимуть гарантом якості природного середовища життєдіяльності та важливою складовою сталого розвитку держави. Ідея сталого розвитку проголошує методологію національної безпеки у соціально-економічній та екологічній сферах. їх розвиток передбачає виважене поєднання інтересів за умови пріоритетного збереження біорізноманіття та підтримання якості природного середовища. Право кожної людини на продуктивне життя у гармонії з природою є головною метою сталого розвитку.

Науковим втіленням стратегічних положень сталого розвитку є розробка концептуальних основ Всеєвропейської стратегії збереження біологічного та ландшафтного

Прикладна екологія різноманіття, прийнятої у 1995 році у Софії (Всеєвропейська..., 1998). Екомережа, на відміну від заповідних мереж, є цілісною багатофункціональною системою, основними функціями якої є збереження біорізноманіття, підтримування екологічної рівноваги, покращання стану довкілля та природних умов життєдіяльності, забезпечення стабільного розвитку держави.

У 2000 році Верховною Радою прийнято Закон України “Про Загальнодержавну програму формування національної екомережі на період 2000-2015 років”, який регламентує загальні положення, етапи і терміни їх реалізації, розміри фінансування програми (Закон, 2000). У монографічному дослідженні ’’Розбудова екомережі України” (1999) розглянуто нормативно-правові підстави розбудови екомережі, її головні риси, флору, фауну і рослинність як критерії виділення і перевірки територій для екомережі, шляхи її втілення. Розробка наукових засад реалізації концепції екомережі, обґрунтування її базових структурних елементів, розробка принципів, підходів і методів проектування регіональних екомереж, оцінка екологічної, соціально-економічної ролі екомереж - основні напрямки наукових розробок на сучасному етапі, про що свідчать численні наукові публікації. На цьому етапі відбувається формування тих заповідних територій, які відіграватимуть належну функціонально-територіальну роль у екомережах усіх рівнів. Зокрема створення міждержавних (транскордонних) природно-заповідних територій як форми природоохоронної співпраці регламентується низкою міжнародних документів. Це свого роду вузлові з’єднувальні елементи національних екомереж. Для прикордонних територій властиве високе біорізноманіття. Географічне розташування України у Центрально-Східній Європі зумовлює створення спільних заповідних територій з сімома державами-сусідами. Першим був створений у Карпатах трилатеральний українсько-польсько-словацький біосферний резерват “Східні Карпати”. Другим був створений українсько-румунський біосферний резерват “Дельта Дунаю”. Надалі запроектовано створення українсько-польських біосферних резерватів “Розточчя” та “Західне Полісся”, українсько-російського біосферного резервату “Брянські та Старогутські ліси”, українсько-румунського біосферного резервату “Мармароські гори”, а також заповідних природоохоронних територій у пограниччі з Угорщиною - “Притисянська низовина”, з Білоруссю - на р. Прип’яті, з Молдовою - у пониззі Дністра. Цей напрямок наукової діяльності є перспективним і вимагає тісної співпраці з науковцями інших країн для реалізації спільних проектів. Реальна розбудова екомереж вимагає співпраці колективів науково-дослідних закладів, вищих навчальних закладів, проектних установ, працівників природоохоронних служб, підрозділів Міністерств і відомств, громадських природоохоронних та міжнародних і європейських організацій. Результати такої співпраці є найвагомішими у Карпатському регіоні.

Контрольні запитання і завдання:

1. Хто і коли першим запропонував наукову ідею збереження природи?

2. Які наукові напрями розвитку заповідної справи були зреалізовані в Україні у XX столітті ?

3. Міжнародна програма “Людина і біосфера ” передбачала реалізацію трьох надважливих науково-прикладних завдань.

4. У чому проявляється іноваційність концепції екомереж ?

5. Транскордонні біосферні резервати України, їх природоохоронна роль.

2.2.