ВЕДИЧНА ЛІТЕРАТУРА. СВЯЩЕННІ КНИГИ ДАВ­НЬОІНДІЙСЬКИХ РЕЛІГІЙ

5.1.1. Авторитет Вед

Разом із аріями в Індію прийшов зовсім інший світ релігійних уявлень. Чужоземці принесли з собою своїх давніх богів. Вони здійснювали складний обряд жертвоприношення - яджену і приносили своїм богам щедрі дари: м'ясо і п’янкий напій - сому.

Веди утворили ядро священного канону, котрий створювався упродовж тисячі років (приблизно з XVI-XV по VI-V ст. до н.е.)

Веди (санскр. veda - знання, відання) - найдавніші пам’ятки староіндійської літератури, написані віршами та прозою. Початок їх угворсння сягає II тис. до н.е. Спочатку вони існували у формі усних сказань і лише в І тис. були записані, зазнавши впродовж цього часу чималих змін. У Ведах втілилися всі знання аріїв того часу. Знамениті Веди складают ься з чотирьох збірників гімнів, пісень, молитов, міфів, заклинань тощо.

Рігведа - веда гімнів;

Самавсда — веда наспівів, священних мелодій;

Яджурведа - веда жертовних формул;

Атхарваведа — веда магічних заклинань (більш як 700 магічних /заклинань на всі випадки житія).

Священне вчення, викладене в цих книгах виникло шляхом од­кровення. Веди «не написані людьми», а мають божественне похо­дження і в повному значенні слова повинні вважатися натхненними книгами; звідси вони є безперечним авторитетом для віри і життя.

Насамперед слід відмітити, що Веди протягом століть переда­вались усно, а не письмово. Вчення про світовий принцип як про силу, яка підтримує і оживляє, як про щось божественне і вічне, пройшло багато фаз, серед яких можна вказати наступні. Сенс змісту Вед розгортається від міфу до філософського знання. Вже в піснях Рігведи помітні початки цього вчення. Правда, в них переважає цілком природне уявлення про те, що ці книги були складені авторами, які знають свої недоліки, але поряд з цим апофеоз давніх письмен досягав уже повного розвитку.

Десятки тисяч віршів Вед вчили напам’ять оповідачі-ріші; згодом це стало справою жерців. Веди було в основній їхній масі записано мовою аріїв - ведичним санскритом.

Найбільше значення у становленні етико-філософського світо­гляду мала Рігведа. В її гімнах відображене уявлення про безособову безтілесну всесвітню силу, універсальне організуюче начало. Саме ці розмиті, невиразні уявлення Рігведи, що підпорядковували житгя людини, в тому числі її моральний стан, найвищому духовному початку, і стали домінуючою традицією давньоіндійських етичних міркувань.

У гімнах Вед часом важко відділити постать одного бога від іншого. Очевидно також, що в аріїв не було спочатку уявлення про єдиного верховного бога: ймовірно, кожне плем’я висувало на цю роль своє божество. Так, гімни славлять могутність найдавнішого верховного бога - громовика Індри. Згодом у Ведах з’явився бог Праджапаті (володар живого), і поруч з гімнами Індрі вміщено гімн, у якому якості Індри вже подано як ознаки Праджапаті.

До ведичної літератури належать: «Самхіти» - твори на честь богів; «Брахмани» - трактати, які пояснюють смисл обрядів і дають вказівку, як їх здійснювати. Брахмани містять міфологічно-ритуальні пояснення. До Брахманів прилучаються - Араньяки, до них «коментарі на коментарі» Упанішади, які коментували чи намагалися розшифрувати ведійську символіку або конкретизувати чи хоча б більш-менш виразно позначити її образи. Так, центральне уявлення Рігведи в Брахманах-текстах є втіленим в образі єдиного бога-творця Брахмана, який згодом у брахманізмі замінюється на принцип Тримурті. Упанішади ж підготували ґрунт для іншої, насамперед філософської, а не суто релігійної інтерпретації єдиної духовної першооснови світу.

Ведична література дуже обширна. Вона містить не лише священні піснеспіви, а й інструкції до здійснення богослужбових обрядів, до практичної теології, а також початки філософського мислення.

Веда більш нового походження написана прозою і складається з так званих «браманас». В них описуються різні обряди при жертвоприношеннях, але при цьому наводиться також багато міфологічного, теологічного і навіть граматичного матеріалу. За «брама нас» ідуть у вигляді доповнення «араниакас» - «світогляд» і, нарешті, «упанішади» - «настанови», які містять найдавнішу філософію індусів.

За ведами ідуть «сутри», які належать до тієї ж області літератури. Вони служать «інструкцією» для шкільного виховання і тому викладені в більш стислій формі, ніж «браманас». «Сутри» користуються набагато більшим авторитетом, ніж «браманас».

Наскільки мало ця поезія була безпосереднім витвором самого народу, настільки ж і її зміст не був виключно релігійним. Не всі вірші Рігведи духовного забарвлення, та й зібрані вони зовсім не з літургічною метою. Більшість цих піснеспівів мають цілком мирський відтінок, як, наприклад, жалібна пісня гравця, пісня про жаб, в яких проявляються насмішки над браманськими школами; байки про звірів і поетичні казки також зустрічаються в Рігведі, не кажучи вже про пісні, які належать до кінських богів, і про деякі зовсім непристойні вірші.

Особливою причиною для творення піснеспівів були великі жертовні свята, які проводились згідно з розпорядженням якогось князя чи багатого принца. В такому випадку брахман, навчений віршотворенню, повинен був «презентувати» пісню. В давні часи перевагу віддавали новим пісням, які спеціально складались для даної події. Автори найнепристойнішим способом вихваляли свої твори, тому більшість пісень вед не лише містять похвали господарю, на честь якого приносять жертву, а й повною мірою виявляють бажання отримати великий гонорар.

В іншій ведичній і післяведичній літературі це вчення розвинене сильніше. Так, у Сетанаті-Брамані говориться, що Праджанаті, який спочатку існував один, внаслідок свого благочестя створив із себе три світи (землю, повітря, небо); звідси, в свою чергу, виникли Агні, Вайю, Сурія, далі - три Веди, за ними три священні слова- ЬЬн, ЬЬиуаз, зуаг, які означають три світи.

З даного і схожих місць зрозумілі як божественне походження, так і світове значення Вед: всі світи зібрані в трьох Ведах і лежать на них, таким чином останні є есенцією і основою світобудови.

Звичайно, не варто говорити про те, що знання трьох Вед вважа­лося таким, що мало велику цінність; воно охоплює собою все і прино­сить найбагатші плоди. Вчення Вед належить до п’яти повсякденних зобов’язань, суть яких наступна: принесення дарів тваринам (годуван­ня), людям (гостинність), предкам і богам і, нарешті, вивчення Вед. Хто займається вивченням, той вже приносить, таким чином, жертву богам. Так, пісні Рігведи - все одно, що дар молока, Яджурведи - масла, Самаведи - солі, Атарваведи - жиру. За виконання цих обов’яз­ків нагороджуються тим, що отримують вічне життя і з’єднуються з Брамою. При вивченні Вед можна навіть відкинути аскетичні вправи.

Ведійські тексти передавалися словесно і зберігалися в жрецьких школах. Вони розробляли норми організації ритуалів і способи їхньої інтерпретації в рамках трьох основних вед. Галузі жрецьких шкіл (шакхи) дробилися і відокремлювалися, ведійські тексти зберії алися ними в різних редакціях, що знаходилися в монопольному володінні традицій учителів і учнів. Представники різних традицій збиралися на «асамблеї» для обговорень-диспутів. У них брали участь і мандрівні вчителі. Так складалися центри жрецької освіченості, зміцнювався професіоналізм у галузі знання і з’являлися спеціалізовані дисципліни, наприклад, розробка сакральної мови ведійських мантр.

Повний виклад думок, які розпочиналися у Ведах, ми знаходимо лише в філософських творах Вед - Упанішадах.

5.1.2. Упанішади як основне джерело філософсько-релігійної системи Індії

Упанішади (букв, «сидіти біля») - понад 200 здобутків, як особлива група текстів, завершують ведійський корпус і є важливим джерелом пізнання давньоіндійського релігійно-філософського мислення. Вони створювалися в плині тривалого періоду і багато в чому визначили характер класичних філософських систем у Індії.

Старі Упанішади пройняті ідеєю духовної субстанції буття (Брахман - Атман), всевладдя й абсолютність якої не перешкоджали злиттю з нею людини, оскільки саме ця маленька піщина космосу володіє спільною з субстанцією основою - духовністю. Відповідно смисложиттєва установка людини - осягнення Брахмана і з’єднання з ним - припускала спрямованість до абсолюту, підстави для зв’язку з яким завжди можна відшукати всередині себе. Для цього варто зректися Майї - уособлення ілюзії, максимально звільнитися від впливу тілесності, невпинно прилучатися до знання, прагнути до морального самовдосконалення. Сукупність цих нелегких і постійних зусиль, що докладаються людиною, необхідна для вивільнення її з- під влади сансари й карми та досягнення нірвани. [Як Ви гадаєте, чи можна провести тут аналогію з відомим твердженням М. Мамарда- швілі: «Людина - це зусилля над собою»?].

Так - у дуже стислому викладі - в Упанішадах намічено контури проблеми сенсу життя. Міркування подано у вигляді несистематизо- ваного, емпірично-образного опису, символічна шеренга якого взагалі погано перекладається на мову культури західного зразка, позбавле­ного контекстів для адекватного проникнення у світ потаємного знання Сходу. А відтак будь-яка спроба розшифрувати давньоіндійські тексти і визначити їх основні поняття дає в результаті вельми приблиз­не відображення глибинних таїнств унікальних варіантів щодо осягнення буття.

Найдревніші й авторитетні упанішади - Бріхадараньяка і Чхандог ’я. Вони являють собою тексти-повчання, адресовані учням і побудовані в діалогічній формі. Спосіб викладу в упанішадах може видатися безсистемним і непослідовним, але вони мають, скоріше, інтуїтивну, ніж логічну послідовність, а те, що ми сприймаємо як безладність, радше стосується особливостей мови.

Тексти упанішад служили своєрідним «навчальним посібником», допомагаючи адептам традиції сходити на шлях, що веде до щирого знання. Діалоги моделювали перебудову свідомості тих, кому вони призначалися. Як і багато інших давньоіндійських текстів, упанішади анонімні, хоча окремі фрагменти і цілі тексти освячені ім’ям того чи іншого авторитету.

З безмежної кількості Упанішад на особливу увагу заслуговують Ката, Чхандог’я і Брад-Араніака. Немає ніякого сумніву в тому, що філософія, викладена в цих творах, не є, подібно до обряду жертвоприношення, витвором виключно брахманів. Багато даних свідчать про те, що вона є результатом теоретичної діяльності військової касти. Царі, особливо західні, зробили значний внесок у справу розвитку світової мудрості. В творах вони часто зображаються у суперечці, під час якої із задоволенням приводять брахмана до розгубленості, але ще охочіше дають йому 1000 корів за нове й вдале вирішення питання. Подібно до того, як жертвоприношеннями богам діставались різні блага і відвертались нещастя, так само і роздуми вели до отримання абсолютного життєвого блага і до подолання страждання буття. Шляхом роздумів намагалися отримати не зовнішнє, випадкове щастя, а духовне задоволення. Визволення досягалося шляхом пізнання, отримання пізнання уявлялось духовною жертвою, яка для пустинника не лише складає продовження жертв, що приносилися їм у віці його зрілості, але й надає їм більш звеличеного і значущого характеру. Таким чином, «шлях діянь», який складається з вивчення домашнього життя і жертвоприношення, розходиться зі «шляхом пізнання»; але обидва вони ведуть до досягнення однієї небесної мети. Обидва шукають спасіння душі, але різними способами і в різних сферах: один веде до отримання небесної радості шляхом зовнішніх справ, інший - до звільнення душі від мирських намірів шляхом роздумів і екстазу. Пізнання, якого потрібно досягнути, полягає у вирішенні питання про властивості і походження речей, а також про існування і долю людини, про зв’язок існуючий між нею і цілісністю буття.

Вираз, запозичений з Іса-Упанішад, одразу вказує нам хід думок: «Людина, яка розуміє, що все створене, поєднується в єдиному Бозі і, осягаючи таким чином єдність буття, не має ні печалі, ні ілюзій».

Теологічний відтінок, який присутній у цьому положенні, не є звичайним. Сутність речей, велика єдність, виражається найчастіше у найабстрактніших формулах. Тому постає питання: чим є «Воно» чи «Це», чи, врешті, «Він», який був спочатку і який є завжди, і є всім? Відповідь на це питання, цей принцип є Брахман, Пуруша (індивід чи душа) і насамперед Атмап. Атман є теж саме, що й дихання, і означає «Саме», але його не варто розуміти в розумінні психічної душі, а в якості внутрішнього, чи духовного життєвого принципу. Він безкінечний, вічний і незмінний, не має ніяких визначаючих його якостей, стоїть вище всілякого визначення і неосяжний. «Він є не те і не це». Він не говорить словами, не думає думками, не дивиться очима, не слухає вухами і не дихає диханням. «Це - те саме», віддалене від себе всіляке зло, ніколи не старіюче і не вмираюче, ніколи не відчуваюче ні печалі, ні голоду, ні спраги —саме його й потрібно намагатися пізнати. Сутність «Атмана» є пізнання: подібно до того, як шматок солі є тільки згуртована смакова маса, так само і ця сутність є згуртованою масою пізнання.

Згодом арії засвоїли нові території, заселялись у нових місцях і ведійська релігія поширилась по Індостану. Релігійні знання ведійських аріїв заклали глибоке підґрунтя, на якому тримається віра сучасного індуїзму, хоча багато з ведійської традиції забулося і трансформувалося.

5.2.