Ведична гіпотеза

Проте існувала точка зору, що вбачала джерело даосизму в іншій культурі, а саме в індійській.

Справа в тому, що дане питання активно вивчалось і було певним чином вирішене ще в кінці XIX ст.

Тому аргументацію В.П. Васильєва можна посилити, вказавши як на фактологічні, так і на культурологічні теоретичні аргументи на користь неможливості індійської генези даосизму. Проте логічним спочатку було б коротко розглянути причини, що сприяли появі «індійської» теорії. Як не дивно, але спочатку вони в основному були пов’язані із враженнями (а не науковим аналізом як таким) перших синологів від китайських філософських текстів, що з часів єзуїтів XУІ-Х VII ст. справляли на звиклих до іудео-християнских стандартів європейців враження чогось ірраціонального, практичного, позити­вістського, ледь не атеїстичного. Самим єзуїтам легенда про «народ без релігії» потрібна була і з суто прагматичних міркувань: для переконання Риму в перспективності християнської проповіді в Китаї.

Пізніше також додалися звинувачення китайської філософії в приземленості, винятковій увазі до практичної етики, ігноруванні онтології і гносеології, причому за еталон китайської думки бралось конфуціанство.

Сьогодні доведено: 1) магічні і сакральні мотиви та інтенції ранніх текстів, в тому числі і конфуціанських, так само як і те, що китайська «раціональна» філософія була багато в чому лиш новою транскрипцією доволі архаїчних уявлень; 2) досить потужну онтологічну течію в проблематиці недаоських шкіл древньокитайскої філософії, зокрема того ж конфуціанства (достатньо для цього без упередження прочитати «Чжун юн»). Крім того, такі тексти, як «Лі цзи», містять багатющий матеріал про релігійні вірування древнього Китаю. Тож це все тільки підтверджує концепцію світоглядної винятковості даосизму.

Далі, стосовно принципової можливості контактів Китаю з Ін­дією в епоху Упанішад і раннього буддизму (І тис. до н.е.) можна сказати наступне. Крім відсутності в джерелах будь-яких відомостей про такі контакти, слід відзначити їхню принципову неможливість че­рез брак шляхів комунікацій, бо контакти через Гімалаї і Тибет (тоді ще не заселений і бездоріжний) були неможливими з географічних при­чин. Бо ж навіть буддійські місіонери згодом приходили в Китай або через Середню Азію (тобто з південного заходу, що стало можливим з епохи Хань), або (ще пізніше) морським шляхом. Легенда ж про подорож Лао-цзи на Захід (якщо врахувати до того ж досить нечітке і міфологічно забарвлене значення цього слова - захід як країна заходу сонця, вмирання і разом з тим безсмертя) зі зрозумілих причин не може бути доказом ранніх контактів з Індією, тим паче, що сама легенда точно фіксується лише з ханьського часу («Шицзи» Сима Цяня).

До того ж цілком незрозуміло, хто міг розповсюджувати в Китаї таємничі вчення Вед (зокрема, міф про Вірат-пурушу-Паньгу), враховуючи варнову замкненість ведичної мудрості, що не повідомлялася навіть шудрам, не кажучи вже про іноземців. Що ж стосується міфа про Паньгу і його схожості з міфом про Вірат-пурушу, то слід шукати інші причини їхніх аналогій (міфи такого типу з темою хаосу, світового яйця характерні для всієї Євразії).

Що стосується запозичення з Індії йогічних прийомів психофі­зичного тренінгу, то, не виключаючи подібний вплив через буддизм у середні віки, слід підкреслити автохтонність «лаоської йоги», котра мала свій теоретичний фундамент, надто відмінний від індійського. Наприклад, дихальні вправи описуються вже на нефритових таб­личках VI стдо н.е. Крім того, враховуючи розповсюдження подібної «техніки екстазу» по цілому світу, не можна дивитися на Індію як на її єдиний центр.

Слід також відзначити принципово протилежний напрямок еволюції двох великих культур Сходу. Якщо Індія дуже рано приходить до розриву з натуралістичною моделлю, до тотального знецінення феноменального буття, то Китай, навпаки, саме цю модель доводить до віртуозності.

Тому важко помітити щось спільне між Брахманом і Дао. Брахман - це єдина реальність, він просто не зіставляється зі світом, як наслід­ком ґрунтовної омани (авід’я): мудрець осягає істину і бачить, що світу немає, є тільки Абсолют, подібно до того, як людина помилково сприймає мотузку за змію, але переконується, що це не так. Дао - це принцип, єдиносутній з космосом, «сакралізованим», але видимим, конкретним світотворенням у чітких просторово-часових рамках.

Попри це, індійська і китайська моделі активно взаємодіяли, але це відбулося вже на початку нашої ери, коли буддизм, що зіграв роль представника індійської культури в Китаї, почав своє утвердження в «державі центру».

В зв’язку з питанням про походження даосизму на довершення можна зупинитися на ще одному пункті - як розуміли походження своєї релігії самі даоси. Про це нам розповідає третій цзюань антології «Юнь цзи ци цянь». Там говориться, що спочатку «вчення» (цзяо) не було і що з’явилося воно при «трьох августійших» і «п’яти імперато­рах» (сань хуан у ді). Вчення - передача інформації (гао). Для нього необхідні: словесна форма (янь), принцип (лі), смисловий зміст (і), настанови від вчителя (шоу) і передача традиції (чуань). Цьому вченню передувало його «досвітове» буття як «самоприродного» (цзижань цзяо) і «божественного» (шеньмін цзяо) вчення серед божественних іпостасей саморозгортуваного Дао (тянь цзунь).

Це означає, що самі даоси не пов’язували появу своєї релігії з якоюсь конкретною історичною або ж квазіісторичною особою. Уявлення про Лао-цзи як про засновника даосизму скоріш виникло в старій західній сінології, особливо якщо врахувати, що даоси нарівні з Лао-цзи в даній якості сприймали і міфічного Хуан-ді (Жовтого імператора), та й перші «втілення» Лао-цзи.

Отже, сучасна даологія кваліфікує даосизм як автохтонну китайську релігію, котра походить із шаманських вірувань (царств Чу, Ци і Янь) і починає виокремлюватися з них і оформлятись у середині 1 тис. до н.е.